Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка18/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

У цьому зв’язку можна констатувати, що при здійсненні дій, передбачених ч. 1 ст. 109 КК України, суб’єкт злочину усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади чи змову про їх вчинення, передбачав їх суспільно небезпечні наслідки і бажав їх настання. Тоді як при здійсненні дій, передбачених ч. 2 ст. 109 КК України, суб’єкт злочину, як нам здається, усвідомлював суспільно небезпечний характер чинених публічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, розповсюдження матеріалів з такими закликами, передбачав їх суспільно небезпечні наслідки, міг бажати їх настання або свідомо допускав їх настання. Отже, імовірність присутності непрямого умислу при вчиненні розглянутих дій указує на те, що винна особа, здійснюючи такі заклики, усвідомлює їх суспільно небезпечний характер і свідомо допускає, що вони можуть призвести до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади.

Таким чином, можна констатувати, що обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 109 КК України, є: вина – у формі прямого умислу, а також спеціальна мета – насильницька зміна чи повалення конституційного ладу або повалення державної влади. При цьому суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 109 КК України, може характеризуватися виною як у формі прямого, так і у формі непрямого умислу.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 110 КК України, відповідно до думки більшості відомих дослідників, характеризується в такий спосіб. Так, П. С. Матишевський підкреслює, що суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Обов’язковою ознакою злочину є наявність спеціальної мети – змінити територію чи державний кордон України [202, с. 201].

Подібним чином характеризує такі ознаки і В. Я. Тацій, на думку якого суб’єктивна сторона такого злочину – прямий умисел, що з’єднаний зі спеціальною метою: змінити межі території чи державного кордону України [137, с. 22].

Колектив авторів підручника з кримінального права (Особлива частина) Одеського національного університету імені І. І. Мечникова підкреслює, що суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Для цього злочину характерна спеціальна мета – змінити територію чи державний кордон України [365, с. 20].

В. А. Ліпкан відзначає, що суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у формі прямого умислу. Обов’язковою ознакою злочину, як відзначає автор, є наявність спеціальної мети – змінити межі території чи державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Особа визнає суспільно небезпечний характер своїх дій (спрямованість на зміну меж території чи державного кордону України) і бажає їх здійснення.

Що стосується спеціальної мети, то автор також підкреслює, що ч. 2 ст. 110 КК України допускає наявність у винної особи мети розпалення національної чи релігійної ворожнечі [172, с. 160].

Трохи інакше надали формулювання розглянутих ознак О. Ф. Бантишев і О. В. Шамара, відповідно до якого посягання на територіальну цілісність і недоторканність України – злочин, який вчиняється умисно, що підкреслює законодавець у диспозиції ст. 110 КК України. Умисел при цьому, безумовно, є прямим.

Кожна з дій, про які йдеться у ст. 110 КК України, передбачає наявність у винного чи винних спеціальної мети – зміни меж території чи державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків [19, с. 116].

Відповідно, можна констатувати, що більшість дослідників визнають наявність прямого умислу і спеціальної мети стосовно окремих форм об’єктивної сторони розглянутого злочину.

Більш докладну характеристику цього елементу розглянутого злочину дає М. І. Хавронюк. Відповідно до тверджень автора суб’єктивна сторона злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу. При цьому для першої форми цього злочину характерною є також наявність спеціальної мети – змінити межі території (державного кордону) України. Психічне ставлення, як відзначає дослідник, стосовно загибелі людей або інших тяжких наслідків (ч. 3 ст. 110 КК України) може характеризуватися тільки необережністю.

Далі автор відзначає: якщо особа вчиняє певні дії з метою зміни меж територій областей, інших адміністративних одиниць без умислу змінити зовнішні межі території України, відповідальність за ст. 110 КК України виключається. У разі, якщо такі дії вчинила службова особа, вони можуть бути кваліфіковані за ст.ст. 364, 365, 366, 423, 424 КК України.

Для публічних закликів до вчинення дій, спрямованих на зміну меж території (державного кордону) України, і для розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій зазначена мета не є обов’язковою ознакою складу. Відповідальність за ці дії мусить нести й особа, що особисто не має такої мети [204, с. 228].

З чого випливає, що в цьому твердженні також підкреслюється роль мети такого злочину для його правильної кваліфікації: у першій формі об’єктивної сторони вона обов’язкова, а в інших формах її наявність не має значення для такої кваліфікації. Крім того, учений робить уточнення в частині відмежування такого злочину від подібних дій локального характеру, де може йтися про зміну меж адміністративно-територіальних одиниць.

Таким чином, беручи до уваги зазначені положення, можна припустити, що наявність спеціальної мети в цьому злочині дозволяє виділити окремі його форми, а саме дії, вчинені з метою:

– зміни меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України;

– зміни державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України.

Наявність спеціальної мети при цьому констатує бажання суб’єкта злочину своїми навмисними діями змінити межі території чи державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. При цьому необхідно звернути увагу на те, що публічні заклики і розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій логічно пов’язані з попередніми формами такого злочину, а ця обставина має на увазі наявність такої самої мети в процесі їх учинення – зміну меж чи території державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Ця обставина підтверджується законодавчим формулюванням таких дій, де йдеться про «публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами про здійснення таких дій....». Отже, під «такими діями...» варто розуміти всі перераховані раніше дії, чинені з метою – змінити межі території чи державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України. Таким чином, це положення свідчить про те, що публічні заклики і розповсюдження матеріалів із закликами до здійснення таких дій відбуваються з тією самою метою, характерною для попередніх форм розглянутого злочину, а відповідно, наявність такої самої мети у всіх формах злочину, передбаченого ч. 1 ст. 110 КК України, указує на те, що суб’єктивна сторона таких злочинних проявів характеризується провиною у формі прямого умислу.

Про можливість учинення такого злочину за наявності тільки прямого умислу свідчить такий приклад із судової практики.

«Справа № 490/8181/14-к

18 липня 2014 року Центральний районний суд міста Миколаєва, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Миколаєві кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1, який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 у селі Новомиколаївка Жовтневого району Миколаївської області, є українцем, громадянином України, не є одруженим, дітей не має, здобув неповну вищу освіту, не працює, не має судимостей, мешкає за адресою: АДРЕСА_1, у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 110 Кримінального кодексу України, –

ВСТАНОВИВ:

Формулювання обвинувачення визнано судом доведеним: 19 травня 2014 року приблизно о 14 годині 21 хвилини ОСОБА_1, перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1, за допомогою комп’ютерної програми RSS посилання-плагіну «Bamboo» в інтернет-браузері «Mozila Firefox» скопіював із сайту з електронною адресою «ІНФОРМАЦІЯ_4» електронний документ, що містив статтю Голови громадського руху «Новая Евразия» ОСОБА_3 «ІНФОРМАЦІЯ_6», та, змінивши назву статті на «ІНФОРМАЦІЯ_5», 19 травня 2014 року о 14 годині 21 хвилині розмістив документ з нею на сайті «Набат» (ІНФОРМАЦІЯ_7).

Ця стаття містить заклик до вчинення дій, що призведуть до проведення місцевого референдуму з метою зміни меж території України.

Факт розповсюдження матеріалів електронного документа зі статтею «ІНФОРМАЦІЯ_5» підтверджується такими зібраними під час досудового розслідування та дослідженими судом доказами.

Під час судового розгляду справи обвинувачений факт розповсюдження електронного документа з цією статтею на сайті «Набат» (ІНФОРМАЦІЯ_7) у спосіб, зазначений вище судом, підтвердив.

Окрім показів самого обвинуваченого, цей факт підтверджується також:

– протоколом від 6 червня 2014 року про результати зняття інформації з електронних інформаційних систем, відповідно до якого стаття «ІНФОРМАЦІЯ_5» була відшукана на порталі новин «Набат» (ІНФОРМАЦІЯ_7), була там розміщена 19 травня 2014 року о 14:21, її першоджерело знаходилось на сайті з електронною адресою «ІНФОРМАЦІЯ_4»;

– повідомленням ПП «Дикий Сад» від 17 червня 2014 року (вих. № 1706/01 1), зі змісту якого вбачається, що 19 травня 2014 року у вказаний вище час розміщення на сайті порталу новин «Набат» здійснювалося з мереженого пристрою з МАС адресою 20:CF:30:1C:8A:54 з використанням ІР адреси ІНФОРМАЦІЯ_8;

– протоколом обшуку від 6 червня 2014 року та протоколом огляду вилучених під час згаданого обшуку речей, з яких убачається, що вказаний мережений пристрій із зазначеними вище даними перебував у користуванні ОСОБА_1 за місцем його проживання за адресою: АДРЕСА_1.

Текст статті «ІНФОРМАЦІЯ_5», що був розповсюджений у встановлений вище спосіб, наведений у протоколі про результати зняття інформації з електронних інформаційних систем від 20 травня 2014 року, ідентичності наведеного в протоколі тексту з розміщеним на сайті порталу новин «Набат» сторони кримінального провадження не заперечують.

Дослідженням тексту цієї статті під час судового засідання встановлено, що він є пов’язаним та складеним з урахуванням правил російської мови.

Аналіз тексту цієї статті з точки зору його форми та порядку його використання свідчить про те, що він є виконаним громадським діячем – головою громадського руху «Новая Евразия», є адресованим невизначеній кількості осіб, які (особи) розглядаються як суб’єкти політичної діяльності, що ладні вчинювати дії, які мають соціальне значення. Інакше кажучи, цей текст є частиною суспільно-політичної комунікації.

За своєю структурою цей текст є складним. Із вступної його частини (далі – мовою оригіналу): «В данной статье я хотел бы познакомить читателя с новой формой борьбы за свободу Новороссии и поделиться своем видением «Русской весны» как движения ненасильственного освобождения» – вбачається, що цей текст є зверненням до читачів, яке містить пропозицію до них ознайомитись з певним соціальним явищем.

Зі змісту тексту також убачається, що він містить значну кількість російських дієслів, ужитих у множині у другій особі, які не мають конкретного адресата; ці слова логічно пов’язані з іншими частинами тексту.

За правилами російської мови такий текст є складним мовленнєвим актом, учиненим у межах суспільно-політичної комунікації.

Аналіз тексту статті «ІНФОРМАЦІЯ_5» свідчить, що за своєю структурою він поділений на вступ та вісім частин, кожна з яких відділена від іншої за допомогою заголовку та є надфразовим утворенням, а саме (далі – мовою оригіналу):

1. Что такое – «Русская весна»?

2. Что такое – «Новороссия»?

3. В чем цель «Русской весны»?

4. Кто враг «Русской весны»?

5. Как можно освободить Новороссию?

6. Какими ненасильственными методами можно освободить Новороссию?

7. Ненасильственное сопротивление как активная борьба.

8. Символ «Русской весны».

Серед цих частин перша та третя є головними, інші – другорядними.

Пропозиційний зміст цього тексту викладений у першій, третій, п’ятій та шостій частині, що пов’язані поміж собою. При цьому перша та друга частини в сукупності утворюють цілісні картинні явища, отже – пов’язані паралельним зв’язком, а друга, третя, п’ята та шоста – ланцюжковим, адже певний елемент попередньої частини є відправним пунктом для наступної і вимагає подальшого розгортання.

Зміст першої частини є частково роз’ясненим у другій частині тексту, що пов’язана з першою за допомогою ланцюжкового зв’язку.

Шоста частина містить вислови, які вочевидь є простими закликами.

Отже, досліджувана стаття є мовленнєвим актом у сфері суспільно-політичної комунікації, що становить собою зв’язний текст, містить структурно прості заклики, призначений для деперсоналізованого адресата та має за мету спонукати суспільство або певну його частину вчинити дії, що розглядаються як важлива частина суспільно корисної діяльності, що сприяє досягненню певних ідеалів, або ж спонукати адресата враховувати у своїй поведінці ці ідеали.

Відповідно до правил російської мови такий текст є «прізивом-воззванієм».

Оцінка пропозиційного змісту цього тексту приводить до такого.

Очевидним є те, що суспільно-корисливою діяльністю, про яку йдеться у тексті, є громадський рух «Русская весна».

Мета цього руху визначена в його третій частині, яка складається з двох речень (далі – мовою оригіналу): «Цель «Русской весны» – освобождение Новороссии от фашисткой олигархической оккупации и образование Новороссийской Федерации Народных Республик с дальнейшей ее интеграцией в Евразийский Экономический Союз.

Кристаллизацией требований «Русской весны» должен стать лозунг «Даешь референдум!» Именно местный плебисцит является наиболее мирным, демократическим, открытым, правовым и справедливым путем для освобождения Новороссии от коричнево-заморского ига» [53].

Ці речення є пов’язаними поміж собою за допомогою паралельного зв’язку, адже є рівноправними та аналогічними за граматичною структурою; протиставлення ні між ними, ані між складовими частинами першого з перелічених речень немає.

Відповідно до правил російської мови таке означає, що не кожне з цих речень або певний його елемент, але лише їх сукупність утворюють картину соціального явища – мети руху «Русская весна», при цьому друге речення є таким, що більш конкретизує загальну думку, висловлену в першому.

Далі, як зазначено вище, за допомогою ланцюжкового зв’язку до описаної частини тексту приєднана п’ята, а до неї у свою чергу – шоста. При цьому остання містить прості заклики до вчинення конкретних дій.

Наведені вище обставини щодо змісту тексту статті «ІНФОРМАЦІЯ_5» відповідно до правил текстологічного аналізу тексту в російській мові свідчить про те, що зміст тексту, який розповсюдив обвинувачений, зводиться до спонукання вчинювати дії (як то: не сплачувати податки та комунальні послуги; не купувати товари, що виробляються в центральних та західних регіонах України; організовувати страйки на підприємствах, які підтримують нелегітимну владу в Києві; проводити мітинги, пікети та демонстрації за визволення Новоросії тощо) з метою проведення місцевого референдуму задля, зокрема, відокремлення 8 областей від України та подальшого утворення на їх базі нової держави.

На необхідність іншого розуміння цього тексту обвинувачений не посилається.

Обвинувачений під час судового розгляду справи пояснював, що дійсно за завданням ОСОБА_5 виконував роботу «копірайдера» – копіював статті, що розміщені на інших сайтах, на сайт порталу новин «Набат». При цьому зміст статей, які він копіював, його особисто не цікавив, він бажав лише розповсюджувати статті за гроші, ладен був розповсюджувати в такий спосіб публікації будь-якого змісту.

Про правомірність та обґрунтованість своїх дій щодо розповсюдження вказаного матеріалу обвинувачений не посилався.

Оцінюючи наведені вище докази в їх сукупності, суд уважає вину обвинуваченого ОСОБА_1 у вчиненні злочинів за встановлених судом обставин доведеною.

Кваліфікуючи дії обвинуваченого ОСОБА_1, суд виходить з такого.

Законодавство України передбачає кримінальну відповідальність за заклики певного змісту. При цьому в кримінальному праві заклик розуміється як звернення до невизначеного, але значного кола осіб, у якому висловлюються ідеї, погляди чи вимоги, спрямовані на те, щоб шляхом поширення їх серед населення чи його окремих категорій схилити певну кількість осіб до певних дій.

Дія, що визначається російською мовою терміном «прізив-воззваніє», повністю підпадає під таке визначення, отже – є закликом у кримінально-правовому сенсі.

Порядок зміни меж території України є вичерпно врегульованим статтею 73 Конституції України, яка передбачає, що питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом.

За такого в матеріалах, що аналізуються, йдеться про зміну меж території України всупереч встановленому законом порядку.

Розповсюдження матеріалів, що містять заклики про зміну меж території України всупереч установленому законом порядку, визнається закінченим злочином з моменту самого лише розповсюдження матеріалів певної спрямованості, та кваліфікація дій винного не залежить від настання чи ненастання певних наслідків.

З наведених вище доказів убачається, що, розповсюджуючи такі заклики, обвинувачений мав умисел розповсюджувати матеріали та бажав їх розповсюдження, але про зміст цих матеріалів, а за такого – про те, якою фактично буде шкода тим чи іншим інтересам від його дій, – не мав чіткого уявлення. За такого суд уважає доведеним, що під час учинення цих дій ОСОБА_1 діяв з прямим невизначеним умислом.

Таким чином, дії обвинуваченого слід кваліфікувати за частиною 1 статті 110 Кримінального кодексу України – як розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення дій з метою зміни меж території або державного кордону України всупереч встановленому порядку» [53].

Отже, подібний приклад свідчить про те, що суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 110 КК України, характеризується виною у формі прямого умислу і наявністю спеціальної мети, як правило, властивої ч. 1 ст. 110 КК України – умисні дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, а також публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 1102 КК України («Фінансування дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України»), характеризується виною у формі прямого умислу за наявності спеціальної мети, яку законодавець надав як одну з основних ознак суб’єктивної сторони: насильницька зміна чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади, зміна меж території або державного кордону України.

Мотиви такого злочину на його кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при оцінці його суспільної небезпеки і винесенні міри покарання та можуть бути найрізноманітнішими: помста, користь, ненависть, а також ідеологічні, релігійні, політичні, націоналістичні та інші спонукання.

Не настільки однозначними уявляються подібні судження в частині встановлення ознак суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 112 КК України («Посягання на життя державного чи громадського діяча»). Так, характеризуючи суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 112 КК України, П. С. Матишевський підкреслює, що із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується виною у формі умислу за наявності спеціальної мети – викликати міжнародне ускладнення (розрив дипломатичних відносин між Україною й іншою державою, розрив договору між державами, зрив міжнародних переговорів і т. д.). Тому замах на вбивство чи вбивство представника іноземної держави за відсутності зазначеної мети, а виключно на основі особистих неприязних відносин, з ревнощів або корисливих спонукань, підлягає кваліфікації по статтях про злочини проти особистості [202, с. 199].

На думку В. Я. Тація, суб’єктивна сторона цього злочину – прямий умисел, обов’язковою ознакою якого є усвідомлення особою, що потерпілим є державний діяч або керівник політичної партії і що посягання вчиняється у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, з метою перешкоджання цій діяльності або з помсти за її виконання.

Якщо вбивство чи замах на вбивство таких осіб чиниться на основі особистих взаємин, то застосування ст. 112 КК України виключається, а дії винного кваліфікуються по статтях про злочини проти життя [137, с. 25].

Інакше подібні положення виклали О. Ф. Бантишев і О. В. Шамара, згідно з думкою яких цей злочин чиниться, як відзначено в диспозиції ст. 112 КК України, у зв’язку з державною чи громадською діяльністю потерпілого. Тобто мотивом злочину є саме державна чи громадська діяльність потерпілого, що не задовольняє винного (винних).

За наявності інших мотивів, незалежно від особистості потерпілого, дії винного повинні кваліфікуватися як злочин проти життя особистості: ст.ст. 115 КК України («Умисне вбивство»), 121 («Умисне тяжке тілесне ушкодження»), 122 («Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження»), 125 («Умисне легке тілесне ушкодження»); не можна виключати і ст. 119 КК України («Вбивство через необережність») [19, с. 116].

На думку колективу авторів підручника з кримінального права (Особлива частина) Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, суб’єктивна сторона розглянутого злочину характеризується виною у формі прямого умислу.

Мотив злочину – призупинення діяльності вищестоящих осіб у зв’язку з їхньою державною діяльністю чи по мотивах помсти за таку діяльність [365, с. 17].

Інакше такі ознаки оцінює С. В. Дьяков, розглядаючи цей злочин як теракт. Так, на думку вченого, теракт чиниться з прямим умислом, тобто суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер посягання на життя державного чи громадського діяча і бажає його вчинити. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони при цьому є наявність або мети – припинити державну чи іншу політичну діяльність потерпілого, або мотиву – помсти за таку діяльність. Отже, терористичний акт виступає в цьому разі «відповідною мірою» за ту активну державну і політичну діяльність, що здійсняє потерпілий, або помстою за її здійснення [90, с. 93–94].

Розгорнуту версію суб’єктивної сторони цього злочину пропонує М. І. Хавронюк. Так, відповідно до твердження вченого суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що вона посягає на життя державного чи громадського діяча, і бажає заподіяння його смерті. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути тільки такі: бажання не допустити чи припинити державну чи громадську діяльність певної особи, змінити її характер або помста за таку діяльність [204, с.237].

Як справедливо відзначає дослідник, у будь-якому разі для кваліфікації злочину за ст. 112 КК України достатньо, щоб ініціатор посягання на життя державного чи громадського діяча (організатор, підбурювач, у т.ч. замовник, чи хоча б один із виконавців, коли їх двоє і більше) керувався зазначеними вище мотивами. Інші співучасники можуть діяти з корисливим мотивом, з бажанням допомоги ініціаторові тощо. В окремих випадках це може мати значення для кваліфікації їхніх дій.

Державна діяльність це така, що входить у коло повноважень відповідної службової особи в масштабах держави.

Громадською діяльністю у складі злочину, передбаченого ст. 112 КК України, визнається діяльність громадянина, обумовлена його належністю до політичної партії і спрямована на реалізацію функцій і виконання завдань, що стоять перед ним [204, с. 238].

Посягання на життя державного діяча не кваліфікується за ст. 112 КК України, коли воно вчинено з метою звести особисті рахунки, тобто йдеться про особисті неприязні стосунки, коли мотивами такого злочину є заздрість, ревнощі, хуліганські спонукання тощо.

Посягання на життя державного чи громадського діяча, вчинене у зв’язку з його державною чи громадською діяльністю, цілком охоплюється ст. 112 КК України і в додатковій кваліфікації за п. 8 ст. 115 КК України потреби не має [201, с. 254].

Особливу увагу проблемам кваліфікації розглянутого злочину приділив О. С. Сотула. Звідси і більш детальне вивчення ознак його суб’єктивної сторони. Так, автор традиційно відзначає, що «посягання на життя державного чи громадського діяча може вчинятися тільки з прямим умислом. Зміст його інтелектуального і вольового моментів, зважаючи на те, що суспільно небезпечні наслідки посягання на життя державного чи громадського діяча лежать за межами складу злочину, визначається ставленням винного до самого суспільно небезпечного діяння. Зміст умислу характеризується сукупністю тих об’єктивних ознак посягання на життя державного чи громадського діяча, що відображаються у свідомості винного і мають значення для кваліфікації вчиненого. Інтелектуальний момент умислу при посяганні на життя державного чи громадського діяча містить у собі усвідомлення об’єкта злочину, характеру дій, а також суспільної небезпеки і протиправності такого посягання. Вольовий момент полягає, насамперед, у бажанні вчинити вбивство державного чи громадського діяча. Вчинення посягання на життя державного чи громадського діяча з непрямим умислом неможливо» [319, с. 12].

З нашої точки зору, для більш явного розуміння таких процесів при вчиненні розглянутого злочину необхідно досліджувати механізм їх виникнення. Адже докладне вивчення чинного законодавства, зарубіжного законодавства і юридичної літератури дає підставу вважати, що суб’єктивна сторона розглянутого злочину становить собою надзвичайну складність. Усе це може призвести до помилок у процесі застосування чинного законодавства, що, безумовно, відіб’ється на процедурі кваліфікації такого злочину. Ця обставина має особливу важливість для правильного встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони такого злочину.

Як відомо, вину формують два моменти, що характеризують психічну діяльність людини. Перший описує свідомість і називається інтелектуальним моментом, другий характеризує волю і називається вольовим моментом [399, с. 137]. Сукупність ознак, що формують такі елементи, указує на можливість вчинення будь-якого злочину умисно або через необережність. При цьому, відповідно до ознак злочину, передбаченого ст. 112 КК України, суб’єктивна сторона в процесі його вчинення може характеризуватися виною у формі прямого умислу.

Інтелектуальний момент прямого умислу, а це співвідноситься і з ч. 2 ст. 24 КК України, містить усвідомлення особою суспільної небезпеки дій, які вона вчиняє, і передбачення настання суспільно небезпечних наслідків [98, с. 58]. Отже, згідно з кримінальним законом до характеристики інтелектуального моменту умислу належить усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своїх дій, а також можливість передбачити відповідні суспільно небезпечні наслідки, через що стає можливим поділ умислу на окремі види: на прямий і непрямий.

Не складно помітити, що в цьому разі визначальне значення має ознака суспільної небезпеки – досить складного і багатогранного явища.

На підтвердження такого положення В. М. Кудрявцев підкреслює, що суспільна небезпека є об’єктивною ознакою дій певного роду, які заподіюють з досить високим ступенем імовірності значну шкоду інтересам суспільства [149, с. 90]. Отже, усвідомлення злочинцем зовнішніх ознак діяння, яке він учиняє, означає усвідомлення суспільної небезпеки злочину, який він учиняє.

З подібною точкою зору солідарний і В. О. Навроцький, стверджуючи, що, «усвідомлюючи фактичний бік учиненого, суб’єкт усвідомлює і соціальне значення своїх дій, їх характер і суспільну небезпеку» [34, с. 272].

Такої самої думки дотримується і В. П. Тихий, указуючи на те, що «усвідомлення суспільно небезпечного характеру... передбачає усвідомлення як фактичного характеру вчиненого, так і його суспільної небезпеки. Відсутність в особи усвідомлення фактичного боку дії, що вона вчинила, виключає можливість з її боку усвідомлювати і суспільне небезпечний характер цієї дії. Усвідомлення суспільної небезпеки своєї дії, по суті, є усвідомленням соціальних ознак дії. З цим пов’язано насамперед усвідомлення ознак об’єкта злочину, без чого не можна говорити про усвідомлення характеру суспільної небезпеки дії» [337, с. 46].

При цьому необхідно зазначити, що поряд із такими положеннями висловлюються й інші версії, у тому числі й про включення ознаки протиправності в зміст інтелектуального моменту. У цій частині корисним є твердження А. А. Піонтковського про те, що неможливо усвідомлювати зміст – суспільну небезпеку дії в її кримінально-правовому сенсі – і не розуміти правового відбиття цього змісту – протиправності дії в розумінні кримінального права [245, с. 355].

На підтвердження такої гіпотези А. В. Наумов підкреслює, що усвідомлення протиправності (у тому числі й кримінальної) законодавець не включив до числа ознак умисної вини. Однак у зв’язку з тим, що законодавець деякі суспільно небезпечні діяння позначив як злочини, необхідно констатувати, що усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого припускає й усвідомлення протиправності вчиненого [206, с. 127–128].

До таких самих положень належить і версія Б. С. Волкова, котрий включав усвідомлення протиправності дії в інтелектуальний момент умислу [60, с. 25–27].

Однак у теорії кримінального права надані й інші більш компромісні рішення. Так, на думку С. Б. Гавриша, усвідомлення протиправності є обов’язковим лише за наявності окремої вказівки на це з боку кримінального закону [479, с. 44–45].

О. І. Рарог, з одного боку, вказує на те, що усвідомлення протиправності не входить у зміст умислу, а з іншого – вказує на необхідність визнання невід’ємною рисою умисної форми вини усвідомлення протиправного характеру вчиненої дії [293, с. 81].

Трохи інакше такі положення розглядає П. А. Фефелов. На думку дослідника, стала судова практика виходить з того, що особі досить тільки загалом усвідомлювати, що діяння, яке вона вчиняє, заподіює шкоду особистості, власності, громадському порядку і т. д. [404, с. 50–51].

Адже в об’єктивній дійсності, як правило, усвідомлення суспільної небезпеки і протиправності накопичується в процесі пізнавальної життєдіяльності людини: шляхом накопичення відповідних відомостей у засобах масової інформації, освітніми процесами і т. д. Відповідно, усвідомлення суспільної небезпеки в процесі вчинення злочину, передбаченого ст. 112 КК України, містить у собі усвідомлення винною особою неприпустимості вчинення діяння, явно небезпечного для життя державного чи громадського діяча.

Не менш важливою складовою інтелектуального моменту умисної форми вини, на нашу думку, є можливість передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. У цьому разі мають значення лише ті наслідки, що сформульовані у відповідній правовій нормі. Подібне положення характерно, як правило, для злочинів з так званим матеріальним складом. У ст. 112 КК України законодавець для визнання злочину закінченим не вимагає настання суспільно небезпечних наслідків. У зв’язку з цим можна припустити, що розглянута складова інтелектуального моменту в такому злочині відсутня, а така обставина свідчить про наявність формального складу злочину.

Як раніше вже зазначалося, крім інтелектуального моменту злочину існує також і вольовий момент. У цьому разі існування такого моменту дає можливість припустити наявність бажання настання суспільно небезпечних наслідків. При цьому необхідно відзначити, що подібне формулювання вольового моменту умислу характерно лише для злочинів з матеріальним складом. На підтвердження наданих тверджень О. І. Рарог підкреслює, що у формальних складах злочину немає вказівки на суспільно небезпечні наслідки й у зв’язку з цим у цих складах можливо тільки бажання вчинення суспільно небезпечного діяння [294, с. 102–103]. Таким чином, у злочині, передбаченому ст. 112 КК України, вольовий момент вини виражається в намірі злочинця вчинити дію (бездіяльність), спрямовану на позбавлення життя державного чи громадського діяча.

Відповідно до наданих положень можна констатувати, що зміст умислу злочинця мусить свідчити про те, що в результаті дії (бездіяльності), яку він учинив, можливо заподіяння смерті зазначеним особам, тобто вони вчинені з метою позбавлення життя саме державного чи громадського діяча, а відповідно, і наявністю бажання заподіяння смерті зазначеним особам.

Як раніше вже відзначалося, особливу роль у кваліфікації такого злочину відіграють його мотив і мета, що з урахуванням специфіки такого складу набувають характеру обов’язкових ознак. Отже, їх точне встановлення є передумовою до більш детального вивчення такого злочину. Так, відсутність таких ознак (чи якщо вони носять факультативний характер) може поставити під сумнів кваліфікацію такого діяння за розглянутою статтею.

Мотив – це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого [329, с. 80–88].

Мотив злочину можна сформулювати як внутрішній складовий момент суспільно небезпечного діяння, як його привід і причину, у зв’язку з чим він відіграє важливу роль у процесі встановлення сутності та змісту такого злочину. Внаслідок таких положень А. В. Савченко визначає мотив злочину «як інтегральний психічний витвір, що спокушає особу до вчинення суспільно небезпечної дії та є її підставою» [477, с. 67–71].

Як уже неодноразово відзначалося, мотивом злочину, передбаченого ст. 112 КК України, є бажання припинити діяльність певної особи як державного чи громадського діяча або помста за таку діяльність [138, с. 28; 139, с. 14; 204, с. 237]. Як убачається, подібна позиція в контексті із зазначеними положеннями є домінуючою. У цьому разі помста може розглядатися як особливий вид психічної діяльності людини, під якою слід розуміти бажання злочинця заподіяти шкоду особі за її будь-які діяння, здійснені в минулому. Подібна обставина вказує на те, що така мотивація характеризується особливою спрямованістю – у минуле, тобто не в майбутнє чи навіть сьогодення. Саме наявність такої ознаки виключає можливість розгляду помсти як мети такого злочину, тому у вітчизняній кримінально-правовій науці розглядають її тільки як мотив такого злочину. Подібна ознака, на думку П. Г. Іванова, вказує на те, що помста є набагато більш абстрактною ознакою суб’єктивної сторони, ніж мета злочину [213, с. 87].

На нашу думку, подібне положення пояснюється також і тим, що злочинець, котрий має за основну мету свого посягання – припинити державну чи громадську діяльність потерпілих, одночасно (паралельно) здатний досягти і другорядних цілей (змінити політичний курс розвитку держави, одержати грошову винагороду, ліквідувати конкурента на виборах і т. д.). Ця обставина практично виключається, якщо злочинець діяв по мотивах помсти, бо його злочинні дії не адресовані в майбутнє. У цьому разі винний може керуватися іншими спонуканнями, такими як вороже ставлення до існуючого конституційному ладу, псевдопатріотизм, стан розпачу, безвихідності, образи і т. д.

Складно щодо цього не погодитися з твердженням Б. С. Волкова, відповідно до якого мотив і мета – поняття, тісно пов’язані, але не тотожні. Дія може бути однаково мотивована, але по-різному цілеспрямована. З іншого боку, продовжує автор, до однієї і тієї самої мети можна прагнути за неоднаковими мотивами. Це не означає, звичайно, що мотив і мета можуть перебувати в різних площинах і обумовлювати прямо протилежну поведінку. Воднораз однакові антигромадські цілі можуть виростати з різних антисоціальних міркувань [59, с. 38–39].

І навпаки, як відзначає С. А. Тарарухін, в одному й тому самому злочинному акті може бути не один, а декілька мотивів, що належать як до вчиненої дії, так і до її наслідків, підпорядкованих меті злочину [329, с. 74]. Таке твердження дозволяє констатувати, що мета, як правило, усвідомлений і конкретно визначений результат вольової поведінки особи, яка вчинила такий злочин.

Інакше кажучи, мета розглянутого злочину – це такий результат усвідомленого діяння (дії чи бездіяльності), що матеріалізувався в конкретних наслідках, збитку, шкоді.

Таким чином, можна констатувати, що особливістю суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 112 КК України, є те, що винна особа усвідомлює його суспільну небезпеку й антидержавний характер, посягаючи на життя державного чи громадського діяча, передбачає, що результатом таких дій можуть бути наслідки у вигляді заподіяння фактичного збитку національним інтересам у політичній сфері, і бажає настання зазначених наслідків. А надана порівняльна (розмежувальна) характеристика таких факультативних ознак суб’єктивної сторони (мотиву і мети) у рамках розглянутого складу злочину може сприяти запобіганню відповідним помилкам правоохоронних органів у процесі кваліфікації такого роду діянь.

Що стосується суб’єктивних ознак диверсії (ст. 113 КК України), то і тут можна виділити цілу низку особливостей, яких надали провідні фахівці вітчизняної кримінально-правової науки. Так, Г. З. Анашкін уважає, що суб’єктивною стороною диверсії є умисна діяльність. Вона характеризується наявністю прямого умислу і мети ослаблення держави. Мотив злочину, як відзначає автор, при диверсії не має значення для кваліфікації, однак ураховується судом при визначенні міри покарання [160, с. 182].

А. А. Піонтковський констатує, що із суб’єктивної сторони диверсія припускає завжди вину умисну, при цьому отут прямий умисел особи на руйнування чи пошкодження державних або суспільних споруджень або іншого державного чи суспільного майна завжди пов’язаний зі спеціальною метою ослаблення держави [158, с. 130].

На підтвердження цього Б. О. Вікторов підкреслює, що при вчиненні диверсійного акту винний усвідомлює, що він посягає на економічну основу СРСР (транспорт, зв’язок і т. д.), і прагне зруйнувати чи пошкодити зазначені в законі предмети з метою підриву економічної основи СРСР.

Не можна не погодитися з автором у частині його твердження про те, що для правильного відмежування диверсії від інших ззовні схожих з нею злочинів необхідно з’ясувати мотив і мету злочину [43, с. 51].

Стосовно цього А. А. Піонтковський продовжує: за суб’єктивною стороною склад диверсії відрізняється від тих злочинів, що також виражаються в умисному знищенні чи пошкодженні державного чи суспільного майна, але не мають за мету ослаблення держави. Серед таких злочинів автор виділяє – умисне руйнування чи пошкодження шляхів сполучення, споруджень на них, поїздів чи суден, засобів зв’язку чи сигналізації (ст. 86 КК РРФСР) та умисне знищення чи пошкодження державного або суспільного майна (ст. 98 КК РРФСР). Оцінюючи суб’єктивну сторону цього злочину і встановлення в діях особи мети ослаблення держави, необхідно взяти до уваги особистість злочинця, мотиви діяння і всі конкретні об’єктивні обставини, що можуть свідчити про кінцеві цілі злочину. У тих випадках, коли диверсія виявляється у вчиненні масових отруєнь або поширенні епідемій, усе вчинене припускає наявність не тільки умислу на позбавлення життя людей чи ушкодження їхнього здоров’я, але й мету таким шляхом ослабити державу [158, с. 130].

У такому самому аспекті, але трохи інакше формулює суб’єктивну сторону диверсії П. П. Михайленко. Так, на думку вченого, диверсія чиниться лише з прямим антирадянським умислом. Особа, що вчиняє цей злочин, передбачає наслідки своїх дій і бажає їх настання для ослаблення держави. Мета ослаблення держави є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони диверсії [390, с. 163].

П. С. Матишевський відзначає, що суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і метою ослаблення держави [202, с. 200].

Суб’єктивна сторона диверсії, на думку В. Я. Тація, характеризується виною у формі прямого умислу, з’єднаного з метою ослаблення держави, тобто заподіяння шкоди її економічній системі, обороноздатності, внутрішній безпеці тощо. Саме ця мета відрізняє диверсію від інших злочинів, з’єднаних із знищенням чи пошкодженням майна, заподіянням шкоди життя, здоров’ю, екологічних і інших злочинів [137, с. 26].

Подібним за змістом є формулювання, що його запропонував С. В. Дьяков. На думку вченого, суб’єктивна сторона диверсії виражається в прямому умислі, тобто особа усвідомлює суспільно небезпечний характер дій, пов’язаних зі вчиненням вибуху, підпалу, чи іншої дії, спрямованої на руйнування або пошкодження зазначених матеріальних об’єктів, і бажає вчинити ці дії. Якщо умислом винного охоплюється неминучість при цьому загибелі людей, то вчинене кваліфікується за сукупністю з умисним убивством.

Мотиви диверсії, продовжує автор, можуть бути різними (помста, користь, ненависть до існуючого конституційному ладу тощо). Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину є мета – підрив економічної безпеки й обороноздатності Російської Федерації.

Далі дослідник указує на критерії, сприятливі відмежуванню диверсії від суміжних складів злочинів. Так, по об’єктивних ознаках учиненого диверсія подібна до низки інших злочинів. Відмінність їх від диверсії полягає в тім, що вони заподіюють шкоду іншим об’єктам і при їх учиненні у винного відсутня зазначена у ст. 281 КК РФ мета.

Від терористичного акту диверсія відрізняється за спрямованістю вчинення загальнонебезпечних дій. Мета терористичного акту, на відміну від мети диверсії, інша: справляння впливу на прийняття рішень органами влади чи міжнародними організаціями [90, с. 125–126].

Суб’єктивна сторона розглянутого злочину, на думку В. А. Ліпкана, характеризується прямим умислом і метою ослаблення держави. Суб’єкт усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, їх спрямованість на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень або іншої шкоди їхньому здоров’ю, на руйнування чи пошкодження об’єктів, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій і бажає їх учинення. При цьому необхідно обов’язково встановити, що особа, котра вчиняла такі дії, мала за мету ослаблення держави [172, с. 178].

У цьому разі дослідник мету злочину (ослаблення держави) пов’язує зі спрямованістю дій суб’єкта на заподіяння наслідків, зазначених у диспозиції розглянутої статті.

Цікавою, на нашу думку, відносно цього є думка Е. Лайма, Г. Левенталя в частині співвідношення понять «спрямованість» і «мета» злочину. Відповідно до такого твердження ці поняття, хоч і тісно пов’язані, не тотожні. Спрямованість характеризує більше зовнішній бік діяння; вона показує, проти яких суспільних відносин спрямовані дії, яким інтересам вони заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Мета же характеризує той результат, до якого прагне винний, вчиняючи злочин [163, с. 3]. Відповідно, можна припустити, що «спрямованість» у такому разі охоплюється дією суб’єкта, тоді як «мету» пов’язують із внутрішніми намірами винної особи.

Під ослабленням держави, продовжує свою думку В. А. Ліпкан, варто розуміти будь-які негативні зміни, незалежно від масштабів і розмірів, у суверенній правовій державі – Україні як «організації політичної влади» із усіма владними повноваженнями у внутрішніх і зовнішніх відносинах, так і як «основного суб’єкта міжнародного права» – держави.

Мотивами цього злочину можуть бути внутрішні переконання особи, якими вона керувалася при вчиненні злочину політичного характеру: вороже ставлення до України, її конституційного ладу, політичної системи, незадоволеність діями органів державної влади, державних або громадських діячів. При цьому не виключається користь, заздрість тощо. Мотиви на кваліфікацію злочину не впливають, але враховуються при встановленні мети злочину, а також при визначенні небезпеки злочинного діяння і покарання за нього [172, с. 178–179]. Не складно помітити, що дослідник як першорядні виділяє мотиви політичного характеру такого злочину, на підставі чого можливо виділити дві групи подібних мотивів: політичні й інші.

Стосовно політичного мотивування, то деякі американські вчені вважають, що диверсійні або терористичні дії можуть бути здійснені заради досягнення виключно корисливих цілей і до політики не мають ніякого відношення.

На нашу думку, дійсно той чи інший диверсійний або терористичний акт може вважатися таким. Але треба виходити з того, що терористичні організації завжди створюються для досягнення політичних цілей шляхом психологічного впливу на людей. Тобто суть сучасних терористичних актів – викликати жах як міцний засіб забезпечення покори і можливості керування. Таким чином, головна мета диверсії полягає головним чином в послабленні держави, а тероризму – в залякуванні населення, примушуванні до прийняття рішень або втримання від цього прийняття [439, с. 179].

На думку М. І. Хавронюка, суб’єктивна сторона диверсії характеризується виною у формі прямого умислу і спеціальною метою. Характерною ознакою диверсії є те, що вчинення зазначених вище дій не є самоціллю, а використовуються винним як спосіб досягнення його головної мети – ослаблення держави. Саме за такою ознакою спеціальної мети (не з огляду на деякі інші ознаки) диверсію потрібно відмежовувати від таких суміжних умисних злочинів, як, наприклад, умисне вбивство двох і більше осіб чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб, терористичний акт, пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, умисне знищення чи пошкодження майна, забруднення моря, випуск або реалізація недоброякісної продукції, зараження венеричним захворюванням, екоцид тощо.

Зазначена мета, як уважає автор, означає наявність прагнення знизити економічний, науково-технічний, військовий потенціал тощо. При цьому не потрібно, щоб винний прагнув істотно ослабити державу (повалити, підірвати її), досить його бажання хоча б певним чином впливати на ту чи іншу складову її потенціалу. Склад злочину сконструйований як формальний, а тому на перший план виступає не фактичний результат (ослаблення держави чи як мінімум реальна загроза такого ослаблення), а саме вороже ставлення особи до держави [204, с. 241–242].

Таким чином, головною метою акту диверсії за чинним законодавством є умисна поразка того або іншого елементу безпеки чи обороноздатності держави. Однак диверсія, на думку багатьох, не обмежується зазначеними в законі об’єктами [436, с. 364]. Деякі науковці пропонують класифікувати диверсію на: економічну, політичну, ідеологічну, диверсії, які спрямовані на розпалення національної та релігійної ворожнечі, на порушення територіальної цілісності держави, кібердиверсію (наприклад, хакерські атаки на сайти органів державної влади) та ін. [434, с. 374].

Отже, докладний аналіз суб’єктивної сторони диверсії (ст. 113 КК України) дозволяє констатувати, що суб’єктивна сторона такого діяння характеризується виною у формі прямого умислу, тобто винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, спрямованих на досягнення злочинного результату, зазначеного в диспозиції розглянутої статті, і бажає їх учинення.

Мотиви такого злочину на кваліфікацію не впливають, але мають важливе значення в процесі встановлення його мети. Незважаючи на те що мотив і мета уявляються самостійними психологічними ознаками суб’єктивної сторони, але при цьому тісно між собою взаємопов’язані та взаємозалежні, відповідно лише в такій єдності можливе одержання повного і всебічного уявлення про спрямованість злочинної поведінки винної особи.

При цьому, підтримуючи ідею Б. О. Вікторова, треба звернути увагу на те, наскільки важливо повне і всебічне дослідження суб’єктивної сторони складу вчиненого злочину і що обов’язковим елементом суб’єктивної сторони складу диверсії є не тільки умисний характер учинених дій, але й наявність спеціальної мети – ослаблення держави. До числа обов’язкових елементів суб’єктивної сторони складу диверсії, продовжує автор, належить і мотив, що, як правило, є ворожим, але іноді може бути і корисливим (не виключено вчинення диверсійного акту за винагороду) [43, с. 52]. У цьому разі, імовірно, автор розглядає мотив як обов’язкову ознаку диверсії в контексті елементу, що має важливе значення для визначення мети розглянутого злочину.

Найбільш правильне встановлення спеціальної мети дозволяє відмежовувати диверсію від інших суміжних з нею злочинів. Близьким у цьому розумінні злочином є терористичний акт (ст. 258 КК України), що по ознаках об’єктивної сторони практично збігається з такими самими ознаками диверсії. Якщо основною метою диверсії є ослаблення держави шляхом зниження її економічного, оборонного чи науково-технічного потенціалу, то основною метою терористичного акту є залякування населення, вплив на прийняття рішень або стримування від їх прийняття органами державної влади чи їх представниками, привернення уваги громадськості до різного роду поглядів терориста тощо. Отже, спеціальна мета є тією основною ознакою, що, як правило, дозволяє розмежовувати такі близькі за багатьма ознаками злочини, як диверсія і терористичний акт.

Однак, на нашу думку, можна виділити ще одну немаловажну особливість, що сприяє розмежуванню розглянутих злочинів. У цьому разі йдеться про те, що при вчиненні як одного, так і іншого злочину злочинець по-різному прагне їх здійснити. Так, при вчиненні терористичного акту винна особа, як правило, навмисно здійснює його відкрито, зухвало і демонстративно, намагаючись привернути до себе і своїх дій як можна більше уваги з боку громадськості, засобів масової інформації, тобто йдеться про своєрідне афішування своєї злочинної дії (злочинної діяльності) [461, с. 163]. Чим більше осіб довідаються про вчинений злочинний акт, тим ближче злочинці до своєї наміченої мети – залякування населення тощо. У деяких випадках навіть спостерігається їх прагнення до притягнення до відповідальності за наслідки нещасних випадків, до яких вони не мали жодного відношення. Такий випадок мав місце в Росії при загорянні природного газу в одному з житлових будинків [438, с. 117].

При здійсненні диверсії злочинець, навпаки, як правило, навмисно вчиняє свій злочин максимально непомітно (таємно), так, щоб ні в кого з оточуючих або навіть представників правоохоронних органів не виникало певних версій у частині фактичної, об’єктивної оцінки вчиненого.

Так, деякі дослідники диверсійні акти розглядають як «активні підривні заходи невеликих секретних загонів і груп… що… мають індивідуальний характер і здійснюються спеціально підготовленими особами, засланими в цю місцевість з боку» [429, с. 187].

Вчинивши такий злочин, винна особа не дає про себе знати на відміну від подібних дій при здійсненні терористичного акту.

Отже, саме за ознакою спеціальної мети та додатковою ознакою, яку ми запропонували (не враховуючи деяких інших ознак), диверсію треба відмежовувати від такого суміжного умисного злочину, як тероризм.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 1141 КК України («Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань»), характеризується виною у формі прямого умислу.

Метою злочину є припинення, недопущення законної діяльності Збройних Сил України та інших збройних формувань. Мотиви такого злочину на його кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при оцінці його суспільної небезпеки і при винесенні міри покарання. Відповідно мотивами злочину можуть бути: помста, користь, ненависть до існуючого конституційному ладу, а також ідеологічні, релігійні, політичні, націоналістичні й інші спонукання.

Таким чином, правильне встановлення ознак суб’єктивної сторони злочинів проти основ національної безпеки України має пріоритетне значення для їх кваліфікації і відмежування від суміжних злочинів. Більшість таких злочинів характеризуються наявністю провини у формі прямого умислу, в окремих випадках не виключається можливість їх вчинення і з непрямим умислом. Не менш важливу роль у зазначених процесах відіграють її факультативні ознаки: мотив і мета.

Відповідно до чинного кримінального законодавства України (ст. 18 КК України) суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, згідно з цим Кодексом, може наставати кримінальна відповідальність [140]. З чого випливає, що кримінальній відповідальності підлягає тільки фізична особа, тобто людина. Ця особа мусить також мати обов’язкові ознаки: 1) осудність на момент учинення злочину; 2) досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Сукупність цих ознак і утворює поняття суб’єкта злочину. Таким чином, суб’єкт злочину – це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння і здатна відповідно до закону нести за нього кримінальну відповідальність [86, с. 42].

Подібної думки додержується і Н. С. Лейкіна, згідно з якою поняття суб’єкта злочину означає передусім сукупність ознак, на підставі яких фізична особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, підлягає кримінальній відповідальності. Такими постійними і загальними ознаками є осудність і досягнення особою певного віку [166, с. 37].

Отже, перша ознака суб’єкта злочину – наявність фізичної особи – закріплює можливість притягнення до кримінальної відповідальності за будь-який злочин тільки фізичних осіб і тим самим виключає притягнення до такої відповідальності юридичних осіб.

Однак питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб у цей час є досить дискусійним і не знайшло свого вирішення як у чинному кримінальному законодавстві, так і в теорії вітчизняного кримінального права.

Прихильники визнання юридичних осіб як суб’єктів злочинів аргументують свою позицію тим, що юридичні особи можуть заподіювати значно більшу шкоду суспільству, а також що санкції, передбачені в цивільному й адміністративному законодавстві, значно менші й не мають належної ефективності, внаслідок чого необхідно встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб. Вони також пропонують установлення таких видів покарання для юридичних осіб: штраф, заборона на здійснення певної діяльності, повна ліквідація юридичної особи [108, с. 50–60; 217, с. 43–49; 218, с. 18–27].

Так, 1978 року Європейський комітет з проблем злочинності Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності за економічні злочини. Це давало б змогу судам застосувати по таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й у вигляді заборони діяльності підприємств або інших об’єктів, якщо їхня діяльність заподіяла велику шкоду людям, суспільству чи природі. Такою рекомендацією скористалися Англія та Франція [146, с. 47–55]. Аналогічні положення містилися й у КК штату Нью-Йорк [345, с. 100].

Про визнання юридичної особи суб’єктом злочину висловлювався й А. П. Козлов, котрий підкреслював, що обсяг суб’єкта злочину треба збільшити на підставі того, що в багатьох злочинах фізичні особи виступають як підставні особи, наводячи як приклад ту обставину, що наука кримінального права визнала злочинною нацистську партію Німеччини і всі органи управління нацистської Німеччини [114, с. 400–404].

Більш докладне дослідження цієї проблематики в порівняльно-історичному аспекті й на сучасному етапі розвитку вітчизняного і зарубіжного кримінального законодавства простежується в працях Б. В. Волженкіна [185, с. 1–38].

Так, учений пропонує розрізняти суб’єкта злочину і суб’єкта кримінальної відповідальності. Злочин як суспільно небезпечне протиправне і винне діяння може вчинити тільки фізична особа, що має свідомість і волю. Саме таке діяння, що містить всі ознаки відповідного складу злочину, є підставою кримінальної відповідальності. А от нести кримінальну відповідальність за такі дії можуть не тільки фізичні, але, за певних умов, і юридичні особи. Отже, заподіяння полягає в тім, щоб визначити умови, за яких юридична особа нестиме кримінальну відповідальність за злочин, що його вчинила фізична особа, разом з фізичною особою [58, с. 26].

Крім того, автор підкреслює, що, незважаючи на те що чинне кримінальне законодавство закріплює як суб’єкта злочину тільки фізичну особу, тобто людину, проблема кримінальної відповідальності юридичних осіб з порядку денного не знімається, бо вона має своїх прихильників [58, с. 11–19; 108, с. 51–60; 205, с. 3; 217, с. 43–49; 239, с. 10].

Однак у теорії вітчизняного кримінального права, як і в кримінальному праві більшості європейських держав, домінує положення, згідно з яким неможливо визнання суб’єктом злочину юридичних осіб (підприємств, установ чи організацій) [204, с. 62]. Тут очевидною є та обставина, що воно не відповідає одному з принципів кримінального права – принципу особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин. Подібна проблема має вирішуватися за допомогою адміністративного або цивільного права із застосуванням до таких підприємств штрафних санкцій, пов’язаних з обмеженням або забороною їхньої діяльності [135, с. 151]. Відповідно, таке юридичне явище не сумісно з процедурою функціонування положень чинного кримінального законодавства.

У цій частині справедливо відзначає Є. Л. Стрельцов, що в кримінальному праві принципи служать обов’язковими умовами і з ними мусить співвідноситися будь-яке рішення на кримінально-політичному, законодавчому і правозастосовному рівнях [364, с. 9].

Обмеження кола можливих суб’єктів фізичними особами, відзначає А. А. Музика, означає, що суб’єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб’єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права – особистій (індивідуальній) відповідальності особи за вчинений злочин і наявності вини. За злочинні діяння, що чиняться в процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, котра вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб, на думку вченого, визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо) [204, с. 62].

Традиційного підходу дотримується і В. Я. Тацій, підкреслюючи, що насамперед суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Такий висновок фактично закріплений у ст.ст. 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації тощо). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, наприклад ст.ст. 172, 223, 271 і ін. [137, с. 130]. Отже, якщо, наприклад, на якомусь оборонному об’єкті нашої держави буде вчинений акт диверсії, підготовлений і вчинений військовим відомством іноземної держави чи розвідувальною установою тієї самої країни, то це, безумовно, не означає, що така іноземна юридична особа (якою є зазначене відомство) може нести кримінальну відповідальність за вчинений диверсійний акт. Таку відповідальність несуть особи (особа), що безпосередньо вчинили такий злочин.

Остаточно знімають усі сумніви в цій частині доводи, які надав Р. Михєєв. Дослідник підкреслює, що немає практичної необхідності в конструюванні особливого суб’єкта кримінальної відповідальності – юридичної особи. Для відповідальності юридичної особи досить ефективних норм і санкцій цивільного (і адміністративного) законодавства. «Розбавлення» же кримінального права нормами інших галузей права (цивільного, адміністративного та ін.), «розтягування» його вроздріб може призвести до ліквідації кримінального права як самостійної галузі права і законодавства, як наукової і навчальної дисципліни, перетворивши його на звід норм різних правових дисциплін, важкодоступних для правозастосування в боротьбі зі злочинністю. Такий підхід не тільки не підвищить ефективності кримінально-правових норм, а, навпаки, серйозно понизить соціальну цінність, дієвість і ефективність цивільно-правових норм в умовах становлення ринкових відносин у суспільстві. Це підтверджує і практика зарубіжних держав [193, с. 16–17]. Саме тому перша ознака суб’єкта злочину – наявність тільки фізичної особи – є важливою підставою, що виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб за вчинення будь-яких злочинів.

Згідно із ст. 18 КК України суб’єктом злочину є не всі фізичні особи, а лише осудні фізичні особи. У ст. 19 КК України зазначено, що осудною визнається особа, яка під час учинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Відповідно до цього для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідно встановити, що вона в процесі вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювала характер і значення своїх злочинних дій і могла керувати ними в певній ситуації, що характерно лише для осудної особи. Також необхідно відзначити, що лише осудна особа, як правило, наділена психологічною здатністю вільного вибору своєї поведінки. Як справедливо відзначає В. Я. Тацій, «здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) має бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні й лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації» [136, с. 131].

Осудність особи є необхідною умовою для визнання її винною у вчиненні суспільно небезпечного діяння, а відповідно, і підставою її відповідальності, що є одним із найскладніших питань науки кримінального права. Це фундаментальне положення кримінального права визначається вченням про детермінантність поведінки людини, внаслідок якої її свідомість і воля, як головні психічні функції, характеризують манеру поведінки конкретної людини. У цьому разі такі психологічні субстанції, як свідомість і воля, формуються об’єктивною дійсністю, тим соціальним середовищем, у якому формується конкретна особистість. Отже, теорія кримінального права оцінює людину не як аморфну біологічну істоту, яка в цілому перебуває в залежності від біо- і психофізіологічних факторів, а як особистість, що володіє волею й інтелектом, здатна природним чином вибирати ту чи іншу манеру своєї соціальної поведінки. Така позиція ґрунтується на положеннях доктрини теорії вітчизняного кримінального права, відповідно до якої лише поведінка осудної людини в певному сенсі здатна координувати свої дії.

Причому основна роль свідомості й волі особи знаходить своє відображення в усвідомленій оцінці сприйняття зовнішнього світу, а отже, і в об’єктивній здатності аналізувати свою поведінку, адекватно реагувати на пропоновані до неї вимоги, встановлені відповідними правилами поведінки в суспільстві. Тобто в цьому разі йдеться про здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними.

У вітчизняній кримінально-правовій науці виділяють два критерії осудності й неосудності: 1) юридичний (психологічний); 2) медичний (біологічний) [36, с. 128].

Юридичний критерій неосудності характеризується двома ознаками: інтелектуальною і вольовою.

Інтелектуальна ознака (нездатність усвідомлювати) характеризує ті боки психіки, що позбавляють особу можливості правильно сприймати дійсність, осмислювати (розуміти) її, прогнозувати можливі наслідки своїх дій чи бездіяльності.

Вольова ознака (нездатність керувати своїми діями) характеризується нездатністю особи адекватно регулювати свою поведінку шляхом здійснення (чи не здійснення) конкретних учинків.

При розладі свідомості нездатність людини усвідомлювати фактичний бік і суспільну небезпеку вчиненого діяння обов’язково викликає нездатність керувати ними. Психічне захворювання, зберігаючи деякою мірою інтелектуальні здібності людини, може зруйнувати головним чином сферу волі. У цьому разі людина здатна усвідомлювати фактичний бік і суспільну небезпеку вчиненого діяння, але не в змозі керувати ними [391, с. 56].

Медичний критерій знаходить своє відображення в ч. 2 ст. 19 КК України, де підкреслюється, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру [140].

У такому законодавчому визначенні можна виділити деякі види психічних захворювань, що характеризують медичний критерій неосудності.

До хронічних психічних захворювань уважають належними захворювання психіки, що тривають довгостроково і призводять до глибоких і стійких змін особистості хворого. До них, наприклад, належать: шизофренія, прогресивний параліч, старечі психози, епілепсія та ін.

До тимчасових розладів психічної діяльності вважають належними різноманітні й численні форми порушень психічної діяльності, що тривають якийсь час і закінчуються повним видужанням, наприклад патологічний афект, патологічне сп’яніння та ін.

Слабоумство – це вроджений (наприклад, олігофренія) чи придбаний (наприклад, старечі деменції) стійкий розлад пізнавальної діяльності з поразкою інтелекту, пам’яті. Виділяють три ступені олігофренії: ідіотію (найглибший ступінь поразки розумової діяльності), імбецильність (середній ступінь), дебільність (легкий ступінь). При ідіотії та імбецильності людина визнається неосудною.

До інших хворобливих станів психіки належать розлади психічної діяльності, що не підпадають під ознаки перших трьох категорій психічних хвороб. До них належать так звані супутні психічні розлади або прирівняні до психічних розладів аномалії психіки. Класичним прикладом таких аномалій є психопатії, що становлять собою вроджені чи придбані розлади поведінки. У МКБ­10 (Міжнародній класифікації хвороб) психопатії визначаються як особистісні аномалії (розлади особистості й поведінки), властиві особі протягом усього життя. Неосудними визнаються тільки глибоко психопатичні особистості [391, с. 56–57].

Для визнання особи неосудною необхідно встановлення наявності хоча б однієї з ознак медичного критерію і хоча б однієї з ознак юридичного критерію. Суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України, яке вчинила неосудна особа, не допускає наявності особливого психічного ставлення особи у формі умислу чи необережності (вини) і не визнається злочином. Особа ж, яка вчинила таке суспільно небезпечне діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності й покаранню [412, с. 51].

Подібні аргументи дозволяють констатувати, що змістом осудності, згідно з ч. 1 ст. 19 КК України, визначається здатність особи в момент учинення будь-якого зі злочинів проти основ національної безпеки України (Розділ I Особливої частини КК України) адекватно оцінити фактичні ознаки конкретного діяння, час, місце, обстановку його вчинення, а також здатність усвідомлено керувати своїми діями. Тобто тут має місце той випадок, коли взаємозв’язок свідомості й волі характеризує поведінку особи в конкретній ситуації.

Останньою ознакою суб’єкта злочину є вік. Згідно із ст. 22 КК України кримінальній відповідальності підлягає особа, якій до вчинення злочину виповнилося 14 або 16 років, тобто в ній сформульовані вікові межі настання кримінальної відповідальності. Таким чином, додержуючись приписів кримінального закону, можна сформулювати протилежне положення, відповідно до якого особа, яка не досягла зазначеного в законі віку, не може бути суб’єктом злочину, який вона вчинила, і, відповідно, притягнена до кримінальної відповідальності за його вчинення.

У науці кримінального права існують найрізноманітніші та неоднозначні судження про поняття віку кримінальної відповідальності, про вік особи та її здатність нести кримінальну відповідальність за вчинене суспільно небезпечне діяння. Так, Л. В. Борових визначає вік як кількісне поняття, хоч за кількістю прожитих років криється якісна наповнюваність цих періодів, а це дає можливість припустити саме сутнісне визначення категорії «вік» як періоду в розвитку будь якої людини [28, с. 8].

Зовсім інакше розглядав таке поняття М. М. Коченов, котрий указував на те, що поняття віку, наприклад, можна вживати в законі найчастіше в одному сенсі – як указівку на кількість прожитого людиною часу, а підставами кримінальної відповідальності є сам фізичний вік і здатність у момент учинення злочину регулювати свою поведінку [131, с. 34].

Відповідно до суджень Г. І. Щукіної віком заведено називати період розвитку людини, що характеризується якісними змінами у фізичних і психічних процесах, які підпорядковуються особливим закономірностям у їх ході [478, с. 3].

Щодо цього уявляється можливим установити наявність тісного взаємозв’язку між такими ознаками суб’єкта злочину, як вік і осудність, з інтелектуально-вольовим ставленням до вчиненого діяння і його наслідків. Щодо цього складно не погодитися із судженнями Н. Ф. Кузнєцової, згідно з якими загальні ознаки суб’єкта злочину, такі як вік і осудність, пов’язані з характеристикою інтелектуально-вольового ставлення до дій і наслідків [154, с. 116].

Подібні аргументи якоюсь мірою знаходять своє підтвердження й у твердженнях О. Д. Ситковської, котра сполучає ознаки осудності й вік як психічну здатність нести винну відповідальність [307, с. 134].

Відповідно, процес усебічного дослідження віку з різних наукових позицій указує на необхідність установлення волі особи, яка вчинила злочин, що є основою її свідомої протиправної поведінки і відіграє фундаментальну роль для кримінально-правового і психологічного дослідження віку кримінальної відповідальності суб’єкта злочину.

Як уже раніше відзначалося, кримінальна відповідальність за чинним кримінальним законодавством (ст. 22 КК України) може наставати з 14 або 16 років, де вік 16 років – це загальний вік кримінальної відповідальності, а знижений вік установлений з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК України).

Кримінальна відповідальність неповнолітніх у віці з 14 років установлена лише за певні види злочинів. Заведено вважати, що такі особи здатні саме в цьому віці контролювати свою волю і свою протиправну поведінку вже на первісному етапі суспільно небезпечного діяння. Тому, встановлюючи певні межі, критерії такої кримінальної відповідальності, потрібно враховувати поряд з інтелектуальним рівнем розвитку таких неповнолітніх злочинців також їх біологічну і психофізіологічну специфіку на різних етапах їх життєдіяльності. У процесі вивчення зазначеної специфіки визначення віку кримінальної відповідальності психологами і юристами О. Д. Ситковська підкреслює, що, незважаючи на наявні розбіжності в методиці й обсязі досліджень, здебільшого всі автори розглядають період від 11 до 12 і від 14 до 15 років як перехідний період від дитинства до юнацтва, що характеризується досить швидким розвитком інтелекту і волі, а також і самої особи, що дозволяє співвідносити свої мотиви із соціальними нормами поведінки [307, с. 109].

Згідно з ч. 2 ст. 22 КК України кримінальна відповідальність за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України настає з 14 років тільки по двох складах злочину: за посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК України) і за диверсію (ст. 113 КК України). Вважається, що ці особи можуть у цьому віці контролювати свою волю і свою поведінку вже на перших стадіях суспільно небезпечного діяння [423, с. 105].

Однак установлення зниженого віку кримінальної відповідальності зовсім неоднозначно сприймається в юридичній літературі цілою низкою дослідників у цій сфері знань. Так, на думку деяких дослідників, необхідно мати на увазі, що реальне притягнення особи, яка перебуває на цьому ступені розвитку, до кримінальної відповідальності відбувається досить рідко через непоширеність подібних злочинів на практиці й вікові властивості неповнолітнього. Об’єктивні труднощі в одержанні значного життєвого досвіду і накопиченні ділових зв’язків, низький рівень душевного складу й емоційного стану найчастіше призводять до несприйняття ним злочинного діяння як орієнтованого на заподіяння збитку основам державної влади і психічно обумовленої неможливості оцінити «політичну спрямованість подібних злочинів» [223, с. 30].

Виникають сумніви в частині доцільності встановлення зниженого віку кримінальної відповідальності особи за посягання на життя державного чи громадського діяча й в О. С. Сотули. На думку дослідника, «у цьому віці вона не може в повному обсязі усвідомлювати велику суспільну небезпеку і протиправність цього злочину у зв’язку зі складністю об’єктивної і суб’єктивної сторони, складністю цілей посягання на життя державного чи громадського діяча» [319, с. 12]. З чим, безумовно, складно не погодитися з огляду й на ту обставину, що, як нам уявляється, суб’єктом такого злочину є, як правило, особа, яка характеризується стійкою антинаціональною чи навіть антидержавною настановою агресивного характеру [428, с. 150].

Інші дослідники в цілому також заперечують можливість застосування зниженого віку в розглянутих злочинах, підкреслюючи, що підліток до 16 років не розуміє політичного значення своїх дій [223, с. 30].

Багато в чому надані положення знаходять своє логічне пояснення в міркуваннях М. П. Карпушина і В. І. Курляндського, згідно з якими «в основі вчинення суспільно небезпечного діяння підлітком, котрий тільки починає жити, лежить не тільки і не стільки його «зла воля», скільки його недостатньо зріла психіка, неправильне виховання, тому застосування до нього міри кримінального покарання може не виправити, а безнадійно зіпсувати його» [106, с. 1].

Про практичну складову в частині можливості реалізації кримінальної відповідальності з урахуванням розглянутої проблеми висловлюються й інші авторитетні дослідники. Так, О. А. Ігнатьєв, наводячи підсумки практичних досліджень, уважає, що ретельне з’ясування цієї проблеми, як правило, приводить до висновку, що не існують основи для визнання неповнолітнього суб’єктом таких діянь і формою реалізації справ є, зокрема, притягнення винних до відповідальності за загальнокримінальні злочини [87, с. 16].

З нашої точки зору, подібні судження можуть бути розглянуті в контексті з практикою, що існувала в українському кримінальному законодавстві ще до прийняття КК 2001 року, коли суб’єктами розглянутих злочинів були тільки особи, котрі досягли 16-літнього віку, тобто знижений вік був відсутній. Тому за тих умов особа, котра вчинила, наприклад, посягання на життя державного чи громадського діяча, у віці 14 років не була суб’єктом такого злочину. Як справедливо відзначає М. І. Хавронюк, з урахуванням положень законодавства того періоду, якщо умисне вбивство або замах на вбивство державного діяча України у зв’язку з його державною діяльністю вчинила особа у віці від 14 до 16 років, до кримінальної відповідальності вона може бути притягнута згідно з ч. 2 ст. 10, п. «в» ст. 93 або ст. 1901 [134, с. 44].

Стосовно диверсії (ст. 113 КК України) (другий склад чинного кримінального законодавства зі зниженим віком) на той період застосовувався аналогічний метод. Так, П. С. Матишевський, характеризуючи ознаки суб’єкта диверсії, відзначав, що суб’єктом диверсії є особа, якій виповнилося 16 років. Особи у віці від 14 до 16 років, котрі вчинили діяння, що містять склади злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 10, несуть відповідальність за ці злочини (скажімо, за ч. 2 ст. 89, ст. 93) [202, с. 200]. Тобто існувала практика, відповідно до якої такі дії неповнолітніх осіб підлягали кваліфікації по загальнокримінальних статтях.

У такий спосіб питання про визнання наявності зниженого віку за злочини проти основ національної безпеки залишається відкритим і вимагає свого подальшого врегулювання. На нашу думку, надані позиції дослідників цієї сфери є, безумовно, аргументованими, але, з іншого боку, при цьому потрібно також враховувати і звертати особливу увагу на ті прогресуючі інтелектуальні та психофізіологічні особливості, характерні для молодих людей у віці від 14 до 16 років у сучасних умовах, де зазначені здатності й можливості таких осіб явно відрізняються від таких самих молодих людей іншого часового періоду (наприклад, 70–80-х років XX ст.).

Деякі злочини проти основ національної безпеки України припускають у тому числі й наявність спеціального суб’єкта. Згідно з ч. 2 ст. 18 КК України спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого може настати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа. Відповідно, така особа характеризується не тільки загальними ознаками суб’єкта злочину, але й деякими додатковими.

Як спеціальний суб’єкт (у редакції Розділу I Особливої частини КК України) може виступати: громадянин України (ст. 111 КК України), іноземний громадянин чи особа без громадянства (ст. 114 КК України), представник влади (ч. 3 ст. 109, ч. 2 ст. 110 КК України).

Громадянство України, належність до громадянства іншої держави чи ж відсутність зовсім будь-якого громадянства як ознака спеціального суб’єкта, передбаченого ст.ст. 111 і 114 КК України, акцентує увагу на особливості процедури притягнення до кримінальної відповідальності з урахуванням положень кримінального законодавства, що характеризує такий стан.

У ч. 1 ст. 111 КК України зазначено: «Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України...». Таке положення свідчить про те, що особа, котра вчинила діяння, що містить ознаки державної зради, до вступу в громадянство України не підлягає кримінальній відповідальності, у тому числі й у разі, якщо такій особі винесена підозра у вчиненні зазначеного злочину після вступу в громадянство України. З чого випливає, що український законодавець підкреслює можливість вчинення такого злочину тільки громадянами України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про громадянство України» громадянство України – правовий зв’язок між фізичною особою й Україною, що знаходить свій прояв у їхніх взаємних правах і обов’язках [259]. З цього випливає, що громадянами України визнаються всі особи, що набули такого громадянства на підставі положень чинного законодавства.

Законодавство України не визнає подвійного громадянства. Однак не виключаються такі випадки, коли інша держава може не довести до відома України про надання свого громадянства будь-якій особі, котра перебуває в громадянстві України. Тому якщо в процесі кримінального судочинства буде встановлено, що така особа є одночасно ще і громадянином іншої держави, то в такому разі з моменту набуття нею іноземного громадянства виключається належність до громадянства України (принцип єдиного громадянства).

Тому при втраті громадянства України, однак якщо злочин учинений до такої втрати, дії винної особи все-таки треба кваліфікувати за ст. 111 КК України, також і за умови, якщо кримінальна справа була порушена після втрати громадянства, через те що в момент учинення розглянутого злочину особа перебувала в громадянстві України, а відповідно, мала необхідні ознаки суб’єкта такого злочину. Факт утрати українського громадянства з набуттям на момент порушення кримінальної справи громадянства іншої держави на кваліфікацію не впливає, бо відповідно до ст. 4 КК України злочинність і караність діяння визначаються кримінальним законом, що діяв під час учинення злочину.

Іноземцем визнається особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином іншої держави чи держав. Іноземцями можуть бути також визнані й колишні громадяни України, громадянство яких було припинено внаслідок утрати громадянства України, виходу з нього, у тому числі й на підставах, передбачених міжнародними договорами, що їх підписала Україна. Такі особи є спеціальними суб’єктами злочину, передбаченого ст. 114 КК України («Шпигунство»).

Особа без громадянства – це особа, яку жодна держава не визнає своїм громадянином відповідно до свого законодавства. Така особа може постійно чи тимчасово перебувати на території України (емігрант, іноземний студент, проїзд транзитом, перебування як турист тощо). Також є спеціальним суб’єктом злочину, передбаченого ст. 114 КК України («Шпигунство»).

Представник влади – це особа, наділена правом пред’являти в межах своєї компетенції вимоги і приймати рішення, обов’язкові для виконання всіма громадянами, підприємствами, установами й організаціями, незалежно від їх відомчої належності. До представників влади належать народні депутати України, депутати місцевих рад, оперативний склад МВС і СБУ, судді, прокурори, інспектори державних інспекцій, співробітники рибнагляду і лісової охорони та ін. Представники влади є спеціальними суб’єктами злочинів, передбачених ч. 3 ст. 109 і ч. 2 ст. 110 КК України.

Таким чином, точне встановлення всіх необхідних ознак суб’єкта злочину відповідно до положень КК України сприяє правильній кваліфікації як будь-якого злочину, передбаченого чинним кримінальним законодавством, так і безпосередньо здійсненню подібного процесу щодо злочинів проти основ національної безпеки України. Здійснений аналіз ознак суб’єкта розглянутих злочинів дозволяє, на нашу думку, їх класифікувати на такі види: 1) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає громадянин України (ст. 111 КК України); 2) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає іноземний громадянин чи особа без громадянства (ст. 114 КК України); 3) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає представник влади (ч. 3 ст. 109, ч. 2 ст. 110 КК України); 4) злочини проти основ національної безпеки України, вчинені загальним суб’єктом кримінальної відповідальності (ст.ст. 109, 110, 1102, 1141 КК України); 5) злочини проти основ національної безпеки України, вчинені суб’єктом із заниженим віком кримінальної відповідальності (ст.ст. 112 і 113 КК України).





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка