Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка7/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

2.2 Розвиток і становлення понятійного апарату злочинів проти основ національної безпеки в контексті сучасного кримінального законодавства України
Надані вище положення дозволяють простежити процес генезису групи державних злочинів від категорії «контрреволюційні злочини», «особливо небезпечні державні злочини», «особливо небезпечні злочини проти держави» до сучасного їх розуміння – «злочини проти основ національної безпеки України» як самостійного інституту чинного кримінального законодавства.

Однак варто зазначити, що в цьому науковому дослідженні основна увага приділяється процедурі встановлення сутності, ознак і видів злочинів проти основ національної безпеки України, закріплених Розділом І Особливої частини КК України. При цьому ні законодавець, ані кримінально-правова наука не дають чіткого визначення поняття злочинів проти основ національної безпеки держави. Розбіжності у формулюваннях ознак такого виду злочинів, що їх надали сучасні дослідники, знаходять своє пояснення в тих видах діянь, які законодавець закріпив у Розділі I Особливої частини КК України.

Розділ I Особливої частини КК України 2001 р., на відміну від попередніх КК, має назву «Злочини проти основ національної безпеки України» [140]. При цьому, як зазначалося раніше, обсяг суспільно небезпечних діянь, закріплених у ньому, практично збігається з попереднім підрозділом державних злочинів – «Особливо небезпечні злочини проти держави». Отже, сучасний законодавець фактично ототожнює злочини проти основ національної безпеки з особливо небезпечними злочинами проти держави.

Також основи національної безпеки України законодавець визначив як родовий об’єкт зазначених злочинів, де він узяв за основу такого об’єкта лише безпеку держави, а такі об’єкти національної безпеки (див. Закон «Про основи національної безпеки України»), як безпека суспільства і безпека особистості, не охоплюються «основами» національної безпеки. Тому при науковому аналізі такого нового поняття для кримінального права, як поняття «основи національної безпеки», виникає необхідність вивчення відповідної термінології, у тому числі використаної при формуванні поняття «державна безпека», а також при дослідженні суспільно небезпечних діянь, що посягають на безпеку держави, тобто державних злочинів.

Сформулювати поняття будь-якого злочину означає вказати на сукупність ознак, що відбивають його сутність і зміст. Сутність виражає те головне, що характеризує предмети, їх внутрішній, найбільш важливий бік, глибинні процеси, що відбуваються в них [132, с. 472]. Під змістом треба розуміти найбільш важливий бік предмета, що характеризує саму сутність предмета, основу, яка виявляється у властивостях і ознаках предмета [132, с. 520].

Тому сутність злочину визначається характером значимості, рівнем цінності тих благ, на які посягає такий злочин. Подібні блага перебувають під жорсткою охороною кримінального закону, внаслідок чого посягання на них законодавець оцінює як суспільно небезпечні, тобто злочинні.

Отже, встановлення більш або менш певного поняття злочинів проти основ національної безпеки перебуває в залежності від тих соціально значимих інтересів, благ і інтересів, які держава взяла під охорону і на які посягають такі злочини.

При цьому для повноцінного і всеохоплюючого уявлення про розвиток визначення таких злочинів необхідно вивчення досвіду дослідження таких злочинів, що його здійснили вітчизняні дослідники в радянський період, у період суверенного існування нашої держави, а також в інших державах колишнього СРСР, наприклад Російській Федерації. Причому що стосується останньої, то злочини проти основ конституційного ладу і безпеки держави, закріплені Главою 29 КК РФ, у своїй більшості за обсягом збігаються з аналогічними діяннями Розділу І Особливої частини КК України.

Серед сучасних українських дослідників особливу увагу цій проблематиці приділяє В. А. Ліпкан. Так, на його думку, злочини проти основ національної безпеки України – це передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні діяння, які посягають на основи національної безпеки України в політичній, конституційній, військовій, економічній, екологічній, інформаційній, науково-технічній сферах і які суб’єкт злочину вчинив з прямим умислом [172, с. 127]. З чого випливає, що, на думку дослідника, у розділі злочинів проти основ національної безпеки йдеться про посягання на встановлену кримінальним законом сферу життєво важливих національних інтересів.

Цікавою і корисною, як нам уявляється, є процедура виділення груп ознак розглянутих злочинів, яку здійснили деякі вчені. Так, основні ознаки злочинів проти основ національної безпеки В. А. Ліпкан розділяє на такі групи:

– передбачені кримінальним законом суспільно небезпечні дії (чи бездіяльність);

– такі дії (бездіяльність), вчинені тільки з прямим умислом;

– такі діяння посягають на основи національної безпеки України (на визначену кримінальним законом частину життєво важливих інтересів);

– ці діяння вчиняє суб’єкт злочину [172, с. 127].

У цілому зазначене визначення досить докладно відображає сутність злочинів проти основ національної безпеки, але воно не позбавлено деяких дискусійних положень. Так, у зазначеній дефініції, на нашу думку, спірним є той факт, що автор уважає об’єктом таких посягань різні життєво важливі інтереси (в екологічній, інформаційній, науково-технічній сферах), де вони нерідко є основними складовими деяких додаткових об’єктів досліджуваних злочинів. Ця обставина вимагає внесення певних роз’яснень у частині уточнення змістовної частини поняття «національна безпека», що, у свою чергу, дозволить розробити певну сукупність ознак (обставин), необхідних для встановлення більш чіткого формулювання поняття злочинів проти основ національної безпеки.

Одне з найбільш об’ємних за своїм змістом понять таких злочинів надав О. Ф. Бантишев, відповідно до думки якого «злочином проти основ національної безпеки України, згідно з чинним законодавства, є передбачене кримінально-правовим законом України суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке вчинила з прямим умислом осудна фізична особа, котра досягла віку кримінальної відповідальності, що посягає на конституційний, суспільний і державний лад України, її політичну систему, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку, за наявності в суб’єкта реальної можливості вільного вибору законослухняної поведінки» [20, с. 35].

У подібному формулюванні ця спроба розгляду поряд із видовим об’єктом злочину і безпосереднього, тобто у визначенні фактично перелічується група безпосередніх об’єктів, характерних для більшості злочинів, передбачених Розділом І КК України. Відповідно громіздкість такого визначення значно утрудняє встановлення обсягу досліджуваного поняття, а також звужує можливість відмежування таких злочинів від інших суміжних суспільно небезпечних діянь.

Відомий російський дослідник у цій сфері – С. В. Дьяков – пропонує своє визначення таких злочинів, що в російському кримінальному законодавстві (Глава 29 КК РФ) мають назву «Злочини проти основ конституційного ладу і безпеки держави». Ця група посягань багато в чому збігається зі злочинами проти основ національної безпеки України. Відповідно до формулювання, яке надав С. В. Дьяков, «злочинами проти основ конституційного ладу і безпеки держави визнаються передбачені главою 29 Кримінального кодексу суспільно небезпечні діяння, що посягають на зовнішню, внутрішню й економічну безпеку держави» [90, с. 33].

Визначення, яке надав С. В. Дьяков, фактично закріплює наявність у системі таких злочинів трьох окремих груп (видів): злочини проти зовнішньої безпеки, злочини проти внутрішньої безпеки і злочини, що посягають на економічну безпеку. Інакше кажучи, це визначення охоплює, по суті, всі видові об’єкти, що у своїй сукупності утворюють один родовий – основи безпеки держави. З іншого боку, у назві Розділу І КК України законодавець використовує термін «основи національної безпеки держави». При аналізі такого формулювання (згідно з ч. 3 ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки») не складно встановити, що безпеку держави як об’єкта національної безпеки складають такі елементи, як конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність. Зазначені елементи безпеки держави порівняні з такими видовими об’єктами, як внутрішня і зовнішня безпека, але ніяк не охоплюють такий видовий об’єкт, що його надав у своєму визначенні С. В. Дьяков, як економічна безпека. Хоч відомо, що одним з об’єктів злочину, передбаченого ст. 113 КК України («Диверсія»), є економічна безпека держави. Отже, всі склади злочинів, розташовані в Розділі І Особливої частини КК України, тією чи іншою мірою співвідносяться з елементами безпеки держави, крім ст. 113 КК «Диверсія», об’єктом якої є економічна безпека. Таким чином, використання законодавцем у зазначеному вище Законі різнооб’ємних понять при моделюванні об’єктів національної безпеки складно пояснити. Отже, такі положення мають потребу в додатковому уточненні.

Закон України «Про основи національної безпеки» дає вичерпне визначення поняття національної безпеки, під якою слід розуміти захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються стабільний розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам [272].

Для правильного й одноманітного розуміння зазначеної законодавчої дефініції необхідний цілий комплекс дослідницьких методик, що дозволив би уникнути спрощеного розуміння змісту поняття основ національної безпеки і тим самим виключив можливість його помилкового трактування.

Як раніше вже відзначалося, при вивченні поняття «безпека» такий термін містить у собі рівноправні складові терміни: «державна безпека», «громадська безпека» і «безпека особистості» [300]. Щодо цього варто внести певні роз’яснення в частині визначення ролі поняття «національна безпека» у формуванні поняття «злочини проти основ національної безпеки». Чи інакше: визначити, як поняття «національна безпека» сприяє встановленню не тільки кола відповідних злочинів, що посягають на неї, але й саму сутність таких злочинів. Так, на підставі вже згаданих вище положень термін «національна безпека» деякі дослідники розглядають як інтегративне поняття [174, с. 108], інші вважають його належним до міждисциплінарних понять [308, с. 4], що знаходять своє застосування в досить широкому колі наук: юридичних, економічних, математичних і військових, у політології, теорії міжнародних відносин, конфліктології та у спеціальних оперативних дисциплінах [222, с. 84]. Подібна обставина лише підтверджує твердження, відповідно до якого зазначений перелік не є вичерпним, отже, національна безпека України є багатогранним, багатоаспектним, системним явищем [471, с. 4]. Таке судження знаходить свій доказ у процедурі співвідношення понять «національна безпека» і «державна безпека», чого вимагають як практика вітчизняної держави, так і потреби досліджень у сфері національної безпеки [469, с. 9].

Таким чином, не менш дискусійна і неоднозначна позиція дослідників розглянутої сфери знань із приводу визначення поняття «державна безпека» і його співвідношення з поняттям «національна безпека». При цьому таке положення наукового дослідження досить докладно викладено раніше, але необхідно відзначити окремі судження в контексті розглянутої тут проблеми.

Своєрідний підхід у формуванні співвідношення понять «національна» і «державна» безпека демонструє О. А. Делінський. Дослідник пропонує свою систему підходів для встановлення поняття «безпека». «Перший підхід – національна безпека – передбачає захист основних інтересів конкретної держави. Другий підхід – регіональна безпека – має на увазі наявність найбільш ефективних систем безпеки в рамках конкретних географічних регіонів. Третій підхід – міжнародна безпека – звертає більшу увагу на взаємозв’язок безпеки однієї держави з безпекою інших держав (колективне використання збройної сили, міжнародні інститути і режими безпеки). Четвертий підхід – глобальна безпека – має всеосяжний характер, відзначається поліпредметністю і поліоб’єктністю і містить у собі, крім воєнної безпеки, захист цивільних прав, навколишнього середовища, економічного розвитку і т. д.» [80, с. 594]. Отже, О. А. Делінський указує на те, що поняття «національна безпека» і «безпека держави» є тотожними, внаслідок чого сутність національної безпеки визначається лише функцією захисту національних інтересів держави.

Дане положення вимагає необхідності встановлення сутності категорії «національні інтереси», не менш важливої для повного і всебічного з’ясування соціально-юридичної природи злочинів проти основ національної безпеки.

Із приводу сутності поняття «національні інтереси» в науці також надано цілу низку дискусійних положень, що стосуються цього визначення.

Докладно такий взаємозв’язок зазначених категорій досліджує В. А. Ліпкан. Учений відзначає, що «поняття «національні інтереси», як і поняття «національна безпека», становить собою інтегративне утворення. На нашу думку, «національні інтереси» є категорією більш широкою, ніж «національна безпека». Крім того, національна безпека сама становить національний інтерес, оскільки забезпечення безпеки особистості, суспільства і держави є неодмінною умовою виживання країни, без чого неможливо досягнення цілей іншого порядку [171, с. 298]. У цій частині справедливо судження автора про те, що численність підходів до визначення поняття «національні інтереси» обумовлена як складністю і різноманіттям національних інтересів, так і несформованістю і невизначеністю їх змісту [171, с. 307].

Зазначене судження почасти підтверджується Законом України «Про основи національної безпеки України», де національні інтереси це «життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, що визначають потреби суспільства і держави, реалізацію яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток» [272].

О. Майборода вважає, що національний інтерес ­­– це процес реалізації природного права на гідне існування, причому він кореспондується з категоріями «індивідуальні», «загальнолюдські» і «державні» інтереси [179, с. 108].

М. М. Рибалкін висловлює іншу позицію, відповідно до якої дискусійною є процедура включення категорії «інтереси» у зміст поняття національної безпеки, оскільки інтереси і потреби неможливо захищати, а можна їх тільки задовольняти, тому не можна і забезпечити «стан захищеності» потреб чи інтересів [296, с. 41].

За твердженням В. Ф. Кириченка, національні інтереси – це «інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. Вони сполучають інтереси кожної людини, суспільства в цілому. При цьому мають на увазі інтереси не взагалі громадян, котрі належать до цього суспільства, а кожного громадянина, інтереси національних, соціальних, політичних груп і інтереси держави» [109, с. 118].

Позиція Н. Р. Нижник з цього приводу полягає в тім, що «національні інтереси – це сукупність потреб, задоволення яких забезпечує існування і можливість прогресивного розвитку особистості, суспільства, держави, об’єктивні потреби матеріального і духовного існування як внутрішньоцілісного і самобутнього соціального утворення, усвідомлені суспільством і відбиті в Декларації про державний суверенітет, Конституції України, Концепції національної безпеки чи будь-якому іншому документі конституційного рівня у вигляді програмних цільових настанов життєво важливих потреб існування і розвитку природи, людини, соціальної групи, суспільства, держави. З цього погляду національні інтереси – це фундаментальні цінності народу» [216, с. 10].

Подібні положення вказують на існуючу необхідність у встановленні поняття «національні цінності». Подібну спробу надав В. А. Ліпкан, відповідно до якої «українські національні цінності – конкретно-історичні суспільні відносини і переконання, матеріальні й духовні об’єкти, визначені через усвідомлення об’єктивних історичних законів розвитку української нації, що мають конструктивне значення для стабільного функціонування і прогресивного розвитку народу України» [171, с. 309].

Встановлення значимості національних цінностей має пріоритетне значення для визначення своєрідної структури рівнів національної безпеки. Щодо цього дуже цікавим є судження П. Ситника, який здійснив ефективну роботу з формування понятійного апарату в частині питань вивчення національної безпеки. Дослідник запропонував для кількісної класифікації небезпек спиратися на термін «ризик», а для якісної класифікації – використовувати терміни «виклик» і «загроза» [308, с. 69].

Що стосується поняття «виклик», то в науковій літературі надана ціла група тлумачень такого поняття. Існує низка формулювань, згідно з якими виклик розглядається як протидія (з боку об’єктивних обставин або суб’єктів) реалізації інтересів певного суб’єкта. Стосовно національної безпеки поняття «виклик» визначається як прагнення однієї держави (групи держав) до протидії іншій державі (групі держав) у реалізації національних інтересів [196, с. 11]. Виклики, відповідно до думки О. С. Бодрука, «не мають чіткого механізму вирішення, однак ще не вимагають негайного втручання» [26, с. 12].

Логічне продовження зазначеним міркуванням пропонує Г. Ф. Костенко, котрий вказує на те, що в динамічному процесі «виклик-загроза-небезпека-захист-безпека» небезпечна ситуація також посідає центральне, вирішальне місце [128, с. 5].

Продовжуючи зазначені міркування, В. Манилов відзначає, що інша група визначень підкреслює негативну, з погляду національної безпеки, часову динаміку певних проблем, тобто їх здатність перетворюватися з нейтральних стосовно національної безпеки на загрозливі [183, с. 7]. Відповідно до такого розуміння «виклик» – це проблема, що одержала по певних причинах і у певний відтинок часу сильне звучання й загострено сприймається політичною елітою, має, на думку останньої, важливе, пріоритетне значення.

Стосовно категорії «загроза» справедливим є судження М. Сунгуровського, який уважає, що це «явище, фактор (сукупність факторів), котрі здатні реально створити умови чи стати причиною повної або часткової неможливості реалізації національних інтересів» [327, с. 48].

А. Б. Качинський визначає загрозу як соціальне, природне чи техногенне явище з прогнозованими, але не контрольованими небажаними подіями. З іншого боку, «небезпеку» дослідник розглядає як «ситуацію, яка постійно є присутньою в навколишньому середовищі, що за певних умов може призвести до реалізації небажаної події». Що стосується категорії «безпека», то, на думку вченого, це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, а також навколишнього середовища в різних сферах життєдіяльності від внутрішніх і зовнішніх загроз [107, с. 14].

Як підсумкові, у цій частині пропонуються міркування В. А. Ліпкана, котрий стверджує, що «небезпеки і загрози є неодмінними супутниками функціонування систем будь-якої природи: біологічних, технічних, соціальних. Тому неприділення адекватної уваги проблемам забезпечення національної безпеки може призвести до значного збитку і передчасного припинення функціонуванню тієї чи іншої системи. Саме це обумовлює актуальність звертання уваги на проблеми визначення понять «загроза» і «небезпека» як елементів категорійного ряду: моніторинг-загроза-небезпека-управління-система національної безпеки-національна безпека» [171, с. 322].

Стосовно цього Я. Жалило відзначає, що безпека не характеризує відсутності загроз як таких, що практично неможливо. «Стан захищеності» означає в цьому контексті відсутність системноруйнівних загроз, тобто тих із них, що не можуть бути органічно переборені в рамках механізмів, іманентних цій соціально-економічній системі» [94, с. 103].

У свою чергу, національна безпека держави передбачає своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізацію деструктивних факторів, причин та умов, що сприяють дестабілізації соціальних, економічних, науково-технічних, екологічних, техногенних, духовно-інтелектуальних і інших пріоритетів національних інтересів держави, про що справедливо відзначає Ю. В. Нікітін [221, с. 29].

Таким чином, детальне дослідження розробок понятійного апарату національної безпеки, яке надали різні дослідники, у тому числі й у різних галузях права, указує на відсутність будь-якої певної дефініції, достатньої для її однакового застосування в будь-яких науково-правових дослідженнях.

Цей умовивід підтверджується висновком, що його зробив В. А. Ліпкан, у частині існуючої проблеми, відповідно до якого «безпека як динамічний процес становить собою складний процес, у якому виникнення, зміна і знищення безпеки перебувають у діалектичній взаємозалежності, тому будь-які спроби дати визначення поняттю «національна безпека» хибуватимуть на неповноту» [171, с. 236]. На підтвердження сказаного можна підкреслити, що тільки цей дослідник надав близько десятка усіляких формулювань національної безпеки.

Внаслідок виниклої проблеми – проблеми однакового розуміння розглянутого терміна – деякі дослідники намагаються встановити, які причини сприяють виникненню подібної закономірності з позиції аналізу національної безпеки як динамічного процесу.

Подібної теорії дотримується і З. Д. Чуйко, яка на базі проведених наукових досліджень формулює національну безпеку у вигляді «динамічного політико-правового режиму, метою якого є стан убезпеченості національних інтересів від різного роду загроз, що досягається завдяки цілеспрямованій діяльності органів державної влади й інститутів громадянського суспільства з метою забезпечення прав людини й основних свобод, їх прогресивного розвитку і стабільності конституційного ладу». Тут же автор пропонує своєрідну структуру національної безпеки, яку складають такі елементи: об’єкт (людина і громадянин, суспільство і держава, їхні життєво важливі інтереси (національні інтереси); суб’єкт (державні й недержавні інститути (система забезпечення національної безпеки); а також діяльність із забезпечення безпеки національних інтересів від різного роду загроз [470, с. 139].

У подібній структурі не складно помітити наявність ознак, характерних структурі суспільних відносин, тобто надані елементи збігаються з елементами суспільних відносин.

Воднораз О. Гончаренко та Є. Лисицин, аналізуючи поняттєво-термінологічний апарат досліджень системи національної безпеки, визначають національну безпеку як ступінь захищеності національних інтересів, що дозволяє вказувати тільки на певний рівень безпеки [71, с. 6–7].

На нашу думку, досліджені вище позиції одержали своє вирішення у положеннях Г. В. Новицького, згідно з якими «проблема не в тім, що національна безпека є динамічним процесом. Проблема в тім, що національна безпека може досліджуватися з позицій досить широкого спектра гуманітарних і технічних наук. Кожна з цих наук, досліджуючи конкретну складову національної безпеки, може сформулювати власне визначення поняття «національна безпека» і, відповідно, оперувати ним. Спроби ж сформулювати згадане визначення в настільки загальному вигляді, щоб задовольнити всі можливі в сучасній науці підходи, є, з одного боку, безперспективними, а з іншого – зовсім не потрібними, оскільки подібне визначення не можна застосувати в конкретних галузях і сферах науки» [222, с. 46], з чим, без усякого сумніву, не можна не погодитися.

Спробою вирішення виниклої суперечності є позиція Я. О. Лантінова, відповідно до якої пропонується розглядати національну безпеку у двох площинах: у широкому і вузькому розумінні. Національна безпека в широкому розумінні – це як сукупність усіх небезпек для України (сполучення безпеки держави, безпеки недержавних об’єднань (громад) і безпеки фізичних осіб), так і сполучення всіх аспектів безпеки (безпеки політичної, енергетичної, екологічної, інформаційної тощо). Національна безпека у вузькому розумінні – це вищий, найзагальніший рівень безпеки, що не може бути зведений до одного з окремих аспектів. Змістом національної безпеки у вузькому розумінні є забезпечення «життя» нації України, її самобутньої життєдіяльності [164].

Нескладно припустити, що під національною безпекою у вузькому розумінні треба розуміти основи національної безпеки України, тобто основні, пріоритетні начала у сфері охорони основ безпеки держави. Протиправні посягання на зазначений об’єкт заподіюють істотну шкоду державним інститутам, суспільству й особистості.

Відповідно, дефініція «злочини проти основ національної безпеки України» містить ознаки не всіх суспільно небезпечних діянь, що посягають на ті чи інші сфери національної безпеки, а лише тих, які є найбільш небезпечними для безпеки держави. У цьому аспекті заслуговує на увагу ще більш конкретизована позиція М. І. Хавронюка, відповідно до якої «злочини проти конституційних основ національної безпеки України можна визначити як передбачені КК суспільно небезпечні діяння, що тягнуть істотну шкоду безпеці держави і суспільства в різних сферах і пов’язаним з нею життєво важливим інтересам особистості або загрожують заподіянням такої шкоди» [138, с. 28]. У цьому разі вчений підкреслює наявність реальної можливості в такій вузькій сфері національної безпеки, як основи такої безпеки, виділити ще більш вузьку групу злочинів – злочини проти конституційних основ національної безпеки України.

Водночас, якщо зіставити вищезазначені визначення злочинів проти основ національної безпеки (наприклад, дефініція О. Ф. Бантишева [19, с. 26] і визначення таких злочинів, що його надав М. І. Хавронюк), то можна дійти висновку, що терміном «основи національної безпеки» охоплюються не тільки основні елементи, які становлять сутність державної безпеки, але й основні складові політичної безпеки, а також безпеки суспільства й особистості. Такі положення дозволяють припустити, що злочинами проти основ національної безпеки України є суспільно небезпечні діяння, які заподіюють істотну шкоду основним елементам безпеки держави, суспільства й особистості. При цьому в такому разі може йтися не стільки про сформоване визначення таких діянь, скільки про своєрідне проміжне їх визначення.

При зіставленні понять «основи національної безпеки України» (національна безпека у вузькому розумінні) і «безпека держави» простежується їх чіткий органічний зв’язок, де, з одного боку, за формою кожне з таких понять тією чи іншою мірою є ширше за інше, але, з іншого – ці самі поняття практично збігаються за змістом, зокрема, коли йдеться про основні сутнісні складові безпеки держави.

Однак порівняльний аналіз положень Закону «Про основи національної безпеки України» і положень, закріплених у Розділі I Особливої частини КК України, свідчить про істотні розбіжності, що безпосередньо впливають на процес установлення понятійного апарату розглянутих злочинів. Так, у ст. 3 зазначеного Закону одним з об’єктів національної безпеки є держава, а саме її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, про що свідчить ч. 3 зазначеної статті. Таким чином, цей нормативний припис бере під свою охорону лише частину тієї загальної соціальної цінності, яку захищає Розділом I Особливої частини кримінального закону, що, крім вищезазначених цінностей, бере під свій захист ще й економічну безпеку й обороноздатність – елементи, які не охоплюються зазначеним Законом, але є, наприклад, об’єктами диверсії (ст. 113 КК).

Отже, розглянутий розділ кримінального законодавства охоплює більш широке коло суспільних відносин, ніж положення, надані ч. 3 ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки України», бо сфера його функціонування визначена не тільки конституційним ладом, суверенітетом, територіальною цілісністю і недоторканністю, але й суспільними відносинами у сфері економічної безпеки й обороноздатності країни.

Отже, назва суспільно небезпечних діянь, що досліджуються, злочинами проти основ національної безпеки, зазначеними в назві Розділу I Особливої частини КК України, найбільше чітко відображає їх кримінально-правову спрямованість на відповідний об’єкт таких посягань. У свою чергу, таке положення дозволяє констатувати, що злочинні діяння, закріплені Розділом I Особливої частини КК України, характеризуються комплексом спільних ознак, які дозволяють відмежовувати ці діяння від інших суміжних злочинів, котрі не посягають на такий об’єкт. Цьому більшою мірою має сприяти науково обґрунтована дефініція поняття злочинів проти основ національної безпеки. Таке визначення, крім об’єкта посягання, має нести інформацію про суб’єктивну сторону і ступінь заподіяного збитку суспільству, що характеризується «особою, підвищеною суспільною небезпекою» [156, с. 82]. Так, відповідно до існуючої думки основною відмінністю державних злочинів має бути їх умисне вчинення [6, с. 55–56; 7, с. 59]. Крім того, у науці кримінального права дотепер відбувається дискусія в частині призначення виду і розміру покарання, що мусить зазнати суб’єкт такого злочину. Багато в чому воно має перебувати в залежності від суспільної небезпеки такого діяння, що визначається рівнем інтелектуальних можливостей, світоглядом і вольовими зусиллями суб’єкта злочину. Внаслідок зазначених причин санкція таких злочинів мусить бути настільки суворою, щоб припинити бажання їх вчинення на стадії готування. Щодо цього необхідність установлення настільки суворої відповідальності за подібні злочини визнавали багато вчених [3, с. 126; 326, с. 188–194; 344, с. 33; 356, с. 24].

Основна частина злочинів проти основ національної безпеки України, відповідно до положень ст. 12 КК України, належить до категорії особливо тяжких злочинів. Державна зрада (ст. 111 КК), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), диверсія (ст. 113 КК), шпигунство (ст. 114 КК), посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ч. 3 ст. 110 КК), перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ч. 2 ст. 1141 КК) є найнебезпечнішими злочинами Розділу І Особливої частини КК. Наведені діяння вчиняються тільки з прямим умислом і заподіюють шкоду, як правило, не стільки основам політичної організації державної влади чи конституційному ладу, скільки нормальному функціонуванню основних галузей державної влади, через що можна констатувати, що такі діяння, як правило, вчиняються з уміслом спрямованим на заподіяння шкоди нашої державі.

Включення цих злочинів у категорію особливо тяжких злочинів є симетричним актом стосовно тієї небезпеки, що несуть у собі такі злочини. Адже особливо тяжкі злочини характеризуються умисною формою вини. Згідно з ч. 5 ст. 12 КК України за вчинення таких злочинів передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад десяти років чи довічного позбавлення волі.

Наукове дослідження нормативно-правових приписів, закріплених Розділом I КК України, свідчить про їх спрямованість головним чином на захист таких фундаментальних інтересів держави, як принципи безпечного і стабільного функціонування основ політичної організації державної влади в Україні. Подібний захист знаходить своє відбиття в охороні основ конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності України.

На підставі наведених вище аргументів і з урахуванням виявлених відповідних критеріїв появляється можливість сформулювати загальне визначення поняття злочинів проти основ національної безпеки України.

Злочини проти основ національної безпеки України – це передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння (дії чи бездіяльність), що вчинені умисно і посягають на «зовнішню» та «внутрішню» безпеку України.

Додержуючись положень чинного законодавства (Закон «Про основи національної безпеки України», Розділ І Особливої частини КК України), подібне формулювання більш чітко і виразно відображає сутність злочинів проти основ національної безпеки України і містить низку ознак, що становлять собою таку дефініцію.

Так, відповідно до першої ознаки такі злочини можуть бути вчинені як діями, так і бездіяльністю. Пояснюється це тим, що, хоч об’єктивна сторона більшості злочинів проти основ національної безпеки характеризується активними діями, все-таки не можна виключити можливість учинення посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) і шляхом бездіяльності, коли на винній особі лежить обов’язок здійснення обов’язкових дій у зв’язку з виконанням нею своїх професійних або службових повноважень (наприклад, лікар, авіадиспетчер тощо). Також шляхом бездіяльності можливо вчинення злочину, передбаченого ст. 1141 КК України («Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань»).

Суб’єктивна сторона розглянутих діянь становить собою таку ознаку цих злочинів. Усі вони вчиняються в умисній формі вини, коли винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер чинених діянь, а спрямованість умислу на ослаблення безпеки нашої держави свідчить про наявність прямого умислу.

Зміст останньої ознаки полягає в тім, що такі діяння посягають на «зовнішню» та «внутрішню» безпеку держави. Наявність такої ознаки уявляється цілком логічною внаслідок того, що в більшості понять «безпека» і «національна безпека», які ми аналізували і сформулювали раніше, такі терміни визначаються, як правило, подібними словосполученнями: «...стан захищеності... від внутрішніх і зовнішніх загроз...». Отже, наявність подібних загроз припускає існування відповідного механізму з їх локалізації, тобто із забезпечення внутрішньої (захист від внутрішніх посягань) і зовнішньої (захист від зовнішніх посягань) безпеки. Одним з основних механізмів у захисті основ національної безпеки України від подібних загроз є кримінально-правові приписи, закріплені в Розділі І Особливої частини КК України, що містять ознаки суспільно небезпечних діянь, які посягають на основні сфери національної безпеки нашої держави. Інакше кажучи, подібні сфери ми розглядаємо як окремі об’єкти кримінально-правової охорони, на які посягають окремі групи однорідних злочинів, що складають розглянутий розділ КК. Отже, визначення, яке ми запропонували, фактично охоплює всі видові об’єкти, що у своїй сукупності складають єдиний родовий об’єкт – основи національної безпеки України. Тобто в цьому разі йдеться про наявність таких основних видових об’єктів, як «зовнішня» та «внутрішня» безпека держави [467, с. 95].

Зовнішня безпека визначається вжиттям державою ефективних заходів, спрямованих на охорону суверенітету, обороноздатності, інформаційної безпеки, територіальній цілісності й недоторканності держави. Отже, на зовнішню безпеку держави посягають такі злочини, як державна зрада (ст. 111 КК) і шпигунство (ст. 114 КК).

«Внутрішня» безпека визначається сукупністю вживаних державою заходів, спрямованих на охорону основ конституційного ладу і функціонування державної влади, а також безпечний розвиток економічного сектора держави. Відповідно на «внутрішню» безпеку держави посягають такі злочини цього розділу, як дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК), посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК), фінансування дій, учинених з метою насильницької зміни або повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 1102 КК), посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК), диверсія (ст. 113 КК), перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ст. 114КК) [463, с. 196].

Таким чином, розроблене визначення, а також сформульовані ознаки злочинів, розташованих у Розділі I Особливої частини КК України, дозволяють виділити окремі види зазначених злочинів. У процесі розробки критеріїв, що визначають сутність, зміст і ознаки понятійного апарату злочинів проти основ національної безпеки України, ми широко використовували досвід, який існує в науці кримінального права в частині класифікації розглянутих злочинів. Так, наприклад, у процесі їх систематизації більшість провідних дослідників також виділяють групи злочинів, що посягають на зовнішню і внутрішню безпеку держави (більш докладний науковий аналіз, що стосується природи видового об’єкта і його ролі в класифікації злочинів проти основ національної безпеки України, ми надали в наступному підрозділі цього наукового дослідження).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка