Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада»



Сторінка2/5
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.06 Mb.
1   2   3   4   5

Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»

Ментальність (лат. mens — розум, мислення, душевний склад) — глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.

Як відомо, вперше цей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р.Емерсон (1856). Згодом поняття «менталітет» набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці, передовсім у засновника школи «Анналів» Л.Февра та в його послідовників. У маніфесті «Нових анналів» він писав, що мислительні операції, спосіб світосприймання, емоційні процеси живляться з першоджерел людської душі, хоч вони чітко не усвідомлюються, проте визначають головні імпульси, спрямовані на формування історії та людини.

Водночас «ментальність» формує специфічне середовище особистісного, національного та соціального життєдіяння, зумовлює його культурно-історичну динаміку, надає йому унікальних рис, відмінних від рис інших середовищ. Тому так виразно різниться характер раціонального, емоційно стриманого сакса від темпераментного італійця і т.п.41

Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він – плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф, слово «ментальність» усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок.42 Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології – свідомості дитини (А. Валлон).43

Велика кількість праць, які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи іншої ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність – це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ.

Наукову біографію поняття «ментальність» вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 - 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу – єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше – стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти «ворогів» Вітчизни та віри – інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі – «напівфранцузів». Усіх їх праві вважали тепер за «меншини», що несуть загрозу «французькій душі». Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово «ментальність» у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності – німецьку та іудейську. 44

У науковому обігу слово «ментальність» отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, а потім у його журналі з'явилась рубрика «Групова ментальність». Е. Дюркгейм використовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей.

Взагалі поняття «менталітет», «ментальність», вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини, важко визначити, як і поняття «культура» чи «ідеологія», але це не означає, що його не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет – це загальний тонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп. Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створює специфічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилі індивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом.45

Менталітет відрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бути відрефлексованим та сформульованим. Питання «Який ваш менталітет?» не має сенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється з часом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однакову життєстійкість.

З точки зору Юргена Мітке, німецького дослідника, менталітет – це саморозуміння групи, про нього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. «Коли я говорю про менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове для пустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів». Виявляється ж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а в повсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось, що передує особистій свідомості. Співвітчизник Юр. Мітке, Г. Теленбах вважає, що менталітет – це всезагальна установка, колективний образ мислення, який має відносну сталість і ґрунтується не на критичній рефлексії чи спонтанних випадкових думках, а на тому, що розглядається у межах групи чи суспільства як само собою зрозуміле.46

У фундаментальній праці «Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем» під редакцією П. Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати дана дисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність та любов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії, радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада, право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія.

За П. Динцельбахером, ментальність – це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, – це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище – це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, коли результати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальну комбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначена певна ментальність.47

Під змістом та уявленням розуміють загальноважливі для даної культури базові переконання: ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що ними просякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються. Тут до поняття «ментальність» дуже близько підходить поняття «народна мудрість». В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне та взаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські «осяяння» та практичні навички.

Разом з віруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підґрунтям ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

Визначення ментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті «До проблеми визначення поняття «ментальність» налічує шість типів визначень. Перший – описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на перелікові всього того, що входить у ментальність (ментальність – сукупність уявлень, способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г. Теленбах)). Другий тип – психологічні дефініції. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки (поняття «ментальність» означає певну сукупність неусвідомлених форм світосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, які визначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхнього буття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, що менталітет – це прояв свідомого рівня психіки (ментальність – це узагальнення всіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність – це якість розуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшість англомовних психологів). Третій тип – нормативні дефініції, що визначають ментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічного утворення (ментальність – це поняття, яке визначає систему звичок свідомості (А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип – структурні дефініції, де увага акцентується на структурі ментальних процесів (ментальність – наповнення глибинним смислом структури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність –структура, склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та стан останніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складний феномен – ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивні характеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинники розвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності – генетичний та історичний – намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініції концентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічують чинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічної ментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються в генотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальну спадкоємність. Щодо цього термін «ментальність» близько підходить до смислу юнгівського поняття архетипу (ментальність – етнічний та пізнавальний код (Е. Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичної пам`яті, як осад історії (ментальність – своєрідна пам`ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)).48

Ознаки «ментальності» позначаються на звичаях, традиціях, людській поведінці, на діяльності у будь-яких сферах, особливо яскраво — у мистецтві та літературі. Це стосується й українського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинниками національної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленими у тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. В сукупності такі елементи витворюють «кордоцентризм» (грецьк. cardia — серце та лат. сentrum — осереддя), власне основу української душі, її чільний визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна «ментальність», розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється «антеїзм» (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допоки тримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, у прагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини.49

Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробили продуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.

П. Куліш жертовно працював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості» народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатиком української народності», «ревним захисником малоросійського інтересу в літературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він, як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі... в ріднім слові», надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити «сліпого брата».50

І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — і водночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», що роздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами». Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світів повертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працював для народу — і так характеризував його:


Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!


Воістину незбагненний, парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш!51

Від настрою Куліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення до свого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід з ним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живу людину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої не схитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що «мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшло шкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: ми наслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; ми варвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсований народ». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У мене безодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювався одночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».52

Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу».

Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», там рівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», а з іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражих синів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися.53

М.Костомаров писав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).

Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.

Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: «...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», – ремствують селяни (с. 76).

Повертаючись до історичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури – у складі Московського царства.

Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: «І дай, Боже, <...> щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє <...> хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).

В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.

Куліш розбудовує політичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзу України з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцького трактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умов не висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативна парадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест - Щербицький).54

Поміщик Ґвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневі переваги Брюховецького над Сомком: «Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі – отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має» ( с. 123).

Йдучи за літописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставши гетьманом, той «зараз ізвелів» Вуяхевичу «на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати».

Галицький трактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману, містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійний обряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором, Запорозьке Військо і три руські воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське – мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державної автономії, «добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних». Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна була належати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів на цю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти і духовенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першим сенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жодних чужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їх введення – у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, – вони мали перейти під командування гетьмана.55

Дуже не проста тема в романі – релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного «морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії». Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки «світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача». У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: «...ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів про пращурів та давнину» — з його ж: «...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я...»56

Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі «крамольні» думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864—1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі «запровадження» православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій «...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...».57

Куліш не був противником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнство насаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним до наживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старі звичаї силою зброї.

Одна із головних ідей роману «Чорна рада» – самостійність, ідея національного відродження на основі християнської моралі. У центрі уваги – віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романі неодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, який забув Бога, віддався дияволові.

Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка – кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро: «— Смутно мені,— каже божому чоловікові,— що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!

— Не кажи так, синку,— дав одвіт божий чоловік,— усякому єсть своя кара і награда од бога.

— Як же? — каже Петро.— Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:

— Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» (с. 152).

З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдяки його авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка – полковницького пірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.

Ще одним носієм віри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» (с. 154). Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.

У всіх своїх ідеалізованих героях, письменник підкреслює твердість духу закріпленого вірою. Дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски — стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національного характеру.

Гармонійна православна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки, знову ж таки афонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представник українського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена, – (а всі ці образи недарма присутні в романі «Чорна рада») любили життя, але й не боялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часом перетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищення та грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, про яких ще М. Гоголь писав, що надто сивих і старих на Січі не було — більшість гинула на полі брані, в боєздатному віці).

Повертаючись до питання українського менталітету висвітленого в романі П. Куліша «Чорна рада», треба підкреслити його емоційно-почуттєвий характер, «кордоцентричність», що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Змальовуючи образи українців, Куліш проводить думку, що українська душа не схильна до аскези — послідовного тривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Нація попри релігійну формацію душі, а також трагічний історичний досвід, демонструє величезну життєлюбність і життєздатність з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу.

Образ працелюбного і заможного українця втілено в образі Череваня. Він належить до заможного хуторянського панства «і веселий і негнівливий», як характеризує його письменник. Він уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені діобратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!» (с. 136). У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися – типові риси українського менталітету.58

Найкращі риси українського менталітету – чесність, відданість та патріотизм П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в’язниці: «— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!

Запорожець насупивсь:

— Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?

— Я вже сказав,— одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.

— Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.

— Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.

— Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!» (с. 150).

Проте в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: «Побачимо, як та чорна рада встоїть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність.» (с. 43).

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам – доброчесна, шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.

Отже, українська класика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить про ментальну сутність українського народу, — «Чорну раду» Пантелеймона Куліша. Цей роман з великою художньою силою підносить благородство кращих українських характерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства — розбрат. Коли ми бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на грані катастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхають народні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та й суспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальована Кулішем. Один з героїв роману (історична особа — Івашко Брюховецький), щоб узурпувати владу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів. Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали б тепер, «піарний хід»: наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, «як усі». Івашко улесливо каже: «Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре». Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду: «Батьку ти наш рідний! — кричать кругом ледве не крізь сльози. — Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам’я, та справимо тобі такі сап’янці, що і в царя немає кращих!

— Господь з вами, мої дітки, Господь з вами! — каже ниций Іванець. — Ви, може, думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап’янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!

— От гетьман! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! — гукають кругом Іванця міщани, козаки й мужики...» (с. 104).

З гіркою іронією пише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тілом зі старшиною-«кармазинниками», бо робили ж спільну справу! — сунули до влади такого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів’я, із суконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями: «Убирайтесь, — кажуть, — і к нечистій... мужва неумивана!! — та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» — «Ось ми вас, – кажуть, – порівняємо батогами!...» (с. 138).

Програв, як найчастіше буває, ошуканий народ. Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хіба що прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусивши демагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть: «Ми таки й підемо, гаспидів сину! — каже батько Пугач, — ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» (с. 147).

Україна є тою унікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовий Схід і світовий Захід. Оце — найпарадоксальніша властивість українського менталітету. Одвічне питання, як в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси різнонаправленої історії людства.

Як бачимо погляди П. Куліша «Чорної ради» цілком можна назвати державницькими, хоча й зрозуміло, що тоді не могли вони прозвучати на повен голос, бо сам піднаглядний Куліш мусив неодноразово застерігати свою лояльність і говорити про «націю в етнографічному, а не в політичному розумінні». Втім, українська нація тому й змогла стати на політичний рівень уже в двадцятому столітті, що самовіддані трудівники, серед яких не останнє місце посідає Панько Куліш, у надзвичайно важких умовах зуміли таки окреслити межі її етнографічних підмурівків.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconТема: “Чорна рада” П. Куліша перший україномовний історичний роман. Історична основа сюжету. Тл: роман, роман хроніка, історичний роман. Мета навчальна
Тема: “Чорна рада” П. Куліша перший україномовний історичний роман. Історична основа сюжету. Тл: роман, роман хроніка, історичний...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconУрок розвитку мовленн Письмовий твір-характеристика персонажа роману «Чорна рада»
Тема. Урок розвитку мовленн Письмовий твір-характеристика персонажа роману «Чорна рада»
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconЗнамениті події історії України
Війська Запорозького. Україна фактично розпалася на дві частини — Правобережну І лівобережну. Остаточний розкол країни закріпила...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon125 років від дня народження М. Г. Куліша (1892-1937 рр.) Статті з періодичних видань
Орієнтовні запитання для оцінювання знань учнів за темою Життєвий та творчий шлях М. Куліша // Усе для школи. Українська література,...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon125 років від дня народження М. Г. Куліша (1892-1937 рр.) Життєвий і творчий шлях письменника. Критичні матеріали
Мазайло" в наш час. Значення п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" вчора І сьогодні. Любов до рідної мови І боротьба за її чистоту у п'єсі...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconГортензія Шевчук чорна та чорняни село Чорна
У великій кількості на території села збереглися кам'яні знаряддя праці. Не виключено, що територія села була заселена в епоху бронзи...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconПроблематика роману К. Вольф «Роздуми про Крісту Т.» у літературній критиці зміст вступ – 4 Проблематика роману К. Вольф «Роздуми про Крісту Т.»
Крісти Вольф досліджували багато науковців, зокрема, М. Рудницький, Г. Е. Воротнікова, Д. Затонський та ін. Зокрема низька критиків...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconТрадиції та новаторство у комедії. Висока сценічність твору. Значення творчості М. Куліша. Мета
М. Куліша; удосконалювати вміння аналізувати драматичні твори; виховувати любов до української літератури І повагу та розуміння до...
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» iconДипломна робота на здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня "спеціаліст" зміст вступ
Значення техніко-криміналістичних засобів та методів у збиранні та дослідженні речових доказів
Дипломна робота Українська нація в романі П. Куліша «Чорна рада» Зміст Вступ Розділ Проблематика роману П. Куліша «Чорна рада» icon«Образ світу в романі Германа Гессе «Гра в бісер»» зміст вступ. Розділ Герман Гессе – письменник, філософ, мислитель. Розділ Образ світу в романі Германа Гессе "Гра в бісер"
Під колесами" (1906), а Гессе-семінарист "роздвоївся" у образах старанного й покірливого Ганса Гібенрата та бунтівного поета Германа...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка