Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка13/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

Суд, оцінивши зібрані та досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, доходить висновку, що винуватість ОСОБА_3 у вчинені інкримінованих йому злочинів повністю підтверджена.

Твердження обвинуваченого ОСОБА_3 про те, що він не укладав контракт із Командуванням ВМС ЗС Російської Федерації та фактично не проходив військову службу у ЗС Російської Федерації, суд розцінює як намір ухилитись від кримінальної відповідальності за вчинення особливо тяжкого злочину, оскільки в судовому засіданні було достовірно встановлено, що обвинувачений ОСОБА_3, будучи громадянином України та військовослужбовцем Збройних Сил України, маючи звання «старший матрос», діючи умисно, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння та передбачаючи, що внаслідок його дій буде заподіяно шкоду державній безпеці України у вигляді заподіяння шкоди суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності, вчинив перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.

Таким чином, на думку суду, обвинувачений ОСОБА_3, укладаючи контракт з ЗС Російської Федерації, тобто вступаючи на службу до військових формувань держави-окупанта, діяв умисно. Останній розумів, що, будучи громадянином України, військовослужбовцем Збройних Сил України та маючи звання «старший матрос», порушує присягу, дану Українському народові, а також, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав, що таке безпосереднє надання допомоги іноземній державі, як його перехід на бік ворога, завдасть шкоди державній безпеці України у вигляді заподіяння шкоди суверенітету, територіальній цілісності та обороноздатності.

Тому дії ОСОБА_3 суд кваліфікує за ч. 1 ст. 111 КК України як державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності, обороноздатності: перехід на бік ворога в період збройного конфлікту.

Також дії ОСОБА_3 суд кваліфікує за ч. 1 ст. 408 КК України як дезертирство, тобто самовільне нез’явлення до місця служби з метою ухилитися від військової служби у разі переведення» [52].

Особливої уваги заслуговує визначення розглянутої форми державної зради, що його надав В. Я. Тацій, відповідно до якого перехід на бік ворога становить собою надання безпосередньої допомоги державі, з якою наша держава перебуває в умовах воєнного стану чи збройного конфлікту. На думку дослідника, прояви такого переходу можуть бути найрізноманітнішими: перехід до ворога через лінію фронту; вступ на службу в армію ворожої держави; участь за її завданням у бойових діях проти України; надання різної допомоги агентам такої держави тощо. Також дуже корисним є розподіл автором цієї форми на два види:



  1. фізичний перехід (перехід на територію ворожої держави);

  2. інтелектуальний перехід (надання допомоги такій державі чи її представникам на території України) [137, с. 23].

Надані формулювання свідчать про те, що розглянута форма об’єктивної сторони державної зради може характеризуватися по-різному, але сутність такого злочину залишається незмінною і виявляється в безпосереднім наданні допомоги державі, з якою Україна перебуває у стані війни чи збройного конфлікту. Саме на цю важливу обставину вказує і законодавець, підкреслюючи, що така форма розглянутого злочину може існувати лише в зазначеній обстановці (в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту).

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12 травня 2015 року № 389-VIII воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень [276].

Воєнний стан як в Україні, так і в окремих її місцевостях уводиться за пропозицією РНБО указом Президента України, що згодом має бути затверджено Верховною Радою протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Згідно із ст. 7 зазначеного Закону воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено.

До закінчення строку, на який було введено воєнний стан, та за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності Президент України може прийняти указ про скасування воєнного стану на всій території України або в окремих її місцевостях, про що має бути негайно оголошено через засоби масової інформації [276].

Що стосується збройного конфлікту, то таке поняття певною мірою має самостійний характер, бо ця обставина може існувати поза ситуацією воєнного стану, тобто його початком варто вважати момент початку фактичних бойових дій, але до оголошення воєнного стану, чи взагалі може відбуватися в мирний час.

Як відзначає більшість дослідників, поняття «збройний конфлікт» у контексті ст. 111 КК України є юридичним синонімом поняття «бойова обстановка» [172, с. 161; 204, с. 231].

Під бойовою обстановкою варто розуміти сукупність факторів і умов, що впливають на бойові дії в певному районі й у певний відрізок часу. Бойова обстановка включає: стан сил супротивника (його склад, місце розташування, можливі зміни в угрупованні військ, характер дій), стан сил своїх військ (розташування, забезпеченість, бойові можливості) і сусідів; характер радіаційної, хімічної і бактеріологічної обстановки, умови місцевості, економіку району, соціально-політичний склад і настрої місцевого населення; кліматичний і метеорологічний дані, час доби і року; час, до якого має бути виконано бойове завдання. Командир зобов’язаний правильно оцінити всі умови бойової обстановки і використовувати їх для досягнення успіху. Висновки з оцінки обстановки служать йому підставою для ухвалення рішення на бій (операцію).

Відомості про обстановку добуваються всіма доступними способами і з усіляких джерел: особистим спостереженням командира й інших посадових осіб за діями супротивника і своїх військ, оглядом місцевості й місцевих предметів, з повідомлень розвідки усіх видів, з доповідей підпорядкованих командирів, з інформації вищестоящого командира (штабу) і сусідів, з допиту полонених, перебіжчиків та ін. Збір і вивчення даних обстановки організуються штабом і проводяться до початку й у ході бойових дій [27, с. 457].

Перехід на бік ворога може виражатися в найрізноманітніших формах сприяння супротивникові, наприклад:

– добровільне влаштування на службу у військові формування супротивника;

– робота в розвідувальних, поліцейських і різних каральних органах ворога на тимчасово окупованій частині території чи за її межами;

– навчання в розвідувально-диверсійних ворожих школах, а також виконання шпигунських, диверсійних чи терористичних і інших підривних завдань;

– надання допомоги розвідувально-диверсійним загонам ворога, а також іншим підрозділам ворожих військ під час їхніх ворожих дій у тилу українських військ [172, с. 161].

Дії громадянина України охоплюються цією формою державної зради (перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту) лише за умови наявності контакту суб’єкта злочину з ворожою стороною. Інакше такі дії, якщо вони вчинені навіть з метою надання йому допомоги, не можуть бути кваліфіковані як розглянута форма державної зради. Такі дії в залежності від обставин можуть бути кваліфіковані, наприклад, як диверсія.

Отже, державна зрада за цією формою об’єктивної сторони може вважатися закінченим злочином з моменту встановлення контакту громадянина України з військовими представниками ворожої держави, тобто з початку фактичного надання йому допомоги. При цьому не має значення – чи настали будь-які суспільно небезпечні наслідки в результаті встановлення такої взаємодії, чи ні.

Другою формою державної зради є шпигунство. Шпигунство (англ. – espionage; нім. – spionage) у кримінальному законодавстві України – передача чи збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам відомостей, які становлять державну таємницю, якщо ці діяння вчинив іноземець чи особа без громадянства [140]. Стаття 111 КК України «Державна зрада» не містить ознак шпигунства, бо їх законодавець надав у ст. 114 КК України, але з урахуванням тієї обставини, що суб’єктом шпигунства, як форми державної зради (ст. 111 КК), є тільки громадянин України.

Отже, шпигунство як форма державної зради по об’єктивних ознаках цілком збігається з подібними ознаками шпигунства як окремого злочину, передбаченого ст. 114 КК України.

Відповідно, такі ознаки, як об’єкт, предмет, об’єктивна і суб’єктивна сторона шпигунства, передбаченого ст. 114 КК України, ідентичні шпигунству у вигляді окремої форми об’єктивної сторони державної зради. Основна відмінність між ними полягає в суб’єкті злочину: у державній зраді ним є тільки громадянин України, а при самостійному шпигунстві – це іноземець чи особа без громадянства.

Надані ознаки об’єктивної сторони шпигунства є альтернативними. Отже, для закінченого шпигунства досить учинення хоч би одного з діянь, що становлять об’єктивну сторону такого злочину. Ними є: передача чи збирання з метою передачі іноземному адресатові відомостей, що становлять державну таємницю.

Збирання становить собою особливу форму одержання відомостей, що становлять державну таємницю, з метою подальшої їх передачі зазначеним у законі адресатам. При цьому така форма характеризується різноманіттям способів одержання такої інформації. Так, наприклад, вона може бути отримана шляхом: викрадення; спостереження з використанням спеціальних електронних засобів фіксування; несанкціонованого підключення до технічних засобів зв’язку; застосування оптичних приладів, що підслухують, пристроїв, фото- відеотехніки; вивідування такої інформації в процесі спілкування із секретоносіями; її копіювання тощо.

Щодо цього розглянемо приклад із судової практики.

«Справа № 522/19686/2012

Провадження № 1/1522/464/2013

ВИРОК

від 22 лютого 2013 року Приморського районного суду міста Одеси в судовому засіданні за обвинуваченням: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Кишинів Республіки Молдова, українця, громадянина Молдови, освіта вища, одруженого, має двох неповнолітніх дітей, працював співробітником прес-центру Об’єднаної контрольної комісії від Республіки Молдова, зареєстрованої за адресою: АДРЕСИ_1, раніше не судимий, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 114 КК України,



ВСТАНОВИВ:

Громадянин Молдови ОСОБА_5 має вищу військову освіту, протягом 1997–2002 рр. проходив службу в розвідувальному органі Національної Армії РМ, 2000 року був призначений військовим спостерігачем від РМ при Об’єднаному Штабі Загальних Миротворчих Сил, є представником прес-центру Об’єднаної контрольної комісії від РМ, позаштатним співробітником газети «Незалежна Молдова», де висвітлював питання придністровського врегулювання і регіональної безпеки.

2007 року ОСОБА_5 установив контакт і став підтримувати стосунки з раніше знайомим йому військовослужбовцем ГУР МО України ОСОБА_9.

У грудні 2011 року ОСОБА_5, діючи умисно й усвідомлюючи, що своїми діями заподіює шкоду національній безпеці України у сфері оборони, державної безпеки й охорони правопорядку, з метою збирання за завданням спецслужби Республіки Молдова і подальшої передачі зазначеній іноземній організації відомостей, що становлять державну таємницю, попросив відомого військовослужбовця передати йому за грошову винагороду відомості щодо бойових можливостей і застосування розвідувальної авіації Повітряних Сил ЗС України, а також особливостей функціонування одного з підрозділів спеціального призначення Військово-Морських Сил ЗС України, у тому числі й тих, що мають державну таємницю.

Також ОСОБА_5 запропонував ОСОБА_9 подальше конфіденційне співробітництво, а з метою неможливості виявлення протиправної діяльності і шифрування відправлених електронних поідомлень пообіцяв надати останньому спеціальне криптографічне програмне забезпечення.

Відповідно до висновку Державного експерта з питань таємниць – командуючого Повітряними Силами ЗС України ОСОБА_11 від 17.05.2012 р. № 350/110/609дск – відомості, що містяться в «Плані розвідки Повітряних Сил Збройних Сил України на 2012 рік», вх. № 760 від 27.12.2011 (№ 05/4/718-от), прим. № 1, розкривають дані про зміст оперативних планів застосування ЗС України для проведення розвідки, становлять державну таємницю у сфері оборони, підпадають під статті 1.1.2 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, введеного в дію наказом Голови Служби безпеки України від 12.08.2005 № 440 (далі – ЗВДТ), мають ступінь таємності «секретно» і «абсолютно секретно», а їх розголошення заподіє шкоду національній безпеці України у сфері оборони, оскільки дасть можливість зацікавленій стороні вчасно вжити заходів щодо протидії технічній розвідці, що призведе до неможливості її проведення і, як наслідок, зниження рівня обороноздатності України.

Відповідно до експертного висновку Державного експерта з питань таємниць – першого заступника начальника ГУР МО України – заступника начальника Генерального штабу ВР України з військової розвідки ОСОБА_12 від 26.04.2012 № 86 – відомості, що містяться в документальному матеріалі «Довідка за 73 морський центр спеціального призначення Військово-Морських Сил Збройних Сил України», інв. № 3176, прим. № 1, розкривають штатну чисельність формування спеціального призначення ЗС України, його фактичну укомплектованість особовим складом по штатах мирного і воєнного часу, завдання розвідувальної діяльності, організацію діяльності, рівень бойової готовності й забезпеченості озброєнням і військовою технікою, фактичну укомплектованість основними видами озброєння, основними засобами, організацію технічного захисту секретної інформації, що циркулює на об’єкті формування спеціального призначення, становлять державну таємницю у сфері державної безпеки й охорони правопорядку, підпадають під дію статей 4.1.11, 4.4.3, 4.4.5, 4.5.2, 4.11.11 ЗВДТ, мають ступінь таємності «секретно», а їх розголошення заподіє шкоду національній безпеці України у сфері державної безпеки й охорони правопорядку, оскільки дасть можливість зацікавленій стороні (розвідувальним органам РМ, Румунії, Туреччини, спецслужбам інших суміжних з Україною держав) впливати на результати виконання зазначеним підрозділом бойових завдань за призначенням, установити його кількісні і якісні показники, підвищити ефективність ведення технічної розвідки в цьому підрозділі, що призведе до несвоєчасного і неефективного виконання бойових завдань угрупованнями військ (сил) ЗС України в особливий період.

Таким чином, громадянин Республіки Молдова ОСОБА_5 своїми умисними діями за вищезазначених обставин на шкоду національним інтересам України у сфері оборони, державної безпеки й охорони правопорядку 13 квітня 2012 року зібрав з метою передачі представникам іноземної організації – розвідувального органу Республіки Молдова – відомості, що становлять державну таємницю, чим учинив шпигунство.

На підставі досліджених у судовому засіданні зазначених доказів, отриманих у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, суд дійшов висновку, що ОСОБА_5 винна в інкримінованому їй злочині й кваліфікує її дії в рамках пред’явленого обвинувачення за ч. 1 ст. 114 КК України по ознаках: збирання з метою передачі іноземній організації відомостей, що становлять державну таємницю, яке вчинив іноземець» [257]. Таким чином, збирання зазначених відомостей полягає в їх одержанні будь-яким способом.

Однак, з нашої точки зору, у процесі кваліфікації державної зради за цією формою чи шпигунства як самостійного злочину може виникнути проблема в частині встановлення моменту закінчення такого способу вчинення злочину. Тобто коли такий злочин треба вважати закінченим – з моменту початку вчинення дій, спрямованих на одержання запланованих відомостей, або з того моменту, коли всі бажані дані вже зібрані. У цьому разі складність виникає в частині встановлення значення фрази «збирання», бо це слово одночасно має на увазі як процедуру одержання зазначених відомостей, так і кінцевий її результат.

Стосовно цього дуже справедливо твердження дослідників, котрі вказують на недостатню вивченість розглянутої проблеми, а також на неоднозначність судової практики у вирішенні питання про момент закінчення складів, об’єктивна сторона яких викладена за допомогою віддієслівних іменників [301, с. 20].

Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» від 26 квітня 2002 року № 3 під незаконним виготовленням холодної, вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв слід розуміти умисні, вчинені без передбаченого законом дозволу дії з їх створення або переробки, внаслідок чого вони набувають відповідних характерних властивостей, наприклад переробка ракетниці, стартового, будівельного, газового пістолета в зброю, придатну для стрільби [282]. Отже, дії, що передують виготовленню готової для застосування зброї, треба кваліфікувати як замах на виготовлення.

Подібного роду роз’яснення надані в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів» від 12 квітня 1996 року № 2, де йдеться про те, що «фальшивомонетництво є закінченим злочином з моменту виготовлення з метою збуту, а також збут хоча б одного грошового знака…». «...Тобто встановлення факту виготовлення, наприклад, навіть однієї купюри із загальної партії фальшивих коштів дає можливість визнати такий злочин закінченим» [277].

У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» зазначається, що зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту початку статевих зносин, при цьому не має значення, чи закінчила винна особа статевий акт у фізіологічному розумінні. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом вважається закінченим злочином з початку здійснення дій сексуального характеру, спрямованих на задоволення статевої пристрасті


неприродним способом [286].

Така розмаїтість розуміння подібних положень у судовій практиці вказує на наявність складностей в однаковому трактуванні положень закону, що може призвести до порушення принципу рівності. Таким чином, із усього вищесказаного випливає, що якщо форми об’єктивної сторони злочину визначаються віддієслівними іменниками, то мається на увазі, що такі форми злочину є закінченими уже з моменту початку здійснення зазначених у диспозиції діянь. Як нам уявляється, подібне трактування закону дає можливість приєднатися саме до такої версії розуміння зазначених положень. Подібна думка неодноразово підкреслювалася в дослідженнях багатьох учених: «Якщо з тексту закону не випливає інше, злочин треба вважати закінченим з початкового моменту здійснення дій щодо основного об’єкта злочину» [145, с. 40–46].

Шпигунство у формі передачі державної таємниці – це надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам громадянином України будь яким способом інформації, що містить державну таємницю. Передача таких відомостей визнається закінченим складом з того моменту, коли такі відомості перейшли у володіння адресата.

У теорії кримінального права існують точки зору, згідно з якими між поняттями «передача» і «видача державної таємниці» існують певні розбіжності.

Так, під поняттям «видача» пропонується розуміти діяння особи, що уже володіє тими чи іншими відомостями, довіреними їй по службі чи роботі, і передає їх іноземній стороні, а під «передачею відомостей», що становлять державну таємницю, – діяння винного, котрий, перш ніж передати відомості, попередньо їх збирає чи викрадає, бо не володіє ними по службі чи інших обставинах [73, с. 26]. Деякі вчені, очевидно розуміючи умовність такого трактування, утримувалися від коментування співвідношення розглянутих форм злочинів, уважаючи достатнім відзначити їх наявність [74, с. 20].

Проте й у літературі є прихильники точки зору, відповідно до якої розбіжність між «передачею» і «видачею» відсутня [291, с. 35–36]. Безумовно, відмінність між тим, що особа передає наявну в ній інформацію чи ту, котру вона попередньо зібрала чи вилучила, дуже умовна. У такій ситуації важливо те, що такі відомості виявилися в необхідного адресата. Однак, на думку таких дослідників, якщо не розділити такі поняття, як «передача» і «видача», то матимемо те, що особа, яка володіє такими відомостями, передавши їх адресатові, буде визнана суб’єктом шпигунства і, відповідно, є шпигуном. Такі дослідники подібне трактування вважають неприпустимим унаслідок моральної складової такого становища.

На нашу думку, у цьому разі важливо не те, що шпигунство має більш високий рівень суспільної небезпеки в порівнянні з видачею, а те, що найменування такого складу злочину буде неадекватно відображати соціальну складову його об’єктивної сторони.

У цьому разі позиція С. В. Дьякова, котрий схвалює розділення понять «видача» і «передача» державної таємниці при кваліфікації державної зради чи шпигунства, знаходить своє підтвердження прикладом, який він сам і надав: «Так... особа в екстремальних ситуаціях може під фізичним примусом видати відомості, що становлять особливу важливість....» [87, с. 23]. Наданим прикладом автор пропонує розглядати таке діяння як окрему форму державної зради – у формі видачі державної таємниці, вважаючи, що саме в цьому знаходить своє законодавче втілення надана форма злочину. Потрібно зазначити, що сам автор у наданому положенні підкреслює дію інституту, який виключає злочинність діяння, що в цьому разі співвідношення понять «видача-передача» переносить у розряд другорядних. Тому ця обставина лише підкреслює нашу точку зору про доцільність у такій ситуації ототожнення таких понять, як «передача» і «видача» державної таємниці, як цілком достатніх для правильної кваліфікації державної зради і шпигунства.

Тим паче що відповідно до положень філологічної науки терміни «передача» і «видача» є різними граматичними одиницями того самого слова – «дача», які розрізняються між собою префіксами «пере» і «ви». У цьому разі перестановка таких префіксів, що, імовірно, і дозволила розширено трактувати досліджувані поняття, як правило, не змінює лексичного змісту слова, бо ці префікси становлять собою синонімічні морфеми (значимі частини слова).

Тлумачення вченими-філологами термінів «видача» і «передача» як таких, що мають той самий зміст – вручення [77, с. 203; 232, с. 232], доводить наше твердження про тотожне визначення будь-яких процесів такими іменниками, де той самий корінь видозмінений однаковими за смисловим значенням префіксами.

Отже, з нашої точки зору, включення до чинного кримінального законодавства додаткової форми державної зради (видача державної таємниці) недоцільно, бо вона цілком відповідає ознакам шпигунства, що вже охоплює таку форму зради, як передача відомостей, які становлять державну таємницю.

Однак не менше спірних питань виникає в процесі встановлення відповідних ознак розглянутої форми державної зради (ст. 111 КК) і самостійного шпигунства (ст. 114 КК), якщо йдеться не тільки про передачу і збирання секретних відомостей, але і про їх збереження. Адже законодавець не розглядає як кримінально-каране діяння збереження зазначених відомостей за завданням іноземної держави, іноземної організації чи їх представників. Відсутність такої форми шпигунства, як ми вважаємо, є невиправданою через те, що таке діяння несе в собі досить високий ступінь суспільної небезпеки. Так, наявність кримінальної відповідальності за збереження таких відомостей якоюсь мірою сприятиме нейтралізації діяльності представників іноземних держав, що втягують у проведення ворожої діяльності проти України деяких окремих її жителів, а збереження зазначених відомостей сприяє конспірації їхньої ворожої діяльності. Ця обставина вказує на необхідність криміналізації такої форми шпигунської діяльності шляхом установлення кримінальної відповідальності не тільки за передачу і збирання, але й за збереження з метою передачі відомостей, що становлять державну таємницю. При цьому необхідно відзначити, що відповідальність за збереження мусить наставати не тільки в разі взаємодії суб’єкта злочину з іноземним адресатом, але і при здійсненні такої діяльності за власною ініціативою (ініціативне шпигунство).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка