Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка16/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   23
3.2 Концептуальні основи «конструювання» суб’єктивних ознак складів злочинів проти основ національної безпеки України
Суб’єктивна сторона суспільно небезпечного діяння – це внутрішня його сутність, що відображає всі внутрішні процеси, які відбуваються в психіці злочинця в процесі вчинення ним суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законодавством. Так, відповідно до думки більшості вчених це група юридичних фактів (елементів), що становлять внутрішній бік злочину, а відповідно характеризують психічну діяльність винної особи, яка виражається ставленням її волі та свідомості не тільки до злочину, який вона вчиняє, але й до його наслідків.

У цій частині складно не погодитися з твердженням про те, що «суб’єктивна сторона злочину – це внутрішній бік злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечної дії, яку вона вчиняє, і до її наслідків. Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив і мета вчинення злочину» [136, с. 142].

Суб’єкт, об’єкт і об’єктивна сторона злочину, як стверджує В. В. Лунєєв, є об’єктивною реальністю, яка існує незалежно від свідомості людини, отже, суб’єктивна сторона є безпосередньо продуктом свідомості й з цією її сутністю пов’язані всі труднощі її встановлення, поняття й оцінки [177, с. 3].

У теорії вітчизняного кримінального права ще з XVIII століття діяло положення, за яким злочином визнавалася дія/бездіяльність, учинена за наявності не тільки об’єктивних, але і суб’єктивних ознак, тобто навмисно або з необережності.

Уже наприкінці XIX століття юристи розглядали склад злочину як сукупність об’єктивних і суб’єктивних елементів у суспільно небезпечному діянні й дедалі більш важливого значення набував принцип вини. Вина визначалася як певне психічне ставлення особи до своїх дій і їхніх наслідків [151, с. 160]. Ці положення головним чином і лягли в основу утворення інституту вини та її форм, а також визначили процеси подальшого розвитку вітчизняного кримінального законодавства [418, с. 276].

Таким чином, у процесі кваліфікації того чи іншого злочину виключне значення має встановлення зв’язку зовнішнього прояву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, мислення, наміри, мета і воля – це внутрішній, духовний світ людини, її сутність. Усі вони у своїй єдності і взаємозв’язку створюють психіку людини, її інтелект (свідомість). Це дає людині можливість сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага і поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства і держави, ставити цілі, формувати свою волю і діяти відповідним чином не тільки при здійсненні, як правило, правомірних дій, але і при вчиненні суспільно небезпечних дій [136, с. 143]. Отже, того чи іншого роду потреби людини, що виникають, здатні сформувати відповідну манеру її поведінки. Тобто в суб’єктивних ознаках злочину знаходять своє відображення мотив і мета, що сприяють формуванню конкретного волевиявлення особи в кожному конкретному суспільно небезпечному діянні.

Елементи, що складають суб’єктивну сторону, у теорії кримінального права умовно поділяються на основні (обов’язкові) і додаткові (другорядні). Так, вина є основною (обов’язковою) ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину, що в тому числі значною мірою становить і її зміст. При цьому мотив і мета традиційно належать до так званих додаткових (другорядних) ознак суб’єктивної сторони. Наявність вини в діях особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, уявляється як факт об’єктивної дійсності, який необхідно встановити і довести в кожному конкретному разі вчинення злочину. Так, відсутність вини в діях особи дає можливість виключити наявність самої суб’єктивної сторони, а отже, і сам склад злочину.

Згідно із ст. 62 Конституції України, кримінальна відповідальність настає лише тоді, коли буде доведена вина особи у вчиненні злочину [125]. Це положення знайшло своє логічне продовження в ч. 2 ст. 2 КК України 2001 року, де підкреслюється, що особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. З іншого боку, законодавець ч. 1 ст. 11 КК України [140] підкреслює, що злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), яке вчинив суб’єкт злочину. Таким чином, вина є не тільки основним елементом суб’єктивної сторони, але і підставою до кримінальної відповідальності й відповідного покарання злочинця.

Так, у процесі досудового слідства, у рамках розслідування будь-якої кримінальної справи, встановлюється психічне ставлення суб’єкта до суспільно небезпечного діяння, яке він учинив, і до настання шкідливих наслідків, у тому числі й до передбачених конкретною нормою кваліфікуючих ознак та обставин, що обтяжують або пом’якшують такий злочин.

При цьому, відповідно до існуючої в кримінальному праві доктрини, «при здійсненні кваліфікації за суб’єктивною стороною варто мати на увазі, що кримінальний закон визнає суб’єктивною стороною злочину тільки таке психічне ставлення особи до діяння, яке вона вчинила, що відбилося в суворо визначеній формі» [155, с. 124].

Однак не складно помітити, що «в дуже значній кількості норм Особливої частини немає відповіді на запитання, яка форма вини необхідна для наявності складу злочину... Внаслідок того, що без елементів умислу чи необережності складу злочину бути не може, то звідси безпосередньо випливає, що умовчання закону про форму вини не знімає питання про вину, а лише вимагає ретельного з’ясування думки законодавця для встановлення необхідної для цього складу форми вини» [340, с. 131].

Більш докладно такі положення відбиті у ст. 23 КК України, де вперше на законодавчому рівні закріплено загальне визначення поняття вини. Так, відповідно до ст. 23 КК України вина – це психічне ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності. Тобто вина є обов’язковою ознакою будь-якого суспільно небезпечного діяння, через що неможливим стає існування вини як абстрактної субстанції, яка існує поза суспільно небезпечним діянням.

Особливе значення в процесі встановлення поняття і сутності вини мають її форми. Форми вини становлять собою своєрідний взаємозв’язок певних ознак волі та свідомості особи, яка вчинила злочин. В існуючому взаємозв’язку подібних ознак і виявляється психічне ставлення суб’єкта до вчиненого діяння і його наслідків. Відповідно до чинного кримінального законодавства існують дві форми вини – умисна (ст. 24 КК України) і необережна (ст. 25 КК України). Зазначені форми вини також поділяються на окремі види. Так, умисел буває прямим і непрямим, а необережність виражається у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

На відміну від українського законодавства, європейський законодавець у кримінальному законодавстві (КК Франції, Іспанії, ФРН і ін.) не дає загального визначення поняття вини. Це виходить із пануючої в Європі кримінально-правової доктрини [40, с. 246–294].

У доктрині європейського кримінального права виділяють вину «загальну» і «спеціальну». Загальну вину необхідно розуміти як усвідомлення вчиненого акту як злочинного. Спеціальна вина передбачається нормами Особливої частини КК і виражається у формі умислу чи необережності [254, с. 63–64].

Наприклад, у ч. 1 параграфа 7 КК Австрії зазначено: «…якщо закон не передбачає іншого, то покаранню підлягає тільки умисна дія» [368, с. 10]; у ст. 8 КК Польщі записано: «Тяжкий злочин може бути вчинений тільки умисно, менш тяжкий злочин може бути вчинено необережно, якщо це встановлено законом» [384, с. 10]; у ст. 18 КК Швейцарії: «…якщо закон точно не встановив іншого, то карається тільки той, хто вчиняє злочин чи вчинки умисно» [396, с. 9].

Таким чином, у ст.ст. 24 і 25 чинного КК України сформульовані поняття умислу і необережності, а також їх види. Однак зазначені ознаки суб’єктивної сторони більш предметно закріплені в положеннях Особливої частини кримінального законодавства, у тому числі й у першому її розділі («Злочини проти основ національної безпеки України»).

У теорії вітчизняного кримінального права склалися найрізноманітніші підходи в частині встановлення ознак суб’єктивної сторони злочинів проти основ національної безпеки. Про це свідчать у тому числі міркування відомих дослідників: «З’ясування ознак суб’єктивної сторони... при розслідуванні справ про особливо небезпечні державні злочини є одним із найбільш важких і відповідальних завдань...» [113, с. 41].

Стосовно злочинів проти зовнішньої безпеки України (ст. 111 КК України «Державна зрада» і ст. 114 КК України «Шпигунство») умислом винного, як уявляється, охоплюється можливість заподіяння збитку конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності України. При цьому необхідно відзначити, що воля суб’єкта виявляється в тім, що він бажає настання шкідливих наслідків, зазначених у ст. 111 КК України.

Відповідно до твердження А. А. Піонтковського із суб’єктивної сторони будь-який особливо небезпечний державний злочин може бути вчинений лише умисно. Необережно заподіяна шкода основам радянського суспільного чи державного ладу чи зовнішній безпеці СРСР не може розглядатися як особливо небезпечний державний злочин. Такі дії спричинятимуть кримінальну відповідальність як будь-який інший злочин, якщо вони спеціально передбачені законом [159, с. 76–77].

Інший не менш відомий дослідник у цій сфері, Г. З. Анашкін, також солідарний з подібною точкою зору, що суб’єктивна сторона особливо небезпечного державного злочину може бути виражена лише у формі умислу [160, с. 96].

На загальновизнану думку сучасних авторитетних дослідників у цій сфері, суб’єктивна сторона цієї групи злочинів виражається виключно в умисній формі вини [137, с. 18–28; 172, с. 123–185; 202, с. 190–204; 204, с. 223–247; 391, с. 246–257]. Також у цей час загальновизнаним є і те, що для таких діянь характерний тільки прямий умисел.

Отже, проблема визначення ознак суб’єктивної сторони злочинів, що посягають на зовнішню безпеку держави, уявлялася дуже дискусійною на всіх етапах розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Розбіжності серед відомих криміналістів виявилися ще в процесі коментування Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини 1958 року і стосувалися головним чином розуміння суб’єктивної сторони зради Батьківщині та шпигунства. Одні вважали, що і ці злочини можуть бути вчинені з прямим умислом [73, с. 31], інші стверджували, що їх можна вчинити і з непрямим умислом щодо заподіяння збитку зовнішній безпеці СРСР [43, с. 42; 209, с. 25; 344, с. 52; 354, с. 30].

Так, наприклад, B. C. Клягін, погоджуючись з міркуваннями Б. О. Вікторова про наявність у таких злочинах спеціальної мети, яку законодавець, хоч «текстуально не згадує» [113, с. 37], але, відповідно до думки останнього, виводить із диспозицій статей, стверджує, що обов’язкова ознака цих складів – мета підриву чи ослаблення держави, яка, безумовно, могла існувати тільки в особи, котра діє з прямим умислом [113, с. 37–38].

На думку М. П. Карпушина і П. С. Дмитрієва, при вчиненні зазначених злочинів особа усвідомлює, що вона, надаючи допомогу іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам у проведенні ворожої діяльності проти нашої країни, спрямовує зусилля на шкоду її безпеці. Такі дії вказують на спрямованість інтелектуального і вольового моментів людини на вчинення цього злочину. При цьому бажання домогтися зазначеного в диспозиції результату припускає наявність прямого умислу [85, с. 47].

На підтвердження такого судження П. П. Михайленко підкреслює: у законі прямо вказується, що зрада Батьківщині є умисним злочином. Зрадник Батьківщини усвідомлює особливу небезпеку діяння, яке він чинить, для Радянської держави, передбачає, що в результаті його злочину буде заподіяний чи може бути заподіяний збиток державній незалежності, територіальній недоторканності чи військовій моці СРСР, і бажає цього [390, с. 155].

Відстоюючи подібну позицію, Л. Д. Єрмакова підкреслює, що у формальних складах суспільно небезпечні наслідки лежать за межами складу, тому оцінка вольового моменту умислу переноситься з наслідків на діяння [92, с. 17].

На думку Г. З. Анашкіна, «відсутність єдності в теорії з такого важливого питання може призвести до різнобою у слідчій і судовій практиці, необґрунтованого звільнення від відповідальності за особливо небезпечні державні злочини осіб, що вчинила посягання на зовнішню безпеку... з непрямим умислом, а також до інших помилок» [5, с. 80].

Таким чином, існувала інша група відомих дослідників у цій сфері: Г. З. Анашкін [5, с. 80], А. А. Піонтковський [158, с. 99], І. І. Слуцький [314, с. 47], М. В. Турецький [344, с. 28], М. Д. Шаргородський [160, с. 96–97], котрі допускали можливість учинення розглянутих злочинів як з прямим, так і з непрямим умислом.

А. А. Піонтковський у «Курсі радянського кримінального права» [158, с. 77, 87, 89] пише, що зрада Батьківщині й шпигунство можуть бути вчинені як із прямим, так і з непрямим умислом [315, с. 37, 39]. Так, учений підтримує гіпотезу про те, що вчинення державної зради і шпигунства можливо тільки з прямим умислом, а його відсутність виключає кримінальну відповідальність суб’єкта «у тих випадках, коли винний не підозрював про те, що він використовується іноземною розвідкою, і не усвідомлював, що діє за її завданням, він не може нести відповідальність за шпигунство, що має форму збирання і передачі «інших відомостей» за завданням іноземної розвідки» [158, с. 99].

При цьому зазначена точка зору є не досить певною і ніяк не узгоджується з міркуваннями автора з приводу суб’єкта таких злочинів, де, на його думку, «суб’єктами особливо небезпечних державних злочинів у цей час виступають... агенти іноземних розвідок, що засилаються в нашу країну для шпигунської і підривної діяльності», тобто особи, котрі обіймають офіційні посади в національних спецслужбах і виконують роботу на професійній основі, за що несуть відповідальність перед своїм урядом. У процесі подібної діяльності зазначених осіб, на думку дослідника, «можлива така ситуація, коли, цілком у цьому не будучи впевнений, але усвідомлюючи імовірність цього, він проте чинить названі дії і передбачає можливість заподіяння збитку зовнішній безпеці СРСР, хоч настання цих наслідків і не є метою його дій, тобто діє з непрямим умислом» [158, с. 99]. Таким чином, учений не виключає можливості вчинення таких злочинів як з прямим, так і з непрямим умислом.

Отже, як нам здається, досить складно в об’єктивній дійсності уявити ситуацію, коли якісно підготовлений для ворожої діяльності на території нашої держави шпигун нібито не повною мірою може усвідомлювати протиправність подібної діяльності, не беручи до уваги можливі наслідки від такої діяльності. Ця обставина свідчить про наявність суперечностей як у вольовому, так і в інтелектуальному моменті умислу суб’єкта злочину внаслідок того, що основною його метою перебування на території України є не оплачувана іноземною організацією туристична поїздка для ознайомлення з українськими видатними пам’ятками, а свідома протиправна діяльність, спрямована на збирання необхідних відомостей для подальшого їх використання іноземним адресатом на шкоду зовнішній безпеці України, що за чинним кримінальним законодавством України є кримінальним діянням. Відповідно, сам факт усвідомлення особою наявності цієї кримінально-правової заборони на таку діяльність свідчить про її адекватну інтелектуальну оцінку ступеня суспільної небезпеки розглянутих злочинів.

Аналогічну точку зору запропонував І. М. Слуцький як автор розділу підручника «Радянське кримінальне право», що його видав Ленінградський державний університет (1959 р.) [314, с. 30], і колектив авторів коментарю Кримінального кодексу РРФСР (1963 р.) [211, с. 158, 161].

Б. О. Курінов у «Науково-практичному коментарі до Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини» стверджує, що зрада Батьківщині та шпигунство можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом. Хоч автор підкреслює, що «окремі види зради Батьківщині (перехід на бік ворога, втеча за кордон, надання іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, змова) можуть бути вчинені тільки з прямим антирадянським умислом» [210, с. 22].

Також солідарний із запропонованими аргументами М. В. Турецький, котрий відзначає, що «особливо небезпечні державні злочини можуть бути вчинені як з прямим, так і з непрямим умислом» [344, с. 28].

Серед перерахованих дослідників найбільшу увагу проблемі непрямого умислу в злочинах проти зовнішньої безпеки приділив Г. З. Анашкін. Автор не ставить під сумнів, що розглянуті злочини (проти зовнішньої безпеки) можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, тобто коли винний усвідомлює, що дія чи бездіяльність, яку він учиняє, здатна заподіяти передбачений законом збиток основам суспільного чи державного ладу СРСР чи зовнішній безпеці СРСР, і бажає настання такого збитку як наслідку своєї злочинної діяльності.

Однак поряд із названими складами серед особливо небезпечних державних злочинів є і такі, що не містять указівки на спеціальну мету діяльності – підрив чи ослаблення Радянської влади чи Радянської держави: це зрада Батьківщині (ст. 64 КК), шпигунство (ст. 65 КК) і пропаганда війни (ст. 71 КК) [160, с. 96]. Цим самим автор підтримує ідею про наявність в окремих злочинах проти безпеки держави непрямого умислу поряд із прямим, піддаючи критиці положення прихильників наявності тільки прямого умислу при вчиненні особливо небезпечних державних злочинів.

Так, на думку дослідника, прихильники зазначеної точки зору на обґрунтування своїх висновків наводять такі міркування:

– визнання можливості вчинення особливо небезпечних державних злочинів з непрямим умислом «призводило в минулому до необґрунтованого розширення поняття» цих злочинів [73, с. 31];

– умисне вчинення дій «на шкоду визначеному, заздалегідь обраному об’єкту в будь-якому разі припускає свідоме спрямування суб’єктом дій на заподіяння збитку цьому об’єктові й бажання його настання» [344, с. 79];

– створення злочинцем неминучості заподіяння збитку зовнішній безпеці СРСР означає, що він діє з прямим умислом [344, с. 29];

– злочинець, котрий свідомо передає іноземній державі шпигунську інформацію, бажає заподіяння збитку зовнішній безпеці Радянської держави, тобто діє з прямим умислом [73, с. 40];

– тільки визнання можливості лише прямого умислу при вчиненні особливо небезпечних державних злочинів дозволяє відмежувати ці злочини від подібних до них злочинів [160, с. 98–99; 344, с. 79].

На думку Г. З. Анашкіна, зазначені аргументи уявляються непереконливими, у зв’язку з чим учений запропонував цілу концепцію [4, с. 155–156; 160, с. 99–104; 344, с. 79] на підтримку своєї теорії про наявність як прямого, так і непрямого умислу в особливо небезпечних державних злочинах.

Однак теоретичні положення, що їх надав Г. З. Анашкін, знаходили не тільки своїх прихильників, але й дослідників у цій сфері, що мають інші погляди. Одним з основних критиків такої теорії був О. І. Рарог. Відповідно до думки цього дослідника існує помилкове твердження, згідно з яким законодавець нібито має на увазі обидва види умислу, якщо інше прямо не зазначено в законі. Тобто деякі злочини за своїм характером можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, хоч законодавець не тільки не говорить про прямий умисел, але навіть не вказує на умисний характер діяння [292, с. 163]. З подібним твердженням дослідника складно не погодитися, враховуючи чинне кримінальне законодавство, а саме ст. 157 КК України («Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референдуму чи діяльності офіційного спостерігача»).

Парируючи твердження Г. З. Анашкіна про те, що якщо зрада Батьківщині та шпигунство можуть бути вчинені тільки з прямим умислом, то залишаться безкарними суспільно небезпечні діяння, вчинені умисно на шкоду зовнішній безпеці СРСР, О. І. Рарог підкреслює, що подібні побоювання є необґрунтованими, оскільки прихильники прямого умислу виключають не можливість відповідальності за зраду Батьківщині та шпигунство при непрямому умислі, а заперечують можливість вчинення зрадницьких чи шпигунських дій з непрямим умислом [292, с. 174].

Що стосується твердження про те, що винний, діючи з корисливих чи кар’єристських спонукань, може не бажати заподіяння шкоди інтересам СРСР, а лише свідомо її допускати, О. І. Рарог стверджує, що умислом зрадника охоплюється не тільки той результат, до якого він прагне (зокрема, одержати гроші), але й ті засоби, за допомогою яких він учиняє свої злочинні наміри. Суб’єкт не просто бажає одержати гроші, а прагне одержати їх саме шляхом учинення дій, шкідливих для зовнішньої безпеки держави. У цих випадках заподіяння збитку інтересам нашої країни не є для винного самоціллю. Його кінцева мета полягає у здобутті наживи [292, с. 172].

Незважаючи на те що М. Д. Шаргородський допускав можливість наявності непрямого умислу в розглянутих злочинах, учений не згодний з окремими судженнями Г. З. Анашкіна, вважаючи, що «необґрунтоване розширення в минулому поняття особливо небезпечного державного злочину мало місце не в результаті визнання можливості його вчинення з непрямим умислом, а внаслідок віднесення до цих злочинів діянь, у яких був відсутній умисел узагалі (як прямий, так і непрямий). Більш того, до зрадницьких, наприклад, діянь, як відомо, вважалися належними випадки, коли в діях особи взагалі була відсутня будь-яка вина (мається на увазі відповідальність членів родини зрадника, котрі проживали разом із ним, але котрі не тільки не сприяли зраді, але й не знали про неї). Усі зазначені обставини нині усунуті. Неухильне дотримання вимог чинного законодавства створює повну гарантію недопущення в минулому фактів необґрунтованого обвинувачення громадян, що мали місце, у зраді Батьківщині» [160, с. 99].

Також деякі положення теорії Г. З. Анашкіна не знайшли своєї підтримки в Б. О. Вікторова, В. І. Курляндського і П. С. Дмитрієва через те, що він неправильно тлумачив сутність прямого умислу, і тим паче відносно таких злочинів, як державна зрада і шпигунство. «Розуміючи під прямим умислом у розглянутих злочинах лише таке психічне ставлення суб’єкта до своїх дій і їх наслідків, за якого він бажає настання шкідливих наслідків виключно з ідейних переконань і прагне до них як до кінцевої мети своєї злочинної діяльності, і відносячи випадки вчинення цих злочинів по корисливих мотивах до злочинів, учинених з непрямим умислом», цей автор спотворює наукове тлумачення цього поняття» [44, с. 81].

Однак серед відомих учених були представники й іншої теорії, відповідно до якої процедура встановлення виду умислу в розглянутій категорії злочинів неможлива в принципі. Отже, такі дослідники, як Г. Л. Злобін і Б. С. Нікіфоров уважали, що вид умислу не може бути встановлений у принципі, бо при розмежуванні прямого і непрямого умислу потрібно розділяти вольове ставлення особи не до будь-яких, а лише до певних наслідків. Відповідно до їхньої думки єдино можливою визначеністю наслідків, з погляду кримінального права, є визначеність їх місця у складі злочину. У цьому разі, якщо наслідок жодним чином не включений до складу – він невизначений і будь-яка спроба розмежувати вид умислу в залежності від вольового ставлення особи до такого наслідку буде довільною. Тому, встановлюючи вольове ставлення винного до наслідків діяння, необхідно залишатися в межах складу злочину [98, с. 74]. Отже, оскільки законодавець не включив до складу зради Батьківщині вказівки на настання суспільно небезпечних наслідків і мету діяння, розмежування цих видів умислу неможливо і для наявності умисної форми вини досить свідомості суб’єкта, що його діяння становить небезпеку для державної незалежності, територіальної недоторканності чи військової моці СРСР [98, с. 5].

Відповідно до положень ст. 24 КК України випливає, що основним аспектом розмежування прямого і непрямого умислу є наявність вольового моменту, тобто бажала особа настання суспільно небезпечних наслідків чи свідомо допускала їх. Безумовно, встановлення характеру умислу в матеріальних складах обумовлено необхідністю врахування зазначених положень. Саме тому така думка стає домінуючою в теорії кримінального права: у формальних складах діяння винного розглядається як закінчений злочин незалежно від того, була чи не була заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам, бо в зазначених складах наслідки органічно пов’язані з діянням і передбачати їх окремо від діяння не можна, внаслідок чого свідомість суб’єкта цілком охоплює всю суспільно небезпечну ситуацію. Ця обставина є достатньою підставою, яка виключає необхідність у встановленні вольового ставлення особи до фактично заподіяного чи можливого суспільно небезпечного наслідку. У цьому разі дуже складно припустити, якого рівня і яких масштабів буде заподіяний збиток державі, тобто практично неможливо спрогнозувати можливі наслідки через учинення державної зради, і «вольове ставлення до них в особи не завжди однаково» [98, с. 74].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка