Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка10/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23

П. П. Михайленко під державним діячем розумів особу, котра виконує важливі державні функції у сфері політичного, економічного, культурного життя, наприклад депутати Рад, члени уряду, керівники міністерств, державних комітетів і т. д. [390, с. 156].

На думку В. В. Сташиса, державний діяч – це особа, котра виконує важливі державні функції в політичній, економічній, культурній сферах [347, с. 129].

М. В. Турецький під такими діячами розумів працівників державних органів і керівників господарських установ [344, с. 60–61].

Відповідно до тверджень М. І. Бажанова державні діячі – це особи, котрі здійснюють відповідні функції від імені й за дорученням Радянської держави чи її органів у керівництві організаційно-управлінським, адміністративно-господарським, соціально-культурним і іншими видами діяльності (міністри Союзу РСР чи союзних республік, їх заступники, інші відповідальні працівники міністерств, комітетів або відомств), а під громадськими діячами – осіб, котрі своєю активною партійною, профспілковою, комсомольською й іншою діяльністю сприяють успішному вирішенню завдань соціалістичного будівництва (керівники партійних, комсомольських, профспілкових і інших громадських організацій, а також звичайні члени цих організацій) [367, с. 34].

Є. О. Смирнов підкреслював, що державний діяч – це посадова особа, котра має повноваження, що дозволяють їй здійснювати державну діяльність, приймати і впроваджувати в життя рішення в масштабі держави [312, с. 112].

С. В. Дьяков потерпілими від подібного злочину визнає також державних і громадських діячів.

На думку дослідника, до державних діячів належать керівники і відповідальні працівники вищих і місцевих органів влади й управління, депутати всіх рівнів, керівники міністерств і відомств, глави адміністрацій республік і областей, відповідальні працівники адміністрації Президента, апарату урядових структур тощо, котрі послідовно й активно виконують свої державні й політичні функції.

До громадських діячів належать особи, котрі активно беруть участь у роботі громадських об’єднань, партій незалежно від їх посадового становища [90, с. 92].

Однак чинне кримінальне законодавство України в диспозиції ст. 112 КК України безпосередньо перелічує види державних службових осіб, котрі належать до категорії державних чи громадських діячів і відповідно є потерпілими від такого злочину.

Отже, згідно із ст. 112 КК України, до кримінальної відповідальності притягуються особи, котрі вчинили посягання на життя таких осіб у зв’язку з їхньою державною чи громадською діяльністю: Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови або іншого члена Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії [140].

З метою визначення антидержавної спрямованості цього злочину, з нашої точки зору, необхідно розглянути коротку соціально-правову характеристику потенційно потерпілих осіб, зазначених у диспозиції ст. 112 КК України, у порядку їх перерахування.

1. Президент України. Статус такої вищої посадової особи держави сформульований ще в радянський період. Так, згідно із ст. 1 Закону УРСР «Про Президента Української РСР» Президент є вищою посадовою особою Української держави [278].

Стаття 102 Конституції України говорить: «Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина».

Відповідно до ст. 105 Конституції України Президент України користається правом недоторканності на період виконання повноважень, зазначених у ст. 106 Конституції України [125].

2. Голова Верховної Ради України. Згідно із ст. 88 Конституції України «Верховна Рада України обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх…». Повноваження Голови Верховної Ради України закріплено в ч.ч. 2 і 3 ст. 88 Конституції України [125].

3. Народні депутати України. У ч. 1 преамбули Закону України «Про статус народного депутата України» від 21 листопада 1992 року зазначено: народні депутати України є повноважними представниками народу України у Верховній Раді України і відповідальними перед ним. Вони покликані виражати і захищати суспільні інтереси й інтереси своїх виборців, активно брати участь у здійсненні законодавчої і контрольної функцій Верховної Ради України. Крім того, у ст. 10 Закону закріплено, що депутат як член Верховної Ради України користається правом ухвального голосу в усіх питаннях, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких він входить [281]. Повноваження народних депутатів України закріплені у ст.ст. 78–80 Конституції України [125].

4. Прем’єр-міністр України і члени Кабінету Міністрів України. У ст. 113 Конституції України зазначається, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а ст. 116 Конституції України визначає повноваження Кабінету Міністрів України [125].

5. Голова чи суддя Конституційного Суду України або Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України. У ст. 147 Конституції України закріплено, що Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів і інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України [125].

Згідно із ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року завданнями Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України [269].

Стаття 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплює, що найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі спеціалізовані суди [287].

6. Генеральний прокурор України. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор України призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України.

Згідно із ст. 9 Закону Генеральний прокурор України представляє прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, а також прокуратурами інших держав та міжнародними організаціями; організує діяльність органів прокуратури України, у тому числі визначає межі повноважень Генеральної прокуратури України, регіональної та місцевих прокуратур в частині виконання конституційних функцій; призначає прокурорів на адміністративні посади та звільняє їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених Законом тощо [279].

7. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Згідно із ст. 101 Конституції України і Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений Верховної Ради України з прав людини на підставі свого особливого статусу здійснює парламентський контроль за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина [288]. Цю обставину демонструє і ст. 4 зазначеного Закону, в якій йдеться про те, що Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України і Законом України «Про державну службу».

Зазначені положення встановлюють, що Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляд компетенції державних органів, що забезпечують захист і відновлення порушених прав і свобод.

8. Голова Рахункової палати або інший її член. Стаття 98 Конституції України говорить: контроль від імені Верховної Ради України за надходженням коштів у Державний бюджет України та їх використанням здійснює Рахункова палата [125].

Згідно із ст. 1 Закону України «Про Рахункову палату» Рахункова палата Верховної Ради є постійно діючим органом контролю, що створюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави [280].

9. Голова Національного банку України. Стаття 99 Конституції України встановлює, що Голова Національного банку України – це службова особа, котра керує Національним банком України – центральним банком держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці [125].

10. Керівник політичної партії. Відповідно до ч. 3 ст. 36 Конституції України і Закону України «Про політичні партії в Україні» політичні партії мають чітко визначений усеукраїнський статус і повинні бути зареєстровані в Міністерстві юстиції України [275].

Перелік осіб, котрі можуть бути визнані потерпілими від такого злочину, є вичерпним і будь-яким розширенням не підлягає. Хоч потрібно зазначити, що список таких осіб протягом історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства неодноразово змінювався і доповнювався. Більш того, наприклад у радянський період такий злочин мав інше, ніж нині, формулювання, а саме: «Терористичний акт проти державного чи громадського діяча чи представника Радянської влади».

Стосовно цього А. А. Піонтковський підкреслював, що «посягання на життя і здоров’я представників соціалістичних держав, учинене з метою підриву чи ослаблення Радянської влади чи влади тих соціалістичних держав, до яких належали потерпілі, варто розглядати відповідно до постанові ст. 10 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини як терористичний акт проти державного чи громадського діяча чи представника Радянської влади» [244, с. 102].

Як уже раніше відзначалося, у теорії кримінального права України в частині визначення об’єкта злочину, передбаченого ст. 112 КК України, існують різні підходи, зокрема, щодо кількості основних безпосередніх об’єктів, їх визначення тощо.

Так, П. П. Михайленко в процесі формулювання об’єкта цього злочину підкреслює, що особа, чинячи подібний злочин, посягає на зовнішню безпеку СРСР, на мирні умови побудови комуністичного суспільства в нашій країні [390, с. 161]. Отже, автор розглядає таке діяння як посягання проти зовнішньої безпеки держави.

П. С. Матишевський безпосереднім об’єктом розглянутого злочину називає державну владу – законодавчу, виконавчу і судову, а також життя зазначених у диспозиції цієї статті осіб, що обіймають вищі державні посади [202, с. 198].

При цьому М. І. Хавронюк підкреслює, що основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК України, є національна безпека в політичній сфері (у сфері здійснення вищої законодавчої влади, що забезпечує її нормальне функціонування, й у сфері діяльності політичних партій). Крім того, цей злочин має і обов’язковий додатковий об’єкт – життя особистості.

Далі автор підкреслює, що специфічною ознакою злочину є потерпілий. Ним може бути лише державний чи громадський діяч, обраний (призначений) на посаду у встановленому Конституцією України і законами України порядку [204, с. 235].

Аналогічної думки дотримується і В. А. Ліпкан, підкреслюючи, що основним безпосереднім об’єктом цього злочину є безпека держави в політичній сфері (у сфері здійснення державної влади). Крім того, такий злочин характеризується наявністю й обов’язковим додатковим об’єктом – життя і здоров’я державних і громадських діячів [172, с. 151].

С. В. Дьяков, характеризуючи подібний злочин, підкреслює, що він посягає на політичну систему держави, а також на життя і здоров’я потерпілого [90, с. 91].

Відповідно до тверджень В. Я. Тація безпосереднім об’єктом цього злочину є відносини, що забезпечують нормальну роботу всіх галузей влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій. Обов’язковим додатковим об’єктом виступає життя людини – державного чи громадського діяча [137, с. 24].

Отже, докладний аналіз авторитетних думок у частині встановлення об’єкта розглянутого злочину свідчить про те, що більшість учених підкреслюють наявність обов’язкового додаткового об’єкта – життя і здоров’я державних і громадських діячів.

У процесі аналізу безпосереднього об’єкта ст. 112 КК України, на нашу думку, можна виділити складну кримінально-правову норму, що містить, по суті, ознаки двох тотожних соціальних благ: політичну діяльність перерахованих у диспозиції статті державних і громадських діячів, а також життя людини – суб’єкта здійснення такої діяльності. Отже, якщо життя потерпілих від такого посягання ми розглядаємо як додатковий об’єкт, де безпосередній об’єкт злочину внаслідок теорії рівності об’єктів кримінально-правового захисту є домінуючим, значить, додатковий об’єкт відіграє другорядну, допоміжну роль і не визначає сутності злочину, передбаченого ст. 112 КК України. Відповідно за таких обставин додатковий об’єкт нібито є «обслуговуючим» об’єктом безпосереднього об’єкта – нормальної політичної діяльності, з чим, безумовно, неможливо погодитися. Таким чином, на підставі проведеного дослідження необхідно вказати на таке.

Злочин, передбачений ст. 112 КК України, є двохоб’єктним, де безпосередні об’єкти такого злочину – суспільні відносини у сфері політичної влади держави і життя носіїв такої влади [430, с. 239] – є обов’язковими, взаємообумовленими і рівнозначними. Тобто закон однаковою мірою бере під свою охорону політичну діяльність перерахованих державних і громадських діячів, а також їхнє життя і здоров’я.

Не існує традиційно однакового розуміння безпосереднього об’єкта й останнього складу групи злочинів проти основ національної безпеки – диверсії (ст. 113 КК). Подібна дискусія існувала як у радянський період розвитку кримінально-правової науки, так і в роки незалежності України.

Так, ще П. П. Михайленко підкреслював, що, чинячи диверсію, особа посягає на основи соціалістичної держави [390, с. 162].

На думку М. Д. Шаргородського, об’єктом диверсії є економічна основа СРСР, а економічну основу держави соціалістичного типу складають соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя і засоби виробництва [160, с. 178].

М. В. Турецький стверджує, що загальним об’єктом посягання при вчиненні диверсії є соціалістична власність [160, с. 178].

Відповідно до міркувань А. А. Піонтковського безпосередній об’єкт диверсії становлять такі об’єкти соціалістичної власності, знищення і пошкодження яких може заподіяти істотну шкоду народному господарству і дезорганізувати тією чи іншою мірою нормальне життя радянських людей у певній сфері [160, с. 179].

І. П. Гришаєв і Б. В. Здравомислов стверджують, що об’єктом посягання за радянським кримінальним правом визнаються соціалістичні суспільні відносини, охоронювані нормами кримінального права. Звідси випливає, що об’єктом захисту при диверсії є не залізнична колія, спорудження тощо, а радянський транспорт, державна чи суспільна власність і т. д. [160, с. 179].

На думку Є. О. Смирнова, безпосередніми об’єктами диверсії, крім економічної основи держави, є життя і здоров’я радянських людей, а також військова міць СРСР [160, с. 179].

Більш аргументованою є думка В. І. Курляндського, відповідно до якої безпосереднім об’єктом посягання при диверсії є економічна основа СРСР. При цьому, як справедливо відзначає дослідник, навіть при спробі масових отруєнь і поширення епідемій диверсант має за мету шляхом виведення з ладу людей – найважливішого елементу продуктивних сил суспільства – підірвати економіку Радянського Союзу, його здатність до оборони [160, с. 80].

Безумовно, надані положення зайво ідеологізовані, однак містять фундаментальні основи, необхідні для визначення такого об’єкта й у сучасний період розвитку нашого суспільства, у тому числі сприятливі визначенню місця диверсії в чинному кримінальному законодавстві. Відповідно трохи іншими уявляються формулювання такого об’єкта, що їх надали дослідники в пострадянський період.

Так, П. С. Матишевський під безпосереднім об’єктом диверсії має на увазі внутрішню безпеку держави, що виявляється в безпеці життя і здоров’я її громадян, у безпеці державних комунікацій, промислового потенціалу, а також у безпеці тваринного і рослинного світу [202, с. 199].

На думку В. Я. Тація, безпосереднім об’єктом диверсії є економічна основа, внутрішня безпека України. Додатковими об’єктами можуть бути: життя, здоров’я людей, екологічна безпека тощо [137, с. 25].

С. В. Дьяков відзначає, що диверсія становить підвищену суспільну небезпеку, оскільки об’єктом виступає економічна безпека й обороноздатність держави, чиниться загальнонебезпечним способом, що ставить під загрозу також життя і здоров’я громадян [90, с. 124].

Більш абстрактно формулює об’єкт цього злочину В. А. Ліпкан. Так, на думку дослідника, безпосереднім об’єктом диверсії є безпека держави [172, с. 175].

Розгорнуте визначення такого злочину надав М. І. Хавронюк. Згідно із міркуваннями автора основний безпосередній об’єкт диверсії – національна безпека в економічній, екологічній і воєнній сферах відповідно до спрямованості конкретного акту диверсії. Крім того, як стверджує автор, для цього злочину характерним є обов’язковий додатковий об’єкт, що альтернативний і характеризується різним змістом у різних формах цього злочину: це життя і здоров’я особистості, власність, навколишнє середовище [204, с. 239].

Відповідно до досліджених авторитетних думок можна констатувати, що безпосереднім об’єктом диверсії є економічна безпека держави, але як невід’ємна складова її внутрішньої безпеки. Саме подібної версії дотримується і низка провідних учених.

Так, на думку С. В. Дьякова, джерела загроз економіці можуть бути в принципі й ззовні і зсередини. Причому йдеться про ті сфери економіки, де й в умовах ринку зберігаються монопольні права держави (випуск офіційних грошових знаків, переміщення товарів і предметів через митний кордон тощо). Саме ці сфери економіки, на думку дослідника, мусять захищатися засобами складів державних злочинів, тобто йдеться про економічну безпеку держави [90, с. 31].

Однак, на нашу думку, складно погодитися із зазначеним, хоч і обґрунтованим твердженням дослідника, бо в цьому разі йдеться про визначення місця диверсії в системі злочинів проти основ національної безпеки, а автор формулює своє положення більш абстрактно, беручи до уваги низку злочинів, що посягають на нормальну господарську діяльність держави, але що ніяк не посягають безпосередньо на державну безпеку, як, наприклад, диверсія.

Беручи до уваги положення про те, що джерела загроз економіці можуть мати як внутрішній, так і зовнішній характер, можна припустити аналогічну властивість екологічної безпеки, що також може характеризуватися джерелами загроз як ззовні, так і зсередини. Через такий стан речей не виникає ніякої необхідності в розміщенні низки злочинів у сфері екологічної безпеки в Розділі I Особливої частини КК України.

Отже, відповідно до наданих версій можна припустити, що поряд з економічною безпекою можуть виступати і такі альтернативні об’єкти, як екологічна безпека й обороноздатність держави, що також, і не меншою мірою, можуть постраждати від суспільно небезпечних посягань, закріплених як форми об’єктивної сторони розглянутого злочину. Відповідно, щодо цього виникає необхідність більш об’ємно сформулювати безпосередній об’єкт диверсії, яким є суспільні відносини у сфері охорони економічної й екологічної безпеки держави, а також її обороноздатність. При цьому додатковим об’єктом злочину є життя і здоров’я особистості, а також власність.

Таким чином, злочин, передбачений ст. 113 КК України, є багатооб’єктним. Безпосередні об’єкти цього злочину – національна безпека, життя і здоров’я людей, об’єкти народногосподарського й оборонного значення – є обов’язковими, взаємообумовленими і рівнозначними [435, с. 241].

Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 1141 КК України, є суспільні відносини у сфері захисту конституційного ладу й обороноздатності держави.

У цьому разі під обороноздатністю слід розуміти стан військового потенціалу, підготовленості економіки, науково-технічного розвитку держави, морально-психологічної готовності населення до захисту батьківщини, територіальної цілісності й недоторканності від зовнішньої агресії.

На нашу думку, не зовсім повноцінно дослідження об’єкта злочину без детального аналізу його предмета. Так, установлення особливостей предмета злочинів проти основ національної безпеки держави дозволить одержати більш чітке уявлення про його об’єкт.

Більшість дослідників визначають предмет злочину як матеріальні предмети зовнішнього світу, на які безпосередньо впливає злочинець, чинячи злочинне посягання на відповідний об’єкт [207, с. 82]. Однак існують і інші припущення з приводу визначення предмета злочину. Деякі вчені-криміналісти стверджують, що «класичне розуміння предмета злочину як речей і інших предметів матеріального світу вимагає вдосконалення через наявність у кримінальному законодавстві таких предметів злочинного впливу, як електрична енергія, атмосфера. Отже, пропонується розглядати матерію як об’єктивну реальність, а не ототожнювати її з конкретними видами. З цієї позиції й енергія, і інтелектуальні цінності, і різні права і блага становлять собою реальність, тобто вони матеріальні, оскільки існують тут і зараз, у цьому світі» [323, с. 11]. Уявляється, що такий умовивід цілком прийнятний і стосовно різних відомостей, що можуть бути передані різними способами в процесі чинення злочинів проти основ національної безпеки держави, причому будучи не зафіксованими на будь-якому матеріальному носії.

При цьому необхідно відзначити, що Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року визначає інформацію як будь-які відомості й/чи дані, що можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді [268]. У ст. 20 Закону міститься класифікація інформації, вироблена по двох критеріях. Так, у залежності від категорії доступу інформація поділяється на відкриту інформацію й інформацію з обмеженим доступом (доступ до якої обмежений відповідними законами).

Відповідно до цього Закону будь-яка інформація є відкритою, крім тієї, котру Закон уважає належною до інформації з обмеженим доступом. Так, у ст. 21 установлюється, яка інформація належить до категорії відомостей з обмеженим доступом:

1. Інформація з обмеженим доступом є конфіденційною, таємною і службовою інформацією.

2. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежений фізичною чи юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених Законом.

Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються Законом.

3. Порядок віднесення інформації до таємної чи службової, а також порядок доступу до неї регулюються Законами.

4. До інформації з обмеженим доступом не можуть вважатися належними такі відомості:

1) про стан навколишнього середовища, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища й інші надзвичайні ситуації, що трапилися чи можуть трапитися і загрожують безпеці людей;

3) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіту і культуру населення;

4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб;

6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежений відповідно до Законів і міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [268].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка