Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка5/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Кримінально-правова охорона основ національної безпеки як вектор кримінально-правової політики України

До злочинів проти основ національної безпеки України законодавець відносить в основному ті суспільно-небезпечні діяння, відповідальність за вчинення яких було закріплено в кримінальному законодавстві 1960 року в розділі «Особливо небезпечні державні злочини». Цей розділ очолював Особливу частину кримінального законодавства України (далі: КК).

У цей час розглянута група злочинів розміщена також у Розділі I і має назву – «Злочини проти основ національної безпеки України» відповідно до ознаки родового об’єкта, яким є основи національної безпеки держави.

У подібній редакції звертає на себе увагу визначення родового об’єкта зазначених злочинів. Він сформульований абстрактно і, можливо, не зовсім відповідає тій групі складів злочинів, що передбачена Розділом I Особливої частини КК, а тому виникає необхідність у встановленні цілої низки критеріїв, що сприяють правильному розумінню природи родового об’єкта таких злочинів.

Згідно із ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки України», об’єктами національної безпеки є: людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [272].

Виходячи з наданих законодавчих приписів, можна припустити, що основними елементами безпеки людини і громадянина (ч. 1 ст. 3 Закону) є їхні конституційні права і свободи. Елементами безпеки суспільства (ч. 2 ст. 3 Закону) є його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси. Отже, елементами безпеки держави (ч. 3 ст. 3 Закону) є її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Перераховані елементи, як основні складові об’єктів національної безпеки, у своїй більшості практично цілком відображають конституційні положення ст.ст. 1–18 Конституції України.

Таким чином, можна припустити, що національною безпекою (у широкому розумінні) охоплюється сукупність охоронюваних Конституцією України суспільних відносин у сфері: встановлення типу держави і форми її правління (ст. 1); поширення суверенітету на всю територію України і недоторканності державного кордону (ст. 2); визнання людини, її життя і здоров’я, честі й гідності, прав і свобод найвищою соціальною цінністю (ст. 3); правового закріплення громадянства (ст. 4) і народовладдя (ст. 5); поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6); визнання і гарантії місцевого самоврядування (ст. 7); визнання принципу верховенства права (ст. 8); закріплення пріоритету міжнародних договорів (ст. 9); забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя (ст. 10) і консолідації української нації (ст. 11); захисту національно-культурних і мовних потреб українців за межами держави (ст. 12); охорони земель і інших природних ресурсів (ст. 13); захисту всіх форм власності (ст. 14); визнання принципів політичного, економічного й ідеологічного різноманіття (ст. 15); забезпечення екологічної безпеки (ст. 16); захисту суверенітету, обороноздатності, територіальної цілісності й недоторканності, державної, економічної й інформаційної безпеки (ст. 17); забезпечення національних інтересів і безпеки в зовнішньополітичній діяльності (ст. 18) [125].

Також Конституція охорону і дотримання національної безпеки держави визначила і по інших напрямах. Наприклад, положення про заборону створення і діяльності політичних партій і громадських організацій, діяльність яких спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки (ст. 37); про обмеження законних прав і свобод в інтересах національної безпеки (ст. 34) та ін. Охорона національної безпеки в тому числі здійснюється комплексом політичних, економічних, соціальних, військових, екологічних, науково-технічних і інформаційних методів і засобів.

Отже, національна безпека держави, як спектр охоронюваних суспільних відносин, забезпечується як використанням групи складів злочинів, закріплених у Розділі I КК України, так і нормами інших розділів КК, функціонування яких також сприяє захисту національної безпеки держави в інших її сферах (наприклад, норми Розділу IX (злочини проти громадської безпеки), норми Розділу X (злочини проти безпеки виробництва), норми Розділу XIV (злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову і мобілізації) та ін. У цьому разі йдеться про національну безпеку в широкому її розумінні, де вона не обмежується всього лише Розділом I КК України, але охоплює і багато інших розділів чинного кримінального законодавства. Тому якщо розглядати не національну безпеку в цілому (у широкому розумінні), а основи такої безпеки (Розділ I КК), то, природно, можна припустити існування національної безпеки у вузькому її розумінні, якими і є основи національної безпеки держави.

Такі положення деякою мірою дозволяють сформувати ймовірне коло критеріїв, що сприяють установленню сутності основ національної безпеки як родового об’єкта злочинів, закріплених Розділом I КК України. Якщо питання про формулювання поняття національної безпеки фактично вирішено як на законодавчому, так і на науково-теоретичному рівні, то проблема визначення поняття основ національної безпеки залишається поки ще відкритою. Адже навіть у Законі «Про основи національної безпеки України» подібне формулювання відсутнє.

Через те, що злочини проти основ національної безпеки законодавець ототожнив із групою особливо небезпечних державних злочинів (КК 1960 р.), родовим об’єктом яких були суспільні відносини із забезпечення безпеки держави, логічною є та обставина, що основи національної безпеки – це фактично основи безпеки держави. Таке твердження, можливо, підтверджує (як уже зазначалося) положення ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки України», згідно з яким держава є одним з об’єктів національної безпеки, елементами якого є конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність. Тобто йдеться про основні компоненти, що визначають змістовну складову основ безпеки держави, а значить, можна припустити, що ці самі елементи є основними складовими основ національної безпеки держави (національна безпека у вузькому розумінні). А та обставина, що конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність є, як правило, безпосередніми об’єктами більшості злочинів проти основ національної безпеки, лише підтверджує якоюсь мірою такий умовивід.

Подібного роду положення знаходять своє підтвердження й у судженнях В. А. Ліпкана. Так, на думку дослідника, законодавець, розглядаючи основи національної безпеки України як родовий об’єкт проти однойменних злочинів, узяв за об’єкт основ тільки державну безпеку (хоч національна безпека містить у собі ще й особисту, і громадську безпеку) [172, с. 129].

З огляду на всі викладені раніше положення, можна констатувати, що законодавець у процесі встановлення родового об’єкта злочинів проти основ національної безпеки під основами національної безпеки розуміє основи державної безпеки (національна безпека у вузькому розумінні), не охоплюючи цим поняттям інші об’єкти національної безпеки, такі як, наприклад, безпека особистості, суспільства і, відповідно, їхні елементи. При цьому, додержуючись положень зазначеного закону, елементами безпеки держави є конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність держави (ч. 3 ст. 3 Закону).

Отже, основи національної (державної) безпеки держави, як родовий об’єкт кримінально-правової охорони, охоплюють сукупність взаємопов’язаних елементів, а точніше – безпосередніх об’єктів: конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність. Подібна сфера суспільних відносин відповідає тим завданням, що сформульовані у ст. 1 КК України.

Розглядаючи основи національної безпеки як об’єкт кримінально-правової охорони, варто звернути увагу на те, що в загальному вигляді вони становлять собою комплекс суспільних відносин, які сприяють безпечним умовам життєдіяльності держави. У цьому разі основи національної безпеки варто розглядати не як головну потребу суспільства, а як його загальну цінність, загальне благо, надійний захист і розвиток яких повинні забезпечити держава, суспільство і громадяни. Основну відповідальність за забезпечення безпеки в суспільстві несе, як правило, держава, бо вона створює систему державних структур, покликаних забезпечити належний захист безпеки суспільства шляхом ужиття заходів політичного, організаційного, соціально-правового, економічного, науково-технічного й іншого характеру. Основним завданням такої системи є забезпечення і сприяння нормальному соціальному розвитку суспільства шляхом ефективного застосування правових, технологічних і організаційних норм, у тому числі спеціальних норм безпеки.

Безпосередніми об’єктами зазначених злочинів, згідно з їхніми об’єктивними і суб’єктивними ознаками, виступають зовнішня і внутрішня безпека, обороноздатність, економічна безпека, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Предметне дослідження змісту основ національної безпеки як об’єкта кримінально-правової охорони потребує більш ретельного вивчення загальнотеоретичних положень про природу об’єкта злочину, його структуру й елементи, його складові.

Необхідність подібного дослідження об’єкта, як елементу складу злочину, визначається в тому числі й існуючими розбіжностями з приводу його змісту, що протягом уже тривалого часу існують серед дослідників, які вивчали феномен об’єкта злочину. Серед них особливе місце посідають такі відомі дослідники, як М. І. Бажанов, Я. М. Брайнін, С. Б. Гавриш, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, Ю. І. Ляпунов, П. С. Матишевський, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, А. В. Наумов, Б. С. Нікіфоров, Г. П. Новосьолов, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, Є. О. Фролов, М. І. Хавронюк та ін.

У філософській науці під об’єктом розуміють те, що протистоїть суб’єктові, тобто дійсності, свідомості, внутрішньому світу як складової частини зовнішнього світу. Відповідно до зазначеного формулювання випливає, що об’єкт це певна частина об’єктивної дійсності, яка перебуває в тісній взаємодії із суб’єктом, де виділення об’єкта пізнання відбувається завдяки практичній і пізнавальній діяльності індивіда. «Об’єкт злочину – це та необхідна ознака складу злочину, що значною мірою визначає природу цього злочину і ступінь його суспільної небезпеки» [219, с. 29].

У кримінально-правовому розумінні під об’єктом злочину заведено розуміти суспільні відносини, які охороняє кримінальний закон [32, с. 167].

Для розвитку наданого положення неможливо не погодитися із судженнями сучасних українських дослідників, згідно з поглядами яких об’єкт злочину, як і правоохоронювані інтереси особи, суспільні або державні інтереси і блага, є не тільки основним елементом злочину, але й засадою кваліфікації вчиненого. Водночас для його встановлення потрібно відповідним чином проаналізувати вчинене (об’єктивну сторону складу злочину); встановити, що особа, котра вчинила це діяння, може бути суб’єктом злочину, тобто, що це фізична осудна особа, яка досягла віку настання кримінальної відповідальності, а в разі, якщо йдеться про злочини із спеціальним суб’єктом, установити, що ця особа є такою. І лише після цього, а також після відповідного аналізу змісту суб’єктивної сторони можна зробити висновок про об’єкт вчиненого суспільно небезпечного діяння, адекватно кваліфікуючи вчинене [19, с. 83].

Доктрина радянського і пострадянського кримінального права, як правило, визнавала вчення про об’єкт злочину загальновизнаною концепцією. Відповідно до домінуючої донедавна думки об’єктом злочинів визнавалися «суспільні відносини» [338, с. 138]. Однак зміни кримінально-правової доктрини, обумовлені існуючою ідеологією і віртуальністю правового буття сьогодення, визначили існування певної розмаїтості концепцій об’єкта злочину в сучасній кримінально-правовій літературі. Докладний аналіз проблематики стану досліджень об’єкта складу злочину в сучасній кримінально-правовій літературі наданий у монографії С. Я. Лихової [170, с. 17–79]. У цій частині варто, на нашу думку, обмежитися лише вказівкою на найбільш значимі риси стану теоретичних розробок у цій сфері при аналізі наукового матеріалу.

Так, деякі дослідники цієї проблеми розглядають об’єкт складу злочину як суспільні відносини (М. І. Бажанов, М. Й. Коржанський, В. О. Навроцький, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій та ін.), як охоронюваний кримінальним законом порядок суспільних відносин (П. П. Андрушко, О. М. Костенко), інші – як правовідносини (С. Я. Лихова), як соціально значимі блага, цінності (П. С. Матишевський, А. В. Наумов, Є. В. Фесенко), як потерпілого від злочину в широкому розумінні (І. Я. Козаченко, Г. П. Новосьолов, В. О. Туляков) тощо. [75, с. 165].

Як правило, постулат про розгляд об’єкта складу злочину як суспільного відношення в тій чи іншій послідовності більш або менш знаходить своїх прихильників у сучасній кримінально-правовій науці. Заведено вважати, що правильне встановлення поняття, а відповідно, змісту, сутності й ознак, що складають об’єкт злочину, має важливе науково-теоретичне і прикладне значення. Подібне положення дозволить більш повно визначити його сутність, а також визначити сферу суспільних відносин, узяту під охорону кримінальним законодавством. Отже, домінує ідея про те, що всі об’єкти необхідно визначати, виходячи з таких критеріїв: 1) ступеня узагальненості суспільних відносин, які беруться під охорону кримінально-правовими нормами і які виступають об’єктами різних злочинів; 2) важливості охоронюваних суспільних відносин, яким злочин заподіює безпосередньо шкоду [331, с. 138].

Науково обґрунтована і практично значима розробка конкретно визначених юридичних ознак об’єкта злочинів проти основ національної безпеки відіграє основну роль у процесі встановлення характеру і ступеня суспільної небезпеки розглянутих злочинів, їхніх об’єктивних і суб’єктивних ознак, що мають важливе правове значення для їх правильної кваліфікації, розмежування із суміжними злочинами, а також для процедури призначення покарання тощо.

З метою усунення виникаючих суперечностей між формулюванням об’єкта в чинному законодавстві як певних соціальних цінностей і концепцією про розгляд його як суспільного відношення, деякі дослідники пропонують виділяти формальні й матеріальні визначення об’єкта. У «формальному» визначенні об’єктом є те, чому злочинне посягання заподіює чи може заподіяти шкоду, чи те, на що спрямовано, на що посягає злочин, чи те й інше разом [195, с. 25]. У «матеріальному» визначенні об’єкт завжди виступає як суспільні відносини [206, с. 149]. У зв’язку з цим було запропоновано розрізняти об’єкт правової охорони й об’єкт посягання [162, с. 138]. Запропоноване положення не знайшло своєї підтримки в теорії кримінального права. Воно в тім чи іншому сенсі підривало офіційну доктрину про об’єкти злочинів: «об’єкт злочину – суспільні відносини». Отже, така пропозиція визначала об’єктом не тільки чи не стільки суспільні відносини та їхні матеріальні елементи, а також демонструвала неприродність конструкції «об’єкт – суспільні відносини», її відірваність від об’єктивної дійсності й чинного законодавства. У частині співвідношення понять об’єкта кримінально-правової охорони й об’єкта посягання, відповідно до такої теорії, вони повинні обов’язково збігатися. З огляду на штучність конструкції суспільних відносин, ефемерність їх у цілому, окремі криміналісти дійшли висновку, що ні самі люди – суб’єкти відносин, ані матеріальні предмети – об’єкти відносин, ані дії людей не є структурними елементами суспільних відносин, тобто вони (суспільні відносини) не можуть містити в собі як складові елементи різні предмети матеріального світу, бо суспільні відносини не містять у собі нічого матеріального, а тому суспільних відносин у реальності не існує, вони є не чим іншим, як науковою абстракцією [180, с. 35–43].

Якщо все-таки розглядати об’єкт злочину як суспільні відносини, то появляється імовірність виникнення серйозних проблем у процесі вивчення процесу заподіяння збитку основам національної безпеки і визначення наслідків від таких злочинів. Щодо цього виникає необхідність у встановленні особливостей механізму заподіяння збитку суспільним відносинам, у тому числі у виявленні тих шкідливих змін, яких зазнають такі суспільні відносини внаслідок заподіяння їм такої шкоди. Через деякий час велика частина криміналістів дійшли висновку, що заподіяння шкоди об’єкту може статися лише у формі впливу на його елементи. Головне полягає в тому, – стверджує В. К. Глистін, – що злочин у кожному конкретному випадку впливає на будь-який з елементів чи на їх сукупність, змінює (руйнує) всі відносини [69, с. 30]. Причому в одних випадках збиток об’єкту, на думку таких учених, заподіюється шляхом безпосереднього впливу на суб’єктів таких суспільних відносин, у інших випадках – таку шкоду заподіює сам суб’єкт, що є невід’ємним елементом охоронюваних законом суспільних відносин, і така шкода заподіюється за допомогою вичленовування себе з охоронюваного чинним кримінальним законодавством суспільно корисного відношення. При цьому подібні суспільні відносини, виражені у формі існуючих соціальних зв’язків, за твердженням прихильників такої теорії, звичайно, не вразливі для суспільно небезпечного впливу, тим паче що дуже складним є встановлення самого факту порушення такої системи суспільних відносин унаслідок злочинного впливу. Намагаючись якось згладити ці суперечності, М. Й. Коржанський робить дуже оригінальний висновок: «Об’єкт злочину, як суспільні відносини, недоступний для безпосереднього впливу на нього. Об’єкт – явище реальне, але невловиме» [219, с. 136–137].

Абстрактність процесу заподіяння шкоди об’єкту шляхом впливу на елементи суспільних відносин знаходить своє пояснення відсутністю в науці можливості обґрунтувати цей механізм для правозастосовної практики. Однак деяка відірваність дослідженої концепції від об’єктивної дійсності перебуває в суперечності із завданнями кримінального права, що безпосередньо залежить від дійсних і конкретно визначених категорій, у тому числі й від точних категорій, що встановлюються в суді, оцінюються з урахуванням існуючої дійсності. Здійснити це з «невловимими» суспільними відносинами, як правило, неможливо, бо суспільні відносини – це категорія абстрактна, яка визначається у вигляді елементу складу злочину, як правило, частіше з політичних, а не правових міркувань. Унаслідок своєї природи, як і будь-яка уявна модель, вони нематеріальні й безтілесні та носять тільки, за словами В. М. Кудрявцева, «характер інформаційного зв’язку». Тому неможливо заподіяння шкоди тому, що в об’єктивній дійсності не існує. Яким би способом, із застосуванням яких аргументів не наводилася би теза, відповідно до якої злочин заподіює шкоду суспільним відносинам, у реальному житті нічого подібного не відбувається і відбуватися не може. Так, можуть бути знищені предмети, які мають певні фізичні властивості, у зв’язку з якими вчиняються злочини, зникнути явища, що стали приводом для настання останніх, суспільні взаємовідносини між суб’єктами залишаться чи ж зазнають певних змін, обмежених межами нашої свідомості, але не більш того. Дійсно, розглядаючи суспільне відношення у вигляді об’єкта суспільно небезпечного посягання, можна констатувати, що воно є своєрідною сполучною ланкою, яка об’єднує ознаки складу злочину й ознаки злочину як існуючого в об’єктивній дійсності явища, що з’єднує думкою уявлену модель суспільно небезпечного посягання з об’єктивною реальністю.

Однак поряд із вищезазначеною чільною концепцією про те, що об’єкт злочину – це суспільні відносини, у кримінально-правовій науці надані й інші концепції. Засновником однієї з них є відомий представник дореволюційної вітчизняної науки кримінального права М. С. Таганцев. «Злочин як спеціальний вид правопорушення, – констатував він, – є посяганням на юридичні норми, визнані й охоронювані державою, і притому чи в їх окремому, одиничному бутті, чи в їх зчленуванні, у формі юридичних інститутів. Тому, говорячи про об’єкт, на який спрямовується злочин, ми маємо на увазі під ним саме ці норми чи інститути права, чи, узагальнюючи ще більше, юридичний порядок, що існує в цьому суспільстві» [409, с. 198]. Відповідно до думки A. B. Наумова, котрий реанімує ідеї російської (дореволюційної) кримінально-правової науки, під «юридичною нормою в її реальному бутті» [126, с. 41] М. С. Таганцев бачив реальний зміст блага (інтересу), охоронюваного кримінальним законом від злочинних посягань, і саме йому належить заслуга в подоланні вузько нормативного підходу до визначення об’єкта злочину [178, с. 15].

На думку інших дослідників, самостійним об’єктом можна визнавати людей, засоби виробництва, знаряддя й інші матеріальні цінності. Першим, хто запропонував розглядати людей як об’єкти посягань на життя і тілесне здоров’я людини, був В. М. Кудрявцев [148, с. 58–59]. Будучи прихильником такої думки, Ю. А. Демидов указував на те, що охоронювані суспільні відносини виступають у кримінальному праві як:

– державне суспільне встановлення;

– суб’єкт суспільних відносин;

– державний чи суспільний інтерес;

– суб’єктивне право чи особистий інтерес.

Людина як індивід, її життя, здоров’я, свобода, честь і гідність, вважає Ю. А. Демидов, є особливим об’єктом охорони від злочинних посягань [81, с. 50–51].

Згідно з твердженням A. A. Піонтковського багато складів злочинів побудовані так, що при характеристиці об’єкта в них зазначені не суспільні відносини, а їхні елементи чи матеріальне, майнове відбиття відповідних суспільних відносин... чи суб’єкти цих відносин [159, с. 116]. Розглядаючи у своїх дослідженнях безпосередній об’єкт і предмет злочину як тотожні поняття, він констатував: «Висловлення, що розбіжність загального об’єкта (як суспільних відносин) і безпосереднього об’єкта (який у більшості випадків не є суспільні відносини) науково неспроможна, бо не відповідає відношенню роду і виду, непереконливі. Відносини між об’єктами злочину як суспільними відносинами і безпосереднім об’єктом злочину варто розглядати в площині взаємовідносин категорій матеріалістичної діалектики – сутності та явища. Безпосередній об’єкт злочину – це предмет впливу злочинця, що ми можемо безпосередньо сприймати... Суспільні відносини як об’єкт злочину – це те, що стоїть за безпосереднім об’єктом і що ще необхідно розкрити, щоби більш глибоко зрозуміти щире суспільно-політичне значення розглянутого злочину» [159, с. 119].

У процесі вивчення таких суджень Г. П. Новосьолов пропонує свою оригінальну теорію, відповідно до якої об’єкт злочину – той, проти кого він чиниться, тобто окремі особи чи якась безліч осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності яких, будучи поставленими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, у результаті чого цим особам заподіюється шкода чи створюється погроза заподіяння шкоди [350, с. 135]. Для розвитку такої ідеї Г. П. Новосьолов підкреслює, що злочин заподіює чи створює погрозу заподіяння шкоди не чомусь (благам, нормам права, відносинам тощо), а комусь, і, отже, як об’єкт злочину потрібно розглядати не щось, а когось. Із чого видно, що у структуру об’єкта дослідник включає не тільки людей (окрему людину чи невизначену їх кількість), таким чином фактично ототожнюючи його з процесуальною фігурою потерпілого, але й предмет злочину – конкретні матеріальні й нематеріальні блага таких осіб. Визнати обґрунтованими ці міркування не можна. Їх неспроможність виявляється хоча б у тім, що неможливо розмежувати окремі злочини між собою, наприклад бандитизм з іншими суміжними складами. Об’єктом злочину не можуть бути матеріальні предмети і тим паче люди (потерпілі), оскільки змішання цих понять нівелює їх сутність і значення [162, с. 200].

Щодо цього можна припустити, що в теорії кримінального права існує безліч різноманітних позицій в частині визначення природи об’єкта злочинів. Докладний аналіз таких положень дозволяє констатувати, що об’єктом злочину є не абстрактні суспільні відносини, а конкретизовані загальнолюдські, загальносоціальні чи державні цінності. Таке положення підтверджується тим, що «всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними і непорушними» (ст. 21 Конституції України). У зв’язку з чим основними структурними елементами цінностей, що взяті під охорону законом, варто вважати суб’єктів відносин і ті блага, що їм належать, тобто те, що задовольняє потреби людей, відповідає їхнім інтересам, цілям і намірам.

Так, у новітній кримінально-правовій літературі з проблем Загальної частини кримінального права, – відзначає H. О. Лопашенко, – чітко простежується тенденція щодо перегляду традиційного розуміння об’єкта злочину, і, безумовно, вона заслуговує на увагу [176, с. 16]. Дійсно, об’єкти не всіх злочинів можна визначити через суспільні відносини. У деяких випадках об’єктами злочинів виступають не самі суспільні відносини, а їхні структурні елементи, але не матеріальні цінності й учасники (суб’єкти), а інтереси учасників відповідних суспільних відносин (наприклад, інтереси правосуддя, інтереси служби в комерційній і іншій організаціях і т. д.). У цьому сенсі інтерес можна визначити як об’єктивну причину, що лежить в основі безпосередніх спонукань суб’єктів, які беруть участь у соціальній діяльності, із збереження і змін умов їх існування і подальшого розвитку. «Суспільні відносини, – пише Л. Д. Гаухман, – існують об’єктивно і виражаються як інтереси. Співвідношення цих категорій як сутності і явища гранично точно визначено в положенні, відповідно до якого «економічні відносини кожного цього суспільства виражаються, насамперед, як інтереси» [66, с. 63–64]. Отже, поняття «суспільні відносини», «об’єкт кримінально-правової охорони», «інтерес» у кримінальному праві можна вживати як синоніми [409, с. 194–196; 410, с. 176].

Після прийняття КК України 2001 року українська кримінально-правова доктрина трохи видозмінюється. Об’єкт злочину дедалі частіше навіть прихильники теорії суспільних відносин визначають не тільки як суспільне відношення, але і як благо, якому злочин заподіює реальну шкоду чи створює загрозу заподіяння такої шкоди [136, с. 89]. А. А. Музика, виходячи із суспільної функції і службової ролі кримінального закону, уточнює, що кримінальний закон не тільки охороняє суспільні відносини, а водночас забезпечує можливості реалізації суспільних інтересів. Тому об’єкт злочину він визначає як забезпечену державою для суб’єктів суспільних відносин можливість певної поведінки чи суспільного становища членів суспільства, що відповідають інтересам останнього [195, с. 25]. Згідно із судженням Є. Л. Стрельцова під об’єктом злочину слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, які законодавець поставив під охорону певного кримінального закону і яким злочин заподіює шкоду, що відповідає ознакам цього складу [325, с. 22].

Подібні визначення об’єкта заслуговують на особливу увагу особливо в тій частині, де йдеться про певну поведінку і суспільне становище суб’єктів таких відносин, які взаємозалежні з певними положеннями нашої проблематики. Водночас законодавець ніколи не використовує при перерахуванні у відповідних статтях кримінального законодавства об’єктів кримінально-правової охорони чи в будь-якому іншому сенсі терміна «суспільні відносини». Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 1 КК України кримінальний закон розглядає як основне своє завдання правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам [140]. Де немає і натяку на суспільні відносини. Подібна тенденція характерна всьому змісту кримінального законодавства України.

У вітчизняній кримінально-правовій науці в частині визначення об’єкта злочинів проти основ національної безпеки надані всілякі науково-теоретичні припущення, у тому числі й про можливі види безпосередніх об’єктів таких злочинів, їх визначень тощо.

Отже, необхідно встановити, чи завжди суспільні відносини або інші подібні філософські категорії можуть виступати як об’єкт злочину. Так, якщо вони, будучи уявною моделлю, матрицею об’єктивних суспільних процесів у певний період часу, чи здатні дати більш повне, докладне уявлення, інформацію про реальне, а не помилкове розуміння природи соціальних взаємозв’язків і суперечностей, що існують у суспільній дійсності.

Не менш важливим питанням, що є необхідним для визначення природи об’єкта злочинів проти основ національної безпеки, є встановлення сутності понять і ознак таких категорій, як «інтереси», «благо», «права» і «цінність», а також їх співвідношення. Так, цінності, будучи результатом людських суджень про реальні явища матеріального світу, є суб’єктивними, але лише настільки, наскільки суб’єктивно будь-яке судження про об’єктивну дійсність. У першу чергу вони об’єктивні, бо є реальними явищами, охоронюваними правом. Правові блага як цінності, що відображають буття реальних предметів і явищ, як правило, не можуть бути піддані більш або менш значному ідеологічному впливу. Вони є загальними для всіх членів суспільства і не входять у рамки класового поняття. Більше того, за таких темпів інтегрування світового співтовариства, що реально спостерігається сьогодні, багато цінностей одержують не тільки єдине трактування, але і єдину форму охорони [91, с. 160–175].

Сучасна українська кримінально-правова наука, ґрунтуючись на конституційному принципі верховенства права, дедалі більше відходить від абстрактно-політичного формулювання об’єкта злочину і його видів. Так, варто погодитися з думкою В. П. Ємельянова про те, що загальний, родовий і видовий об’єкти, на відміну від безпосереднього об’єкта, у реальній дійсності не існують, вони є узагальнюючими поняттями, що входять структурно в такі самі абстрактні категорії, як загальне, родове і видове поняття складу (загальний, родовий, видовий склад), і належать не до категорії «злочин» як явища реальної дійсності, а до категорії «склад злочину» як наукової абстракції [91, с. 187]. Саме ці положення визначили необхідність у дослідженні таких питань у цьому розділі нашого дослідження для більш повного і конкретного встановлення приводів і основ кримінально-правової охорони тих цінностей, благ, законних прав і інтересів, що взяті під охорону Розділом I Особливої частини КК України.

Слід зазначити, що КК України визначив своєрідну ієрархію об’єктів кримінально-правової охорони в залежності від їх важливості й цінності на відповідному етапі розвитку нашої державності. Так, згідно з ч. 1 ст. 1 КК України це права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, навколишнє середовище, конституційний лад України, мир і безпека людства [140].

Національну безпеку, як об’єкт кримінально-правової охорони, можна розглядати в різних смислових значеннях у залежності від того, які межі її змісту ми припускаємо. Якщо йдеться про природу суспільних відносин, які можна розглядати як конкретні об’єкти конкретних суспільно небезпечних посягань, охоплюваних іншими розділами КК України (йдеться про національну безпеку в широкому її розумінні), то в цьому разі мається на увазі сукупність суспільних відносин у сфері забезпечення безпечного розвитку і функціонування особистості, суспільства і держави: громадської безпеки, громадського порядку, життя і здоров’я населення, суспільної моральності, народного здоров’я, екологічної безпеки, безпеки руху транспорту тощо. Однак якщо мати на увазі всього лише родовий об’єкт злочинів, передбачених Розділом I Особливої частини (національну безпеку у вузькому її розумінні – основи національної безпеки), то таким об’єктом охоплюється сукупність суспільних відносин у сфері захисту конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності, обороноздатності й інших важливих для держави інтересів. Внаслідок чого зміст об’єкта злочинів проти основ національної безпеки визначається не конкретно визначеним, одиничним відношенням, а певною сукупністю, системою відповідних суспільних відносин. Ця система охоплює всі боки суспільного життя в їх органічному взаємозв’язку і взаємозалежності. Окремі групи суспільних відносин, що входять у систему, утворюють безпосередні об’єкти посягання при вчиненні злочинів проти основ національної безпеки [451, с. 80].

Відповідно до існуючої моделі взаємозалежних між собою ключових елементів структури об’єкта злочину національну безпеку, як об’єкт кримінально-правової охорони, можна розглядати як упорядковану сукупність суспільних відносин у сфері забезпечення безпечних умов життєдіяльності особистості, суспільства і держави. Отже, основи національної безпеки визначають безпечні умови життєдіяльності держави як за її межами, так і всередині неї, а отже, покликані забезпечити внутрішню і зовнішню безпеку. З чого випливає, що основи національної безпеки є загальнонаціональною цінністю, найважливішим благом, яке держава взяла під свій безпосередній захист, забезпечення якого здійснюється за допомогою вжиття комплексу спеціальних заходів державного значення, тобто із створення системи заходів у сфері захисту основ національної безпеки (заходи оборонного, політичного, соціально-інформаційного, ідеологічного й економічного значення), достатніх для забезпечення відповідного рівня національної безпеки.

Кримінальний кодекс України містить традиційну структуру з розподілом Особливої частини на розділи, що поєднують окремі статті таких розділів. Згідно із структурою чинного КК України можна виділити чотирьохрівневу класифікацію об’єктів кримінально-правової охорони (загальний, родовий, видовий (чи груповий), безпосередній). Таким чином, процедуру визначення об’єкта злочинів проти основ національної безпеки в рамках нашого дослідження необхідно здійснити відповідно до зазначеної класифікації об’єктів злочину.

Загальний об’єкт становить собою комплекс усіх існуючих суспільних відносин, узятих під захист чинного кримінального закону. Такий комплекс складають різні за своєю сукупністю суспільні відносини (основи національної безпеки, життя і здоров’я особистості, господарська система, власність, службова діяльність, основи правосуддя тощо).

Під родовим об’єктом слід розуміти об’єкт, яким охоплюється коло тотожних чи однорідних за своєю соціальною чи економічною суттю суспільних відносин, які внаслідок цього мають бути захищені єдиним комплексом взаємозалежних кримінально-правових норм [136, с. 98].

У теорії вітчизняного кримінального права також виділяють і видовий об’єкт як складову частину родового об’єкта [362, с. 146]. Причому такий об’єкт нерідко називають також підгруповим об’єктом, який виділяється в тих випадках, коли всередині великої групи однорідних суспільних відносин, що підлягають єдиній, комплексній кримінально-правовій охороні, можна виділити більш вузькі групи таких відносин. Видовий об’єкт співвіднесений із його родовим об’єктом як частина з цілим. Виділення в межах одного розділу КК України окремих груп злочинів цілком логічно, оскільки це додає більшої стрункості кримінальному законодавству і сприяє його точному застосуванню [409, с. 203–205].

Використання в цих цілях такого об’єкта злочину приводить не тільки до впорядкування самого законодавства, але й допомагає практиці, на яку міг би орієнтуватися сам законодавець при вирішенні завдань щодо розвитку й удосконалення законодавства [330, с. 72–73].

Так, наприклад, злочини у сфері господарської діяльності можна розділити на такі види: злочини у сфері підприємництва; злочини у сфері послуг; злочини у фінансово-кредитній сфері та ін. [325, с. 160–161].

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини, соціальні блага, цінності, інші сфери життєдіяльності людей, на які безпосередньо спрямовано посягання і яким унаслідок злочинних дій заподіюються суспільно небезпечні наслідки [477, с. 36–37].

Безпосередній об’єкт злочину, як істотна і специфічна ознака, обумовлений у процесі кваліфікації протиправного посягання, служить розмежуванню діянь усередині окремого розділу Особливої частини КК, а його встановлення провадиться шляхом аналізу тексту статей, що містяться всередині того чи іншого розділу кодексу. Законодавчою базою при цьому є найменування аналізованої статті Особливої частини КК і, звичайно, зміст, текст диспозиції самої статті [126, с. 101]. Процес установлення конкретної групи соціально значимих благ чи інтересів, як безпосередній об’єкт посягання, вимагає дотримання цілої низки правил. Так, наприклад, необхідно встановити, якому благу чи інтересу заподіяна найбільш значна шкода, який із зазначених інтересів є найбільш важливим тощо. Ця обставина має особливо важливе значення для правильної кваліфікації злочинів, що реально лише при встановленні точної відповідності між безпосереднім об’єктом конкретного суспільно небезпечного посягання і безпосереднім об’єктом, закріпленим у конкретній статті кримінального закону. Неправильне встановлення подібного об’єкта злочину сприяє здійсненню неправильної кваліфікації таких суспільно небезпечних діянь. Так, наприклад, якщо викрадення громадянином України документів, штампів, печаток розглядати як посягання на авторитет органів державної влади і нормальну роботу підприємств, установ і організацій, то таке діяння треба кваліфікувати за ст. 357 КК України («Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження»). Такі самі дії, але вчинені на шкоду зовнішній безпеці держави, за наявності відповідних обставин, необхідно кваліфікувати за ст. 111 КК України («Державна зрада»). Чи ж якщо умисне пошкодження залізничних колій розглядати як злочин проти безпеки руху й експлуатації транспорту, то таке діяння треба кваліфікувати за ст. 277 КК України («Пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів»). У тому разі коли такі самі дії вчинені на шкоду економічній безпеці держави, їх треба кваліфікувати за ст. 113 КК України («Диверсія»).

Процедура встановлення безпосереднього об’єкта будь-якого зі злочинів, передбачених нормами Розділу I Особливої частини КК України, сполучена з цілою низкою всіляких проблем. Так, на відміну від об’єкта, такі елементи складу розглянутих злочинів, як об’єктивна, суб’єктивна сторона і суб’єкт, безпосередньо знаходять своє відбиття в обставинах учинення такого злочину. Однак це зовсім не означає, що об’єкт таких злочинів встановлюється ізольовано, відособлено від інших елементів складу злочину, а навпаки, під час тривалих розумових процесів, пов’язаних з установленням сукупного взаємозв’язку виключно всіх елементів суспільно небезпечного посягання на такий об’єкт. При цьому кваліфікація будь якого злочину як діяння, що посягає на відносини, охоронювані нормами Розділу I КК України, не перебуває в безпосередній залежності від заподіяної шкоди таким злочином (убивство державного діяча, отруєння великої кількості людей, знищення пожежею військової частини тощо). Саме стосовно цього більшість розглянутих складів злочинів, відповідно до їх законодавчої конструкції, належать до формальних складів, тобто заподіяння фактичного збитку безпосередньому об’єкту вони не охоплюють, значить, така обставина і не впливає на остаточну кваліфікацію таких діянь, як злочини проти основ національної безпеки.

Проблематичність механізму встановлення безпосереднього об’єкта розглянутих злочинів визначається також існуючим у теорії кримінально-правової науки неоднозначним підходом до формулювання об’єктів деяких злочинів, закріплених у Розділі I Особливої частини КК України, про що більш докладно буде викладено в наступних розділах цієї роботи.

Що стосується родового об’єкта розглянутих злочинів, то він якоюсь мірою сформульований назвою Розділу I Особливої частини КК. Подібну позицію поділяє й О. Ф. Бантишев, котрий підкреслює, що «родовий об’єкт зазначених злочинів – основи національної безпеки України, головними складовими яких є пріоритетні національні інтереси» [200, с. 250].

Однак, незважаючи на надані позиції, у теорії кримінального права існують і інші судження в цій частині.

Згідно з міркуваннями М. І. Хавронюка родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки України є безпека України в різних її сферах [138, с. 27].

Досить розгорнуте формулювання надав В. А. Ліпкан. Отже, дослідник під родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки розуміє таке.

По-перше, це суспільні відносини у сфері державної політики, спрямовані на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особистості, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

По-друге, такі національні інтереси є життєво важливими і як родовий об’єкт цієї групи злочинів становлять собою: внутрішню стабільність, що характеризується сталістю державних інститутів і збалансованістю інтересів усіх соціальних груп населення; захист державного суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; захист конституційного ладу України; забезпечення збереження української цивілізації, традицій і самобутності українського народу; ефективно діючу економічну систему України; підтримку екологічно здорового навколишнього середовища; збереження і зміцнення науково-технічного потенціалу; гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина та ін. [172, с. 96–97].

Подібне розширювальне тлумачення родового об’єкта розглянутих злочинів, як бачимо, більшою мірою відповідає національній безпеці в широкому її розумінні, ніж основам національної безпеки (національна безпека у вузькому розумінні), бо воно охоплює групу елементів, що становлять собою не тільки безпеку держави, але й безпеку суспільства й особистості.

Відповідно до суджень І. В. Діордіци родовий об’єкт злочинів проти основ національної безпеки потрібно розуміти як: суспільні відносини у сфері державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Національні інтереси є життєво важливими і як родовий об’єкт цієї групи злочинів становлять: 1) внутрішню стабільність, яка характеризується сталістю державних інститутів і збалансованістю інтересів усіх соціальних груп населення; 2) державний суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України; 3) конституційний лад України; 4) економічну систему України; 5) екологічно здорове середовище в державі; 6) існуючий науково-технічний потенціал держави; 7) гарантовані конституційні права і свободи людини і громадянина та ін. [83, с. 165–166].

На думку С. В. Дьякова, родовим об’єктом розглянутих злочинів є безпека держави як стан стабільності, міцності й захищеності особистості, суспільства і конституційного ладу в цілому від тих джерел небезпеки, що реально існують у сучасних умовах формування нового суспільно-економічного ладу [90, с. 25].

Подібної позиції дотримується і колектив авторів підручника за редакцією Є. Л. Стрельцова, який під родовим об’єктом таких злочинів розуміє безпеку держави в різних її сферах, а безпеку держави в тій чи іншій сфері її діяльності вважає основним безпосереднім об’єктом кожного конкретного злочину проти основ національної безпеки [365, с. 11].

Найбільш близьке положення чинного законодавства в цій сфері визначення родового об’єкта таких злочинів надав В. Я. Тацій. На думку вченого, родовим об’єктом злочинів, передбачених у цьому розділі, є суспільні відносини з охорони національної безпеки України: її конституційного ладу, суверенітету, територіальної недоторканності, обороноздатності. Інакше кажучи, відзначає автор, родовим об’єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави [137, с. 18].

Докладне вивчення наведених суджень дозволяє сформулювати поняття родового об’єкта розглянутих злочинів з урахуванням уже названих теоретичних положень, а також на підставі аналізу положень чинного законодавства, що регулює цього роду суспільні відносини. Отже, родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки є суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки держави в основних напрямах її діяльності, а саме у сфері конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності, інформаційної, економічної й екологічної безпеки.

Чому саме відносини у сфері забезпечення безпеки держави посідають центральне місце в такому визначенні, відзначено положеннями все тієї самої ч. 3 ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки України», де безпеку держави складають основні її елементи: конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Однак варто зазначити, що в досліджуваній групі злочинів можна виділити діяння, що посягають одночасно не на один, а на два і більше об’єктів. Вони належать до так званих поліоб’єктних злочинів. При кваліфікації такого роду злочинів основна проблема полягає не в тім, скільком об’єктам цей злочин заподіює (може заподіяти) шкоду. Головне запитання полягає в тім, які цінності, блага, права, законні інтереси, суспільні відносини є тією соціальною цінністю, що законодавець у відповідності зі ст. 1 КК узяв під охорону? Одержавши відповідь на це запитання, ми зможемо правильно встановити не тільки об’єкт злочину, його юридичну природу, це також дасть можливість більш чітко окреслити об’єктивні й суб’єктивні ознаки юридичного складу злочину, правильно відмежувати цей злочин від суміжних злочинів і призначити покарання [427, с. 97].

До подібного виду злочинів проти основ національної безпеки можна вважати належними «Посягання на життя державного чи громадського діяча» (ст. 112 КК) і «Диверсію» (ст. 113 КК). У зазначених діяннях поряд із безпосередніми додатковими об’єктами є життя і здоров’я особистості. Для більш докладного розуміння природи такого об’єкта розглянемо це на прикладі ст. 112 КК України («Посягання на життя державного чи громадського діяча»).

Конструктивні особливості кримінально-правової норми, передбаченої ст. 112 КК України, дають підстави для деяких міркувань щодо додаткового об’єкта, яким виступає життя потерпілого від цього злочину. У цьому разі закон охороняє від злочинних посягань не життя як поняття біологічне, підпорядковане закономірностям природи, а життя людини як необхідну передумову виникнення, існування і розвитку певних відносин, коли життя людини в цій якості набуває значення явища соціального [127, с. 155]. Вбивство безпосереднє посягає не на всі, а лише на специфічні суспільні цінності, в яких ядром соціального зв’язку між людьми виступає саме життя людини. Людина стає його суб’єктом з моменту народження і безперервно є його учасником (стороною) аж до своєї смерті [30, с. 157].

Відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Отже, Основний Закон держави проголошує особисті блага людини фундаментальними.

Право фізичного існування людини – це право природне і не залежить від наявного визначеного статусу особи в державі, воно є неподільним і не може відчужуватися. З огляду на характер суспільної небезпеки вбивства, а також конкретний вид і зміст благ, що належить суб’єктам, об’єктом убивства визнається така цінність (особисте благо), що має істотне значення для людини і суспільства в цілому, як життя [30, с. 157].

Надалі такий підхід до визначення безпосереднього об’єкта злочинного посягання на суб’єктів здійснення державної чи громадської діяльності може визначатися по-різному.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 3 Постанови «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність і власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. № 8, кримінальна відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу настає лише за дії, що винний учинив у зв’язку з виконанням таким працівником своїх обов’язків [263, с. 373]. Із суб’єктивної сторони сутність такого зв’язку утворює специфічні внутрішні процеси, що відбуваються в психіці особи, яка вчиняє умисне вбивство державного чи громадського діяча або його близького родича у зв’язку з виконанням потерпілим свого обов’язку. На змістовному рівні специфіка психічного ставлення (вини) до вбивства полягає в тому, що особа: усвідомлює, що вона посягає на життя особи, яка виконує цей обов’язок, чи його близького родича, передбачає, що її дії заподіють або можуть заподіяти смерть однієї із зазначених осіб, бажає настання таких наслідків або свідомо допускає їх настання.

Отже, безпосереднім об’єктом убивства необхідно вважати життя іншої людини (ч. 1 ст. 115), що відповідно до ст. 55 КПК України визнається потерпілою [143].

Життя є найбільш цінним із благ людини. Через його відсутність людину не можуть цікавити її особисті, сімейні, політичні, економічні та інші права. Крім того, життя кожної окремої людини є благом не тільки для неї – воно є благом і для українського суспільства, і для світового співтовариства, а ставлення суспільства до життя кожної окремої людини є найкращим показником його духовного розвитку.

Життя як об’єкт кримінально-правової охорони – це не абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські цінності, що існують заради охорони біологічної основи життя. Життя – це особлива форма існування людини як соціальної істоти, а отже, особлива форма існування всіх проявів її діяльності. Позбавлення людини життя – це не тільки зникнення її як біологічної істоти, але й одночасно розрив усіх її суспільних зв’язків, учасником яких вона була.

У теорії кримінального права визначення поняття «вбивство» характеризується як протиправне позбавлення життя іншої людини. Виходячи із системного зв’язку всіх елементів об’єкта посягання, передбаченого ст. 112 КК України, необхідним є вивчення проблеми потерпілих від посягання на життя державного чи громадського діяча у зв’язку з його діяльністю, пов’язаною зі здійсненням державних чи суспільних функцій, а також посягання на життя їхніх близьких родичів. Від точного формулювання в чинному законодавстві – хто може бути потерпілим – залежить правильність і законність кваліфікації цього злочину. Крім того, вирішення зазначеної проблеми дає можливість уникнути помилок при розмежуванні досліджуваного злочину із суміжними злочинами.

Вчені, котрі тим чи іншим способом торкалися питання визначення як загальної проблеми потерпілого, так і визначення потерпілих від злочину, передбаченого ст. 112 КК України, не дали відповіді на поставлене питання. Головна причина, на наш погляд, полягає в тому, що доктрина радянського кримінального права певним чином обходила цю проблему. А ті сприятливі й необхідні практичні пропозиції, які вчені пропонували, законодавець ігнорував [82].

Отже, згідно з розглянутими положеннями об’єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК України, що найбільше повно відображає характер суспільної небезпеки такого діяння, потрібно визнати не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретно визначені особистісні, загальносоціальні чи загальнодержавні інтереси (блага). У залежності від цього визначення групи інтересів (благ) можна класифікувати в такий спосіб: а) інтереси (блага) як природна, невід’ємна цінність людини; б) інтереси (блага), якими людина наділена як член суспільства; в) загальносоціальні блага, тобто інтереси, які мають суспільні чи державні інститути, держава в цілому.

Беручи до уваги ознаки, які характеризують об’єкт досліджуваного злочину, потерпілим за ст. 112 КК України може бути носій державних або суспільних функцій як під час виконання, так і через деякий час після виконання відповідних обов’язків. У деяких випадках таке вбивство може бути вчинено з помсти за здійснення особою своїх повноважень. Убивство потерпілого з метою припинити його діяльність з виконання державних функцій у майбутньому треба також кваліфікувати за ст. 112 КК України.

На нашу думку, при дослідженні цієї проблеми варто виходити не із спрощених підходів – аналізу «місця» норми ст. 112 КК України у Розділі І Особливої частини «Злочини проти основ національної безпеки України», а виходячи з конкуренції об’єктів кримінально-правової охорони. Відповідно до чинного кримінального законодавства об’єктом кримінально-правової охорони стосовно досліджуваного злочину є «Основи національної безпеки держави» (Розділ I), а не «Життя та здоров’я особи» (Розділ II КК). З огляду на ту обставину, що домінуючим соціальним благом, яке взято під кримінально-правовий захист ст. 112 КК України, є діяльність державного чи громадського діяча із здійснення державних чи суспільних функцій, цю норму (ст. 112 КК) законодавець помістив у розділі «Злочини проти основ національної безпеки України».

У той самий час законодавець, формулюючи диспозицію ст. 112 КК України, звернувся до складного способу визначення всіх ознак цього злочину. Злочин чиниться шляхом заподіяння шкоди діяльності державного чи громадського діяча, пов’язаного зі здійсненням державних чи громадських повноважень. Шкода заподіюється опосередковано – шляхом умисного позбавлення життя суб’єкта здійснення державної чи громадської діяльності. Життя суб’єкта здійснення державної чи громадської діяльності утворює соціально-правовий, законодавчо закріплений юридичний зв’язок з державними чи суспільними функціями.

Якщо навіть і взяти до уваги таку точку зору, то тоді виникає запитання: які ознаки і який об’єкт належать потерпілим – «близьким родичам» суб’єктів здійснення державної чи громадської діяльності?

Згідно з диспозицією ст. 112 КК України близькі родичі державних чи громадських діячів при посяганні на їх життя у зв’язку зі здійсненням державної чи громадської діяльності зазначених осіб не визнаються потерпілими від цього злочину. У цій частині, як нам уявляється, вельми корисним є досвід вирішення такої проблеми на прикладі суміжних з діянням, що розглядається, злочинів. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК України «близькі родичі та члени сім’ї» – чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник та ін. У той самий час деякі дослідники з цього питання вважають, що коло «близьких родичів» може бути розширено. В. М. Мамчур, який на дисертаційному рівні досліджував питання «близьких родичів» як потерпілих від злочину, передбаченого п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України, уважає, що посиленого кримінально-правового захисту вимагають як близькі родичі особи, що виконують службовий чи громадський обов’язок, так і інші особи, що є близькими цій особі внаслідок тих чи інших життєвих обставин. Тому запропонував змінити формулювання «їхніх близьких родичів» у ст. 112, п. 8 ч. 2 ст. 115, ст.ст. 348, 379, 400 КК України на формулювання «їхніх близьких» [182, с. 4–5]. Ця пропозиція не ґрунтується на чинному законодавстві України, є «калькою» кримінального законодавства Російської Федерації, Республіки Казахстан, що визначають коло цих осіб об’єднаним поняттям «інші особи». Таке визначення міститься у ст. 5 «Загальні поняття» КПК РФ. У п. 3 цієї статті зазначено: близькими особами є інші, за винятком близьких родичів, особи, що перебувають у відносинах з потерпілим, свідком, а також з іншими особами, життя, здоров’я і добробут яких дорогі потерпілому, свідку внаслідок особливих обставин, що між ними склалися. У п. 4 цієї статті зазначено: близькі родичі – чоловік, жінка (подружжя), батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, рідні брати і рідні сестри, дід, баба, внуки. За законодавством України (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р. [227]) такими є: батьки, дружина (чоловік), діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Таким чином, на прикладі аналізу безпосереднього об’єкта ст. 112 КК України добре помітна складна кримінально-правова норма, в якій присутні ознаки двох рівнозначних соціальних благ: основ національної безпеки і життя людини – суб’єкта здійснення державної чи громадської діяльності. У тому разі, якщо життя таких потерпілих ми вважаємо належним до додаткового об’єкта, незважаючи на те що безпосередній об’єкт злочину, згідно з теорією рівності об’єктів кримінально-правового захисту, є домінуючим, мусимо визнати: додатковий об’єкт має другорядну, додаткову роль і не становить собою сутності злочину, передбаченого ст. 112 КК України. У такому разі додатковий об’єкт є як би «обслуговуючим» об’єктом безпосереднього об’єкта – внутрішньої безпеки, з чим погодитися неможливо, бо таким додатковим об’єктом є безпека життя суб’єктів державної чи громадської діяльності.

Таким чином, на підставі проведеного дослідження варто підкреслити, що злочин, передбачений ст. 112 КК України, є двохоб’єктним. Безпосередні об’єкти цього злочину – інтереси держави у сфері захисту основ національної безпеки і життя носіїв державних чи громадських повноважень (осіб, що здійснюють державну чи громадську діяльність) – є обов’язковими, взаємообумовленими і рівнозначними.

Що стосується докладного науково-теоретичного аналізу видового і безпосереднього об’єктів розглянутих злочинів, то він наданий у наступних розділах цього наукового дослідження.

Як і будь-який об’єкт будь-якого суспільно небезпечного посягання, основи національної безпеки мають також і свою структуру. Тобто відносини у сфері основ національної безпеки, як об’єкта кримінально-правової охорони, традиційно складають такі структурні елементи, як суб’єкт, предмет і соціальний зв’язок, що існує між такими суб’єктами з приводу відповідного предмета, що, по суті, і визначає зміст таких суспільних відносин.

Як суб’єкти відносин у сфері національної безпеки можуть виступати: держава, державні установи, що її представляють, громадські організації, підприємства, соціальні групи людей і окремі громадяни. У відносинах основ національної безпеки як їхні учасники можуть брати участь, з одного боку, держава (державні інститути), а з іншого – громадяни, особи, що не є громадянами України, зарубіжні держави та їхні органи. Однак такі відносини можуть носити і комплексний характер: держава – об’єднання громадян, держава – іноземний громадянин, держава – іноземна держава та її органи і т. д. При цьому стороною-порушницею таких відносин можуть бути: фізичні та юридичні особи, іноземна держава в особі її представників, групи людей, громадяни інших держав і т. д.

Предметом розглянутих суспільних відносин може бути все, з приводу чого чи у зв’язку з чим виникло таке відношення. Правове благо як охоронювана законом цінність містить у собі речі, тобто матеріальні предмети, результати духовної творчості (продукти певної діяльності), особисті немайнові блага, дії (стримування від дії) і результати дії суб’єктів правовідносин. Інакше кажучи, предмет злочину і є правове благо як певна цінність. На це звертав увагу О. Ф. Кістяковський, котрий бачив у об’єкті злочину його предмет, на який спрямований чи щодо якого вчинений злочин [110, с. 280–281].

Стосовно злочинів проти основ національної безпеки в науковій літературі як предмет – структурний елемент суспільних відносин – визнаються інтереси особистості, суспільства і держави. Відносно цього можна припустити, що предметом цих відносин є життєво важливі інтереси особистості, суспільства і держави.

Основи національної безпеки як предмет, з приводу якого і функціонують відносини у сфері охорони такої безпеки, можуть розглядатися як особливо важливий соціальний інтерес. Основа його соціальної складової головним чином визначається тим, що належне сприйняття суспільною свідомістю основ національної безпеки вселяє почуття впевненості в кожного громадянина і суспільство в цілому в належному рівні захищеності від суспільно небезпечних посягань на конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність держави. Причому рівень безпечної і стабільної життєдіяльності громадян перебуває в прямій залежності від рівня забезпечення такої безпеки державою і суспільством.

Не менш важливою і досить складною є проблема, пов’язана з визначенням змісту такого поняття, а отже, з установленням тих видів (систем) суспільних відносин, що і складають поняття «основи національної безпеки». Як уже відзначалося раніше, у процесі встановлення поняття національної безпеки національна безпека в широкому її розумінні визначається рівнем стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Відповідно відносини у сфері основ національної безпеки (національна безпека у вузькому розумінні) характеризуються не менш складними, але при цьому досить акцентованими властивостями, і складаються із системи відносин, спрямованих на охорону конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності держави.

Разом з тим деякі криміналісти вважають, що співвідношення об’єкта і предмета як єдиної цінності дає можливість не виділяти предмет як самостійну кримінально-правову категорію. Це дозволить усунути відомі суперечності, що існують у розумінні об’єкта і предмета, пов’язаного з уявленням про них як явищ незбіжних [405, с. 192], де предмет практично позбавлений соціального змісту на відміну від об’єкта (суспільних відносин) [31, с. 158].

Головним питанням при зіставленні таких категорій, як предмет і об’єкт, була проблема заподіяння шкоди об’єкту. Правоохоронювані інтереси (блага) практично завжди зазнають злочинного впливу, а отже, зазнають шкоду, що можливо зафіксувати шляхом сприйняття інтересів (благ) як конкретних цінностей. Так, у залежності від рівня цінності правоохоронюваного інтересу (блага), що зазнає протиправного впливу, можна визначити характер і розмір збитку, заподіяного злочинними діями злочинця. Подібний збиток і є наслідком, що визначається рівнем заподіяної шкоди правоохоронюваним інтересам і викликаними цим самим змінами в об’єктивній дійсності, що характеризуються певними кількісно-якісними категоріями (позбавлення життя людини, знищення чи пошкодження об’єктів власності, забруднення навколишнього природного середовища тощо).

Насправді, в об’єктивній дійсності в процесі здійснення правоохоронної діяльності для встановлення наявності шкоди використовуються конкретно визначені й дійсні категорії: заподіяння тілесних ушкоджень, порушення роботи транспорту, дезорганізація нормальної роботи судової системи тощо. Як бачимо, кримінально-правова шкода цілком пов’язана з конкретним правоохоронюваним інтересом (предметом), від якого залежить і яким установлюється.

Нерозривний взаємозв’язок охоронюваного правового блага і наслідків, що передається в тому числі і способом учинення суспільно небезпечного посягання, визначає і сукупність умов, формуючих зміст і характер таких наслідків, настання яких дуже ймовірно внаслідок учинення злочинів, що посягають на основи національної безпеки. Подібні посягання, вчинені проти зовнішньої чи внутрішньої безпеки або навіть проти економічної безпеки, завжди пов’язані із заподіянням конкретної організаційної, фізичної, матеріальної або іншої шкоди державі та її інститутам, суспільству, особистості, екології тощо. При цьому подібне судження зовсім не означає, що при вчиненні зазначених посягань завжди може бути заподіяний весь комплекс розглянутої шкоди і всіх розглянутих інтересів. Так, наприклад, інтереси особистості й суспільства, діяльність державних інститутів, навколишнє природне середовище тощо не можна розглядати як обов’язкові об’єкти посягання будь-якого із злочинів проти основ національної безпеки. Подібне твердження пояснюється тим, що це безпосередньо залежить від різних обставин учинення конкретного суспільно небезпечного посягання, від обстановки, характеру і ступеня його суспільної небезпеки, внаслідок чого така шкода може мати невизначений, змішаний характер. Відповідно імовірність її одночасного заподіяння всім розглянутим соціальним інтересам малоймовірна, що не можна сказати про можливість її заподіяння деяким із зазначених правових благ. При цьому будь-яке заподіяння організаційного, фізичного, матеріального чи іншого збитку в процесі вчинення злочинів проти основ національної безпеки незалежно від конкретних форм його вираження пов’язується єдиним розумінням наслідку у формі порушення основ національної безпеки.

Порушення основ національної безпеки і є тим наслідком, що стає неминучим при вчиненні суспільно небезпечних посягань проти основ національної безпеки. Отже, основи національної безпеки є тим самим благом, якому завжди заподіюється відповідна шкода при вчиненні розглянутих злочинів.

Такі положення дають можливість припустити, що розглянуті злочини безпосередньо пов’язані із заподіянням організаційної, фізичної, матеріальної або іншої шкоди особистості, суспільним чи державним інститутам, об’єктам власності, навколишньому природному середовищу тощо. Відсутність факту заподіяння шкоди зазначеним інтересам виключає можливість порушення основ національної безпеки як соціального блага. Щодо цього доцільно встановлення ймовірного кола потерпілих від зазначених злочинів. Через те що злочини проти основ національної безпеки спрямовані на заподіяння шкоди основам безпеки держави, логічним і одночасно дискусійним є питання про те, чи можна державу, суспільство в особі його установ, соціальних інститутів розглядати як потерпілих.

Так, М. С. Таганцев як потерпілою від злочину називав і «саму державу» [328, с. 13]. На думку М. М. Апанавічюса, держава також є потерпілою. Він розглядає державу як суб’єкт кримінального правовідношення, суб’єкт, що у зв’язку із заподіянням йому шкоди має стосовно злочинця певні права й обов’язки [8, с. 117–125]. І. А. Фаргієв поряд із потерпілими – фізичними особами – послідовно відстоює визнання потерпілими «нефізичних осіб», посилаючись на те, що вказівка тільки на юридичних осіб «не відповідає вимогам закону, оскільки без уваги залишаються інші суб’єкти кримінально-правової охорони, наприклад держава, її суб’єкти, муніципальні утворення, організації, що виконують статутні завдання без утворення юридичної особи» [400, с. 9]. В іншій своїй праці І. А. Фаргієв міркує: «Поряд із фізичними особами КК рівною мірою охороняє інтереси осіб, посягання на які визнається злочином. Ознаки потерпілого, що не є фізичною особою, можуть вважатися належними до характеристики об’єкта. Так, наприклад, для опису об’єкта у складі зловживання повноваженнями (ст. 201 КК) законодавець говорить про потерпілого – комерційну чи іншу організацію. В іншому разі потерпілими від злочину виступають держава, організація (ч. 1 ст. 172, ч. 1 ст. 206, ст.ст. 270, 275 КК і ін.)» [401, с. 737–738]. І ще посилання на працю І. А. Фаргієва: «Одне з головних завдань кримінального закону – охорона суспільних відносин від злочинних посягань, суб’єктом яких виступає потерпілий у вигляді особистості, суспільства і держави» [402, с. 317]. Т. В. Кленова пише: «Під кримінально-правову охорону беруться, у тому числі, права комерційних і інших організацій, державних і муніципальних установ. Відповідно, у рамках кримінально-правових відносин суб’єктний склад потерпілих від злочинів розширюється. Це не тільки фізична особа, а будь-який суб’єкт, якому злочинним посяганням була заподіяна матеріальна чи моральна шкода» [111, с. 15]. М. В. Сенаторов розглядає як потерпілих суспільство в цілому чи державу разом з фізичними особами й організаціями [303, с. 235].

Таким чином, у науці кримінального права склалися подібні позиції про природу потерпілого, під яким у певному сенсі варто розуміти і державу у вигляді її державних установ, органів влади, соціальних груп людей, трудових колективів і т. д. Безумовно, можна припустити, що держава, а саме її конституційний лад, територіальна цілісність, обороноздатність, екологічна система і т. д. унаслідок відповідних на них посягань можуть зазнати на собі певні несприятливі зміни, тобто таким злочинним впливом їм заподіюється шкода. Тому логічним є припущення про те, що внаслідок заподіяння такої шкоди державним установам, державним інститутам влади тощо держава не стільки віртуально, а саме безпосередньо може розглядатися як потерпіла від суспільно небезпечних посягань, передбачених Розділом I Особливої частини КК України.

З іншого боку, таке судження не зовсім вписується в положення чинного Кримінального процесуального кодексу України, де у ст. 55 сформульовано визначення потерпілого. Відповідно до зазначених приписів потерпілою може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням заподіяний моральний, фізичний чи майновий збиток, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням заподіяний матеріальний збиток [143]. Розглядаючи в цьому разі державу як юридичну особу, бачимо, що вона стає потерпілою лише в разі заподіяння їй матеріального збитку. Природно, зазначені судження заслуговують на окрему увагу, але при цьому є досить спірними і мають потребу в додатковому осмисленні.

Наявність соціального зв’язку між розглянутими суб’єктами, що виник із приводу конкретного предмета, є третім невід’ємним елементом об’єкта злочинів проти основ національної безпеки. Соціальний зв’язок має на увазі наявність взаємних прав і обов’язків, реалізація яких можлива в процесі певної діяльності. Якщо розглядати соціальний зв’язок як зміст таких відносин, то під ним потрібно розуміти своєрідний взаємозв’язок, що відбивається в певній соціальній взаємодії таких суб’єктів між собою. І тому такий зв’язок тісно пов’язаний з життєдіяльністю людей, бо за його допомогою вона знаходить свій природний прояв. Соціальний зв’язок при цьому визначається обов’язком відповідної поведінки певних суб’єктів, а також суспільно корисним характером такої діяльності. При нормальному функціонуванні відносин основ національної безпеки спільна діяльність усіх членів такого суспільства спрямована на створення комплексу необхідних заходів для забезпечення безпеки держави, у тому числі на створення сприятливих умов для нормальної її життєдіяльності, що у своїй сукупності дозволили б ефективно реалізувати свій позитивний потенціал складовим елементам безпеки держави.

Цікавим щодо цього є судження В. П. Тихого, котрий, підкреслюючи характерну властивість соціального зв’язку на прикладі відносин громадської безпеки, формулює її як «певний захисний механізм інтересів суспільства і правоохоронюваних інтересів громадян» [336, с. 15]. Поза всяким сумнівом, такий умовивід заслуговує на належну увагу, однак у цьому разі він співвідноситься з більш локальним розумінням джерела загрози правоохоронюваним інтересам (нормальне функціонування транспорту, правила у сфері обороту предметів, що є джерелом підвищеної небезпеки, тощо), для охорони яких і створюється подібний механізм. Стосовно злочинів проти основ національної безпеки джерелом небезпеки для держави виступають не тільки зовнішні загрози (диверсанти, шпигунські мережі тощо), але й поведінка людей, обумовлена негативним ставленням до існуючого конституційному ладу, державної влади та її представників, до політичного чи економічного курсу держави, територіального устрою тощо. Наявність таких обставин безпосередньо сприяє виникненню внутрішніх загроз державі, що, у свою чергу, формує більш широкий спектр джерел такої небезпеки.

Отже, можна припустити, що соціальний зв’язок, як структурний елемент об’єкта розглянутих злочинів, становить собою складний ефективно функціонуючий механізм, спрямований на захист як внутрішніх, так і зовнішніх інтересів держави. А таке твердження відповідає положенню, відповідно до якого об’єктом злочину є суспільні відносини, взяті під охорону кримінальним законом, а відповідно, і інтереси суб’єктів подібних відносин, що піддаються суспільно небезпечному посяганню з боку винної особи, у результаті чого заподіюється чи може бути заподіяна відповідна шкода.

Таким чином, на підставі детального аналізу сутнісної характеристики і структури об’єкта розглянутих злочинів можна встановити, що характер відносин основ національної безпеки як родового об’єкта посягання містить у собі відносини із забезпечення стану захищеності від внутрішніх і зовнішніх загроз, безпечних умов функціонування і розвитку держави, її конституційного порядку, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності, а також екологічної й інформаційної безпеки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка