Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ



Скачати 479.2 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації09.03.2018
Розмір479.2 Kb.
ТипДиплом
1   2   3

1.3 Роман „Три товариші”
Після захоплення влади гітлерівцями, в 1933 році, Ремарку довелося покинути батьківщину. Якийсь час він жив у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав у США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено труїли його, обвинувачуючи насамперед в “підриві військового духу”, у дискредитації німецької солдатчини. Однак він продовжує творити і наступний свій роман публікує 1938 року. Це „Три товариші”.

Місце дії книги – Берлін. Про це ми судимо по окремих прикметах міста, таким, наприклад, як знаменита клініка „Шаріте”, а той, хто читає роман в оригіналі, – відповідно виражень на берлінському діалекті, які автор вкладає у вуста деяких персонажів. Що ж стосується часу дії, те це 1928 рік. Час позначений зовсім точно, тому що воно є важливим об’єктом художнього дослідження, проведеного автором роману [2, 14].

Хоча з того моменту, як пролунали останні постріли, пройшло знов-таки десять років, життя була ще просякнуте пам’яттю про війну, наслідки якої позначалися на кожному кроці. Не даремно адже вони, ці спогади, і самого автора привели до створення його знаменитого і антивоєнного роману і роману „втраченого покоління”.

Пам’ять про фронтове життя міцно входить у нинішнє існування трьох головних героїв роману, Роберта Локампа, Отто Кестера й Готтфріда Ленца, як би триває в ньому. Це відчувається на кожному кроці – не тільки у великому, але й у малому, у незліченних деталях їхнього побуту, їхнього поводження, їхніх розмов. Навіть асфальтні казани нагадують їм похідні польові кухні, фари автомобіля – прожектор, який чіпляється за літак під час його нічного польоту, а кімнати одного з пацієнтів туберкульозного санаторію, до якого прийшли в гості його товариші на нещастя.

Війна наклала незгладимий відбиток на спосіб мислення трьох товаришів. „Як не дивно, – зауважує, наприклад, Роберт, відчувши, що з кухні доноситься аромат тільки що завареної кави, – але від запаху кави я повеселів. Ще із часів війни я знав: щось важливе, не може заспокоїти нас... Утішає завжди дріб’язок, дрібниця”. І якщо він говорить: „Наше минуле навчило нас не заглядати далеко вперед”, – то ми розуміємо, що під „минулим” тут теж маються на увазі військові роки [32, 17].

Постійні спогади героїв про їхню фронтову юність не мають нічого загального з героїзацією і романтизацією війни. Навпроти, і цей роман Ремарка про мирне життя є таким же антивоєнним твором, як і два попередніх. „Занадто багато крові було пролито на цій землі, щоб можна було зберегти віру в Небесного Батька!” – до такого висновку приходить Локамп після бесіди зі священиком у церковному саду.

Але думки про війну ставляться не тільки до минулого: вони породжують і страх перед майбутнім, і Роберт Локамп, дивлячись на дитину із притулку, гірко іронізує: „Хотів би я знати, що це буде за війна, на яку він поспіє”. Ці слова Ремарк вклав у вуста героя-оповідача за рік до початку другої світової війни.

В „Трьох товаришах„ Ремарк показав себе прекрасним майстром індивідуальних характеристик. Кожний із трьох головних героїв має свою особу й діє в повній відповідності із внутрішньою логікою своєї натури. На самому початку вони виступають як якийсь триєдиний персонаж, але дуже незабаром читач починає кожного з них відразу ж дізнаватися по поводженню, по мові, по манерах, навіть по жестах. Трохи пізніше двох своїх товаришів „розкривається” Отто Кестер, і це виявляється закономірним, виправданим, – адже чи стриманість не головна властивість цієї натури. Але в міру того як ми знайомимо з Кестером, ми усе більше переконуємося в силі його волі, у його цілеспрямованості, умінні швидко орієнтуватися у важкій обстановці, приймати й виконувати єдино можливе рішення, іноді навіть іти ва-банк, особливо коли мова йде про друга. І як несхожий на нього зі своєю веснянкуватою особою, блакитними очами й рудим чубом, те по-хлоп’ячому бешкетний, то по-гарному сентиментальний Готтфрід Ленц, якого він сам і його друзі не даремно прозвали „останнім романтиком!” [32, 17].

Найменше „пізнаваний”, мабуть, Роберт Локамп. Це пояснюється тим, що оповідання в романі ведеться від його особи, і, замість об’єктивних суджень про персонажа, читачеві підносить глибинна автохарактеристика, у якій йому доводиться розбиратися „самотужки”. Але фігура Роберта становить особливий інтерес: вона більше всіх інших ідентична самому авторові й дуже часто використається їм для передачі його власних думок. Не випадково, очевидно, саме цього героя Ремарк змусив багато в чому повторити свій власний життєвий шлях, як він надходив раніше у відношенні Пауля Боймера й Ернста Біркхольца: Роберту Локампу тридцять років, рівно стільки, скільки було самому письменникові в 1928 році; він теж був мобілізований в 1916 році й теж був важко поранений; його мати, як і мати Ремарка (і Пауля Боймера), померла від раку; він теж повинен був стати вчителем і теж перепробував після війни багато професій, у тому числі й професію піаніста. Такий далеко не повний перелік деталей, що підтверджують автобіографічний характер образа героя-оповідача.

Роберт Локамп набагато більше, ніж його співтовариші й взагалі хто-небудь із інших персонажів книги, показаний зсередини. По його власних словах, довгі роки після війни він жив „тупо, бездумно й безнадійно”. І якщо він, „студент університету”, який попрощався з книгами, концертами й театральними спектаклями, у жартівливій словесній перепалці з Ленцем говорить, що в нього давно вже пропало бажання чого-небудь вчитися й що він сам не знає, для чого живе на світі, то в цьому жарті є більша частка правди [18].

Змушуючи Роберта займатися самоаналізом, Ремарк досліджує думи й настрої „втраченого покоління„ у цілому. Багато чого з того, що властиво йому, характерно й для його товаришів, тільки в Ленца це таїться під покривом жарту, а скупий на слова Кестер взагалі рідко висловлює свої думки вголос. Втім, те саме можна сказати й про цілий ряд інших героїв. Адже фактично це роман не тільки про три товаришів.

Хіба не зараховуються до „загубленого покоління„ Фердинанд Грау, Валентин Гаузер, Альфонс і деякі інші персонажі з тих, хто уцелел у вогні війни, але втратив щиросердечний спокій і тепер намагається вийти зі стану шоку за допомогою нескінченних випивок і бійок?

Більше того, певною мірою до „втраченого покоління” зараховується також одна з головних фігур книги – Патриція Хольман. Хоча чарівна Пат молодша за свого улюбленого Роббі та його друзів і, природно, не знає, що таке життя у фронтовому окопі, вона теж жертва війни: як констатують лікарі, її смертельна хвороба є наслідком недоїдання в дитячі і юнацькі роки, які припадали на воєнні часи. Кестер, Ленц і їхні інші друзі охоче приймають Пат в „ряди товаришів” (Альфонс: „Адже ви тепер наша. Ніколи б не подумав, що жінка може стати своєї в такій компанії”), і це пояснюється не тільки повагою до почуття Роберта, але ще й тим, що сумно-іронічне відношення дівчини до життя близьке їхнім власним поглядам. Власниця пансіону фрау Залєвскі знаходить прямолінійні, але досить влучні слова, що характеризують їхню щиросердечну травму: „Минуле ви ненавидите, сьогоденням нехтуєте, а майбутнє вам байдуже”.

Тема товариства як однієї з найголовніших в романі дана вже в заголовку. Закоренілі холостяки Отто Кестер, Готтфрід Ленц і Роберт Локамп живуть, власне кажучи, спільним життям. Вони не здатні нагрубіти один одному, як це роблять юнаки або молоді чоловіки, але інтереси товариша незмінно виявляються для кожного з них вище власних. Доля товариства складається тут по-іншому, ніж в „Поверненні”: вона не виявляється ілюзією, витримує випробування часом, не розпадається, а перетворюється в дружбу в найвищому змісті слова, причому дружбу діючу, активну, котрій загрожують тільки зовнішні сили начебто револьвер вбивці Ленца [18].

Найбільш серйозну перевірку товариство проходить після захворювання Пат аж до її смерті, напередодні якої Отто робить жертвопринесення: продає свого „Карла”, автомобіль, що був як би їхнім четвертим товаришем і про яке Кестер раніше говорив, що він скоріше погодиться продати руку, чим цю машину.

У цьому романі Ремарку вдалося створити дивну по своїй поетичності картину любові. Отут усе – від зародження взаємного почуття Роббі й Пат до трагічної розв’язки – дихає правдою й приносить прекрасну естетичну насолоду. Щирою й природною, начисто позбавленої всякої манірності, усякої гри є любов, яка виводить героя й героїню зі стану заціпеніння. У Роббі вона прориває панцир байдужості, і він зізнається самому собі, що пізнав щастя. Тема любові тісно сплітається з темою товариства. Разом вони утворять якір порятунку для людей „втраченого покоління”, звільняють їх від самотності. Товариство, активна дружба й любов – важливі аспекти гуманістичної програми Ремарка. Ще однією її істотною стороною є жаль. „Жалість – найбільш марний предмет на світі, – запально кидає Роберт у розмові із фрау Залєвскі. – Вона – зворотна сторона зловтіхи, хай буде вам відомо”. Але ці слова, як зізнається сам герой-оповідач, вимовлені з роздратуванням. Вони маскують щирі думки й почуття Локампа й викликані саме цими „марним предметом на світі”, жалістю, жалем до бухгалтера Хассе і навіть його дружини, хоча її зрада з’явилася причиною самогубства чоловіка. Така позиція властива й Роберту і його друзям: за грубістю і цинізмом ховається справді людяне відношення до тих, хто має потребу в жалі.

А людей, яким співчуття необхідно, у романі багато, тому що Ремарк добре відчуває залежність доль своїх героїв від нелегкої долі Німеччини тієї епохи. У тканину книги мистецьки уплетена безліч мікросюжетів, присвячених людям, чия життя „звелася до однієї тільки болісної боротьби за вбоге, голе існування”. До цих людей ставляться, наприклад, власники жалюгідного скарбу, що йде з молотка, яких зустрічають на аукціоні Кестер і Локамп, що купують тут старий автомобіль. Неможливо забути ні подружню пару, яку нестаток змушує розстатися із цим автомобілем, ні самотню бабусю, що купила папуги, аби в її будинку був хоча б хтось, хто буде з нею „розмовляти”. Та й самі три товариші теж ведуть безперервну боротьбу за існування, справи їхній майстерні йдуть усе гірше й гірше, а насамкінець закінчуються крахом.

Наскрізною темою, що перетворюється в один з лейтмотивів роману, стає тема безробіття. Багато разів тут говориться про берлінців, що мріють знайти хоч який-небудь заробіток. Ми зустрічаємо їх у самих несподіваних місцях – на перегонах, де вони сподіваються на посмішку фортуни, у музеях, де є можливість погрітися, – довідаємося історії цілих сімейств, що отруїлися газом через те, що голови сімейств остаточно втратили надію отримати роботу. Але й ті, у кого робота є, живуть у страху: бояться втратити її, тому що за кожним звільненням зяє „прірва вічного безробіття” [32, 17].

Письменник дуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, зрідка ледь примітно, але тим більше виразно наповнює їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог і декількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов зненацька виникають картини природи: квітуче дерево, сад, полючи, гірський ландшафт; вони виділяються такою лаконічністю й разом з тим поетичною густотою і яскравістю фарб, такою музикальністю мовлення, – останнє, на жаль, сутужніше всього відтворено в перекладі, – що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записі щиросердечних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої й соромливої чоловічої ніжності, грубуватого, але справжньої цнотливості.

Він нікуди не кличе, нічому не хоче вчити. Він просто оповідає про своїх однолітків, про їхні думки, відчуття, стражданнях і радостях; просто згадує про бої й солдатські бешкетні дозвілля, про жінок, про зустрічі на фронті, у сум'ятті післявоєнного років.

Безцільна й беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва, легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьому залишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].
1.4 Роман „Час жити і час помирати”
Значного характеру набуває моральна проблема, проблема особистої поведінки людини та проблема „втраченого покоління”, „втрачених особистостей” в надзвичайно сильному і вражаючому романі Еріха Марії Ремарка „Час жити і час помирати” (1954).

До початку другої світової війни Ремарк був уже відомим письменником, автором книжок про першу імперіалістичну війну, де з усією жорстокістю й оголеністю змалював страхіття тієї війни, її безглуздість. Він же був творцем образів молодих людей, кинутих у криваву бойню просто зі шкільної лави, які втратили ґрунт під ногами й зберегли у зловорожому світі лиш одне – чуття товариськості, дружби й віру в те, що коли буде вже зовсім погано, інша людина, та, що гинула в брудних окопах поруч тебе, допоможе тобі.

Роман „Час жити і час помирати” присвячений долі молодого солдата гітлерівського війська Гребера. Розповідь не ведеться від особи героя у формі внутрішнього монолога. Всі події, а також думки й почуття самого Гребера гранично стисло та скупо викладені автором. Але точка зору автора тут немовби перехрещується з точкою зору самого героя. Не випадково Гребер, головний герой, літами такий самий, як і герой роману „На Західному фронті без змін”, присвяченого першій імперіалістичній війні. Саме тому, що й тут, і там відтворено почуття й роздуми юного солдата, ми можемо повною мірою осягти різницю між цими двома війнами й між різними поколіннями.

У Ремарка нерідко поєднувалося ліричне начало, виявлене дуже скупо й стримано, з натуралістичним описом. І це особливо помітно в творах, де присутня війна. Все те, що робить війна з людиною, всі ступені знищення, омертвления людського тіла описано в цій книжці. Фашисти сіяли смерть на своєму шляху. Але опис походу на схід гітлерівців Ремарк починає не тоді, коли ворожа армія ще здобувала перемоги, коли гітлерівські вояки були впевнені, що покінчать з противниками блискавично, а тоді, коли війна вже відкочувалася од кордонів Союзу і коли вони вже гинули під натиском противника. Саме цей період війни обрав Ремарк, щоб наочно показати, що принесла вона не тільки країнам, які зазнали навали „коричневої чуми”, але й німецькому народові [11, 105].

Гребер відступає з фашистським військом, залишаючи на своєму шляху зруйновані села, обвуглені будинки, згарища і трупи, трупи, трупи...

Книжка починається словами про смерть. У Росії навіть запах смерті був не такий, як в інших країнах, не такий, як, приміром, в Африці, де смерть була суха, у піску, під сонцем і вітром. У Росії ішов дощ, танув сніг. Починалася рання весна. Позаду була страхітлива російська зима. З-під осілого снігу проступали зруйновані села, від яких лишилися тільки обвуглені димарі, Що стриміли із снігових кучугур. А потім почали з’являтися трупи: „То були давні мерці. Село багато разів переходило з рук у руки: в грудні, січні і от тепер у квітні. Його займали і залишали, залишали й знову займали, а сніг так замітав трупи, що часом за кілька годин санітари багатьох уже не знаходили”.

Одночасно з описом мертвих, яких раз у раз знаходять під танучими заметами, точиться некваплива розмова між солдатами однієї роти. Всі вони загалом не дуже довіряють один одному й не мають особливого почуття товариськості, такого традиційного для солдатів, що пройшли разом знегоди війни. Тут усе інакше. Ніхто нікого не підтримує, ніхто нікому не вірить. Але попри всю свою відчуженість, усі вони дружно ненавидять Штейнбреннера, зовні схожого на готичного ангела, а всією своєю вдачею – запеклого нациста [32, 65].

Однак, хоч який великий страх перед доносом, атмосфера в роті уже не та. Всім зрозуміло, що війну програно, що армія не „планомірно відступає”, а просто тікає. Проте головне залишилось – страх і покора. Страх не тільки перед ворогом, а й перед своїм товаришем: кожен може донести. Досить пригадати розмову Гребера з Іммерманом, що зберіг здатність розмірковувати й бачити трохи більше, ніж інші.

„– Маю шанс загинути героєм – ото й тільки. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.

Гребер оглянувся навколо.

Іммерман засміявся.

– Суто німецький погляд! Не бійся, всі хропуть. Штейнбреннер теж.

– Я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але подумав саме про нього.

– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас уїлося, що ми й не помічаємо. Смішно, що в нашу героїчну добу особливо багато розвелося донощиків...”

У фразі, кинутій Іммерманом, уже розкривається сутність цього підлого часу, де героїчна буфонада приховує жорстокість і боягузтво.

Сказано не так багато, та й небагатослівний весь роман. Гребер робить усе, що належить, хоча вже знає: щось не гаразд не лише в самій німецькій армії, не гаразд і в його душі. Він, як і інші солдати, боїться, ненавидить есесівців і не вважає себе частиною тієї армії, яка вбиває, винищує вогнем і мечем мирне населення. Але чи так воно? Адже Греберові, як і іншим солдатам доводиться розстрілювати захоплених у полон жінок і старих людей, підозрюваних у тому, що вони вороги, не відчуває від цих розстрілів садистського задоволення, як Штейнбренпер. Він не стане знущатися з приречених. Але ж і йому доводиться стріляти...

„Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч скраю. Раніше, коли його призначали в таку команду він стріляв у повітря, але тепер давно вже цього не робив Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші почували те саме, що й він. Тоді процедура повторювалась, і внаслідок цього полонених двічі піддавали страті”.

Гребер тоді ще не замислювався над тим, що бере участь у злочині. Прокльони жінки, яку Штейнбреннер тільки поранив, щоб потішитись її муками, ті прокльони, перекладені по-німецькому старим, проходять повз свідомість Гребера. Але вони повернуться до нього тоді, коли він опиниться в себе на батьківщині. І не випадково роман закінчиться тим, що Гребер відпустить замкнених у підвалі полонених, яких мають розстріляти наступного дня.

Усе це створює в романі неначе замкнену композицію. Між цими двома епізодами мине не так багато часу: два тижні відпустки Гребера та ще кілька днів відступу з німецькою армією. Але тут вміститься ціле життя людини, історія її переродження, усвідомлення вини й відповідальності, яке могло прийти лише перед лицем краху всього фашистського режиму, всієї тієї ідеології, що живила тисячі юнаків, подібних до Гребера, отруїла їхню свідомість, скалічила життя [11, 107].

І ось настає довгоочікувана відпустка. Дорога до Німеччини, у рідний Верден, виглядає зовсім не так, як уявлялося Греберові. Усе здавалося тривожним: і нескінченні перевірки документів, і польова жандармерія, така несхожа на обдертих, почорнілих від кіптяви, диму та холоднечі солдатів, які воюють у Росії, і черги за голодним пайком.

Проте тривога не западала глибоко в серце, не охоплювала Гребера цілком. Він весь час твердив собі, що Німеччина ціла й незаймана. Війна точиться на чужій території, в чужих краях. З його батьківщиною, з його рідним містом, з тією вулицею, на якій він виріс, з його батьками ніколи не може статися нічого лихого.

Справжнє прозріння настає тоді, коли Гребер опиняється в Німеччині, у своєму рідному місті. Спочатку він бачить один зруйнований будинок, потім цілі вулиці. Тут, на батьківщині, все це має зовсім інший вигляд. Сповнений тривоги, Гребер простує безлюдним, наче вимерлим, містом: десь тут має бути дім, в якому мешкають його батьки...

Місце, де стояв батьківський дім, – чи йому тільки здається, що він тут стояв, – оточене пожежниками. йдуть розкопки. У підвалах будинку засипало людей. І Гребер гарячкове копає разом з іншими, роздираючи до крові руки. Йому чується стогін матері, батька, які десь там задихаються під руїнами будинку. Його переслідує скрегіт лопат. „Неправда! Зараз я прокинусь і побачу, що я в доті, у підвалі безіменного російського села... Це ж бо Росія, а не Німеччина. Німеччина недоторканна, вона під захистом, вона...”.

Ілюзії втрачати важко. Тут, на батьківщині, для Гребера дим пахне гіркотою поразки.

Через власний біль Гребер починає розуміти горе й смуток інших, тих, проти кого він воював. У його свідомості відбуваються зрушення, хоча й дуже глибокі, приховані.

Гребер стикається в рідному місті не лише з руїнами, яких завдав його батьківщині противник. Розбомблені будинки, людські жертви, зруйновані вулиці – ніщо порівняно із зруйнованими душами, з тим, що зробив з народом свій, внутрішній ворог, що зробив з німецьким народом фашизм. Адже Гребер ріс і виховувався в цій атмосфері. І хоч Господь Бог ніяким чином не створив його для вбивства і руйнування, проте все воно здавалося йому якось виправданим, усе робилося в ім’я „високих” ідей.

Його вражає загальний страх: страх перед доносом, страх перед есесівцями й гестапівцями, перед сусідом, що може виказати й продати, відчувався вже на фронті. Але, зрештою, що могло спіткати людину, яка воює на передовій? Це вже само собою дорівнювало смертному вирокові. Тут, у тилу, серед мирного населення, все має ще страхітливіший, оголений вигляд. Він скрізь наражається на небезпеку. Кожне слово може бути розцінене як зрада як настрої поразок. Будь-який необачний жест може призвести людину до загибелі.

Глибокого змісту сповнені слова, що характеризують Гпебера, коли він спостерігає самого себе в дзеркалі. Усе його єство пронизане страхом. Не тим страхом перед кулею, що його відчуває кожний, навіть найхоробріший солдат, не бажаючи вмирати, а страхом слизьким, огидним, тремтливим, якому немає назви, який просякає з якоїсь порожнечі, що обволікла все довкола. Краще, сильніше, мабуть, і неможливо передати атмосферу третього рейху. Цей страх „був невидимий, невловимий і, здавалося, йшов з якихось пусток, де стояли жаскі помпи, беззвучно висмоктуючи мозок із кістки і життя з артерій. Гребер ще бачив – у дзеркалі своє відображення, але йому ввижалося, що ось-ось воно почне тьмяніти, відходячи, мов хвиля, що його обриси зараз розтануть і розпливуться, поглинуті мовчазними помпами, які з обмеженого світу й випадкової форми, недовгий час іменованої Ернстом Гребером, тягнуть його назад у безмежність, а вона не тільки смерть, але й щось нестерпно більше: згасання, розчинення, кінець його „я”, „вихор безладних атомів, ніщо”.

Ці слова можуть бути сприйняті як філософські роздуми про смертність людини. Але в загальному контексті твору вони набувають іншого сенсу, йдеться не про смерть як таку, не про марність усього сущого перед лицем неминучого кінця, як, скажімо, в романі Альбера Камю „Сторонній”. Для Ремарка неминуще значення мають моральні цінності, без яких він не уявляє собі людини. І тут ідеться про знищення особистості. Особистості не самого лише Гребера, а багатьох скалічених душ. Про людей, які, втративши людську сутність, спотворені й спустошені, більш мертві, ніж сама смерть [11, 109].

Цей мотив змертвіння, що його несе війна взагалі повторюватиметься в багатьох і багатьох книжках, присвячених другій світовій війні. Завжди і скрізь мова йтиме не тільки про фізичне знищення, а й про змертвіння людської душі.

Атмосфера пустки, мертвотності згущується, нагнітається в романі дедалі більше. „Ввижалося, ніби все місто – це безкінечний морг, ніби воно все в жалобі, з квартирами-трунами – безнастанна жалобна процесія”.

У підвалі під час повітряного нальоту сірі обличчя людей скуті страхом. „Просто-таки потопельники,– подумав він? – їх потопили в брехні та страху, загнали під землю, примусили зненавидіти світ, ясність і правду”.

Коли вже Гребер міг таке подумати, це означає, що він багато чого побачив і зрозумів.

„Чорна пустка”, „провалля вікон” – ось епітети, що супроводять опис міста. „Затерті обличчя”, „мертві обличчя”, „спустошені обличчя”, – ці слова-образи незмінно пов’язані з нацистами. Це живі мерці, що сіють смерть, вони спустошені, бо втратили все людське.

Зовсім інші слова знаходить Ремарк для тих небагатьох, що зберегли власну гідність. Елізабет, незважаючи на весь жах її становища, змальована теплими, соковитими тонами, вона – саме життя. Гребер покохав її тому, що знайшов у ній чистоту душі й твердість, тому, що вона зберегла мужність у своєму нещасті. В ній для Гребера немовби втілена душа народу.

Отже, з одного боку – мужність, упертість, та незалежність, яка породжується свідомістю власної повноцінності, з другого – постійно наголошувана окремими скупими епітетами порожнеча, морок, ніч і змертвіння. Весь час іде протиставлення того справжнього, що пов’язане з Елізабет і стає запорукою майбуття, – і того, що діється навколо. Повторювані епітети стають наочними, відчутними, набувають характеру символу. Досить згадати вечір, коли Гребер та Елізабет споглядають при місячному світлі мертве, зруйноване місто, все ту ж таки чорну пустку, – причому епітети „чорний” і „пустка” не змінюються від того, що згори світить місяць, – і Гребер повертає Елізабет спиною до міста й бачить зовсім іншу, осяйну під місяцем картину квітучої землі.

Усе це протиставлення мертвого, чорного, спустошеного з тим, що несе в собі Елізабет, поки ще невиразно відчувається Гребером. Але вже сама його поведінка аж ніяк не скидається на поведінку відпускника, який думає тільки про те, щоб два тижні не минуло марно. Греберові вже не потрібне життя задля самого життя. Коли б це було так, він пішов би шляхом свого шкільного товариша, Крейслейтера, який у тилу користався з усього того, що награбували окупаційні війська по всьому світі. Коли б це було так, він не відчув би непоборного бажання вбити гестапівця, начальника концтабору, який смакуючи трофейним вином, розвалившись на канапі розповідав під загальний регіт про те, як „Росії вони вливали чистий спирт у горлянку Іванам і підпалювали цей спирт. Виходило ефектно: живий смолоскип. На живий смолоскип перетворюється жінка в підвалі ресторану під час нальоту. Всі ці образи нагнітають не тільки жах і розгубленість у душі Гребера, але й невблаганно підводять його до усвідомлення вини й відповідальності. Спостерігаючи крейслейтера Альфонса тим часом, як Гейні розповідав про свої „подвиги”, Гребер збагнув найголовніше: в цій війні немає невинних. Два тижні відпустки стають для Гребера тижнями відкриття світу, осягнення сутності фашизму й тих злочинів, у яких брав участь він сам і які обернулися нещастям для його батьківщини – Німеччини.

І для Гребера стає нагальним питання його співучасті. Саме щоб розв’язати це питання, він приходить до свого старого гімназійного вчителя Польмана, якого вже давно звільнили від посади за неблагонадійність. Гребер побачив його постарілим, змарнілим, та, незважаючи на все, його колишній учитель не втратив твердості й мужності.

Відвідини колишнього учня, який прийшов до нього із своїми сумнівами, означають багато чого для Польмана. Отже, зерно, посіяне старим учителем, не пропало марно. І ще є надія, що молоді німці не будуть схожі на своїх батьків, і можливо, щось зміниться у свідомості людей. А це означає, що для Німеччини ще не все втрачено.

Гребер поставив старому пряме запитання: чи винен він у тому, що діється, і чим виміряти його вину?

„Я хочу знати, якою мірою на мені лежить вина за злочини останніх десяти років, – сказав Гребер. – І ще мені хотілося б знати, що я повинен робити„.

І Гребер нарешті висловлює все те, що його мучить. Він розуміє, що весь час нагромаджувались брехня, несправедливість, насильство, що людство ще не знало такої війни – з масовими вбивствами, з концентраційними таборами. День у день збільшувався рахунок злочинів, чинених нацистами. А коли таким ясним стає розуміння всього, що діється, то й сама участь у цьому обертається злочином.

Роман „Час жити і час помирати” став для письменника підсумком тривалих і болісних роздумів про долю свого народу, про долю повернених солдат, які здебільшого не мають майбутнього. З великою ясністю і прямотою пише він про співучасть і вину кожної людини, прилученої хоч би й силою обставин до ганебних діянь цієї війни.

Греберові належить знову повернутися на фронт – тобто робити те, що він робив досі.

„Ще жахливіше їхати, коли все це знаєш і, можливо, стаєш уже прямим співучасником. Я буду тепер співучасником, так?”

В таких творах, як „Прощавай, зброє!” чи „Три товариші”, герої, подібні до Гребера, шукають життєвої опори в особистих стосунках, в єдиному й неповторному коханні, тому загибель Патріції чи Кетрін означали для героїв Ремарка і Хемінгуея крах усього сущого, цілковиту безпросвітність і безнадійність.

Вершиною в повоєнній творчості Ремарка – і за художніми досягненнями, і за розв’язанням багатьох проблем, що хвилюють людство (тією мірою, як це міг зробити письменник, що ніколи не йшов шляхами соціального оновлення), – залишається роман „Час жити і час помирати”.

Гребер знаходить себе і своє щастя в коханні до Елізабет. Але що являє собою це щастя і чи можливе воно, коли мільйони людей зазнають нечуваного лиха? Ясний спокій Елізабет, що зберегла силу життя навіть у цьому царстві страху, нечисленні щасливі години, подаровані закоханим долею, здаються чудом у спаленому, просякнутому гаром, кров’ю і тлінням світі, їхнє кохання – оазис людського щастя й радощів серед загальної мерзоти й запустіння. Але воно ніяким чином не являє собою втечі від загального лиха в свій особистий, маленький світ, не є спробою ухилитися від основних питань, що мучать і далі мучитимуть Гребера. Тут інше. Через особисте, через своє, інтимне, Гребер дедалі повніше відчуває причетність до загального.

Тільки побачивши зруйновану вулицю свого дитинства, до крижаного жаху злякавшись, що його батьки поховані під руїнами свого дому, він серцем зрозумів і відчув, чого накоїла німецька армія у Франції, в Польщі, в Росії – скрізь, де вона побувала.

Тільки покохавши Елізабет, дівчину, позбавлену будь-яких прав, бо батько її в концтаборі, відчувши страх за долю коханої, він зрозумів, як мало значила для фашистського рейху доля окремої людини, винної лише тим, що вона живе, мислить і тягнеться до звичайного людського щастя.

І Гребер розуміє, що з тим тягарем, який лежить на його сумлінні, тягарем вини й співучасті, не можна бути щасливим. Сюжетна лінія не розгортається так, як це вже стало традиційним для роману подібного типу: героїня гине, і герой залишається самотній і неприкаяний на цій ворожій усьому людству землі.

Кохання до Елізабет допомагає Греберові зрозуміти все, що відбувається, не меншою мірою, ніж видовище розбомбленого батькового дому. Щоразу, коли бомблять місто і райони фабрики, де Елізабет шиє солдатські шинелі, Гребер знов і знов переживає її можливу загибель.

„Мені хотілося мати щось, що могло б підтримати, – подумав він. – Але я не знав іншого: досягши цього стаєш удвічі вразливішим”.

Разом з Елізабет він мріє про мирні часи, коли вони зможуть подорожувати вдвох. Вони поїдуть до Парижа, до Швейцарії, Голландії... Та раптом у них обох виникає думка, що їх туди не пустять. Не пустять у жодну країну, бо скрізь вони щось зруйнували, скрізь лишили по собі страшну пам’ять. Далі йде скупий діалог, за яким так багато приховано:

” – А у Франції? – запитує Елізабет.

– Не так багато, як в інших країнах. Там усе воно минало швидше.

– Може, ви зруйнували цілком досить, щоб французи ще багато років ненавиділи нас.

– Можливо. Коли війна тягнеться довго, багато чого забувається. Може, вони нас ненавидять.

– Мені хотілося б поїхати з тобою в таку країну, де нічого не зруйновано.

– Небагато лишилося таких країн, де нічого не зруйновано, – сказав Гребер”.

Польман, якому судилося загинути, думав про майбутнє своєї країни, про те, чи залишилися люди, з якими можна побудувати нову Німеччину. „Чи досить вціліло таких людей, щоб розпочати все наново?”

Елізабет теж думає про можливе майбутнє, але в неї це, звичайно, не така твердо усвідомлена віра, як у Польмана. Це скоріше мрія... „Можливість говорити, не озираючись на всі боки... нічого не боятися... Це прийде не відразу, але страх поступово зникатиме, і навіть якщо він вряди-годи повернеться, то й це буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже нема чого боятися. Хіба ти в це не віриш?”

Але Греберові самої мрії і навіть віри в те, що скінчиться це похмуре пришестя і настане мир на землі, ще не досить. Йому треба розв’язати питання про те, чи має право він, солдат гітлерівської армії, на майбутнє спокійне життя, на щастя з Елізабет.

У тім-то й глибоке значення твору Ремарка, що він і його герой твердо знають: усяку вину треба спокутувати. І для цього, тобто для майбутнього щастя, зовсім не досить того вчинку, на який зважується Гребер, коли, ризикуючи життям, відпускає на волю заарештованих партизанів. Але цей вчинок займає таке величезне місце в житті Гребера, що, немовби виростаючи, заступає все інше.

Пригадаймо, що відчуває Гребер тієї ночі, коли йому доручили вартувати сарай, де замкнено полонених.

Точиться бій, земля здригається від безперервних атак, від ураганного вогню.

„Гребер відчував його всім єством, знаючи, що він докотиться і до нього. І йому здавалося, що цей гуркіт грозовим смерчем кружляє навколо нього й навколо невеликої білої будівлі, в якій, зіщулившись, сидить кілька росіян, неначе серед руйнації і смерті вони стали раптом осереддям усіх подій і все залежить від того, якою буде їхня доля”.

І ми, так само як і Гребер, відчуваємо, що тут, на невеликій ділянці фронту, вирішується не лише доля кількох противників і доля Гребера, а майбутнє народу. І те, що Гребер повертає зброю проти гестапівця Штейнбреннера, який і тепер, в останню хвилину, з’явився сюди, щоб порішити в’язнів, сповнене глибокого змісту.

Гребера вбили партизани. Вони не могли повірити після всього пережитого, що існує німецький солдат, який не стрілятиме їм у спину. Проте кінець книжки зовсім не безнадійний. „Гребер хотів крикнути. Треба було голосно й швидко сказати так багато...” Отже, треба було раніше шукати спільної мови, треба було сказати про себе правду.

Ремарк знов і знов повертатиметься до минулої війни. Він покаже і злочини війни, і долю тих людей, що опинились у вигнанні. Він спробує з’ясувати причини ганьби, в якій погрузла його батьківщина. Він знов і знов застерігатиме проти небезпеки нової війни і нових злочинів.

Тому ми можемо деякою мірою трактувати твори німецького письменника, як попередження, як пересторога для людства



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" зміст вступ
Значення техніко-криміналістичних засобів та методів у збиранні та дослідженні речових доказів
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
Розділ Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ icon«Поет, який мріяв про небо. Донеччина у творчості М. Петренка»
Методи І прийоми роботи : робота в групах, складання клоуз-тесту, демонстрація проекту, метод «Мікрофон», метод «Незакінчене речення»,...
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота Студентки V курсу Спеціальності "Українська Мова І література" Сернової Олени Валеріївни

Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "Магістр" на тему
Образно-стильова специфіка камерно-інструментальної музики Анрі Дютійє
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота «Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво
Кафедра образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну та методики їх викладання
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота на здобуття ступеня магістра студентки V курсу Колесник Світлани
Нефі у турецькій літературі дивану та художньо-стилістичні особливості його сакінаме
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота Зміст Вступ Розділ Роль культу Діоніса в житті античного полісу І становленні аттичної трагедії
Розділ Роль культу Діоніса в житті античного полісу І становленні аттичної трагедії
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconДипломна робота Зміст Вступ Розділ Роль культу Діоніса в житті античного полісу І становленні аттичної трагедії
Розділ Роль культу Діоніса в житті античного полісу І становленні аттичної трагедії
Дипломна робота Тема „втраченого покоління у творчості Ремарка вступ iconКонкурсу дитячо-юнацької творчості «звичайне диво. Весна на хортиці»
Розвиток дитячо-юнацької творчості, сприяння розвитку здібностей І талантів підростаючого покоління


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка