Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка19/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23
3.3 Шляхи вдосконалення кримінально-правової охорони основ

національної безпеки України
В існуючих у цей час умовах, за яких в Україні активізувалися загрози конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності (з урахуванням останніх подій на південному сході України), виникає невідкладна об’єктивна необхідність в адекватній протидії з боку держави таким антидержавним проявам. З метою ефективного вирішення подібних завдань, на державі лежить природний тягар з розробки комплексу заходів і засобів, спрямованих на локалізацію такої злочинності. Основні напрями такої діяльності держави складають зміст її політики у сфері протидії злочинності, що традиційно охоплюється широко наданим у юридичній літературі феноменом кримінальної політики [189, с. 180]. Не складно помітити, що подібний феномен формується відповідною реакцією держави лише щодо такого антисоціального явища, як злочин. Подібна обставина пояснюється тим, що він знаходить своє відображення в різного роду нормативних приписах, безпосередньо спрямованих на протидію саме суспільно небезпечним діянням у тій чи іншій сфері, тобто злочинам. Однак в існуючій доктрині вітчизняного кримінального права складно виділити комплексну, єдину концепцію кримінальної політики з урахуванням того, що необхідність у її наявності, як ніколи, актуальна.

Стосовно цього справедливо відзначає П. Л. Фріс, що фактичне становище з кримінально-правовою політикою на сьогодні може бути охарактеризовано як анархічне. Пропонуються і часто приймаються антинаукові, необґрунтовані закони про кримінальну відповідальність, які суперечать постулатам кримінально-правової політики, основам теорії кримінального права [408, с. 34]. Така обставина пояснюється й тим, що, зокрема, дотепер ще не розроблено політичних основ відповідних напрямів державної діяльності у сфері охорони суспільних відносин від злочинних посягань. Подібна концепція повинна стати фундаментальним правовим базисом стосовно інших видів такої політики, серед яких особливе місце посідає кримінально-правова політика у сфері охорони основ національної безпеки України.



Як нам уявляється, ефективність і результативність кримінальної політики в зазначеній сфері визначаються не стільки вибором того чи іншого вектора концептуального розвитку, скільки рівнем якості змісту і ступенем продуктивності реалізації нормативних приписів чинного кримінального законодавства, що з урахуванням існуючих загроз і політичної обстановки в Україні має потребу в кардинальній зміні. Саме в цей період часу уявляється очевидним, що діюча система кримінально-правової охорони основ національної безпеки має потребу у своєму переосмисленні, а відповідно, і в деякій видозміні, що дозволило б адекватно протидіяти існуючим і потенційним загрозам у цій важливій сфері життєдіяльності держави. На підтвердження такої тези свідчить судження В. Н. Кубальського, згідно з яким існуюча нині система кримінально-правової охорони державного суверенітету мусить безумовно охоплювати всі існуючі та можливі суттєві загрози для державного суверенітету України [147, с. 378]. Отже, обновлена система заходів кримінально-правової протидії злочинним посяганням на основи національної безпеки України має відповідати принципово новому рівню, здатному нейтралізувати такі посягання як на сучасному етапі захисту нашої державності, так і в майбутньому.

Однак, з огляду на всі надані вище положення, слід зазначити, що дотепер ще не розроблені необхідні принципи, критерії, які дозволяють наочним чином визначити межі кола суспільно небезпечних посягань, що повною мірою заподіюють або можуть заподіяти шкоду основам національної безпеки України, чим у принципі й пояснюється їх безкарне активне поширення. У зв’язку з цим у межах цього підрозділу ми надамо спробу розробки авторської концепції з удосконалення чинних норм і визначення відповідних меж злочинних посягань на основи національної безпеки з урахуванням сучасних геополітичних реалій, а отже, і встановлення конкретного переліку злочинів, що підривають основи національної безпеки України. В основу пропонованої концепції будуть покладені основні принципи, розроблені на основі досягнень науки вітчизняного кримінального права.

З метою більш ефективного захисту основ національної безпеки, необхідно виділити коло суспільно небезпечних посягань, що безпосередньо чи навіть побічно здатні заподіяти шкоду зазначеному об’єкту кримінально-правової охорони. Відповідно, визначення соціально-юридичної сутності, правової природи розглянутого об’єкта дозволяє більшою мірою вирішити подібну проблему. Як справедливо відзначає професор О. М. Костенко, «чим точніше буде визначено ознаки об’єкта злочинного посягання (у цьому разі державного суверенітету), тим ефективнішою буде його кримінально-правова охорона» [251, с. 232].

Погоджуючись з подібною аксіомою, Л. Д. Гаухман підкреслює, що значення об’єкта посягання полягає в тому, що він: «1) відповідає суспільним відносинам, які уособлюють сутність соціально-економічної формації і держави, що є вигідними і бажаними панівному класу, найбільш цінними і важливими; 2) дозволяє усвідомити соціально-політичну і правову сутність злочину; 3) є критерієм для побудови системи Особливої частини КК; 4) визначає багато в чому кваліфікацію злочину; 5) забезпечує розмежування злочинів» [67, с. 78]. Отже, такі положення свідчать про те, що визначення чіткого і, можливо, вичерпного кола злочинів, що посягають на відповідний об’єкт, перебуває в суворій залежності від можливості визначення сутнісної характеристики і природи такого об’єкта. У нашому разі – це суспільні відносини у сфері охорони основ національної безпеки України, про що свідчить комплексний і системний науковий аналіз природи розглянутого об’єкта, який ми провели в попередніх розділах цього дослідження.

Таким чином, визначення кола конкретних суспільно небезпечних посягань на основи національної безпеки України пояснюється природною потребою кримінально-правової науки і практики. Ця обставина дозволяє виявити системний підхід у частині локалізації і протидії найбільш небезпечним посяганням на основи національної безпеки України. З цією метою в чинному кримінальному законодавстві український законодавець сконцентрував групу подібних однорідних суспільно небезпечних посягань у Розділі І Особливої частини КК України. Однак, з урахуванням уже існуючих нових викликів, не менш гострою і досить актуальною є проблема наповнюваності цього розділу КК України відповідним змістом, тобто кримінально-правовими приписами, що відповідають сучасним загрозам.

Для встановлення ймовірного кола таких суспільно небезпечних діянь варто уточнити, об’єктом яких конкретних суспільно небезпечних діянь є основи національної безпеки України, а також які склади, що містяться в Розділі І КК України, мають потребу в додатковому осмисленні, змінах або доповненні. Як справедливо відзначають О. Ф. Бантишев та О. В. Шамара, всебічний аналіз певного виду чи видів злочинної діяльності і правових заходів для боротьби з ними нерідко свідчить про необхідність одночасного вдосконалення або конструювання інших правових норм, про їх передислокацію в інші глави Особливої частини КК України [20, с. 39].



На нашу думку, такими нормативними приписами, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення розглянутих злочинів, повинні бути норми, які містять ознаки тільки тих діянь, що реально становлять відповідну загрозу основам національної безпеки України. Ними можуть бути як зовсім «нові» кримінально-правові приписи, так і до деякої міри обновлені, але ще чинні законодавчі норми Розділу І Особливої частини КК України. У певному розумінні подібні переформатовані положення, як у частині систематизації, так і в частині відновлення аналізованих нормативних приписів, ми більш докладно дослідили в попередніх главах, що здається не менш корисним при формуванні цих концептуальних положень досліджуваної сфери кримінально-правового пізнання.

При цьому слід зазначити, що наявність ефективного механізму якісного формування таких положень уявляється надзвичайно важливою, бо це дозволить виключити в законодавчій практиці випадки поспішної криміналізації потенційно небезпечних для розглянутого об’єкта діянь, що в результаті може привести до твердих наукових дискусій у частині встановлення, яким конкретним суспільним відносинам (інтересу, благу чи соціальній цінності) заподіюється збиток унаслідок їх здійснення, а це, у свою чергу, сприяє активізації відповідних проблем як у частині науково-теоретичної класифікації таких діянь, так і в частині їх кваліфікації практичними працівниками.

Подібна обставина найбільш красномовно підкреслюється на прикладі дослідженої в попередніх главах наукової дискусії в частині встановлення «місця» такого злочину розглянутої групи, як «Диверсія» (ст. 113 КК України).

У вітчизняній теорії кримінального права заведено вважати, що диверсія посягає, як правило, на економічну безпеку держави. Причому в більшості випадків такий склад злочину становить собою окрему групу (вид) однойменних злочинів (проти економічної безпеки). Але, як уже відзначалося, наявність тієї чи іншої групи чи видів злочинів усередині глави залежить від спрямованості й видів джерел загроз. Подібні загрози можуть бути у внутрішній, зовнішній, політичній, економічній, інформаційній, оборонній та ін. безпеці.

Безпосередньо подібній проблематиці особливу увагу приділив професор С. В. Дьяков. Відповідно до суджень автора джерела загроз в економіці можуть бути в принципі й ззовні й усередині [90, с. 31]. Розвиваючи такий умовивід, учений має на увазі ті сфери економіки, де й в умовах ринку зберігаються монопольні права держави (на випуск офіційних грошових знаків, переміщення товарів через кордон, контроль і переслідування за випуск фальшивих грошових знаків тощо). Тому саме ці сфери мають захищатися засобами складів державних злочинів, бо «економічна безпека виявилася однією з найслабкіших сфер захисту засобами складів державних злочинів» [88, с. 39]. Відповідно до концепції С. В. Дьякова пропонується «підсилити» позиції злочинів у сфері економічної безпеки (де основне місце посідає всього лише один склад злочину – диверсія) шляхом їх розширення за рахунок таких злочинів, як «виготовлення чи збут підроблених грошей чи цінних паперів» (ст. 186 КК РФ), «контрабанда» (ст. 188 КК РФ), «незаконний оборот дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів чи перлів» (ст. 191 КК РФ), «неповернення через кордон виторгу коштів у іноземній валюті» (ст. 193 КК РФ) [90, с. 32].

Подібні судження вченого є досить спірними, бо зазначені діяння в сучасних умовах більшою мірою посягають на господарську діяльність держави, отже, такі діяння не можуть посягати на основи державної (національної) безпеки, але при цьому не виключається можливість їх посягання на національну безпеку в широкому розумінні, якщо розглядати як одну з її сфер – економічну сферу національної безпеки України (п. 5 ст. 7 Закону про основи національної безпеки України) [272]. Отже, як нам здається, недоцільно закріплення розглянутих вище складів «нових» злочинів у розділі злочинів проти основ національної безпеки. Подібна обставина підтверджується і чинним законодавством, яке такі злочини розміщає в Розділі VII КК України – «Злочини у сфері господарської діяльності».

Таким чином, диверсія залишається, як і раніше, єдиним складом злочину розглянутого розділу КК України, що складає його окремий вид злочинів – злочинів у сфері економічної безпеки. Однак, з огляду на ту обставину, що економічна безпека в цілому може піддаватися як внутрішнім, так і зовнішнім загрозам, можна припустити, з одного боку, про перебування її в особливому проміжному становищі. З іншого боку, проаналізувавши сутнісні особливості такого явища, ми дійшли висновку про те, що все-таки більшою мірою її стан формують внутрішні процеси (продовольча, енергетична, науково-технічна, демографічна, екологічна політика держави та ін.), тобто економічна безпека є похідною від більш об’ємної за формою і змістом – внутрішньої безпеки, а відповідно, можна припустити, що диверсія посягає не стільки на основи економічної, скільки на основи внутрішньої безпеки України.

Подібне положення якоюсь мірою підтверджується судженнями відомих дослідників у частині дослідження такої проблеми: «безпосереднім об’єктом диверсії є внутрішня безпека держави» (П. С. Матишевський) [202, с. 199], «безпосереднім об’єктом диверсії є економічна основа, внутрішня безпека України» (В. Я. Тацій) [137, с. 25] та ін. У цьому разі не складно помітити, що вчені в основі таких положень розглядають безпосередній об’єкт злочину, а також очевидним уявляється зіставлення ними диверсії з внутрішньою безпекою держави, а отже, беручи до уваги ці та вищевказані положення, можна припустити, що економічна безпека закономірно охоплюється більш широким і ємним за своїм обсягом поняттям – внутрішня безпека. Таким чином, за допомогою наданих положень можна дійти висновку про те, що диверсія є більшою мірою злочином проти внутрішньої безпеки, а отже, посягає як на внутрішню, так і на економічну безпеку держави.

Подібний приклад свідчить про наявність цілої низки суперечностей, що існують у теорії вітчизняного кримінального права, у тому числі й у частині систематизації розглянутої групи злочинів з урахуванням правової природи їх об’єкта. З метою мінімізації дискусійних положень, що стосується наукової диференціації таких злочинів, необхідно максимально точно конкретизувати безпосередні об’єкти досліджуваних посягань, щоб уникнути їх розширювального тлумачення.

Також однією з головних причин, на нашу думку, відсутності однакової наукової систематизації злочинів проти основ національної безпеки України є ігнорування законодавцем гносеологічних правил юридичної техніки через відсутність об’єктивного розуміння існуючих у сучасній дійсності конкретних суспільних відносин, інтересів чи благ, що мають потребу в належному кримінально-правовому захисті. Подібні прояви можливі у випадках, коли окремі соціальні явища трактуються в законодавчих актах засобами, які невідповідні основним лінгвістичним настановам, що в результаті ускладнює чи унеможливлює процес пізнання юридичної природи складів злочинів, які містить Розділ І Особливої частини КК України. Цією обставиною, можливо, і з’ясовна відсутність однакового розуміння сутнісної характеристики видового об’єкта розглянутих злочинів, а відповідно, і наявності всіляких спірних трактувань про їх наукову диференціацію.

При цьому необхідно відзначити, що кількість видів досліджуваних злочинів, які розробили вітчизняні вчені, у залежності від їх видового (групового) об’єкта не має будь-якого самостійного науково-теоретичного чи практичного значення. Як правило, подібні систематизації дозволяють більш предметно усвідомити правову природу кожного з них, і лише тільки в тому разі, якщо соціальна сутність двох і більше розглянутих посягань збігається, – появляється реальна можливість для їх наукової класифікації.

У кожній з наданих у науковій літературі класифікації, у кожній окремій групі таких злочинів можна виявити комплекси безпосередніх об’єктів, властивих як такі, як правило, кожному злочину відповідної групи. Така ідентифікація безпосередніх об’єктів у подібній системі дає можливість відповідним чином установити коло безпосередніх чи альтернативних суспільних відносин, щодо яких існує реальна або потенційна загроза відповідного суспільно небезпечного посягання. Інакше кажучи, наявність таких однорідних комплексів суспільних відносин перебуває в прямій залежності від відповідних однорідних джерел небезпеки, що, у свою чергу, і формують такі об’єкти.

Отже, подібні комплекси безпосередніх об’єктів кожного з видів таких злочинів можна розглядати як найважливіші сфери основних інтересів держави, що в результаті мусять бути взяті під свій захист державою шляхом ужиття заходів кримінально-правової охорони, у цьому разі – нормами Особливої частини кримінального законодавства.

Таким чином, досліджені раніше наукові гіпотези про класифікацію таких злочинів дозволяють розробити науково обґрунтовану концепцію – систему знань, що, у свою чергу, дозволяє встановити як юридичний алгоритм розподілу розглянутих злочинів на окремі види, так і коло злочинних посягань, потенційно небезпечних для конкретного об’єкта кримінально-правової охорони – основ національної безпеки України.

Як відзначалося раніше, система злочинів, що складають Розділ І Особливої частини КК України, має потребу у своїй якісній видозміні, а окремі її нормативні положення – у певному вдосконаленні. Адже процедура вдосконалення кримінально-правових приписів є основним напрямом у розвитку предмета кримінально-правової науки. Наука кримінального права, як справедливо відзначає М. І. Бажанов, вивчаючи кримінальне законодавство та з’ясовуючи його соціальне призначення, характер усіх його інститутів, їх ефективність, вивчає практичне значення кожної норми, прогалини в правовому регулюванні, досліджує проблеми вдосконалення кримінально-правових норм [136, с. 18].

Причому в подібному вдосконаленні мають потребу не тільки нормативні акти, що характеризують юридичні ознаки розглянутих злочинів, але й окремі законодавчі приписи Загальної частини КК України, які безпосередньо визначають їх сутність і правову природу.

На нашу думку, як відзначалося раніше, у таких змінах мають потребу приписи, закріплені ч. 1 ст. 1 КК України. Це положення визначає, які основні сфери життєдіяльності держави беруться під охорону чинним кримінальним законом, а саме «правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України від злочинних посягань…» [136, с. 18]. З чого випливає, що законодавець бере під свою охорону таку сферу кримінально-правового захисту, як конституційний лад. З огляду на ту обставину, що конституційний лад є невід’ємним елементом, складовою частиною основ національної безпеки (державної безпеки), як нам здається, необхідно в ч. 1 ст. 1 КК України замінити конституційний лад, як сферу кримінально-правової охорони, на державну безпеку (основи національної безпеки) як таку сферу. Бо основи національної безпеки (державна безпека) є більш ємним поняттям, що складають такі його елементи, як конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність. Подібний умовивід випливає з положень Закону «Про Основи національної безпеки», де як один з об’єктів його охорони є держава, тобто державна безпека, елементами якої є конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність (п. 3 ст. 3 Закону) [272]. Отже, конституційний лад перебуває під захистом такого закону як основний елемент державної безпеки. У зв’язку з цим наявність у ч. 1 ст. 1 КК України як одного з об’єктів кримінально-правової охорони – державної безпеки (основ національної безпеки) – дозволило б охопити кримінально-правову охорону не тільки конституційного ладу, але й суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності України.

Далі, як нам здається, у певних удосконаленнях має потребу нормативний припис, передбачений ст. 111 КК України («Державна зрада»). Це положення містить основні юридичні ознаки складу такого злочину, однак не зовсім визначає юридичну сутність, правову його природу, що, можливо, не відповідає тим загрозам, тим викликам, що існують у сучасній об’єктивній дійсності. У зв’язку з чим, з метою більш конкретизованого з’ясування сутності та юридичного змісту державної зради, здається необхідним переформатувати її законодавче визначення з урахуванням положень, які лягли в основу формулювання такого злочину, яке ми розробили.

Так, у процесі проведеного раніше наукового аналізу базових ознак і вироблених концептуальних категорій цього злочину було запропоновано його формулювання, що містить групу обов’язкових ознак, необхідних для повного і всебічного з’ясування його сутності та правової природи. А саме: державна зрада – це вчинене умисно, спільно з іноземною державою, іноземною організацією чи їх представниками суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) громадянина України, що посягає на суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну або інформаційну безпеку України.

Також, в умовах сучасної дійсності, в період активізації сепаратистських і екстремістскіх настроїв, а також з урахуванням відомих подій в окремих регіонах України, мають місце випадки (в тому числі і масові) переходу наших громадян на державну службу держави, яке здійснює акт агресії проти України. У зв'язку з чим пропонується доповнити диспозицію статті 111 КК України новою формою здійснення такого злочину - перехід на державну службу держави, яке здійснює агресію проти України.

Під переходом на державну службу держави, яке здійснює агресію проти України слід розуміти вступ громадянина України на державну службу такої держави з метою здійснення професійної діяльності в органах правосуддя, правоохоронних органах, міністерствах, відомствах, органах центральної і місцевої влади тощо.

У рамках дослідження суб’єктивних ознак такого злочину ми пропонуємо в диспозиції ст. 111 КК України указати на наявність конкретної мети за аналогією з такими складами розглянутого розділу КК України, як ст.ст. 109, 110, 113 КК України, що виключило б імовірність наявності непрямого умислу в таких діяннях і вирішило б існуючі в науці кримінального права суперечності в частині встановлення виду умислу такого злочину. Подібна обставина дозволить у тому числі вирішити багато спірних моментів, що виникають при кваліфікації таких злочинів правозастосовними органами.

Отже, відповідно до розробленої концепції пропонується така редакція законодавчого припису, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України:



«Стаття 111. Державна зрада

Державна зрада, тобто небезпечне для української держави діяння, вчинене умисно громадянином України з метою заподіяння шкоди суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності, обороноздатності, державній, економічній або інформаційній безпеці України, а саме: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану чи в період збройного конфлікту, перехід на державну службу до держави, яка здійснює агресію проти України, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України».

Не менш гострою уявляється проблема встановлення предмета й окремих форм об’єктивної сторони «Державної зради» (ст. 111 КК України) і «Шпигунства» (ст. 114 КК України). Тим паче що в сучасних умовах вирішення подібної проблеми набуває виключної важливості та значимості в частині запобігання і локалізації протиправних посягань, що почастішали, на основи державної безпеки.

Відповідно до чинного кримінального законодавства предметом злочинів, передбачених ст.ст. 111 КК України («Державна зрада у формі шпигунства») і 114 КК України («Шпигунство»), можуть бути тільки відомості, що становлять державну таємницю. Однак зовсім не складно в сучасних умовах уявити таку ситуацію, коли іноземна розвідка чи її представники в процесі здійснення своєї ворожої діяльності проти України можуть одержати (добути), а потім використовувати інформацію, що не містить державної таємниці, але предметний аналіз і узагальнення якої може сприяти одержанню бажаного результату. Тобто можна припустити, що використання таких відомостей може призвести до не менш тяжких наслідків, чим використання інформації, яка містить державну таємницю. У цьому разі може йтися про так звані інші відомості секретного характеру, що не є предметом державної зради і шпигунства, але виходять, добуваються, використовуються за завданням іноземної держави, її розвідки з метою їх використання на шкоду інтересам нашої держави. Отже, як нам здається, на законодавчому рівні варто закріпити як предмет розглянутих злочинів і інші відомості, що не є державною таємницею.

Не менш важливим є питання про криміналізацію деяких протиправних вчинків у контексті з існуючими формами об’єктивної сторони розглянутих злочинів. Так, ми запропонували положення, згідно з яким у процесі вчинення державної зради у формі шпигунства (ст. 111 КК України) і шпигунства (ст. 114 КК України) відповідальність має наставати не тільки за передачу і збирання секретних відомостей, але й за їх збереження. Як нам здається, криміналізація збереження таких відомостей деякою мірою має сприяти нейтралізації злочинної діяльності іноземних спецслужб, спрямованої на залучення наших громадян до здійснення ворожої діяльності проти України, а збереження секретних відомостей сприяє конспірації їхньої ворожої діяльності. Така обставина є незаперечним доказом у необхідності криміналізації і розглянутої форми ворожої діяльності.

З огляду на це і попереднє положення ми пропонуємо таку редакцію ч.1 ст. 114 КК України («Шпигунство»):

«Передача, збирання чи збереження за завданням іноземної розвідки відомостей, що не містять державної таємниці, для використання їх на шкоду інтересам України або здійснення тих самих дій з метою передачі іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам відомостей, що містять державну таємницю, якщо ці дії вчинив іноземець або особа без громадянства,–».

Подібні положення характерні і для державної зради, беручи до уваги ту обставину, що шпигунство є однією з форм її об’єктивної сторони, за винятком деяких ознак суб’єкта такої форми.

Крім того, як уже відзначалося неодноразово, у деякому законодавчому переформатуванні має потребу й існуюча система злочинів, закріплених у Розділі І Особливої частини чинного кримінального законодавства. Подібні положення про існуючі в науці варіанти систематизації розглянутих злочинів досить докладно ми розглянули раніше. Такі наукові версії класифікації подібних злочинів стосувалися насамперед чинного законодавства чи законодавства, що функціонувало на різних етапах розвитку нашої державності. І вкрай рідко подібні наукові розробки містили будь-які концептуальні положення в частині перспектив розвитку й удосконалення чинного нині кримінального законодавства. Проте в цьому розумінні можна виділити деякі концептуальні розробки, що певною мірою сприяють формуванню авторської концепції про стратегію розвитку вітчизняного кримінального законодавства у сфері охорони основ національної безпеки України.

Сучасну концепцію подібної класифікації, в основі якої розглядається державний суверенітет як основний об’єкт кримінально-правової охорони, запропонував професор О. М. Костенко. В основі розподілу таких злочинів на окремі види лежить не об’єкт кримінально-правової охорони, а спосіб злочинного посягання на державний суверенітет, що вчений розглядає як один із головних атрибутів державної влади: 1) узурпація суверенітету разом з узурпацією державної влади; 2) ослаблення суверенітету разом з ослабленням державної влади; 3) зловживання суверенітетом разом із зловживанням державною владою [251, с. 234].

Отже, у залежності від способу такого посягання автор розробив систему нормативних приписів, що забезпечують кримінально-правову охорону державного суверенітету.

Так, першу групу норм «системи кримінально-правової охорони державного суверенітету» складали норми, які охороняють державну владу від узурпації. Згідно з концепцією О. М. Костенка до такого виду норм у чинному КК належать норми, визначені ст.ст. 109, 110, 157, 158, 1581, 1582, 1591, 160, 255, 256, 258, 260, 294 та деякими іншими. Діяння, що хоч і не спрямовані безпосередньо на захоплення державної влади, але можуть бути використані для її захоплення, передбачені, зокрема, у ст.ст. 157, 158, 160, 255, 256, 258, 2581, 2582, 2583, 2584, 2585, 260, 294 КК України.

До другої групи норм «системи кримінально-правової охорони державного суверенітету» належать норми, які охороняють державний суверенітет від діянь, що його ослаблюють. Такі дії передбачено у ст.ст. 111, 112, 113, 114, 199, 210, 211, 212, 233, 328, 329, 330, 338, 342, 344, 346, 349, 351, 353 та деяких інших статтях КК України. Так само, як і в попередній групі автор окремо виділяє підгрупу діянь, які ослаблюють державу (і властивий їй суверенітет) не безпосередньо, а опосередковано (тобто можуть бути використані для такого ослаблення як засоби) і передбачені, зокрема, у ст.ст. 199, 210, 211, 212, 233 та інших статтях КК України.

Третю групу норм «системи кримінально-правової охорони державного суверенітету» складають норми, що протидіють зловживанню державною владою і притаманним їй суверенітетом. До цих норм можна вважати належними норми, передбачені, зокрема, ст.ст. 364, 365, 3652, 366, 367, 3692, 375, 382, 423, 424, 426 КК України [251, с. 234–237].

Дуже цікавим і корисним у такій класифікації уявляється виділення, що його пропонує вчений, у перших двох групах розглянутих злочинів наявності діянь, що безпосередньо пов’язані з відповідним способом учинення посягання на державний суверенітет, а також окремі підгрупи діянь, що в якомусь розумінні опосередковано можуть бути пов’язані з таким способом посягання на зазначений об’єкт.

На підставі дослідження зазначеної системи, а також досвіду кримінально-правової охорони державного суверенітету низки зарубіжних країн можна, відзначає О. М. Костенко, запропонувати таке вдосконалення кримінально-правової охорони державного суверенітету в Україні.

По-перше, ввести кримінальну відповідальність за «навмисні дії в інтересах іншої держави, що заподіюють збиток суверенітету України».

По-друге, у Кримінальному кодексі України передбачити такий злочин, як «Захоплення державної влади шляхом підкупу, обману чи зловживання довірою виборців».

По-третє, варто передбачити кримінальну відповідальність і за діяння, яке можна визначити як «незаконне одержання повноважень на виконання державних функцій» [251, с. 238].

Відповідно до міркувань О. Ф. Бантишева й О. В. Шамари злочини проти основ національної безпеки повинні бути доповнені злочинами терористичної спрямованості. А саме потребують такого переміщення злочини, передбачені у ст. 258 (терористичний акт), 2581 (втягнення у вчинення терористичного акту), 2582 (публічні заклики до вчинення терористичного акту), 2583 (створення терористичної групи чи терористичної організації), 2584 (сприяння вчиненню терористичного акту) КК України, але передусім ст. 258 КК України з Розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки» в розділ І «Злочини проти основ національної безпеки України» Особливої частини КК України. Так, визначення як родового об’єкта терористичного акту основ національної безпеки України, на думку авторів, дає привід зарахувати його до злочинів проти основ національної безпеки України [20, с. 39].

С. В. Дьяков пропонує своє бачення в частині вирішення проблеми вдосконалення кримінально-правової охорони основ конституційного ладу і безпеки держави. Так, учений надає таку версію обновленої системи розглянутих злочинів.

I. Злочини що посягають на зовнішню безпеку:

– державна зрада (ст. 275 КК РФ);

– шпигунство (ст. 276 КК РФ);

– розголошення державної таємниці (ст. 283 КК РФ);

– утрата документів, що містять державну таємницю (ст. 284 КК РФ).

Дану групу злочинів автор пропонує доповнити такими складами: незаконне перетинання державного кордону Російської Федерації (ст. 322 КК РФ) і протиправна зміна державного кордону Російської Федерації (ст. 323 КК РФ).

II. Злочини, що посягають на внутрішню безпеку:

а) злочини екстремістського характеру:

– публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності (ст. 280 КК РФ);

– порушення ненависті або ворожнечі, а так само приниження людської гідності (ст. 282 КК РФ);

– організація екстремістського співтовариства (ст. 2821 КК РФ);

– організація діяльності екстремістської організації (ст. 2822 КК РФ);

б) злочини терористичного характеру:

– посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 277 КК РФ);

– насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади (ст. 278 КК РФ);

– збройний заколот (ст. 279 КК РФ).

Таку групу злочинів учений пропонує доповнити такими складами: «Терористичний акт» (ст. 205 КК РФ), «Сприяння терористичній діяльності» (ст. 2051 КК РФ), «Публічні заклики до здійснення терористичної діяльності чи публічне виправдання тероризму» (ст. 2052 КК РФ).

III. Злочин, що посягає на економічну безпеку: диверсія (ст. 281 КК РФ).

У цю групу злочинів пропонується внести такі склади:

– виготовлення чи збут підроблених грошей або цінних паперів (ст. 186 КК РФ);

– контрабанда (ст. 188 КК РФ);

– незаконний оборот дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів або перлів (ст. 191 КК РФ);

– неповернення через кордон коштів у іноземній валюті (ст. 193 КК РФ).

З чого випливає, що С. В. Дьяков так само, як і попередні дослідники, «переносить» злочини терористичної спрямованості в групу злочинів проти безпеки держави, підкреслюючи цим самим їх особливу небезпеку. Намагаючись «підсилити» позиції злочинів, що посягають на економічну безпеку держави, автор доповнює їх цілою групою посягань у господарській сфері.

У процесі розробки сучасної вітчизняної концепції кримінально-правового захисту основ національної безпеки не менш важливий зарубіжний досвід систематизації і криміналізації розглянутих суспільно небезпечних посягань у кримінальному законодавстві таких держав.

Слід зазначити, що зарубіжне кримінальне законодавство також розглядає державні злочини як одні з найнебезпечніших, що посягають на конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність. Ця обставина пояснюється насамперед природою родового об’єкта таких злочинів, що охоплює як зовнішню і внутрішню безпеку держави, так і найважливіші її інтереси. Про це свідчить структура кримінального законодавства таких держав, де глави, що містять державні злочини, очолюють Особливі частини таких кримінальних кодексів, а санкції, що передбачені за здійснення подібних діянь, є найбільш суворими в порівнянні з нормативними приписами інших глав. До таких кримінальних законодавств можна вважати належними Особливі частини кримінальних кодексів Данії [373, с. 73], Китаю [376, с. 59], Норвегії [346, с. 108], Куби [382, с. 92], ФРН [394, с. 229], Республіки Корея [381, с. 82], Італії [375, с. 128], Туреччини [388, с. 114], Голландії [371, с. 238], Болгарії [379, с. 54], Бельгії [370, с. 80] та інших держав.

В Особливій частині кримінального законодавства Латвійської Республіки [377, с. 118], Польщі [384, с. 50], Узбекистану [385, с. 135], Естонії [398, с. 88] та інших країн розглянуті злочини розташовуються відразу ж після військових злочинів чи злочинів проти миру і людства.

У КК Білорусі [378, с. 200], Австрії [369, с. 43], Казахстану [380, с. 237], Франції [395, с. 6], Швейцарії [397, с. 43], Іспанії [374, с. 59], Російської Федерації [387, с. 756], Грузії [372, с. 323], Молдови [383, с. 354] і низки інших держав основне місце посідають злочини проти життя і здоров’я особистості. Однак незалежно від політичної чи ідеологічної доцільності, якою керувався зарубіжний законодавець при систематизації свого національного законодавства, особливе місце в них усе-таки посідають державні злочини, про що свідчать санкції таких норм, які вказують на їх підвищену суспільну небезпеку. Причому, що примітно, нерідко подібним видом злочинів зарубіжні законодавці охоплюють часом різні діяння, що не збігаються за своєю видовою належністю.

У США найбільш небезпечними визнаються злочини проти державної безпеки. Ця обставина пояснюється наявністю достатньо суворих санкцій за їх учинення: за вчинення деяких подібних діянь передбачено довічне позбавлення волі чи навіть страта.

Дуже цікавою є та обставина, що у Федеральному Кримінальному кодексі (Розділ 18 Зводу законів США) такі діяння не сконцентровані традиційно в самостійний розділ, а «розкидані» в різні розділи кримінального закону. Так, наприклад, Розділ 115 «Зрада, заклик до заколоту, підривна діяльність» передбачає відповідальність за зраду (§ 2381), приховання зради (§ 2382), заколот або повстання (§ 2383), заколотну змову (§ 2384). А Розділом 37 «Шпигунство і цензура» регламентується відповідальність за збір, передачу або втрату інформації оборонного характеру (§ 793), збір або передачу інформації оборонного характеру на допомогу іноземному уряду (§ 794), фотографування і зарисовка споруджень оборонного значення (§ 795), розкриття секретної інформації (§ 798) [348, с. 189] і т. д. Отже, всі державні злочини у США можна умовно розділити на дві групи: 1) «Зрада, заклик до заколоту, підривна діяльність» і 2) «Окремі види шпигунської діяльності».

Чинне кримінальне законодавство Великої Британії охоплюється 11 м томом «Збірника законів Англії». Найбільш небезпечними державними злочинами визнаються, як правило, «Злочини проти корони й уряду» (різні форми зради, підбурювання до заколоту, напад на короля та ін.), а також інші державні злочини: шпигунство, тероризм, розголошення державної таємниці та ін.



Англійський учений-юрист Б. Хелсбері виділяє окрему групу злочинів – проти уряду і суспільства. До таких він уважає належними 18 категорій злочинів: проти королівської влади; проти громадського спокою (заклик до заколоту і непокори, створення протизаконних товариств, незаконне носіння військової форми тощо); незаконне володіння вогнепальною зброєю; розголошення державної таємниці; злочини проти: посадових осіб, правосуддя, власності й повноважень королівської влади, іноземних держав, релігії, шлюбу і родини, честі й моралі, публічного здоров’я і безпеки, профспілок і підприємців, а також бродяжництво та ін. [161, с. 291].

У 9-му виданні англійського курсу Кроса і Джонса «Вступ до кримінального права» (1980 р.), що надруковано після смерті авторів за редакцією Карда, виділена самостійна глава «Політичні злочини», яка об’єднує зраду, тероризм, підбурювання до заколоту і розголошення державної таємниці [220, с. 153].

Законами про охорону державної таємниці 1911-го, 1920-го, 1939-го, 1989 р. передбачена відповідальність за шпигунство і незаконне розкриття державної таємниці. При цьому йдеться про найрізноманітніші злочини про: незаконне наближення до заборонних місць; незаконну передачу з метою заподіяння збитку безпеці держави документів чи відомостей, що може використати ворог; невжиття розумних заходів турботи про секретні службові документи; приховування шпигунів; незаконне використання службової форми тощо. Види подібних злочинів численні, і їх суб’єктом може бути будь-як особа – як підданий Англії, так і іноземець [161, с. 293]. Відповідно до аналізу таких положень можна припустити, що в англійському кримінальному законодавстві нормативні приписи, які передбачають відповідальність за державні злочини, складаються з групи «злочинів проти уряду і суспільства», а також інших нормативних приписів, розосереджених у різних законодавчих актах подібної спрямованості.

Особливу частину Кримінального законодавства ФРН очолюють норми про злочинні посягання проти інтересів держави. Система суспільно небезпечних посягань на інтереси держави складається з таких груп злочинів: зрада миру; державна зрада; загроза демократичній правовій державі; зрада батьківщині й загроза зовнішній безпеці; злочинні діяння проти іноземних держав; злочинні діяння проти конституційних органів, а також пов’язані з виборами і голосуванням; злочинні діяння, спрямовані проти оборони країни; опір державній владі.

Розділ 1 Особливої частини Кримінального кодексу ФРН – самостійний компонент загальної системи кримінального законодавства, що складає група злочинів – «зрада миру, державна зрада і створення загрози демократичній правовій державі». Відповідно, цей розділ Особливої частини складається з таких глав: «Зрада миру» (80-80а), «Державна зрада» (81-83а) і «Загроза демократичній правовій державі». Правоохоронюваним благом у главах першій і другій Розділу І визнаються територіальна і конституційна цілісність Федерації і федеральних земель. У цих нормах визначаються такі злочинні діяння: підготовка агресивної війни (80); підбурювання до агресивної війни (80а); державна зрада Федерації (81); державна зрада федеральній землі (82); готування до державної зради (83) [161, с. 298].

Розділ ІІ Особливої частини кримінального кодексу ФРН має назву: «Зрада Батьківщині й загроза зовнішній безпеці». Злочини цього розділу можна умовно розділити на такі підвиди: злочини, пов’язані зі зрадницькою видачею і розголошенням державної таємниці, а також подібні їм дії (94-97b, 100а) з різними видами шпигунської діяльності, пов’язаної зі зрадою Батьківщині (98–100). Охоронюваним цими нормами правовим благом є зовнішня безпека і міжнародні відносини ФРН з іноземними державами.

Цей розділ містить такі склади злочинів: зрада Батьківщині (94); розголошення державної таємниці (95); зрадницьке й інше вивідування державної таємниці (96); видача державної таємниці (97); видача таємниці, що не є державною (97а); розголошення відомостей, помилково прийнятих за державну таємницю (97b); шпигунська агентурна діяльність (98); агентурна діяльність за завданням іноземних секретних служб (99); зносини, що створюють загрозу мирному існуванню ФРН (100); зрадницька підробка (100а) [161, с. 299].

З огляду на ту обставину, що злочини, які безпосередньо посягають на державну безпеку ФРН, закріплені в перших двох розділах з групи посягань проти інтересів держави, а також з урахуванням їх видового об’єкта умовно розглянуті злочини можна поділити на «Злочини проти територіальної і конституційної цілісності Федерації і федеральних земель» (Розділ I) і «Злочини проти зовнішньої безпеки і міжнародних відносин ФРН з іноземними державами» (Розділ II).

Кримінальне законодавство Італії в Розділі І Особливої частини містить систему злочинів проти держави, що поділяються на окремі види: злочини проти зовнішньої безпеки, внутрішньої безпеки держави, політичних прав громадянина, іноземних держав, їх глав і представників.

Злочини проти зовнішньої і внутрішньої безпеки, що безпосередньо посягають на державну безпеку, можна виділити в дві групи. До першої групи (внутрішня безпека) можна вважати належними «Посягання на цілісність, незалежність і єдність держави» (ст. 241), «Шпигунство» (ст. 257), «Збір відомостей, що стосуються безпеки держави і є секретними» (ст. 256), «Добування з метою політичного чи військового шпигунства відомостей, що за рішенням компетентної влади не підлягають поширенню» (ст. 287 КК), «Таємне проникнення в місця військового значення» (ст. 260 КК) [375, с. 148].

Другу групу складають злочини проти зовнішньої безпеки Італії: «Розголошення державної таємниці» (ст. 261), «Розголошення відомостей, що не підлягають поширенню» (ст. 262) [375, с. 149].

У кримінальному законодавстві Франції відповідальність за державні злочини передбачена Книгою IV «Злочини і провини проти нації, держави і громадського спокою». Очолює цю Книгу глава, в якій передбачена відповідальність за зраду і шпигунство. Основна відмінність між такими злочинами, як і в чинному кримінальному законодавстві України, – у суб’єкті. Так, якщо подібний злочин учинив громадянин або військовослужбовець Франції, то йдеться про зраду, якщо будь-яка інша особа – шпигунство (ст. 4101).

У цій самій главі передбачена також відповідальність і за такі злочини, як: установлення зв’язків з іноземною державою з метою викликати воєнні дії чи акти агресії проти Франції (ст. 4114 КК); надання іноземній державі засобів для воєнних дій чи актів агресії проти Франції (ст. 4114 КК); саботаж (ст. 4119 КК); надання цивільним або військовим органам влади Франції помилкової інформації з метою надання допомоги іноземній державі, здатне заподіяти шкоду основним інтересам нації (ст. 41110 КК), і деякі інші [395, с. 339–342].

У главі другої книги «Інші посягання на республіканські інститути державної влади чи цілісність національної території» містяться такі види державних злочинів, як посягання, змова, участь у повстанні, та ін.

До державних злочинів належить і посягання на безпеку Збройних Сил Франції: підбурювання французьких військовослужбовців до переходу на службу до іноземної держави, до непокори, деморалізація армії, перешкоджання пересуванню особового складу чи військової техніки та ін. З чого випливає, що деякі види державних злочинів за КК Франції, у певному розумінні, пов’язані зі злочинами у сфері несення військової служби [161, с. 297].

Отже, відповідно до таких глав усі державні злочини можна умовно розділити на «Особливо небезпечні посягання на безпеку держави» та «Інші посягання на безпеку держави».

Наданий аналіз зарубіжного кримінального законодавства у сфері охорони безпеки держави свідчить про те, що тією чи іншою мірою криміналізуються, як правило, різні форми зрадницьких дій і всілякі прояви шпигунських дій. Однак поряд із цим особливе місце посідають антидержавні злочини, сполучені із заколотом (повстанням): заклик до заколоту, заколот, повстання, заколотна змова (США); підбурювання до заколоту, заклик до заколоту (Велика Британія); змова, участь у повстанні (Франція) та ін.

Зазначена обставина свідчить про те, що в зарубіжному кримінальному законодавстві пріоритетна увага приділяється захисту основ конституційного ладу і державної влади як неодмінної умови забезпечення політичної безпеки. Адже злочини подібної спрямованості є, у певному розумінні, посяганнями на правові й демократичні основи функціонування державної влади і конституційного ладу. У результаті вчинення таких посягань держава або може припинити своє існування, або це сприятиме затвердженню антидемократичної форми правління, чим в основному і трактується підвищена суспільна небезпека таких злочинів.

Так, у зв’язку з посиленням тенденції до глобалізації, – відзначає Б. Д. Леонов, – збройна конфліктність стала впливовим фактором міжнародних відносин, що розширило межі об’єкта регулювання міжнародного права, зміст якого охоплюється відносинами між державою і певною соціальною групою населення, яка за допомогою зброї справляє вплив з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, захоплення державної влади чи іншими політичними цілями [168, с. 69].

Подібного роду проблема протидії існуючій державній владі, державному ладу існувала ще в більш ранні періоди розвитку нашої державності (наприкінці XIX – на початку XX ст.), коли в боротьбі демократичних сил з царським самодержавством почали виникати різні тенденції: інтелігенція й іншi прогресивнi кола вже протидіяли існуючiй владi. Так, з одного боку, «розташовувалися» утопічні тенденції про поступову модернізацію існуючого суспiльства, про освіченого монарха, що прямує шляхом європейських демократичних держав, визволяючи народ від кріпосного права. З іншого – надії на просвітництво народних мас, на перетворення їх на самостійну силу, що рішуче скидає самодержавство. І з третього боку, радикальні, екстремістські погляди, які виключають мирне і поступове вирішення наболілих проблем і свої розрахунки, що будуються, на активність вузького кола борців за справедливість, здатних захопити державну владу і перебудувати суспiльство за власним планом [417, с. 207]. До чого такі явища (в історичному контексті) призвели, всім давно відомо... У сучасних умовах нашої державі також доводиться стикатися з аналогічною дилемою: або розвивати подібного роду «прогресивні» демократичні процеси, або жорстко правозастосовними засобами протистояти їм.

При цьому проблема обґрунтованості й необхідності кримінально-правової охорони демократичної форми правління в теорії і філософії кримінального права викликає досить цікаву дискусію в тій частині, що наявність у вітчизняному законодавстві подібних кримінально-правових заборон, з одного боку, є природною і досить обґрунтованою, а з іншого – матеріальна складова розглянутих діянь характеризується більшою мірою політичною, ніж правовою доцільністю.

Подібні положення характерні й окремим заходам, здійснюваним з метою локалізації і припинення диверсійно-терористичної діяльності. Заведено вважати, що одним із найбільш раціональних методів боротьби з будь-якими проявами міжнародного тероризму і диверсіями є застосування конвенційного механізму, тобто результатів окремих конвенцій, що мають за свою мету боротьбу з кожним окремо взятим видом терористичної чи диверсійної діяльності. Так, результати вивчення зарубіжного досвіду протидії цим соціально небезпечним явищам показали, що в основному держави прямують двома шляхами. Перший характеризується тим, що в більшості з них діють окремі норми кримінального законодавства, які передбачають відповідальність за тероризм і диверсії. Другий свідчить про те, що в інших державах терористичний характер діянь розглядається як кваліфікуюча ознака, що є підставою для посилення покарання за злочини цієї спрямованості [433, с. 278–280].

Безумовно, проблема створення діючої правової моделі у сфері забезпечення захисту демократичних основ правової держави є однією з найбільш пріоритетних і одночасно невирішених проблем сучасної вітчизняної науки кримінального права. Питання, в якій формі така охорона повинна була б здійснюватися, – відзначають швейцарські вчені Г. Штратенверт і Ф. Боммер у контексті юридичної характеристики «злочинів проти існування і конституції держави», – та чи кримінально-правовими засобами, наводить на глибокі міркування [499, s. 262].

Так, наприклад, у такій провідній державі Євросоюзу, як Німеччина, поряд із кримінально-правовою застосовується і конституційно-правова відповідальність, що вказує на наявність своєрідної державної доктрини у сфері охорони демократичної ідеології. Подібна обставина пояснюється положеннями ст. 18 Основного Закону Федеративної республіки Німеччина від 23 травня 1949 року, згідно з якими кожний, хто зловживає свободою вираження думок, зокрема свободою друку, свободою викладання, свободою зборів, свободою об’єднань, правом на таємницю листування, поштових, телеграфних і телефонних повідомлень, правом власності чи правом притулку для боротьби проти вільного демократичного ладу (нім. – freiheitliche demokratische Grundordnung), позбавляється таких конституційних прав [488].

Слід зазначити, що практично в жодній конституції будь-якої демократичної держави подібні за своїм змістом положення не містяться. Такого роду успіхи німецьких учених-правознавців у захисті демократичних інститутів від усіляких протиправних посягань багато в чому пояснюються тим, що саме Німеччина зазнала на собі наслідки трагічних подій першої половини XX століття. І з метою виключення можливості повторення подібного німецькі юристи і політологи вперше розробили і впровадили відповідний механізм правової політики держави у сфері охорони демократичних інститутів. Але в процесі формування подібної доктрини їм довелося вирішити немало всіляких проблем, серед яких питання про визначення припустимих правових меж охорони демократії у відкритому суспільстві (антипод недемократичних «закритих суспільств» від нім. – offene Gesellschaftтермін, що його ввів 1945 р. філософ Карл Р. Поппер) і питання, наскільки зазначене конституційне положення в сутності не суперечить самому собі (тобто чи відповідає воно в цілому концепції вільного демократичного ладу) [491, s. 493].

У цій частині слід зазначити, що у ФРН на федеральному і регіональному рівнях функціонують особливі державні структури із захисту конституції (нім. –Verfassungsschutzbehöden), що, на думку Ш. Кайлітц, роблять істотний вклад у захист демократії [492, s. 214].

Таким чином, наявність подібної практики дає до деякої міри певне уявлення про сутність конституційно-правової охорони демократичної правової держави, що дозволяє зіставити конституційно-правовий і кримінально-правовий механізми такої охорони. Це, у свою чергу, сприяє виявленню основних розходжень між ними, що визначаються не тільки їх належністю до різних видів юридичної відповідальності, але й відмінностями в самому підході, виборі стратегії з нейтралізації потенційних загроз тому самому досліджуваному об’єкту кримінально-правової охорони.

Зокрема, якщо принципово розглядати кримінально-правовий захист держави як повний змісту, на думку Г. Штратенверта і Ф. Боммера, завжди існує небезпека того, що та чи інша форма його реалізації спричинить порушення прав і свобод громадян, до охорони яких, однак, він споконвічно і зводився [499, s. 262].

У цьому зв’язку уявляється не зовсім зрозумілим, з огляду на принципи базових демократичних категорій ліберальної справедливості, яким чином наша держава в умовах існуючої воєнної загрози, що триває, політичної кризи і розгулу сепаратистських настроїв здатна «адаптувати» сучасну українську громадськість до ліберально-демократичних цінностей, політичній культурі нового типу. Відповідно, якими правовими інструментами вона буде здатна нейтралізувати активність екстремістських, ультралівих чи ультраправих елементів, що прагнуть значно поповнити ряди своїх послідовників з метою здійснення в майбутньому дій екстремістського, сепаратистського характеру, здійснення чергової формально «легітимної», «демократичної» зміни влади (державного перевороту) тощо.

У своїх прагненнях локалізувати подібного роду радикальну, деструктивну антидержавну ідеологію від суспільної свідомості законодавець усупереч закріпленим у Конституції принципам політичної свободи змушений протидіяти подібним проявам шляхом посилення заходів кримінально-правового впливу у сфері функціонування громадських організацій антидержавної (антиконституційної) спрямованості, у тому числі й щодо пропагандистсько-агітаційної діяльності подібного напряму.

Як наслідок, доля законодавчого придушення супротивників у демократичному суспільстві доходить до дивного парадокса: якщо розумним чином воно здатне вести до мети, то, як правило, є непотрібним; але якщо придушення стає очевидним через будь-яку серйозну загрозу демократичному ладу, справедливо відзначає німецький учений О. Кирххаймер, тоді його цінність (придушення) найчастіше обмежена і воно таїть у собі зачатки нових, можливо, ще великих небезпек для демократії [493, s. 256].

Безумовно, подібні процеси можуть призвести до поступового скасування задекларованих на конституційному рівні демократичних принципів і порушення існуючої соціально-політичної рівноваги, а отже – виникнення і поширення авторитарно-репресивної ідеології, що заперечує природні принципи народовладдя. З іншого боку, відсутність адекватних заходів законодавчого реагування на виникаючі загрози правам і законним інтересам особистості, конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності України, а так само несвоєчасне (у таких випадках) ужиття відповідних заходів кримінально-правової репресії може призвести до встановлення антидемократичного режиму, що згодом поставить під сумнів подальше існування такої державності, а отже, і неминучу її загибель.

Подібні суперечності свідчать про існування різного роду внутрішніх розбіжностей і дискусійних положень у частині концептуального розуміння демократії як найдосконалішої форми політичної організації суспільства. Поза будь-яким сумнівом, демократичні принципи формування сучасного суспільства не бездоганні, однак на цей момент розвитку нашої державності ні соціально-правова, ані політико-філософська концепції розвитку суспільства не запропонували більш ефективного механізму організації суспільства, що гарантує охорону невід’ємних природних прав і свобод людини і громадянина.

В Україні, у процесі розбудови сучасної демократичної державності, переважно домінує прозахідний (проєвропейський) вектор розвитку. І проте наша держава (в особі її законодавця) з урахуванням існуючих пріоритетів європейських цінностей, у тому числі пов’язаних з охороною демократичних інститутів, регламентує найсуворіший вид юридичної відповідальності за вчинення суспільно небезпечних посягань на демократичні принципи розбудови української державності. В умовах сучасної об’єктивної дійсності, коли загроза зовнішній і внутрішній безпеці України, як ніколи, актуальна, на наш погляд, саме кримінально-правові засоби уявляються найбільш ефективними інструментами захисту основ політичної системи суспільства як невід’ємної складової сучасної української демократичної державності від різного роду антидемократичних злочинних проявів (сепаратизму, екстремізму, політичного тероризму тощо). Саме за допомогою цієї обставини знаходить своє мотивоване пояснення криміналізація в КК України таких діянь, як дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109), посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110), фінансування дій, учинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 1102), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112), пропаганда війни (ст. 436), планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437), посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443) та ін.

Безумовно, криміналізація таких суспільно небезпечних посягань здатна поставити під сумнів багато ліберально-демократичних цінностей, а отже, і демократичність такого політичного режиму. З іншого боку, подібні пріоритети в кримінальній політиці властиві не тільки українській державі. Як відзначає Ш. Кайлітц, і в деяких високорозвинених демократичних правових державах (наприклад, у ФРН) нарівні з конституційно-правовою існує і кримінально-правова охорона демократії [492, s. 215]. А це, у свою чергу, означає, що розмірне (адекватне) використання кримінально-правового інструменту з метою ефективної охорони демократичних інститутів, як невід’ємної ідеологічної основи конституційного ладу України, фактично не здатне нівелювати фундаментальні основи демократичної правової держави й ототожнювати її з авторитарною формою організації влади.

При цьому слід зазначити, що не стільки проблема вибору необхідного концептуального напряму в досліджуваній сфері визначає легітимність і результативність проведеної кримінальної політики, скільки тією самою мірою наявність зробленого механізму в частині ефективної розробки і реалізації деяких нормативних приписів, що складають Розділ І Особливої частини КК України, які мають потребу в глибокому переосмисленні. Отже, криміналізація лише зазначених злочинних проявів в умовах існуючих загроз не зовсім відповідає всім тим завданням, що стоять перед сучасною кримінальною політикою України. У цьому зв’язку, як нам здається, виникає об’єктивна необхідність у посиленні такої відповідальності.

Такі положення свідчать головним чином про те, що в певного роду змінах і доповненнях мають потребу і деякі злочини у сфері внутрішньої (політичної) безпеки. Так, на нашу думку, назва складів злочинів, передбачених ст.ст. 109 і 110 КК України («Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» і «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»), не зовсім відображає їхню сучасну політико-правову сутність, тобто така редакція їх назви, як, утім, і зміст, не зовсім відповідають тим загрозам і викликам, що існують у наш час. Тим паче беручи до уваги ту обставину, яких масштабів набули загрози екстремістських і сепаратистських проявів, що супроводжуються фізичним і психічним насильством, широким застосуванням усіляких видів сучасної зброї різними злочинними угрупованнями, тощо.

У цьому зв’язку ми пропонуємо назву ст. 109 КК України «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» перейменувати на «Політичний екстремізм». Подібна назва мотивована прагненням зберегти непорушність політико-ідеологічних основ конституційного ладу України, особливо в період виникнення глибокої внутрішньодержавної політичної кризи і значної активізації всіляких політичних сил екстремістської спрямованості. Використання останніми існуючої нестабільної політичної (часом революційної) обстановки може призвести в остаточному підсумку до нелегітимного повалення державної влади або зміни конституційного ладу і затвердженню в Україні авторитарного режиму. Отже, нова назва буде найбільше адекватно відображати соціально-політичну сутність розглянутого діяння.

Крім того, як свідчить практика, зазначені в диспозиції ст. 109 КК України дії нерідко можуть бути поєднані також і із застосуванням вогнепальної чи холодної зброї. Подібні дії можуть бути вчинені із застосуванням як спеціально заздалегідь приготовленої зброї окремими учасниками таких проявів, так і за участю незаконних збройних формувань, що приєдналися до вчинення зазначених дій. У цьому зв’язку пропонується внести певні доповнення в зазначені нормативні приписи, що, зокрема, потягне за собою і зміну структури розглянутої норми. Так, на нашу думку, ч.ч. 3, 4 і 5 ст. 109 КК України варто наділити таким змістом:

3. «Організація збройного повстання з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а так само збройний опір урядовим військовим підрозділам, покликаним відновити конституційний правопорядок, а також активна участь у збройному повстанні або змова про вчинення зазначених дій, – ».

4. «Публічні заклики до збройного повстання з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади чи до збройного опору урядовим військовим підрозділам, покликаним відновити конституційний правопорядок, а так само розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, – ».

5. «Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї статті, вчинені представником влади, або повторно, або організованою групою, або з використанням засобів масової інформації, – ».

Також уявляється справедливим, на наш погляд, наділити розглянутий нормативний припис частиною шостою – заохочувальною нормою, що повинна сприяти відмовленню винною особою від продовження вчинення нею злочинних дій, гарантуючи їй звільнення від кримінального переслідування при дотриманні необхідних умов:

6. «Звільняється від кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин, передбачений цією статтею, якщо вона вчасно і добровільно повідомила органам державної влади про вчинене, чим сприяла запобіганню подальшому збитку інтересам України, а також якщо її дії не містять ознак іншого складу злочину».

Що стосується ч. 3, яка посідає центральне місце в розглянутому нововведенні, то її складають основні форми об’єктивної сторони такого злочину, а саме: «Організація збройного повстання» й «Активна участь у збройному повстанні».

Під організацією збройного повстання варто розуміти здійснення різного роду підготовчих дій, спрямованих на активну збройну протидію легітимній владі в Україні. Такі дії можуть бути виражені в: плануванні таких протиправних дій, порушенні в суспільстві вкрай негативного ставлення до існуючої законної влади, вербуванні майбутніх учасників такого повстання, матеріальному забезпеченні учасників такого повстання, забезпеченні таких учасників необхідними видами зброї тощо.

Активна участь у збройному повстанні має на увазі безпосереднє вчинення різного роду насильницьких дій, сполучених із застосуванням або спробою застосування зброї для досягнення бажаного злочинного результату.

В остаточному підсумку обновлена норма виглядатиме таким чином:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка