Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика



Сторінка8/23
Дата конвертації07.02.2018
Розмір5.96 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

2.3. Проблеми класифікації злочинів проти основ національної безпеки України

Злочини проти безпеки держави, що в чинному кримінальному законодавстві мають назву «Злочини проти основ національної безпеки України», розташовані в Розділі I Особливої частини КК України. Система існуючих у цьому розділі кримінально-правових заборон не відзначається значною новизною в порівнянні з колишнім кримінальним законодавством. Так, за цією групою злочинів збереглося те саме місце в системі Особливої частини КК України: у Кримінальному кодексі 1960 року державні злочини теж очолювали Особливу частину Кримінального кодексу. Однак у колишньому КК глава про державні злочини поєднувала два розділи: 1) «Особливо небезпечні злочини проти держави» і 2) «Інші злочини проти держави». Що стосується другої групи злочинів, то вона практично посягала не на інтереси держави як такої, а на різні сфери основ державного управління (наприклад, сфери фінансової діяльності держави, громадської безпеки, залізничного, водного і повітряного транспорту тощо). У результаті більшість так званих «інших державних злочинів» цілком логічно були розосереджені в інших розділах Особливої частини КК України в залежності від їх спрямованості на той чи інший об’єкт кримінально-правової охорони.

Таким чином, родовим об’єктом злочинів проти основ національної безпеки України є основи національної безпеки, тобто державної безпеки. Однак законодавець у ч. 1 ст. 1 КК України указує на те, що Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України від злочинних посягань [140]. При цьому не зовсім зрозумілим є положення, відповідно до якого законодавець у цій частині акцентує увагу на охороні конституційного ладу і залишає без уваги державну безпеку (основи національної безпеки), у зміст якої входить у тому числі й зазначене поняття. У зв’язку з чим необхідно в ч. 1 ст. 1 КК України указати на державну безпеку як на об’єкт кримінально-правової охорони або включити основи національної безпеки як такий об’єкт. Так, згідно із Законом «Про основи національної безпеки» одним з об’єктів його охорони є держава, тобто державна безпека, елементами якої є конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність (п. 3 ст. 3 Закону). Отже, конституційний лад перебуває під захистом такого закону як основний елемент державної безпеки. Тому включення в ч. 1 ст. 1 КК України як окремого об’єкта кримінально-правової охорони – державної безпеки мало б на увазі у тому числі й захист конституційного ладу України, а також її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності.

Таким чином, реалізація такої пропозиції гармоніюватиме як з положеннями ст. 17 Конституції України, так і з положеннями Закону України «Про основи національної безпеки України», де перелік об’єктів, узятих державою під свою охорону, відповідає тріаді цінностей, закріплених у ньому (людина і громадянин, суспільство і держава).

У цей час у зв’язку з істотними змінами в соціально-політичному, економічному, духовному і культурному житті України відбулися корінні зміни не тільки у структурі, динаміці та змісті всієї існуючий злочинності, але і змінився характер злочинів проти Української держави. Якщо колись вони характеризувалися ворожою діяльністю окремих громадян України, іноземних громадян чи осіб без громадянства, то в сучасній дійсності вони нерідко відображають прагнення окремих громадян чи соціальних груп, що піддалися впливу чужої ідеології чи впливу окремих держав у проведенні ворожої діяльності на шкоду зовнішній або внутрішній безпеці нашої держави. Відповідно в процесі вчинення такої злочинної діяльності може вчинитися посягання як на внутрішню, так і зовнішню безпеку держави. Звідси виникає необхідність у встановленні основних критеріїв, що визначають наявність таких видів злочинів і, отже, видових об’єктів, які розділяють подібні злочини на такі види (наприклад, на злочини, що посягають на зовнішню і внутрішню безпеку держави).

Установлення видових об’єктів злочинів, розміщених у Розділі I Особливої частини КК України, безпосередньо пов’язано з вирішенням усіляких проблем. Через те що такі елементи розглянутих злочинів, як об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона чи суб’єкт, безпосередньо знаходять свій прояв в ознаках суспільно небезпечного діяння, об’єкт таких злочинів виявляється в більшості випадків не відокремлено, не ізольовано від інших елементів, а в процесі детального аналізу таких ознак у їх безпосередньому прояві.

При кваліфікації вчиненого злочину як посягання на ті чи інші блага, що перебувають під кримінально-правовою охороною норм Розділу I Особливої частини КК України, недостатньо встановлення конкретного збитку, заподіяного таким діянням (руйнування вибухом військового заводу, передача ворогові секретної інформації тощо). Через те що більшість розглянутих складів злочинів є, як правило, формальними і не охоплюють фактичного збитку, заподіяного відповідному об’єкту, то встановлення чи відсутність такого збитку ніяк не впливає на кваліфікацію такого вчиненого суспільно небезпечного діяння, як злочин проти основ національної безпеки держави.

Подібні складності у визначенні об’єкта посягання досліджуваних діянь пояснюються відсутністю однакового розуміння в теорії кримінального права характеристики видових об’єктів низки діянь, закріплених Розділом I Особливої частини КК України.

Видовий об’єкт злочину, як «істотна і специфічна ознака» [126, с. 101] встановленого в процесі кваліфікації злочину, сприяє розділенню діянь на окремі групи всередині конкретного розділу Особливої частини КК України, а його визначення здійснюється в процесі детального аналізу тексту кримінально-правових норм, розміщених усередині того чи іншого розділу кримінального законодавства. «Законодавчою базою при цьому є найменування аналізованої статті Особливої частини КК України і, звичайно, зміст, текст диспозиції самої статті» [155, с. 81]. Процес установлення конкретної групи соціально значимих благ чи інтересів як видовий об’єкт посягання вимагає дотримання цілої низки правил. Так, наприклад, необхідно встановити, якому благу чи інтересу заподіяна найбільш значна шкода, який із зазначених інтересів найбільш важливий тощо.

Саме внаслідок зазначених причин не існує поки що в теорії вітчизняного кримінального права, у тому числі й в Україні, однакового розуміння видів злочинів проти основ національної безпеки України (чи особливо небезпечних державних злочинів (у редакції КК 1960 р.), чи злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави (у редакції КК РФ). Так, за період розвитку цього інституту кримінального законодавства різні дослідники по різному визначають такі види злочинів, у тому числі й охоплювані Розділом I Особливої частини КК України.

Так, ще А. А. Піонтковський, беручи до уваги об’єкт посягання, подібну групу злочинів того періоду розділяв на такі види:

1) злочини, що посягають на зовнішню безпеку СРСР, – зрада Батьківщині (ст. 64 КК), шпигунство (ст. 65 КК), терористичний акт проти представника іноземної держави (ст. 67 КК), пропаганда війни (ст. 71);

2) злочини, що посягають на політичну основу СРСР, – терористичний акт (ст. 66 КК), антирадянська агітація і пропаганда (ст. 70);

3) злочини, що посягають на економічну основу СРСР, – диверсія (ст. 68), шкідництво (ст. 69 КК) [191, с. 79–80].

Колектив авторів підручника 1964 року, що його написали працівники кафедри кримінального права юридичного факультету МДУ ім. М. В. Ломоносова, всі особливо небезпечні державні злочини розділяє на такі чотири групи: злочини, що посягають на зовнішню безпеку СРСР; злочини, що посягають на політичну основу СРСР; злочини, що посягають на економічну безпеку СРСР; злочини, що посягають на мир і мирне співіснування держав [316, с. 80].

Г. З. Анашкін бере за основу такої системи безпосередній об’єкт злочинного посягання і класифікує в такий спосіб склади особливо небезпечних державних злочинів:

1) що посягають на зовнішню безпеку СРСР – зрада Батьківщині та шпигунство;

2) що посягають на політичну основу СРСР – терористичний акт, антирадянська агітація і пропаганда;

3) що посягають на економічну основу СРСР – диверсія, шкідництво;

4) що посягають на мир і мирне співіснування держав – пропаганда війни, терористичний акт проти представника іноземної держави;

5) спеціальний вид особливо небезпечного державного злочину – організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській агітації [160, с. 106].

Трохи іншою є система таких злочинів, яку надав О. А. Ігнатьєв. В основу її побудови він обґрунтовано ввів безпосередній об’єкт посягання. Система мала такий вид:

1) особливо небезпечні державні злочини, що посягають на державну незалежність, територіальну недоторканність чи військову міць СРСР. До них належать: зрада Батьківщині та шпигунство (ст.ст. 56, 57 КК УРСР);

2) особливо небезпечні державні злочини, що посягають на політичну основу СРСР: терористичний акт і антирадянська агітація і пропаганда (ст.ст. 58, 62 КК);

3) особливо небезпечні державні злочини, що посягають на економічну систему СРСР: диверсія і шкідництво (ст.ст. 60, 61 КК СРСР);

4) особливо небезпечні державні злочини, що посягають на мир і мирне співіснування держав: терористичний акт проти представника іноземної держави і пропаганда війни (ст.ст. 59, 63 КК СРСР);

5) організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації (ст. 64 КК СРСР);

6) особливо небезпечні державні злочини, вчинені проти іншої держави і трудящих (ст. 65 КК СРСР) [87, с. 28].

З чого видно, що в радянський період надані положення значною мірою ідеологізовані й відображають головним чином доктрину державного розвитку, що домінує в той період.

Уже в період здобуття Україною державної незалежності система розглянутих злочинів, яку надав М. І. Хавронюк, побудована головним чином з урахуванням безпосереднього об’єкта кожного окремого злочину і виглядала в такий спосіб:

1) злочини проти безпеки держави в політичній, інформаційній, економічній, соціальній, екологічній, науково-технічній і військовій сферах: державна зрада (ст. 56), шпигунство (ст. 57), диверсія (ст. 60);

2) злочини проти безпеки держави в політичній і військовій сферах: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 561), посягання на життя державного діяча (ст. 58), посягання на територіальну цілісність України (ст. 62);

3) злочини проти безпеки держави в зовнішньополітичній і військовій сферах і проти миру: посягання на життя представника іноземної держави (ст. 59), пропаганда війни (ст. 63), найманство (ст. 631) [134, с. 26].

Після прийняття нового кримінального законодавства України 2001 року М. І. Хавронюк вніс в таку класифікацію відповідні корективи, у результаті чого система набула такого вигляду:

1) злочини проти основ національної безпеки в політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК);

2) злочини проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах: державна зрада (ст. 111 КК); шпигунство (ст. 114 КК);

3) злочини проти основ національної безпеки в економічній і воєнній сферах (ст. 114 КК) [411, с. 243–271].

У кожній із запропонованих класифікацій у кожному окремому виді (групі) злочинів нескладно побачити комплекси безпосередніх об’єктів, характерних як такі для кожного злочину відповідного виду. Подібна конкретизація безпосередніх об’єктів у такій системі дозволяє наочно визначити коло безпосередніх чи альтернативних суспільних відносин, що потенційно потрапляють у небезпеку відповідного посягання. Інакше кажучи, наявність таких груп суспільних відносин багато в чому залежить від відповідних локальних джерел небезпеки, що, у свою чергу, і формують такі об’єкти [481, с. 246].

Отже, надані безпосередні об’єкти кожної з груп злочинів можна розглянути як найважливіші сфери функціонування держави, що в подальшому були взяті під охорону Концепцією національної безпеки України 1997 року, а потім і Законом України «Про основи національної безпеки України» 2003 року, а ця обставина, у свою чергу, найбільш чітко відображала сутність таких злочинів [453, с. 72].

Відповідно до твердження В. А. Ліпкана злочини проти основ національної безпеки України можна розділити на такі види:

– злочини проти основ національної безпеки в політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК);

– злочини проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технічній і воєнній сферах: державна зрада (ст. 111 КК); шпигунство (ст. 114 КК);

– злочини проти основ національної безпеки в економічній, екологічній і воєнній сферах: диверсія (ст. 113 КК) [172, с. 132].

Особливої уваги стосовно цього заслуговує думка С. В. Дьякова, відповідно до якої в основі класифікації подібних злочинів мусить лежати спрямованість джерел загроз. В узагальненій формі ці джерела загроз, на його думку, можуть бути ззовні, всередині країни, а також відбуватися в економічній сфері. Відповідно до джерел загроз родовий об’єкт – безпека держави – поділяється на три безпосередніх об’єкти: зовнішня безпека, внутрішня безпека й економічна безпека [90, с. 30–31].

У цілому, згідно із судженням С. В. Дьякова, система злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави, з урахуванням розглянутого родового об’єкта, виглядає в такий спосіб:

1) злочини, що посягають на зовнішню безпеку:

– державна зрада (ст. 275 КК);

– шпигунство (ст. 276 КК);

– розголошення державної таємниці (ст. 283 КК);

– утрата документів, що містять державну таємницю (ст. 284 КК).

До цієї категорії злочинів варто було б, на нашу думку, вважати належними: незаконне перетинання державного кордону Російської Федерації (ст. 322 КК) і протиправна зміна державного кордону Російської Федерації (ст. 323 КК);

2) злочини, що посягають на внутрішню безпеку:

а) злочини екстремістського характеру:

– публічні заклики до вчинення екстремістської діяльності (ст. 280 КК);

– порушення ненависті або ворожнечі, а так само приниження людської гідності (ст. 282 КК);

– організація екстремістського співтовариства (ст. 2821 КК);

– організація діяльності екстремістської організації (ст. 2822 КК);

б) злочини терористичного характеру:

– посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 277 КК);

– насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади (ст. 278 КК);

– збройний заколот (ст. 279 КК).

На думку дослідника, до цієї групи злочинів варто було б вважати належними і злочини, передбачені ст.ст. 205–2052 КК;

3) злочин, що посягає на економічну безпеку:

– диверсія (ст. 281 КК).

У цій частині вчений удається до дуже аргументованого судження про те, що економічна безпека виявилася однією з найслабкіших сфер захисту засобами складів державних злочинів. Тому автор, з урахуванням монопольних прав держави в економічній сфері, пропонує доповнити цей вид злочинів такими складами:

– виготовлення чи збут підроблених грошей або цінних паперів (ст. 186 КК);

– контрабанда (ст. 188 КК);

– незаконний оборот дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів або перлу (ст. 191 КК);

– неповернення через кордон коштів у іноземній валюті (ст. 193 КК) [90, с. 30–31].

Подібну позицію С. В. Дьякова піддає критиці А. В. Наумов. Так, дослідник, критикуючи позицію С. В. Дьякова, зазначає, що ніхто не сперечається, що зовнішня, внутрішня й економічна безпека має відносно самостійний зміст, але законодавець, конструюючи норми про ці злочини, створив склади злочинів, у яких той або інший аспект безпеки держави як об’єкт відповідних злочинів поєднується з іншими аспектами цієї безпеки [208, с. 319].

Л. В. Мошняга злочини проти основ національної безпеки розділяє на такі групи: злочини проти зовнішньої безпеки (ст.ст. 111, 114 КК), злочини проти основ внутрішньої безпеки й економічної системи України (ст. 113 КК) і злочини проти конституційних основ національної безпеки України (ст.ст. 109, 110, 112 КК) [194, с. 35].

В. В. Сверчков класифікує такі діяння в такий спосіб:



  1. Злочини, що підривають основи державної безпеки (ст.ст. 282–284 КК РФ).

  2. Злочини, що підривають зовнішню безпеку держави (ст.ст. 275, 276, частково 281 КК РФ).

  3. Злочини, що підривають політичну систему держави (ст.ст. 277–280 КК РФ).

  4. Злочини, що підривають економічну систему держави (частково ст. 281 КК РФ) [305, с. 243].

С. І. Мурзаков виділяє такі види злочинів:

1. Посягання проти зовнішньої безпеки (ст.ст. 275, 276, 281, 283, 284 КК РФ).

2. Посягання проти основ конституційного ладу і внутрішньої безпеки (ст.ст. 277, 278, 279, 280, 282 КК РФ) [211, с. 243].

Розподіл на види таких злочинів, що запропонував Л. С. Горелик, виглядає таким чином:

1. Злочини, що посягають на зовнішню безпеку (ст.ст. 275, 276 КК РФ).

2. Злочини, що посягають на основи конституційного ладу і внутрішню безпеку (ст.ст. 277–281 КК РФ).

3. Злочини, що посягають на конституційні основи національних, расових і релігійних відносин (ст. 282 КК РФ).

4. Злочини, що посягають на збереження державної таємниці (ст.ст. 283–284 КК РФ) [359, с. 613].

В. В. Лунєєв усі державні злочини в чинному законодавстві Російської Федерації розділяє на дві групи: злочини проти основ конституційного ладу (ст.ст. 277–280, 282 КК РФ) і злочини проти зовнішньої безпеки держави (ст.ст. 275, 278, 281, 283, 284 КК РФ) [157, с. 817].

Не зовсім згодний з подібною класифікацією А. В. Наумов, котрий, критикуючи В. В. Лунєєва стосовно його класифікації означених злочинів, вважає, що основи конституційного ладу і зовнішня безпека держави в аспекті сформульованих у КК РФ злочинів – це поняття, які також не конкурують один з одним, а частково збігаються [208, с. 321].

М. Г. Іванов пропонує свою класифікацію:

1) злочини, що посягають на зовнішню безпеку держави (ст.ст. 275, 276, 283, 284 КК РФ);

2) злочини, що посягають на внутрішню безпеку держави (ст.ст. 277, 278, 279, 280, 282 КК РФ);

3) злочини, що посягають на економічну безпеку держави (ст. 281 КК РФ) [99, с. 695].

Існують і інші авторитетні думки з цього приводу, де дослідники в цілому дотримуються такої систематизації розглянутих злочинів:

1) злочини, що посягають на зовнішню безпеку (ст.ст. 275, 276 КК РФ);

2) злочини, що посягають на конституційні основи політичної системи (ст.ст. 277–280 КК РФ);

3) злочини, що посягають на економічну безпеку й обороноздатність (ст. 281 КК РФ);

4) злочини, що посягають на конституційні основи національних, расових і релігійних відносин (ст. 282 КК РФ);

5) злочини, що посягають на збереження державної таємниці (ст.ст. 283, 284 КК РФ) [120, с. 568–569; 295, с. 360–361].

Відповідно до наданих положень А. В. Наумов пропонує свою класифікацію подібних злочинів:

1) злочини, що посягають на зовнішню безпеку Російської Федерації: державна зрада (ст. 275 КК) і шпигунство (ст. 276 КК);

2) злочини, що посягають на легітимність державної влади, тобто спрямовані на насильницьке захоплення чи насильницьке утримання влади на порушення Конституції Російської Федерації (ст. 278 КК); вчинення збройного заколоту (ст. 279 КК); публічні заклики до насильницької зміни конституційного ладу Російської Федерації (ст. 280 КК);

3) злочини, що посягають на конституційний принцип політичного різноманіття і багатопартійності (як однієї зі складових основ конституційного ладу): посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 277 КК);

4) злочини, що посягають на економічну безпеку й обороноздатність Російської Федерації: диверсія (ст. 281 КК), розголошення державної таємниці (ст. 283 КК), утрата документів, що містять державну таємницю (ст. 284 КК);

5) злочини, що посягають на конституційну заборону розпалення расової, національної і релігійної ворожнечі (як однієї зі складових основ конституційного ладу): порушення національної, расової чи релігійної ворожнечі (ст. 282 КК) [349, с. 591; 358, с. 329].

Подібну класифікацію розглянутих злочинів А. В. Наумов пояснює особливістю їхнього родового об’єкта. Так, відповідно до його твердження під родовим об’єктом цих злочинів потрібно розуміти суспільні відносини, що забезпечують стабільність і нормальне функціонування державної влади в цілому, а також її окремих інститутів і органів; цей об’єкт має такі складові: основи конституційного ладу і безпеки держави; забезпечення нормального функціонування органів державної влади, державної служби й органів місцевого самоврядування; незалежність і нормальне функціонування судових органів, нормальне функціонування органів виконавчої влади у сфері управлінської діяльності [208, с. 315].

Стосовно цього складно не погодитися з дуже аргументованою критикою таких положень С. В. Дьякова, на думку якого в такому положенні не простежується єдина підстава класифікації, без чого вона позбавляється наукової суворості й чіткості та набуває характеру спонтанності й умоглядності [90, с. 27]. Також, на думку дослідника, злочини, передбачені в п. 2 (ст.ст. 277, 278, 279), посягають не на легітимність державної влади, а на внутрішню безпеку Російської Федерації і розглядаються як злочини терористичного характеру (ст. 2051). Легітимність, як відзначає вчений, «визнання чи підтвердження законності будь якого права, повноваження» [311, с. 281], безумовно, страждає при вчиненні зазначених злочинів. Однак не вона є об’єктом розглянутих злочинів, а сама внутрішня безпека як стан захищеності конституційного ладу від внутрішніх загроз. Цілком правомірно можна порушувати питання про легітимність існуючого конституційного ладу поза ситуаціями вчинення злочинів зазначеної групи [90, с. 27]. Крім того, відзначає С. В. Дьяков, було б неточним розголошення державної таємниці (ст. 283) і втрату документів, що містять державну таємницю (ст. 284), вважати належними до злочинів, які посягають на економічну безпеку й обороноздатність. Державна таємниця, як відомо, існує не тільки у сферах економіки й оборони [90, с. 27–28].

Таким чином, надані в юридичній літературі думки про можливі види досліджуваних посягань указують на наявність цілої низки дискусійних положень, що стосуються відповідної класифікації розглянутих злочинів.

У зв’язку з цим варто зазначити, що такі дослідники в цій сфері, як С. В. Дьяков, В. А. Ліпкан, В. В. Сверчков та ін., виділяють у системі таких злочинів окремий вид злочину, що посягає на економічну безпеку держави. У кожному конкретному разі йдеться всього лише про один злочин – диверсію (ст. 113 КК України). Тобто таку окрему групу (вид) злочинів проти основ національної безпеки становить один склад – диверсія. Але, як уже відзначалося, наявність тієї чи іншої групи, чи видів, злочинів усередині розділу залежить від спрямованості й видів джерел загроз. Такі загрози можуть бути в зовнішній, внутрішній чи, як підкреслював С. В. Дьяков, в економічній сфері [90, с. 31]. У свою чергу, як продовжує вчений, джерела загроз в економіці можуть бути в принципі й ззовні й усередині [90, с. 31].

Пояснюючи таке твердження, автор має на увазі ті сфери економіки, де й в умовах ринку зберігаються монопольні права держави (на випуск офіційних грошових знаків, переміщення товарів через кордон, контроль і переслідування за випуск фальшивих грошових знаків тощо). Саме ці сфери, на думку С. В. Дьякова, мусять захищатися засобами складів державних злочинів. Цим самим учений констатує необхідність в охороні саме економічної безпеки держави, справедливо відзначаючи, що «економічна безпека виявилася однією з найслабкіших сфер захисту засобами складів державних злочинів» [88, с. 37–46]. Припускаючи, ймовірно в цьому сенсі, наявність одного складу злочину в такій сфері – диверсії.

Внаслідок цього вчений пропонує «підсилити» позиції злочинів у сфері економічної безпеки шляхом включення в таку групу таких злочинів:

– виготовлення чи збут підроблених грошей або цінних паперів (ст. 186 КК РФ);

– контрабанда (ст. 188 КК РФ);



  • незаконний обіг дорогоцінних металів, природних дорогоцінних

каменів або перлу (ст. 191 КК РФ);

– неповернення через кордон виручки в іноземній валюті (ст. 193 КК РФ) [90, с. 32].

У цьому разі не складно помітити, що такі діяння в сучасних умовах розвитку нашого суспільства більшою мірою посягають на основи господарської діяльності держави, незважаючи на наявність її монопольних прав на здійснення подібного роду діяльності. Отже, ці діяння посягають не на основи національної безпеки (державну безпеку) як національну безпеку у вузькому розумінні, а, можливо, на національну безпеку в широкому розумінні, а саме на економічну сферу національної безпеки України (п. 5 ст. 7 Закону «Про основи національної безпеки України») [272]. Щодо цього недоцільно закріплення розглянутих вище складів «нових» державних злочинів у розділі злочинів проти державної безпеки (основ національної безпеки). На підтвердження такого погляду свідчить і думка законодавця, що подібні злочини розміщені в Розділі VII Особливої частини «Злочини у сфері господарської діяльності».

З іншого боку, у назві Розділу І Особливої частини КК України законодавець використовує термін «основи національної безпеки держави». При аналізі такого формулювання (згідно з ч. 3 ст. 3 Закону України «Про основи національної безпеки») не складно встановити, що безпеку держави як об’єкта національної безпеки складають такі елементи, як конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність. Зазначені елементи безпеки держави можливо зіставити з такими розглянутими вище об’єктами, як внутрішня і зовнішня безпека, але ніяк не порівнювати з таким об’єктом, як економічна безпека. Отже, всі склади злочинів, розміщені в Розділі І Особливої частини КК України, тією чи іншою мірою співвідносяться з елементами безпеки держави, крім ст. 113 КК України («Диверсія»), об’єктом якої традиційно називають економічну безпеку. Однак таке твердження зовсім не означає, що наявність диверсії в такій групі злочинів є помилковою. Навпаки, у цьому разі можна припустити, що диверсія не меншою мірою загрожує внутрішній безпеці, ніж безпеці держави у сфері економіки [465, с. 89]. Для цього розглянемо деякі міркування в частині встановлення сутнісної характеристики терміна «економічна безпека».

Стосовно процедури визначення поняття «економічна безпека» в економічній науці також не існує однозначного розуміння такого терміна. Так, відповідно до думки одних дослідників поняття економічної безпеки в найзагальнішому вигляді означає можливість і готовність економіки забезпечити гідні умови життя і розвитку особистості, соціально-економічну і воєнно-політичну стабільність суспільства і держави, протистояти впливу внутрішніх і зовнішніх загроз і є матеріальною основою національної безпеки в цілому і всіх її складових (продовольча, енергетична, науково-технічна, демографічна, екологічна та ін.) [366, с. 21].

За іншою версією економічна безпека – це «стан економіки й інститутів влади, за якого забезпечується гарантований захист національних інтересів, соціальна спрямованість політики, достатній оборонний потенціал навіть за несприятливих умов розвитку внутрішніх і зовнішніх процесів» [481, с. 12].

Подібні положення свідчать про те, що сама економічна безпека може піддаватися як внутрішнім, так і зовнішнім загрозам, що дає підставу думати про своєрідне проміжне її становище і, можливо, виділення її якоюсь мірою в окремий, особливий вид безпеки. Однак, аналізуючи положення про сутнісну характеристику такого явища, можна дійти висновку, що все-таки більшою мірою його стан формують внутрішні процеси (продовольча, енергетична, науково-технічна, демографічна, екологічна політика держави та ін.) [468, с. 157].

Таким чином, використання законодавцем у зазначеному вище Законі різнооб’ємних понять при моделюванні об’єктів національної безпеки складно пояснити, і, отже, такі положення мають потребу в додатковому уточненні.

При цьому внаслідок наданих вище положень виникає питання про доцільність закріплення диверсії в окремий вид – злочини проти економічної безпеки. На підтвердження такої тези корисною, на нашу думку, є позиція П. С. Матишевського, відповідно до якої безпосереднім об’єктом диверсії є внутрішня безпека держави, що виявляється в безпеці життя і здоров’я громадян, у безпеці державних комунікацій, промислового потенціалу, а також у безпеці тваринного і рослинного світу [202, с. 199].

У цій частині також заслуговує на увагу ще одна не менш авторитетна думка, яку надав В. Я. Тацій: безпосереднім об’єктом диверсії є економічна основа, внутрішня безпека України, а додатковим об’єктом злочину є життя, здоров’я людей, екологічна безпека тощо [137, с. 25]. У цьому разі не складно помітити, що відомі вчені тією чи іншою мірою зіставляють диверсію з внутрішньою безпекою держави.

На підставі викладеного можна припустити, що економічна безпека є похідною від більш ємної та об’ємної за своєю формою і змістом внутрішньої безпеки. Інакше кажучи, економічну безпеку можна уявити як складову частину, обов’язковий елемент внутрішньої безпеки.

Таким чином, подібні положення, також як і викладені раніше, свідчать про відсутність у теорії вітчизняної кримінально-правової науки однакового розуміння проблеми диференціації подібних злочинів, ця обставина стосується безпосередньо і злочинів проти основ національної безпеки України.

З метою вирішення подібної проблеми необхідно проаналізувати спеціальні нормативні й науково-теоретичні приписи, що дозволяють установити необхідні критерії, які сприяють розподілу таких злочинів на окремі види, а також усвідомити сутність і природу їх видових об’єктів.

Так, розглянутий раніше Закон «Про основи національної безпеки України» дає можливість визначити ті об’єкти, що таким нормативним приписом узяті під свою охорону. До таких об’єктів належать: людина і громадянин, суспільство і держава.

Отже, захищаючи інтереси людини і громадянина, національна безпека бере під свою охорону їхні конституційні права і свободи (п. 1 ст. 3). Захищаючи інтереси суспільства, національна безпека має на увазі захист його духовних, морально-етичних, культурних, історичних, інтелектуальних і матеріальних цінностей, інформаційне і навколишнє природне середовище та природні ресурси (п. 2 ст. 3), а національна безпека держави (п. 3 ст. 3 Закону) має на увазі захист його конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності.

При цьому в п 1. ч. 1 ст. 8 Закону «Основні напрями державної політики з питань національної безпеки» йдеться про те, що з урахуванням геополітичної і внутрішньої обстановки в Україні діяльність усіх державних органів має бути зосереджена на прогнозуванні, своєчасному виявленні, запобіганні та нейтралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці [272].

Відповідно законодавець у залежності від внутрішніх чи зовнішніх джерел небезпеки використовує значеннєве пов’язування «зовнішні-внутрішні» загрози в контексті з реальною чи потенційною загрозою елементам безпеки держави: конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності чи недоторканності (п. 3 ст. 3 Закону) [272].

На підтвердження розглянутого положення дуже корисним є формулювання національної безпеки, що його запропонували О. Г. Данільян, О. П. Дзьобань і М. І. Панов. Так, відповідно до думки дослідників під національною безпекою варто розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, людства в цілому від внутрішніх і зовнішніх загроз [78, с. 9].

Отже, в об’єктивній дійсності джерела загроз можуть бути сконцентровані як усередині держави (вчинення нелегітимної зміни влади – державного перевороту), так і за її межами (фотозйомка військових об’єктів за допомогою космічного супутника іноземної держави). Ця обставина вказує на те, що наявність таких різнобічних джерел загроз тим чи іншим способом, тією чи іншою мірою може вплинути в остаточному підсумку на заподіяння збитку державі й, відповідно, перебуватиме в безпосередньому зв’язку із заподіянням такого збитку національним інтересам [464, с. 317].

У цьому разі законодавець, визнаючи наявність внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці в цілому, побічно чи навіть безпосередньо припускає захист національної безпеки як усередині самої держави, так і за її межами, тобто йдеться про внутрішню і зовнішню безпеку держави [481, с. 1386].

Таким чином, як правило, загроза, що існує в зовнішній безпеці, здатна посягати одночасно і на внутрішню безпеку, також як і внутрішня загроза може призвести до ослаблення зовнішньої безпеки. Відповідно розподіл на такі види безпеки, безумовно, є дуже і дуже умовним.

Отже, припустимо, що якщо в діях винної особи, які характеризуються ознаками злочинів, передбачених ст.ст. 111 чи 114 КК України, буде встановлено заподіяння збитку тільки внутрішній безпеці, а зовнішня безпека при цьому не постраждає, то така особа не мусить відповідати за вчинений злочин?!

І навпаки, важко уявити, що подібний збиток може бути заподіяний виключно тільки зовнішній безпеці. Незважаючи на те що видовим об’єктом таких злочинів, як зазначалося раніше, є зовнішня безпека, такими діями одночасно може бути заподіяний збиток і внутрішній безпеці. Так, наприклад, громадянин України, здійснюючи збір і передачу секретної інформації іноземному громадянинові, своїми діями може заподіяти шкоду не тільки зовнішній, але й внутрішній безпеці [484, с. 294].

Тому корисною є позиція, яку відстоює Л. Ігнатьєв. Так, відповідно до тверджень дослідника доцільно не вказувати на те, що ворожа діяльність, яку здійснив адресат зради, спрямована на шкоду зовнішній безпеці держави. А якщо вона вчиняється на шкоду внутрішній безпеці (наприклад, усунення неугодних державних діячів)? Отже, не буде зради з боку громадянина, котрий виконував завдання іноземних організацій?! [101, с. 16–17].

У цьому разі необхідно звернути увагу на те, що, якщо винна особа посягала на зазначених діячів не за завданням представників іноземних організацій (тобто загроза б не мала іноземного адресата), а відокремлено (без зв’язку з іноземними представниками), то такі дії треба кваліфікувати за ст. 112 КК України. У цьому разі має місце злочин, що посягає на внутрішню безпеку держави.

Однак якщо громадянин України вчинив замах на державного діяча за завданням іноземної організації, то йдеться про посягання на суверенітет держави – один з елементів зовнішньої безпеки України. При цьому загроза виходила ззовні (завдання здійснював іноземний адресат), де громадянин України діяв на виконання отриманого завдання (мав місце зв’язок з іноземним адресатом). У такому разі дії громадянина України підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 111 КК України (державна зрада у формі надання допомоги в проведенні підривної діяльності проти України) і ст. 112 КК України.

Чи ж якщо посягання на життя державного діяча вчинить іноземний найманець, то це не означає, що такий злочин посягає тільки на внутрішню безпеку, з огляду на ту обставину, що загроза в такому разі виникла ззовні.

Отже, розглянуті положення Закону свідчать про те, що загрози можуть виходити як ззовні, так і виникати всередині держави, а національна безпека – єдина і неподільна. Тому для законодавця не має особливого значення, які види безпеки держави піддаються більшій небезпеці: внутрішня чи зовнішня, – головне тут те, що основній небезпеці піддаються її фундаментальні інтереси.

Така обставина також дає можливість у певному сенсі встановити коло структурних компонентів, що сприяють пізнанню природи, структури безпеки держави як об’єкта національної безпеки. Так, наприклад, якби безпеку держави можливо було б зобразити структурно, то вона мала би такий вигляд: по вертикалі розташовувалися б її елементи (безпека конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності), а по горизонталі відповідно були б розташовані її внутрішня і зовнішня безпека як різновекторні, але при цьому однорівневі об’єкти кримінально-правової охорони [449, с. 306].

Отже, Закон «Про основи національної безпеки», не використовуючи терміни «внутрішня» – «зовнішня» безпека, визначає сутність діяльності держави із запобігання і нейтралізації внутрішніх і зовнішніх загроз, указуючи на наявність протилежних боків того самого явища, тим самим доводячи взаємозв’язок і єдність як внутрішньої, так і зовнішньої безпеки як різних боків єдиної сфери – сфери національної безпеки.

Така обставина вимагає проведення більш глибокого теоретичного аналізу елементів, що складають такі поняття, як «зовнішня» і «внутрішня» безпека держави.

Дуже логічно, що докладний опис таких термінів, як «внутрішня» і «зовнішня» безпека в Законі «Про основи національної безпеки», дозволив би усунути всі сумніви в частині існуючих наукових дискусій про розглянуті поняття. Хоч такий стан речей, як нам здається, не задовільний ні для теорії, ані для практичної сфери діяльності.

Що стосується поняття зовнішньої безпеки, то наука кримінального права не дає однакового її розуміння як суспільних відносин або правоохоронюваних інтересів, яким може бути заподіяна шкода внаслідок учинення, наприклад, державної зради чи шпигунства. Так само відсутнє будь-яке визначення внутрішньої безпеки держави. Проте більшість дослідників уважають, що державна зрада і шпигунство є посяганнями проти зовнішньої безпеки держави. Причому український законодавець терміна «зовнішня безпека» в диспозиції цих статей не використовує, але вказує на те, що державна зрада – це діяння, що посягає на суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку України. Однак можна припустити, що зазначені елементи можуть бути складовими не тільки зовнішньої безпеки, але й внутрішньої безпеки в тому числі.

Таким чином, для встановлення сутності поняття зовнішньої безпеки виникає необхідність у дослідженні низки авторитетних думок у частині вирішення існуючих суперечностей.

Так, наприклад, В. Я. Тацій під зовнішньою безпекою держави розуміє її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, обороноздатність, державну, економічну чи інформаційну безпеку [137, с. 22].

B. В. Сверчков уважає, що зовнішня безпека держави це суверенітет, територіальна недоторканність і обороноздатність країни [302, с. 250].

П. С. Матишевський убачає основними складовими зовнішньої безпеки держави – її суверенітет, територіальну цілісність, обороноздатність або державну безпеку [202, с. 190].

На думку О. І. Рарога, зовнішня безпека – це стан захищеності суверенітету, територіальній цілісності й обороноздатності держави від зовнішнього ворожого впливу [121, с. 475].

Відповідно до думки A. Є. Бєляєва зовнішня безпека – це стан захищеності конституційного ладу, суверенітету, цілісності й недоторканності території, обороноздатності й інших життєво важливих інтересів держави від зовнішніх загроз [120, с. 660].

Зовнішню безпеку України, згідно із судженнями С. С. Яценка, складають її суверенітет, територіальна недоторканність, обороноздатність або державна економічна чи інформаційна безпека [172, с. 109].

B. M. Лебедєва включає в це поняття суверенітет держави, недоторканність її території й обороноздатність [386, с. 590].

C. В. Дьяков уважає, що при заподіянні збитку зовнішній безпеці дії винного створюють загрозу суверенітету, територіальній недоторканності, державній безпеці й обороноздатності держави [90, с. 36].

В. А. Ліпкан розглядає зовнішню безпеку держави як невід’ємну частину державної безпеки, що складають суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність держави [172, с. 111].

Л. Ігнатьєв і О. П. Кузнєцов до основних складових зовнішньої безпеки вважають належними: а) суверенітет; б) територіальну недоторканність; в) обороноздатність [100, с. 40; 152, с. 27].

Ю. О. Шумилов пише про те, що зовнішня безпека складається з: а) суверенітету; б) цілісності території; в) недоторканності території; г) оборони країни [252, с. 536].

А. В. Наумов у зміст зовнішньої безпеки включає: а) конституційний лад; б) суверенітет; в) обороноздатність; г) територіальну недоторканність [351, с. 377]. З цього випливає, що зазначені автори в зміст поняття «зовнішня безпека» також включають і такий об’єкт охорони, як обороноздатність.

На підтвердження свого погляду А. В. Наумов указує на те, що оскільки обороноздатність є одним з основних об’єктів безпеки, то стан її захищеності також має входити в поняття безпеки [357, с. 328]. Однак відповідно до положень того самого Закону «Про основи національної безпеки» обороноздатність таким об’єктом не є.

Існують і іншого роду формулювання. Так, Г. Г. Криволапов стверджує, що зовнішня безпека – це стан захищеності особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз [119, с. 603].

Розгорнуте визначення зовнішньої безпеки пропонує О. C. Горелик, під якою розуміє «стан захищеності від посягань на суверенітет і територіальну недоторканність з боку інших держав чи громадян, які надають їм допомогу» [255, с. 121].

Досить докладне, хоч і перенасичене визначення зовнішньої безпеки, дає В. М. Рябчук: «Під зовнішньою безпекою... варто розуміти підсистему, що обумовлена змінами обстановки всередині країни і на міжнародній арені та постійно розвивається, яка забезпечує стан такої захищеності від вихідних ззовні посягань на життєво важливі інтереси держави в політичній, економічній, соціальній, воєнній, інформаційній, екологічній і інших сферах, а також від зовнішніх загроз цим інтересам, що характеризується відсутністю неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю заподіяння збитку зазначеним інтересам» [90, с. 37].

Як раніше вже підкреслювалося, іншим видовим об’єктом розглянутих злочинів є «внутрішня безпека» держави. Це поняття, також як і поняття «зовнішня безпека», не знаходить свого однакового розуміння в науці кримінального права як суспільні відносини, яким може бути заподіяна шкода відповідними суспільно небезпечними діяннями.

Слід зазначити, що це поняття у вітчизняній науці кримінального права подано набагато стисліше, ніж поняття «зовнішня» безпека.

Так, подібну спробу надав П. С. Матишевський у процесі формулювання безпосереднього об’єкта ст. 561 КК (ст. 109 чинного КК), де внутрішню безпеку він розглядав у двох її сферах: у сфері функціонування конституційного ладу й у сфері діяльності державної влади [202, с. 194].

При встановленні безпосереднього об’єкта державної зради – ст. 56 КК (ст. 111 чинного КК) – зазначений автор розглядає його у двох аспектах: зовнішньої і внутрішньої безпеки, де під внутрішньою безпекою вчений розуміє систему заходів, спрямованих на охорону державних інтересів у суспільно-політичній і економічній сферах [202, с. 190].

Не менш цікавою і корисною є позиція П. С. Матишевського при формулюванні об’єкта диверсії – ст. 60 КК (ст. 113 чинного КК України), де об’єктом є також внутрішня безпека держави, що полягає в безпеці життя і здоров’я громадян, у безпеці державних комунікацій, промислового потенціалу, а також у безпеці тваринного і рослинного світу [202, с. 199].

В. Я. Тацій під внутрішньою безпекою має на увазі захист конституційного ладу і державної влади в державі [137, с. 20].

Трохи іншою є позиція С. О. Воронцова, відповідно до якої внутрішня безпека – це стан захищеності від негативних соціальних процесів, сил і явищ, що створюють небезпеку для функціонування державної влади, гармонічного розвитку суспільства, самореалізації особистості, екології [90, с. 65].

Автори коментарю за редакцією В. В. Сташиса і В. Я. Тація при формулюванні безпосереднього об’єкта злочину, передбаченого ст. 109 КК України, під внутрішньою безпекою України мають на увазі конституційний порядок і державну владу [141, с. 325].

Ю. В. Нікітін міркує, що внутрішню безпеку суспільства потрібно розглядати як сукупність достатніх факторів, які забезпечують необхідні умови для існування і розвитку людини, суспільства і держави України, цілеспрямований розвиток і збереження його фундаментальних цінностей та традицій, здатність ефективно протистояти будь-яким внутрішнім та зовнішнім загрозам, керуючись та забезпечуючи національні інтереси у всезагальній національній безпеці [221, с. 29].

На думку В. А. Ліпкана, внутрішня безпека може становити собою систему заходів, спрямованих на охорону економічної й інформаційної сфери [179, с. 111].

Дуже цікавим є формулювання внутрішньої безпеки, яке надали О. Г. Данільян, О. П. Дзьобань і М. І. Панов, котрі розглядають її в контексті з політичною безпекою. Так, відповідно до формулювання зазначених дослідників внутрішня політична безпека держави – це такий стан її політичної системи, який гарантує стабільний розвиток суспільства, відображає інтереси всіх його соціальних груп, сприяє консолідації нації і дозволяє ефективно вирішувати завдання економічного, соціального і культурного розвитку [78, с. 23].

Не менш корисною є позиція законодавця США, котрий після подій 11 вересня 2001 року вперше трактує поняття «внутрішня безпека» як узгоджені національні зусилля із запобігання терористичним діям на території Сполучених Штатів, із зниження вразливості Америки від тероризму, з мінімізації збитку і ліквідації наслідків можливих терактів [496, с. 2].

Незважаючи на подібну розмаїтість формулювань внутрішньої безпеки, більшість дослідників – представників зазначених наукових поглядів – унаслідок різних причин, також як і в разі з формулюванням зовнішньої безпеки, утримуються від аргументації своїх припущень. Можливо, це пов’язано з тим, що подібні аргументації розглядалися поза сферою законодавчого розуміння таких положень (наприклад, положень Закону «Про основи національної безпеки України», що визначає конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність держави вичерпними об’єктами охорони, які визначають зміст діяльності із забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки держави).

Однак проведений аналіз свідчить про те, що більшість з аналізованих визначень поняття «зовнішня-внутрішня безпека», що їх надали авторитетні дослідники, складають такі їхні обов’язкові елементи, як конституційний лад [120, с. 660; 202, с. 194; 137, с. 20; 141, с. 325], суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність [137, с. 22; 302, с. 250; 202, с. 190; 121, с. 475; 172, с. 109; 386, с. 590; 90, с. 36; 172, с. 111]. В окремих випадках дослідники підкреслюють вектор виникнення загрози – «...зовнішній вплив...», «...захищеність... від зовнішніх загроз» тощо, що значною мірою підкреслює сутність і природу виникаючої загрози, а отже, і відповідний вид безпеки. Такі положення, на нашу думку, у контексті розглянутої проблеми багато в чому сприяють пізнанню сутності безпеки та її диференціації на окремі види.

Саме дослідження сутності «зовнішньої» чи «внутрішньої» безпеки в контексті з чинним законодавством, як складових єдиного родового поняття – національна безпека (відповідно до визначення, яке надав законодавець), дозволяє, на нашу думку, припустити, що зовнішня безпека – це стан захищеності конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності державних кордонів України від зовнішніх загроз. Отже, внутрішня безпека – це стан захищеності конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності державних кордонів України від внутрішніх загроз.

У кожному конкретному разі перераховані елементи такої охорони (конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність) є основними відповідно до тексту Закону «Про основи національної безпеки України», бо перебувають на одному рівні й зазначаються в порядку перерахування.

Тому при кваліфікації, наприклад, державної зради як злочину проти зовнішньої безпеки в усіх випадках необхідно встановити, що вона була спрямована на заподіяння збитку або конституційному ладу, або суверенітету, або територіальній цілісності й недоторканності державних кордонів України чи ж на будь-яке сполучення таких об’єктів.

Надані положення дають підставу вважати, що відсутність однакового тлумачення понять «зовнішня» і «внутрішня» безпека не сприяє встановленню сутності об’єктів, зазначених у Законі «Про основи національної безпеки України», що може призвести до дезорієнтації практичних працівників, спрямувавши їхні зусилля на пошук непотрібних доказів. Так, наприклад, злочин, який вони кваліфікували як шпигунство, заподіяв шкоду не конституційному ладу, суверенітету, територіальній цілісності чи недоторканності, а політичній або економічній безпеці чи обороноздатності України. Така обставина може викликати розширювальне тлумачення безпосереднього об’єкта такого злочину, що, у свою чергу, спричинить розширення і самого обсягу цього складу злочину.

Таким чином, зазначене положення дає можливість підкреслити, що елементи, які законодавець зазначив у Законі, є достатніми для повного і всебічного розуміння зовнішньої і внутрішньої безпеки держави як видових об’єктів злочинів проти основ національної безпеки України. Отже, конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність є не тільки основними елементами, що складають поняття «національна безпека», а відповідно можуть розглядатися як основні елементи понять «зовнішня» і «внутрішня» безпека в цілому.

Як уже відзначалося раніше, аналіз положень того самого Закону «Про основи національної безпеки» (ч. 3 Закону) дозволяє дійти висновку, що безпека держави визначається рівнем захищеності її окремих елементів: конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності. Однак це дозволяє сформулювати і зворотне, наприклад, що конституційний лад охоплює комплекс аспектів безпеки держави (політичну й економічну безпеку, соціальну й екологічну безпеку та ін.).

Отже, можна припустити, що на рівні видового об’єкта в процесі вчинення державної зради чи шпигунства чиниться посягання на зовнішню безпеку держави, що, у свою чергу, призводить до порушення певних компонентів конституційного ладу. Однак йдеться про порушення деяких компонентів, але не всіх. Звідси може виникнути питання про доцільність включення поняття «конституційний лад», особливо з огляду на всі його складові елементи, у зміст поняття зовнішньої безпеки держави, але не безпеки держави в цілому (наприклад, внутрішньої безпеки).

Наступним елементом внутрішньої і зовнішньої безпеки, як видових об’єктів основ національної безпеки, є суверенітет держави. Під суверенітетом держави треба розуміти верховенство і незалежність верховної державної влади як усередині своєї території, так і за її межами. У частині визначення цього компонента національної безпеки держави в науковій літературі думки більшості дослідників збігаються. Багато хто з них солідарні в тім, що при вчинені державної зради чи шпигунства особа посягає на суверенітет держави [413, с. 662]. Як відзначалося раніше, подібної точки зору дотримується і законодавець (ст. 111 КК). У цьому разі мається на увазі посягання на зовнішню безпеку (суверенітет держави за її межами). З іншого боку, наприклад дії, передбачені ст. 109 КК, поза всяким сумнівом, посягають на верховенство і незалежність державної влади всередині країни, тобто чиниться посягання на внутрішній суверенітет, а отже, на внутрішню безпеку держави. Відповідно суверенітет як елемент основ національної безпеки є також і елементом зовнішньої і внутрішньої безпеки держави.

Іншим елементом поняття «безпека держави» є територіальна цілісність і недоторканність.

У Декларації про принципи міжнародного права закріплені основні принципи територіальної цілісності, при цьому будь-яким певним чином такі принципи не називаються, бо в цьому законодавчому акті вони не виділяються як будь-які конкретні відособлені принципи.

У цій самій Декларації підкреслюється, що кожна держава «повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення національної єдності й територіальної цілісності будь-якої іншої держави чи країни»; «територія держави не повинна бути об’єктом військової окупації, що виникла в результаті застосування сили, порушуючи при цьому положення Статуту», а також «територія не повинна бути об’єктом здобуття іншою державою в результаті погрози силою чи її застосування» [79, с. 12–16].

Більш ємне визначення принципу територіальної цілісності закріплювалося в Заключному акті ОБСЄ 1975 року, в якому відзначалося, що «держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. На виконання цього положення вони будуть утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН, спрямованих на порушення територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці, і, зокрема, від будь-яких таких дій, що є застосуванням сили чи погрозою її застосування. Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна однієї на об’єкт військової окупації або інших прямих чи опосередкованих заходів застосування сили на порушення міжнародного права або на об’єкт набуття за допомогою таких заходів або погрози їх здійснення. Ніяка окупація або привласнення таким чином не будуть визнаватися законними» [96].

Докладний опис розглянутого принципу закріплено в Заключному акті ОБСЄ. Однак необхідно зазначити, що таке положення виходить за рамки приписів про заборону використання сили чи погрози силою, або перетворення території на об’єкт військової окупації, чи привласнення з використанням сили чи її погрози. Відповідно до положень такого акта держави, зобов’язуючись поважати територіальну цілісність одна однієї, мусять «утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту ООН» [96]. Отже, у цьому разі маються на увазі будь-які дії, спрямовані на територіальну цілісність або недоторканність держави.

У процесі природного розвитку сусідніх держав, що мають спільні кордони, нерідко виникають проблеми захисту державної території від погрози заподіяння їй шкоди шляхом будь-якого впливу через кордон, тобто небезпеки погіршення природного стану цієї території чи окремих її компонентів. Використання державою своєї території не повинно заподіювати шкоду природним умовам території іншої держави [116, с. 73].

Таким чином, такий принцип необхідно розглядати в глобальному розумінні як деякий імперативний спеціальний припис міжнародного права, що забороняє будь-які дії, спрямовані на порушення територіальної цілісності держави і несумісні з цілями і принципами ООН.

Однак у цей час вітчизняна правова наука нерідко трактує такі положення також неоднозначно, бо не існує чіткої настанови, який елемент варто включати в зміст понять «зовнішня» чи «внутрішня» безпека держави: територіальну недоторканність або територіальну цілісність.

Безумовно, подібну дискусію багато в чому ініціював сам законодавець. Так, наприклад, ще у ст. 56 КК УРСР I961 року [390, с. 152], установлюючи відповідальність за зраду Батьківщині, законодавець територіальну недоторканність розглядав як об’єкт зазначеного злочинного посягання.

Чинний Закон «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року пропонує як один з елементів безпеки держави – «територіальну цілісність і недоторканність», тоді як Закон України «Про державний кордон» від 4 листопада 1991 року використовує лише термін «територіальна цілісність»  [260].

У той самий час ст. 110 КК України має назву «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України», що підкреслює узгодженість зазначеного раніше Закону з урахуванням положень чинного КК, де також використовуються терміни «територіальна цілісність» і «територіальна недоторканність».

Відповідно до позиції В. М. Рябчука територіальна недоторканність і територіальна цілісність держави «становлять собою частину суверенітету. Спеціальне виділення цих складових суверенітету викликано головним чином специфікою посягань на них і особливою суспільною небезпекою таких посягань» [298, с. 51].

Нерідко в науковій літературі поняття «територіальна недоторканність» ототожнюють із поняттям «територіальна цілісність». Однак, як нам уявляється, таке ототожнення дуже сумнівно. Так, відповідно до положень Конституції України (ч. 3 ст. 2) ці поняття також не оцінюються як ідентичні: «Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною».

З цим погоджується й В. М. Рябчук, але при цьому підкреслює, що «термін «територіальна недоторканність» ширше за визначення «територіальна цілісність». Тобто будь-яке посягання на територіальну цілісність країни є не чим іншим, як порушенням територіальної недоторканності. У той самий час територіальна недоторканність держави може бути порушена шляхом обмеження її територіальної цілісності, наприклад при протиправному вторгненні на територію держави» [298, с. 57]. Таким чином, дослідник аргументовано відзначає, що в поняття «територіальна недоторканність» включається як цілісність, невіддільність, невідторгненість, єдність території, так і недоторканність державних кордонів.

У той самий час не менш аргументованою є думка Л. В. Мошняги, відповідно до якої «територіальна цілісність є широким поняттям, яке містить у собі, крім іншого, територіальну недоторканність. Територіальна недоторканність виражає зовнішній аспект прояву принципу рівноправності й права народу розпоряджатися власною долею, а саме обов’язок інших держав утримуватися від дій, що порушують територіальний суверенітет держави (захоплення частини території, порушення кордонів). Головне призначення цього принципу – захист території держави від будь-яких посягань. Статут ООН заборонив погрозу силою та її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності будь-якої держави» [194, с. 104].

Запропоновані вище положення дають можливість припустити, що як територіальна недоторканність, так і територіальна цілісність належать до елементів як зовнішньої, так і внутрішньої безпеки, що і підтверджується положеннями зазначеного Закону, в якому окремими елементами безпеки держави є як територіальна цілісність, так і територіальна недоторканність. Зазначені компоненти можуть бути порушені як при вчиненні посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК) (злочин проти внутрішньої безпеки), так і при вчиненні державної зради (ст. 111 КК) (злочин проти зовнішньої безпеки).

Отже, надані положення дають можливість дійти висновку, що такі видові об’єкти (складові частини єдиного родового об’єкта – основ національної безпеки), як зовнішня і внутрішня безпека, складаються з таких обов’язкових елементів: конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Таким чином, на підставі здійсненого науково-теоретичного аналізу положень про сутність і природу видового об’єкта розглянутих злочинів, а також версії їх класифікації, що їх надали авторитетні дослідники, як нам уявляється, доцільно запропонувати таку систему злочинів проти основ національної безпеки України:

1) злочини, що посягають на «зовнішню» безпеку держави:

– державна зрада (ст. 111 КК);

– шпигунство (ст. 114 КК).

2) злочини, що посягають на «внутрішню» безпеку держави:

– дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК);

– посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК);

– фінансування дій, учинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 1102 КК);

– посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК);

– диверсія (ст. 113 КК);

– перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших військових формувань (ч. 2 ст. 1141 КК).

Також, на нашу думку, до цієї групи злочинів варто було б вважати належними ст. 294 КК України («Масові заворушення») і ст. 258 КК України («Терористичний акт»);

Отже, може виникнути цілком природне запитання: чому саме ці суспільно небезпечні діяння можна вважати належними до зазначених видів злочинів і які фактори сприяють розподілу розглянутих злочинів на такі види?

Установлення подібних факторів дозволить більш чітко відмежувати злочини проти зовнішньої безпеки від злочинів проти внутрішньої безпеки, у тому числі й від інших видів злочинів.

1. Вектор загрози. Так, розглядаючи злочини, передбачені ст.ст. 111 і 114 КК України, як суспільно небезпечні діяння проти зовнішньої безпеки, тим самим маємо на увазі ту обставину, що загроза від учинення зазначених злочинів виходить ззовні, тобто вона присутня за межами кордонів території України, а, отже, загроза, що існує ззовні, спрямована тільки на зазначений об’єкт – зовнішню безпеку України. Тобто, як зазначається в диспозиціях ст.ст. 111 і 114 КК України, загроза безпеці пов’язана з діяльністю іноземних держав, іноземних організацій чи їх представників. При цьому, якщо, наприклад, іноземний громадянин за завданням іншої держави вчинив посягання на інтелектуальну власність на території України, то його дії не варто розглядати як посягання на зовнішню безпеку держави, навіть незважаючи на те, що загроза мала зовнішній характер. Отже, при вчиненні діянь, передбачених ст.ст. 109, 110, 1102, 112, 113, 1141 КК України, йдеться, як правило, про наявність внутрішньої загрози, спрямованої на внутрішню чи економічну безпеку України.

2. Наявність або відсутність іноземного адресата. Злочини проти зовнішньої безпеки держави в більшості випадків характеризуються наявністю іноземного адресата, тобто наявністю відповідного зв’язку суб’єкта таких злочинів з іноземною державою, іноземною організацією чи їх представниками в проведенні ворожої діяльності проти України. Так, подібний зв’язок може мати як безпосередній характер (наприклад, при безпосередній передачі громадянином України іноземній організації відомостей, що становлять державну таємницю), так і підготовчий характер (наприклад, при так званому ініціативному шпигунстві, коли громадянин України збирає необхідну інформацію для її передачі в недалекому майбутньому представникові іноземної розвідки, але до того, як він установить контакт із таким представником).

3. Останньою ознакою такого відмежування виступає наявність видового об’єкта посягання, яким у нашому разі є зовнішня чи внутрішня безпека України. Як раніше відзначалося, злочини, передбачені ст.ст. 111 і 114 КК України, посягають на зовнішню безпеку, бо загроза від учинення цих злочинів повинна виходити ззовні, тобто існує поза кордонами території України. У цьому разі йдеться про те, що загроза безпеці держави виходить від зарубіжних держав, зарубіжних організацій або їх представників. Отже, загроза, що існує ззовні, спрямована тільки на зазначений об’єкт – зовнішню безпеку України. Тому у вчиненні діянь, передбачених ст.ст. 109, 110, 1102, 112, 113 і 1141 КК України, йдеться про наявність внутрішньої загрози, спрямованої на внутрішню безпеку України [449, с. 73].

Отже, саме наявність сукупності зазначених ознак дає можливість виділити окремі групи (види) злочинів проти основ національної безпеки держави, що посягають на: 1) «зовнішню» і 2) «внутрішню» безпеку України. Відповідно, із загального числа злочинів проти основ національної безпеки посягають на зовнішню безпеку лише державна зрада (ст. 111 КК) і шпигунство (ст. 114 КК). Інші склади злочинів, передбачені Розділом I Особливої частини КК, посягають на внутрішню безпеку.

Однак у науковій літературі з цієї проблематики існують і інші судження з приводу визначення кола суспільно небезпечних діянь, що посягають саме на зовнішню безпеку держави. До таких уважають належними не тільки державну зраду і шпигунство, але й деякі інші діяння.

Так, С. В. Нородин до злочинів проти зовнішньої безпеки держави вважає належними як розголошення державної таємниці (ст. 283 КК РФ), так і втрату документів, що містять державну таємницю (ст. 284 КК РФ) [153, с. 12]. Відповідно до тверджень B. Лунєєва коло зазначених злочинів можна розширити за рахунок включення в нього насильницького захоплення влади чи насильницького утримання влади (278 КК РФ), а також диверсії (ст. 281 КК РФ) [153, с. 13].

Таким чином, з метою підтримки тези про те, що до злочинів проти «зовнішньої» безпеки належать тільки державна зрада і шпигунство, а до злочинів проти «внутрішньої» безпеки всі інші склади цього розділу, необхідно детально проаналізувати розглянуту групу злочинів. Відповідно концептуальні положення в частині встановлення об’єктивних і суб’єктивних ознак таких злочинів, а також проблеми вдосконалення нормативних приписів, що містять ознаки зазначених діянь, ми досліджуємо в наступному розділі цього наукового дослідження.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23

Схожі:

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова робота із самозабезпечення економічної безпеки суб’єктами господарювання україни
Сті. Розглянуто основних суб’єктів забезпечення економічної безпеки у недержавному секторі економіки. Зроблено висновок про необхідність...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconНавчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconДовідка кісельов Андрій Вадимович
Працює Керівник департаменту інформації го «Проект «Мирний», головний редактор фронтового тижневика «Військовий кур’єр України»,...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconКонспект лекцій з дисципліни «Теорія та практика вирішення публічних (адміністративних) спорів»
Кузьменко О. В. Адміністративно-процесуальне право України / О. В. Кузьменко, Т. О. Гурій. – К.: Атіка, 2008. – 415с
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПравова освіта учнів: цілі, завдання, шляхи реалізації
Правова освіта та виховання учнівської молоді мають державне значення, тому повинні реалізувати освітню функцію та мати обов’язково...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconМіжнародна науково-практична конференція «Теорія та практика управління економічним розвитком»

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма міжнародної науково-практичної конференції теорія та практика управління економічним розвитком

Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconТеорія відносності Історія створення та сучасні погляди… Альберт Ейнштейн
Прусської І баварської Академій наук. Також виступав проти війни, в 1940-х — проти застосування ядерної зброї. У 1940 р підписав...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика iconПрограма вступного фахового випробування (співбесіди) з хімії д
Землі І проблеми екології, хімії навколишнього середовища, основ хімічної безпеки, інформаційних технологій в хімії, техніки демонстраційного...
Дисертація кримінально-правова протидія злочинам проти основ національної безпеки україни: теорія І практика icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка