Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка6/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Висновки до розділу 1
1. Вивчення природи «основ національної безпеки» як об’єкта кримінально-правової охорони дає можливість констатувати, що забезпечення і збереження стану безпеки є одним з основних завдань держави і суспільства, бо без забезпечення безпеки неможливий прогресивний розвиток будь-якого суспільства, будь-якої держави. Установлення стану захищеності в будь-якій сфері громадського життя дає можливість усебічної реалізації прав і свобод людини, ефективного розвитку всього потенціалу суспільних відносин в умовах повноцінної сучасної демократії.

2. Аналіз спеціальної наукової літератури з проблем безпеки вказує на те, що межі розуміння такого явища досить широкі. Якщо раніше безпеку пов’язували в основному з підривною діяльністю зовнішніх і внутрішніх супротивників держави, то сьогодні безпека держави – це не тільки зведення до мінімуму загрози військового нападу, захоплення території, але й сукупність заходів, спрямованих на забезпечення громадян необхідними умовами для цивілізованого життя, розвитку і самовираження.

3. На підставі загальнотеоретичного аналізу положень філософської, соціологічної і правової науки й у процесі узагальнення досліджених теорій можна припустити, що безпека – це стан захищеності прав і свобод особистості, матеріальних і духовних цінностей суспільства, конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави від загроз соціального, природного, техногенного чи іншого характеру, а також зниження ступеня небезпеки таких загроз до мінімального рівня.

4. Національна безпека – це конкретно-історична категорія, що видозмінюється в залежності від існуючих соціально-політичних, економічних, духовно-ідеологічних і інших умов. Тому формування змісту цього поняття перебуває в тісній залежності від національно-державних інтересів країни, загальної національної ідеї, існуючої в суспільстві. З урахуванням цієї обставини, положень чинного законодавства, а також досліджених теоретичних положень про природу «національної безпеки», можна дійти висновку, що національна безпека України – це стан захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, гарантований ефективно функціонуючим державним механізмом із забезпечення і реалізації таких інтересів, що сприяє сталому розвитку суспільства, своєчасному виявленню, запобіганню і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам.

5. Відповідно до Закону «Про основи національної безпеки України» держава за своїм змістом, як об’єкт «національної безпеки», у певному розумінні збігається зі змістом поняття «державна безпека». Тобто «державну безпеку» можна співвіднести з «національною безпекою» як частину і ціле, бо змістом поняття «національна безпека» охоплюється не тільки держава як об’єкт такої безпеки, але також суспільство, людина і громадянин. Отже, за своїм обсягом поняття «національна безпека» ширше за поняття «державна безпека».

6. Науковий аналіз положень Закону «Про основи національної безпеки України» і чинного КК України дозволяє припустити, що національна безпека держави, як спектр охоронюваних суспільних відносин, забезпечується не тільки застосуванням складів злочинів, закріплених у Розділі I Особливої частини КК України, але й нормами інших розділів КК України, що також несуть на собі навантаження забезпечення національної безпеки держави (злочини проти навколишнього середовища (Розділ VIII), злочини проти інформаційної безпеки (Розділ XVI) та ін.). У цьому разі йдеться про національну безпеку в широкому розумінні, якою охоплюється в тому числі й Розділ I Особливої частини КК України. Тому якщо розглядати лише основи такої безпеки (Розділ I КК), то можна припустити існування національної безпеки у вузькому розумінні, якими і є основи національної безпеки держави.

7. Внаслідок того, що злочини проти основ національної безпеки України законодавець ототожнює з особливо небезпечними злочинами проти держави (КК 1961 р.), родовим об’єктом яких були відносини у сфері забезпечення безпеки держави, то можна припустити, що основи національної безпеки – це фактично основи безпеки держави.

8. Про національну безпеку як об’єкт кримінально-правової охорони можна говорити, припускаючи різні межі її змісту. Коли йдеться про характер суспільних відносин, що є об’єктами посягань злочинів, передбачених різними розділами КК України (національна безпека в широкому розумінні), то під ними треба розуміти сукупність суспільних відносин, спрямованих на забезпечення і підтримку безпечних умов функціонування суспільства: громадської безпеки, громадського порядку, життя і здоров’я населення, суспільної моральності, народного здоров’я, екологічної безпеки, безпеки руху тощо. Однак якщо мати на увазі родовий об’єкт злочинів, передбачених Розділом I Особливої частини (національну безпеку у вузькому розумінні – основи національної безпеки), то під ним треба розуміти сукупність суспільних відносин із забезпечення захисту конституційного ладу, суверенітету, територіальної недоторканності, обороноздатності та інших життєво важливих інтересів. Через що при визначенні змісту об’єкта злочинів проти основ національної безпеки необхідно виходити з розуміння його не як одиничного відношення, а як сукупності суспільних відносин.

9. На основі існуючої системи пов’язаних між собою елементів структури складу об’єкта злочину національна безпека, як об’єкт кримінально-правової охорони, у найбільш загальному вигляді становить собою певну сукупність суспільних відносин, що регулюють безпечні умови життя особистості, суспільства і держави. Відповідно, детальний аналіз наданих теоретичних положень, а також положень чинного законодавства, що регулює цього роду суспільні відносини, дозволяє сформулювати поняття родового об’єкта розглянутих злочинів. Родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки є суспільні відносини із забезпечення безпеки держави в основних сферах її діяльності, а саме у сфері охорони конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності, обороноздатності, інформаційної, економічної й екологічної безпеки.

10. Злочини проти основ національної безпеки нерозривно пов’язані із заподіянням фізичної, матеріальної, організаційної й іншої шкоди соціальним інститутам держави, особистості, навколишньому природному середовищу тощо. У залежності від конкретних обставин учинення злочину і його виду шкода може мати різний, як правило, змішаний характер і заподіюватися вона буде не всім, а лише окремим зазначеним соціальним інтересам. Разом з тим заподіяння шкоди при вчиненні злочинів проти основ національної безпеки незалежно від конкретних форм їх прояву визначається поняттям єдиного наслідку у вигляді порушення основ національної безпеки, що виступає як той наслідок, що настає завжди при вчиненні злочинів проти основ національної безпеки.

11. У науці кримінального права склалися найрізноманітніші позиції про природу потерпілого, під яким у певному сенсі варто розуміти і державу у вигляді її державних установ, органів влади, соціальних груп людей, трудових колективів тощо. Безумовно, можна припустити, що держава, а саме її конституційний лад, територіальна цілісність, обороноздатність, екологічна система внаслідок учинених на них посягань можуть зазнавати на собі певні несприятливі зміни, тобто таким злочинним впливом їм заподіюється шкода. Тому логічним є припущення про те, що внаслідок заподіяння такої шкоди державним установам, державним інститутам влади тощо держава не стільки віртуально, а саме безпосередньо може розглядатися як потерпіла від суспільно небезпечних посягань, передбачених Розділом I КК.

Розділ 2

Поняття і види злочинів проти основ

національної безпеки України
2.1 Генезис понятійного апарату злочинів проти основ національної безпеки України
Перш ніж визначити коло ознак, що характеризують поняття злочинів проти основ національної безпеки, необхідно звернути увагу на те, що це невід’ємна частина суспільно небезпечних діянь, ознаки яких сформульовані в Розділі I Особливої частини КК України – «Злочини проти основ національної безпеки України». Однак установлення цих ознак неможливо без докладного наукового дослідження генезису таких злочинів, бо досить тривалий час в історії вітчизняного кримінального законодавства стосовно цих злочинів використовувалися формулювання «контрреволюційні діяння» [421 с. 80], «політичний бандитизм» [424, с. 106], «контрреволюційні злочини» [414, с. 40–42], «державні злочини» [230] та «особливо небезпечні державні злочини» [19, с. 21].

Ще на початку ХХ століття чинне вітчизняне законодавство, як і наука кримінального права того періоду, не містило загального поняття державних злочинів, а такі злочини, як і раніше, називалися «політичними злочинами» [93, с. 41–64]. У післяреволюційний період з 1917 року кримінальне законодавство діючих урядів надавало першорядного значення процесу становлення інституту кримінальної відповідальності за державні злочини, включаючи в число вже існуючих діянь дедалі нові й нові склади злочинів.

Доктрина дореволюційного і марксистсько-ленінського кримінального права мала особливе значення в зміні й розвитку правових норм у сфері боротьби з державними злочинами, що були в залежності від класових інтересів суспільства. Соціально-політичною особливістю як монархічних, так і марксистсько-ленінських правових концепцій, які стояли на сторожі державних підвалин, було «забезпечення непорушності правлячих класів, що відкрито проголошували свою перевагу над іншими членами суспільства», «придушення будь-якого виступу проти існуючого ладу» [214, с. 130]. Тому з перших днів установлення нової влади питання про назву досліджуваних злочинів набуло особливо пріоритетного значення, представники всіх союзних республік розглядали його на всіляких і високих рівнях. Так, ще на III сесії ЦВК СРСР 3-го скликання визначення назви таких злочинів було предметом жорсткої дискусії.

Одним із прихильників визначення цих злочинів як «державних злочинів» був О. М. Винокуров, котрий, відстоюючи свою точку зору, стверджував: «...деякі зазначають, що поняттю «держава» призначено вмерти; тому вживати слова «державні злочини», у той час як ми не є державою в буржуазному смислі слова, було б не зовсім зручно. Інші зазначають, що вислів «державні злочини» – порівняно мрячно і заплутано, і доцільно прямо сказати, які злочини вилучаються з ведення союзних республік і перелічити їх у спеціальному союзному законі. Далі зазначається, що поняття «державні злочини» є занадто широким, у зв’язку з чим може бути звужено самостійною творчістю республік. Тов. Г. І. Петровський (УСРР) указував на Сесії ЦВК СРСР, що назва «державні злочини» незграбно і пахне старими назвами, що ми не такі вже великі державники, і що краще сказати «контрреволюційні злочини проти Радянської Влади чи Диктатури Пролетаріату». Однак це виправлення не зустріло підтримки на Сесії ЦВК СРСР, бо зовсім недоцільно виключати вислів «державні злочини», який має цілком певне значення, що позначає злочини проти радянської держави. Хоч пролетарська держава типу рад і не є вже державою в дійсному значенні цього слова і підлягає в майбутньому при соціалізмі й комунізмі відмиранню, однак, у цей момент, у перехідний період диктатури пролетаріату, вона існує і буде існувати, а тому злочини, спрямовані проти цього типу держави, будуть усе-таки державними» [45, с. 567–569].

Подібної думки про назву розглянутих злочинів дотримувався і М. Васильєв-Южин, указуючи на те, що «деякі товариші заперечували доречність у нас самого терміна «державні злочини»... адже держава-то, відповідно до марксистського розуміння, мусить відмирати» [37, с. 50–51].

Достатня увага поняттю «державні злочини» приділялася в наукових дослідженнях С. В. Познишева. Зокрема, дослідник визначив групу державних злочинів, об’єктом яких є держава в цілому, і буття держави розглядалося як певна політична організація, її цілісність чи її незалежне, спокійне і безпечне існування серед інших держав [249, с. 220].

Однак уперше в історії кримінального законодавства на законодавчому рівні поняття «державний злочин» було згадано в повідомленні II З’їзду Рад про арешт міністрів Тимчасового уряду від 26 жовтня 1917 року, в якому говорилося: «Будь яке пособництво Керенському каратиметься як тяжкий державний злочин» [102, с. 12]. Також необхідно звернути увагу на такий нормативний припис того періоду, як «Тези про підсудність місцевих судів по кримінальних справах» Московської ради місцевих народних судів, у яких також йдеться про «державні злочини» [186, с. 90].

Подібне визначення було закріплено на законодавчому рівні в КК РСФРР 1922 року. Глава I Особливої частини КК РСФРР 1922 року називалася «Державні злочини» і складалася з двох частин: 1) «Про контрреволюційні злочини»; 2) «Про злочини проти порядку управління» [226].

У КК УСРР 1922 року Глава I Особливої частини практично дублювала положення КК РСФРР, також називалася «Державні злочини» і складалася з подібних розділів: 1) «Про контрреволюційні злочини»; 2) «Про злочини проти порядку управління» [392]. Розподіл злочинів на дві групи можна пояснити бажанням законодавця підкреслити особливу підвищену суспільну небезпеку злочинів першої групи в порівнянні зі злочинами, що належали до другої групи [419, с. 105].

У визначенні контрреволюційного злочину в першій редакції ст. 57 КК РСФРР 1922 року йшлося про дію, спрямовану на повалення радянської влади. Так трактувалося і поняття контрреволюційної мети, що була ознакою конкретних складів контрреволюційних злочинів [431, с. 183]. Однак 10 липня 1923 року ВЦВК вніс зміни в цю норму. З цього моменту «контрреволюційною визнається будь-яка дія, спрямована на повалення, підрив або ослаблення» радянської влади. Такі терміни, як «підрив» і «ослаблення», значно розширювали відповідальність і тим самим нерідко тлумачилися довільно [458, с. 149].

Пізніше у ст. 57 появилася друга частина, що «контрреволюційною визнавала також і дію, яка, не будучи безпосередньо спрямованою на досягнення вищевказаних цілей, проте, завідомо для особи, яка вчинила діяння, містить у собі замах на основні політичні або господарські завоювання пролетарської революції». Таким чином, поняття «контрреволюційний злочин» стало пов’язаним не тільки з метою повалення, підриву або ослаблення радянської влади – воно припускало і непрямий умисел, тобто байдуже ставлення до результату подібних дій. У підсумку, наприклад, багато господарських злочинів можна було визнати контрреволюційними [425, с. 218–219]. Таким чином, відповідно до Кодексу 1922 р. контрреволюційними визнавались не тільки злочини, спрямовані на скинення, підрив і ослаблення існуючої в той період влади, але й діяння, що ставлять під загрозу заподіяння шкоди як політичним, так і господарським інтересам України [437, с. 461].

У подальшому Глава I Особливої частини КК УСРР 1927 року одержала назву «Контрреволюційні злочини», а злочини проти порядку управління були переміщені в Главу II, що складалася з двох підрозділів: а) особливо для Союзу РСР небезпечних злочинів проти порядку управління; б) інших злочинів проти порядку управління [393].

Отже, у початковий період побудови радянської держави суспільно небезпечні діяння, що посягають на новий лад, іменувалися контрреволюційними злочинами. Змови і заколоти, шпіонаж і контрреволюційний саботаж, диверсійні й терористичні акти вважалися основними формами боротьби між непримиримими прихильниками буржуазії та більшовицьким ладом [420, с. 217]. При цьому тоді ще не існувало однакового тлумачення поняття й ознак досліджуваних злочинів. Також зазначені діяння не містили будь-яких характерних для цього виду злочинів родових ознак і, відповідно, був відсутній критерій, що дозволяє включати в таку групу злочинів суміжні (інші) суспільно небезпечні діяння. Щодо цього дослідники, котрі вивчали контрреволюційні злочини, здійснили порівняльний аналіз зазначених злочинів зі злочинами проти порядку управління, де в основі такого аналізу лежав об’єкт злочину.

Так, відповідно до трактування А. Н. Трайніна наявність у главі «Державні злочини» двох частин з різними об’єктами посягання мала істотне значення для розмежування компетенції Союзу РСР і союзних республік у сфері кримінального законодавства [339, с. 93].

На думку Г. І. Волкова, об’єктами контрреволюційних злочинів були лише вищі органи влади, такі як ЦВК Союзу, ВЦВК, Раднарком. Крім того, він запропонував розділяти розглянуті вище злочини на дві групи в залежності від цілей діяння, при цьому цілями контрреволюційних посягань пропонував уважати як повалення радянської влади в цілому, її підрив, так і надання допомоги контрреволюційній буржуазії [62, с. 3–6].

Іншої думки додержувався О. Я. Естрін, котрий зазначив, що відмінність контрреволюційних злочинів і злочинів проти порядку управління полягає ще й у тім, що вони мають за мету різні цілі, що, безумовно, істотно розширило розмежувальні ознаки, які мають практичне значення [483, с. 40].

Більш широке тлумачення запропонував С. П. Ординський, згідно з яким об’єктом злочинів проти порядку управління, на відміну від контрреволюційних злочинів, є «не основа політичного і суспільного ладу держави, не центральні органи влади, а органи підпорядкованого управління і правильний порядок їх функціонування». З цього випливає, що об’єктом контрреволюційних злочинів є основи політичного і суспільного ладу держави, у тому числі й центральні органи влади [235, с. 4].

Спрямованість усієї групи діянь (як контрреволюційних, так і проти порядку управління) безпосередньо проти держави підкреслювали й інші вчені, котрі вказували на визнання держави в цілому як об’єкт усіх державних злочинів [61, с. 77]. Така позиція в досліджуваний період розглядалася як домінуюча і будь яким змінам тривалий час не піддавалася.

Але при цьому все-таки висловлювалися іншого роду припущення, згідно з якими злочини проти порядку управління не можна вважати належними до державних, оскільки вони не є посяганням на державу [63], подібне положення було відбито в КК РСФРР 1926 року. Однак припис про те, що поняття державних злочинів має бути ширше за поняття контрреволюційних злочинів, включаючи також найбільш небезпечні злочини проти порядку управління [33, с. 273–275], підтримала ІІ сесія ЦВК СРСР 3-го скликання.

Проте і це не сприяло встановленню меж, охоплених поняттям «державні злочини», що, у свою чергу, приводило до нових міркувань про існуючу проблему.

Проти такого розділення злочинів усередині глави виступив А. А. Піонтковський. На його думку, терміном «державні злочини» поєднуються в одну групу злочини з різними об’єктами посягання, а це може: а) порушити проведення чіткої систематики в кримінальних кодексах окремих республік; б) такий підхід не протиставляє контрреволюційні злочини як такі, що принципово відрізняються своїм об’єктом від інших злочинів, передбачених у КК [242, с. 56]. Подібна позиція була визнана дискусійною і, на думку Б. С. Маньковського, не відповідала чинному законодавству. Так, погоджуючись з положенням про те, що державні злочини і є кримінально карані контрреволюційні й інші державні діяння, дослідник підкреслив системоутворюючий характер саме «державних злочинів», що містять у собі дві вищезгадані групи [184, с. 119–140].

Цікавою відносно цього є думка А. Н. Трайніна, відповідно до якої суперечки про обсяг таких злочинів мали практичне значення, оскільки від цього залежало розмежування компетенції центру і республік у сфері кримінального законодавства [352, с. 93].

На думку М. Южина, до державних злочинів, крім контрреволюційних, варто вважати належними й інші злочини проти інтересів СРСР у цілому. Такими, наприклад, він уважав підробку грошей [41, с. 14–19].

Іншу думку висловили М. В. Криленко і В. П. Антонов-Саратовський, що вважали належними до державних злочинів лише контрреволюційні діяння [41, с. 14–19].

Подальший розвиток такої законотворчості одержав новий імпульс після прийняття Конституції СРСР 1936 року, що на законодавчому рівні фактично закріпила комуністичні основи соціальної і державної організації в нашому суспільстві. Подібні процеси дали можливість розширенню меж державних злочинів, до складу яких входили не тільки контрреволюційні злочини, але й особливо небезпечні злочини проти соціалістичного правопорядку, а також злочини проти соціалістичної власності й соціалістичної виборчої системи. Стосовно цього А. А. Піонтковський відзначив, що контрреволюційні злочини становлять собою «контрреволюційний опір диктатурі робітничого класу з боку ворогів народу, залишків розбитих, експлуататорських класів, шпигунів, убивць, шкідників і диверсантів... Боротьба з ними означає захист соціалістичної батьківщини і від зовнішніх ворогів» [242, с. 56]. Він також підтримав ідею про розширення поняття «державні злочини». Так, на його думку, злочини, «що посягають на соціалістичну власність як основу соціалістичного ладу, є злочинами державними», крім того, він схвалив пропозицію про об’єднання поняттям «державні злочини» контрреволюційних злочинів, злочинів проти соціалістичної власності й особливо небезпечних злочинів проти порядку управління [243, с. 23].

Деякі дослідники вважали необґрунтованим включення злочинів проти власності в число державних злочинів у зв’язку з тим, що наявність контрреволюційної мети давала можливість притягнути винного до кримінальної відповідальності за вчинення шкідництва чи диверсії [184, с. 119–140]. На думку інших, термін «державні злочини» необхідно було скасувати, замінивши його новим поняттям – «посягання на політичну й економічну основу держави», до якого належали тільки контрреволюційні злочини, передбачені Положенням 1927 року [353, с. 6]. Для розвитку такої ідеї пропонувалося назвати перший розділ Особливої частини КК 1926 року – «Злочини проти основ суспільного і державного ладу СРСР», що складався би з розділів: «Злочини державні чи контрреволюційні», «Злочини проти соціалістичної власності» і «Злочини проти соціалістичної системи господарства» [24, с. 90–100]. При прийнятті подібної законодавчої концепції частка державних злочинів була б незначною, що, у свою чергу, суперечило б назві самої глави.

У Проекті Кримінального кодексу СРСР, який підготував Всесоюзний інститут юридичних наук, передбачалася наявність Розділу І Особливої частини – «Державні злочини». Цей розділ складався з трьох глав: «Контрреволюційні злочини», «Розкрадання соціалістичної власності» та «Злочини проти державного управління» [24, с. 100]. Очевидно, внаслідок настільки абстрактного формулювання поняття державних злочинів це положення не знайшло свого подальшого законодавчого розвитку. Заперечуючи таке широке тлумачення цих злочинів, М. Д. Шаргородський пропонував уважати державними злочинами лише ті, що іменувалися контрреволюційними [473, с. 6]. Таке трактування підтримав і В. М. Чхіквадзе, визначивши державні злочини «злочинами проти державної безпеки CРCP» [472, с. 66].

Однак пізніше серед дослідників цієї проблематики стало формуватися переконання про доцільність розділення контрреволюційних злочинів (що одержали назву «державні») і злочинів проти порядку управління [472, с. 68–69; 473, с. 3–6].

Щодо цього заслуговує на увагу трактування, яке запропонував В. Д. Меньшагін, присвячене прийняттю кримінального закону про відповідальність за державні злочини 1958 року. На його думку, одним із найважливіших завдань радянських криміналістів є наукова розробка загального поняття державних злочинів [228, с. 22].

При цьому необхідно відзначити, що в розглянутий період відбулася жорстка дискусія в частині доцільності введення в чинне законодавство поняття «державні злочини».

Надалі в кримінальному законодавстві УРСР 1960 року Главі I дано назву «Державні злочини», що складалася з двох підрозділів: 1) «Особливо небезпечні державні злочини» і 2) «Інші державні злочини» [142]. А Законом України від 17 червня 1992 року № 2468-ХII колишня назва Кодексу була змінена на нову – «Кримінальний кодекс України», де Глава I одержала назву – «Злочини проти держави», а підрозділи цієї глави називалися: 1) «Особливо небезпечні злочини проти держави» і 2) «Інші злочини проти держави» [258].

Ці положення в частині визначення поняття «державні злочини» свідчить усе-таки про домінування концепції збереження поняття «державні злочини» в системі кримінального законодавства над іншими науковими пропозиціями в цій сфері. На нашу думку, логічним і правильним буде ствердження про присвоєння такої назви лише тим злочинам, що є найбільш небезпечними для державної влади. Законодавче закріплення поняття державних злочинів, і тим паче особливо небезпечних державних злочинів, продиктовано необхідністю визначення ознак предмета дослідження таких суспільно небезпечних діянь, що тільки почали формуватися через виникнення тих чи інших змін і доповнень, характерних для законодавства того періоду в цілому. У свою чергу, встановлення ознак предмета такого дослідження дасть можливість установити коло суспільно небезпечних діянь, які складають таку групу злочинів, що з часом могли б їх доповнити.

Однак відсутність однакового розуміння особливо небезпечних державних злочинів сприяла виникненню розмаїтості й у класифікації таких злочинів. Причому основним домінуючим було положення, відповідно до якого «саме найменування цих злочинів державними говорить про те, що вони спрямовані безпосередньо проти інтересів Радянської соціалістичної держави, диктатури робітничого класу, радянського суспільного і державного ладу, Радянської влади, зовнішньої безпеки СРСР, найважливіших завоювань трудящих, а також громадської безпеки й інших найважливіших загальнодержавних інтересів» [95, с. 3–4].

Незважаючи на всі існуючі суперечності, більшість дослідників позитивно оцінили формулювання «державні злочини», що найчастіше і використовували у своїх визначеннях.

Так, на думку М. В. Турецького, «державними злочинами визнаються злочини, що становлять особливо підвищену небезпеку для держави, спрямовані безпосередньо проти самого існування держави й основ державного ладу, проти інтересів держави в її відносинах з іншими державами, а також проти інших найбільш важливих інтересів держави» [344, с. 3].

Відповідно до суджень В. О. Владимирова і П. Ф. Гришаніна особливо небезпечним державним злочином визнається суспільно небезпечне діяння, спрямоване на підрив чи ослаблення диктатури робітничого класу в нашій країні, радянського суспільного і державного ладу [73, с. 12]. Подібним за своїм значеннєвим навантаженням було визначення, яке дали В. І. Курляндський і М. П. Михайлов, згідно з яким «особливо небезпечним державним злочином визнається вчинена умисно, передбачена кримінальним законом дія чи бездіяльність, спрямована на підрив чи ослаблення радянського державного чи суспільного ладу» [236, с. 12].

Такого роду дефініції сприяли виникненню цілої низки похідних положень. Багато які з них стали базовими науковими концепціями, що згодом привели до узагальнення визначень таких злочинів.

У цій частині особливе місце посідає визначення, яке сформулював В. І. Курляндський, відповідно до якого «особливо небезпечним державним злочином визнається умисно вчинена, передбачена кримінальним законом дія чи бездіяльність, спрямована на підрив чи ослаблення радянського державного і суспільного ладу» [236, с. 32].

Такі положення набувають іншого значення з виданням Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 13 серпня 1981 року. У цьому документі при встановленні основних завдань союзного і республіканського законодавств застосовується єдиний термін «суспільний лад», змістом якого охоплювалося і поняття «державний лад» [38]. Хоч прийняттю зазначеного припису передувало введення Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 року, якими встановлювалося, що одним із завдань союзного і республіканського законодавств є охорона суспільного і державного ладу [231].

Такого формулювання після прийняття вищезгаданих актів з незначними застереженнями дотримувалася більшість учених [73, с. 12; 113, с. 42–50; 318, с. 17].

Надані в подальшому законодавчі виправлення обумовили появу нового визначення, яке сформулював О. А. Ігнатьєв: «Особливо небезпечними державними злочинами визнаються передбачені загальносоюзним кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, спрямовані на підрив чи ослаблення суспільного ладу СРСР» [87, с. 11]. Це визначення підтримала і Л. Д. Єрмакова, котра доповнила його суб’єктивною стороною – умисним учиненням [92, с. 8].

На думку А. А. Піонтковського, «особливо небезпечні державні злочини – умисні посягання на основи суспільного чи державного ладу СРСР із метою його ослаблення чи підриву, а також діяння, умисно спрямовані на шкоду зовнішній безпеці СРСР» [158, с. 79].

Відповідно до позиції В. Я. Тація особливо небезпечний державний злочин – це суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), передбачене загальносоюзним кримінальним законом, що його вчинила з прямим умислом особа, якій до вчинення злочину виповнилося 16 років [50, с. 6].

М. І. Ковальов під особливо небезпечним державним злочином розуміє умисну дію чи бездіяльність, спрямовану на підрив чи ослаблення радянського державного чи суспільного ладу [249, с. 17].

Подібного роду дефініцію надав і В. С. Клягін, згідно з якою особливо небезпечними державними злочинами в радянському кримінальному праві визнавалися такі суспільно небезпечні дії чи бездіяльність, які суб’єкт учинив із прямим умислом, що передбачалися кримінальним законом і були спрямовані на підрив чи ослаблення радянського суспільного і державного ладу [113, с. 42].

Аналогічну точку зору висловив М. Д. Дурманов, який під особливо небезпечним державним злочином розумів передбачену кримінальним законом суспільно небезпечну умисну дію (бездіяльність), спрямовану на підрив чи ослаблення основ державного чи громадського порядку або зовнішньої безпеки СРСР [317, с. 25].

У визначенні Г. З. Анашкіна такі злочини посягають також на мир і безпечне існування людства. Так, дослідник визнає особливо небезпечним злочином проти держави передбачене кримінальним законом умисне суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність), що посягало на основи суспільного чи державного ладу СРСР, учинене з метою ослаблення чи підриву Радянської держави, а також умисне діяння, спрямоване на заподіяння шкоди зовнішній безпеці СРСР чи загрозу мирному співіснуванню держав [160, с. 105].

Т. Д. Костарєва вважає, що державними злочинами визнаються дії чи бездіяльність, спрямовані на підрив чи ослаблення конституційного ладу держави, її економічної безпеки й обороноздатності [253, с. 337].

В усій розмаїтості наданих суджень у частині визначення розглянутих злочинів не складно помітити, що вони містять у своїй більшості ознаки, характерні для існуючої на той період ідеологічної концепції визначення такого й інших видів злочинів. Зокрема, як правило, йдеться про умисні посягання (дії чи бездіяльність), спрямовані на «підрив» – «ослаблення» «державного» чи «суспільного» ладу, що становило основу таких визначень у різних їх інтерпретаціях.

Однак існували й інші погляди, що, по суті, заперечують природу існування державних злочинів. Так, відповідно до суджень Б. А. Миренського термін «державні злочини», будучи найбільш зручним унаслідок стислості, усе-таки найменш придатний для позначення подібних діянь. «Будь-який злочин повною мірою можна вважати державним, а точніше, антидержавним. Злочини не можуть бути державними, бо вони антидержавні» [192, с. 104]. Такої самої думки, але трохи раніше, дотримувався і М. О. Бернштейн [24, с. 100], підкреслюючи при цьому, що злочини є актами антидержавними і, отже, позначення «державні злочини» є недосконалим. У такому самому аспекті висловлювався й А. О. Денисов, але з невеликим застереженням, що доречним уявлялося формулювання – «посягання на політичну й економічну основу держави» [343, с. 174]. При цьому треба підкреслити, що подібних теоретичних аксіом дотримувалася значно менша кількість дослідників у цій сфері й в основному в радянський період розвитку кримінально-правової науки.

Проте необхідно зазначити, що існуюча українська кримінально-правова доктрина зберегла поняття «державний злочин» з моменту здобуття нашою державою незалежності та до прийняття першого Кримінального кодексу України. Таке твердження підтверджують судження Н. В. Чернишової, згідно з якими особливо небезпечними злочинами проти держави визнаються такі суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, що посягають на основи суспільного і державного конституційного ладу України з метою ослаблення чи підриву державності України, і умисні діяння, спрямовані на заподіяння шкоди зовнішній безпеці України, а також умисні діяння, спрямовані на заподіяння шкоди зовнішній безпеці України чи загрозу мирному співіснуванню держав [415, с. 23].

Не складно помітити, що в таких визначеннях збережені основні «риси» радянських формулювань, на які ми трохи раніше звернули увагу. Крім того, потрібно зазначити, що в нових визначеннях більшу увагу дослідники приділяють меті злочину. Як уявляється, зазначені авторитетні думки про значення мети в таких злочинах не розкривають особливостей процесу її досягнення, але вказують на кінцевий результат – ослаблення держави. Для того щоб усвідомити сутність такого формулювання, необхідно здійснити конструктивний логічний аналіз усього процесу в цілому. Наприклад, громадянин України вчинив державну зраду шляхом передачі секретної інформації про розробку нового озброєння представникам іноземної держави. У результаті цього припинена розробка цієї зброї, необхідні зміни тактико-технічних характеристик такого винаходу, зірваний графік його постачань у Збройні Сили України, тобто витрачені виробничі сили, кошти і час на надвиробництво такої зброї. Таким чином, подібні протиправні дії заподіюють великий матеріальний збиток державі, порушують процес виробництва такої техніки, а отже, значною мірою сприяють ослабленню держави. Відповідно, суб’єктові злочину досить складно оцінити процедуру досягнення такої мети та ідеально сприйняти суспільно небезпечні наслідки як результат своєї злочинної діяльності.

Ослаблення чи підрив безпеки нашої держави, що запланував суб’єкт злочину, за допомогою вчинення злочинів, передбачених Розділом I Особливої частини КК України, у дійсності дуже проблематично. Тому сформулювати його суб’єктивне уявлення про результати злочину досить складно, бо реальне ослаблення чи підрив безпеки України за допомогою вчинення окремих злочинів проти основ національної безпеки (державних злочинів), навіть беручи до уваги їх особливу небезпеку, досить малоймовірно, тим паче що це не завжди може охоплюватися метою таких злочинів.

У сучасному світі Україна – це демократична правова держава, що розвиває передові розробки у сфері військової техніки, космонавтики і ракетних технологій, у зв’язку з чим має високий авторитет серед провідних країн усього світу. Тому є недоцільним кримінально-правове дослідження в руслі спрямованості злочинів проти основ національної безпеки на підрив чи ослаблення нашої держави як незаперечна аксіома.

Безумовно, суб’єкт злочину може ставити перед собою найрізноманітніші завдання, що взагалі не можна здійснити, сформовані його суб’єктивним світоглядом, який не повинен відбитися на законодавчих приписах і правозастосовній практиці. Та обставина, що подібні злочини дійсно можуть заподіяти серйозну шкоду нашій державі, є об’єктивною реальністю. Відповідно, уявне відображення такої реальності має охоплюватися метою такого злочину. Отже, заподіяння шкоди основним соціальним інтересам, цінностям і благам, що перебувають під кримінально-правовою охороною держави, формує мету такого злочину, внаслідок чого відпадає необхідність у проведенні складних аналітичних досліджень таких розумових процесів. Таке положення свідчить про те, що шкода державі дійсно може бути заподіяна. Природа такої шкоди цілком з’ясовна, як і механізм її заподіяння, про що було сказано раніше.

Фактично встановлення спеціальної мети – підрив і ослаблення основ національної безпеки (конституційного ладу) України, суверенітету й обороноздатності – довести практично неможливо через невизначеність механізму її досягнення і встановлення її змісту. Подібне положення цілком з’ясовне за допомогою ідеї, яку висловив класик марксизму В. І. Ленін. На його думку, про реальні помисли і почуття реальних особистостей можна гадати лише по діях цих особистостей [167, с. 423–424], тобто немає необхідності в такому злочинному діянні виділяти його суб’єктивні ознаки з його об’єктивних ознак, які закріпив законодавець. Крім того, утрудняє процес кваліфікації таких діянь усвідомлення тієї обставини, що внутрішні психічні процеси, які становлять суб’єктивну сторону, встановлюються відокремлено як від дій (бездіяльності) суб’єкта, так і від усіляких факторів, що відбуваються в об’єктивній дійсності, в якій і вчиняються взаємозалежні між собою подібні діяння.

Як показує практика, психологічно добре підготовлений злочинець до вчинення злочину проти основ національної безпеки (державної зради, посягання на життя державного діяча, шпигунства, диверсії тощо), як правило, зовні не виявляє своєї ворожості. Навпаки, така особа поводиться вкрай обережно, навіть лояльно і після вчинення злочину в категоричній формі заперечує наявність мети підриву чи ослаблення безпеки держави з метою уникнення більш суворої відповідальності. Але якщо в об’єктивних ознаках не встановлені будь-які ознаки, що свідчать про наявність мети підриву чи ослаблення держави, а така мета безпосередньо пов’язана із суб’єктом, котрий всіляко маскує її, то довести правозастосовним органам наявність такої мети практично неможливо. Отже, якщо не вдалося довести наявність мети ослаблення чи підриву безпеки держави, то це свідчить про те, що її не існувало в об’єктивній дійсності, тобто і відсутній такий злочин.

Уперше поняття «підрив» і «ослаблення» були використані в радянському кримінальному законодавстві на початку 20-х років минулого століття в процесі формулювання визначення контрреволюційного злочину. У зазначений період існувала реальна небезпека повалення нової пролетарської влади внаслідок Громадянської війни, що продовжувалася, і тривалої іноземної інтервенції, а також активізації згуртованого підпілля, яке складалося з представників поваленого ладу.

У сучасних умовах розвитку нашої держави, на озброєнні якої є всілякі види передової зброї, ефективно функціонуюча система правоохоронних органів зобов’язана забезпечити безпеку свого суверенітету, обороноздатності, територіальній цілісності й недоторканності. Усе це мусить забезпечити надійний захист таких об’єктів від усіляких посягань, а при встановленні подібних посягань – здійснити повне і всебічне розслідування таких злочинів, що є гарантією захисту конституційного ладу, суверенітету, обороноздатності, територіальній цілісності й недоторканності, а отже, і державної безпеки України.

Отже, історико-правовий аналіз інституту кримінальної відповідальності за злочини проти держави свідчить, що, незважаючи на тривалий досвід розвитку законодавства у сфері кримінально-правової охорони національної безпеки, проблема створення оптимальної моделі відповідних кримінально-правових норм залишається невирішеною. Одним із шляхів її вирішення є вивчення соціальної обумовленості відзначених кримінально-правових заборон, основ криміналізації суспільно небезпечних діянь у сфері національної безпеки, використання позитивного досвіду історико-правової спадщини [426, с. 199].

Таким чином, у вітчизняній кримінально-правовій науці поняття «державні злочини» застосовувалося з моменту їх фактичного виникнення, незважаючи на те що деякі провідні представники наукової еліти розглянутого періоду заперечували можливість існування подібних. Цей термін убачався об’ємним, складовим поняттям, що охоплює суспільно небезпечні діяння, які посягають на радянський суспільний і державний лад, а також на інші сфери державного управління (безпека транспорту, фінансово-кредитної системи, охорона державної таємниці, обороноздатність держави та ін.). При цьому, як правило, не існувало чіткого критерію, відповідно до якого ті чи інші суспільно небезпечні діяння можна було включити в таку групу злочинів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка