Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»



Сторінка1/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.06 Mb.
  1   2   3   4   5


Дипломна робота

Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада»
Зміст
Вступ

Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»

Розділ 3. Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша «Чорна рада»

Висновки

Список використаних джерел
Вступ
Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток літератури, мистецтва, мови, науки та української культури загалом. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.

Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. «Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.» – так відгукнувся про нього І.Франко в «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.».1

Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою – його ім'я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно і займає належне йому вагоме місце.

Постать Пантелеймона Куліша майже епохальна. Життя й різнобічна літературна діяльність письменника перебували під глибоким впливом національно-визвольного руху в середині і в другій половині XIX ст.

Письменник належав до тих великих художників слова, творчість яких не була ідентичною їхньому політичному світогляду. Твори П.Куліша не тільки виражають певні ідеї, а й акумулюють у собі результати пізнання життя, становлять собою художнє узагальнення дійсності.

Світ поетичних образів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від його політичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальність життя, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша 40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережна відданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттям суспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високого призначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало для П.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.

П.Куліш – художник соціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї уваги суспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризувати розвиток людини й суспільства як природний історичний процес.

У багатьох творах П.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становлення романтизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. Він почав інтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов’янських народів.

Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору.

Романтизм (франц. Romantisme) – літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують безпосередньо його перші представники – німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво.. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву.

Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не «голова», а «серце» визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами.

Український романтизм охоплює період 20 – 60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 – 1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років.

Український романтизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями з аналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні й національні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземних поневолювачів.

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму – у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо – у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».2

Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.

Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, «свіжі душею», «чисті серцем». Це – Україна, яку треба, як «і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися». Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим «городам и порядкам».3

Вихідна теза Куліша – негативне оцінювання цивілізації. «Цивілізація – це те ярмо, нав'язане насильством ззовні... вона чужа своєнародному, не природня й їй бракує простоти», – твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Куліш вважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціального розшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національної ідентичності.

З селом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як «любов», «честь», «гідність», «совість», «працелюбність», «шанобливе ставлення до батьків». Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій. А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним для української свідомості, є умовою майбутнього існування4

Для філософії романтизму Куліша, минуле – не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор, мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблеми буття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісної національної самосвідомості.

Багатогранна діяльність П.О.Куліша завжди привертала й привертає увагу дослідників-істориків, літературознавців, фольклористів, педагогів, а в наш час і українознавців.

І це не випадково. Бо в його доробку підняті такі пласти буття українського народу, які можуть бути асоційовані не лише у вузько професійному спектрі, тобто в розвитку, скажімо, фольклору, філології, народознавства, політиці, а й цілісному баченні і пізнанні українського народу та його країни. П.Кулішу, як і самому життю, завжди було тісно у вузько визначених межах діяльності. Він вболівав за народ, який хотів бачити повнокровною нацією серед інших європейських націй і якому намагався слугувати своєю творчістю.

Служіння народові в будь-якій галузі – у науці, літературі, освіті – для нього завжди було головним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти. П.Куліш намагався «по змозі своїх сил, – за словами І.Франка, – відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним»5, незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.

Дбаючи про розвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший український фонетичний правопис, який справедливо названо його ім’ям – «кулішівка». Вона, «кулішівка», стала основою пізнішого українського правопису у Східній Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст. На основі «кулішівки» були підготовлені його «Записки о Южной Руси».

Вболіваючи за освіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них «Граматку» – український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). «Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленую попами невольничью голову»6, – записав у «Щоденнику» від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши «Граматку» П.Куліша.

П.Куліш добре розумів значення мови в житті народу, тому в «Зазивному листі до української інтелігенції» закликав забути про класове розмежування в ім’я збереження рідного слова – «цієї скарбниці нашого духу». «До гурту паненята з мужичатами!» – закликав письменник. «Зазивний лист» був його відповіддю на сумнозвісний Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українською мовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави та читання.

П.Куліш також палко захищав право на національний розвиток, зокрема право на існування й розквіт української літературної мови. Він пише «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність», в якому наголошує: «Українська словесність – діло велике – се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб якось інше, не по-давньому людський розум повернути». Надзвичайно шанобливо відгукується він про Шевченка, прославляючи «Кобзар» за його мовні надбання.

Великою справою Куліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світової культури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджує М.Грушевський «...культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою»7. У Куліша було велике бажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує свої останні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліш також закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурного відродження України.

П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки» (1862р.), «Хуторна поезія» (1882р.), «Дзвін» (1893р.), «Хуторні недогарки» (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.8

Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них – «Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка», «Солониця», «Настуся», «Великі проводи» та інші.

Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: «Сцени і уривки драматичні», «Мальована Гайдамащина», драматична поема «Нагай», драматичний етюд «Козацька і панська розмова на тому світі», одноактні п’єси – «Колії», «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми», «Іродова морока», а також «драмована трилогія» («Байда, князь Вишневецький», «Цар Наливай» і «Петро Сагайдачний»).9

Творча спадщина П. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки, мемуарні нариси – не завжди рівні, подекуди надто суб’єктивні, але позначені невпокоєністю духу «гарячого Панька Куліша» (так письменник називав сам себе). Взагалі, означення «вперше» застосовано до чималої частини Кулішевої діяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:
Я не поет і не історик, ні!

Я – піонер з сокирою важкою.10


Тут письменник трохи лукавив – він був першорядним поетом і надто суб’єктивним, але неординарним істориком.

Пантелеймон Куліш увійшов в історію нового українського письменства як один із засновників літературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повинна правдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідного народу.

Свого часу Віктор Петров так охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть – ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.»11

Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність особистості Куліша зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей.

Що ж, Куліш і за життя не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не шкодуючи ні сили, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав збереження національних традицій, розвиток української мови й культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне безпам’ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, виступав проти соціального і національного гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення.

Проза в творчій спадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутків Куліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автора історичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.

В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року, коли в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин» опублікував свої «Малороссийские разсказы», написані ще 1839 року – саме цю дату вказує автор. Це два оповідання – «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе». Критика зустріла молодого прозаїка прихильно.

1841 року у тому ж «Киевлянине» опубліковано «повість за народними переказами» «Огненный змей» (написану ще 1840 року). Це перша спроба твору більшого за обсягом серед масиву тогочасної української фольклорно-фантастичної прози. І спроба, треба сказати, вдала.

1843 року в «Москвитянине» надруковано оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписано криптонімом П.К). Питання авторства не викликає сумнівів – характерною є манера оповіді, місце дії. До того ж згадка про коваля Захарка є у повісті «Огненний змій».

Саме ці чотири твори і належать до ранньої фольклорно-фантастичної прози П.Куліша.

Характерним прийомом для П.Куліша є введення окремих легенд та переказів у художню тканину творів нефантастичних. Наприклад, у написаному 1842 р. романі «Михайло Чарнишенко», який вийшов у світ 1843 р., вміщено колоритні народні оповідання про чортову повитуху, а також використано мотив сили батьківського прокляття, характерний для фольклорної фантастичної прози та дум. У повісті «Алексей Однорог» письменник використовує топонімічну вставну легенду про кручу над гирлом Ольжиного тору. Особливе сюжетотворче значення має і легенда про золоторогих турів та князя мисливця, яка є кульмінаційним моментом оповідання-ідилії «Орися». П.Куліш написав також дві казки: «Циган» та «Пів півника», у яких фантастичного елемента нема.

Крім цього, Куліш написав такі оповідання, як «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара». Також із прозових творів варто відзначити такі його гумористичні оповідання, як «Циган», «Сива кобила», «Пан мурло», « Малоросійські анекдоти», історичні оповідання «Мартин Гак», «Брати», «Січові гості», роман «Михайло Чарнишенко, або Малоросія 80 літ назад» та інші.

Дуже прихильно ставився Куліш до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи на український ґрунт принципи сюжетної побудови «Одіссей» Гомера, роману В.Скотта «Уеверлі, або шістдесят років тому.» Особливо виразно поетика історичного роману В.Скотта проглядається в соціально – історичному романі «Чорна рада». У цій «Хроніці 1663 року» Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалися у Ніжині 1663 року.

На думку А. Б. Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собою піднесення української прози на новий, вищий рівень, є «Чорна рада» –історичний роман – хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський – у художньому12.

Я. І. Дзира у вступі підготовленого ним видання «Літопис Самовидця» стверджує, що роман Куліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток і водночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. – «Літописі Самовидця»13, про що й сам признався в епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М. Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису Самійла Величка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписував їх, популяризував опубліковані видання, зокрема й «Літопис Самовидця», дав йому назву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердили дослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик Роман Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).

У 1928 році найавторитетніший дослідник літопису Граб'янки М.Зеров аргументовано довів, що прототипом одного з головних героїв «Чорної ради» полковника Івана Шрама послужив козацький полковник Іван Попович, зображений Р. Ракушкою-Романовським.

Про те, що сюжет «Чорної ради» запозичено з «літопису Самовидця», у 20-30-х роках, коли вперше в Україні з'явилося вісім видань роману, не забували нагадати й літературознавці М.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк, В.Петров, М.Петровський та інші. Творчість П.Куліша, його громадська, культурницька, видавнича діяльність високо оцінена літературознавством. Іван Франко у праці «Михайло Грабовський, його критичні листи і політична поезія», розглядаючи творчу діяльність П.Куліша, зупинився на її значення в українській літературі і визначив, що письменник є корифеєм української літератури, фундатором національної свідомості.14

М. Жулинський, досліджуючи життєвий і творчий шлях П.Куліша, у праці «Із забуття – в безсмертя», розкрив аспект значення внутрішнього світу письменника, його думки про людське серце, про місце людини на землі, що на нашу думку, дає можливість краще зрозуміти підґрунтя творів письменника.15

На думку Яценка М.П., творчість П.Куліша становить інтерес із точки зору використання образу автора – оповідача.16

Монографія Д.Дорошенко «Пантелеймон Куліш» складається з двох основних частин. В першій подається огляд життя і діяльності П. Куліша. У свою чергу, цю частину поділено на п'ять розділів, відповідно виділеним періодам життя П.Куліша. В другій частині Д.Дорошенко подає «Огляд важніших літературних і наукових творів П.Куліша». Цю частину поділено на десять, розділів, кожен з яких присвячено окремим ділянкам творчості П.Куліша. Так, перед читачем постає поет-лірик і поет-епік, драматург, повістяр, критик, історик, публіцист, етнограф, перекладач Біблії та європейських класиків. Окрему увагу дослідником приділено ґенезі поглядів П.Куліша на українську історію, культуру та окремих українських діячів. Наукова цінність полягає праці, що монографія повно висвітлила тему і на свій час була одинокою в українській науковій літературі, що повністю обіймала життя та діяльність П.Куліша.17

Аналіз роману «Чорна рада» зроблений Миколою Зеровим у статті «Куліш: «Чорна рада», де детально розкриває нам зміст назви цього роману, дає огляд реальних історичних подій, на основі яких був написаний роман, тим самим дає можливість краще зрозуміти перетворення цих подій у роману П. Куліша «Чорна рада».18

Найдовершенішим прозовим твором П.Куліша, класичним здобутком української літератури є історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року», як правильно вважає Є. Нахлік, і доводить це у монографії «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель».19

У статті «Концепція української духовності у творчості П.Куліша» виданої у збірнику статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції, в контексті загальноєвропейських літературних традицій розглядаються основні тенденції мистецької еволюції письменника, починаючи від ранніх оповідань і закінчуючи творами останніх десятиліть. Визначаються чинники, що сприяли активному використанню у творчості Куліша форм та образної системи англійських митців: В.Шекспіра, Дж.Байрона, В.Скотта, Ч.Діккенса.20

Стаття «Концепція «природної людини» Ж.-Ж.Руссо і «хуторська філософія» П.Куліша» розкриває літературні зв’язки філософії романтизму Куліша, його бачення «природної людини», в співставленні з філософією Руссо.21

В статті «Пантелеймон Куліш» навчального посібника «Історія української літератури XIX століття» за редакцією академіка М. Г. Жулинського розглянуто літературний процес в Україні 60-90-х років XIX ст. Проаналізовано розвиток реалістичних і натуралістичних тенденцій, особливо виокремлено літературний портрет П. Куліша.22

В вступній статті Миколи Жулинського «У праці каторжній, в трагічній самоті (Пантелеймон Куліш)», що поміщена в книзі П. Куліш «Твори» (видання 1989 р.) подано основні біографічні моменти життя письменника, а також головну увагу приділено відображенню світогляду та життєвого шляху П. Куліша в його поетичній творчості.23

О. Гончар в статті «Роман «Чорна рада» П. Куліша» оцінює Пантелеймона Куліша як одного з найактивніших діячів українського суспільно-культурного руху 40-90-х років XIX ст. Автором осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, він аналізує вклад Куліша в розбудову української культури й літератури, в утвердження загальнолюдських гуманістичних цінностей.24

Із публікацій останніх років треба виділити статтю Ігоря Сюндюкова «Український бунт Чорна рада 1663 року як зловісний «апофеоз» Руїни». Тут автор аналізує історичне тло роману П. Куліша, зв’язок подій роману із реальними історичними подіями. І. Сюндюков не шукає прямих аналогій і з сучасністю, хоча певні паралелі наведені. Доречно йдеться в статті і про загальні моральні цінності, які хотів донести до нас П. Куліш.25

Також цікавою є аналітична стаття Кравченко В.О. «Пантелеймон Куліш – автор першого українського історичного роману», у якій осмислюється постать П.Куліша як автора першого українського роману, співставляються думки відомих літературознавців про внесок письменника в розбудову жанру. Вказано тут і на новаторство проблематики твору.26

На сучасному етапі українського літературознавства учені все частіше звертаються до вивчення творчої спадщини П. Куліша, осмислення його ролі в розвитку національної літератури. Протягом останнього десятиліття визначено головні напрямки вивчення творчості письменника: системний об’єктивний аналіз творчості, критичний перегляд доробку науковців попередніх років, новітня інтерпретація художніх творів, осмислення й актуалізація історіософських поглядів Куліша, введення в науковий обіг нових текстів (художніх, епістолярних, мемуарних), накопичення, верифікація та систематизація фактографічного матеріалу. Оскільки в радянські часи творчість письменника не вивчалася, то цілком зрозумілим стає великий інтерес до неї, який з’явився з часів незалежності України. Оскільки ще залишилися не вивченими деякі аспекти і теми, пов’язані із постаттю письменника, то тема дипломної роботи є актуальною.



Мета роботи – розкрити ідейний зміст, проблематику, образи роману «Чорна рада» П.Куліша, головну увагу зосередити на відображенні української нації, на рисах менталітету українців, що виявляються у творі.

Поставлена мета обумовила вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:



  • проаналізувати проблематику роману під кутом зору досліджуваної проблеми та історіософії письменника;

  • проаналізувати особливості осмислення проблем національної історії у романі «Чорна рада»;

  • дати характеристику черні та образів персонажів твору «Чорна рада», як носіїв українського менталітету.

Об'єкт дослідження – текст роману «Чорна рада» П.Куліша

Предмет дослідження – проблема української нації означеного твору.

Джерельною базою для написання цієї дипломної роботи послужили: художні тексти – проза П.Куліша, науково – критична література про письменника, а також науково – теоретичні праці, пов’язані з розвитком романтизму в українській літературі та характеристикою українського менталітету.

Методи дослідження. Відповідно до поставлених завдань у дослідженні використано: системного, описового методів, методу аналізу художнього тексту, а також прийоми образного та ідейно-естетичного аналізу творів письменника.
Розділ 1. Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»
Пантелеймон Куліш був яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якого спрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народу збагачення його культури і науки, утвердження життєздатності і права української мови засобами культурницького поступу, був Пантелеймон Куліш. Свою місію П. Куліш вбачав у тому, щоб підняти українську націю із духовного занепаду і виховати українську людину. Саме духовністю й одухотвореністю, гарячковим пошуком істини позначений життєвий і творчий шлях письменника.

Саме П. Куліш як прихильник державності вперше в українській літературі пов'язує ідею України з культуротворчими процесами, пояснюючи це тим, що без розбудування національної культури неможливо виробити елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька культурно-просвітня діяльність, постійний компроміс із самодержавством, пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднатися навколо ідеї культурної цивілізації українського народу.

Отже, ідея України й культури, передусім національної, стають метою і засобом письменницької діяльності, а минуле України – домінантним зосередженням його творчих та наукових інтересів і зусиль, зумовлюючи цим україноцентричну спрямованість основної частки письменницької і наукової діяльності, проблематики творчості, яка залишається й досі актуальною. Зокрема, тема України, її минуле, сучасне, прийдешнє, шляхи оновлення – ці грані ніколи не залишали П. Куліша байдужим27.

Появі «Чорної ради», цієї енциклопедії національного буття, передувало глибинне дослідження козацьких літописів XVII - XVIII ст.

Орієнтація на Україну – це не примха тогочасної моди, а внутрішня, душевна потреба літератора і вченого, що зумовлюється впливом як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів, які з часом набувають ідейно-теоретичного рівня.

Історія і література – це нерозривні сфери людського буття і мислення. Словесний мистецький твір репрезентує зсередини складні суспільно-політичні процеси, історичні факти через окремі людські долі у художньому світлі.

Але перш ніж почати аналізувати роман П. Куліша, звернемося до історії, для того, щоб було зрозумілою історична тканина твору та пов’язані з нею реальні факти.

Руїна. Період національного «самогубства» України. Період братовбивчих війн нескінчених зрад, суспільного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби під час повстання 1648 р та Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Деякі історики вважають, що саме в цей період своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливість об’єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.

Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.

З часом усім демократичним здобуткам з’явилась загроза з боку української знаті та реєстрової старшини, які хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знать. В розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячого елементу з вигнаної польської шляхти на українську знать. Займаючи високі пости, маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільстві вони використовували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального достатку. Державні посади починають передаватись спадково. Як вихідці з старшини, гетьмани сприяли зосередженню влади в її руках, спираючись на її підтримку. Такий стан речей задовольняв й іншу впливову силу – українську православну церкву, якій було надано широкі права, а також щедра законодавча та матеріальна підтримка.

Але поступово починають з’являтися перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вольностей, здобутих в боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь була ворожою і досить агресивною. Прірва між правлячою верхівкою та простим народом стає все більшою та більшою.

Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представників правлячої знаті до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах.28

Після смерті Б. Хмельницького і відмови від гетьманства його сина, у 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня 1659 року у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського.

В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміють як козацькі верхи та знать, так і духовенство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам’яті якого ще не зажили болючі рани польського панування.

Досить сильну опозицію виявили запорожці, ображені за їх ігнорування в прийнятті досить важливих рішень, але насамперед за те, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви почали надходити доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, який мав амбітні плани самому стати гетьманом. В цих доносах Виговського звинувачували в пропольських симпатіях та в намірах «продати» Україну Польщі. На вимогу Москви було скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, що вона провалить Виговського. Як представник царської корони на Раді присутній був боярин Богдан Матвійович Хітрово. Та незважаючи на всі заходи з боку Москви, Виговського було обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводств в Ніжині, Переяславі та Чернігов. Відразу після закінчення Ради боярин Хітрово направляється до Полтави та намовляє Пушкаря підняти проти Виговського повстання.

У кінці 1657 року той збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч «гультяїв», наймитів. Під Полтавою він розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговського під тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців, а з ними й М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено29.

В загальному ж плані на Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялась до Польщі, а – селяни та міщани до союзу з Польщею відносились напрочуд ворожо: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски тощо. Та неминучість розриву з Москвою була очевидна.

Врешті українські та польські дипломати досягають компромісного рішення. 16 вересня 1658 року у місті Гадяч І. Виговський укладає з Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат. Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю.Немирич, була така: три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство Руське» входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надається широка автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча – гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», і якого затверджує король. Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію – 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження традиційних прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалась до шляхетського стану. Польські війська не мають права переходити кордон без запрошення гетьмана, а якщо переходять то вступають під його команду. В Україні скасовується унія. Обидві релігії – римо-католицька та православна – визнаються рівноправними. Засновуються два університети, колегії, школи, друкарні.

Але все це так і залишилось тільки на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну з Москвою. Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Майже 150 тисячна московська армія під командуванням князя Трубецького та Ромодановського окуповує Україну. Виговський за допомогою союзників – татар, поляків та німців 28-29 червня під Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московського боярства, татари захоплюють в полон та страчують князя Пожарського. Москву охоплює паніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувати війну. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинський протопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому доноси на Виговського. Проти гетьмана виступають старі полковники: Золотаренко, Сомко, Ціцюра. За час зворушень гине близько 3 тисяч українців. В жовтні 1659 року Іван Виговський скликає в Германівці Генеральну Раду і складає перед нею булаву.

Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історії України як видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Всередині країни певні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі. Тай не треба забувати, що з усіх боків молоду козацьку державу оточували країни – хижаки, які й уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежної держави вже становило загрозу.30

Як стверджують автори літературознавчого словника-довідника, «роман історичний – побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії». У ньому «історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт – з художнім вимислом, справжні історичні особи – з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи»31.

Що ж стосується роману П. Куліша «Чорна рада», то, насамперед, треба зауважити, що сутністю історичного твору є художньо-естетичні осмислення історичного факту, його белетризація, тобто, взаємодія художньої та історичної інформацій. Історична інформація (наукова правда) як система певних історичних факторів уводиться автором у тканину художнього твору і відображається у світі індивідуальних художньо-естетичних поглядів. Важливим при цьому є історичне знання як складник авторського мислення, оскільки письменник вільно оперує фактами, добре знає документи, прагне переосмислити історію на художньому рівні. Ці факти спричинюють цілу низку питань, пов’язаних з потрактуванням художніх текстів історичної тематики.

Здобутком Куліша як першого українського романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,— рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першого розділу всім розвитком сюжету.

Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що й призводить до драматичного конфлікту.

Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних Дніпрових порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він — у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом чи в дорозі, у відступах-роздумах самого автора. «Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні... Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю» (с. 46).

Повне розуміння таких текстів – справа непроста. Інформативність її не обмежуються фактами, що лягли в основу твору. Вони не просто взяті із життя, а відібрані з безконечного потоку життєвих явищ. Критерії цього відбору зумовлені соціальними і політичними реаліями суспільства, в якому живе автор, тенденціями суспільного розвитку, взаємодією течій і напрямків у літературі та мистецтві, можливостями доступу до джерел інформації, освітньо-культурним рівнем, світоглядом і навіть особливостями вдачі письменника. Усі ці фактори формують авторську концепцію – те, заради чого написано твір.

Специфічні труднощі пов’язані ще й з тим, що у текстах переплітаються суспільні тенденції змалювання доби, ідейні віяння часу написання твору, переконання автора, а також проблеми сучасності, спроектовані на особистість читача. Характерний приклад – трактування подій періоду Руїни у творі П.Куліша «Чорна рада» (XIX ст.).

В історичних поглядах П.Куліша проглядається виразна тенденція до злиття «вальтерскоттівського» (історіографічного) і «гоголівського» (фольклорно-поетичного) типів художнього історизму, що означало не просто конкретно історичний підхід до аналізу фактів історії, а й естетичне осмислення і концептуальний їх виклад у тісному поєднанні з творчою фантазією автора у відтворенні історичного духу, колориту.

Пантелеймона Куліша цікавили не тільки справжні, конкретні історичні події і факти, а, головним чином, відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичній творчості, в свідомості народу.32

В епоху романтизму, що був також своєрідною відповіддю на прискорення попереднього суспільного розвитку, ломку старих феодальних порядків, народ як головний суб'єкт історичного життя з усім притаманним йому комплексом уявлень, звичаїв, культури і мови опиняється в центрі всіх форм суспільної свідомості, стає головною рушійною силою і таким же аргументом у боротьбі пригноблених націй за самостійне існування. Саме на цьому тлі й відбувається процес поєднання в творчості П.Куліша історії, етнографії, фольклористики, літератури із суспільно-політичною концепцією вільного розвитку етносу33.

За свідченням самого П.Куліша, саме збірники українських народних пісень М.Максимовича пробудили в ньому справжнє синівське почуття до України, зумовили зовсім новий напрям у його діяльності, надихнули на працю: збирати, вивчати фольклорно-етнографічні матеріали з метою не дати їм загинути в історичній пам'яті народу, донести до широкого загалу забуту славу діянь дідів і прадідів наших.

Безпосереднє знайомство П.Куліша з українським побутом і народною творчістю, різні матеріали, зібрані ним, послужили джерелом його творчої праці. В критичній літературі неодноразово висловлювалась думка про те, ніби звернення П.Куліша до історії України, її побуту пояснювалось виключно відгуком на той інтерес до фольклорних й етнографічних матеріалів, який панував у той час у літературних і суспільних колах. Таке пояснення є слушним тільки частково.

Ґрунтовне ознайомлення П.Куліша з тогочасними історіографічними джерелами («Історія Русів», «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського, «Літописне повіствування про Малу Росію» О. Рігельмана, географічний опис Чернігівського намісництва О.Шафонського) переконало письменника в тому, що історичні джерела порівняно з народнопоетичною творчістю є надто однобічними, черствими і прозаїчними. Інтерес П.Куліша до історії розвивався в дусі того фольклорного романтизму, цінність для якого мали не стільки достовірні історичні деталі й події в їх соціально-політичній сутності, скільки самий «дух» епохи, народний погляд на події, народна психологія. Мандруючи по селах, юний Куліш з душевним хвилюванням натрапляв у спогадах сучасників на релікти й пояснення життя минулих поколінь.

«Тут етнографія зливалась для мене в одну науку з історією, а історія розвінчувалась у своїх етнографічних наслідках, – писав Куліш. – Наші кабінетні люди, повторюючи один другого, кажуть, що в Малоросії не зосталось майже ніяких пам'яток старовини, та сам народ – такий пам'ятник свого минулого життя, котре краще будь-якого твору мистецтва вводить нас у пізнання того, як він існував до теперішнього моменту. Потрібно тільки вдивитися в моральний його образ, котрого розсіяні риси збирає і пояснює для нас етнографія.»34

Пильну увагу П.Куліша привертали до себе не самі по собі фольклор та етнографія. Його найбільше цікавило народне життя: «Легенди про історичні особи і події, уникаючи точних дат і фактів, – писав він, – тим не менше цікаві для історика-етнографа, як щире вираження способу думок народу і погляду його на свою власну історію. Не взявши до уваги того й іншого, ми не проникнемо в найтаємничіші причини історичних явищ в Малоросії і, відтворюючи події народного життя, будемо, так би мовити, ковзатися по поверхні. Кожний, хто хоч скільки-небудь знайомий з історією Південно-Руського племені, згодиться, що записані мною легенди і повір'я в багатьох місцях більше чи менше суперечать тим поняттям про тутешній народ, котрі він склав у своїй голові (свідомості) за творами літописців і істориків.»35

Чим глибше вивчав П.Куліш історичні джерела, тим відчутніше й наполегливіше його думка зверталась до народу, його побуту, поезії. Деякі історичні джерела засвідчували, що народ мовби стоїть осторонь своєї історії, дивиться на неї, як на щось, «що відбувається поза ним.»

Становленню такого типу історизму П.Куліша (зокрема, теорії «споконвічного демократизму»), крім уважного вивчення самих фактів історії України, сприяло також знайомство з ідеями німецької філософії другої половини XVIII – початку XIX століття, передусім, з філософською концепцією Г.Е.Лессінга, Й.Гердера, Е.Канта, Й.Г.Фіхте: «Для Лессінга, –писав Е.Л. Радлов, – історія була вихованням людства через одкровення; Гердер бачив в історії природний процес, в якому у ряді народів і у зміні часів здійснюється ідея людства; Кант дивився на історію як на боротьбу злого і доброго начал, боротьбу, в якій добре начало повинно перемогти; Фіхте бачив в історії боротьбу віри і знання, боротьбу, яка визначає форми політичного і суспільного ладу.»36

Наведені думки певною мірою узгоджуються з історичним мисленням П.Куліша, його концепцією України. Прагнучи науково осмислити історичну роль народних мас в історії, П.Куліш насамперед ставив питання про автентичність і достовірність історичних джерел: у них не повинно бути суб'єктивного тлумачення подій. Джерелом, яке найбільше засвідчує ідентичність, П.Куліш вважав словесну народну творчість. Народні пісні постають як літопис минулих подій, а картини народного побуту, внутрішньої історії подають неповторне уявлення народу про самого себе і навколишнє середовище, становлячи чи не найповажніший предмет філософського дослідження. З об'єкта історичного дослідження народна поезія перетворюється на об'єкт народознавства. В цьому плані з найбільших авторитетів для П.Куліша був й Г. Гердер.

Прекрасно володіючи різноманітним етнографічним матеріалом і добре знаючи історію свого народу, П.Куліш не прагне до точного етнографічного опису, археологічного нагромадження деталей, найголовніше для нього – створити єдину художню картину, вражаючими образами примусити читача відчути історичну атмосферу, в якій жили і змагались наші предки. Життя народу письменник змальовує з любов'ю, захопленням і співчуттям.

Створення в 40-х роках ХІХ ст. історичного роману «Чорна рада» було значною подією в історії української літератури. Цей твір засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру.

Події, змальовані в тексті, відбуваються в скорому часі після возз’єднання України з Росією. На Україні розгортається складна політична боротьба за владу, що призводить до Чорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказного гетьмана Сомка, а замість нього обрано Івана Брюховецького. У раді, крім козацької старшини, брали участь запорожці, селяни, міщани («чернь») – тому її названо чорною.

Українська історія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів, кривавих міжусобиць, пошуків «внутрішнього ворога», коли суспільство ділили на «своїх» і «чужих», еліту, що має дане Богом право керувати, та «голодранців». Наслідки таких розколів української громади завжди були воістину страшні. Руйнувалися підвалини державності, не в останню чергу внаслідок безмежного соціального розшарування, витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.

Саме ці думки Куліш розкриває у 14 та 15 розділах «Чорної ради», де через літературні образи гетьманів, старшин, а також запорожців розповідає події, які відбулися у Ніжині, на зловісній Чорній раді.37

Події, що відбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути й предметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєю історією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальним моральним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада, зауважимо, рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького, за участю представників десятків тисяч «чорного», незаможного люду — селян, міщан, бідних козаків та іншої «голоти». Активними дійовими особами цієї історичної драми були, звичайно ж, і провідники козацької старшини на чолі з тим же Якимом Сомком, котрий був тоді «наказним» (тобто виконуючим обов’язки) гетьманом, і маси запорозького низового козацтва, і, нарешті, посол московського царя Олексія Михайловича, царський окольничий князь Гагін із чималим загоном війська. Подивимось, як відбувалися вибори в Ніжині, результати яких ще більше загострили суспільну кризу доби Руїни та визначили майбутній розвиток подій в Україні.

Отже, яким же було історичне тло драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року. Як ми вже зазначали вище, невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 рік) в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьмана послідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом — Петро Дорошенко). Але варто мати на увазі, що, окрім політичної «складової» (боротьба точилася між прихильниками «західної», тобто пропольської, та промосковської орієнтації; трагічно мало було поборників орієнтації проукраїнської), катастрофічні події Руїни мали ще й складову соціальну. Увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками (як сказав Куліш: «тяжко грошовитими», або кармазинниками, і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво). Ці люди пам’ятали про обіцянки Хмельницького дати не тільки національну та духовно-релігійну свободу, але й землю, й волю. А реально кількісно невеликий прошарок козацької старшини, зосередивши у своїх руках політичну владу й майже всю власність, виконувати оці обіцянки зовсім не збирався. Це багато в чому й пояснює перебіг подальших подій.38

Важливе місце в романі відведено показу бідноти — селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради — обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує П. Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Ось як описує Куліш народ, що зібрався на раду: «Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету…»39(с. 127).

У 1660 – 1661 роках став явним процес руйнування раніше єдиної та централізованої гетьманської влади. Правобережна Україна визнала своїм гетьманом Павла Тетерю (цей регіон загалом залишався сферою впливу Польщі), а за посаду гетьмана Лівобережної України розпочалася запекла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, родич Богдана Хмельницького (брат його дружини), представник «статечної», найбільш заможної частини козацтва. В політичному плані Сомко (як й інший «претендент на булаву», ніжинський полковник Василь Золотаренко), безперечно, орієнтувався на Росію, проте водночас був і прихильником широкої автономії України. Але не це відіграло фатальну роль у долі цих двох яскравих представників тодішньої козацької верхівки. Згубним і для їхньої кар’єри, і для життя стало інше, а саме — становий егоїзм.

А козацька голота розуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність та справедливість неназваний старий козак з «Чорної ради»: «Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!» (с. 78).

Нажаль і мужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, під розбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмови про те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:

« – Ну, вже, брате, – каже інший, – з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:


  • Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!

– Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять…» (с. 129).

Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України «зірка» Івана Мартиновича Брюховецького, колись — особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер — найпершого «заступника народу», спритного демагога та кар’єриста. Його гасла, як вони подані у «Чорній раді», дуже прості: «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!» (с. 103).

Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка». Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту: «Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!». Прості запорожці вірили, що вони «тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну» (с. 102).

Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив «окончательную» раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 14—17 червня 1663 року.

На початку ради — а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, «оброблені» Брюховецьким! — Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом: «А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:

– Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

– Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!» (с. 130).

У відповідь «брюховці» напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці події П. Куліш: «А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.

- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистій матері!

I кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.

- Ей,- каже ,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:

- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!

Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.» (с. 131).

Але й тут Сомко не знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася у руки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скінчено Сомко говорить повні жалю слова, в яких розкривається вся страшна сутність того, що чинилося на раді: «Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.

– Братцi мої, – каже, – милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! – i кинув об землю свою шаблю.» (с. 135).

Символом деградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність у всіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекало письменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленні не поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу: «З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:

– Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!

– Що ж, братища? – кажуть iншi. – Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.

– Е, ще буде час у мiстi погуляти! – одвiтують другi. – А он козацтво Сомкiв табор грабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.

– Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!» (с. 137).

Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.

«Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими» - ось головна думка автора в цих розділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хоча письменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).

Але крім історичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдських проблем. «Чорна рада» – роман багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:


  • роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);

  • патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);

  • ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

Проблематика передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного, зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, а також той момент, коли запорожці – «харцизяки» здерли з полоненого Якима і сап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.

У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.

Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з’єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Як не погодитись із думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романної форми виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства до панорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміці розвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художню структуру «Чорної ради» Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразком популярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру Вальтера Скотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципами зображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються «приватні» історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову «Чорної ради» мав вплив роман Є.Гребінки «Чайковський».

Вважаємо за необхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображення історичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислити історичні події, по-друге – вклав у роман певне ідейне значення: довести головуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини і протиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Отже, Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Він вказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського і гоголівського способів зображення історичного минулого.

Основне завдання Пантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу.40

Саме з «Чорної ради» починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихід прози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження «аналітичного» реалізму в прозі.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.

У романі порушено проблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття, батьків та дітей, кохання, вірності та зради, народної моралі. Важливим вузлом проблем є відносини України і Росії, боротьба за незалежність України, її державність, соборність.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи.

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconТема: “Чорна рада” П. Куліша перший україномовний історичний роман. Історична основа сюжету. Тл: роман, роман хроніка, історичний роман. Мета навчальна
Тема: “Чорна рада” П. Куліша перший україномовний історичний роман. Історична основа сюжету. Тл: роман, роман хроніка, історичний...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconУрок розвитку мовленн Письмовий твір-характеристика персонажа роману «Чорна рада»
Тема. Урок розвитку мовленн Письмовий твір-характеристика персонажа роману «Чорна рада»
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconЗнамениті події історії України
Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну І лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon125 років від дня народження М. Г. Куліша (1892-1937 рр.) Статті з періодичних видань
Орієнтовні запитання для оцінювання знань учнів за темою Життєвий та творчий шлях М. Куліша // Усе для школи. Українська література,...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon125 років від дня народження М. Г. Куліша (1892-1937 рр.) Життєвий і творчий шлях письменника. Критичні матеріали
Мазайло" в наш час. Значення п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" вчора І сьогодні. Любов до рідної мови І боротьба за її чистоту у п'єсі...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconГортензія Шевчук чорна та чорняни село Чорна
У великій кількості на території села збереглися кам'яні знаряддя праці. Не виключено, що територія села була заселена в епоху бронзи...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconПроблематика роману К. Вольф «Роздуми про Крісту Т.» у літературній критиці зміст вступ – 4 Проблематика роману К. Вольф «Роздуми про Крісту Т.»
Крісти Вольф досліджували багато науковців, зокрема, М. Рудницький, Г. Е. Воротнікова, Д. Затонський та ін. Зокрема низька критиків...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconТрадиції та новаторство у комедії. Висока сценічність твору. Значення творчості М. Куліша. Мета
М. Куліша; удосконалювати вміння аналізувати драматичні твори; виховувати любов до української літератури І повагу та розуміння до...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconДипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" зміст вступ
Значення техніко-криміналістичних засобів та методів у збиранні та дослідженні речових доказів
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon«Образ світу в романі Германа Гессе «Гра в бісер»» зміст вступ. Розділ Герман Гессе – письменник, філософ, мислитель. Розділ Образ світу в романі Германа Гессе "Гра в бісер"
Під колесами" (1906), а Гессе-семінарист "роздвоївся" у образах старанного й покірливого Ганса Гібенрата та бунтівного поета Германа...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка