Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка3/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність загальнонаукових принципів і підходів, філософсько-світоглядних і спеціально-наукових методів пізнання соціально-правових процесів і явищ, серед яких: історичний, порівняльно-правовий, семантичний, формально-логічний, системно-структурний та ін.

Історичний метод використаний з метою вивчення еволюції законодавства про кримінальну відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України. Діалектичний метод було застосовано для дослідження тексту кримінального закону України у розвитку та взаємозв’язку, а також формулювання висновків і пропозицій. Порівняльно-правовий метод дозволив здійснити порівняльний аналіз розглянутих нормативних приписів із суміжними нормами інших розділів чинного кримінального законодавства, а також подібний аналіз усередині досліджуваного розділу з метою систематизації цих діянь на окремі види. За допомогою семантичного методу встановлений зміст таких понять, як «державна безпека», «національна безпека», «основи національної безпеки» та ін., їх науково-теоретичне і практичне значення. Догматичний метод взято за основу під час визначення змісту понять, тлумачення нормативного змісту окремих статей кримінального закону України. Формально-логічний метод сприяв розробці й аналізу спеціальних і загальних положень з погляду їх відповідності чинному кримінальному законодавству. Системно-структурний метод дозволив установити місце нормативних приписів, закріплених Розділом І Особливої частини КК, у структурі чинного кримінального законодавства України, а також виявити сутність основ національної безпеки як невід’ємного елементу національної безпеки (у широкому розумінні), у тому числі їх спільні й відмітні характеристики. Метод моделювання дав змогу сформулювати пропозиції до КК України й інших нормативно-правових актів.

Нормативно-правову базу дослідження склали положення Конституції України, Кримінального кодексу України, Закону України «Про основи національної безпеки України», низки інших нормативно-правових актів, а також законодавство іноземних держав.

Науково-теоретичним підґрунтям роботи стали праці вітчизняних і зарубіжних учених в галузі кримінального права, кримінології, загальної теорії права, філософії, соціології, юридичної лінгвістики, текстології, філології, логіки, а також нормативно-правові та міжнародно-правові акти, судові рішення. Так, у дисертації було вивчено і проаналізовано вибірково вироки, ухвалені судами у різних регіонах України протягом 2012–2015 років.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в том, що дисертація є першим після прийняття КК України 2001 року комплексним науковим дослідженням злочинів проти основ національної безпеки держави, в якому розроблена концепція кримінально-правової охорони основ національної безпеки України. На підставі поданого дослідження сформульовано низку нових концептуальних висновків і положень, а саме:

вперше:


  1. розроблено науково обґрунтовану концепцію кримінально-правової охорони основ національної безпеки України, що дозволяє встановити як алгоритм розподілу злочинів проти основ національної безпеки України на окремі види, так і коло злочинних посягань, потенційно небезпечних для основ національної безпеки України;

2) на підставі системного аналізу сутності й змісту понять «безпека» та «національна безпека» і з урахуванням положень Конституції України і Закону України «Про основи національної безпеки України» сформульовані нові авторські дефініції понять: «безпека» – це стан захищеності прав і свобод особистості, матеріальних і духовних цінностей суспільства, конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави від загроз соціального, природного, техногенного чи іншого характеру, а також зниження ступеня небезпеки таких загроз до мінімального рівня; «національна безпека» – це стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, гарантований ефективно функціонуючим державним механізмом із забезпечення і реалізації таких інтересів, що сприяє сталому розвитку суспільства, своєчасному виявленню, запобіганню і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам;

3) встановлено, що національна безпека, як об’єкт кримінально-правової охорони забезпечується не тільки нормативними приписами, закріпленими у Розділі I Особливої частини КК України (національна безпека у вузькому розумінні), але й нормами інших розділів КК, що також сприяють забезпеченню національної безпеки в інших сферах (національна безпека в широкому розумінні): у сфері охорони довкілля (Розділ VIII), у сфері охорони громадської безпеки (Розділ IX), у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпеченні призову і мобілізації (Розділ XIV) тощо;

4) встановлено соціально-юридична природа, структура, сутність та зміст понять «державна безпека» і «національна безпека»; їх співвідношення з урахуванням положень Закону України «Про основи національної безпеки України»: основи безпеки держави – це фактично основи національної безпеки; «державну безпеку» (національна безпека у вузькому розумінні) можна співвіднести з «національною безпекою» (національна безпека в широкому розумінні), як частину і ціле;

5) сформульовано загальне поняття злочинів проти основ національної безпеки України як передбачених кримінальним законодавством суспільно небезпечних діянь (дій чи бездіяльності), які вчинені умисно і посягають на «зовнішню» та «внутрішню» безпеку України;

6) розроблено класифікацію злочинів проти основ національної безпеки України. У залежності від джерел загроз національній безпеці, а відповідно, і сформованого видового об’єкта злочини проти основ національної безпеки поділяються на: 1) злочини, що посягають на «зовнішню» безпеку держави (ст.ст. 111, 114 КК) і 2) злочини, що посягають на «внутрішню» безпеку держави (ст.ст. 109, 110, 1102, 113, 1141 КК);

7) визначено комплекс необхідних структурних компонентів, що сприяють пізнанню природи, структури безпеки держави як об’єкта національної безпеки (з урахуванням положень Закону України «Про основи національної безпеки України»). Якби безпеку держави можливо було б зобразити структурно, то вона мала б такий вигляд: по вертикалі розташовувалися б її елементи (безпека конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності), а по горизонталі відповідно були б розташовані її внутрішня і зовнішня безпека як різновекторні, але при цьому однорівневі об’єкти кримінально-правової охорони;

8) розроблено групу ознак, що сприяє відмежуванню злочинів проти зовнішньої безпеки від злочинів проти внутрішньої безпеки, а також від інших видів злочинів. До таких ознак належать: а) вектор загрози (внутрішній чи зовнішній); б) наявність або відсутність іноземного адресата при посяганні; в) наявність видового об’єкта посягання;

9) виділені види суспільно небезпечних посягань, у яких основи національної безпеки України можуть виступати як основний або додатковий об’єкти: 1) злочини, які безпосередньо посягають на основи національної безпеки України (основи національної безпеки України є основним об’єктом): ст.ст. 109, 110, 1102, 111, 112, 113, 114, 1141, 258, 2581, 2582, 2583, 260, 294, 328, 329 КК України; 2) злочини, що посягають опосередковано (побічно) на основи національної безпеки України (основи національної безпеки України виступають як додатковий об’єкт): ст.ст. 2584, 2585, 335, 336, 337, 436, 437, 438, 439, 440, 442 КК України;

10) запропоновано класифікацію злочинів проти основ національної безпеки України в залежності від ознак суб’єкта таких злочинів, згідно з якою вони поділяються на такі види: 1) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає громадянин України (ст. 111 КК); 2) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає іноземний громадянин чи особа без громадянства (ст. 114 КК); 3) злочини проти основ національної безпеки України, суб’єктом яких виступає представник влади (ч. 3 ст. 109, ч. 2 ст. 110 КК); 4) злочини проти основ національної безпеки України, які вчиняє загальний суб’єкт кримінальної відповідальності (ст.ст. 109, 110, 1102, 1141 КК); 5) злочини проти основ національної безпеки України, які вчиняє суб’єкт із заниженим віком кримінальної відповідальності (ст.ст. 112 і 113 КК);

удосконалено:

11) науково-теоретичне уявлення про юридичну природу родового об’єкта злочинів проти основ національної безпеки України. З урахуванням досліджених теоретичних положень, а також на підставі аналізу положень чинного кримінального законодавства сформульовано поняття родового об’єкта злочинів проти основ національної безпеки України як суспільні відносини із забезпечення безпеки держави в основних сферах її діяльності, а саме у сфері охорони конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності, обороноздатності, інформаційної, економічної й екологічної безпеки;

12) положення щодо ч. 1 ст. 1 КК, до якої пропонується включення державної безпеки (основ національної безпеки) як окремого об’єкта кримінально-правової охорони, що передбачало б охорону конституційного ладу України, її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності;

13) формулювання, що визначає сутність і ознаки державної зради. Державна зрада – це вчинене умисно, спільно з іноземною державою, іноземною організацією чи їх представниками суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність) громадянина України, що посягає на суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну або інформаційну безпеку України;

14) наукові пропозиції до ст. 111 КК України. Пропонується в диспозиції цієї статті вказати на наявність конкретної мети за аналогією з такими складами розглянутого розділу КК, як ст.ст. 109, 110, 113 КК, що виключило б імовірність наявності непрямого умислу в таких діяннях і вирішило б існуючі в науці кримінального права суперечності в частині встановлення виду умислу такого злочину;

15) ідею про таку форму державної зради – «перехід на державну службу держави, яке здійснює агресію проти України», під яким слід розуміти вступ громадянина України на державну службу такої держави з метою здійснення професійної діяльності в органах правосуддя, правоохоронних органах, міністерствах, відомствах, органах центральної і місцевої влади тощо;

16) положення про нову форму диверсії - «вчинення кібернетичних атак», під якими слід розуміти посягання на комп'ютерні мережі шляхом їх несанкціонованого злому, масового зараження шкідливими програмами, вилучення секретної інформації тощо;

17) положення про зміну назви і змісту складів злочинів, передбачених ст.ст. 109 і 110 КК України, які не відображають їх сучасну політико-правову сутність, не відповідають тим загрозам і викликам, що мають місце у сучасний період. Назву ст. 109 КК України запропоновано змінити на «Політичний екстремізм», а назву ст. 110 КК України сформулювати як «Сепаратизм»;



одержали подальший розвиток положення:

18) щодо наукового розуміння та генези таких категорій, як «контрреволюційні злочини» – «державні злочини» – «особливо небезпечні державні злочини» – «злочини проти основ національної безпеки України»;

19) про потерпілого від злочинів проти основ національної безпеки, під яким варто розуміти і державу у вигляді її державних установ, органів влади, соціальних груп людей, трудових колективів і т. д.

20) про те, що конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність є не тільки основними елементами державної безпеки ( згідно до Закону України «Про основи національної безпеки України»), а також можуть розглядатися в якості основних елементів понять «зовнішня» і «внутрішня» безпека;

21) щодо встановлення предмета злочинів, передбачених ст.ст. 111 і 114 КК України. Пропонується включити в предмет зазначених злочинів інформацію, яка не містить державної таємниці (так звані інші відомості секретного характеру), предметний аналіз і узагальнення якої може сприяти одержанню бажаного злочинного результату, а, відповідно, можуть бути використанні на шкоду інтересам нашої держави;

22) згідно з якими в процесі здійснення державної зради у формі шпигунства (ст. 111 КК) і шпигунства (ст. 114 КК) відповідальність повинна наставати не тільки за передачу і збирання секретних відомостей, але і за їх збереження. Криміналізація збереження таких відомостей має сприяти нейтралізації злочинної діяльності іноземних спецслужб, спрямованої на залучення наших громадян до здійснення ворожої діяльності проти України, а збереження секретних відомостей сприяє конспірації їхньої ворожої діяльності.

23) про можливість здійснення диверсії (ст. 113 КК) в сучасних умовах і шляхом бездіяльності, коли більшість виробничих процесів (особливо небезпечних) практично цілком автоматизовані й безпечне їх функціонування багато в чому залежить від своєчасного в них утручання з боку осіб, виконуючих свої службові чи професійні обов’язки, а навмисне несвоєчасне нездійснення необхідних дій у потрібний (критичний) момент із метою послабити нашу державу варто кваліфікувати як диверсію, вчинену шляхом бездіяльності.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що сформульовані в дисертації пропозиції і висновки становлять собою результат комплексного кримінально-правового дослідження злочинів проти основ національної безпеки України.

Розроблені положення можуть бути використані:



  • у правотворчій роботі – як теоретичний матеріал для вдосконалення чинного кримінального законодавства в частині правової регламентації відповідальності за злочини проти основ національної безпеки України;

  • у правозастосовній діяльності – для надання допомоги практичним працівникам у здійсненні правильної кваліфікації злочинів, що посягають на основи національної безпеки України, їх відмежування від суміжних і інших злочинів (акт впровадження наукових розробок у діяльність Військової прокуратури Південного регіону України від 17 травня 2017 року);

  • у науково-дослідній діяльності – для подальшого пізнання і розвитку вчення про злочини, що посягають на безпеку держави;

  • у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів навчальних посібників і підручників з кримінального права України (частина Особлива); у процесі викладання навчальних дисциплін і спецкурсів; у науково-дослідній роботі студентів (акт впровадження наукових розробок в навчальний процес Одеського національного університету імені І.І.Мечникова від 7 березня 2017 року);

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення, висновки, результати проведеного дисертаційного дослідження, пропозиції і рекомендації автор виклав на міжнародних, міжвузівських і всеукраїнських конференціях, конгресах, симпозіумах, круглих столах, семінарах, зокрема: «Революції в Україні у ХХ–ХХІ століттях: співзвуччя епох» (Одеса, 18–19 листопада 2005 р.); «Социально-правовые проблемы совершенствования законодательства Украины: история, теория и практика» (Одеса, 23–25 листопада 2005р.); «Треті Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 23–24 листопада 2007 р.); «62 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 28–30 листопада 2007 р.); «Конституційне-правове регулювання суспільних відносин: минуле, сучасне, майбутнє» (Одеса, 27 березня 2009 р.); «Законодавство кримінально-правового напрямку: стратегія, тактика, техніка» (Одеса, 24 квітня 2009 р.); «64 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 25–27 листопада 2009 р.); «Проблеми національної державності» (Одеса, 26 березня 2010 р.); «Уроки истории. Великая Отечественная и Вторая мировая войны» (Санкт-Петербург, 8–9 квітня 2010 р.); «Становлення, функціонування та розвиток правових систем сучасності: проблеми науки і практики» (Одеса, 23 квітня 2010 р.); «65 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 24–26 листоп. 2010 р.); «Гармонізація законодавства кримінально-правового напрямку в сучасній Європі» (Одеса, Фрайбург (ФРН), 5–8 вересня 2011 р.); «10 років чинності Кримінального кодексу України: проблеми застосування, удосконалення та подальшої гармонізації із законодавством європейських країн» (Харків, 13–14 жовтня 2011 р.); «Сучасні завдання законодавств кримінально-правового напрямку. Десяті юридичні читання» (Одеса, 13 квітня 2012 р.); «67 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 28–30 листопада 2012 р.); «68 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 26–28 листопада 2013 р.); «69 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 26–28 листопада 2014 р.); «Лібералізм та права людини» (Одеса, 29 квітня – 1 травня 2015 р.); «70 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 25–27 листопада 2015 р.); «Legal Reforms of the Future & the Future of Legal Reforms» (Luxembourg, 26–29 November 2015.); «Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики» (Одеса, 18 грудня 2015 р.); «Európska tradícia v medzinárodnom práve: uplatňovanie ľudských ráv» (Bratislava, Slovenská republika, 6–7 máj 2016 r.); «Актуальные вопросы современной юридической науки: теория, практика, методика» (Могильов, 20 травня 2016 р.); The X International Academic Congress «Contemporary Science and Education in Americas, Africa and Eurasia» (Brazil, Rio de Janeiro, 19–21 November 2016); «71 наукова конференція професорсько-викладацького складу ОНУ імені І. І. Мечникова» (Одеса, 23–25 листопада 2016 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в 56 наукових працях, в тому числі одноосібній монографії, 21 науковій статті, опублікованій у фахових виданнях України, 2 з яких включено до міжнародних науково-метричних баз, 5 статей − у виданнях іноземних держав (Сполучені Штати Америки, Чехія, Люксембург, Республіка Молдова), у 5 працях, що додатково відображають наукові результати дисертації, а також у тезах 24 доповідей на науково-практичних конференціях (семінарах, симпозіумах, слуханнях).

Структура дисертації обумовлена метою, завданнями, об’єктом і предметом дослідження. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, поділених на 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Повний обсяг дисертації становить 468 сторінок, з них основний текст становіть 390 сторінок, список використаних джерел (499 найменувань) на 43 сторінках, додатки на 12 сторінках.

Розділ 1

Основи національної безпеки як об’єкт кримінально-правової охорони


    1. Методологія дослідження поняття «безпека»

У процесі встановлення поняття «основи національної безпеки» як об’єкта кримінально-правової охорони вельми очевидно, що забезпечення і збереження стану безпеки є одним з основних завдань держави і суспільства, бо без забезпечення безпеки неможливо нормальне функціонування будь-якого суспільства, будь-якої держави. Встановлення стану захищеності в будь-якій сфері громадського життя становить природну можливість у реалізації прав і свобод людини і громадянина, ефективний розвиток усього потенціалу суспільних відносин в умовах побудови сучасної демократичної цивілізації. Водночас поняття «безпека» має виражений людський вимір і у відомому сенсі може бути витлумачено за аналогією з інстинктом самозбереження індивіда [190, с. 23]. Ця обставина дозволяє розглядати категорію безпеки як основний фактор прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави.

Українська держава в порядку виконання покладеної на неї соціальної функції вживає комплекс стабілізаційних заходів щодо забезпечення безпеки громадян, країни в цілому. У реалізації цих завдань право є необхідним засобом забезпечення безпеки, поза правом неможливо реалізувати економічний і духовний потенціал суспільства, тільки за допомогою права держава має можливість контролювати і забезпечувати соціальну безпеку. Не випадково у всіх документах, присвячених безпеці як необхідній умові, вжиття намічених заходів називається розробкою системи їх правового забезпечення [246].

Необхідно відзначити, що безпека ­– явище багатофункціональне, багатогранне і багатофакторне, яке стосується як усіх сфер життя суспільства, так і всіх форм життєдіяльності людини в цілому.

Для виявлення сутності такого поняття, а також ужиття необхідних заходів, сприятливих ефективному захисту інтересів особистості, суспільства і держави, необхідно, як правило, встановлення змісту самого терміна – «безпека». Розглянуте поняття нерідко використовується як у юридичних виданнях, нормативних приписах, у засобах масової інформації, так і в побуті. При цьому, як правило, дослідники не приділяли належної уваги соціально-політичним, методологічним і тим паче філософським аспектам безпеки як реально існуючому соціальному явищу [443, с. 46].

Ще у стародавні часи усвідомлення людиною безпеки обмежувалося банальним, повсякденним розумінням, яке вона розглядала як стан, за якого малоймовірна для неї будь-яка загроза, небезпека чи зло. Так, у працях найвідоміших учених-мислителів (Арістотеля, Геродота і Платона) містилися як найцінніші відомості про політичний устрій держави і суспільства, так і розкривалися основні завдання і функції держави із забезпечення безпеки.



Уже в цей період ідея про розуміння безпеки розглядається як стан захищеності, яку формують особливості конкретно-історичної форми державного устрою: «Як би там не було, демократичний лад становить велику безпеку і рідше спричиняє внутрішні звади, ніж лад олігархічний. В олігархіях таяться зародки двоякого роду безладь: розбрати один з одним і з народом; у демократіях же – тільки з олігархією; сам проти себе народ – і це варто підкреслити – бунтувати не стане» [10, с. 123].

Згідно з думкою Арістотеля «повинна бути, насамперед, їжа; потім – ремесла (людське життя має потребу в багатьох знаряддях); по-третє, зброя (зброя необхідна для учасників державного спілкування як для підтримки влади проти тих, хто не підкоряється всередині держави, так і проти зовнішніх ворогів, якщо вони спробують завдати образу)...» [10, с. 126].

Варто погодитися з тим, що античні мислителі розглядають внутрішні суперечності суспільства як «першоджерела внутрішніх міжусобиць» і основні загрози безпеці державного устрою: «розпорядок у сфері організації державних посад узагалі, і в першу чергу «верховної влади», що «всюди пов’язана з порядком управління», по суті, універсальний для розуміння сутності і змісту політико-правової проблеми забезпечення безпеки» [189, с. 28].

Щодо цього дуже корисним є питання Геродота про те, «як же може держава бути впорядженою, якщо самодержець вільний діяти все, що побажає» [68, с. 164]. Як би відповідаючи на це, Арістотель підкреслює, що «найголовніше за всякого державного ладу – це за допомогою законів і іншого розпорядку влаштувати справу так, щоби посадовим особам неможливо було наживатися. За цим з особливою старанністю мусить стежити в державах олігархічних стража…» [10, с. 125]. На думку Платона, «зі стражів треба вибирати таких людей, що, за нашими спостереженнями, метою усього свого життя поставили саме ревне служіння державній користі і в жодному разі не погодилися б діяти всупереч їй. Вони охороняли б державу від зовнішніх ворогів, а всередині неї оберігали б дружніх громадян, щоб у цих не було бажання, а в тих – сил діяти зло» [247, с. 134].

Незважаючи на тисячоріччя, які відокремлюють нас, ідеї, що їх надали античні дослідники, на жаль, є актуальними й у наш час.

Подібного роду положення були відбиті й у не менш відомій пам’ятці політичної і юридичної думки Стародавньої Індії – «Артхашастрі, чи Науці політики». Охорона суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз розглядається в Артхашастрі як складова частина практичної діяльності держави, якою управляє «цар-мудрець». Тут же підкреслюється, що є «єдине керівництво політики, складене на підставі витягів з більшої частини тих посібників з політики, які створили стародавні вчителі з метою оволодіння землею і для її охорони» [11, с. 11].

У той самий час у Середні століття, відповідно до словника Робера, під безпекою вже розуміли спокійний стан духу людини, яка вважала себе захищеною від будь-якої небезпеки. Однак у такому значенні цей термін не ввійшов міцно в лексику народів Європи і до XVII століття використовувався рідко [97, с. 25].

Значного ж поширення в західноєвропейських політичних і наукових колах поняття «безпека» одержує завдяки філософським ученням Ж. Ж. Руссо, Т. Гоббса, Б. Спінози, Д. Локка й інших мислителів XVII–XVIII століть, визначаючи його як стан спокою, що виникає через відсутність відповідної небезпеки (як моральної, так і фізичної).

Зокрема, Б. Спіноза стверджував, що кінцева мета держави «полягає не в тім, щоб панувати і тримати людей у страху, підпорядковуючи їх владі іншого, але, навпаки, у тім, щоб кожного звільнити від страху, щоб він жив у безпеці, наскільки це можливо...» [321, с. 350]. У цьому разі дослідник указує на існуючий безпосередній взаємозв’язок між процесом забезпечення безпеки і належним функціонуванням органів управління: «...для безпеки держави, і неважливо, якими мотивами керуються люди, належним чином управляючи справами, аби ці останні управлялися належним чином. Бо воля чи твердість душі є приватна чеснота, чеснота ж держави – безпека» [321, с. 356].

Не менш корисними уявляються положення, які надали німецькі дослідники в цій сфері І. Г. Юсті та І. Зонненфельс. Так, на думку І. Г. Юсті, «внутрішня безпека є предмет, що дбає про благоустрій влади: так вона не менше і притім ще по найважливіших обставинах служить метою і науці про мудре врядування» [485, с. 476]. Внутрішню безпеку він розділяє на «два головні роди, а саме на загальну і приватну» (державну і громадянську), відзначаючи, що «зроблена внутрішня безпека є найголовнішим предметом громадянських суспільств і недолік її є найбільшим пороком правління». Зазначений «найголовніший предмет громадянських суспільств» породжує взаємні права й обов’язки держави і громадянина; оскільки «усякий підданий має незаперечне право жадати від верховної своєї влади такої безпеки: бо він той кінець і живе в громадянських суспільствах, щоб нею користатися» [485, с. 476].

Відповідно до версії І. Зонненфельса безпека – це такий стан, за якого нікому чогось побоюватися. Для конкретної людини такий стан означав приватну, особисту, безпеку, а стан держави, за якого немає чогось побоюватися, становив громадську безпеку [97, с. 26].

У сучасних умовах у процесі формування цього терміна необхідно звернути увагу на відповідні приписи Конституції України, Постанови Верховної Ради України «Про Концепцію національної безпеки України» [270], чинного Закону України «Про основи національної безпеки» [272], судження вчених, сформульовані в науковій літературі, тлумачення такого значеннєвого поняття у філологічному аспекті, юридичний досвід інших держав.

Уперше на пострадянському просторі законодавче визначення безпеки було сформульовано в Законі Російської Федерації «Про безпеку». Зокрема, російський законодавець під «безпекою» розуміє «стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз» (ст. 1) [225].

В Україні вперше термін «безпека» був сформульований на законодавчому рівні в рамках поняття «національна безпека» в Концепції національної безпеки України від 16 січня 1997 року. Так, Розділ I визначав національну безпеку України як стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз [270].

Згодом зазначене визначення набуло подальшого розвитку в Законі України «Про основи національної безпеки» (далі: Закон). У цьому Законі під національною безпекою слід розуміти: захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам [272].

Також необхідно підкреслити, що в сучасний період розвитку нашої державності в Україні приймаються нормативні приписи про різні види безпеки, в яких нерідко формулюються їх визначення.

Так, у Проекті доктрини інформаційної безпеки України зазначено, що інформаційна безпека є важливою самостійною сферою забезпечення національної безпеки [262].

Дії України в цій сфері в зовнішній політиці повинні бути спрямовані на вдосконалення інформаційного супроводу за кордоном діяльності держави, громадських організацій, суб’єктів підприємницької діяльності; сприяння вітчизняним ЗМІ для формування позитивного іміджу України у світових засобах масової інформації.

Згідно із Законом України «Про пожежну безпеку» забезпечення пожежної безпеки є невід’ємною частиною державної діяльності з охорони життя і здоров’я людей, національного багатства і навколишнього природного середовища [274].

Закон України «Про охорону праці» встановлює основні положення з реалізації конституційних прав працівників на охорону їхнього життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, на належні, безпечні та здорові умови праці. Визначає порядок відносин між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці й виробничого середовища [273].

Наказ Державного комітету України у справах містобудування й архітектури «Про затвердження Методики обстеження і паспортизації гідротехнічних споруд систем гідравлічного вилучення та складування промислових відходів» від 19 грудня 1995 року № 252 визначає поняття «безпека спорудження» як здатність спорудження не створювати небезпеку для життя, здоров’я й інтересів людини, навколишнього середовища й об’єктів господарювання [265].

Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» безпеку продуктів харчування визначає як відсутність загрози шкідливого впливу продуктів харчування, продовольчої сировини і супутніх матеріалів на організм людини [289].

Закон України «Про захист прав споживачів» безпеку товару формулює як відсутність будь-якого ризику для життя, здоров’я, майна споживача і навколишнього природного середовища за звичайних умов використання, збереження, транспортування, створення й утилізації товару [266].

У Наказі Державного комітету будівництва, архітектури і житлової політики України «Про заходи щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України від 05.05.97 № 409 «Про забезпечення надійності й безпечної експлуатації будівель, споруд та інженерних мереж» безпека визначається як: відсутність неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю заподіяння будь-якої шкоди для життя, здоров’я і майна громадян, а також навколишнього природного середовища [267].

Наказом Державної адміністрації ядерного регулювання «Про затвердження Загальних положень забезпечення безпеки атомних станцій» від 9 грудня 1999 року № 63 установлено, що «безпека атомної станції визначається як здатність атомної станції за умов нормальної експлуатації, порушення нормальної експлуатації, аварійних ситуацій і аварій обмежувати радіаційний вплив на персонал, населення, навколишнє середовище встановленими межами» [264].

Як правило, внаслідок вищезазначених нормативних приписів винні особи в недотриманні чи неналежному виконанні зазначених вимог безпеки, а саме посадові особи і громадяни України, можуть бути притягнуті до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної і навіть кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства.

Отже, у кримінальному праві існуючий механізм з охорони національної безпеки носить нормативний характер, а це означає, що завдяки розробленим правилам держава прагне задовольнити свою потребу в закріпленні законодавчих приписів, які регулюють усі сфери громадського життя, що сприяє забезпеченню необхідного рівня захисту найважливіших об’єктів кримінально-правової охорони як усередині держави, так і за її межами.

Нормативність у сфері кримінально-правової заборони охоплює як юридичні, організаційні й технологічні норми, так і спеціальні нормативні приписи у сфері безпеки.

Таким чином, аналіз законодавчого формулювання поняття «безпека» в зазначених нормативних актах дає можливість дійти таких висновків: а) безпеку можна розглядати у вигляді відповідного соціального явища, що має характерні для нього властивості; б) безпека сприймається як необхідне, особливе соціальне благо, для підтримки і збереження якого суспільство і держава вживають усіляких заходів [446, с. 99].

Запровадження зазначеними вище законодавчими актами різноманітних тлумачень терміна «безпека» привело до всіляких теоретичних моделей розуміння її життєво необхідних об’єктів і інтересів.

Із запропонованими версіями законодавчого трактування поняття безпеки умовно солідаризуються і дослідники, що вивчають подібну проблему.

Так, М. Д. Казаков визначає безпеку як «динамічно сталий стан щодо несприятливих впливів і діяльність із захисту від внутрішніх і зовнішніх загроз, із забезпечення таких внутрішніх і зовнішніх умов існування держави, що гарантують можливість стабільного, всебічного прогресу суспільства і його громадян». Це поняття, за його зауваженням, перетворилося на комплексне й інтегративне, що відображається як життєво важливі інтереси розвитку особистості, суспільства і держави [104, с. 61–65].

На думку інших, розглянуте поняття в сучасній вітчизняній науці відзначається істотною невизначеністю. Так, В. І. Спиридонова відзначає: термін «безпека» в науковій літературі дуже багатозначний, дотепер не вироблено чіткого і суворого визначення цього поняття. Іноді безпека розглядається як мета, в інших випадках – як концепція, у третіх – як наукова програма чи наукова дисципліна. Дотепер не існує цілісної концепції безпеки: поняття «особиста безпека», «національна безпека», «міжнародна безпека» і «глобальна безпека» мають справу із зовсім різним набором проблем і виходять із різних історичних і філософських контекстів [322, с. 11].

Особливе місце серед усіляких видів безпеки, на думку О. М. Костенка, посідає кримінологічна безпека: безпека людини від злочинних посягань.

Так, відповідно до твердження О. М. Костенка кримінологічна безпека людини – це стан її захищеності, а також усього того, що потрібно їй для нормального життя, від будь-чиєї сваволі, яка виражається у вигляді тих чи інших злочинів [130, с. 177–182].

Детальне дослідження наукової літератури, присвяченої проблемам безпеки, дає можливість припустити, що межі її розуміння досить великі. Якщо раніше безпека розглядалася стосовно держави і суспільства, то в цей час вона розглядається щодо триєдності – особистість, суспільство, держава. Раніше безпека пов’язувалася в основному з підривною діяльністю зовнішніх і внутрішніх супротивників держави, сьогодні ж безпека держави – це не тільки зведення до мінімуму загрози військового нападу, захоплення території, фізичного знищення населення. У широкому розумінні поняття «безпека» включає забезпечення громадян того чи іншого суспільства необхідними умовами для цивілізованого життя, розвитку і самовираження [416, с. 3].

У цьому сенсі заслуговує уваги визначення Ю. В. Нікітіна, згідно з яким «безпека» – це такий стан суспільних відносин, за якого можуть розвиватися здібності та реалізовуватися соціально значущі потреби людини і громадянина (особи), захищені від внутрішніх і зовнішніх загроз його конституційні права і свободи, забезпечуються та розвиваються матеріальні, інтелектуальні та духовні цінності суспільства, державний суверенітет і територіальна цілісність, функціонування та розвиток конституційного ладу правової держави [221, с. 15].

З подібним судженням солідарні й інші дослідники, що розглядають безпеку як сукупність (створення) умов і факторів, які забезпечують нормальне функціонування й ефективний розвиток людини і різних соціальних систем [334, с. 30].

Стосовно цього не можна не погодитися із судженнями М. М. Арзамаскіна і П. І. Матросова, котрі визначають безпеку як стан, за якого зовнішні та внутрішні загрози не досягають певного критичного рівня, що дозволяє говорити про загрозу найважливішим інтересам держави, суспільства, особистості, а також про захід захищеності середовища проживання, честі, гідності, цінностей особистості, соціальних груп, держави, суспільства, цивілізації в цілому. При цьому під національною безпекою дослідники мають на увазі рівень захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства, держави від внутрішніх і зовнішніх загроз [9, с. 31]. Тому деякі дослідники пропонують позицію забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави виключно шляхом забезпечення безпеки інститутів держави.



В. К. Сенчагов розглядає безпеку як стан об’єкта в системі його зв’язків з погляду здатності до виживання і розвитку в умовах внутрішніх і зовнішніх загроз, а також дії непередбачених і важкопрогнозованих факторів [480, с. 12]. У цьому разі, хоч і в абстрактній формі, загрози об’єкту не виключаються, причому сам об’єкт досліджується з погляду імовірності його існування в умовах неминучих небезпек.

На думку інших дослідників, поняття «безпека», відповідно до етимології цього слова, означає «відсутність» небезпек, збереження, надійність [76, с. 67], тобто відсутність будь-яких загроз особистості, суспільству і державі (об’єкту безпеки). У той самий час поняття «надійний» означає «міцний, твердий, сильний» [76, с. 412].

Інша думка щодо розуміння безпеки існує в Л. І. Шершенева. Він вважає, що в основі «концепції безпеки, її структур і механізмів має лежати новий ноосферний світогляд, нове уявлення про цілі й життєво важливі інтереси та базові цінності держави, її роль і місце у світовому співтоваристві». При цьому ключовим елементом ноосферного устрою життя виступає людина. «Абсолютна цінність людини є мірою всьому, і метою суспільства є особистість безпечного типу для себе, оточуючих, середовища проживання» [474, с. 12–13]. Така теорія спрямована на виховання особистості «безпечного» зразка.


.
О. C. Тимошенко велику увагу приділяє взаємопроникненню і взаємодії людини і навколишнього середовища: «Вчені й політики усвідомлюють, що триваюча деградація навколишнього середовища вимагає нового і більш широкого розуміння національної безпеки, що включало би також сфери ресурсів, навколишнього середовища і народонаселення. Переосмислення традиційного розуміння безпеки стає велінням часу». Особлива увага приділяється охороні безпеки від техногенного характеру, джерелами якого є штучно створені людиною апарати, прилади, механізми, вибухові речовини тощо [335, с. 98–99].

поле 3

Оскільки Закон України «Про основи національної безпеки» під національною безпекою розуміє «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» [272], у цьому разі під життєво важливими інтересами треба розуміти систему потреб, забезпечення яких належним чином сприяє існуванню і реальній можливості позитивного розвитку особистості, суспільства і держави, а наявність відповідної загрози безпеці становить собою комплекс факторів і обставин, що піддають небезпеці нормальну життєдіяльність людини, суспільства і держави. Як справедливо відзначають деякі дослідники, категоріальний апарат цього визначення безпеки включає такі поняття, як «захист», «загроза», «небезпека», «інтереси», «потреби», «існування», «розвиток», а також «особистість», «суспільство» і «держава». Від значеннєвого наповнення цих ключових понять залежить спрямованість зусиль із забезпечення безпеки [414, с. 112]. З цього випливає, що офіційне трактування категорії «безпека» в існуючих умовах не зовсім повно, бо не досить чітко визначає динаміку розуміння і розвитку такого явища, чим перешкоджає спробам встановлення обсягу і сутності такого поняття [456, с. 91].

На жаль, визначення цього поняття, що його сформулював Закон України «Про основи національної безпеки», містить певні суперечності. Наприклад, життєво важливі інтереси подані у вигляді системи потреб, а інтереси – це, як правило, суб’єктивне сприйняття таких потреб. З цього випливає, що загроза безпеці характерна як для окремо взятого фактора, так і для окремо існуючої умови, тобто поза залежності від їх можливого сполучення. Подібний емпіричний аналіз дозволяє сформулювати судження, відповідно до якого поняття «безпека» може бути розглянуто як стан захищеності об’єктів охорони від усіляких загрозливих факторів [450, с. 170].

Щодо цього інші дослідники розглядають безпеку як особливість соціальної системи ухилитися від шкідливого впливу на етапі виклику чи загрози, а також здатність захисту від джерела небезпеки або знищення його на початковому етапі впливу [12, с. 6].

Подібні обставини дозволяють відзначити, що функціональна характеристика безпеки не завжди прямо залежить від процесу захисту певних цінностей. Така обставина дає можливість розглядати безпеку як поліфункціональне явище. І тому справедливо відзначають В. Серебрянніков і О. Хлоп’єв про такі найважливіші властивості у функції безпеки, як знижувати, послабляти, усувати і запобігати небезпекам і загрозам [306, с. 16].

Подібну точку зору поділяють і деякі зарубіжні дослідники, що досліджують поняття «безпека держави» крізь призму категорії «вразливість». Згідно з твердженнями Г. Кіссінджера захист є «необхідним і динамічним станом відносної невразливості, що реєструє особливості відносин із зовнішнім світом» [494, с. 134]. У цьому разі під «уразливістю» передбачається деяка ознака слабкості, в якій нескладно виявити певні недоліки, а формулювання, що його надав політик, означає не що інше, як можливість ослаблення державної безпеки під впливом ворожої зовнішньої дійсності, що перебуває в динамічній взаємодії з таким станом.

Таким чином, якщо ми маємо на увазі безпеку будь-якого елементу, то в цьому разі йдеться не стільки про здатність його захисту від джерел небезпеки, скільки про можливість запобігання і локалізації небезпеки для такого елементу, а відповідно, забезпечення належного рівня його захисту, що сприяв і стимулював нормальний розвиток такого елементу.

Деякі дослідники безпеку найчастіше розглядають не як об’єкт захисту і дослідження, а як певну властивість предмета. Подібна теорія логічно приводить до висновку, що «існує не безпека, а предмети, які її мають» [336, с. 7]. Ця обставина дає можливість дійти висновку, що безпеку неможливо розглядати як явище, що реально існує в об’єктивній дійсності. При цьому саме заперечення існування безпеки як певного явища, що існує в об’єктивній дійсності, визначається більш вузьким розумінням реальності, в якій відсутні матеріалізовані явища, а існують лише відображення елементів матеріального світу. В одних випадках одне чи інше явище через взаємозв’язок і різноманіття навколишньої дійсності може виражатися якісною властивістю іншого явища чи предмета, а в іншому – у формі явища чи предмета, для якого характерні свої самостійні властивості. У цьому разі більшість обставин перебувають у залежності від установлення об’єкта дослідження і використаних при цьому методів.

Справедливо відзначає Ю. А. Демидов, що «об’єктом оцінки можуть бути явища об’єктивної дійсності, чи їх окремі боки, чи їх відображення, а також оцінки» [81, с. 18]. Тому В. П. Тихий дійде висновку, що, «відображаючи в суб’єктивній формі реально існуюче, поняття «безпека» є об’єктивним по суті» [336, с. 8]. Отже, безпека як явище є такою самою об’єктивною дійсністю, як і будь-які предмети, що характеризуються відповідними фізичними властивостями.

М. О. Лєсков для розуміння безпеки пропонує гомеостазисний [169, с. 66] підхід. Він розглядає безпеку як явище, тотожне гомеостазису системи, «під яким заведено розуміти тип динамічної рівноваги, характерний для складних саморегулюючих систем і станів у підтримці істотно важливих для збереження системи параметрів у припустимих межах» [405, с. 97].

Таке судження М. О. Лєскова про безпеку відкриває можливість до більш сутнісного розуміння поняття безпеки, встановлення методологічних принципів функціонування і побудови її структури, причому воно сформульовано досить абстрактно і не дає відповідного розуміння про безпеку особистості з її невід’ємними правами і свободами, що, згідно з Конституцією України (ст. 3), є найвищою соціальною цінністю.

O. О. Бєльков визначає безпеку як «стан, тенденції розвитку й умови життєдіяльності соціуму, його структур, інститутів і встановлень, за яких забезпечується збереження їх якісної визначеності з об’єктивно обумовленими інноваціями в ній і вільним функціонуванням, яке відповідно власній природі й нею обумовлено» [23, с. 91–93].

С. О. Гончаров під безпекою держави розуміє «захищеність якісного стану суспільних відносин, що забезпечують прогресуючий розвиток суспільства в конкретних історичних і природних умовах, від небезпеки, джерелом виникнення якої є внутрішні й зовнішні суперечності» [175, с. 65].

В юридичній енциклопедії надано таке поняття безпеки: «Безпека (англ. – sofety, security) – стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Основні об’єкти безпеки: людина і громадянин – їхні права і свободи; суспільство – його матеріальні й духовні цінності; держава – її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність» [338, с. 47].

Ця обставина дає можливість припустити, що таке визначення безпеки по багатьох критеріях тотожно тому, що сформульовано в чинному Законі «Про основи національної безпеки України».

Тим часом положення, відповідно до якого безпека становить собою стан захищеності особистості, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз, не зовсім чітко виражає її сутність. Деякі дослідники проблеми безпеки вказують на те, що безпека характеризується не ступенем захищеності від зовнішніх і внутрішніх загроз, а рівнем умов для існування, нормального функціонування і прогресивного розвитку самої системи (суспільства, держави, людей, що проживають у ній) [169, с. 66]. Така позиція чітко сформульована в наведених вище визначеннях М. О. Лєскова й О. О. Бєлькова. Зазначений підхід був також аргументовано підтверджений у багатьох інших наукових працях різних авторів. Так, П. Тимохін розуміє під безпекою сприятливі умови для розвитку (суспільства, держави) [334, с. 30].

Г. М. Сергєєв визначає безпеку як сукупність актуальних факторів, що забезпечують сприятливі умови для розвитку країни, життєздатність держави, збереження її фундаментальних цінностей [304, с. 81].

Як уже відзначалося раніше, безпека як явище може характеризуватися певною поліфункціональністю. Безпека як соціальна цінність суспільства – це діяльність певної групи суб’єктів, а як соціальна потреба – це цілеспрямований результат такої діяльності. Крім того, безпека є невід’ємною умовою для нормального, природного функціонування особистості, суспільства і держави, що гарантує можливість подальшого прогресивного функціонування таких елементів [447, с. 121].

Відносно цього варто припустити, що безпеку можна розглядати як явище, яке реально існує в об’єктивній дійсності внаслідок того, що об’єктивна дійсність «містить у собі різні матеріальні об’єкти, їхні властивості, простір, час, рух, закони, різні суспільні явища – виробничі відносини, державу, культуру тощо» [406, с. 291]. Таким чином, безпека як явище є такою самою об’єктивною дійсністю, як і будь-який об’єкт (суб’єкт), що має певний комплекс фізичних характеристик [444, с. 195].

На думку B. C. Комісарова, «зі змістовного боку безпека як соціальна цінність характеризується станом захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від негативних наслідків явищ соціального, природного чи техногенного характеру, а також підтримкою такого рівня цієї захищеності, що є достатньою для їх нормального функціонування» [117, с. 23].

Зовсім в іншій площині розглядає такі поняття С. І. Ожегов: «безпечний» – не загрожує небезпекою, захищає від небезпеки; «безпека» – стан, за якого не загрожує небезпека, є захист від небезпеки [234, с. 47].

Аналіз запропонованого трактування визначення безпеки дає можливість зробити цілу низку висновків. Безпека – це такий стан будь-якого об’єкта (суб’єкта), за якого відсутня загроза його існуванню чи об’єкт (суб’єкт) має здатність до локалізації (усунення) виниклої загрози, а також має можливість захисту від посягань деструктивних сил. Щодо цього безпека у філологічному розумінні це стан, за якого не загрожує небезпека; є захист від небезпеки [233, с. 47]. Під небезпекою потрібно розуміти здатність заподіяти будь-яку шкоду, а також загрозу життю і здоров’ю людини, іншим її цінностям [233, с. 451].

Звідси випливає, що проблема запобігання і локалізації виникаючої загрози актуальна тоді, коли виникає потенційна загроза відповідним елементам системи. Наприклад, подібна небезпека здатна створити загрозу і для нормального функціонування будь-якого державного утворення. Так, об’єктивно існуюча дійсність у нашій державі вказує на наявність достатніх обставин, що провокують виникнення потенційних загроз у соціально-політичній сфері. До таких обставин можна вважати належними:

– труднощі переходу до ринкової моделі економічного розвитку країни (погіршення економічного становища дуже широких верств населення);

– криміногенний вплив низки наслідків уведення ринкової економіки (можливість одержання високих нетрудових доходів, різке майнове розшарування і т. д.);

– недостатньо ефективна діяльність державних структур у сфері соціальної, національної політики, у регулюванні міжконфесійних відносин;

– труднощі формування сучасної системи соціальної профілактики;

– суперечливість духовного життя суспільства, поляризація суспільно-політичних сил суспільства, слабкість сучасної системи виховання й освіти в країні [235, с. 48].

Такі причини здатні спровокувати масові протиправні дії будь-яких верств населення чи соціальних груп, що найчастіше можуть становити значну небезпеку основам національної безпеки держави.

У цьому сенсі, відповідно до ст. 37 Конституції України, заборонені створення і діяльність політичних партій і громадських організацій, програмні цілі чи дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалення міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення [125].

Як бачимо, цей нормативно-правовий припис досить виразно встановлює правові «межі» в діяльності різних політичних і громадських об’єднань, соціальних груп і верств населення.

У цьому разі дуже переконливою є позиція дослідників у сфері охорони безпеки особистості, суспільства і держави виключно шляхом забезпечення безпеки інститутів держави. Так, C. B. Степашин підкреслює, що тільки міцна держава і сильна влада можуть бути гарантами природних прав людини, свободи і гідності особистості. Однак, на його думку, влада може бути причиною порушення цих прав і свобод, може сама ставати небезпекою для людини і суспільства. У такій ситуації людина і суспільство можуть стати заручниками держави [324, с. 15–16].

Подібний підхід до поняття безпеки дозволяє глибше проникнути в сутність безпеки, визначити методологічні основи побудови і функціонування її системи, однак він занадто узагальнений і не містить реального уявлення про безпеку людини з її природними правами і свободами, що, відповідно до Конституції України (ст. 3), є найвищою соціальною цінністю [125].

Таким чином, вивчення поняття безпеки, зокрема і в сучасних умовах, указує на наявність достатніх змін у частині розуміння цього явища. Як підкреслюють деякі дослідники, «безпека – багатоаспектне явище, що становить собою і захищеність систем, об’єктів, істот, виробів тощо від будь-якого вражаючого фактора чи їх сукупності, і властивість будь-якої системи, умова її існування і розвитку, і процес, і результат самої діяльності, що припускає її осмислення з погляду прийнятного ризику» [9, с. 31]. У цьому разі підкреслюється, що термін «безпека» характеризується конкретно-історичною властивістю, а основним елементом для всіх систем безпеки є людина.

Для підтвердження такої тези Ю. В. Нікітін підкреслює, що «безпека» це узагальнене поняття, яке існує як об’єктивне соціально-політичне явище і може застосовуватись у багатьох процесах. Воно віддзеркалює в собі не тільки притаманні будь-якому процесу (явищу) специфічні ознаки безпеки, але й поглинає собою належні тільки йому загальні риси (фактори), що і дозволяє застосовувати це поняття в багатьох галузях. Безпеку як узагальнене поняття необхідно розглядати в тріадному вимірі: людина – суспільство – держава [221, с. 12].

Отже, процес узагальнення досліджених теорій дає можливість сформулювати власне визначення поняття «безпека». Безпека – це стан захищеності прав і свобод особистості, матеріальних і духовних цінностей суспільства, конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави від загроз соціального, природного, техногенного чи іншого характеру, а також зниження ступеня небезпеки таких загроз до мінімального рівня.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка