Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка15/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

Іноземці одержують такі документи, але хто саме адресував їм ці документи, встановити не можуть. Отже, необхідно встановити, чи присутні в діях українця ознаки складу державної зради. Ознаки шпигунства, предметом якого є відомості, що містять державну таємницю, відповідно, відсутні.

Також необхідно встановити, чи містять дії громадянина України ознаки надання допомоги іноземному адресатові в проведенні підривної діяльності проти нашої держави. Відповідно до думки вищезазначених дослідників у діях громадянина України відсутні такі ознаки, бо між громадянином України й іноземцями не було змови на здійснення таких дій.

На нашу думку, подібна оцінка діяльності громадянина України неправильна, бо рівень суспільної небезпеки зазначених дій нашого громадянина є достатнім для притягнення його до кримінальної відповідальності за державну зраду у формі надання допомоги іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам у проведенні підривної діяльності проти України.

Справедливою є думка, відповідно до якої державна зрада є своєрідною формою співучасті громадянина нашої країни із зовнішнім супротивником проти своєї власної держави [87, с. 23]. Діяльність громадянина України при вчиненні такого злочину, як правило, має на увазі її спрямованість на надання допомоги іноземному адресатові в проведенні ворожої діяльності проти національної безпеки України. Також, на нашу думку, можлива й інша ситуація, коли таке сприяння відбувається з власної ініціативи громадянина України, де іноземний представник не в змозі визначити джерело такого сприяння. Щодо цього заслуговують на особливу увагу судження дослідників, які стверджують, що для такої співучасті взаємна поінформованість є не настільки обов’язковою. «Так, співучасником-пособником має бути визнана особа, котра, знаючи про злочинний намір виконавця, без відома останнього, як би ненароком, підкине йому знаряддя злочину. У розглянутій ситуації в наявності однобічна співучасть, бо з боку виконавця її немає (через відсутність суб’єктивної ознаки – усвідомлення), а з боку пособника – є» [144, с. 70]. У цьому разі виконавцем злочину був іноземний громадянин, а як пособник виступає громадянин України, котрий підлягає відповідальності за надання допомоги іноземному адресатові в проведенні підривної діяльності проти України.

Як раніше ми уже зазначали, розглянута форма державної зради охоплює найрізноманітніші ворожі прояви громадянина України, вчинені, як правило, у формі активних дій (наприклад, усунення різних перешкод з метою здійснення шпигунської діяльності, вербування нових членів шпигунської групи, приховування іноземних агентів, підшукання явочних місць, надання різного роду технічних засобів, необхідних для підривної діяльності тощо). Однак така форма державної зради може чинитися і шляхом бездіяльності, наприклад, коли відповідальна особа не вживає необхідних заходів до припинення діяльності іноземних розвідувальних мереж проти зовнішньої безпеки України. Тим паче якщо про подібну діяльність іноземних спецслужб такій особі було відомо.

Неоднозначним у науці кримінального права є питання про момент закінчення такої форми державної зради, як надання іноземному адресатові допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Так, на думку одних дослідників, надання подібної допомоги закінчено з моменту фактичного надання останньої [100, с. 17]. Відповідно до думки В. М. Рябчука [54, с. 26; 236, с. 89; 298, с. 855–858] державна зрада, в аналізованій формі, закінчена з моменту вступу громадянина в злочинну змову з представниками іноземного «адресата» про надання останньому допомоги в проведенні ворожої діяльності на шкоду зовнішній безпеці нашої держави.

На підтвердження сказаного автор підкреслює, що сама змова з «адресатом» уже є реалізацією дій з надання допомоги; дача згоди на підтримку з ним кримінального зв’язку вже є фактичним наданням йому допомоги в проведенні ворожої діяльності; дача згоди громадянином на участь у ворожій діяльності проти нашої країни підсилює позиції іноземного «адресата», додає йому впевненості в успішності підривної роботи, спонукає його до подальших кроків у розгортанні цієї діяльності. В аргументації, яку надав автор, не складно виділити злиття таких формулювань, як «змова на надання допомоги в майбутньому» і відповідно «допомога». Так, у момент встановлення угоди між суб’єктами про надання такої допомоги в майбутньому ніяка допомога ще не здійснюється. На цьому етапі такі особи всього лише планують свої подальші спільні дії. Безумовно, з моменту одержання згоди з боку громадянина України іноземний адресат заручається необхідною підтримкою, що відповідним чином сприяє зміцненню рішучості в його подальшій ворожій діяльності проти України, при цьому ніякого сприяння такому адресатові наш громадянин ще не надав.

У тому разі якщо для надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України громадянин вчиняє й інші злочини, то такі дії треба кваліфікувати за правилами сукупності злочинів шляхом включення зазначеної форми державної зради і вчиненого конкретного злочину (наприклад, посягання на життя державного чи громадського діяча, диверсія та ін.).

У цілому державна зрада (ст. 111 КК) визнається закінченим злочином з моменту фактичного надання будь-якого із зазначеного в диспозиції сприяння іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам у проведенні ворожої діяльності проти України на шкоду її зовнішньої безпеки.

Шпигунство (ст. 114 КК) також уважається закінченим з моменту здійснення будь-якої дії, зазначеної в диспозиції розглянутої статті.

Як замах на державну зраду (ст.ст. 15, 111 КК) слід кваліфікувати невдалу спробу надання сприяння іноземному адресатові (наприклад, невдала спроба завербувати громадянина України для проведення підривної діяльності на користь іншої держави). Такий замах може бути як закінченим (наприклад, громадянин України зібрав відомості, які цікавлять представника іноземної розвідки, але як зазначений представник, якому винна особа передавала такі відомості, виступив співробітник СБУ), так і незакінченим (наприклад, нездійснений до кінця, по незалежних від винної особи причинах, диверсійний акт).

Підготовку до подібних злочинів (ст.ст. 14, 114 КК) утворює розробка плану надання допомоги іноземній розвідці, у тому числі ініціативне збирання без відповідного завдання відомостей, що становлять державну таємницю, з метою їх передачі іноземній стороні на шкоду зовнішній безпеці України.

У теорії вітчизняного кримінального права не існує консолідованого розуміння в частині визначення ознак об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 109 КК.

Так, відповідно до тверджень П. С. Матишевського об’єктивна сторона розглянутого злочину може бути виражена в трьох формах, а саме: 1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу; 2) дії, спрямовані на насильницьке захоплення державної влади; 3) змова про вчинення таких дій [202, с. 194].

Більш розширене тлумачення ознак об’єктивної сторони такого злочину надав М. І. Хавронюк, котрий передбачає наявність таких її ознак: 1) дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій (ч. 1 ст. 109); 3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи до захоплення державної влади; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109) [204, с. 244].

Якоюсь мірою солідарний з викладеними положеннями в цій частині й В. Я. Тацій. Так, на думку вченого, об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 109 КК України, виражається в чотирьох формах: 1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу чи на захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій; 3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи до захоплення державної влади; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій [137, с. 20].

Ще більше форм об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 109 КК України, запропонував І. В. Діордіца. Так, дослідник відзначає, що дії, спрямовані на незаконну зміну конституційного ладу України чи незаконне захоплення державної влади в Україні, можуть відбуватися в п’ятьох формах, а саме: 1) дії, вчинені з метою незаконної зміни конституційного ладу України; 2) дії, вчинені з метою незаконного захоплення державної влади в Україні; 3) змова про вчинення таких дій; 4) публічні заклики до незаконної зміни конституційного ладу України чи до незаконного захоплення державної влади в Україні; 5) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій [84, с. 11]. У цьому разі привертає увагу заміна автором терміна «насильницький» на «незаконний», що, безумовно, суперечить законодавчому трактуванню такого злочину.

Розгорнутий перелік форм такого злочину надав В. А. Ліпкан, відповідно до погляду якого цей злочин характеризується п’ятьма формами його вчинення: 1) дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України; 2) дії, вчинені з метою насильницького захоплення державної влади; 3) змова про вчинення таких дій; 4) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи до захоплення державної влади; 5) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій [172, с. 135].

О. Ф. Бантишев, прагнучи більш детально дослідити ознаки об’єктивної сторони розглянутого злочину, пропонує такі його форми: 1) дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу України; 2) дії, вчинені з метою насильницького захоплення державної влади; 3) змова про вчинення таких дій; 4) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи до захоплення державної влади; 5) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій [18, с. 44].

Дещо пізніше дослідник повертається до доробки ознак об’єктивної сторони злочинних проявів згідно із ст. 109 КК України і пропонує таку версію подібних форм: 1) учинок, учинений з метою насильницької зміни конституційного ладу України; 2) учинок, учинений з метою насильницького повалення конституційного ладу України; 3) учинок, учинений з метою насильницького захоплення державної влади; 4) змова про вчинення таких дій, а саме: про насильницьку зміну конституційного ладу України; про насильницьке повалення конституційного ладу України; про насильницьке захоплення державної влади; 5) публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу України; 6) публічні заклики до насильницького повалення конституційного ладу України; 7) публічні заклики до насильницького захоплення державної влади; 8) розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій, а саме: до насильницької зміни конституційного ладу України; до насильницького повалення конституційного ладу України; до насильницького захоплення державної влади [19, с. 61–62].

Формулювання, що його запропонував О. В. Бантишев, безумовно, заслуговує на особливу увагу, але відрізняється від запропонованих вище надмірною перевантаженістю. Така обставина, можливо, пояснюється прагненням ученого як можна доступніше розшифрувати кожну із закладених форм об’єктивної сторони законодавчого трактування. У підсумку, з нашої точки зору, надане положення характеризується деякими ознаками формального (поверхневого) коментування.

Також звертає на себе увагу термін «учинок», що його використовує автор замість широко і традиційно використовуваного законодавцем терміна «дія». Поза всяким сумнівом, подібний оригінальний підхід у встановленні форм такого злочину є дискусійним, бо суперечить існуючому законодавчому тлумаченню таких положень, що не сприяє однаковому розумінню таких термінів.

Надані положення, поза всяким сумнівом, є тією чи іншою мірою аргументованими, і кожне з них заслуговує на окрему увагу. Отже, на підставі досліджених положень можна запропонувати відповідне трактування форм об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 109 КК України: 1) дії, вчинені з метою насильницької зміни конституційного ладу; 2) дії, вчинені з метою насильницького повалення конституційного ладу; 3) дії, вчинені з метою насильницького захоплення державної влади; 4) змова про вчинення зазначених дій (ч. 1 ст. 109 КК); 5) публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу; 6) публічні заклики до насильницького повалення конституційного ладу; 7) публічні заклики до насильницького захоплення державної влади; 8) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Як бачимо, у тому числі й відповідно до законодавчого формулювання дії, зазначені в диспозиції ч. 1 ст. 109 КК України, супроводжуються насильством, тобто йдеться про насильницьку зміну, насильницьке повалення конституційного ладу чи насильницьке захоплення державної влади. Отже, диспозиція ст. 109 КК України сконструйована з урахуванням способу вчинення цього злочину – дії насильницького характеру.

У цьому разі, на нашу думку, можна припустити, що спосіб (насильницькі дії різного характеру) – це така обов’язкова юридична ознака як злочину, передбаченого ст. 109 КК України, так і інших злочинів цього розділу (наприклад, ст. 112 КК України «Посягання на життя державного чи громадського діяча» і ст. 113 КК України «Диверсія»). У подібному розумінні зазначений спосіб учинення таких злочинів характеризує його якісну своєрідність, наприклад «посягання на життя державного чи громадського діяча», «насильницьке повалення чи зміна конституційного ладу» підкреслює їх індивідуальну особливість шляхом застосування термінів «насильницька зміна», «посягання», програмує в тому числі характер злочинних наслідків, визначає деякі злочини як двохоб’єктні (ст.ст. 112, 113 КК) і умисні.

Можна припустити, що під способом учинення розглянутих злочинів варто розуміти як фізичне, так і психічне насильство, змістом якого є реальна й об’єктивна загроза життю чи тілесній цілісності людського організму. Так, особа (особи), що вчиняє подібний злочин, у повному обсязі оцінює не тільки своє злочинне діяння, але її свідомістю охоплюється і спосіб учинення таких злочинних дій, а отже, і характерні риси злочинних наслідків – тілесні ушкодження, настання смерті тощо.

Однак у теорії кримінального права існує думка, відповідно до якої підтверджується можливість учинення розглянутих злочинів без застосування насильства. Так, згідно з твердженнями І. В. Діордіци розглянуті діяння можуть відбуватися й іншими, ненасильницькими діями [84, с. 11]. У цьому разі автор вносить пропозицію, відповідно до якої термін «насильницький» має бути замінений на термін «незаконний».

На нашу думку, подібне положення здатне в цілому змінити концептуальну складову об’єктивної сторони розглянутого злочину, за якої «насильницькі» дії будуть заміщені більш широким за своїм змістом формулюванням – «незаконні» дії. У цьому зв’язку, імовірно, під незаконними діями слід розуміти здійснення будь-яких навмисних дій (у тому числі й насильницьких), що виражають прагнення винного (винних) змінити чи повалити існуючу демократичну форму політичної організації суспільства. Тут необхідно відзначити, що аналогічне положення вже існує при описі ознак злочину, передбаченого ст. 110 КК України, де відсутня вказівка на наявність насильницького характеру таких дій.

Стосовно цього корисним є судження Г. В. Тимейка, відповідно до якого якщо кримінальний закон забороняє заподіяння шкоди без застережень щодо способу вчинення злочинної дії, то всі способи мають бути визнані такими, що мають однакове значення: забороняються не самі по собі способи дії, а злочинні наслідки. Спосіб здійснення дії, взятої поза зв’язком із суспільно небезпечним наслідком, що заборонений кримінальним законом, не має юридичного значення. Таким чином, якщо в кримінальному законі заборонено заподіяння конкретного наслідку і не зазначений спосіб, то причиною цього наслідку з погляду кримінального права може бути будь-яка дія людини незалежно від форми її прояву [333, с. 120].

Однак, як уже відзначалося, таке положення в основному властиво злочину, передбаченому ст. 110 КК України, а складу ст. 109 КК України, а також ст.ст. 112, 113 КК України, де основними способами їх учинення є різні види насильницьких дій, не стосується. З іншого боку, ч. 3 ст. 110 КК України містить указівку на можливість настання наслідків через учинення зазначених дій у вигляді загибелі людей або інших тяжких наслідків. Складно собі уявити настання подібних наслідків без застосування відповідного фізичного насильства стосовно потерпілих осіб. Унаслідок чого, як нам уявляється, цілком логічним була би вказівка у відповідній частині диспозиції ст. 110 КК України на можливість учинення подібного злочину, поєднаного зі вчиненням дій насильницького характеру.

Щодо цього необхідно встановлення відповідних характеристик поняття насильства (дій насильницького характеру).

Так, відповідно до тверджень О. М. Бандурки насильство є найбільш гострим і небезпечним проявом агресивної поведінки [17, с. 7].

На думку Л. В. Сердюка, насильство – це зовнішній з боку інших осіб умисний і протиправний вплив на людину (чи групу осіб), що вчинений крім чи проти її (їх) волі й здатний заподіяти їй (їм) органічну, фізіологічну чи психічну травму та обмежити свободу її (їх) волевиявлення або дій. Предметом фізичного насильства, як відзначає дослідник, є фізіологічні функції організму людини і зовнішніх частин її тіла, впливаючи на які злочинець посягає на правовідносини, пов’язані з життям, здоров’ям, свободою дій і переміщення. Фізичне насильство – це спосіб посягання на інтереси особи, це будь-який незаконний вплив на тіло людини та її внутрішні органи проти чи поза її волею в злочинних цілях. При цьому цілі можуть бути найрізноманітнішими [305, с. 22, 28], але таке насильство завжди спричиняє негативні наслідки фізичному або психічному становищу потерпілого.

Відповідно до тверджень інших дослідників насильство – умисний фізичний або психічний вплив однієї людини на іншу проти її волі, що заподіює цій особі фізичну, моральну чи майнову шкоду або містить у собі погрозу заподіяння зазначеної шкоди зі злочинною метою [484, с. 8].

Фізичне насильство може бути відкритим чи таємним (схованим). Насильство визнається відкритим, якщо воно чиниться на очах потерпілого чи інших осіб, і цей факт усвідомлює винний, а також потерпілий та інші особи. Сховане (таємне) насильство має місце тоді, коли в потерпілого відсутнє усвідомлення факту застосування щодо нього насильства. До схованої форми насильства потрібно вважати належними й випадки застосування до потерпілого наркотичних засобів, психотропних, отруйних або сильнодіючих речовин (газів) проти його волі та свідомості [21, с. 19].

Психічне насильство може виражатися у формі погрози застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров’я потерпілого, тобто вбити, заподіяти тяжке, середньої тяжкості чи легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я чи вчинити певні дії, які в конкретній ситуації можуть стати причиною таких наслідків [65, с. 11].

З метою встановлення змісту психічного насильства важливе значення мають також і форми, в яких психічне насильство може бути виражено. Погроза може чинитися словесно, письмово, за допомогою жестів або демонстрації зброї чи інших предметів [165, с. 17].

Незважаючи на існуючі розбіжності, у теорії кримінального права все-таки вироблена більш або менш певна концепція в частині визначення фізичного і психічного насильства.

Так, під фізичним насильством слід розуміти такого роду дії щодо потерпілої особи: 1) посягання на тілесну недоторканність, здоров’я чи життя шляхом порушення анатомічної цілісності зовнішніх тканин тіла; 2) посягання на життя і здоров’я людини шляхом дії на її внутрішні органи без порушення анатомічної цілісності зовнішніх тканин тіла; 3) позбавлення чи обмеження особистої свободи людини [55, с. 68; 484, с. 8].

Що стосується насильства першого виду, то це дії будь-яких факторів зовнішнього середовища на організм людини, безпосередньо на її тіло. Застосовуючи таке насильство, винний використовує як безпосередньо свою мускульну силу, так і зброю чи інші знаряддя [65, с. 68].

Про другий різновид насильства безпосередньо зазначено в ч. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 10 [285, с. 10]. Таке насильство виявляється в діях, що спрямовані на внутрішні органи і нервову систему людини шляхом застосування без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів).

Останній різновид фізичного насильства виражається в позбавленні чи обмеженні особистої свободи людини, тобто цей вид насильства з’єднаний з безпосереднім застосуванням фізичної сили до потерпілого: зв’язування, насильницьке ув’язнення в ізольованому приміщенні, затикання рота кляпом тощо [55, с. 71].

Стосовно ст. 109 КК України, на думку відомих дослідників, насильницькі дії можуть набувати найрізноманітніших проявів.

Так, відповідно до думки П. С. Матишевського вони можуть виявлятися в захопленні важливих державних об’єктів (засобів масової інформації і зв’язку, банків, приміщень органів державної влади тощо) шляхом погрози застосування зброї чи її застосування або шляхом застосування фізичної сили [202, с. 194].

Автори коментованого кодексу за редакцією М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка під насильницькими діями розуміють позбавлення владних повноважень органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування шляхом їх насильницького, у тому числі збройного, відсторонення від виконання законних повноважень або за допомогою погрози застосування такого насильства [198, с. 6].

Докладний аналіз такого положення надав С. В. Дьяков. Учений під такими діями розуміє дії, що можуть виявлятися у фізичному усуненні осіб, котрі здійснюють законно владні повноваження, або в їх примусовій ізоляції і оголошенні на їхньому місці тих, хто вчиняє протиправні дії.

Дії можуть носити локальний характер, відзначає автор, пов’язаний із захопленням позицій однієї з галузей влади (законодавчої, виконавчої чи судової), або широкомасштабний характер, спрямований на всіх суб’єктів влади.

Захоплення влади може супроводжуватися прямим блокуванням роботи представницьких і інших органів влади (ізоляцією депутатів, недопущенням їх входу в робочі приміщення, погрозами фізичної розправи, пред’явленням ультиматумів тощо) [90, с. 95].

М. І. Хавронюк під такими діями розуміє захоплення й утримання будинків або споруджень, що забезпечують діяльність органів державної влади, організацію великомасштабних масових заворушень, а також фактичне створення незаконних вищих органів державної влади тощо [204, с. 244].

На думку В. Я. Тація, подібні дії супроводжуються фізичним або психічним насильством щодо представників державної влади, осіб, котрі здійснюють функцію охорони конституційного ладу і державної влади, щодо інших осіб, котрі перешкоджають учиненню таких дій [137, с. 20].

О. Ф. Бантишев уважає, що такі дії характеризуються застосуванням зброї, фізичної сили тощо [19, с. 64].

Не складно помітити, що багато авторитетних дослідників поняттям «застосування насильства» охоплюють і можливість застосування зброї в процесі вчинення зазначеного злочину, де подібна обставина є найнебезпечнішим проявом такого насильства. При цьому, як нам здається, якщо розглядати такий злочин у практичній площині, то досить складно уявити можливість учинення насильницького повалення державної влади чи її захоплення без фактичного застосування погроз або застосування зброї. Через що уявляється доцільним як один із кваліфікованих видів цього злочину передбачити можливість його вчинення із застосуванням зброї.

Злочин у рамках розглянутих вище форм визнається закінченим з моменту вчинення будь-якої із зазначених у диспозиції дій, незалежно від того, чи була досягнута мета таких дій.

Розглянутий злочин, крім насильницьких дій, може виявлятися в змові щодо його вчинення. Для встановлення змісту такої форми об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 109 КК України, також необхідний комплексний підхід.

П. С. Матишевський під змовою розглядає таємну угоду двох і більше осіб про спільні насильницькі дії проти конституційного ладу чи державної влади. При цьому, як відзначає вчений, варто вказати на те, що наявність лише однієї угоди декількох осіб про спільне вчинення зазначених дій не може розглядатися як злочин [202, с. 195].

М. І. Хавронюк під змовою розуміє угоду між двома і більше особами про вчинення спільних дій з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, що містить певні істотні умови, які належать до способу зазначених дій, сил, засобів тощо [204, с. 224].

Практично аналогічною є думка В. Я. Тація, відповідно до якої змова про вчинення таких дій припускає умисну угоду двох і більш осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади [137, с. 20].

У цій частині злочин визнається закінченим з моменту встановлення угоди між двома і більше особами про вчинення зазначених дій.

Наступні форми розглянутого злочину закріплені в ч. 2 ст. 109 КК України, а саме йдеться про публічні заклики до вчинення розглянутих дій і розповсюдження матеріалів із закликами до таких дій.

Під публічними закликами до зазначених дій потрібно розуміти цілий комплекс різноманітних дій. У цій частині існують такі різновиди злочинних дій:

1) активний вплив (усний, письмовий, з використанням магнітофона, радіо, телебачення тощо) на невизначену кількість людей (слухачів, читачів, глядачів) або на членів певної партії, організації чи іншого угруповання, з’єднаний із схилянням їх до насильницької зміни чи насильницького повалення конституційного ладу або до насильницького захоплення державної влади. Такий заклик (як особливий вид пособництва до злочину) мусить бути публічним. Це значить, що він відкрито був звернений до багатьох громадян [202, с. 195];

2) дії, що мають носити публічний характер, тобто проголошуватися відкрито, у присутності багатьох громадян [137, с. 20];

3) заклик – це форма впливу на свідомість, волю і поведінку людей, що полягає в безпосередньому зверненні до них для формулювання спонукання до певної діяльності. Заклики суб’єкта при цьому мають загальний характер, вони не звернені до конкретної особи чи групи осіб, не містять конкретної вказівки про місце, час і спосіб учинення злочину. Цим вони відрізняються від підбурювання до конкретного злочину [89, с. 49];

4) такі заклики можуть бути звернені взагалі до громадян, але можуть бути цілеспрямовано звернені до тих чи інших верств населення, етнічних груп, релігійних конфесій, членів тих або інших рухів, партій, інших громадських організацій, але в будь-якому разі вони пов’язані з цілеспрямованим схилянням невизначеного кола осіб до вчинення кожної з дій, зазначених у ч. 1 ст. 109 КК України. Цінною є така вказівка і для відмежування таких публічних закликів від «балаканини», з одного боку, і підбурювання до вчинення конкретного злочину – з іншого [19, с. 65–66];

5) це хоча б одне відкрите звернення до невизначеного, але значного кола осіб, у якому виражені ідеї, погляди чи вимоги, спрямовані на те, щоб шляхом поширення їх серед населення чи його окремих категорій (представників влади, військовослужбовців тощо) схилити певну кількість осіб до певних дій [204, с. 225].

Дуже оригінальним є судження в цій частині І. В. Діордіци, відповідно до якого «публічні заклики до вчинення цих дій можуть полягати в такому:

1) активний усний вплив на: а) невизначену кількість осіб; б) така невизначена кількість осіб є значною;

2) такий вплив на невизначену, але значну кількість осіб спрямований на схиляння до вчинення певних дій, а саме до: а) незаконної зміни конституційного ладу України; б) незаконного одержання державної влади в Україні [84, с. 12].

Відповідно до суджень І. В. Діордіци «публічність» розглянутих закликів визначається активним усним впливом на невизначену кількість осіб, де така невизначена їх кількість має бути значною. Безумовно, подібне твердження про кількість осіб, присутніх у процесі вчинення таких противоправних дій, є дуже і дуже умовним, але як мінімум, як нам здається, виключає заклики, адресовані завідомо вузькому колу таких осіб (наприклад, друзям, сусідам по двору, знайомим тощо), у тому числі й тому, що ступінь суспільної небезпеки таких дій очевидно нижче. Отже, ця обставина якоюсь мірою дозволяє виключити ознаку «публічності» у процесі здійснення таких закликів. Однак у науковій літературі існує і протилежна думка, відповідно до якої ознака публічності має місце навіть тоді, якщо заклик провадиться щодо двох і більш осіб [407, с. 68]. Також існують думки про те, що звернення винного до відносно вузького кола осіб, обчислюваного індивідами... не виключає саме публічних закликів [103, с. 158]. Подібні положення лише підтверджують тезу про дуже оцінне розуміння термінів «вузьке коло», «незначна кількість осіб» тощо. На наш погляд, у процесі встановлення ознаки «публічності» в розглянутих закликах необхідно в кожному конкретному разі враховувати такі обставини: чим були мотивовані такі заклики; яку фактичну мету мав винний, а також час, місце, спосіб і обстановка їх здійснення.

Злочин у такій формі визнається закінченим з моменту вчинення винною особою (особами) заклику, адресованого певній кількості осіб.

Розповсюдження матеріалів з подібними закликами варто розглядати як:

1) доведення їх змісту – заклику до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи до насильницького захоплення державної влади – до відома невизначеної чи визначеної групи людей. Розповсюдження таких матеріалів може здійснюватися шляхом розклеювання їх на стінах будинків, вітринах, підкинення їх у приміщення державних органів чи установ, підприємств чи організацій тощо [202, с. 196];

2) самостійну форму об’єктивної сторони такого злочину, що передбачає ознайомлення з такими матеріалами інших осіб або створення умов для такого ознайомлення (розклеювання листівок, роздача книг тощо) [137, с. 20–21];

3) дії, метою яких є доведення змісту відповідних матеріалів до відома багатьох людей (невизначеної їх кількості чи певного кола) [204, с. 225].

Під матеріалами в цьому сенсі варто розуміти письмові чи зафіксовані на іншому носії інформації (дискети, аудіо-, відеокасети) звернення, листівки, плакати, газети, журнали тощо, які тут виступають засобами вчинення злочину. Адже вони є речами, що перебувають у динамічному (а не статичному, на відміну від предмета злочину) стані й за їх допомогою суб’єкт впливає на об’єкт цього злочину [204, с. 225].

На підтвердження такого положення пропонується розгляд приклада із судової практики.

«Справа № 404/6035/14-к

22 липня 2014 року Кіровський районний суд міста Кіровограда,

розглянувши в судовому засіданні в приміщенні Кіровського районного суду міста Кіровограда кримінальне провадження 22014120000000005 відносно: ОСОБА_1, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Кіровограді, росіянина, громадянина України, із середньою спеціальною освітою, не одруженого, офіційно не працевлаштованого, проживаючого за АДРЕСА_1, не судимого, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 109 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до змісту обвинувального акта, затвердженого прокурором прокуратури Кіровоградської області та направленого на розгляд до Кіровського районного суду міста Кіровограда, вбачається, що: ОСОБА_1 вчинив розповсюдження матеріалів із закликами до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу та до захоплення державної влади за таких обставин: ОСОБА_1 у невстановлений досудовим слідством час, використовуючи персональний комп’ютер, розташований за адресою проживання останнього: АДРЕСА_1, створив спеціально створений із зазначенням завідомо неправдивих ідентифікуючих даних аккаунт – особисту сторінку – «ОСОБА_1» (vk/idl НОМЕР_1) у соціально-орієнтованому ресурсі мережі Інтернет «Вконтакте». Станом на 16.06.2014 року в розділі «Друзі» аккаунта – «ОСОБА_1» (vk/idl НОМЕР_1) значиться 752 посилання на аккаунти користувачів соціально-орієнтованого ресурсу мережі Інтернет «Вконтакте».

ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_1, використовуючи особистий комп’ютер, розташований за місцем проживання останнього, розмістив на аккаунті «ОСОБА_1» у соціальній мережі «Вконтакте» зображення під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_2», яка була доступна для загального ознайомлення всіх користувачів зазначеної соціальної мережі, які відвідували його сторінку, та автоматично надходила як сповіщення всім користувачам соціально-орієнтованого ресурсу мережі Інтернет «Вконтакте», які були додані до розділу «Друзі» аккаунта «ОСОБА_1» (vk/idlНОМЕР_1). Згідно з висновком комплексної експертизи № 157/1, 91/4 від 26.06.2014 року «ІНФОРМАЦІЯ_2» містить непрямий публічний заклик до кожного, хто ознайомився з текстом цього документа, усвідомити та прийняти створення Луганської народної республіки як «суб’єкта міжнародного права», що суперечить положенням ст.ст. 1, 2, 5 Конституції України, тобто до повалення існуючого конституційного ладу.

У цей самий день ОСОБА_1, використовуючи особистий комп’ютер, розташований за місцем проживання останнього, розмістив на аккаунті «ОСОБА_1» у соціальній мережі «Вконтакте» зображення під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_5», яка була доступна для загального ознайомлення всіх користувачів зазначеної соціальної мережі, які відвідували його сторінку, та автоматично надходила як сповіщення всім користувачам соціально-орієнтованого ресурсу мережі Інтернет «Вконтакте», які були додані до розділу «Друзі» аккаунта «ОСОБА_1» (vk/idlНОМЕР_1). Згідно з висновком комплексної експертизи № 157/1, 91/4 від 26.06.2014 року «ІНФОРМАЦІЯ_5» містить публічні заклики до проголошення демократичної незалежної держави Луганської народної республіки, відповідно – прийняття Конституції Луганської народної республіки, законів, постанов та інших законодавчих актів, тобто зміна існуючих на нові, що суперечить положенням ст.ст. 1, 2, 5, 8 Конституції України, тобто до повалення існуючого конституційного ладу.

Таким чином, ОСОБА_1, усвідомлюючи, що до аккаунта «ОСОБА_1» (vk/idl НОМЕР_1) у соціально-орієнтованому ресурсі мережі Інтернет «Вконтакте» має доступ необмежене будь-якими заборонами коло осіб, розмістивши на зазначеній сторінці зображення та відеозаписи із закликами до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу та до захоплення державної влади, що суперечать положенням Конституції України, умисно розповсюдив такі матеріали» [50]. Таким чином, розповсюдження матеріалів з подібними закликами за допомогою використання інтернет-ресурсів у сучасних умовах набуває особливої популярності.

Розглянутий злочин за цією формою об’єктивної сторони (розповсюдження матеріалів з подібними закликами) визнається закінченим з моменту одержання адресатом хоча б частини зазначених підготовлених матеріалів.

Як уже відзначалося раніше, структура викладу, а також зміст об’єктивних ознак злочину, передбаченого ст. 109 КК, багато в чому збігається з подібними положеннями, закріпленими й у ст. 110 КК «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України». Подібна обставина в частині такого способу, як «розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій», підтверджується таким прикладом із судової практики.

«Справа № 623/1559/14-к

21 липня 2014 року Ізюмський міськрайонний суд Харківської області, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ізюм Харківської області кримінальне провадження про обвинувачення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Слов’янська Донецької області, громадянина України, з професійно-технічною освітою, не одруженого, 2-го секретаря міському Компартії м. Слов’янська Донецької області, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 з метою організації подальшого референдуму на території Донецької області, на якому мали вирішуватися питання стосовно федералізації Донецького регіону та подальшого вступу до митного союзу з Російською Федерацією як окремої територіальної одиниці, самостійно організував проведення соціологічного опитування серед населення м. Слов’янська Донецької області. Під час проведення зазначеного опитування наприкінці березня 2014 року (більш точна дата судом не встановлена) ОСОБА_1 зібрав 15 тисяч голосів серед мешканців м. Слов’янськ, які підтримували ідею проведення зазначеного референдуму.

Будучи обізнаним про те, що аналогічні опитування проводяться і в інших містах на території Донецької області, ОСОБА_1 повідомив про отримані результати соцопитування на території м. Слов’янська прибічників ідеї федералізації Донецького регіону та вступу до союзу з Російською Федерацією та Республікою Білорусь як окремої територіальної одиниці, які знаходяться у м. Донецьку та об’єднані в координаційний центр з вищезазначеного питання, де після отримання зазначеної інформації по території Донецької області було прийнято рішення про проведення 11 травня 2014 року вищезазначеного референдуму.

Упродовж вчинення свого злочинного умислу для агітації населення м. Слов’янська на підтримку проведення референдуму ОСОБА_1 прийняв рішення самостійно виготовити агітаційні листівки. З цією метою через мережу Інтернет він підібрав різноманітні матеріали агітаційного характеру, проаналізував їх, після чого сформував свій текст для зазначених листівок російською мовою, а саме: «Жители города Славянска! 11 мая 2014 года состоится референдум! Не будьте равнодушными к будущему Донецкого региона!» Після цього, використовуючи свій власний комп’ютер та принтер, ОСОБА_1 роздрукував зазначені листівки з метою їх подальшого розповсюдження на території м. Слов’янська, а саме під час святкового мітингу 1 травня 2014 року.

Усвідомлюючи суспільну небезпечність своїх дій та бажаючи їх здійснення, ОСОБА_1 о 9 годині 30 хвилин 1 травня 2014 року прибув до будинку культури ім. Леніна, який розташований на вулиці Леніна у м. Слов’янську, де розпочалось проведення святкового мітингу. При цьому в ОСОБА_1 знаходилися заздалегідь підготовлені агітаційні листівки. Надалі, о 10 годині, люди, які зібрались на мітинг, вирушили святковою ходою до центральної площі м. Слов’янська – площі Жовтневої революції. Прибувши на зазначену площу о 10 годині 20 хвилин ОСОБА_1 на виконання свого злочинного наміру почав розповсюджувати серед учасників зазначеного заходу виготовлені ним агітаційні листівки, публічно при цьому закликаючи до вступу Донецького регіону до спільного союзу з Російською Федерацією та Республікою Білорусь як окремої самостійної територіальної одиниці.

Своїми діями ОСОБА_1 учинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 110 КК України, тобто публічні заклики та розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення умисних дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України» [47].

Однак сутнісна характеристика об’єктивної сторони такого злочину, природно, інша.

П. С. Матишевський у такому злочині виділяє такі форми об’єктивної сторони: 1) дії, спрямовані на зміну території України; 2) дії, спрямовані на зміну державного кордону України; 3) публічні заклики до вчинення таких дій; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до зазначених дій [202, с. 201].

Подібного роду оцінку таких форм об’єктивної сторони висловив і В. А. Ліпкан, що виражається в:

– діях, учинених з метою зміни меж території України;

– діях, учинених з метою зміни державного кордону України;

– публічних закликах до вчинення таких дій;

– розповсюдженні матеріалів із закликами до таких дій [172, с. 146].

Трохи іншим є уявлення про такі ознаки В. Я. Тація. Так, відповідно до думки вченого об’єктивна сторона цього злочину передбачає різні діяння: 1) дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України; 2) публічні заклики до вчинення таких дій; 3) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій. При цьому, як справедливо відзначає автор, зміст таких діянь аналогічний діям, передбаченим ст. 109 КК України. Відмінність лише в тім, що ст. 110 КК України не вимагає, щоб ці дії мали насильницький характер [137, с. 22].

Безумовно, у цій частині не можна не погодитися з твердженнями В. Я. Тація, що досить чітко і доступно відображають сутність не тільки розглянутих ознак, але й ознак стосовних складу злочину, передбаченого ст. 109 КК, а також існуючих розбіжностей між ними.

З подібною точкою зору солідарний і М. І. Хавронюк. На думку дослідника, об’єктивна сторона злочину характеризується активними діями, що можуть виражатися в таких формах:

1) дії, вчинені з метою зміни меж території чи з метою зміни державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України;

2) публічні заклики до вчинення дій, метою яких є зміна меж території (державного кордону) України;

3) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій, метою яких є зміна території (державного кордону) України [204, с. 227].

Багато в чому можна погодитися і з формулюванням автора змісту основних форм об’єктивної сторони. Так, учений під діями, вчиненими з метою зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, розуміє будь-які дії, спрямовані на передачу частини території України під юрисдикцію іншої держави чи на зменшення території України шляхом створення на її території іншої суверенної держави. Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом, якого може призначити тільки Верховна Рада. Також логічно тлумачення автором словосполучення «зміна меж території», під яким треба розуміти і збільшення території України за рахунок території іншої держави чи нейтральної території (але, оскільки Україна будує свою зовнішньополітичну діяльність на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права і при цьому відмовляється від будь-якої територіальної експансії, у цьому разі під зміною території варто розуміти насамперед її можливе зменшення).

Що стосується наступної форми цього злочину – дій, спрямованих на зміну державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, то дослідник справедливо підкреслює: «Конституція України не встановлює порядку зміни державного кордону. Зміна державного кордону (яка є умовною лінією), навіть здійснена внаслідок збройного захоплення частини території держави, одночасне означає зміну меж її території» [204, с. 227].

Наступні форми об’єктивної сторони – «публічні заклики» і «розповсюдження матеріалів», що цілком ідентичні таким самим формам злочину, передбаченого ст. 109 КК України, ми докладно розглянули раніше. Для більш глибокого пізнання сутності таких форм об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 110 КК України, корисним є такий приклад із судової практики.

«Справа № 203/4434/14-к

ВИРОК


від 14.07.2014 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська:

розглянувши у підготовчому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську матеріали кримінального провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 2201404000000029 від 14.03.2014 р. стосовно:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Жданівка Магдалинівського району Дніпропетровської області, українця, громадянина України, із середньотехнічною освітою, не працюючого, що зареєстрований та мешкає за адресою: АДРЕСА_1, раніше не судимого,

– у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК України,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до ст. 2 Конституції України територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Питання про зміну території України вирішуються виключно на всеукраїнському референдумі, який може бути назначений тільки Верховною Радою України, при цьому остання не надавала свого дозволу на проведення всеукраїнського референдуму щодо зміни меж території України.

У червні 2014 року громадянин України ОСОБА_1 вирішив зайнятися протиправною діяльністю – вчинити умисні дії з метою зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а саме: розповсюджувати матеріали із закликами до вчинення таких дій з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, для чого зареєструвався в соціальній мережі «Вконтанкте» (http://vk.com) шляхом внесення своїх анкетних даних (ОСОБА_1) до анкети реєстрації нових користувачів на сайті (http://vk.com) та обрав «нік» «ОСОБА_1».

Володіючи інформацією про те, що в соціальній інтернет-мережі «Вконтакте» створено тематичну групу користувачів «ІНФОРМАЦІЯ_2» (ІНФОРМАЦІЯ_3), що налічує 949 учасників, які постійно обмінюються між собою інформацією щодо зміни конституційного ладу та меж території України, 17.06.2014 р. близько 17 год. 50 хв., перебуваючи в приміщенні ресторану «Shardoni» за адресою: м. Дніпропетровськ, пр-т К. Маркса, буд. 88, ОСОБА_1, реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вступив до вказаної тематичної групи.

Продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, цього самого дня ОСОБА_1 17.06.2014 р. о 18 год. 05 хв., перебуваючи у вказаному місці, використовуючи мобільний телефон «Samsung» модель GT-S5250 (ІМЕІ НОМЕР_1) типу «смартфон», оснащений операційною системою «Android», здійснив підключення до соціальної мережі Інтернет та, використовуючи аккаунт соціальної мережі «Вконтакте» «ОСОБА_1» (ІНФОРМАЦІЯ_4), усвідомлюючи, що він розповсюджує матеріали, які містять заклики до зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, з якими будуть ознайомлені всі учасники групи, розмістив під ніком (ім’ям) «ОСОБА_1», що належить йому особисто, повідомлення, в якому містилися заклики до населення України щодо зміни меж території вказаної держави на порушення порядку, встановленого Конституцією України, шляхом проведення незаконного референдуму, вчинення інших дій радикального характеру з метою створення суверенного державного утворення – «Українська автономна республіка» у складі Російської Федерації – через незаконне відділення від України її частини Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської та Одеської областей такого змісту: «Способ как быстро объединить юго-восток Украины и провести референдум для создания украинской автономной республики в составе российской федерации путем выделения Харьковской, Днепропетровской, Запорожской, Херсонской, Николаевской, Одесской областей. Ранее уже давались четкие инструкции, каким образом необходимо действовать, чтобы отделиться и отсоединиться от той территории Украины, которая заражена и парализована властью хунты. Хватит сопли жевать!!! Меня Должны услышать все!!! Максимальный репост!!! Жители Юго-Востока Украины нас с Вами спасет только референдум. На повестку голосования необходимо вынести два вопроса: 1.Юго-Восток как автономный субъект Российской Федерации. 2.Юго-Восток как автономный субъект в составе Украины. ДНР уже действует, хватит спать. Инструкции были выложены ранее в группе!!! Действуйте как действовали в Крыму. Подчиняйте себе правоохранительные органы, воинские части СМИ. Отряды самообороны неусыпно охраняйте ваших лидеров, берегите всю документацию и контактную информацию!!! кому не безразлична данная ситуация обращайтесь по тел. НОМЕР_2».

ОСОБА_1 17.06.2014 р. учинив умисні дії, спрямовані на розповсюдження матеріалів із закликами до зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Таким чином, ОСОБА_1 учинив умисні дії, які виразилися в розповсюдженні матеріалів із закликами до вчинення дій із метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 110 КК України» [49].

Подібний приклад свідчить про існуючі можливості розповсюдження розглянутих матеріалів шляхом використання популярних у цей час телекомунікаційних засобів передачі інформації як одного з можливих способів учинення такого злочину.

У цілому цей злочин варто вважати закінченим з моменту вчинення будь якої з дій, перерахованих у диспозиції ст. 110 КК України. Тобто йдеться про формальний склад злочину, як і в попередньому випадку.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 1102 КК України («Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України»), виражається, як правило, у формі активних дій.

Під фінансуванням дій, про які йшлося трохи раніше, потрібно розуміти дії, вчинені з метою фінансового (матеріального) забезпечення конкретної особи чи групи осіб, котрі беруть участь у підготовці або вчиненні дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, чи дій, спрямованих на зміну меж території або державного кордону України.

Фінансове (матеріальне) забезпечення в цьому разі припускає процес збору і надання матеріальних коштів, надання фінансових послуг з усвідомленням винною особою (особами) того, що вони призначені для матеріального забезпечення особи (групи осіб), яка планує або вчиняє дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади або на зміну меж чи території державного кордону України.

Злочин визнається закінченим з моменту початку надання матеріальних коштів чи надання фінансових послуг особам, які беруть участь у підготовці чи вчиненні розглянутих дій.

Ознаки об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 112 КК України, досить виразно сформульовані в диспозиції цієї статті: «Посягання на життя (перерахованих діячів)… вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю».

Однак формулювання злочинного механізму у вигляді «посягання на життя» стосовно цього й інших злочинів трактується все-таки неоднозначно, незважаючи на трактування, що існувало в недалекому минулому в підпункті «а» п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини» від 1 квітня 1994 р. № 1 [283] (дане положення скасовано новою Постановою від 7 лютого 2003 р. № 2 [284], в якій уже відсутнє таке визначення). Згідно із згаданою Постановою посягання на життя державного діяча, вчинене у зв’язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою заподіяння міжнародного ускладнення, є злочинами проти держави і цілком охоплюються відповідно ст. 58 КК («Посягання на життя державного діяча») чи ст. 59 КК («Посягання на життя представника іноземної держави») і додаткової кваліфікації за п. «в» ст. 93 КК («Умисне вбивство за обтяжуючих обставин») не вимагає.

Під посяганням на життя державного діяча представником іноземної держави варто розуміти його умисне вбивство чи замах на умисне вбивство [283].

Отже, посягання на життя людини – це суспільно небезпечне діяння, спрямоване на заподіяння смерті людині. Причому в теорії вітчизняної кримінально-правової науки висловлювалися різні думки в частині обсягу змісту поняття «посягання на життя». Так, до посягання на життя пропонувалося вважати належною і погрозу вбивством [181, с. 11]. Також до посягань на життя пропонувалося вважати належними насильницькі дії щодо державних чи громадських діячів, що створили реальну можливість настання смертельного результату, тобто небезпечні для життя в момент заподіяння [112, с. 197]. Крім зазначених положень, пропонувалося термін «посягання на життя» розуміти не тільки як убивство і замахи на нього, але й умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, що потягло через необережність смерть потерпілого [42, с. 20].

При цьому деякі вчені пропонували більш обмежене розуміння терміна «посягання на життя». У цьому разі під суспільно небезпечним діянням пропонувалося розуміти тільки замах на вбивство, але не само вбивство [29, с. 330].

Найбільш поширеною є концепція, відповідно до якої посягання на життя припускає замах на вбивство чи вбивство. Ця точка зору припускає, що вбивство і замах на вбивство становлять єдине діяння, нерозривно пов’язане з основним об’єктом злочинного посягання. У цьому зв’язку такий склад злочину варто розглядати як альтернативний, тобто його об’єктивна сторона може характеризуватися як замах на вбивство чи само вбивство [342, с. 138].

Настільки широкий перелік думок пов’язаний з тим, що поняття злочинного посягання має на увазі одночасну і фактичну поведінку та потенційну можливість настання злочинного результату [197, с. 34].

На нашу думку, для того щоби більш або менш виразно встановити обсяг і межі поняття «посягання на життя», необхідно чітко встановити, що має за мету законодавець, сформулювавши правовий припис, передбачений ст. 112 КК України. Безумовно, не складно припустити, що законодавець ст. 112 КК України і іншими аналогічними правовими нормами, що містять словосполучення «посягання на життя», підкреслює прагнення злочинця позбавити життя потерпілого. Тому якби законодавець вийшов за межі свого визначення об’єктивної сторони цього злочину, наприклад одним із його об’єктів назвав не тільки життя людини, але і її здоров’я, то такий злочин, наприклад, як умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), довелося б розглядати як посягання на життя людини. Тоді як зазначений склад злочину є злочином проти здоров’я особистості, бо заподіяння смерті потерпілому не охоплюється умислом винної особи.

Таким чином, передбачуване доповнення об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 112 КК України, ознакою насильницьких дій, небезпечних для життя потерпілого, є зайвим. Однак коли злочинець у процесі вчинення насильницьких дій допускає імовірність заподіяння смерті потерпілому, то можна констатувати, що умисел такої особи спрямований на позбавлення життя іншої людини. У такому разі можна припустити наявність так званого альтернативного, чи неконкретизованого, умислу, однак, проте, має місце умисна форма вини, спрямована на вбивство іншої людини. У зв’язку з цим наявність або відсутність необхідного причинного зв’язку формуватиме остаточну кваліфікацію у вигляді закінченого вбивства чи замаху на вбивство. Уявляється, що зайвою є будь-яка необхідність у розширювальному тлумаченні посягання на життя зазначених діячів.

Установлення принципів формування поняття «посягання на життя» не могло не відбитися на авторитетній думці відомих дослідників у частині визначення ознак об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 112 КК України.

Так, П. С. Матишевський формулює об’єктивну сторону цього злочину як діяння, спрямоване на позбавлення життя державного діяча України [202, с. 198]. Тут автор дає посилання на зазначену Постанову Пленуму ВСУ, погоджуючись з тим, що такий злочин виражається в умисному вбивстві чи замаху на вбивство державного діяча.

М. І. Хавронюк об’єктивну сторону розглянутого злочину бачить у посяганні на життя державного чи громадського діяча, під яким розуміє вбивство чи замах (як закінчений, так і незакінчений) на вбивство державного чи громадського діяча, що можуть виявитися в діях (вчинення пострілу, заподіяння удару ножем, вкладення радіоактивних речовин у робоче крісло тощо) чи в бездіяльності (наприклад, не здійснення необхідної медичної процедури). Спосіб посягання значення для кваліфікації не має [204, с. 237].

Як посягання на життя державного діяча чи керівника політичної партії, оцінює такий злочин В. Я. Тацій, коли під посяганням на життя варто розуміти вбивство чи замах на вбивство осіб, зазначених у ст. 112 КК [137, с. 24].

С. В. Дьяков відзначає, що посягання на життя означає вчинення дій, безпосередньо спрямованих на вбивство державного або громадського діяча, незалежно від того, досягли вони успіху або ні [90, с. 92].

На думку В. А. Ліпкана, під посяганням на життя державного чи громадського діяча треба розуміти як убивство цього діяча, так і замах на вбивство. При цьому, як справедливо відзначає автор, посягання на життя названих осіб може бути вчинено як під час безпосереднього здійснення державної чи громадської діяльності, так і поза такими межами, але обов’язково у зв’язку з цією діяльністю [172, с. 153–154].

В. Г. Пилипчук розглядає таке діяння як посягання на життя державного діяча чи керівника політичної партії. Під посяганням на життя слід розуміти вбивство чи замах на вбивство осіб, зазначених у ст. 112 КК України. Відповідальність у цих випадках настає як за закінчений злочин, незалежно від настання смерті таких осіб [240, с. 26].

У деякому сенсі відзначається визначення об’єктивної сторони такого злочину, яке надав О. С. Сотула. Так, автор підкреслює, що об’єктивна сторона посягання на життя державного чи громадського діяча виражається в дії, спрямованій на умисне позбавлення життя державного чи громадського діяча. Це умисне вбивство чи замах на таке щодо зазначених осіб, що може призвести до заподіяння шкоди національній безпеці, порушення нормальної діяльності органів державної влади і до інших суспільно небезпечних наслідків [319, с. 10]. Дослідник один із деяких, хто безпосередньо підкреслює спрямованість такого діяння – заподіяння шкоди національній безпеці, а лише потім заподіяння таких наслідків іншим об’єктам кримінально-правової охорони.

Почасти подібне, але більш конкретизоване визначення дає Л. В. Мошняга, в якому об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 112 КК України, – це порушення конституційних основ національної безпеки, нормальної діяльності органів державної влади або політичних партій шляхом посягання на життя державного чи громадського діяча [194, с. 134].

Отже, беручи до уваги всі розглянуті позиції, можна припустити, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 112 КК України, виражається в посяганні на життя осіб, перерахованих у диспозиції цієї статті, що характеризується як у дії, так і в бездіяльності (відмовлення лікаря надати необхідну допомогу таким потерпілим). Причому таке посягання має на увазі як сам факт убивства (позбавлення життя) зазначених осіб, так і замах на їх життя.

Дослідження положень, що визначають зміст об’єктивної сторони розглянутого злочину, дає можливість для встановлення меж передбачуваної шкоди, заподіяної таким діянням.

Щодо цього корисним є твердження С. В. Дьякова, відповідно до якого законодавець з урахуванням виключної небезпеки дій терориста момент закінчення злочину переніс на стадію замаху. Фактичне настання смерті чи замах на життя зазначених осіб охоплюється ознаками цього складу закінченого злочину і не вимагає додаткової кваліфікації при настанні шкідливих наслідків по статтях про вбивство або умисне заподіяння шкоди здоров’ю [90, с. 92].

Щодо моменту закінчення такого злочину також існує ціла низка корисних міркувань:

1) злочин визнається закінченим з моменту замаху на життя державного діяча [202, с. 198];

2) злочин визнається закінченим з моменту безпосереднього вчинення замаху, незалежно від настання фактичних наслідків (шкода здоров’ю державному діячу може бути не заподіяна зовсім). Заподіяння шкоди здоров’ю державному чи громадському діячу, навіть за мотивом його державної чи громадської діяльності, що завідомо для винного не могло заподіяти смерть, кваліфікується як відповідний злочин, передбачений Розділами II, XV або іншим розділом Особливої частини КК України [204, с. 237];

3) закінченим такий злочин уважається з моменту вчинення діяння, спрямованого на позбавлення життя, тобто з моменту замаху на вбивство (усічений склад злочину) [137, с. 25].

У процесі вивчення існуючої полеміки в частині встановлення моменту закінчення цього злочину можна констатувати, що він визнається закінченим з моменту фактичного замаху на життя зазначених у диспозиції ст. 112 КК України осіб, незалежно від настання чи не настання їх смерті. Отже, розглянутий злочин відповідно до його законодавчої конструкції є злочином з формальним складом.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 113 КК України, характеризується цілою низкою різноманітних форм його вчинення. У цьому зв’язку встановлення таких форм як у цей час, так і в процесі розвитку вітчизняного кримінального законодавства відзначається достатньою невизначеністю і різнорідністю. Це цілком з’ясовано й існуючим на той період законодавчим формулюванням, що в наступні періоди зазнало певних змін.

Розподілення диверсій на форми, як і будь-яка інша класифікація, має повною мірою умовний характер. Але виділення конкретних ознак тих чи інших форм диверсії необхідно для надання більшої цілеспрямованості та систематизації правотворчій діяльності в цій сфері [432, с. 116].

Так, кримінальне законодавство в редакції від 27 червня 1961 року визначає диверсію як руйнування чи пошкодження вибухом, підпалом або іншим способом підприємств, споруджень, шляхів і засобів сполучення, засобів зв’язку або іншого державного чи суспільного майна, вчинення масових отруєнь чи поширення епідемій і епізоотій з метою ослаблення Радянської держави [389].

На підставі наданого формулювання Г. З. Анашкін висловив своє припущення, відповідно до якого об’єктивна сторона диверсії може бути виражена у вчиненні різних діянь, спрямованих на руйнування чи пошкодження народногосподарських цінностей, знищення майна чи винищування людей. Далі автор, додержуючись законодавчого визначення, виділяє такі форми, як вибух, підпал, а також і інші способи. До «інших способів» належить організація шляхом дій і бездіяльності катастроф і аварій на залізничному і водному транспорті, авіаційних катастроф, поломка машин і агрегатів, створення обвалів і затоплення шахт, виведення з ладу енергосистеми і т. д. Як справедливо відзначає дослідник, диверсія, як правило, має одноактний, явний і відкритий характер, хоч її вчиненню часто передує тривала підготовка. Диверсія може бути вчинена суспільно небезпечним способом (вибухом, підпалом, катастрофою) [160, с. 180–181].

Заслуговує на особливу увагу в цій частині міркування А. А. Піонтковського. Як справедливо відзначає вчений, об’єктивна сторона диверсійного акту, коли йдеться про посягання на ті чи інші об’єкти соціалістичної власності, виявляється в їх руйнуванні чи пошкодженні, наприклад підпал фабрики, затоплення шахти, вибух на хімічному заводі, псування трансформатора на електростанції і т. д.

Додержуючись законодавчого формулювання злочину, автор виділяє способи вчинення диверсії шляхом вибуху, підпалу чи «іншим способом». Цей «інший спосіб», відзначає дослідник, може мати такий самий загальнонебезпечний характер, як і підпал і вибух, наприклад затоплення місцевості, отруєння водойми, поширення епізоотії. Але «інший спосіб» диверсії може і не мати загальнонебезпечного характеру; він може відбиватися в таких діях, як пошкодження сільськогосподарських машин, псування електромережі високої напруги тощо. У тих випадках, коли безпосередній об’єкт диверсії становить собою життя і здоров’я радянських людей, спосіб дії злочинця виражається в масовому отруєнні чи поширенні епідемій. Така диверсія за способом дії відрізняється від терористичного акту проти державних чи громадських діячів або представників влади (у чинному КК – ст. 112) тим, що злочинна дія спрямована не проти суворо визначених осіб (державний чи громадський діяч, представник влади), а проти життя і здоров’я багатьох осіб [159, с. 129–130].

Пізніше, з урахуванням відповідних законодавчих змін ознак диверсії, змінилися і подібні наукові трактування форм об’єктивної сторони розглянутого злочину.

П. С. Матишевський в об’єктивній стороні диверсії виділяє три її форми: 1) вибухи, підпали, затоплення, обвали й інші загальнонебезпечні дії, спрямовані на масову загибель людей, заподіяння шкоди їхньому здоров’ю, руйнування, пошкодження важливих народногосподарських чи оборонних об’єктів; 2) отруєння людей і тварин; 3) поширення на значних територіях (сіло, район, область) епідемій (безперервно виникають одна за однією), інфекційних захворювань серед людей (чуми, холери, віспи тощо) або епізоотій (інфекційних захворювань серед тварин – сибірки, туляремії, ящуру тощо), а також епіфітотій (грибкових, вірусних або бактеріологічних захворювань рослин) [202, с. 199].

На думку В. А. Ліпкана, об’єктивна сторона злочину характеризується такими формами:

– вибухи, підпали чи інші дії, спрямовані на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю;

– вибухи, підпали чи інші дії, спрямовані на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення;

– дії, спрямовані на радіоактивне забруднення; на масові отруєння; на поширення епідемій, епізоотій, епіфітотій [172, с. 176].

С. В. Дьяков відзначає, що об’єктивна сторона диверсії виражається у вчиненні підпалу чи інших дій (обвалів, затоплень, каменепадів, аварій, катастроф тощо). Зазначені загальнонебезпечні дії спрямовані на руйнування чи пошкодження підприємств, споруджень і т. д., що належать до предмета злочину [90, с. 125].

Трохи інакше уявляє собі бачення таких форм диверсії В. Я. Тацій. Так, на думку вченого, об’єктивна сторона такого злочину виражається: 1) у вчиненні з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення; 2) у вчиненні з цією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій [137, с. 25–26].

М. І. Хавронюк відзначає, що об’єктивна сторона такого злочину виражається у вчиненні суспільно небезпечних дій (наприклад, вибухів і підпалів), спрямованих на:

1) масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю;

2) руйнування чи пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення;

3) радіоактивне забруднення;

4) масове отруєння;

5) поширення: епідемій, епізоотій, епіфітотій [204, с. 240].

Надане формулювання безпосередньо відображає законодавче формулювання і, найголовніше, дає можливість установити момент закінчення кожної з форм такого злочину.

Таким чином, з урахуванням досліджених положень можна припустити, що об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 113 КК України, виражається в таких формах:

1) учинення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю;

2) вчинення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення;

3) радіоактивне забруднення;

4) масове отруєння;

5) поширення: епідемій, епізоотій і епіфітотій.

Надані положення в частині встановлення форм об’єктивної сторони диверсії свідчать про те, що розглянутий злочин може бути вчинено тільки активними діями. Про що свідчить і законодавче формулювання ст. 113 КК України, яка підкреслює таку обставину словосполученнями «здійснення з метою...», «....або інших дій...», «...здійснення з такою самою метою дій...». Отже, і законодавець, і більшість відомих дослідників підтримують тезу про можливість учинення такого злочину тільки активними діями. Однак не можна виключити можливу імовірність учинення такого злочину і шляхом бездіяльності. На подібну обставину у формулюванні об’єктивної сторони диверсії вказує Г. З. Анашкін, згідно з думкою якого «об’єктивна сторона диверсії може бути виражена в здійсненні різних діянь...». Оскільки автор не використовує в цьому контексті термін «дія», а застосовує – термін «діяння», то можна припустити, що дослідник не виключає можливості вчинення такого злочину й у формі бездіяльності. Подібне твердження підтверджується таким формулюванням дослідника такої форми об’єктивної сторони диверсії, як «інші способи» її вчинення, де під «іншими способами» автор розуміє: «...організація шляхом дії чи бездіяльності катастроф і аварій...» [160, с. 180–181] тощо.

Подібної теорії дотримуються також В. Курляндський і Є. Смирнов, які підкреслюють, що здійснити диверсію можна шляхом як активних дій, так і бездіяльністю. Причому шляхом бездіяльності, як відзначають дослідники, можливо здійснення всіх форм диверсії [236, с. 19; 312, с. 137].

Згідно з думками О. Ф. Бантишева та О. В. Шамари вивчена практика щодо справ про диверсію не містить прикладів здійснення диверсійних актів шляхом бездіяльності. Проте це не свідчить про абсолютну неможливість учинення диверсії в такий спосіб. Масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також радіоактивне забруднення, масові отруєння, поширення епідемії, епізоотії чи епіфітотії можуть бути викликані бездіяльністю суб’єкта злочину, що використовує при цьому для здійснення диверсії природні сили, процеси (як природного, так і штучного походження), машини й механізми; а також у разі невиконання суб’єктом злочину своїх посадових, службових, професійних обов’язків [20, с. 132].

На нашу думку, подібна аргументація якоюсь мірою аналогічна положенням про вчинення навмисного вбивства шляхом бездіяльності, коли на винній особі лежить обов’язок, унаслідок виконання нею службових або професійних повноважень, виконання обов’язкових дій, де навмисне їх невиконання (з метою заподіяння смерті іншій людині) може призвести до заподіяння смерті такій людині. Таким чином, можна уявити дуже реальну ситуацію, коли відповідальна особа навмисно не вживає необхідних заходів для запобігання екологічному, хімічному або радіоактивному забрудненню з метою ослаблення нашої держави. Подібна обставина свідчить про можливість учинення такого злочину і шляхом бездіяльності, особливо це актуально в цей час, коли більшість виробничих (у тому числі й небезпечних) процесів практично цілком автоматизовані й безпечне їх функціонування багато в чому залежить від своєчасного втручання в такі процеси осіб, виконуючих свої службові чи професійні обов’язки.

Також слід зазначити, що в сучасних умовах комп'ютерні технології, інтернет і різні телекомунікаційні системи займають особливе місце в житті громадян, підприємств, установ і організацій, нормальне функціонування і життєдіяльність яких безпосередньо залежать від таких систем. У зв'язку з цим посягання на нормальну роботу такої інфраструктури, може спричинити за собою порушення життєдіяльності цілих населених пунктів, телефонних систем, систем електро-водо- газо- постачання, транспорту, атомної енергетики тощо. Отже, використання інтернету в таких цілях може завдати істотної шкоди не тільки підприємствам, установам або окремим громадянам, а й економічної безпеки держави.

Дана обставина свідчить про необхідність криміналізації подібних злочинних проявів - кібернетичних атак. У зв'язку з чим, диспозицію статті 113 КК України пропонується доповнити новою формою здійснення такого злочину - «вчинення кібернетичних атак». Під кібернетичної атакою слід розуміти посягання на комп'ютерні мережі шляхом їх несанкціонованого злому, масового зараження шкідливими програмами, вилучення секретної інформації тощо.

У зв’язку з наданою аргументацією ми пропонуємо таку редакцію ст. 113 КК України:

«Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів, кібернетичних атак або інших дій (бездіяльності), спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також здійснення з цією самою метою дій (бездіяльності), спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій», –

При цьому під руйнуванням таких об’єктів варто розуміти таке пошкодження, що робить їх повністю непридатними, тобто вони не можуть підлягати відновленню, наприклад повне виведення з ладу військового заводу, знищення запасів продовольства тощо.

Під пошкодженням таких об’єктів потрібно розуміти тимчасове або часткове виведення їх з ладу шляхом учинення зазначених у диспозиції дій, наприклад пошкодження військового аеродрому, що може бути відновлений за допомогою здійснення відбудовних робіт.

Під іншими діями розглядаються такі способи вчинення диверсії, що за своєю суспільною небезпекою (руйнівною силою) і тяжкістю можливих наслідків рівнозначні небезпеці вибухів і підпалів (затоплення, створення завалів тощо).

Масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю становить собою такі дії, що спрямовані на заподіяння смерті чи будь-якої іншої шкоди здоров’ю значної кількості людей.

Радіоактивне зараження становить собою таку злочинну діяльність, що спрямована на заподіяння смерті чи шкоди здоров’ю значній кількості людей шляхом їх зараження (опромінення) радіоактивними речовинами (радій, уран, стронцій тощо).

Масові отруєння людей – це злочинна діяльність, спрямована на заподіяння смерті чи шкоди здоров’ю значної кількості людей шляхом їх отруєння. Існують різні способи вчинення злочину (отруєння джерел води, продуктів харчування, повітря тощо).

Поширення епідемій – це масове поширення інфекційних захворювань серед людей у будь-якій місцевості чи регіоні (епідемії тифу, туберкульозу, грипу, чуми тощо).

Поширення епізоотій – це поширення заразних хвороб серед тварин (чуми, туберкульозу, бруцельозу тощо).

Поширення епіфітотій – масове поширення грибкових, вірусних, бактеріологічних і інших хвороб сільськогосподарських, лісових, водних і інших рослин.

Способи поширення епідемій, епізоотій і епіфітотій найрізноманітніші (наприклад, поширення хвороботворних мікроорганізмів через їжу, воду, повітряно-краплинним шляхом, порушення правил профілактики таких хвороб і т. д.).

Через наявність такої кількості форм об’єктивної сторони виникає певна дискусія в частині встановлення моменту закінчення такого злочину. Тут також відсутнє однакове розуміння такого моменту серед відомих і авторитетних дослідників у цій сфері пізнання.

П. П. Михайленко визнає диверсію закінченим злочином з моменту фактичного руйнування чи пошкодження предмета посягання, а також після вчинення масових отруєнь чи поширення епідемій і епізоотій [390, с. 163].

А. А. Піонтковський уважає диверсію закінченим складом злочину з моменту руйнування чи пошкодження об’єкта посягання, тобто, якщо в результаті вибуху, пожежі чи іншого способу пошкодження і знищення державного чи суспільного майна хоча б частково пошкоджені відповідні об’єкти, все вчинене варто розглядати як закінчений склад злочину, диверсії.

У тих випадках, відзначає вчений, коли диверсійні дії були спрямовані на організацію масових отруєнь або поширення епідемій, але в дійсності не відбулося ні отруєння людей, ані поширення епідемій, вчинені дії ще не будуть закінченим складом диверсії і мають кваліфікуватися як замах на вчинення диверсії. Закінченим склад цього виду диверсії буде тоді, коли дійсно настало отруєння людей або передбачуване епідемічне захворювання [159, с. 131].

Г. З. Анашкін стверджує, що диверсію треба вважати закінченим злочином з моменту вчинення руйнівної дії (вибуху, підпалу і т. д.), якщо від дій винного настали зазначені в законі наслідки, незалежно від характеру і розміру заподіяного збитку [160, с. 181].

Надані позиції відомих дослідників багато в чому схожі в моменті закінчення такого злочину, що вважається закінченим, як правило, з моменту настання руйнувань, пошкоджень, масових отруєнь, поширення епідемій або епізоотій. Відповідно, таке розуміння цього положення свідчить про наявність матеріального складу диверсії [422, с. 246], на що солідарно вказують позиції таких учених. Ця обставина не може бути піддана будь-якому сумніву внаслідок існуючого на той момент законодавчого визначення диверсії, що свідчить про матеріальні ознаки такого складу. Це пояснюється тією обставиною, що законодавець формулює цей злочин конкретно визначеними фразами «руйнування» чи «пошкодження», «вчинення масових отруєнь», «поширення епідемій чи епізоотій», що підкреслюють такі протиправні дії як учинений факт, тобто настання наслідків у вигляді руйнувань, пошкоджень тощо. Це особливо помітно в порівнянні із сучасним законодавчим трактуванням такого злочину, де йдеться не про вчинення «руйнування» чи «пошкодження», а про «вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів...», «спрямованих на… руйнування чи пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення». Таким чином, законодавець у першому разі підкреслює момент закінчення злочину з моменту руйнування чи пошкодження, а в другому – з моменту вчинення дій, спрямованих на руйнування чи пошкодження зазначених об’єктів, тобто не з моменту настання наслідків у вигляді руйнувань і пошкоджень, а з моменту вчинення зазначених дій. Отже, у другому разі чинне законодавство підкреслює момент закінчення злочину з моменту вчинення зазначених суспільно небезпечних дій, де можливі наслідки можуть перебувати за межами такого складу злочину. Безумовно, йдеться про формальний склад злочину.

Умовивід, який ми надали, багато в чому збігається і з думкою провідних сучасних дослідників у цій сфері. Так, В. А. Ліпкан констатує, що диверсія є злочином з формальним складом. Тому, як відзначає дослідник, з моменту вчинення дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, на радіоактивне забруднення, масові отруєння, поширення епідемій, епізоотій, епіфітотій, злочин уважається закінченим [172, с. 176].

С. В. Дьяков пропонує таку саму версію, відповідно до якої диверсія визнається закінченим злочином з моменту вчинення вибухів, підпалів і інших подібних дій, незалежно від того, настали зазначені в законі наслідки чи ні. Одержаний у результаті матеріальний збиток ураховується, але впливає не на кваліфікацію вчиненого, а на встановлення ступеня вини і призначення покарання [90, с. 125].

Подібної позиції дотримується і П. С. Матишевський, але при цьому диференціює момент закінчення злочину в залежності від конкретної його форми. Так, на думку вченого, диверсія, вчинена в першій формі (вибухи, підпали, затоплення, обвали й інші загальнонебезпечні дії, спрямовані на масову загибель людей, заподіяння шкоди їхньому здоров’ю, руйнування, пошкодження важливих народногосподарських чи оборонних об’єктів), уважається закінченим злочином з моменту вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, спрямованих на загибель людей, заподіяння шкоди їхньому здоров’ю або на руйнування чи пошкодження зазначених об’єктів. Настання наслідків не обов’язково.

Диверсія в другий і третій формах уважається закінченим злочином з моменту настання таких наслідків, як: отруєння, захворювання чи смерть хоча б однієї людини; загибель, отруєння чи захворювання однієї чи декількох тварин; грибкове, вірусне або бактеріологічне захворювання рослин на певній поверхні. Тому, на думку дослідника, один лише факт зараження води, корму, пасовиська чи водойми тощо з метою викликати загибель чи захворювання людей або тварин слід розглядати як замах на диверсію [202, с. 200].

У процесі дослідження всіх форм диверсії В. Я. Тацій доходить висновку, відповідно до якого вважає диверсію належною до усічених складів і визначає момент її закінчення з моменту вчинення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на досягнення зазначених у законі небезпечних наслідків, тобто незалежно від фактичного заподіяння смерті, тілесних ушкоджень, руйнування чи пошкодження об’єктів, радіоактивного забруднення і настання інших наслідків [137, с. 26]. З цього випливає, що вчений у такий спосіб підкреслює особливу небезпеку розглянутого злочину.

На думку М. І. Хавронюка, диверсія є закінченим злочином з моменту вчинення вибуху, підпалу, затоплення, обвалу чи інших дій відповідної спрямованості, незалежно від того, чи сталося фактично настання тих або інших наслідків (наприклад, у результаті вибуху у зв’язку зі слабкою потужністю заряду можуть узагалі не настати будь-які помітні наслідки: через дощ може не зайнятися підпалене укриття чи отрута або патоген виявляться неефективними). Наявність і тяжкість фактичних наслідків у вигляді загибелі людей, заподіяння шкоди їхньому здоров’ю, руйнування чи пошкодження певних об’єктів, радіоактивне забруднення, масове отруєння, епідемії, епізоотії чи епіфітотії враховуються судом при призначенні покарання [204, с. 240]. Отже, вчений має на увазі наявність у цьому разі формального складу.

Таким чином, досліджені позиції дозволяють дійти висновку, що диверсія, відповідно до існуючого законодавчого трактування, визнається закінченою з моменту вчинення вибуху, підпалу чи інших дій з метою досягнення зазначених у диспозиції цієї статті наслідків або з моменту вчинення дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масові отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій, незалежно від наслідків, що трапилися. Отже, йдеться про наявність у цьому разі формального складу злочину.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 1141 КК України («Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань»), виражається як у формі активних дій, так і у формі бездіяльності.

Під перешкоджанням законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань потрібно розуміти активну протидію в проведенні будь-яких військових, оборонних чи мобілізаційних заходів шляхом створення перешкод у здійсненні ними своїх законних дій. Такі перешкоди можуть виражатися у блокуванні військових частин, військових баз, залізничних вокзалів, військових заводів, транспортних шляхів сполучення й інших діях, що сприяють такому результату. Розглянуті діяння також можуть супроводжуватися психічним чи фізичним впливом щодо як самих військовослужбовців, так і осіб командно-адміністративного складу.

Подібні злочинні прояви можуть також характеризуватися і бездіяльністю, наприклад відмовлення службової особи у включення до складу Збройних Сил України добровольчих загонів, у прийнятті на озброєння нових видів розробленого передового озброєння тощо.

При цьому, на нашу думку, ознаки розглянутого злочину, що їх сформулював законодавець, вимагають певного уточнення. Так, у цьому разі необхідно встановити, про яку безпосередньо законну діяльність Збройних Сил України (у контексті цієї статті) йдеться? А відповідно, перешкоджання якій діяльності може підірвати основи національної безпеки України?

Логічним уявляється, що йдеться про збройний захист суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й недоторканності України від збройного вторгнення чи погрози такого вторгнення ззовні. Однак не можна виключити ту обставину, що такі самі військові підрозділи з використанням військової й іншої техніки можуть бути задіяні при гасінні пожеж, ліквідації наслідків великих техногенних аварій і катастроф (наприклад, при ліквідації наслідків аварій на АЕС). Отже, дуже сумнівно, що протидія такій діяльності Збройних Сил України, що має за мету інші, але від цього не менш корисні цілі, буде охоплюватися цим складом злочину.

Подібні діяння є злочинними відповідно до редакції цієї статті, якщо вони вчинені в особливий період. Отже, який період, на думку законодавця, варто вважати особливим? Передбачається, що йдеться насамперед про здійснення таких дій у період воєнного стану чи в період збройного конфлікту. При цьому виключається можливість учинення такого злочину, як нам здається, у період оголошення в певній місцевості чи регіоні України режиму надзвичайного стану (внаслідок природних стихійних лих, екологічних катастроф тощо).

Цей злочин визнається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії чи бездіяльності, що призвели до фактичного перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань, тобто в цьому разі йдеться про формальний склад такого злочину.

Таким чином, здійснений науково-теоретичний аналіз ознак об’єктивної сторони злочинів проти основ національної безпеки України свідчить про відсутність у науці кримінального права єдиної наукової концепції в частині їх формулювання і процедури встановлення. Так, наприклад, відповідно до домінуючої в науковій літературі позиції – більшість злочинів цього виду вчиняються у формі активних дій, однак ми довели імовірність учинення за певних обставин злочинів, передбачених ст.ст. 111, 112, 113 і 1141 КК України, і шляхом бездіяльності.

У деяких випадках правильне встановлення способу дозволяє визначити сутність і юридичну природу конкретного злочину. Так, насильницькі дії є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів, передбачених ст.ст. 109, 112 і 113 КК України. У цьому разі такий спосіб їх учинення характеризує їх якісну своєрідність, підкреслює їх індивідуальну особливість, програмує в тому числі характер злочинних наслідків, визначає деякі злочини як двохоб’єктні (ст.ст. 112 і 113 КК) і навмисні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка