Дисертація соціальний потенціал людей старшого віку в сучасному українському суспільстві



Сторінка2/3
Дата конвертації27.12.2019
Розмір7.6 Mb.
1   2   3

Висновки до розділу 1

Починаючи з останньої третини ХХ ст. старішання населення в розвинених країнах перетворилося на нагальний виклик епохи, щодо якого в цих країнах втілюють ряд заходів і програм, пов’язаних зі зниженням рівня економічного навантаження на працюючу молодь (підвищення пенсійного віку, заохочення старших людей до вступу в університети третього віку для продовження освіти та соціальної активності, заохочення старших людей до продовження активної економічної діяльності тощо). В Україні такі дослідження та програми мають доволі в’ялотекучий характер.

Складність й багатоаспектність явища старіння зумовлює потребу в його комплексному дослідженні. Спроби надання вичерпної наукової характеристики сутності старіння, що методологічно орієнтовані на використання інструментів соціально-гуманітарного пізнання, породжених переважно класичним типом наукової раціональності XIX — початку XX ст. за умов становлення в даний час нових, невідомих з досвіду минулого, проблем старіння і відповідних форм соціальної поведінки людини похилого віку мають поступитись місцем дослідницькій діяльності, заснованій на нових, сформованих наукою кінця XX — початку XXI ст. концептуальних підходах і методах, передусім на методології міждисциплінарності.

З огляду на культурно-історичні та соціоекономічні особливості для більшості представників тієї чи іншої культури зниження рівня можливостей настає в певному віці. Саме тому віковий показник виступає підставою для розмежування старості та зрілості. Проте сучасні клінічні, соціальні дослідження показують, що він не є залежною змінною. Комплексний розгляд старіння передбачає, що воно є динамічним процесом, що задається біологічними характеристиками, суспільними обставинами соціального життя та суб’єктивними характеристиками, що ґрунтуються на власній інтерпретації суб’єктом соціального світу та відповідній самоідентифікації. Подібний міжпредметний розгляд старіння створює підґрунтя для інтеграції та акумуляції зусиль для вивчення старості та розробки і подальшого впровадження практичних програм для людей, які переступають поріг старості. Відповідно до предмету дослідження фіксуються такі різновиди старості:



  • хронологічна пов’язана з кількістю прожитих років;

  • фізіологічна зумовлена станом здоров’я та наявністю хронічних захворювань;

  • психологічна така, що грунтується на суб’єктивному самовизначенні людиною себе як старої, відчутті власного біологічного віку;

  • соціальна вона поєднує усі попередні різновиди у реальних соціальних практиках суб’єкта. Остання орієнтується на такий критерій як вікова адаптаційна здатність.

Старіння, на відміну від хвороби, є універсальною властивістю будь-якого живого організму та виступає прогресуючим неперервним процесом, що супроводжується дегенеративними змінами. Воно притаманне всім людям, проте специфіка його перебігу залежить від ряду чинників: генетичних, умов навколишнього середовища, соціокультурних, психологічного самопочуття, вікових статусно-рольових змін. Розмаїття і складність проблем старіння зумовлює чисельність наукових напрямів, що вивчають старіння:

    • геронтологічний — власне наука, що вивчає процес старіння людини та дієві методи продовження оптимізованого довголіття. Окремим її розділом є геронтобіологія, що досліджує специфіку біологічного старіння та генетичних передумов старіння;

    • демографічний ґрунтується на даних про вікову структуру населення, динаміку народжуваності, смертності, середньої тривалості життя;

    • юридичний на виділенні вікових меж для подальшого правового регулювання взаємодії між представниками різновікових груп між собою та державними інститутами;

    • економічний тісно пов’язаний з юридичним, проте в його основі лежить економічна рентабельність віднесення людей до певної вікової групи та вирахування міри економічного авантаження економічно «пасивної» до «активної» частини населення.

    • психологічний та соціально-психологічний дослідження щодо динаміки самоіндентифікації та психологічного самопочуття людей різного віку, відповідно зміни у їх поведінці, стосунках з оточуючими, бажань та потреб тощо;

    • соціологічний, що має інтегрувати наукові доробки вищеозначених підходів: біології, демографії, економіки, юриспруденції, психології, бо стосується усіх сфер життєдіяльності, досліджує постійні зміни, що супроводжують розвиток людства, процесуальну природу старіння.

Крім того, уявлення про старіння і його межі змінюються не лише в рамках галузей знань, а й залежно від «регіональної» специфіки функціонування науки, маючи прямий зв’язок з рівнем економічного розвитку суспільства, державним устроєм та відповідними програмами соціального страхування, демографічними характеристиками (тривалістю життя та специфікою відтворення суспільства) тощо. Вік існує водночас і як абсолютний та кількісний показник, і як етап у процесі фізичного та психологічного розвитку. Відтак він має розглядатися принаймні в кількох системах відліку:

  • насамперед це індивідуальний розвиток, онтогенез. Ця система зосереджується на розгляді вікових властивостей життя індивіда;

  • система відліку, що полягає у пов’язаних з віком соціальних процесах та соціальній структурі суспільства. Вона задає такі одиниці поділу як вікові страти та вікові групи, покоління, а також когортні відмінності;

  • третя система відліку — уявлення про вік у культурі — те, як вікові зміни і властивості сприймаються представниками соціоекономічних і етнічних груп, які вікові норми, цінності, експектації, стереотипи функціонують у соціально0культурному континуумі;

  • соціально-історична система відліку — співставлення способів життя і поведінки з погляду міжпоколінних зсувів.

Розглядаючи ситуацію зі збільшенням частки людей старшого віку в соціально-демографічній структурі суспільства з погляду українських реалій сьогодення, можна сказати, що характерне доволі значуще постаріння населення відбувається внаслідок постійного зниження рівня народжуваності (так зване старіння знизу), порівняно невеликого і повільного збільшення тривалості життя. великий відсоток смертей у молодому та середньому віці. До того ж події минулого століття (дві світові і громадянська війни, Голодомор і масові репресії (1936-1937 рр.), післявоєнний голод, Чорнобильська катастрофа призвели до неоднорідності поколінь — малолюдні та багатолюдні покоління.

Не існує єдиного загальноприйнятого критерію визначення початку старшого віку. В демографії, пропонуючи вікові межі між різними групами населення, умовно поділяють людей на працездатне (в Україні від 16 до 59 років) населення, молодше працездатного (до 16 років) та старше працездатного (60 і вище років) віку. Людей вище працездатного віку відносять до похилих, тобто основним критерієм виступає працездатність.

Старість значною мірою є соціальним конструктом. Соціальні показники вікового «порогу», переходу до старшого віку — це зміна основного джерела доходу, зміна соціального статусу, зазвичай пов’язана з поступовою втратою соціального капіталу і звуженням кола соціальних ролей. Однак це далеко не вичерпні за своїм змістом маркери старіння; значущими чинниками виступають зв’язки між старістю й соціальними інститутами, впливи соціальних уявлень на конструкт старіння, легітимація соціальних втручань щодо людей похилого віку, вплив держави, капіталу і трудових відносин на старіння та старість; наслідки соціальної політики для людей похилого віку тощо. І все ж традиційно соціальний критерій переходу до старості пов’язують з офіційним віком виходу на пенсію і відповідними статусно-рольовими трансформаціями.

В юриспруденції віковий поділ недостатньо деталізований, проте він має суттєве значення для визначення позиції індивіда. Зокрема, законодавство виступає чинником формування вікових меж старшого покоління: перетворення старості на соціальну категорію не ґрунтується суто на хронологічному віці, а стає можливим завдяки встановленню системи вікових пенсій, якими керує держава, тож відлік старості починається саме з моменту виходу на пенсію. Тобто юриспруденція як наука не має самостійного, суто правового обґрунтування вікових норм початку старості, керуючись у їх визначенні економічними, соціально-політичними та соціально-культурними традиціями і кон’юнктурою. Так само концептуалізація старшого віку залишається доволі проблемною в політекономії та економіці, грунтуючись на релятивістській основі політичних рішень про час виходу на пенсію.

Доволі істотним є розрізнення так званої молодої старості («третього» віку) і «старої старості» (або «четвертого» віку). Розрізнення ґрунтується на застосуванні функціонального критерію — можливості для старої людини жити активно і незалежно, або набуття потреби в сторонньому догляді.

З погляду соціології говорити про певний вік як про межу, що позначає початок старості, не доводиться, натомість слід вести мову про певний часовий коридор, проміжок, у межах якого відбувається адаптація до умов життя у старшій соціально-віковій групі. Показником зрушень тут може слугувати самоідентифікація актора до характерного ціннісного набору, яка залежить не лише від вікового чинника, а й цілого ряду інших: майновий і статусний стан, рівень здоров’я, соціально-вікові норми, приписи, очікування, культурні традиції тощо.



Соціологічні проблеми старшої вікової групи суспільства стали предметом теоретичного осмислення порівняно недавно, але на сьогоднішній день в розвинених країнах вже створено ряд соціально-геронтологічних теорій, зокрема:

    • теорія активності — літні люди внаслідок розставання зі звичними ролями почуваються непотрібними у соціумі. Збереження потреб і активності є передумовами збереження самооцінки і психологічної рівноваги. Недоліком даної теорії є те, орієнтири щодо активності встановлюються порівняно з середнім віком, як і орієнтація на потреби;

    • теорія вікової стратифікації — суспільство поділене на вікові страти, старше покоління має унікальний досвід, котрий неможливо повторити, але можливо використати його елементи наступним поколінням. Недоліки цього підходу в тому, що, по-перше, чіткого переходу між віковими позиціями немає; по-друге, вік розглядається як основний соціальний конструкт, що визначає позицію індивіда, випускаючи з поля уваги вплив додаткових соціальних (статі, рівня доходів, освіти, місця проживання) та індивідуальних (стану здоров’я, цінностей тощо) факторів;

    • теорія субкультури для похилого віку, згідно з якою люди похилого віку є носіями субкультури, що містить особливу систему цінностей, норм, стереотипів. Таким чином, люди, які готуються до виходу на пенсію, об’єднуються на основі спільних інтересів. Ця теорія також випускає з уваги те, що відмінності між людьми старшого віку в різних культурах, економічних, освітніх прошарках можуть бути вищими, аніж між представниками різновікових груп;

    • теорія роз’єднання стверджує невідворотність обмеження спілкування старіючої людини з іншими членами суспільства, тому що з виходом на пенсію змінюються її соціальні ролі та зменшується дохід. Ця теорія не залишається без критики: через культурну дифузію, що супроводжується змішуванням традицій, цінностей, правил різних культур; через можливості включення в різні соціальні групи і, загалом, підвищення толерантності, лібералізацію в усіх сферах життя, можливості до віднаходження почуття приналежності в старших людей;

    • теорія модернізації — описує зміну становища літніх людей та ставлення до них як наслідку технізації і модернізації сучасного суспільства, внаслідок чого авторитет і значення їхнього досвіду значно впали. Попри таку позицію представників теорії модернізації, старші не полишені певних адаптивних можливостей — в тому числі, здатності до засвоєння технічних новинок. Крім того, антитезою може слугувати те, що через існування величезних обсягів інформації навіть молодь не встигає відслідкувати усі новинки;

    • теорія геротрансценденції, за якою старіння людини охоплює потенціал для розвитку та розуміння нового погляду на життя, перехід з більш раціонального та матеріального погляду на світ до більш трансцендентного, що в підсумку супроводжується збільшенням задоволеності від життя. Обмеженням даної теорії є те, що далеко не всі старші приходять до оновлення погляду на життя, переорієнтації.

Істотними для теоретичної інтерпретації старіння є висновки, що випливають з теоретичних положень ряду соціологічних підходів, що не присвячені суто проблемам старіння, однак фіксують істотні моменти вікових змін при переході в категорію похилих. З цих позицій інформативними є теорія культурної травми, життєвих шансів, суспільства ризику, культурного лагу. Проте жодна з теорій та теоретичних підходів не дають повного уявлення про сутність і типи старіння, розкриваючи характерні прояви старіння фрагментарно.

Соціологічні дослідження старіння радянського і пострадянського періодів відрізняє досить розгалужена тематика досліджень. Зокрема, для них характерна соціальна і соціально-економічна спрямованість, проблеми рольових змін, зумовлених виходом на пенсію, місце літніх людей у суспільстві та особливості їх трудової і громадської діяльності. Досить широко висвітлюються питання соціальної політики, можливості соціальної допомоги громадянам похилого віку, мають місце дослідженням соціально-політичних проблем у рамках геронтології. Чимало робіт на стику соціології й демографії: розглядаються причини і наслідки демографічної кризи в Україні, соціально-демографічну політику та забезпечення умов здорового старіння, закономірності відтворення та питання смертності населення. Поряд зі збільшенням кількості досліджень і спробами створення відповідних програм соціального розвитку з урахуванням змін у демографічній структурі постають завдання теоретичного характеру: насамперед необхідність систематизувати накопичену інформацію та визначити «проблемні», малодосліджені поля.

У рамках категорії «вік» існують схожі між собою, але не тотожні поняття «група», «покоління», «когорта». Група — насамперед об’єднання, що має спільні ознаки (вік), і передусім про групу йдеться як про людей, що наділені певними соціальними статусами і ролями. Когорта — більш специфічний термін, що вказує на часовий перебіг певних подій і спільність проживання представниками когорти таких подій. Тобто в першу чергу — соціоісторичні умови, що формують спільне тло життя представників когорти. Покоління — вельми близьке до попереднього поняття. Найчастіше має символічне значення і вказує на найбільш значущі події, з якими зіткнулися представники певного покоління (наприклад, «післявоєнне покоління»).

РОЗДІЛ 2

ЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ СТАРШИХ ДЛЯ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

2.1 Поняття і структура соціального потенціалу та чинники його актуалізації

Поняття «потенціал» використовується в ряді природничих так гуманітарних галузей. Етимологічно воно запозичено з фізики, де ним позначається кількість енергії, накопиченої системою і такої, що може бути реалізованою в роботі. Наприклад, в академічному тлумачному словнику потенціал розуміється як «сукупність усіх наявних засобів, можливостей, продуктивних сил та ін., що можуть бути використані в якій-небудь галузі, ділянці, сфері». Часто під потенціалом розуміються запаси чого-небудь, приховані здатності, що можуть діяти за певних умов. У гуманітарних науках під потенціалом розуміється сукупність засобів і можливостей особи, групи, суспільства або навіть усього людства, що можуть бути використаними для вирішення конкретного завдання або комплексу завдань [Міляєва, 2013]. Таким чином, соціальний потенціал тісно пов’язаний з цілепокладанням, плануванням — з одного боку, і шляхами, стратегічними способами досягнення цілей — з другого. Суб’єктом соціального потенціалу можуть виступати актори різного рівня — від суспільства в цілому до окремого індивіда. Використання поняття соціального потенціалу стосовно особистості набуло поширення останнім часом [Кухта, 2017е].

У дописах Г. Зараковського, М. Садової, В. Міляєвої, Н. Лебідь, Ю. Бреус потенціал описується за допомогою цілого ряду термінів: неактуалізовані можливості, задатки, здібності, потреби, ціннісні орієнтації, якості особистості, нахили, приховані структуровані ресурси, резерви, творчі імпульси, внутрішня енергія, продуктивні сили, потреби пізнання самого себе та інших. Крім цього, потенціал особистості пов’язується з процесами актуалізації, реалізації, розгортання, відтворення, розкриття, втілення, сходження до самого себе, прагнення «вийти за власні межі», самотворення, самовираження, самоствердження, самореалізації, розвитку (інтерактивного, рольового, соціокультурного), інтеріоризації [Зараковский, 1998; Садова, 2010; Міляєва, Лебідь, Бреус, 2013; Кухта, 2017е].

Поняття соціального потенціалу також тісно пов’язане з рядом суміжних понять. Деякі вчені вважають, що слід розводити поняття «соціальний потенціал» та «соціальний капітал» [Штырбул, 2010; Потехина, Чижов, 2016]. Інші — що розмежування повинні стосуватися понять «людський потенціал» та «соціальний потенціал» [Юдин, 2003; Саксельцев, 2005]. Ще інші [Бабенко, 2004] певні, що слід розмежовувати три основних поняття: «потенціал», «ресурс» та «капітал». На думку останніх, саме ці поняття є взаємопов’язаними: потенціал — можливість застосування наявних ресурсів, якими володіє соціальний актор, а капітал — затребувані в повсякденних практиках ресурси, що використовуються акторами для досягнення цілей і результатів соціальних практик. Відповідно до цього концептуального підходу ресурси можуть бути матеріальними (фінансовими, технічними), особистісними (рисами характеру, особистими якостями, рівнем освіти), соціальними (соціальними мережами, сімейним становищем), організаційними (належність до організацій), символічними (звання, авторитет, кредит довіри).

З цього приводу частина дослідників вважає, що вищезазначені поняття мають багато схожого, проте їх розмежування теж вважає імовірним. Так, усі вони позначають «засіб» чи «можливість», якими можна скористатися. Проте мають місце й відмінності: капітал повинен бути відтворюваним та приносити певний прибуток, ресурс — може бути використаним чи залишеним «у запасі» [Тютюнник, Ігнатова, 2012]. У цьому сенсі видається важливим звернути увагу на поняття «запас». На нашу думку, воно пов’язане з якісними характеристиками як потенціалу, так і ресурсів. Ресурси, в які може перейти потенціал, мають різне якісне наповнення: за сприятливих суспільних умов ресурси з гіршими якісними показниками можуть бути залишеними «в запасі». Тобто йдеться саме про «соціальний запас». В умовах кризи чи мобілізації для переходу на новий рівень суспільного розвитку виникає необхідність у залученні всіх наявних ресурсів — саме тоді використовується «соціальний запас».

Своєю чергою, О. Шкаратан вважає, що під потенціалом слід розуміти присвоєні ресурси, що можуть бути застосованими групою у своїх інтересах і застосовуються, опираючись на різні суб’єктивні чинники, зокрема, такі як традиції. При цьому потенціал соціальних груп за умов їх протистояння в боротьбі за ресурси, наявні в суспільстві, оцінюється за присвоєним групою ресурсом та можливістю і готовністю оволодіти додатковими ресурсами, використовувати і примножувати їх [Шкаратан, 2012].

На думку Т. Петрушиної, соціальний потенціал є «сукупною здатністю різних соціальних та суспільства в цілому груп створювати, сприймати, впроваджувати та поширювати інновації, що сприяють підвищенню ефективності економічного розвитку, а також організаційно-інституційні можливості здійснення інноваційних практик соціальних суб’єктів економічної діяльності». Розгляд соціального потенціалу проводить по лініях економічного та інноваційного розкитку суспільства. Крім того, вчена вважає, що складовими соціального потенціалу є соціально-політичний, соціально-економічний, соціокультурний, науковий, освітній та інституційний — тобто те, що здатне забезбечити економіко-інноваційний розвиток суспільства, виходячи з попереднього визначення соціального потенціалу [Петрушина, 2013]. Проте зауважимо, що такий розгляд випускає з поля зору рівень задоволеності та якості життя населення. Звернемо увагу, що серед жителів розвинених країн, наприклад, Японії, рівень суїцидів чи не найвищий у світі. Ймовірно, визначених площин розгляду замало.

В першу чергу слід з’ясувати чи існують відмінності між соціальним потенціалом та людським капіталом. Концепція людського капіталу передбачає, що людину слід розглядати в єдності економічного, соціального та індивідуального аспектів. Тобто людський капітал передбачає уже набуті, розвинені риси, що можуть бути корисними для розвитку соціальних систем. При цьому поняття включає три групи якостей, що характеризують людину в трудовій діяльності: фізичні, інтелектуальні та психологічні [Корчагин, 2009]. Використання поняття «капітал» для визначення ролі людини в економічній системі суспільства вказує на необхідність інвестування в людину та її здібності, а також можливість отримання тривалого ефекту від таких вкладень. Наприклад, загальновизнано, що існує пряма залежність між розміром ВВП країни та рівнем освіти населення. У цьому контексті ще А. Маршалл зазначав, що людський капітал передусім залежить від рівня інвестицій у ринок освітніх послуг. Він також дотримувався думки, що найбільш цінним капіталом є той, що вкладений у людські істоти [Маршалл, 1993].

Схожим є поняття і людського потенціалу — рис, що за певних умов можуть бути «розкритими», розвиненими. Деякі дослідники вважають, що його центральним компонентом є потенціал духовного розвитку людей [Калинина, 2007; Человеческий потенциал как критический ресурс России, 2007]. Тобто людський потенціал включає набуті населенням знання, кваліфікацію, здоров’я, енергію і мотивацію, що можуть бути використані для виробництва матеріальних та духовних благ, вільного розвитку та самореалізації самих індивідів. Кількісні і якісні параметри такого потенціалу іманентно «закладені» у розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров’я, спорту, житлово-комунальної сфери тощо, однак стають соціальним капіталом, по-перше, у результаті взаємодії акторів різного рівня, по-друге, за конкретних соціальних умов.

А от соціальний потенціал — це вже сукупність можливостей людини і суспільства, яка може бути використана для досягнення індивідуальних та суспільних цілей — як інструментальних, пов’язаних із забезпеченням необхідних умов життєдіяльності, так і мотиваційних, що включають розширення самих потенцій людини та можливостей її самореалізації. Його необхідну передумову становить демографічний потенціал, зумовлений чисельністю і віково-статевим складом населення. Багатовимірність соціального потенціалу зумовлюється якісними характеристиками людей; станом їх соматичного та психічного здоров’я; соціальних спонук; розвитку матеріальних і духовних потреб; можливостей їх задоволення у трудовій та інших видах діяльності; соціокультурної вмотивованості поведінки та ін. [Кухта, 2017е].

Синтезувати підходи до визначення поняття саме соціального потенціалу спробував також Д. Афанасьєв. На основі теоретичних розвідок він визначив, що не слід зводити «потенціал» до сукупності можливостей — адже не всі можливості, що відкрилися перед системою, можуть бути охарактеризованими як потенціал. При цьому соціальний потенціал дослідник відносить до системоутворюючих елементів життєдіяльності суспільства та інтерпретує його як систему відносин, що не обмежуються економічними, політичними, правовими, психологічними чинниками і забезпечують формування нових стимулів соціального розвитку, забезпечують формування нових видів соціальної взаємодії [Афанасьев, 2014]. А от Н. Коленда під соціальним потенціалом розуміє «наявність у визначеного об’єкта можливостей як наявних, так і прихованих, що формуються в процесі спільної діяльності між окремими індивідами чи групами індивідів та є результатом суспільних відносин, що за конкретних умов виражають ставлення індивідів один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя, та реалізуються за відповідних умов, а також здатностей діяти у відповідних сферах з метою отримання бажаного результату» [Коленда, 2013; 2014]. Зауважимо, що такий суто функціональний підхід не дає повного уявлення про структуру соціального потенціалу, закономірності та механізми його реалізації. До цього відповіді на це питання ближче підходять М. Лесечко, А. Чемерис та О. Сидорчук, які розглядають соціальний потенціал як сукупність суспільних та індивідуальних можливостей, куди входять демографічні, освітні, професійні, соціально-інфраструктурні, працевлаштування тощо. Активний аспект соціального потенціалу визначається ними як рівень соціального капіталу, що поділяється на:


  • репродуктивний (позитивна соціальна робота щодо відтворення соціального капіталу);

  • продуктивний (позитивна соціальна робота, що дає приріст соціального потенціалу);

  • деструктивний (негативна соціальна робота, що здійснюється девіативними структурами та окремими індивідами) [Лесечко, Чемерис, 2001; Лесечко, Сидорчук, 2010].

Можна сказати, що соціальний потенціал — це сукупність характеристик співдіючих суб’єктів, що за певних умов, будучи актуалізованими, можуть стати ресурсом різнобічного, насамперед соціоекономічного, розвитку суспільства. Причому цей ресурс стосується і внутрішнього розвитку, тобто саморозвитку групи-носія потенціалу, і зовнішнього — розвитку за рахунок потенціалу одного суб’єкта інших соціальних груп [Кухта, 2018а].

Рухаючись далі, слід зазначити, що ряд вчених вважає, що існує два якісних стани потенціалу — актуалізований та потенційний. Актуалізований забезпечується наявними ресурсами — це реалізовані здібності, знання, уміння, навички, набуті в процесі життєдіяльності, пов’язані з життєвим досвідом. Потенційний стан включає в себе потенційні ресурси — нереалізовані здібності (задатки), сукупність цінностей, продуктів мисленнєвої діяльності, ментальних і поведінкових стратегій, внутрішніх станів, настанов, які можуть бути використані для досягнення певної мети [Зараковський, Степанова, 1998; Штепа, 2012]. Залежно від рівня (масштабу) функціонування виділяють також такі різновиди соціального потенціалу:



  • індивідуальний — можливості особистості задовольняти власні потреби та досягати цілей;

  • груповий — можливості групи діяти і досягати спільної мети, задовольняти індивідуальні та колективні потреби;

  • потенціал суспільства — можливості, що випливають з наявних ресурсів і визначають соціальну активність населення і рівень його соціальної захищеності, спроможність за умов конкретної ситуативної конфігурації чинників забезпечувати найсприятливіші умови життєдіяльності [Коленда, 2014].

Про індивідуальний рівень соціального потенціалу вже йшлося, а от на рівні групи соціальний потенціал включає людський потенціал (сукупність здібностей і можливостей даної спільноти, рівень розвитку і реалізації яких підвищує продуктивність функціонування суспільства), репродуктивний потенціал — здатність до відтворення, комунікативний — здатність налагоджувати зв’язки і обмінюватися інформацією між суб’єктами відносин; організаційний — можливості до ведення спільної діяльності; цілепокладаючий — визначення цілей надіндивідуального суб’єкта і підтримання режиму їх ефективного досягнення.

Соціальний потенціал суспільства включає демографічний потенціал, соціально-інфраструктурний, потенціал зайнятості, потенціал соціальної політики; інтелектуальний потенціал; культурний потенціал; освітній потенціал; потенціал охорони здоров’я. Реалізуючись у діяльності соціальних інститутів, суспільні можливості, що криються у кожному з цих різновидів соціального потенціалу, забезпечують відповідний рівень активності, продуктивності, адекватної адаптованості й соціальної безпеки населення, що формуються в процесі регуляції і саморегуляції соціальних відносин.

Розглянемо докладніше кожну складову соціального потенціалу суспільства. Демографічний потенціал — це можливості щодо фізичного та механічного відтворення населення й оптимізації його соціальної структури. Фертильний потенціал характеризує готовність населення регіону до сімейного життя та виховання дітей. Соціально-інфраструктурний — можливості певних сфер і видів діяльності, які сприяють комплексному відтворенню людини в процесі реалізації її особистих і суспільних потреб за допомогою надання послуг соціального характеру, включаючи гарантії їх доступності. Потенціал зайнятості — можливості щодо забезпечення населення робочими місцями на умовах забезпечення ефективної зайнятості. Потенціал соціальної політики відображає можливості налагодження соціальних зв’язків, а також можливості соціального захисту та надання соціальних гарантій для населення. Так само інтелектуальний потенціал і культурний потенціал; освітній потенціал і потенціал охорони здоров’я характеризують, з одного боку, стан розвитку відповідних сфер діяльності, з другого — ступінь використання накопичених можливостей.

З погляду людинотворчого аспекту реалізація соціального потенціалу суспільства має забезпечити зростання соціально-демографічних показників (народжуваності населення, середньої тривалості життя; зменшення рівня смертності, включаючи смертність немовлят; позитивне міграційне сальдо); показників сімейного благополуччя (зменшення кількості абортів, розлучень, неблагополучних сімей і дітей, які виховуються в таких сім’ях, а також дітей-сиріт); освітніх (покращення якості й доступності освітніх, культурних, транспортних, комунальних та інших видів соціальних послуг); соціально-економічних (покращення якісних і кількісних показників рівня розвитку соціальної інфраструктури; зростання показників зайнятості населення та рівня середньої заробітної плати); соціально-політичних (покращення рівня соціальної захищеності населення; зниження рівня соціального напруження; зростання рівня довіри населення до місцевої влади) показників. На рівні суспільства в цілому, соціальний потенціал пов’язується з такими векторами суспільного розвитку як:

— можливість розвитку (пов’язана з активністю як інтелектуальною, так і діяльнісно-практичною). Можливість розвитку забезпечується, на нашу думку, такими компонентами:

1) інструментальний — наявність засобів розвитку (ресурсів, фінансування, енергії);

2) спроможність — рівень перешкод нижчий за нездоланний за даних умов;

— гарантія безпеки на шляху розвитку. Це важливе положення, що характеризує форми, заходи і спрямованість соціального контролю та стає запорукою того, що зовнішні чи внутрішні перепони не змусять змінити вектор розвитку; цей розвиток набуватиме не короткотермінових, а довготривалих, стратегічних рис. Так, різновекторність розвитку часом стає причиною «топтання на місці», тож іноді менш оптимальний, проте систематичний односпрямований рух у певному напрямі в остаточному підсумку може виявитися більш продуктивним.

Соціальний потенціал — це місток між соціальними ресурсами, використання яких є можливим (досяжним) для актора, з одного боку, і наміченою лінією розвитку з існуючого у майбутній стан — з другого. З погляду суспільства формування соціального потенціалу передбачає:


  • проведення ефективної організаційної політики;

  • проведення ефективної соціальної політики;

  • зростання обсягу соціальних інвестицій;

  • вдосконалення соціальних стандартів і контроль за їх дотриманням;

  • створення сприятливих умов для формування соціальних мереж;

  • нарощування потенціалу [Кухта, 2018d].

З погляду актора соціальний потенціал є тим, що в психології отримало назву «соціальної ситуації розвитку» (поняття введено В. Виготським); тими векторами, згідно з якими в тому чи тому напрямі здатен змінюватись суб’єкт (носій) потенціалу. На перетині векторів прояву соціального потенціалу утворюються його функції, які діють «в обох напрямах», водночас формуючи їх нерозривну єдність:

  • підвищення продуктивності діяльності соціальних суб’єктів;

  • покращення психологічного клімату;

  • підвищення конкурентоспроможності;

  • підвищення рівня суспільної репутації;

  • встановлення і покращення рівня відносин між різними соціальними суб’єктами;

  • зміцнення рівня соціальної захищеності соціальних суб’єктів.

Формування соціального потенціалу суспільства передбачає в повному обсязі, тільки в ширшому масштабі, коло всіх стратегій і напрямів дії соціального суб’єкта. Щодо місця даного поняття в тезаурусі соціологічної науки, то Н. Коленда, наприклад, на основі системного аналізу існуючого наукового доробку виділяє три групи підходів до розгляду потенціалу — ресурсний, де основою потенціалу виступають ресурси; факторний, де реалізація потенціалу розглядається як можлива лише за певних умов (чинників), і цільовий, де реалізація потенціалу розглядається як така, що спрямована на досягнення певних завдань. Іноді також виділяється соціально-спрямований (трудовий, або людський) потенціал [Коленда, 2013].

Що входить до структури соціального потенціалу? В. Філіппов, розглядаючи питання соціального потенціалу (передусім молоді), відносив туди п’ять субпотенціалів: психофізичний, освітній, соціально-економічний, суспільно-політичний та культурно-духовний, причому основним вважав саме психофізичний потенціал [Филиппов, 2007]. Схожим є підхід А. Докторовича, за яким в структуру входять соціальний простір, в якому локалізується людський потенціал, і далі — трудовий. Останній містить три рівнозначних компоненти: інтелектуальний, фізичний, культурний потенціали. На думку М. Нугаєва, складовими є інноваційно-творчий, професійно-кваліфікаційний, ціннісний, інтелектуальний, психофізіологічний [Нугаев, 2003]. А от на думку О. Шкаратана, соціальний потенціал складається з таких компонентів:



  • кваліфікаційно-освітній (сюди входять освіта, рівень професійної підготовки та досвід управління). Тобто це наявний у групи людський капітал та можливість і готовність його використовувати і примножувати;

  • психофізіологічний та особистісний (стан здоров’я, працездатність, ціннісні орієнтації і мотивація);

  • соціокультурний потенціал (учений ототожнює його з культурним капіталом), тобто надбаннями в формі знань, ідей, символів, моделей поведінки, готовності до освоєння існуючих і формування нових символів та моделей поведінки;

  • власницький потенціал — широта охоплення і характер володіння різними формами власності, у тому числі інтелектуальною та фізичною силою, готовність її захищати та примножувати;

  • владний потенціал — готовність і здатність представників групи розпоряджатися не належними їм ресурсами [Шкаратан, 2012].

Окреслені компоненти загалом відображають структуру соціального потенціалу, однак фактично випущені з уваги рушійні сили — те, що спонукає суб’єктів різного рівня до використання накопичених передумов. Схоже, вважається, що накопичення певної кількості (рівня) передумов створює кумулятивний ефект, який спрацьовує сам по собі, саме унаслідок наявності відповідних можливостей. Однак, по-перше, при цьому ігнорується активна природа, цілеспрямованість, зрештою, плановість дій (практик) суб’єкта, завдяки яким відбувається перетворення потенційного в реальне. По-друге, така активність має вікову специфіку. Якщо в молоді, про соціальний потенціал якої веде мову В. Філіпов [Филиппов, 2007], життєва перспектива суб’єктивно безкрая і йдеться про першопочаткове визначення напрямів розвитку актора (не значимо — покоління, когорти чи окремої особистості), то соціальний потенціал людей старшого віку ґрунтується на вже досягнутому, здійсненому, пережитому, їхня життєва перспектива більш обмежена в соціальному часі й просторі. Відповідні обмеження порівняно з молоддю (там соціальний потенціал ще не реалізований, тоді як у літніх людей його майбутня реалізація спирається на попередній досвід реалізації, зумовлена здобутими габітуальними характеристиками). Зокрема, вважаємо, що для старшої вікової групи нехарактерним є владний потенціал: вони унаслідок чинного статусу або вже мають актуальний доступ до розпорядження ресурсами інших, або навряд чи колись його матимуть з огляду на обмеженість перспектив кар’єрного зростання навіть для працюючої частки людей похилого віку).

Отже, пропонуємо поділити структурні компоненти, що утворюють соціальний потенціал, на дві групи — активні та пасивні. До других належить переважна більшість компонентів, запропонована О. Шкаратаном [Шкаратан, 2012]. До першої, яку ми вважаємо ядром потенціалу, спонукуючі сили, що на рівні особистості, зокрема, спираються на передбачення майбутнього і відповідним чином вибудовані життєві стратегії. Таким чином, до складу соціального потенціалу слід віднести такі компоненти:



  • психофізіологічний (стан здоров’я);

  • світоглядно-ціннісний (світогляд, ціннісні орієнтації);

  • майновий (майнове і матеріальне забезпечення);

  • статусний (суспільне становище, якість задоволення основних соціальних і матеріальних потреб);

  • кваліфікаційно-освітній (освіта, рівень професійної підготовки);

  • трудовий (трудовий та управлінський досвід, мотивація продовження праці).

Окремим рядком виділимо життєтворчий потенціал. Перспективне життєве орієнтування та вироблення життєвих стратегій, спрямованих на успішне подолання життєвих перешкод. На нашу думку, він конкретизується у відповідних для певних прошарків життєвих перспективах та стратегіях.

Нині, коли руйнується традиційна спадковість поколінь, знижується значення сімейних традицій і цінностей партнерства — життя вивільняється від класових, групових, інституційних рамок. Воно стає завданням, що залежить від рішення індивіда, за яке він нестиме персональну відповідальність. Свого часу П. Бергер і Т. Лукман висунули ідею про те, що «внутрішня нестабільність людського існування примушує людину упорядковувати хоча б навколишній світ для своєї поведінки» [Бергер, Лукман, 1995, с. 32]. Іншими словами, їх підхід передбачає іманентність прагнення до свідомого упорядкування свого життя [Кухта, 2016b]. Вітчизняні дослідники теж здійснили суттєвий внесок у вивчення життєвих стратегій: Л. Сохань, ототожнюючи стратегію і програму життя, підкреслює їх систематизуючу і регулюючу функцію [Сохань, 1987; 2016], О. Злобіна виділяє стратегії опанування, пристосування, уникання та невизначеності [Злобіна, Тихонович, 2001; Злобіна, 2004], а Н. Соболєва звертає увагу на роль масових емоційних станів на формування активних стратегій, відстоюючи погляд, що незадоволеність життям у сукупності з соціальними страхами провокують спрямованість зусиль на збереження безпеки, блокуючи цим інноваційну активність [Соболєва, 2009; 2010; 2011]. Загалом, формування, розвиток та реалізація соціального потенціалу здійснюються під впливом трьох взаємозалежних факторів:



  • фактори першого рівня (макрофактори) — зовнішні (по відношенню до групи, когорти, покоління) впливи середовища на соціальний потенціал: економіко-географічне положення і природно-кліматичні умови місця проживання, його природно-ресурсний і демографічний потенціал, рівень соціально-економічного розвитку;

  • фактори другого рівня (мезофактори) — пов’язані з діяльністю соціальних інститутів суспільства, виконанням ними основних функцій та взаємозв’язками між ними;

  • фактори третього рівня (мікрофактори) — сукупність внутрішніх факторів групи та найближчого соціального середовища [Кухта, 2018а].

Виходячи з цього, доречно аналіз соціального потенціалу людей старшого віку проводити за трьома лініями:

— ресурсна — визначення ресурсів, наявних і необхідних для актуалізації соціального потенціалу людей старшого віку;

— факторна — визначення передумов та перешкод до його реалізації;

— цільова — спрямованість соціального потенціалу.

Є підстави вважати, що соціальний потенціал виступає головним ресурсом і передумовою соціального розвитку (не випадково індекс людського розвитку, що до 2013 р. носив назву «Індекс розвитку людського потенціалу» останнім часом слугує головним показником для оцінки та зіставлення рівня життя, освіти та довголіття різних країн [Индекс Активного Старения, 2014; Индексы, индикаторы человеческого развития, 2018]). При можна вести мову про внутрішній соціальний потенціал — потенціал населення певного суспільства та зовнішній — потенціал, актуалізований за рахунок залучення мігрантів внаслідок розробки відповідних програм.

Характерно, що розвинені країни переорієнтовуються на актуалізацію внутрішнього потенціалу, шукаючи резерви соціального поступу в розвитку та використанні здібностей різних верств та груп власного населення. Такий підхід має ряд переваг: стабільність ситуації з внутрішніми ресурсами, що при всіх досягненнях глобалізації є більш надійним резервом, принаймні, за рахунок зниження можливості соціальних конфліктів внаслідок незбіжності цінностей і боротьби за кращі соціальні позиції між місцевим та приїжджим населенням. Крім того, розвинені країни зіткнулися з проблемою суттєво нижчого освітньо-кваліфікаційного рівня приїжджих порівняно з власним населенням та конфліктами, породженими небажанням приїжджих маргіналів інтегруватися в нове суспільство шляхом асиміляції та адаптації. Політика ангажування кращих кадрів з високим рівнем кваліфікації теж має свої недоліки, пов’язані зі змішуванням культур та подальшим відтоком капіталу за межі країни у випадках тимчасового заробітчанства.

Суттєве зміщення вікової піраміди у бік зростання частки старшого населення теж не дає змоги закривати очі на необхідність їх фінансового та соціального забезпечення, а перспектива довшого професійного використання літніх людей, хоча б за рахунок відстрочення пенсійного віку, видається надто привабливою з багатьох позицій, аби нею нехтувати. Використання внутрішніх соціальних ресурсів, таким чином, виступає пріоритетним напрямом у створенні програм соціального розвитку — як такого, що не лише гарантує підвищення рівня життя, проте й відкриває можливості для самореалізації, і в цьому процесі провідну роль відіграє саме старше покоління — та соціально-вікова група, яка здатна за рахунок набутого соціального потенціалу не тільки розв’язувати власні внутрішньогрупові проблеми, а й виступати локомотивом для інших вікових груп. Справді, актуалізація внутрішнього соціального потенціалу може відбуватися за рахунок або ж інституційних зусиль суспільства (в цьому випадку старша вікова група виступає об’єктом відповідних дотацій, та політика ескапізму щодо старих, по-перше, викликає спротив щодо стигм «зайвого тягаря» та «відчуженої непотрібності», по-друге, не позбавляє старих політичного впливу і політичних прав, по-третє, у перспективі вимагатиме ще більших коштів на утримання цієї соціально вікової групи, чисельність якої зростає) або ж за рахунок зусиль самої групи. В оптимальному варіанті ці два шляхи поєднуються. Проте це відбувається лише у випадку відначальної доволі високої ресурсності самої групи — відповідного рівня здоров’я, матеріального забезпечення тощо, тобто збереження у старшому віці характеристик, притаманних групі середнього віку [Кухта, 2018а].

2.2 Реалізація соціального потенціалу як шлях подальшого суспільного розвитку

Людство, що в глобальному вимірі зіткнулося з ресурсною кризою, змушене переорієнтується на шлях інтенсивного використання існуючих резервів — найперше, максимальне розкриття внутрішнього потенціалу акторів. За таких умов на передні позиції виходять ті ресурси суспільства, що раніше порівняно мало використовувалися, насамперед це люди старшого віку. Частково це пояснюється тим, що частка останніх у населенні майже усіх розвинених країн світу невпинно збільшується — зі збільшенням тривалості життя та відновних можливостей медицини. Таке збільшення створює настільки суттєве економічне навантаження на молодші вікові групи, що ігнорувати його стає неможливим; Частково — внаслідок уже названої гонитви розвитку (частково описаної ще М. Вебером як явище раціоналізації сучасних суспільств, що, проте, саме не має раціонального пояснення [Вебер, 1990, с. 60-61]. Попри те, факт залишається — динаміка розвитку сучасних країн набуває дедалі більших обертів) та нестачею ресурсів для цього. Г. Беккер і Т. Шульц виділяли такі фактори соціально-економічного прогресу, як: покращення здоров’я населення, збільшення тривалості життя, зменшення рівня дитячої смертності, збільшення засобів, призначених для виховання дітей, здатність освіченої частини населення робити більш кваліфіковані та ефективні економічні розрахунки тощо [Беккер, 2003; Shultz, 1971].

Людина з її інтелектуальними здібностями стає визначальним чинником економічного зростання. Тому всі вкладення в людину, що здійснюються з метою підвищення кваліфікації, набуття нових знань, умінь, навичок, збереження здоров’я, розглядаються як інвестиції в людський капітал. Наприклад, за оцінками Світового банку, в середині 90-х років ХХ ст. 64% світового багатства становив людський капітал, 21% — фізичний капітал, 15% — природні ресурси. А на сьогодні в США, Китаї, Німеччині, Великій Британії на частку людських ресурсів припадає 75-80% національного багатства [The World Bank. Human Capital Project]. Саме ефективне використання та розвиток людського потенціалу, вміння забезпечити його максимальну капіталізацію, здатність створювати та правильно використовувати новітні технології стають не лише важливими умовами стійкого розвитку економіки, а й головними чинниками зростання соціального благополуччя як людства в цілому, так і жителів окремих країн та регіонів [Коробейников, 2008].

Реалізується людський потенціал не в порожнечі чи в ідеальних лабораторних умовах, а за обставин і ситуацій, виникнення яких значною мірою визначається властивостями соціального простору, в якому відбувається життєдіяльність акторів. «Соціальний простір являє собою сферу взаємодій соціальних агентів (індивідуальних і колективних), структуровану певним чином за ступенем інтенсивності взаємодії між його окремими елементами, яка виробляє стійкі норми, звичаї, традиції, правила, норми, що детермінують форми взаємодії індивідів усередині нього» [Котуков, 2013, с. 7]. Свій відбиток на організацію соціального простору накладає досягнутий рівень культури, що, за визначенням Е. Тейлора, є складним цілим, що охоплює знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства [Taylor, 1994]. У сучасному соціокультурному просторі сфери життєдіяльності типологізуються на основі функцій, що забезпечують відтворення суспільства та особистості:



  • організація матеріальних і соціальних основ життєзабезпечення (праця і діяльність, пов’язані зі створенням, набуттям чи споживанням товарів і послуг). На нашу думку, сюди можна віднести можливості для професійної та громадської діяльності, а також матеріальне забезпечення;

  • організація процесів соціалізації (отримання освіти, професійної підготовки, соціальна активність). До цієї сфери, на нашу думку, мають бути включені можливість для отримання освіти, участь в освітніх програмах, можливості до соціальної активності;

  • соціальна комунікація (професійна взаємодія, неформальне спілкування, сімейні відносини, отримання інформації через ЗМІ);

  • відновлення енергетичних затрат (харчування, можливості рекреації, дозвілля) [Ананьева, 2015].

Характеризуючи умови, властиві для певного способу життя, соціокультурний простір є середовищем взаємодії насамперед надіндивідуальних суб’єктів — соціальних груп, задаючи форми актуалізації їх соціального потенціалу.

В ряді аналітичних записок за результатами діяльності міжнародних організацій старіння людства названо «Великим викликом ХХІ століття», що має амбівалентний характер: є водночас і величезним досягненням людства, і загрозою в економічному та демографічному вимірах [Старение населения — один из главных вызовов Европе, 2009; Старение в XXI веке: триумф, вызов, 2012].Можна припустити, що в основі ототожнення старіння з викликом нинішнього століття лежить теорія цивілізаційних викликів, яку свого часу розвинув А. Тойнбі [Тойнби, 2001]. За ним, історична ситуація чи природні фактори ставлять суспільство перед викликом і подальший його розвиток визначається тим, як суспільство відреагує на цей виклик. Подібні виклики містять потенціал виведення суспільства на новий рівень розвитку або ж, навпаки, занепаду. Проігнорувати подібні виклики неможливо, проте міра уваги та зусиль для їх вирішення визначається самим суспільством. Звертаючись до теорії вченого про цивілізаційні виклики та їх рішення [Там же], можна сказати, що сучасна цивілізація постала перед черговим викликом, від вибору варіантів рішення якого залежатиме специфіка подальшого просування людства. Це водночас і загроза втрати наявних ресурсів, і великі можливості для розвитку. Розвиток будь-яких систем забезпечується за рахунок енергетичних і матеріальних ресурсів, що можуть бути внутрішніми — реалізованою потенцією самих систем, або ж здобутими у процесі боротьби з іншими системами. Розвиток соціальних систем підпорядковується тим же законам, проте в якості енергетичних та матеріальних ресурсів тут виступають своєрідні капітали: людські, фінансові тощо, а критеріями такого розвитку будуть зростання економічного благополуччя та міри задоволеності життям населення. Саме тому настільки важливими видаються індекси задоволеності життям, рівні матеріального благополуччя, що проводяться різноманітними моніторинговими службами — вони вказують на динаміку розвитку соціальних систем [Кухта, 2017f].

У 2000 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Декларацію тисячоліття, де відображалися цілі та принципи розвитку, в тому числі розвитку людини [Декларация тысячелетия, 2000; Доклад II Всемирной Ассамблеи ООН по проблемам старения: аналитический обзор, 2002]. Останній розглядався як можливість вести бажаний спосіб життя та реалізовувати свій потенціал. Потенціал, таким чином, ставиться на один щабель з самореалізацією. Поряд з тим на сьогодні прийнята Концепція сталого розвитку соціально-економічних систем, уперше заявлена в доповіді Б. Гаврилишина Римському клубу ще у 1980 р. [Маршруты, ведущие в будущее, 1980]. Тоді вчені вперше дійшли думки про необхідність розробки нової стратегії суспільного розвитку, що враховувала б соціальні наслідки економічного зростання.

У 1987 р. у доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку «Наше загальне майбутнє» було сформульовано поняття «стійкого розвитку» — розвитку, що задовольняє потреби теперішнього суспільства, проте не становить загрози для можливості майбутніх поколінь до задоволення уже їх потреб. Поняття «стійкий розвиток» також включало два ключових поняття — поняття «потреб» (зокрема потреб, необхідних для існування найбідніших верств населення — вони повинні бути пріоритетними) та поняття «обмежень», зумовлених станом технологій і організацією суспільства, що забезпечують здатність навколишнього середовища задовольняти нинішні й майбутні потреби. На підставі цього було зроблено висновок, що досягнення стійкого розвитку вимагає забезпечення збалансованості інтересів між економічними, екологічними та соціальними компонентами в процесі розвитку соціально-економічних систем [Наше общее будущее, 1987].

Концепція, названа «Стратегією сталого розвитку», згодом була доповнена і продовжена до 2030 р. Вона виходить з висновку про те, що внутрішні межі розвитку — це раціональні потреби людини, тоді як зовнішні — перебувають у зв’язку з відновними можливостями біосфери. За цим підходом існує єдина соціо-еколого-економічна система, де економічний розвиток розглядається як наслідок реалізації екологічних, соціальних та економічних цілей суспільства тощо [Повестка дня в области устойчивого развития до 2030 года, 2015]. Відповідно стратегія розвитку суспільства повинна вибудовуватися відштовхуючись від соціальних, екологічних, економічних ресурсів та можливостей їх відновлення.

Завдання, що входять в економічний розділ «Стратегії сталого розвитку», передбачають забезпечення стійкого економічного зростання та досягнення його максимальної ефективності, справедливу конкуренцію тощо. Екологічні завдання полягають у забезпеченні безпеки на глобальному рівні, збереженні навколишнього середовища й різних форм життя, підтриманні екологічної рівноваги. До соціальних завдань належать зменшення бідності до мінімально можливого рівня, регулювання і підтримка на стабільному рівні демографічних показників, збереження якості здоров’я нації, виховання загальнолюдських цінностей. У соціо-еколого-економічній системі економічне зростання розглядається не тільки крізь призму задоволення матеріальних потреб населення, а й через задоволення повного комплексу потреб, у тому числі екологічних — таких як потреби в екологічно чистому навколишньому середовищі, екологічно чистих продуктах харчування тощо [Там же]. Зауважимо, що Концепція сталого розвитку реалізована лише частково. У сучасному світі виділяється ряд проблем, що зумовлюють подальші ресурсні запити сучасності:



  • глобальні екологічні проблеми (руйнування озонового шару, забруднення довкілля, дефіцит прісної води тощо);

  • зростання чисельності населення, що призведе до нестачі природних ресурсів (яких, за прогнозами ООН, вистачить лише на найближчі 60 років);

  • глобальна економіка в межах традиційної моделі досягла меж економічного зростання, що призвело до знецінення головного продуктивного ресурсу — праці (за різними оцінками, близько 25% молоді у світі безробітні);

  • сягнула критичного рівня соціальна нерівність — близько 60 млн людей отримують дохід такий же, як 3,5 млрд людей з найнижчими доходами, а найбідніша половина світового населення має лише 1% благ, доступний другій половині. За останніми даними (Індекс глобальної конкурентоспроможності, за 100‑бальною шкалою), розрив між економіками США (85,6 балів) та Чаду (35,5 балів) сягає понад 50 балів [World Economic Forum, 2018, с. 11].

Ці проблеми стають причиною ряду глобальних ризиків що, за оцінками, визначеними ще в ході 45-ї сесії Всесвітнього економічного форуму (WEF-2015), можуть мати катастрофічні наслідки для людства в найближчі десятиліття, зокрема:

  • соціальні (дефіцит водних ресурсів і продовольства, масове поширення інфекційних захворювань);

  • економічні (високий рівень структурного безробіття або неповної зайнятості, значне розшарування доходів населення);

  • екологічні (екстремальні погодні явища, проблеми адаптації до зміни клімату);

  • геополітичні (міждержавні конфлікти з регіональними наслідками, поширення зброї масового знищення, тероризм) [От глобальных вызовов — к региональным и отраслевым проблемам, 2015].

Динамічний розвиток різних світових кризових явищ і подальше поглиблення нестабільності в умовах соціально-економічної невизначеності доводять необхідність вироблення нової глобальної моделі розвитку, сутність якої задекларували на форумі «Ріо+20»: «Визнаючи, що досягнення стійкого розвитку є надто великим завданням для будь-якого суспільного сектору — чи це стосується уряду, міжнародних організацій, чи суспільства —Глобальний договір ООН закликає до ділової співпраці, що є двигуном створення робочих місць, інновацій, капіталу й інвестицій, — прийняти заходи щодо здійснення цілей ООН, включаючи мир і безпеку, цілі розвитку тисячоліття, права людини, права дітей, ґендерну рівність, охорону здоров’я, освіту, гуманітарну допомогу, зайнятість і гідні умови праці, а також боротьбу з корупцією. Компанії повинні віднаходити можливості робити внесок у стійкий розвиток у рамках основної діяльності, соціальних інвестицій і доброчинності й (або) участі в розробці публічних політик сприяння стійкому розвитку» [RIO+20]. До цього кола завдань безпосередньо примикає розвиток соціального потенціалу, надто актуальний з погляду глобальної проблеми старіння людства.

У кожному суспільстві існує певний «горизонт можливостей», пов’язаний з віковими перепонами, обмеженнями, особливостями взаємодії поколінь, а також суб’єктивною оцінкою здатності до реалізації змін і програмування життя. Остання залежить насамперед від можливостей передбачення суспільних змін та змін напрямів соціального тиску, а також вироблення варіантів адаптації до них. Слід зауважити, що вивчення суспільства з метою адекватної побудови картини сучасного світу є складним завданням, в першу чергу тому, що теоретичний аналіз проводиться не метафізично, задля віднайдення якихось загальних закономірностей, що мають вплив не лише на розвиток певних соціальних ситуацій чи навіть законів їх змін, а включає суб’єкта аналізу, з певними методологічними прийомами, які конфігуровані певною парадигмальною єдністю, що визначається як рівнем гносеологічного та епістемологічного арсеналу, так і власним статусом, системою взаємодій, в якій перебуває дослідник. Визначаючись у багатоплановій і багатовекторній системі сучасного соціологічного розвитку суспільства, вважаємо за доцільне провести аналіз з погляду впливу суспільних реалій на процес формування і функціонування людини як суб’єкта соціальних змін.

Насамперед, існує ряд характеристик які, проявляючись на рівні глобальному, зачіпають і стосуються масштабів розвитку усіх суспільств, хоча й різною мірою. Крім того, залишаються особливості розвитку, притаманні окремим суспільствам та соціальним групам. Тому спробуємо, починаючи від ширшого поля огляду, послідовно розглянути сучасні особливості соціальних процесів. Узагальнюючи існуючий науковий доробок, маємо відмітити, що дослідники, описуючи сучасну соціокультурну реальність, приписують їй ряд таких характеристик:


  • неоднорідність, розпад на чітко виражені субкультурні ареали;

  • неоднозначність наслідків соціокультурних змін;

  • пришвидшення процесів соціальної стратифікації;

  • зміна масштабності та складності інформації;

  • неоднозначність інформаційного простору;

  • нестабільність і нестійкість;

  • невизначеність і непередбачуваність;

  • переоцінка цінностей [Кухта, 2017h].

Розглянемо докладніше окреслені характеристики соціокультурної реальності. За О. Тоффлером, розвиток цивілізації перебуває на інформаційному етапі — «третій хвилі». Прихід «третьої хвилі» змінює матрицю усієї цивілізації та її генетичний код [Тоффлер, 1980]. При цьому в таких глобальних змінах суспільного устрою простежується ряд негативних моментів, що ускладнюватимуть побудову стійкої картини світу, передбачення майбутнього. Можливість вибору особливо актуалізується у кризові періоди розвитку суспільств. Саме в такі епохи людина дійсно перебуває в точці напруженості, а контури майбутнього суспільства, траєкторії розвитку залежать від волі та вибору самої людини.

Суспільство постмодерну та його соціальна реальність постають як своєрідне «поле можливостей» соціальних суб’єктів для реалізації їхньої активності. При цьому можлива багатоваріантність таких дій. Специфіка сьогоднішньої соціальної реальності проявляється у зростаючому динамізмі, розширенні простору свободи та відповідальності індивідів і груп, у пониженні передбачуваності мінливих життєвих ситуацій, постійному відтворенні соціальної невизначеності в суспільстві. За умов невизначеності складаються життєві ситуації переважно відкритого типу, що потребують постійної добудови та переструктурування залежно від вектору мінливих подій, при тому, що швидкість, місце та час цих подій мають вірогіднісний характер. Тому ні самі умови, ні мотивація поведінки індивідів і груп, ні їхні вчинки не є передбачуваними. Коли ж правила гри втрачають однозначність і підлягають постійним змінам — вони трактуються ситуаційно, а спрямованість індивідуальної та групової дії стає випадковою [Кухта, 2017h].

Тому самореалізація може мати спонтанний характер, зумовлений спонтанністю процесів, що відбуваються у самій соціальній системі. За таких умов поведінка та мотивація втрачатимуть ту лінійність, що була закріплена у традиціях. Життєва компетентність, що як ніколи набуває важливого значення, ґрунтується на інших, динамічних засадах — освоєнні життєвого простору з погляду можливостей максимальної реалізації соціального потенціалу. Відповідно невизначеність і багатозначність, що сприяють неструктурованості соціальної системи, зумовлюють труднощі в побудові адекватної моделі суб’єктивної реальності.

Через цю невизначеність може йтися не про чітко сформовану, а лише гіпотетично вибудовувану поведінку, стратегеми якої будуть лабільними до змін у навколишньому середовищі, а їх успішність забезпечуватиметься гнучкістю у подоланні, обходженні перешкод, спадом та підвищенням активності [Поведінкові стратегії населення як чинник модернізації, 2012]. Лабільність до змін, поліваріантність постає основною якістю на шляху до забезпечення ефективності життя. Можна констатувати, що важливою ознакою життя сучасного суспільства стає перегляд усієї системи цінностей. Людина втрачає віру в можливість послідовно рухатися до визначених цілей, втрачає значення соціальна стійкість. Сучасна культура розділяє життя на ряд епізодів, що проживаються із наміром попередити будь-які довгострокові наслідки та ухилитися від жорстких зобов’язань, які змусили б прийняти ці наслідки. Це з одного боку. З другого, за таких умов підвищується відчуття того, що кожен суб’єкт є творцем майбутнього та одним із будівників самого себе і світу. Відтак, сучасну життєву компетентність визначає ряд характерних рис, що виникли у людей як наслідок особливостей розвитку нинішнього суспільства:



  • відкритість до експериментів, інновацій та змін;

  • прийняття плюралізму думок, його схвалення;

  • індивідуалізація як спосіб адаптації до мінливих соціальних обставин;

  • переважна орієнтація на теперішнє та майбутнє, а не на минуле;

  • перехід від зовнішнього (формального) до внутрішнього контролю над своїм життям та вчинками;

  • готовність до різного роду мобільності — географічної, соціальної, культурної;

  • зростаюче почуття можливості справедливого розподілу ресурсів;

  • висока цінність формальної освіти та навчання [Мозговая, 2001].

У сучасному суспільстві відбувається виникнення нової системи цінностей, на яку змушені орієнтуватися сучасники, вибудовуючи на її основі уже власну систему пріоритетів і відповідні життєві та поведінкові стратегії [Акопян, 2005]. Люди старшого віку є тим соціальним прошарком, де мала б накопичуватися життєва компетентність, однак на заваді цьому стає саме життєвий досвід, який відзначає представників похилого віку, бо він був отриманий і ефективно спрацьовував за інших ситуацій. Ця суперечність між швидкоплинністю і поліморфністю життя і непридатністю до них традиційних наборів життєвих стратегій втілює сутність епохи і накладає свій відбиток на способи життєвого проектування.
2.3 Моделі актуалізації соціального потенціалу людей старшого віку в розвинених країнах

За сучасних умов інтенсифікації демографічного старіння можливі два варіанти розвитку — стагнація або зростання якості життя. Демографічні зміни, за ним, вимагають адаптації економічних і соціальних інститутів до нових умов [Капица, 2004, c. 90]. Використання саме соціальних ресурсів, таким чином, виступає пріоритетним напрямом у створенні програм соціального розвитку — як такого, що не лише гарантує підвищення рівня життя, проте й відкриває можливості для самореалізації, і в цьому процесі провідну роль має відігравати старше покоління — та соціально-вікова група, що здатна за рахунок набутого соціального потенціалу не тільки розв’язувати власні внутрішньогрупові проблеми, а й виступати локомотивом для інших вікових груп.

При цьому йдеться і про внутрішній соціальний потенціал — потенціал населення певного суспільства, і зовнішній — потенціал, актуалізований за рахунок залучення мігрантів унаслідок розробки відповідних програм. Характерно, що розвинені країни переорієнтовуються на актуалізацію внутрішнього потенціалу, шукаючи резерви соціального поступу в розвитку та використанні здібностей різних верств та груп власного населення. У цьому є ряд переваг, насамперед стабільність ситуації з внутрішніми ресурсами, що за всіх досягнень глобалізації є більш надійним резервом, принаймні за рахунок зниження можливості соціальних конфліктів унаслідок незбіжності цінностей і боротьби за кращі соціальні позиції між місцевим та приїжджим населенням. Крім того, розвинені країни зіткнулися з проблемою суттєво нижчого освітньо-кваліфікаційного рівня приїжджих порівняно з власним населенням і конфліктами, породженими небажанням приїжджих маргіналів інтегруватися в нове суспільство шляхом асиміляції та адаптації. Політика ангажування кращих кадрів з високим рівнем кваліфікації теж має свої недоліки, пов’язані зі змішуванням культур та подальшим відтоком капіталу за межі країни у випадках тимчасового заробітчанства [Кухта, 2018c].

Віковий прошарок «молодих старих» у розвинених країнах почав формуватися ще в 1940-1960-х роках [Денисенко, 2005], тож країни Заходу уже володіють певним досвідом протидії негативним наслідкам демографічного старіння. У 1982 році ООН скликано Першу Всесвітню асамблею з проблем старіння та складено ряд рекомендацій щодо покращення умов життя старших людей. У 1990-х роках Світовим банком була запропонована концепція «кризи старіння», що швидко набула популярності, бо людство ніколи до цього не жило в подібній ситуації і вже починає потерпати від її наслідків [From Red to Gray, 2007]. За нею, незнання живить страхи та міфологію кризи, тоді як має йтися про необхідність розвитку реабілітаційної медицини, страхування, турботу та підтримку зайнятості похилих шляхом податкових пільг працедавцям, які забезпечують старших робочими місцями. В 2002 році в Мадриді ООН скликано ІІ Всесвітню асамблею з проблем старіння та встановлено пріоритетні напрями діяльності:

— участь похилих в розвитку;

— забезпечення охорони здоров’я;

— створення сприятливих умов [Report of the Second World Assembly on Ageing. Madrid, 2002].

В Україні проблема старіння останніми роками також загострилася. Проте, попри участь в прийнятті Мадридського плану дій з проблем старіння, особливих успіхів в цьому досягнуто не було [Ukraine: Ten Years after Madrid, 2012]. Звісно, українські реалії відрізняються від західних хоча б тим, що в нас старіння має дещо інші детермінанти і переважно має вигляд старіння «знизу» — за рахунок зменшення смертності серед населення середнього віку, тоді як на Заході це старіння «згори» — за рахунок підвищення тривалості життя [Чеканова, 2004; Аксьонова, Крімер, Курило, 2014; World Population Ageing, 2015]. Водночас ігнорувати досвід і стратегії, вироблені в розвинених країнах протягом останніх десятиліть, не варто. У сучасній гонитві за ресурсами втрата активності значною (ще й такою, що дедалі збільшується), часткою населення як з соціальної, так і з економічної позицій виступають неприпустимим марнотратством, тим паче, що насамперед нехтування соціальним потенціалом старшої вікової групи «вдаряє» саме по цій групі як залежній від економічного становища суспільства і чи не найменш захищеній.

Слід сказати, що наукові теорії, пов’язані з реалізацією можливостей людей старшого віку, на сьогодні переорієнтувалися з суто теоретичної площини розгляду до вивчення можливостей практичної реалізації для стабілізації суспільного розвитку та зниження міжпоколінної напруженості в зв’язку з навантаженням на економічно активну молодь. Ці теорії мають назви успішного та активного старіння й виникли на противагу теоретичним уявленням про необхідність та неминучість виключення старшого покоління з активного суспільного життя [Rowe, Kahn, 1998; Centre for Policy on Ageing, 2009; Stenner, McFarquhar, Bowling, 2011; Walker, Foster, 2013, р. 27-53]. Появу теорій успішного старіння та активного старіння можна простежити від теорії діяльності, що була поширеною в США на початку 1960-х років [Havighurst, 1982].

Найбільш поширеними термінами, запровадженими протягом останніх десятиліть, стали «успішне старіння» у Сполучених Штатах (цю концепцію, зокрема, розвивають Дж. Баррет і Ц. МакГолдрік) [Barrett, McGoldrick, 2013] та активне старіння в Європі, адептами якої є П. Констанса, О. Ріберіо та Л. Тейксейра [Constanсa, Ribeiro, Teixeira, 2012]. Незважаючи на те, що ці терміни часто використовуються взаємозамінно, за своєю суттю, ці теорії — різновиди антитези теорії про звільнення, вилучення старших людей з суспільства.

Ще всередині минулого століття панували наукові припущення [Being old and ill across different countries..., 2014; Abrams, Swift, Drury, 2016, p. 105-121] про те, що для старшого покоління «звільнення» є універсальним і неминучим. Цей соціально-геронтологічний підхід піддався критиці за ігнорування оцінки ситуації самими людьми похилого віку [Hochschild, 1975]. На перший погляд, теорії успішного та активного старіння відображають оптимум використання можливостей старшого віку, проте й тут існують деякі розходження.

На теперішній час у країнах Заходу прийняті терміни «люди третього віку» та «люди четвертого віку». Йдеться не лише про вікові відмінності, а й про їхні можливості. В інтерпретації Д. Керцера та П. Ласлетта, представники «третього віку» — це продукт успішного економічного, соціального та демографічного розвитку суспільства, відповідно, формально можуть бути віднесеними до групи похилих, проте за станом здоров’я, знаннями, вміннями, бажаннями продовжувати професійну діяльність вони, швидше, можуть бути віднесеними до групи «мудрих дорослих» — таких, що становлять значний ресурсний потенціал суспільства. Ресурсний потенціал старших тут розуміється як якісні характеристики індивіда, значущі для нього особисто та такі, що дають можливість ефективно взаємодіяти з іншими людьми, брати участь у соціально-економічному житті суспільства [Kertzer, Leaflet, 1995]. Н. Шаталова вважає, що досвід колективної діяльності, здатність приймати рішення та вміння нести відповідальність за них пов’язані з активізацією ділового потенціалу, який у одних працівників з віком накопичується, а в інших — ні [Шаталова, 1998, c. 85-86].

Окреслюючи питання старіння, ми опиняємося перед кількома варіантами розгляду: по-перше, це можливості для покращення самопочуття самої старшої групи, по-друге, це необхідність підвищення ресурсності цієї групи, бо збільшення частки людей старшого віку створює додаткове навантаження для молодого економічно активного населення. Розглянемо, як ці питання вирішують теорії успішного та активного старіння.

2.3.1 Модель політики успішного старіння

Точкою відліку теоретичної моделі успішного старіння є діяльність. На етапах життєвого шляху, що передують похилому віку, люди повинні так керувати життям, щоб уникнути інвалідності та захворювань, а також накопичити резерв для підтримки психічних та фізичних можливостей, що сприятимуть продуктивній та соціальній участі в суспільному житті. Ключ до «успішного старіння» [Rowe, Kahn, 1987, p. 143-149] тут з самого початку бачився як продовження діяльності в літньому віці та збереження цінностей, характерних для людей середнього віку.

Концепція, створена понад 40 років тому Р. Батлером [Butler, 1974], почала швидко набувати популярності після публікації статті Дж. Роу і Р. Кана [Rowe, Kahn, 1998], де стверджувалося, що старіння та захворювання — це різні процеси. Це був важливий крок, оскільки до тих пір дослідники старіння здебільшого зосереджувалися на уявленнях про втрату та занепад, що приходять зі старечим віком, причому самі хвороби бачилися похідними старіння. Вчені розробили свою початкову модель успішного старіння, куди включили наступні компоненти:


    • низька вірогідність захворювання та інвалідизації, пов’язаної з хворобами;

    • високий рівень когнітивних і фізичних можливостей;

    • активна взаємодія з навколишнім середовищем, зокрема в соціальній сфері [Там же].

У США поняття успішного старіння стало точкою відліку в дискурсах щодо старіння, що сприяло відмові від розгляду старшого віку як нерозривно пов’язаного з обов’язковою послідовністю втрат [Hareven, Adams, 1982; Romo, Wallhagen, Yourman, 2012; The Gerontologist, 2013]. Це змінило основний фокус досліджень з орієнтації на тих, хто страждає від захворювань та інвалідності, до тих, що з віком зберегли високі позитивні показники. Крім того, відбулося зміщення точки розгляду від тих, «хто погано працює, до тих, хто добре працює» [Strawbridge, 2002, р. 1280]. Успішне старіння, відтак, визначає пріоритетність досягнення клінічних і медичних критеріїв, тоді як соціальні аспекти (взаємодія з життям — у моделі Дж. Роу та Р. Кана [Rowe, Kahn, 1998]) займають найнижче становище в ієрархії успіху. Недоліком моделі успішного старіння є те, що в стратегії політики щодо старіння закладається створення установки в самих старших до нереалістичного ідеалу старіння. У цій моделі переоцінили поширеність людей похилого віку, що пройшли життя до старості без захворювань, тоді як ряд досліджень показово свідчать, що досягнення старості без поганого здоров’я або інвалідності є якраз винятком [Motta, Bennati, Ferlito, 2005]. «Успішний» у цій моделі означає, що є переможці та переможені, проте більшості геронтологів незручно маркувати когось як такого, що отримав негативні результати через його погане здоров’я» [Strawbridge, 2002, р. 1283].

Процеси визначення та вимірювання успішного старіння є доволі проблематичними, оскільки пов’язуються насамперед з тим, як люди старшого віку повинні старіти (нормативна модель), а не з тим, з яких позицій вони самі виходять, щоб віднести себе до категорії «старіючих успішно». До того ж, за даними деяких дослідників [Chapman, 2005; The barriers to and enablers of positive attitudes to ageing..., 2016], навіть якщо люди похилого віку хворіють або стають фізично немічними, вони не обов’язково починають відносити себе до тих, що старіють «не успішно» і можуть продовжувати займатися різними видами діяльності та суб’єктивно почуватися добре.

М. Райлі щодо цього висловлював думку, що «модель успішного старіння пов’язана з ризиком зведення до виключної та навіть дискримінаційної позиції — своєрідної професійної догми, в якій немає місця для повсякденного, людського» [Riley, 1998, p. 151]. Водночас успішне старіння є дещо індивідуалістичною концепцією, оскільки не враховує того, що зміни у житті людей та в соціальних структурах є принципово взаємозалежними. Насправді ж старіння — соціальний процес, який передбачає взаємозв’язок між людським розвитком і комплементарною динамікою структурних змін. Так, ряд учених зауважує, що різні способи покращення життя людей похилого віку залежать від соціальних втручань і заходів, включаючи навчання протягом усього життя, політику протидії дискримінації, дозвілля [Foster, 2012; Foster, Walker, 2015]. На практиці ж існує «залежність успішного (і активного) старіння від структурних можливостей у школах, офісах, будинках престарілих, сім’ях, громадах, соціальних мережах та суспільстві в цілому» [Riley, 1998, p. 151]. Соціальні та культурні умови контекстуалізують індивідуальне старіння, що може суттєво відрізнятися з погляду суб’єктивних потреб, а також можливостей та ресурсів [Кухта, 2018c].

2.3.2 Модель політики активного старіння

Теорія активного старіння наполягає на сприянні забезпеченню прав людей похилого віку щодо збереження здоров’я (водночас така профілактика обертається в подальшому скороченням витрат на охорону здоров’я та соціальну допомогу), продовження термінів праці (в перспективі —зменшення пенсійних витрат), а також участі в суспільному та політичному житті. Проте, незважаючи на широке використання, поняття активного старіння не має чіткого загальновизнаного визначення та зазвичай використовується для означення «все для всіх людей» [Walker, 2009; Walker, Maltby, 2012]. Така нечіткість у визначенні створює труднощі на шляху розробки та реалізації єдиної політики щодо старших, роблячи її більш диференційованою як на міжнародному, так і національному рівнях [Кухта, 2018c]. Незважаючи на цей недолік, поняття активного старіння широко використовується протягом останніх років у Європі. Це пов’язано з зусиллями ВООЗ та Європейської Комісії (ЄК) [WHO, 1994; 2002; 2012; 2015; European Commission].

Концепція активного старіння почала розвиватися в 90-х роках ХХ ст. з акцентом на зв’язок між діяльністю та здоров’ям [WHO, 1994]. Вона з’явилася в той час, коли проблема глобального посилення тенденції до старіння привела до демонтажу традиційної концепції життя, яка прирівнювала найстарішу фазу життя до бездіяльності. Дискурс активного старіння зосереджується на заохоченні участі людей похилого віку в суспільстві та підкреслює компетенцію та знання, які вони мають. Найширше використовується визначення активного старіння від ВООЗ — «як процес оптимізації можливостей для здоров’я, участі та безпеки з метою підвищення якості життя як людей віку». Важливо, що «активний» інтерпретується фахівцями цієї поважної організації як «постійна участь у соціальних, економічних, культурних, духовних та громадянських справах, а не тільки здатність бути фізично активними або бути частиною робочої сили» [WHO, 2002; 2015]. Ця перспектива додатково ставить під сумнів поширені стереотипи уявлень щодо старшого віку [Perceived Age Discrimination as a Mediator of the Association Between Income Inequality..., 2014; What Do Older People Think That Others Think of Them..., 2016; Wanka, 2018], що створені на підґрунті стигм повної пасивності та залежності старшого покоління, підкреслюючи альтернативу ескапованості та неучасті.

Активне старіння спростовує «парадигму занепаду та втрат», яка зазвичай пов’язана з наслідками фізичного ослаблення і підкреслює активну роль людей похилого віку в суспільстві. Деякі вчені підкреслюють необхідність розрізняти поняття активності та пасивності, де активність включає в себе «життя за власними правилами, а не «нормування» іншими, щоб уникнути денонсації» [Walker, Foster, 2013]. Це також включає в себе необхідність заходів, спрямованих на забезпечення захисту, гідності та піклування про людей похилого віку [Stenner, McFarquhar, Bowling, 2011]. Ця модель підкреслює необхідність відходу від понять старіння в суто економічному сенсі до більш цілісного підходу, включаючи якість життя, психічне і фізичне благополуччя та соціальну участь [Кухта, 2018d]. Тому важливо, щоб діяльність була спрямована на підвищення добробуту, якщо вона повинна бути включеною в модель активного старіння. Так, зростання рівня зайнятості людей похилого віку саме по собі не може бути гарантом активного старіння — це повинно супроводжуватися заходами, спрямованими на боротьбу з дискримінацією за віком на робочому місці, а також сприяти різноманітності вікових категорій, введенню більш гнучких форм зайнятості та/або можливостям навчання [Кухта, 2018c].

Подібно до успішного старіння поняття активного старіння також не залишається без критики. Наприклад, деякі вчені звертають увагу на те, що процес ідеалізації активного та (успішного старіння) може стати непродуктивним та гнітючим [Holstein, Minkler, 2007]. Існує небезпека того, що політики в процесі створення відповідних програм, орієнтованих на старших, спиратимуться на формальні ознаки здоров’я, переоцінюючи фізичну активність, нехтуючи розумовими здібностями, зокрема творчою складовою продуктивної моделі активного старіння. Таким чином, необхідно залишати місце для альтернативного способу життя та визначення відповідного способу життєдіяльності. Навіть найбільш палкі прихильники моделі активного старіння визнають ризик того, що подібний підхід може набути примусового характеру, тому необхідно уникати нав’язування загальних положень «згори донизу», а звертати увагу на специфіку різноманітних позитивних і негативних реалій життя людей похилого віку [Stenner, McFarquhar, Bowling, 2011]. Очікування щодо активного старіння зазвичай формуються політиками та дослідниками, які, як правило, визначають активність відповідно до молодого чи середнього віку, що не може збігатися з досвідом та можливостями людей похилого віку, тож виникає потреба в тому, щоб самі люди похилого віку більш активно залучалися до визначення ролі активного старіння у своєму житті [Walker, Foster, 2013].

Загалом, моделі успішного й активного старіння відштовхуються від позиції збільшення ресурсного дефіциту в сучасному світі. Поряд з деякими варіантами продуктивного старіння вони криють у собі можливості орієнтуватися на те, що люди старшого віку не вийдуть з числа робочої сили у фіксований вік та проміняють заробітну плату на отримання пенсій. Бо деякі спеціалісти висловлювали з цього приводу стурбованість, вважаючи, що відсторонення від трудової зайнятості створює ситуацію, коли літні люди більше не перебувають у соціально визначеному «продуктивному» секторі суспільства, що призводить до загальної девальвації значущості людей похилого віку [Barrett, McGoldrick, 2013]. Замість того, щоб прирівнювати найстарішу фазу життя до періоду відпочинку, моделі активного та успішного старіння орієнтуються на якнайдовше утримання і залучення старших до соціального виробництва.

Більш комплексне визначення «активного» старіння порівняно з «успішним» здається менш детермінованим як результатом, так і як процесом його досягнення. Це радше концепція, аніж успішне старіння [Boudiny, Mortelmans, 2011; Boudiny, 2013], що пропонує більш позитивний погляд на потенціал старших, аніж інші дискурси старіння. Суттєва диференційованість старших людей призводить до того, що важко встановити стандарти успішного та активного старіння. І хоча обидві зазначені моделі не вільні від критичних оцінок, зауважимо, що з погляду їх порівняння жорстка класифікація успіху виключає з цього кола надто багато людей і не в змозі охопити відмінності, що спостерігаються у літніх людей.

2.3.3 Сучасна європейська модель політики старіння

Паралельно з суто теоретичним пошуком відбувалася спроба створення моделі старіння «від практики». Ці спроби виникли унаслідок перетворення старіння на центральну проблему європейської політики на початку 1990-х років, коли Європейська Комісія створила «обсерваторію» для вивчення впливу національної політики на старіння. Перше проголошення на цьому рівні ключових елементів нового активного дискурсу зі старіння було позначено через проголошення Європейського року людей похилого віку в 1993 р. [Walker, Maltby, 2012]. Було поставлено акцент на дискурсах гідності та включення людей похилого віку за допомогою заходів рівних можливостей. Проголошення ООН заходу «Рік людей похилого віку 1999» стало наступним великим кроком у розробці європейської програми дій щодо старіння населення, в якому висвітлювалася значна проблема, з якою стикається Європа [European Comission. Strategy documents]. Тоді стратегія активного старіння та стратегія зайнятості були виправдані необхідністю підвищення рівня зайнятості, особливо враховуючи старіння населення та прогнозоване збільшення витрат на пенсії [Carmel, Hamblin, Papadopoulos, 2007]. У політичному документі «На шляху до Європи для всіх віків» [Towards a Europe for all ages, 1999] було проголошено існування чотирьох проблем:



  • зниження чисельності населення працездатного віку;

  • витрати на пенсійні системи та державні фінанси;

  • зростаюча потреба в догляді;

  • різноманітність ресурсів і ризиків людей похилого віку.

Ці виклики привели Єврокомісію до висновків про необхідність:

  • підвищення рівня зайнятості в Європі (шляхом сприяння безперервному навчанню, гнучкості механізмів забезпечення робочими місцями та покращення стимулів до продовження праці);

  • поліпшення політики соціального захисту та змін у тенденціях дострокового виходу на пенсію;

  • підтримки досліджень, пов’язаних з політикою в галузі охорони здоров’я та догляду за старшими;

  • розробки політики протидії дискримінації на робочих місцях та соціальній ізоляції старших [Perceived Age Discrimination Across Age in Europe..., 2018].

Однак, незважаючи на значний потенціал цієї моделі, її позиції згодом були звужені, бо зайнятість стала основною спрямованістю Комісії [Walker, 2009]. При цьому ті, хто не отримує заробітної плати, хоч активно й не виключаються з програм, проте внесок, який вони можуть зробити в суспільний розвиток, здебільшого не береться до уваги [Boudiny, 2013]. Це пов’язано з утилітарним ставленням до людей старшого віку, орієнтованим на «активізацію» старших працівників з метою забезпечення економічного зростання. Такий підхід має наслідком індивідуалізацію обов’язків активного старшого працівника — більша тривалість зайнятості пропагується як чеснота на дедалі більш конкурентному ринку праці, тож пенсії все частіше зазнають індивідуалізованого ризику для фінансових ринків [Foster, 2012].

На практиці на пенсію впливають різні чинники, включаючи здоров’я, багатство, рішення щодо праці, ризики недобровільного звільнення, обов’язки щодо догляду, а також міру задоволення від роботи. Хоча деякі документи Європейського Союзу розглядають варіанти розширення спектру заходів та послуг (таких як навчання протягом усього життя, залучення до підвищення можливості діяльності, спрямованої на зміцнення здоров’я, а також активної діяльності після виходу на пенсію), основна ціль полягає в продовженні тривалості робочого життя людей похилого віку. Останнє було прямо зазначено в так званій «Лісабонській цілі»: «підвищення рівня зайнятості людей віком від 55 до 64 років до 50% до 2010 р.» (якої на практиці жодна з країн ЄС так і не зуміла досягти) [Sidorenko, Zaidi, 2013].

У 2009 р. у «Звіті про старіння» Європейського Союзу було зроблено наголос на необхідності ефективістського підходу до старіння, за яким збільшення пенсійного віку, обмеження доступу до схем дострокового виходу на пенсію та посилення зв’язків між пенсійними внесками та пенсійними виплатами, може забезпечити кращий стимул залишатися на ринку праці [European Comіssion (EC), 2009; Walker, 2009]. Проте через рік Європейська Рада проголосила, що переорієнтовується на більш комплексний підхід [ЕС, 2010], за яким активне старіння розглядається як створення можливостей для тривалого перебування на ринку праці заради сприяння суспільному розвитку через неоплачувану роботу в якості добровольців [Volunteering by older people in the EU. Eurofound, 2011], або передачу їх навичок молодим людям та їхнім сім’ям, а також для якомога довшого самостійного та гідного життя [Sanderson, Scherbov, 2010].

Загалом, політичні дискурси ЄС щодо старіння протягом останніх десятиліть становили дві контрастні моделі. Переважна увага надавалася вузькому виробничому підходу, з орієнтацією на більш тривале робоче життя. На відміну від цього існує також комплексний підхід до активного старіння, який сьогодні підтримується ВООЗ та ООН, а також деякими країнами ЄС. Хоча існують дані про те, що ці два підходи починають об’єднуватися, на практиці фактичні політичні інструменти все ще орієнтовані на зайнятість [EC. Ageing report, 2018; Walker, 2009].

Так, уперше з 1993 р. Європейський рік 2012 був присвячений старінню. «Європейський рік активного старіння та солідарності між поколіннями» став точкою відліку для впровадження більш комплексного підходу до активного старіння [ВОЗ. Европейское региональное бюро: Стратегия, план действий в поддержку ..., 2012-2020 гг]. Однак, на жаль, хоча було виявлено низку тем, найважливішою залишалася зайнятість: метою було «сприяти створенню кращих умов праці для зростаючого числа людей похилого віку в Європі, допомогти їм брати активну участь у суспільному житті та заохочувати здорове старіння» [Там же]. Таким чином, у центрі європейської політики старіння в кращому випадку існує амбівалентність підходів щодо її спрямованості та потенціалу.

Зрештою, на міжнародному форумі «Старше покоління» у 2016 р. міжнародний експерт, старший радник Європейського центру політики благоустрою (UNECE, Австрія) А. Сидоренко заявив про необхідність зміни парадигм у розумінні старіння, де старші повинні розглядатися в рамках розвитку суспільства, а не як тягар для держави [Новая молодость старшего поколения, 2017, c. 193]. Тоді ж директор Міжнародного інституту старіння ООН М. Формоза заявив про необхідність оновлення концепції університетів третього віку та завдання розвивати університети четвертого віку, переважно в закритих закладах для людей похилого віку, а також у сільській місцевості. Університети третього віку, за ним, повинні уже реагувати на те, що в ряді розвинених країн літні люди виходять на пенсію достроково заради того, щоб реалізувати власні підприємницькі ідеї. Інший варіант — коли вони залишаються працювати за умов, що організації відповідно адаптують графік праці та робочі місця [Там же]. С. Блюменталь такий прошарок називає тими, хто вступив у молодість чи навіть дитинство власної старості (entering the infancy of their second adulthood) і саме для них необхідно створювати освітні можливості для нової кар’єри [Новая молодость старшего поколения, 2017, с. 192].

Хоча ЄС надалі відіграє важливу роль у формуванні політики старіння, комплексний політичний підхід ще не здійснився [Attitudes about Aging: a global perspective, 2014; Perceived Age Discrimination Across Age in Europe..., 2018]. Щоб повністю зрозуміти масштаб та можливі наслідки зміни парадигми старіння, необхідно окреслити, якою має бути загальна стратегія та її основні принципи. У цьому сенсі, розробляючи та розширивши визначення ВООЗ [WHO, 2002], дослідниками ще у 2009 р. [Walker, 2009]запропоновано сім основних принципів як основу комплексної стратегії сучасного старіння:


  • «діяльність» повинна охоплювати всі важливі заняття, що сприяють індивідуальному благополуччю. За даними японських дослідників [Okamoto, Okamurab, Komamurac, 2018], збереження зайнятості після досягнення існуючого в країні пенсійного віку, прямо корелює зі збереженням здоров’я. Тому добровільна робота повинна мати таку ж цінність як оплачувана, проте і перша, і друга повинні супроводжуватися зняттям вікових бар’єрів, щодо яких у багатьох країнах не існує правової захищеності [Boudiny, 2013]. Існують також докази того, що посилення участі у дозвіллєвих заходах може поліпшити стан здоров’я та благополуччя. Цей більш широкий орієнтир особливо важливий для багатьох літніх жінок, які виконують важливі неоплачувані ролі в суспільстві, включаючи домашні обов’язки і часто виключаються з виробничих визначень активного старіння [Esping-Andersen, Myles, 2009; Libanova, Kurylo, Slyusar, 2014]. Старші люди можуть залишити роботу, щоб піклуватися про своїх онуків, і таким чином підвищувати працездатність середнього покоління [Volunteering by older people in the EU. Eurofound, 2011];

— «профілактика» — що зачіпала б усі вікові групи. Концепція передбачала стимулювання збереження активності протягом життя [Gobbens, Assen, 2018]. У цьому контексті передбачається сприяння профілактичним втручанням в систему охорони здоров’я для корекції проблем способу життя, харчування та моделей споживання — того, що впливає на специфіку захворювань для будь-якого віку. Водночас, у Бюлетні ВООЗ також підкреслюється загроза збільшення кількості старших, що проживають самотньо. Це пов’язано з тенденцією зниження чисельності членів сім’ї та виїздом молодших членів сім’ї за кордон. Процес набирає швидких обертів особливо в країнах, що стрімко розвиваються, наприклад, Китаї. Проте лише у розвинених країнах (таких як Німеччина, Японія, Нідерланди, Республіка Корея) існують системи страхування на випадок тривалого догляду. Інші системи фінансуються з податкових надходжень, або ж тягар догляду лягає на самих людей і їх сім’ї [ВОЗ, 2012];

— «всеохопність» — активне старіння повинне охоплювати всіх людей похилого віку, у тому числі хворих і залежних. Зосередження лише на «молодих старих», ймовірно, виключає «стару старість». Концепція активного старіння на практиці в ЄС багато в чому стосується лише «третього віку», тобто молодшої, а не старшої вікової когорти, коли ймовірність відчуття значних втрат у когнітивному та фізичному потенціалі значно зростає;

— «солідарність» — між поколіннями повинна бути солідарність, яка є ключовою особливістю активного старіння, що передбачає справедливість у взаємодії між поколіннями;

— «права та обов’язки» — концепція повинна включати як права та обов’язки. Тобто права на соціальний захист, навчання протягом усього життя повинні супроводжуватися зобов’язаннями скористатися можливостями освіти та професійної підготовки та, де можливо, залишатися активними іншими способами;

— «можливості» — стратегії активного старіння повинні надавати повноваження за допомогою політичних заходів, спрямованих на полегшення діяльності, а також забезпечення громадянам можливості вживати заходів знизу догори. Здатність використовувати особисту свободу для участі у діяльності частково залежить від фінансового стану, здоров’я та мобільності. Тому заохочення людей похилого віку активно співпрацювати з місцевими громадами вимагає певних соціальних ресурсів;

— «культурне різноманіття» — проголошується важливість активного старіння лише поряд з повагою до національного та культурного різноманіття. В Європі існують великі відмінності як у моделях діяльності, так і в нормах, що стосуються діяльності. У межах окремих країн існують також великі відмінності між етнічними групами у їх уподобаннях щодо різних форм діяльності. Активна політика старіння повинна враховувати різноманітність, але не повинна йти настільки далеко, щоб заохочувати практики, які порушують національну та міжнародну цілі та закони щодо рівності і прав людини. Водночас визнається, що реалізувати такий принцип доволі складно, тож перш ніж встановлювати межі національної та міжнародної рівності, права людини та відповідні закони повинні бути визнані в якості стандартів [Walker, 2009].

Як в країнах Європи, так і за її межами, існують відмінності в ідеях про активне старіння — це пов’язано, насамперед, з соціально-економічними умовами [Global age-friendly cities: A guide, 2007; Eurostat Statistics Explained]. Дійсно, нестача фінансової підтримки у старшому віці, ймовірно, призведе до більш тривалої праці, але, як зазначають дослідники, залежно від виконуваної роботи все ж може зашкодити здоров’ю та добробуту в літньому віці [Foster, 2012; Gobbens, Assen, 2018].

Загалом, сучасна модель комплексного активного старіння має охопити структурні та економічні проблеми, які впливають на людей похилого віку [The Risks of Ageism Model..., 2017]. Економічні ресурси трактуються як детермінанти активного старіння, з огляду на те, що фінансова ситуація індивіда впливає на його здатність забезпечувати інші елементи активного старіння. Крім того, довголіття істотно відрізняється між соціально-економічними групами і нерівномірно розподіляється просторово як у межах, так і між країнами: «смерть не є демократичною» [Esping-Andersen, 2009, p. 147]. Вирішення цих нерівностей є важливою частиною комплексної стратегії активного старіння, яка має на меті забезпечити нормативно справедливі рішення. Вона також повинна визнати конкретні проблеми, пов’язані з конкретною країною, для реалізації конкретних стратегій активного старіння, включаючи ті, що пов’язані з розширенням зайнятості, коли рівень безробіття залишається високим.

Зосереджуючи увагу на цих проблемах, деякі спеціалісти пропонують додати восьмий принцип активного старіння [Boudiny, Mortelmans, 2011; Boudiny, 2013], оскільки важливо, щоб комплексний підхід був гнучким. Модель повинна орієнтуватися на боротьбу з індивідуальним старінням протягом всього життєвого шляху та змінювати уявлення про те, що означає активне старіння для різних людей, та ресурси, необхідні для повноцінного проживання у старшому віці. Дії також змінюються у міру збільшення віку внаслідок зміни переваг та обмежень. К. Будіні стверджує, що необхідна адаптивність, тобто політика активного старіння повинна допомагати людям приймати зміни та інтегрувати їх у життя [Boudiny, 2013].

У доповіді «Старіння в ХХІ столітті: тріумф і виклик», підготовленій за активної участі та сприяння ряду міжнародних організацій, було обґрунтовано, що після 2015 р. старіння населення та проведення політики, що відповідала б інтересам людей старшого віку, повинні займати провідне місце в розробці стратегій суспільного розвитку [Старение в XXI веке: триумф, вызов, 2012, c. 6]. В швидко старіючому світі конкретні цілі розвитку суспільства обов’язково повинні бути співвіднесеними зі старінням населення (котрі зовсім не згадувалися в Декларації тисячоліття серед цілей розвитку [ООН, 2000]). Десять першочергових заходів щодо максимального використання можливостей, що створюються за рахунок старіння населення:

— визнати неминуче старіння населення та необхідність належної підготовки всіх зацікавлених сторін (урядів, громадянського суспільства, приватного сектору, об’єднань місцевих жителів та сімей) до збільшення чисельності старих людей. Це потрібно зробити шляхом досягнення більш глибокого розуміння даної проблеми, зміцнення національного та місцевого потенціалу та проведення соціально-економічних реформ, необхідних для адаптації суспільства до старіючого світу;

— домагатися, щоб усі люди старшого віку жили в гідних умовах, були матеріально забезпеченими, мали доступ до основних медичних та соціальних послуг і мали гарантований мінімальний дохід завдяки встановленню загальнодержавного мінімального рівня соціального захисту та здійсненню інших соціальних інвестицій, які підвищують самостійність та незалежність людей старшого віку, запобігають знущанням у дошкільному віці та сприяють зміцненню здоров’я на схилі років. У основі цих дій повинні бути довгострокові стратегії, що спираються на тверді політичні волю і гарантовані бюджетні асигнування, які не допускають негативних наслідків криз чи змін уряду;

— підтримувати місцевих жителів та сім’ї, щоб створити такі системи підтримки, які забезпечили б безпорадним постарілим необхідну їм довготривалу допомогу та сприяли б на місцевому рівні активному та здоровому способу життя людей на схилі років, без зміни місця проживання;

— інвестувати в молодь уже сьогодні шляхом стимулювання здорового способу життя, забезпечення можливостей для отримання освіти та роботи, доступу до медичного обслуговування та соціального страхування всіх працівників, виходячи з того, що це будуть найкращі інвестиції для поліпшення життя майбутніх поколінь людей старшого віку. Потрібно сприяти впровадженню гнучких графіків роботи, навчання протягом усього життя та створення можливостей для перепідготовки, щоб сучасному поколінню людей старшого віку було легше вийти на ринок праці;

— підтримувати міжнародні та національні зусилля з комплексного вивчення питань старіння та забезпечити, щоб дані та інформація, засновані на фактичних даних, зібраних під час таких досліджень і враховуючи ґендерні та культурні аспекти, були надані в розпорядження політиків для прийняття обґрунтованих рішень;

— врахувати проблему старіння населення при проведенні будь-якої ґендерної політики, а ґендерні проблеми — при проведенні будь-якої політики, спрямованої на розв’язання проблеми старіння, беручи до уваги конкретні потреби жінок та чоловіків похилого віку;

— забезпечити облік питань старіння і потреб людей старшого віку при виконанні всіх національних стратегій та програм у сфері соціального розвитку;

— забезпечити облік питань старіння та потреб людей старшого віку під час національних дій щодо надання гуманітарної допомоги, у планах пом’якшення наслідків зміни клімату та адаптації до них, а також у програмах ліквідації наслідків природних негараздів та підготовки до них.

— забезпечити адекватне відображення питань старіння у порядку денному в сфері розвитку на період після 2015 р., у тому числі шляхом розробки конкретних цілей і показників;

— розвивати нову культуру старіння, засновану на дотриманні прав людини, і добитися зміни світогляду та ставлення суспільства до старіння та людей старшого віку — як отримувачів допомоги по лінії програм за уподобаннямиі таких, що беруть активну участь у житті суспільства.

Для цього необхідно, зокрема, розробити міжнародні документи з прав людини і включити їх положення в національні закони і постанови та у системи квотування, які спрямовані на боротьбу з дискримінацією людей старшого віку та визнають цих людей як самостійних діючих осіб [Старение в XXI веке: триумф, вызов, 2012].

За визначенням ВООЗ, «активне старіння» — це процес оптимізації можливостей для забезпечення здоров’я, участі в житті суспільства та захищеності людини з метою поліпшення якості її життя у процесі старіння. «Активне старіння» базується на трьох компонентах — хороший стан здоров’я літніх людей, їхня зайнятість та активна різнобічність життєвої позиції [Активное старение. Программная справка ЕЭК ООН..., 2012]. Завдання стратегії активного старіння полягає в тому, щоб створювати широкі можливості, середовище, максимально задіяти потенціал літніх людей і знизити їх залежність від допомоги сім’ї та держави. Активне старіння зачіпає ряд сфер політики: сприяння зайнятості та соціальному забезпеченню, зниження рівня бідності, поліпшення стану здоров’я, підвищення рівня благополуччя та ін [Активное старение: специальный выпуск «Евробарометр-378», 2012].

Індекс активного старіння (далі — ІАС) використовується для оцінки рівня реалізації потенціалу людей похилого віку і того, якою мірою вони мають можливість участі в соціально-економічній діяльності, суспільному житті та вести незалежний спосіб життя. Він також використовується для виявлення резервів активізації людського потенціалу старіючого населення та тих сфер, де залишаються невирішеними завдання у сфері активного старіння. Методика розрахунків ІАС була вперше розроблена А. Заїді з Центру дослідження старіння Університету Саутгемптона у 2012 р. [Индекс активного старения, 2015]. ІАС охоплює широкий спектр сфер життєдіяльності та включає двадцять два індивідуальних показники, згруповані в чотири блоки (вони відповідають чотирьом субіндексам): «Занятість», «участь у житті суспільства», «незалежне, здорове і безпечне життя», «можливості та сприятливе середовище для активного старіння». Індекс побудований таким чином, що результат для кожної країни перетворюється на бальну оцінку (що варіює від 0 до 100) та дає можливість рангувати країну за рівнем загальних показників [Там же].

У дослідженні Світового банку «Від червоного до сивого: третій «перехідний період» старіючого населення в країнах Східної Європи і колишнього Радянського Союзу» ще понад 10 років тому було визначено два основних положення, що розглядалися з урахуванням старіння населення в різних країнах регіону:



  • старіння не передбачає зниження темпів економічного зростання за умови реалізації політики, яка стимулює зростання продуктивності та підвищення економічної активності населення;

  • проведення зваженої політики може пом’якшити вплив старіння населення на витрачання бюджетних коштів. Існують механізми, які дають змогу пом’якшити очікуване різке збільшення державних видатків (особливо щодо пенсійного забезпечення та охорони здоров’я). Головне, вчасно їх розпочати й повністю реалізувати [From Red to Gray, 2007, р. 1-2].

На жаль, сучасні підходи до активного старіння (як і успішного старіння), як правило, встановлюють порівняно високі стандарти або очікування та мало враховують вплив структурної нерівності. Тим не менше, політичні стратегії могли б посприяти віднаходженню нових шляхів до позитивного старіння та допомагати людям інтегрувати відповідні зміни у своє життя (наприклад, у формі практичних життєвих тренінгів (а не лише тих, що пов’язані з зайнятістю); залучення до використання інформаційних технологій тощо). Крім того, активне старіння як гнучкий підхід, мало б враховувати культурні та релігійні, соціально-економічні відмінності, а також ґендерний контекст старіння.

Справді, актуалізація внутрішнього соціального потенціалу старших людей може відбуватися за рахунок або ж інституційних зусиль суспільства (в цьому випадку старша вікова група виступає об’єктом відповідних дотацій, але політика ескапізму щодо старих, по-перше, викликає спротив щодо стигм «зайвого тягаря» та «відчуженої непотрібності», по-друге, не позбавляє старих політичного впливу і політичних прав, по-третє, у перспективі потребуватиме ще більших коштів на утримання цієї соціально вікової групи, чисельність якої зростає) або ж за рахунок зусиль самої групи. В оптимальному варіанті ці два шляхи поєднуються. Проте це відбувається лише у випадку першопочаткової доволі високої ресурсності самої групи — відповідного рівня здоров’я, матеріального забезпечення тощо, тобто збереження характеристик, притаманних групі середнього віку.

Загалом, ефективна модель активного старіння повинна опиратися на сукупні внески громадян та суспільства. З точки зору політики ЄС сприяння активному старінню передбачає зв’язок досі незалежних галузей політики, таких як: зайнятість, здоров’я, соціальний захист, пенсії, соціальна інтеграція, технології та економічна політика. Втілення цього підходу у конкретну соціальну політику означатиме перетворення широкого кола політичних арен, таких як ринок праці та здоров’я в бік більш активних втручань для запобігання індивідуальних функціональних втрат у другій половині життєвого шляху. На політичному рівні надзвичайно важливим залишається перерозподіл ресурсів від лікування до профілактики, а також пенсійна політика, що не створювала б перешкод між роботою та виходом на пенсію та полегшувала б участь у виробництві. Основою цього є переконання, що хронологічний вік не є показником ефективності.

Традиційна мораль здатна забезпечити людям набір чітко регламентованих правил життя, але не вимагати від них нічого понад те. Тобто у традиційному суспільстві життя людини можна окреслити як чітко регламентоване і таке, що не вимагає додаткових пошуків напрямів життєдіяльності. Натомість у сучасних умовах від людини вимагається розвиватися та власними силами добиватися успіху, без зазначення шляхів як це зробити — лише стимулюючи до постійного пошуку, подолання себе та напруження своїх сил. На сьогодні продовжується становлення якісно нового типу суспільства, характерним для якого є те, що у ньому виникає надіндивідуальна реальність, що має характер соціокультурного поля, котре змушує до певних життєвих практик. Люди живуть у структурах, що, з одного боку, їх обмежують, а з другого — породжують різні бажання та дають можливості для їх реалізації [Магун, Руднев, 2007]. Відповідно, в сучасному інформаційному світі з його глобалізацією, невизначеністю розвитку, фрагментарністю та нестабільністю і при цьому стимуляцією до пошуку індивідуального [Бек, 2004; Бауман, 2005; 2008; 2009; Емелин, 2014], можливі орієнтації або ж на індивідуалізацію та пошук власних методів побудови життя (відповідно до нових умов), або орієнтація на традиційні моделі життя, за типом життя попередніх поколінь.

Тривалий час людство значну увагу звертало на те, як можна оптимізувати взаємодію з об’єктами матеріального світу. Науково-технічна революція стала перехідним містком від екстенсивної, малоефективної взаємодії до інтенсивної, високоефективної. Перехід до постмодерну мав би стати точкою відліку для нових процесів, пов’язаних з самою людською взаємодією, її самоосмисленням і формуванням нових цінностей. Проте це не зовсім так, навпаки, входження в нове тисячоліття означується рядом науковців як світова криза цінностей [Зязюн, 2010; Williams, 2010], що означає, по суті, необхідність віднаходження нових сенсів і відповідно способів взаємодії з навколишнім.

Криза цінностей пов’язана з розчаруванням не лише в ряді постульованих ідей (пов’язаних з існуванням тоталітарних ідеологій, переживанням катастроф протягом та між світовими війнами), проте і з досягненням ряду людських мрій — наприклад, скороченням кількості голодуючих, можливістю задоволення основних потреб (багато і різноманітний асортимент їжі, одягу, доступу до інформації та можливість вільного переміщення, вибору освіти, роботи тощо), наявністю техніки, що дає змогу урізноманітнити розваги, розширити мережу спілкування та побачити недоступні раніше речі (наприклад фотографії, кіно тощо). Досягнення таких доволі матеріальних «мрій людства» вказує на те, що більш задоволеними життям люди не стають, а рівень щастя та задоволеності залежить від інших чинників. Що до соціального потенціалу старшої вікової когорти, то він відрізнятиметься в різних країнах відповідно до існуючих там умов [Смолькин, 2004; 2005]. Передусім до чинників, що впливатимуть на рівень соціального потенціалу, належать такі:

— рівень економічного розвитку. У країнах з переважанням фізичної праці випрацювання ресурсів організму відбувається швидше. Крім того, фізичні показники сили та витривалості ідуть на спад швидше порівняно з когнітивними. Крім того, економічний розвиток, зокрема, матеріальне забезпечення населення, вказує ще на два параметри: доступ до медичного обслуговування та якісних продуктів харчування;

— переважаючий спосіб життя, що складається під впливом соціокультурних та соціоекономічних умов. Дослідження в галузі соціології медицини вказують на те, що показники стану здоров’я на 60% залежать від способу життя. Сюди відносять здоров’язберігаючі практики населення, їх поширеність [Лисицын, 2010];

— рівень освіти — висока освіта позитивно корелює з практиками ведення здорового способу життя [Бахтин, 2012].

Розглянемо ближче чинники актуалізації соціального потенціалу:



— зовнішні фактори:

  1. специфічні особливості сучасного суспільства та його розвитку, що і визначатимуть можливості й спрямування соціальних суб’єктів та потребу в розкритті їх окремих рис. Так, зникнення окремих професій (наприклад, чистильників димоходів) свідчить про незатребуваність відповідних навичок у суспільстві попри увесь, можливо, високий рівень майстерності представників таких незатребуваних уже професій;

  2. екологічні чинники — визначаються умовами навколишнього середовища та відповідними соціоструктурними запитами щодо закриття екологічних ніш. Так, у країнах з жарким кліматом суттєво вищий попит на забезпечення питною водою та можливість доступу до кондиціонерів, а у країнах, що стрімко розвиваються (таких, як Китай), проблеми іншого рівня, пов’язані зі шкідливими викидами в навколишнє середовище. Відповідно різнитиметься специфіка попиту/пропозиції на ринках споживання та праці (різнитимуться система охорони здоров’я, система харчування, система споживання продукції);

  3. соціокультурні особливості — цінності та статусно-рольовий розподіл у суспільстві, що визначатимуть розподіл благ між різними соціальними суб’єктами. Сюди входять особливості взаємовідносин між окремими соціальними прошарками і групами, проживання представниками суспільства історичних подій, на основі чого формуються колективний досвід та відповідні цінності;

— внутрішні фактори:

  1. ідентифікація та визначення власної позиції в соціальній системі;

  2. система цінностей і мотиваційних спонук;

  3. вираховування варіантів, можливостей для досягнення цілей на основі спонук (побудова життєвих перспектив);

  4. вибудовування лінії поведінки відповідно до наведеного вище для розкриття/розширення можливостей (побудова життєвих стратегій) [Юдин, 2003, c. 4].

Таким чином, саме суспільством визначається те, що може бути ресурсом для його розвитку і як/за рахунок чого цей ресурс здобути. Розвинені країни відповідно до декларацій щодо демократизації (деякі вчені вважають, що людство пережило три хвилі демократизації [Хантингтон, 2003], відповідно, за аналогією з дев’ятим валом, кожна наступна хвиля приводить до дедалі більшого поширення демократії та проникнення її в усі сфери суспільного життя. І справді, спостерігаючи за зміною суспільних відносин, що стосується, у тому числі, найбільш традиційних складових життя, таких як сім’я та інтимна сфери, можна відзначити послаблення ролі традицій як регуляторів життя. Все прийнятнішими в суспільстві видаються одностатеві відносини та шлюби; народження та виховання дітей поза шлюбом; наявність неповних сімей тощо. Подібне стосується і ґендерних ідентифікацій) спрямовують погляд до можливостей використання внутрішніх ресурсів, розкриття власного потенціалу. Не в останню чергу причиною цього є проблемні моменти (якщо не крах), декларованої раніше політики мультикультуралізму, за якою і внаслідок чого велика кількість біженців отримали можливості пошуку притулку для життя в розвинених країнах. Відповідно до політики мультикультуралізму переселенці отримали можливість постулювати і дотримуватися цінностей власної культури, не інтегруючись у суспільне життя. Особливо це стосується представників старшої вікової групи, що порівняно важче адаптується до нових умов, виступаючи джерелом відтворення традиційних цінностей і, таким чином, сприяючи посиленню маргіналізаційних суперечностей серед мігрантів [Кухта, .2018f].

Суттєве збільшення частки носіїв різних культур і збільшення кількості соціальних конфліктів, у тому числі на ціннісно-релігійному підґрунті, зумовили запровадження більш жорсткої міграційної політики, у результаті чого змінюється також ресурсна характеристика суспільства. Розвинені країни змушені «виходити з наявного» — маючи певну частку уже відносно інтегрованих мігрантів і відповідну статево-вікову та етнічну структуру суспільства. Відповідно у розвинених країнах на сьогодні можна констатувати боротьбу за два різновиди ресурсів — соціальні (інтелектуальні, демографічні) та енергетичні. Поряд із тим подальший розвиток передових країн світу веде до збільшення кількості старшого населення, частка якого в суспільстві стає настільки значущою, що відбувається пошук програм щодо зміни балансу в бік розгляду старшого населення не як дотаційної, а як перспективної когорти суспільства та розгляд можливостей оптимального використання їх сил для подальшого розвитку суспільства в умовах обмеженості ресурсів [Кухта, 2018a].

Інша важлива позиція полягає в наявності культурного лагу в застосунку до віку: тривалість життя подовжується швидше і можливості людей з віком зберігаються більше, аніж до цього встигає пристосуватися і виробити відповідні норми суспільство. Таким чином, самі люди старшого віку, як і решта представників суспільства, продовжують сприймати вік і можливості певного віку крізь призму раніше актуальних стереотипів, що призводить до «штучного» скороченння варіантів поведінки для старшого віку. На сьогодні старші люди виступають піонерами в житті в старшому віці, але з новими можливостями, потенціал яких слід відкрити. Ці можливості зумовлені як загальносвітовою тенденцією до лібералізації в усіх сферах життя: політичного, культурного, інтимного, стосуються самопрезентації та самоідентифікації, так і тенденціями до більш тривалого збереження когнітивних і фізичних можливостей організму. З іншого боку, сучасний світ вирізняється підвищенням вимог до самої особистості і її презентації. Він виходить на якісно новий рівень, змінюються стандарти споживання і стандарти пропозиції, тож старшим доводиться більш тривалий час зберігати конкурентоспроможність і рухатися в напрямі нарощування та збереження потенціалу.

Висновки до розділу 2

Аналіз поняття «соціальний потенціал» показує існування ряду істотних ознак, серед яких необхідно відзначити:



  • сукупність доступних суб’єкту засобів і можливостей, причому слід розрізняти безпосередньо доступні, існуючі можливості і опосередковані, тобто такі, які можуть бути сформовані, але досі не існують;

  • створення соціального потенціалу передбачає обов’язкову взаємодію його носія з іншими суб’єктами (акторами);

  • суб’єктом соціального потенціалу можуть виступати актори різного рівня — від суспільства в цілому до окремого індивіда;

  • здатність оволодіти рядом ресурсів, готовність оволодіти додатковими ресурсами.

Залежно від сфери та інтенцій застосування соціальний потенціал включає людський потенціал (сукупність здібностей і можливостей даної спільноти чи індивіда, рівень розвитку і реалізації яких підвищує продуктивність функціонування суб’єкта), репродуктивний (здатність до відтворення, комунікативний — здатність налагоджувати зв’язки і обмінюватися інформацією між суб’єктами відносин), організаційний — можливості до ведення спільної діяльності, цілепокладаючий — визначення цілей суб’єкта і підтримання режиму їх ефективного досягнення. Стосовно суб’єктів надіндивідуального рівня соціальний потенціал включає демографічний потенціал, соціально-інфраструктурний, потенціал зайнятості, потенціал соціальної політики, інтелектуальний потенціал, культурний потенціал, освітній потенціал, потенціал охорони здоров’я. Реалізуючись насамперед у діяльності соціальних інститутів, суспільні можливості, що криються у кожному з цих різновидів соціального потенціалу, забезпечують відповідний рівень активності, продуктивності, адекватної адаптованості й соціальної безпеки населення, що формуються в процесі регуляції і саморегуляції соціальних відносин.

В силу складності і багатоаспектності явища, поняття соціального потенціалу остаточно не сформоване, для його опису використовуються поняття: «неактуалізовані можливості», «задатки», «здібності», «потреби» тощо. Крім цього, потенціал особистості пов’язується з процесами актуалізації, реалізації, розгортання, відтворення, розкриття, втілення, сходження до самого себе, прагнення «вийти за власні межі», самотворення, самовираження, самоствердження, самореалізації, розвитку (інтерактивного, рольового, соціокультурного), інтеріоризації.

Дотичними до поняття соціального потенціалу також є поняття соціального та людського капіталу, ресурсів та їх присвоєння і примноження, соціального запасу, актуальних і потенційних можливостей, шансів та ін., співвідношення яких інтерпретується дослідниками в залежності від вибудованого тезаурусу. На основі аналізу зазначених понять надано авторську дефініцію соціального потенціалу як сукупності характеристик взаємодіючих суб’єктів, що за певних умов, будучи актуалізованими, можуть стати ресурсом різнобічного, насамперед соціоекономічного, розвитку суспільства. Причому цей ресурс стосується і внутрішнього розвитку, тобто саморозвитку групи-носія потенціалу, і зовнішнього — розвитку за рахунок потенціалу одного суб’єкта інших соціальних груп.

Структура соціального потенціалу, запропонована різними дослідниками, дещо відрізняється. Загальноприйнятними є такі компоненти (субпотенціали) як психофізичний, освітній, соціально‑економічний, суспільно-політичний та культурно-духовний. До них додають інноваційно-творчий, професійно-кваліфікаційний, ціннісний, інтелектуальний, психофізіологічний, соціокультурний, власницький владний тощо. Недоліком усіх цих структур є певна статичність, заснована на тому, що соціальний потенціал мусить спрацювати унаслідок накопичення критичної маси субпотенціалів. Вважаємо, що доцільно поділити структурні компоненти, що утворюють соціальний потенціал, на дві групи — активні та пасивні. До других належить переважна більшість компонентів (психофізіологічний (стан здоров’я, особистісний (світогляд, ціннісні орієнтації), майновий (майнове і матеріальне забезпечення), статусний (суспільне становище, якість задоволення основних соціальних і матеріальних потреб), кваліфікаційно-освітній (освіта, рівень професійної підготовки), трудовий (трудовий та управлінський досвід, мотивація продовження праці). До першої, життєтворчої, яку ми концептуально вважаємо ядром потенціалу, відносяться спонукуючі сили, що на рівні особистості спираються на передбачення майбутнього і відповідним чином вибудовані життєві стратегії.

Реалізація соціального потенціалу відбувається за обставин і ситуацій, виникнення яких значною мірою визначається властивостями соціального простору, в якому відбувається життєдіяльність акторів; останній як поле взаємодій соціальних агентів, структуроване певним чином за ступенем інтенсивності взаємодії, містить стійкі норми, звичаї, традиції, правила, норми. Унікальність конфігурації соціального простору, зумовлена частково соціально-демографічною структурою населення, окреслює специфіку реалізації соціального потенціалу різних за віком груп, однак нездатна слугувати універсальним пояснюючим принципом при інтерпретації форм і способів реалізації соціального потенціалу старшої вікової групи. Аналіз соціального потенціалу людей старшого віку має проводитись за трьома лініями:

— ресурсна — визначення ресурсів, наявних і необхідних для актуалізації соціального потенціалу людей старшого віку;

— факторна — визначення передумов та перешкод до його реалізації;

— цільова — спрямованість соціального потенціалу.

Свій відбиток на реалізацію соціального потенціалу накладає досягнутий рівень культури, що охоплює знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства, визначаючи на основі життєвого досвіду габітуальні параметри, в межах яких розгортається реалізація соціального потенціалу.

У кожному суспільстві існує певний «горизонт можливостей», пов’язаний з віковими перепонами, обмеженнями, особливостями взаємодії поколінь, а також суб’єктивною оцінкою здатності до реалізації змін і програмування життя. Узагальнюючи характеристики сучасної соціокультурної реальності, в якій і відповідно згідно вимогам якої розгортається реалізація соціального потенціалу, відзначимо, що їх можна окреслити як:



    • неоднорідність, розпад на чітко виражені субкультурні ареали;

    • неоднозначність наслідків соціокультурних змін;

    • пришвидшення процесів соціальної стратифікації;

    • зміна масштабності та складності інформації;

    • неоднозначність інформаційного простору;

    • нестабільність і нестійкість;

    • невизначеність і непередбачуваність;

    • переоцінка цінностей.

За таких умов поведінка та мотивація втрачатимуть ту лінійність, що була закріплена у традиціях. Життєва компетентність ґрунтується на інших, динамічних засадах — освоєнні життєвого простору з погляду можливостей максимальної реалізації соціального потенціалу.

Для сучасного суспільства властивим є виникнення нової системи цінностей, зумовленої спонтанністю процесів, що відбуваються у самій соціальній системі. Відповідно невизначеність і багатозначність, що сприяють неструктурованості соціальної системи, створюють труднощі, з якими стикаються сучасні покоління, вибудовуючи на її основі уже власну систему пріоритетів. Люди старшого віку традиційно були тим соціальним прошарком, де мала накопичуватися життєва компетентність, однак на заваді цьому стає поширення явища префігуративної культури. Життєвий досвід, який відзначає представників похилого віку, бо він був отриманий та ефективно спрацьовував за інших ситуацій. Ця суперечність між інтенсивністю, поліморфністю життя і непридатністю до них традиційних наборів життєвих стратегій втілює сутність епохи і накладає свій відбиток на способи життєвого проектування.

Наукові теорії, пов’язані з реалізацією можливостей людей старшого віку, на сьогодні переорієнтувалися з суто теоретичної площини розгляду до вивчення можливостей практичної реалізації для стабілізації суспільного розвитку та зниження міжпоколінної напруженості в зв’язку з навантаженням на економічно активну молодь. Моделі політики, сформовані на базі цих теорій, мають назви успішного та активного старіння й виникли на противагу теоретичним уявленням про необхідність і неминучість виключення старшого покоління з активного суспільного життя.

Основною ідеєю моделі політики успішного старіння є діяльність, що дозволяє підтримувати психічні та фізичні можливості, що сприяють продуктивній та соціальній участі в суспільстві. Продовження діяльності в літньому віці та збереження цінностей, характерних для людей середнього віку було революційним підходом, руйнуючим стереотипні уявлення про втрату та занепад, що приходять зі старечим віком. Нормативом успішного старіння є співпадіння трьох компонентів:

— за рахунок раціональної побудови життя зниження вірогідності захворювання та інвалідизації, пов’язаної з хворобами;

— підтримка завдяки діяльності високого рівня когнітивних і фізичних можливостей;

— активна взаємодія з навколишнім середовищем, зокрема в соціальній сфері.

Закидом до моделі успішного старіння є те, що в стратегії політики щодо старіння закладається створення установки в самих старших до нереалістичного ідеалу старіння. Крім того, успішне старіння є дещо індивідуалістичною концепцією, оскільки не враховує того, що зміни у житті людей та в соціальних структурах є принципово взаємозалежними. Насправді старіння — соціальний процес, який передбачає взаємозв’язок між людським розвитком і комплементарною динамікою структурних змін.

Дискурс моделі політики активного старіння зосереджується на заохоченні участі людей похилого віку в суспільстві та підкреслює компетенцію та знання, які вони мають. Концепція активного старіння протистоїть поширеним стереотипам уявлень щодо старшого віку, що створені на підґрунті стигм повної пасивності та залежності старшого покоління, підкреслюючи альтернативу ескапованості та неучасті. Активне старіння спростовує «парадигму занепаду та втрат», яка зазвичай пов’язана з наслідками фізичного ослаблення і підкреслює активну роль людей похилого віку в суспільстві. До недоліків активного старіння слід віднести ризик того, що подібний підхід може набути примусового характеру; суттєва диференційованість старших людей призводить до того, що важко встановити стандарти активного старіння. Жорстка класифікація успіху виключає з цього кола надто багато людей і не в змозі охопити відмінності, що спостерігаються у літніх людей.

Сучасна європейська модель політики старіння є гібридом успішної та активної моделей політики старіння, перейнявши як їх переваги, так і недоліки. Її вирізняє порівняно звужене утилітарне бачення потреби в «активізації» старших працівників для посилення економічного зростання.

На сьогодні старші люди виступають піонерами в житті в старшому віці, з новими можливостями, потенціал яких слід відкрити. Ці можливості зумовлені як загальносвітовою тенденцією до лібералізації в усіх сферах життя: політичного, культурного, інтимного, стосуються самопрезентації та самоідентифікації, так і тенденціями до більш тривалого збереження когнітивних і фізичних можливостей організму. З іншого боку, сучасний світ вирізняється підвищенням вимог до самої особистості та її презентації. Він виходить на якісно новий рівень, змінюються стандарти споживання та стандарти пропозиції. Відтак, старшим доводиться більш тривалий час зберігати конкурентоспроможність і рухатися в напрямі нарощування та збереження потенціалу.

РОЗДІЛ 3

МОЖЛИВОСТІ АКТУАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЛЮДЕЙ СТАРШОГО ВІКУ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ПРОСТОРІ

3.1 Специфіка вітчизняних реалій щодо використання соціального потенціалу

«Потенційність» соціальних суб’єктів повинна розглядатися не лише з позиції їхньої корисності для представників інших груп, а й корисності для себе, можливості самозабезпечення і самозбереження. Останнє стає передумовою того, що загальні ресурси не будуть відтягуватися на «дотаційні» групи. Отже, можливі такі варіанти розподілу соціальних ресурсів:

— коли соціальні суб’єкти стають виробниками ресурсів, достатніх не лише для їх забезпечення, а й для забезпечення інших. Ресурси виробляються з «запасом»;

— коли соціальні суб’єкти виробляють ресурси, достатні для їх самозабезпечення, проте недостатні для створення запасів чи допомоги іншим групам;

— коли соціальні суб’єкти не здатні за рахунок власних зусиль забезпечувати себе та потребують зовнішніх дотацій.

Щодо людей старшого віку можливі усі три варіанти, однак традиційно типовим вважається саме третій, і якщо вести мову про соціальний потенціал старшого покоління як групи, то, на нашу думку, він стосується того, як можливо розширити використання двох перших варіантів: можливості самозабезпечення та створення ресурсних запасів і допомоги іншим; можливості самозабезпечення (без необхідності відтягувати ресурси зовнішніх груп). Зокрема, йдеться про ті види активності, які притаманні саме старшим і в яких їх роль з позиції накопиченого досвіду є незамінною.

Тематика конгресів Міжнародної соціологічної асоціації (ISA) та Європейської соціологічної асоціації (ESA) у XXI ст. в якості епіцентру досліджень має теми невизначеності, криз, насильства, турбулентності, нерівності. Вітчизняні дослідники також зазначають: «Три поняття у спеціальній літературі залучаються для опису того стану, в який перейшли окремі суспільства і світ у цілому — криза, надзвичайність (emergency), виключеність» [Стан сингулярності: соціальні структури, ситуації, повсякденні практики, 2017, c. 9-10]. Що стосується України, то її соціальний простір є важливим, з погляду зазначених тем, об’єктом досліджень, оскільки являє собою, на думку одних фахівців, — трансформаційне поле, на думку інших — своєрідну «сіру зону» [Бекешкина, 2004; Стан сингулярності: соціальні структури..., 2017]. Показовою характеристикою є те, що «в Україні практично всі охоплені режимом скорочення доступу до споживчих та культурних благ у результаті зниження купівельної спроможності національної валюти, зростання тарифів на послуги та збільшення податків... вступає в силу «індивідуалістичний атомізм» М. Вебера» [Стан сингулярності: соціальні структури..., 2017, c. 9-10]. Тим паче, що, як зазначає Є. Ананьєва, зовнішні межі соціокультурного простору України стають дедалі більш невизначеними [Ананьева, 2015, c. 10-11].

Таким чином, соціокультурний і соціоструктурний простір України та використання ресурсів і актуалізації потенціалу різних груп, зокрема, вікових, у ньому наділені своєрідністю не лише внаслідок низки трансформацій, що виникли в період та після розпаду Радянського Союзу. Займаючи межове становище між «супергігантами» — Сходом і Заходом та намагаючись віднайти власні ідентичності, українці постають перед великим спектром альтернатив [Кухта, 2017h]. У ситуації стабільної нестабільності як в окремих громадян, так і у цілих соціальних груп відсутня чітка оцінка змін, що відбуваються; втрачаються не лише ціннісні орієнтації, а й самі цінності, що визначає непередбачуваність «парадоксальність» поведінки.

В умовах трансформації українського суспільства також відбуваються активні процеси розмивання традиційних груп суспільства. Натомість постають нові форми міжгрупової інтеграції. Особливості цих процесів зумовлюватимуться новоствореними особливостями соціальної взаємодії [Заславская, 2005; Загороднюк, 2013]. Зокрема, оскільки в суспільстві традиційна класова диференціація уже не так чітко виражена, на перший план виступатимуть інші чинники — в індивідуалізованому суспільстві вище цінуватимуться суб’єкти, що не лише вимагатимуть менших затрат ресурсів для свого розвитку, а й самі зможуть зробити внесок у розвиток суспільства за рахунок власної творчості. Отже, класова і групова ідентифікація, що були ознаками свідомості людей раніше, витісняються індивідуальною, або ж внутрішньогруповою. Відповідно головним чинником диференціації сучасного українського суспільства постають уже не аскриптивні, а ресурсні характеристики індивідів.

Соціальний простір України продукує певні загальні зразки до розгортання життя свого активу. Це полягає в наявності й перерозподілі сукупності ресурсів, необхідних для ефективної життєвої реалізації, а також спрямованості суспільного тиску, рамок і обмежень у бік бажаних форм суспільної інтеграції (консервативної чи інноваційної) [Кухта, 2017h]. Інтеграція шляхом конформізму чи інноваційної діяльності фактично визначатимуть також ступінь соціальної активності людей. Актори змушені розпочинати становлення як суб’єкти як власного, так і суспільного життя — маючи змогу обирати соціально продуктивні моделі життєдіяльності або ж обираючи шлях відчуження. Особливості виборів та особливості соціального впливу детермінуються як глобальними тенденціями розвитку суспільства, так і конкретними соціокультурними умовами [Соболєва, 2015], проте завжди, коли ставиться питання вибору, поряд з ним постає питання ризику, пов’язаного з вибором.

Ризик має прямий стосунок до ресурсів: матеріальних, соціальних, енергетичних. Він проявляється у двох формах — це ризик «не набути», тобто залишитися на попередніх ресурсних позиціях, або ж «втратити» — понизити власні ресурсні позиції (що є більш типовим для представників старшої вікової групи). Отже, вибір та ризик виявляються тісно пов’язаними — у випадку обрання шляху не конформної, а самостійної, інноваційної інтеграції у суспільство особистість залишається без потенційної підтримки та допомоги, будучи змушеною нести усю відповідальність за наслідки на собі. Підсилення цих моментів відбувається і за рахунок загальної глобалізації ризику у світі [Бек, 2000] та вимог до індивідуалізації кожної людини [Бауман, 2005]. Необхідність доводити свою спроможність до самостійного прийняття рішень і непевність та нестача знань для цих рішень підсилюють напруженість становища акторів у сучасному світі, надто похилого віку [Корнилова, 2011], адаптаційні можливості яких порівняно обмежені. Спектр можливих альтернатив реалізації соціального потенціалу обмежується суспільством, з одного боку, з другого — баченням можливих варіантів розвитку суспільства та власної подальшої затребуваності у ньому. Труднощі розробки та реалізації життєвих планів і стратегій пояснюються необхідністю наявності у людей стратегічного мислення, котре даватиме змогу здійснити стратегічне бачення, приймати стратегічні рішення (на основі осмислення й аналізу ситуації). Відтак, стратегічне мислення базується на розвинених рефлексивних здібностях, навичках. Продукуються певні симулякри — символи, що не отримують свого відображення у реальному житті. І досягнення, і пошук інших шляхів пов’язані з ризиком. Найперше це визначається обмеженими можливостями, що надаються суспільством для вертикальної мобільності.

У різних вікових когортах ризик, крім того, набуває власної специфіки. Молодь, яка не має значних власних ресурсних активів, здебільшого ризикує «не набуттям» позицій. Люди середнього віку орієнтуються на втримування та підвищення позицій. Останнє, проте, має вже більш поступовий характер. Вони перебувають у найбільш міцних соціальних лещатах норм та експектацій. Люди старшого віку постають здебільшого перед ризиком втрат ресурсів, адже зазвичай максима в соціальному та матеріальному благополуччі досягається до досягнення пенсійного віку. Надалі цих людей традиційно очікує поступова втрата ресурсів. Ризик при цьому може каталізувати процеси інволюції, а от потенційне їх примноження перебуває під питанням. Ризик втрати суттєво перевищує можливість надбання — чи то здоров’я, чи фінансів, чи соціальних позицій. Крім того, найстарші люди суттєво більше тяжіють до збереження існуючого — вважається, що чим далі з віком, тим дужче переважають консервативні тенденції. Таким чином, старші постають як найменш мобільна соціальна група. Водночас ці показники в різних країнах відрізняються. Так, у розвинених країнах, де тривалість життя значно довша і історично закріпилися індивідуалістичні тенденції, рівень мобільності населення похилого віку помітно вищий, аніж у країнах, що розвиваються, в тому числі в Україні [Кухта, 2017h].

Одним із найбільш характерних показників, що вирізняє соціокультурний простір цивілізованих країн, є система пенсійного забезпечення. У різних країнах вона організована різним чином, а подекуди (наприклад, у Індії, Таїланді, Іраку) взагалі відсутня чи має вибірковий характер [В каких странах нет пенсии по старости, где пенсия самая большая, 2018]. За певних відмінностей у розмірі та джерелах формування система пенсійного забезпечення покликана створити гідні умови для існування тієї частини населення, яка за віком елімінується з виробничих практик, однак за іншими показниками користується рівними правами або навіть має певні пільги. В просторі України ситуація зі старшою групою доволі неоднозначна і не менш гостра попри визначену в бюджеті мізерність пенсійного забезпечення [Закон України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», 2017]. Наявні в українських старих матеріальні ресурси загалом нижчі за відповідні у їхніх західних ровесників [OECD, 2017]. Середня тривалість життя в Україні суттєво нижча порівняно з іншими країнами Європи, модель старіння має вигляд старіння знизу — за рахунок високої смертності людей працездатного віку. Тобто для актуалізації потенціалу, по-перше, уже необхідні вищі стартові дотації в групу, порівняно з такими в розвинених країнах; наші програми соціального розвитку не повинні орієнтуватися та відштовхуватися від таких у розвинених країнах, а мають бути адекватними суспільній ситуації. По-друге, внаслідок ряду криз, з якими протягом останніх десятиліть зіткнулося українське суспільство, функціонування соціальних інститутів є малоефективним, тож населення не може розраховувати на суттєву допомогу з боку держави. Особливо коли йдеться про групи, що потребують допомоги чи суттєвих вкладень — людей з обмеженими фізичними можливостями, людей старшого віку тощо, то вони опиняються в ситуації «тришкіного кафтану», коли «залатуються» (в першу чергу фінансово) найбільш проблемні сфери, необхідні для виживання суспільства в даний конкретний час, а мови про перспективний розвиток і майбутнє практично не ведеться [Кухта, 2016d]. За таких умов виправданим видається розрахунок на реалізацію внутрішніх потенцій самої групи, але, по-перше, частково він уже задіяний (у нашому суспільстві після виходу на пенсію лише офіційно, станом на 2015 р., 39,3% жінок і 35% чоловіків віком 60-70 років продовжували працювати, а ще 4,8% жінок та 5,7% чоловіків віком 60-70 років були неформально зайняті [Незадекларована праця в Україні: форми прояву, масштаби та заходи в рамках системи інспекції праці, 2017, c. 53]), по-друге, вимагає відновлення кредиту довіри до владних інститутів. Це доволі проблемно, тому сподіватися на щось інше, окрім внутрішнього соціального потенціалу, насамперед старшої вікової групи, не доводиться. Принаймні такі резерви, на нашу думку, існують [Кухта, 2016d].

Підсумовуючи, зауважимо, що соціокультурний і соціоструктурний простір України вирізняється високим рівнем інтенсивності, багатогранністю й багатоаспектністю взаємодій, значним динамізмом життєвих колізій. Розглянуті тенденції розвитку сучасного українського суспільства створюють широкі можливості для самоздійснення, самореалізації людини, однак можуть стати значною перешкодою формуванню адекватного образу майбутнього життя.

Скованість соціально-економічними бар’єрами та загальна невизначеність подальшого розвитку соціальної структури зумовлюють складнощі у прогнозуванні майбутнього, котре постає як актуальна необхідність саме на етапі, коли відбувається перехід до реальних оновлених соціальних практик. Насиченість соціального життя кризами, змінами та радикальними перетвореннями не дає можливості зорієнтуватися на усталені соціальні норми та зразки побудови життя.

Насправді, збереження перспектив на життєвому шляху посилює попереджувальний аспект програми активного старіння, оскільки в процесі старіння потрібні стратегії, спрямовані на покращення здоров’я та добробуту з досягненням старшого віку. Нова активна парадигма старіння, виходячи з українських реалій, має бути спрямована на полегшення збереження як фізичних, так і розумових здібностей, орієнтована на надання можливостей літнім людям за потреби працювати довше, а також забезпечити більш здорові та більш продуктивні роки після закінчення робочого життя [Кухта, 2018d].

В Україні, де можливості допомоги з боку суспільства реалізації соціального потенціалу старшого покоління є доволі обмеженими з огляду на значну кількість економічних, соціальних і політичних причин, тим не менше є певні передумови для збільшення частки практик реалізації соціального потенціалу старшої вікової групи. По-перше, існує частка соціально активних людей похилого віку, хоча вона відносно невелика порівняно з пасивною більшістю [Висьневская-Рошковска, 1989; Коробейников, 2001; Комли, 2003]; по-друге, є напрацювання типу «університету третього віку» [Ларионова, 2004], що можуть стати зародком розгортання масових загальносуспільних програм та рухів; по-третє, створена унікальна наукова школа життєтворчості під керівництвом Л. Сохань (сама її фундатор у віці понад 90 років демонструє зразки творчої активності [Психологія і педагогіка життєтворчості, 1996; Сохань, 2016]). Здебільшого доробок цієї школи спрямований на виховання молодого покоління, але основні принципи цілком можуть бути застосовані й до старшого. Завдання полягає у зміщенні центру ваги в структурі соціального потенціалу групи на самоорганізаційне начало, зокрема, подолання збережених з радянських часів патерналістських стереотипів [Кухта, 2015c; 2017h].

3.2 Життєва перспектива як ядро життєтворчого компоненту соціального потенціалу

На теоретико-аналітичному рівні можливі різні підходи, у межах яких продукуються різні концептуальні схеми розгляду взаємодії окремих компонентів соціального потенціалу. Якщо йдеться про цілераціональну дію, то життєва перспектива є стартовим майданчиком, на якому монтуються, виходячи з усвідомлених потреб, суб’єктивно досяжні життєві цілі, стратегії їх досягнення, конкретизуються у просторі й часі життєві плани [Кухта, 2014a]. Інші компоненти соціального потенціалу становлять внутрішні ресурси, з якими матиме справу індивід, проектуючи свою майбутню діяльність. Психофізіологічний стан, освітній рівень, життєва компетентність, статусні можливості, рівень майнового забезпечення є тими саморегуляторами, від яких залежить не лише готовність до тих чи тих практик, а й сам вибір їх наповнення. Надто це стосується ціннісних орієнтацій, від яких залежить моральний вибір [Головаха, 2001; Долгов, 2009]. Але життєва перспектива є тим, з чого починається проектування поведінкових патернів.

Коли ж розглядати життєву перспективу в габітуальному ракурсі (крізь призму теорії П. Бурдьє [Бурдьє, 2007]), то і стан здоров’я, і цінності, і компетентність, і решта компонентів соціального потенціалу є чинниками, що впливають на формування життєвої перспективи, що завершує, акумулює зовнішні й внутрішні обставини, заломлюючи їх крізь напрацьований досвід, у вигляді суб’єктного і суб’єктивного прогнозу майбутнього. Для нас важливо, що в будь-якому випадку життєва перспектива є ядром, центральним компонентом соціального потенціалу, навколо якого функціонально інтегруються інші його компоненти.

Осмислення життєдіяльності тих представників старшого покоління, що успішно адаптувалися до умов поствиробничого періоду життя й вироблення теоретичних моделей життєвих стратегій, котрі були б ефективними у цей час, що характеризується об’єктивним скороченням життєвої перспективи є важливим завданням як в теоретичному, так і в практичному та гуманістичному планах. Регуляція соціальної поведінки за своїм призначенням покликана підтримати або відновити у разі потреби практики соціальних агентів, що усталилися, стали стереотипними у результаті структурації надбань соціального конструювання. Суспільство, утворивши й легітимізувавши прийнятні для даного історичного відрізку зразки поведінки, прагне унормувати їх за рахунок реального або потенційного застосування різного роду санкцій до суб’єктів девіантної поведінки. Однак регулююча дія будь-яких нормативних приписів і прихованих за ними суспільних санкцій — прямих чи непрямих, реальних чи уявних, жорсткіших чи м’якших (за винятком хіба що безпосереднього насильницького примусу) відбувається шляхом внутрішньої саморегуляції особистості. Ще С. Рубінштейн зазначав, що вимоги, які життя висуває перед людиною, та завдання, які воно ставить, примушують людину до самовизначення [Рубінштейн, 1973]. Дія регулятивних зовнішніх чинників — байдуже, належать вони до соціоструктурних, соціокультурних чи соціопсихологічних утворень, є елементами механізмів регуляції макро‑ мезо‑ чи мікросоціального рівнів — виявляється у зв’язку з тими чи тими соціально значущими складовими особистості, сформованими під час попереднього процесу її соціалізації. Внутрішні структури, крізь які заломлюється вплив регулятивних чинників, об’єднують широкий спектр явищ. Світогляд, норми, ролі, настанови, диспозиції, стереотипи, патерни, приписи, переконання, експектації, прагнення, мотиви, цілі, плани, потреби, почуття, переживання, емоційні стани, рівень знань, умінь, навичок — ось далеко не повний перелік чинників саморегуляції, що здатні вплинути на процес сприйняття, усвідомлення і, найголовніше, індивідуально-особистісного осмислення зовнішнього регулюючого імпульсу [Леонтьев, 1977; Ядов, 1985; 2003; Нюттен, 2004; Мамардашвили, 2014]. Те, що вони сформувалися під час взаємодії суб’єкта із зовнішнім світом, і фактично за ґенезою є похідними цієї взаємодії, аж ніяк не применшує актуальності їх значення для перебігу і результату триваючих нині регулятивних дій. Більше того, накопичуючись шар за шаром під час соціалізації, набуваючи індивідуально неповторного втілення, поєднуючись у певні конфігурації, ці особистісні якості на період досягнення етапу дорослості забезпечують індивідові здатність протистояти зовнішньому тискові заради власних (як їх собі уявляє суб’єкт) інтересів або інтересів референтної групи, будувати життєву перспективу як суб’єктивно прийнятний варіант майбутнього.

Поняття життєвої перспективи тісно пов’язане, з одного боку, з поняттями життєвого шляху і програми, життєвих цілей і планів, життєвих стратегій, життєвого стилю та способу життя; з другого — з поняттями часової перспективи, психологічного та соціального часу особистості [Головаха, Кроник, 1984; Абульханова-Славская, 1987; 1991; Головаха, 2001]. У процесі аналізу життєвої перспективи найперше варто поглянути, що під нею розуміють різні автори. У тлумачному словнику дається кілька визначень поняття «перспектива» (лат. perspectus — ясно побачений):

«— простір, який можна охопити оком; вид у далину;

— можливості кого-, чого-небудь у майбутньому; сприятливі умови для майбутньої діяльності когось або наступного розвитку чогось;

— плани, види на майбутнє; передбачення майбутнього;

— те, що чекає на кого-небудь, що повинно статися з кимсь у майбутньому» [Словник української мови: в 11 томах. Том 6, 1975, с. 332].

Як бачимо, зазвичай перспектива має кілька основних напрямів інтерпретації: або це «погляд у далечінь», уявлення про віддалені речі, або це розуміння перспектив як певних імовірностей, або розуміння перспектив як певних можливостей для досягнення бажаного.

Що ж являють собою власне життєві перспективи? К. Левін вважав, що життєва перспектива є своєрідною самопроекцією людини в майбутнє та відображає систему її мотивів і водночас наче виходить за межі наявної мотиваційної ієрархії. Тобто життєва перспектива тут пояснюється з позиції «погляду в далечінь», де особа «вдивляється» внутрішнім поглядом уперед, у майбутнє [Левин, 1980].

В іншій дослідницькій традиції життєву перспективу розглядають з позиції планування майбутнього. В. Вільюнас, наприклад, вважає, що планування життя є переглядом різновіддалених зон життєвої перспективи та багатократним вирішенням у різних масштабах одного завдання, щоб за мінімальних зусиль максимально просунутися в задоволенні власних потреб. Життєва перспектива тут включає сукупність імовірних обставин та умов життя, що за інших рівних умов стають основою для життєвого просування [Вилюнас, 1990].

А от, на думку К. Абульханової-Славської, життєві перспективи включають сукупність обставин та умов життя людини, які надають можливості саме для оптимального життєвого просування. Вони тісно пов’язані з рівнем розвитку когнітивних здібностей конкретного індивіда — здатності до усвідомлення перспективи. Тобто «бачення» перспективи напряму пов’язане з рівнем самосвідомості індивіда, і чим він вищий, тим «далі» простягається перспектива [Абульханова-Славская, 1987]. В. Українець розглядає життєві перспективи як очікування, причому вони включають як позитивний, так і негативний аспекти [Украинец, 1987].

На нашу думку, найбільш правильний шлях у розумінні перспектив полягає в синтезі вищеназваних підходів, тобто в розумінні життєвих перспектив як здатності суб’єкта проектувати різновіддалені в часі події, що стосуються даного суб’єкта і його життєвої програми, з урахуванням імовірних та найбільш вірогідних зовнішніх умов.

Рухаючись далі в аналізі поняття життєвих перспектив, зауважуємо, що часто воно вживається поряд з поняттям «часові перспективи» [Шляхтин, 1991; Головаха, 2001]. І це не дивно, адже поняття «перспектива» передбачає якусь віддаленість — або в просторі, або в часі, а от «життєва перспектива» стосується саме часового виміру. Тобто «ясне бачення» індивідом свого життя пов’язується насамперед з його можливістю уявити це життя на чим більш тривалий час (так, відомий вислів «майбутнє наче в тумані» — коли через ряд обставин індивід не в змозі передбачити розвиток подій, що його стосуються). У такому випадку перспективи будуть доволі розмитими, буде відсутнє «ясне бачення» життя [Кухта, 2014a].

Проте між «життєвими перспективами» та «часовими перспективами» є деякі відмінності. Згідно з Є. Головахою загалом поняття «життєва перспектива» ширше за поняття «майбутня часова перспектива» і доцільніше для використання при характеристиці основних часових, структурно-змістових компонентів, пов’язаних з уявленнями людини про власне майбутнє. Кожному якісно новому етапу життєвого шляху повинен відповідати специфічний зміст, у котрому одні компоненти зберігатимуть спадкоємність, а інші — відображатимуть реальні зміни в навколишньому світі та самій людині, тому перспектива зазнаватиме змін також [Головаха, 2001].

У цьому сенсі часова перспектива визначає спрямованість людського життя та наділяє ознаками тривалості життєву перспективу. Ж. Ньюттен говорить про часову перспективу як «ієрархію цілей особистості». За словами автора, часова перспектива складається переважно зі сприйняття в деякий конкретний момент подій, котрі об’єктивно презентовані лише як послідовність з визначеними інтервалами між ними [Нюттен, 2004].

А. Менегетті пише про те, що характерні для людини часові орієнтації формують певний тип ставлень до життя, виражаючись у своєрідних життєвих стратегіях. Він вважає, що люди поділяються на два типи, залежно від ставлення до життя. Перший стосується життя як неусвідомлюваного, з його зв’язками та відношеннями у теперішньому, із проявом відношення до кожного конкретного життєвого випадку чи ставлення, проте не до життя у цілому. Тому життя у цілому він сприймає як потік явищ, у який він включений і покликаний цьому потокові підкорятися. У часовому вимірі другого типу характерне усвідомлення, осмислення життя, в яке включений рефлексивний аналіз того, що відбулося, та того, що відбувається. Людина усвідомлює та аналізує життя як ціле, як єдність минулого, теперішнього та майбутнього, займаючи активну позицію по створенню свого майбутнього [Менегетти, 2001].

Тут йтиметься уже про поєднання людиною подій безпосередніх з подіями, що відбулися чи можуть відбутися. Це поєднання має назву трансспективи — здатності свідомості поєднувати в теперішньому минуле та майбутнє і тим самим підсумовувати та інтегрувати час свого життя. Проте з погляду ефективності побудови життя однозначно говорити про трансспективу як беззаперечно найвищий рівень розвитку часової орієнтації доволі складно з практичного погляду, оскільки здатність до такого рівня рефлексивного самоаналізу притаманна у кращому разі одиницям, не кажучи вже про достовірність прогнозованого розвитку подій.

Життєва перспектива є образом бажаного, усвідомлюваного як можливе майбутнього життя за умов досягнення певних цілей. «Життєва перспектива» — це система уявлень людини про можливе майбутнє, не завжди бажане, але нерідко — очікуване з тривогою і побоюванням. Життєві цілі та плани, ціннісні орієнтації є ядром життєвої перспективи, її основною функцією є регулятивна, смисловою віссю — мета, «картина майбутнього», на яку орієнтується індивід при побудові ієрархії цілей і засобів їх досягнення. Формування життєвої перспективи залежить насамперед від вікових особливостей сприйняття теперішнього, минулого і майбутнього, має динамічний характер і відбувається протягом усього життя людини.

Таким чином, перспективи є складним динамічним утворенням соціального суб’єкта, що дають змогу йому здійснювати проектування та планування майбутнього життя на основі співвіднесення імовірних майбутніх подій, ситуацій та власної емоційно-поведінкової реакції на них зі схожими подіями, ситуаціями, пережитими в минулому чи такими, що проживаються в даний час.

Життєві перспективи є передумовою збереження цілісності та послідовності життя суб’єкта. Вони виступають цілісною картиною майбутнього, що знаходиться у взаємозв’язку з програмованими та очікуваними подіями, від яких залежить соціальна цінність і сенс життя особистості, уявлення суб’єкта про імовірний розвиток подій з огляду на його плани на майбутнє, систему цінностей та цілей, реалізація яких дає змогу зробити життя найбільш ефективним. Життєва перспектива являє собою картину майбутнього у складному взаємозв’язку програмованих та очікуваних подій, від яких, на думку індивіда, залежить його соціальна цінність та сенс життя [Кухта, 2015e; Мартинюк, Кухта, 2014a].

На окрему увагу заслуговує також момент зворотньої перспективи, що пов’язаний з нерівномірністю проходження людиною різних кризових етапів життя. По різних лініях життя критичні моменти виникають у різний час, проте є такі періоди життя, у яких ці елементи концентруються, перетинаються, породжуючи цілий комплекс життєвих проблем, що вимагають переосмислення та перебудови життєвої перспективи. Невизначеність планів навіть за наявності цілі позбавляє людину самостійності, робить її залежною від обставин, знижує впевненість у можливості досягнення життєвих цілей.

Зокрема, Є. Головаха наголошує, що невизначеність планів є більшою мірою соціальною, аніж індивідуально-психологічною проблемою, адже якщо в суспільстві не створені об’єктивні умови для реалізації тих чи інших цілей, то важко очікувати, що люди будуть залученими в конкретну діяльність [Головаха, 2001].

Щодо структури життєвої перспективи слід зазначити, що остання як цілісне утворення має свою структуру, котра складається з динамічної та статичної складової. Статичну складову утворюють її основні елементи. На нашу думку, структуру життєвої перспективи утворюють уявлення про обставини життя і події з погляду відповідності чи суперечності життєвим програмам суб’єкта.

Динамічну складову утворює образ майбутнього, який є мінливим відповідно до мінливих умов середовища та змін, що відбуваються з самим індивідом. Так, Є. Головаха та А. Кронік висунули ідею про те, що в критичні моменти життя відбуваються певні зміни життєвої перспективи. В різні періоди життя критичні моменти виникають по-різному, але коли ці моменти перевищують певну «критичну масу», відбувається корекція, а то й перебудова життєвої перспективи [Головаха, Кроник, 1984].

За К. Абульхановою-Славською, складовими життєвої перспективи виступають як психологічне, так і соціальне минуле, теперішнє та майбутнє, органічна єдність яких становить часову цілісність. Тому життєва перспектива невід’ємна від часових рамок життя [Абульханова-Славская, 1987]. Є. оловаха виокремлює такі параметри життєвої перспективи як узгодженість, реалістичність, тривалість, диференційованість, оптимістичність [Головаха, 2001]. Тобто майбутня перспектива як узгоджена картина майбутнього може характеризуватися зв’язаністю подій життєвого шляху, або ж незв’язаністю, відсутністю причинно-наслідкових зв’язків. Диференційованість передбачає виділення в картині майбутнього послідовних етапів. Тут можна поділити перспективи на близьку, середню та віддалену. Реалістичність полягає в здатності розділяти в уявленнях про майбутнє реальність та фантазію, зосереджувати зусилля на тому, що може бути реалізованим. Оптимістичність визначається співвідношенням позитивних і негативних прогнозів щодо майбутніх подій та мірою впевненості в тому, що події відбудуться в намічені терміни [Кухта, 2015e; Мартинюк, Кухта, 2014a].

Т. Шляхтин вважає, що життєва перспектива характеризується ієрархічністю та багатовимірністю. Ієрархічність містить інтегральні життєві цілі, проміжні цілі-засоби, цілі-завдання. Багатовимірність характеризується наявністю в цілях емоційних, когнітивних та регулятивних компонентів [Шляхтин, 1991]. М. Гінзбург відмічає, що її характеристиками є структурованість (відповідність образу майбутнього параметрам планування та організація життя), плановість (наявність планів і позитивного ставлення до них) та організованість (забезпеченість цілей засобами їх досягнення) [Гинзбург, 1988; 1996]. Також виокремлюють глибину, структуру та міру реальності життєвої перспективи [Нюттен, 2004]). З погляду систематизації можливих ракурсів розгляду життєвої перспективи основними її параметрами слід, на нашу думку, вважати:

— суб’єктність (вибудовується суб’єктом відповідно до свого національного світогляду та уявлень про навколишній світ);

— вибірковість (відбираються згідно з ціннісно-смисловими орієнтаціями, найважливіші для індивіда ситуації та події);

— протяжність (тривалість життєвої перспективи в часі);

— прийнятність (життєва перспектива повинна бути прийнятною для індивіда з точки зору ймовірності її здійснення);

— бажаність (у життєвій перспективі повинні бути представлені бажані для досягнення мети і плани їх досягнення);

— баланс визначеності/невизначеності (хоча передбачити все неможливо, але в життєвій перспективі співвідношення між «білими плямами» і дуже ймовірними до здійснення подіями повинно зберігатися таким чином, щоб вимальовувалася більш-менш чітка картина майбутнього);

— висока ймовірність успішності життєвої програми в даній перспективі (індивід повинен вірити в успішність реалізації планів і досягнення цілей у вибудуваній перспективі) [Кухта, 2017g].

Індивідуальна значущість цих параметрів може видозмінюватися залежно від різних зовнішніх (особливості соціалізації, соціальне оточення, соціальна ситуація) і внутрішніх (особисті переживання, кризи, вік і т. д.) обставин. Але зрозуміло, що життєва перспектива, хоча й вибудовується кожною особою окремо, проходить ряд етапів формування і набуває як специфічних, неповторних рис, так і втілює певні спільні прагнення та цінності, притаманні соціально-віковій або професійній групі, представником якої є даний суб’єкт життєвої перспективи.



3.3 Гуманістично орієнтована модель соціального потенціалу людей старшого віку

Модель успішного старіння, яка останнім часом практикується в країнах Заходу, не має відповідних механізмів для повноцінного функціонування в умовах українських реалій [Рейтинг стран по ВВП на душу населения, 2015; Пахомов, 2015; Цивілізаційний вибір України: парадигма осмислення і стратегія дії: національна доповідь, 2016], тож в Україні спроба її реалізації виявилася лише номінальною, про що свідчить відсутність помітних успіхів при впровадженні схваленої 11 січня 2018 р. Урядом України «Стратегії державної політики з питань здорового та активного довголіття населення на період до 2022 р.» [Урядовий портал, 2018]. Хоча саме факт, що такий документ був прийнятий, свідчить, що далі відкладати вирішення цієї назрілої проблеми вже неможливо. Пошуки можливого виходу з існуючої ситуації в умовах подвійної небезпеки, коли міграційний потік молоді за кордон набув загрозливих масштабів, а катастрофічне скорочення народжуваності разом з низьким рывнем здоров’я та різким постарінням населення може призвести до вимирання нації потребують негайних та більш дієвих заходів [Брензович, Глодан, 2017; Цілі сталого розвитку: Україна, 2017; Щорічна доповідь про стан здоров’я населення, санітарно‑епідемічну ситуацію та результати діяльності системи охорони здоров’я України, 2017]. Тож розробка гуманістично орієнтованої моделі, яка відкриває перспективу гідної старості й орієнтує на розкриття нереалізованого потенціалу людей старшого віку в Україні, має не лише наукове, а й прикладне значення.

Шукаючи шляхи створення відповідної моделі соціального потенціалу, придатної для застосування в українських реаліях, виходимо з того, що ситуація в Україні відрізняється від ситуації в країнах Заходу у бік меншого ступеню готовності (як функціональної, так й психологічної) більшості вітчизняних соціальних інститутів до практичної реалізації програм заохочення та включення старших в суспільне виробництво (загалом пошуку форм і реальних можливостей активізації участі старшого покоління в різних сферах життя. Це потребує насамперед вирішення проблеми ейджизму та подолання «залишкового принципу» у ставленні до старших, тенденції закривати очі на проблеми та запити старших чи відбуватися формальними, нежиттєздатними заходами [Ейджизм в Україні: круглий стіл 2012; Мірошниченко, 2013]). Потрібно вивчення специфічних умов, в яких перебуває старша вікова група. Зокрема, сюди входить ряд проблем соціоекономічного, соціокультурного та соціоструктурного походження, що ускладнюють можливості підтримки старших з боку суспільства: низькі пенсії, відсутність затребуваності на ринку праці на їхні послуги, поширеність негативних соціальних стереотипів щодо старших, ейджизм [Молевич, 2001; Максимова, 2002; Микляева, 2009], гендерне зміщення у бік збільшення кількості жінок порівняно з чоловіками старшого віку (враховуючи, що чоловіки заробляють більше — це ще один фактор зниження матеріального забезпечення для тих жінок, що залишаються вдовами) [Вікова структура населення України, 1989-2017], обмеженість і недієвість законодавчої підтримки, кроків у напрямі посилення соціальної відповідальності бізнесу, зародковий стан соціального партнерства між державними і громадськими організаціями, нескоординованість волонтерських ініціатив тощо [Аксьонова, Крімер, Курило, 2014].

Тобто першим рівнем моделювання є аналіз соціальної ситуації з визначенням рівня дотаційності та можливості надання підтримки старшій віковій групі суспільства. Сюди входить:

— розгляд основних проблем людей старшого віку з позиції зниження ресурсності;

— чинники проблем, що є характерними для цієї вікової групи;

— можливості для їх подолання;

— виявлення специфіки соціальної ситуації:



    1. ресурсних запитів суспільства (наскільки воно зацікавлене в актуалізації окремих компонентів чи соціального потенціалу в цілому);

    2. можливості до актуалізації окремих компонентів/соціального потенціалу в цілому в даному суспільстві, готовності до цього основних соціальних інститутів (наявність та функціонування спеціальних закладів для підтримки старості: університетів третього віку, будинків престарілих тощо);

— вибір шляху та методів актуалізації соціального потенціалу. Саме це перебуває у центрі дослідницької уваги, бо використання наявних у латентній формі можливостей може і повинно стати началом відходу від патерналістських практик, стартовим майданчиком, з якого почнеться рух до зміни суспільного становища старшого покоління. Аналіз наявного рівня ресурсності у старших людей за ключовими параметрами, що визначають «потенційність» їх можливостей вважаємо за доцільне розглянути з позицій найбільш гострих проблем, що виникають у житті людей на прикінцевому відрізку життєвого шляху.

Актуалізація соціального потенціалу, власне, є його сутнісною характеристикою, бо статичне фіксування певних можливостей, до якого переважно зводилися досі соціологічні дослідження соціального потенціалу, залишало відкритим, винесеним за дужки розгляду питання про те, яким чином потенційні можливості здатні перетворитися у життєві практики. Вважаємо, що включення у теоретичну модель соціального потенціалу життєтворчого компоненту дозволяє зробити крок уперед у пізнанні механізму перетворення потенційного в реальне. Цей блок, що акумулює можливості розпорядитися наявними можливостями суб’єкта разом з обставинами його життєвої ситуації і перспективами її змін, є водночас і структурним елементом соціального потенціалу, і механізмом його актуалізації [Кухта, 2018a].

Традиційно реалізація соціального потенціалу людей старшого віку відбувається за умов ресурсних ін’єкцій з боку суспільства: підвищення пенсій, створення програм, спрямованих на нівелювання негативних соціальних стереотипів, що обмежують ініціативність старших; фундація відповідних закладів та програм, орієнтованих на навчання, підготовку та перепідготовку робочих кадрів старшого віку.

Мова йде не лише про вузько утилітарний підхід щодо використання рештків виробничого ресурсу старшої соціально-вікової групи, не про утилітарне бажання «приставити старих до діла», зумовлене то того ж потребою в віднайденні додаткових ресурсів для подолання негативних тенденцій в економіці; соціальний потенціал за умов його повноцінного розкриття є тим базисом, що забезпечує гуманістичну спрямованість вектору життєвого цілепокладання людей старшого віку. Розвиток потенціалу похилих не заради чогось, а заради самих його носіїв, смислова наповненість їхнього життя до останку є тією метою, до якої має прямувати наше суспільство навіть за негараздів і обтяжень нинішнього його стану, а зворотна віддача від такого гуманістичного способу вкладення ресурсів має виступати його похідною, бути підпорядкованою вищій меті в цьому причинно-наслідковому ланцюжку. Зміна ставлення до старших у суспільстві матиме не лише прямий безпосередній ефект, а й більш масштабні віддалені наслідки, сприяючи запобіганню боязні старості, формуванні впевненості у майбутньому у молодших поколінь. Але насамперед і найбільше в цьому зацікавлена саме старша вікова група, і тому наша модель соціального потенціалу акцентує увагу саме на можливостях її самореалізації.

Один з варіантів соціального партнерства — об’єднання Домів престарілих з притулками для дітей-сиріт [Zhang, 2015]. На рівні соціального експерименту точково такі об’єднання уже відбулися в США та Канаді ще на початку 90-х років минулого століття (під протекцією організації ILC — Міжнародний Навчаючий Центр [Intergenerational Learning Center]), проте масово впроваджувати таку практику не поспішають навіть ці країни. Справа в тому, що такий крок попри ряд явних переваг (так, у похилих Providence Mount St. Vincent в США, що містить 400 похилих мешканців та кілька десятків дітей жителей, фіксується зниження негативного емоційного фону, депресивності; похилі відчувають затребуваність і можливість поділитися любов’ю та життєвим досвідом), проте має і свої загрози. Зокрема, як похилі, так і діти в таких притулках є специфічними аудиторіями зі своїми психологічними та фізичними проблемами [Вяткина, 2015]. Невідповідність очікувань один щодо одного (уявлення про бабусю з гостинцями чи про слухняного внука стикаються часом з далекими від райдужних реаліями), необхідність спеціального облаштування простору та засобів для тих, хто обмежений фізично і, зрештою, проблема емоційної прив’язаності до старих, що своєю смертю можуть додатково травмувати уже покинутих дітей — усе це обтяжує ситуацію, робить її не такою однозначною як видається на перший погляд. Однак сам приклад позаекономічного використання соціального потенціалу людей старшого віку свідчить про реальність і перспективність гуманістично орієнтованого підходу.

Актуалізація соціального потенціалу шляхом самостійної ініціативи самих представників старшого віку цілком реальна, однак, як правило, можлива за умови початково високої ресурсності самої групи. Приклад — молодь, яка за рахунок внутрішнього ресурсу здатна подолати неабиякі перешкоди при пошуку свого місця в житті. Проте в умовах зниженого самоорганізаційного ресурсу представників старшої вікової групи такий шлях досить складний. Гуманістична модель соціального потенціалу не є основною для більшості українців, що перебувають на етапі старіння. Насамперед унаслідок успадкованого з радянських часів стереотипу «почесної старості», який фактично є проявом властивих тоталітарним суспільним системам традицій патерналізму, більшість людей похилого віку «пливе за течією», обираючи свідомо чи несамохіть пасивну стратегію старіння.

За відмови від життєвого проектування соціальний потенціал завідомо не може бути повністю реалізований, актуалізуючись лише певною мірою та переважно ситуативно. Збереження такого стану справ не відповідає інтересам ані суспільства, ані старшої вікової групи, ані самих людей похилого віку. Так само, програми, державні ініціативи чи наукові дослідження не є гарантом однозначних змін стану справ на краще. Мова йде про можливість для людей старшого віку розкрити свій соціальний потенціал, спираючись як на особистисний, людський капітал, так і на суспільні (державні і громадські) чинники. Запорукою реальності такого шляху є зафіксоване емпіричними дослідженнями (див. Розділ 4) існування порівняно невеликої, але реальної групи людей старшого віку, зорієнтованої на втілення у своє життя стратегічного проектування.

Третій шлях (що найбільше підходить для українських соціальних реалій): поєднання двох попередніх підходів. Здійснення його потребує об’єднання зусиль різних соціальних акторів в програмі соціального партнерства щодо реалізації соціального потенціалу людей старшого віку, в межах якої цілеспрямовано акумулювалися б зусилля громадських і державних організацій, бізнес-структур та, насамперед, активістів з числа преставників старшої вікової групи. Організація, регламентація і координація роботи таких об’єднань є питанням їхньої самоорганізації. Проте у цьому випадку доречно визначитися з основними компонентами, підвищення ресурсності яких сприятиме до подальшого підвищення ініціативності членів об’єднання. Тому розробка теоретичної моделі соціального потенціалу, зокрема, показників, за якими можна оцінити стан окремих його компонентів, є нагальною потребою не лише соціологічної теорії, а й практик взаємодії зацікавлених агентів.

Відмінністю запропонованої моделі є включення до нього блоку, що зумовлює можливість актуалізації інших можливостей, що складають зміст соціального потенціалу — адже важливо не лише мати змогу щось зробити у житті, а й мати наснагу скористатися з такої можливості. Таким компонентом, ядром, «можливістю використати можливості» виступає життєтворчий компонент — він відповідає за бачення перспективності життя, мотивацію діяльності, вироблення активних, соціально і гуманістично орієнтованих життєвих стратегій.

Зазначимо, що компонент життєвого проектування (стратегування) є складним штучним дослідницьким конструктом, що використовується для акцентування значущості принципу життєтворчості, спирається насамперед на взаємодію таких елементів як життєва перспектива та життєві стратегії, котрі, своєю чергою, є результатом співвіднесення великої кількості внутрішніх складових та зовнішніх обставин та чинників, що за конкретних просторових та часових параметрів утворюють унікальну конфігурацію [Кухта, 2017і]. Слід підкреслити, що розгляд і життєвих перспектив, і життєвих стратегій, і їх сполучень ведеться в теоретичному руслі: наприклад, в реаліях людина здатна побудувати ефективні стратегії, що ведуть до життєтворчих, гуманістично орієнтованих практик, спираючись на інтуїтивне розуміння життєвої перспективи. Можлива безліч конкретних варіацій з цього приводу. Тому в рамках соціологічного підходу, що за визначенням спрямований на встановлення типових якостей, рис, процесів, механізмів, в самій методології узагальнення закладена певна похибка, яка ускладнює пошук відповідних показників. Чим детальніше досліджується явище, тим більш варіативними стають чинники, здатні істотно вплинути на закономірності його існування. Ця загальна вада абстрагування як методу теоретичного пізнання спрацьовує і при визначенні показників, за якими можна порівнювати міру актуалізованості життєтворчого компоненту в життєдіяльності конкретного суб’єкта. Тому, беручись до визначення показників різних компонентів соціального потенціалу, потрібно враховувати, по-перше, відсутність феномену в житті в «чистому» вигляді; зокрема, один і той же чинник може подіяти на представників одного й того ж соціального типу різним чином, навіть вплив на одну й ту саму людину може відрізнятись за рахунок стохастичності ситуації; по-друге, ступінь деталізації показників здатна перевести дослідження в розряд предмету іншої наукової дисципліни (наприклад, гуманістичної психології при подрібненні й соціальної філософії при укрупненні); по-третє, завжди відкритим залишається питання повноти й вичерпності обраного підходу, по-четверте, «правильно», тобто проголошеному відповідно дослідницькому завданню показникові суперечитиме подальша інтерпретативна логіка — чи то унаслідок парадигмальних або концептуальних вад, чи недоліків доступного інструментарію, чи неточному обранні емпіричних референтів. Беручи до уваги усі ці методологічні моменти, пропонуємо такі показники життєтворчого компоненту соціального потенціалу:



    • активність;

    • орієнтованість на майбутнє;

    • цілеспрямованість;

    • організованість життєздійснення.

Цей перелік може бути розширений, насамперед — за рахунок подрібнення, однак обійтись при побудові моделі життєвого проектування без якогось із вказаних показників, на наш погляд, важко, якщо взагалі можливо. Інша справа, що міра вираженості комплекса якостей, який охоплює даний показник, може відрізнятись за ступенем і значною мірою. Може виникати досить широкий спектр реальних сполучень, що диференційовані структурно, але за рахунок компенсаторних механізмів матимуть однаковий остаточний функціональний ефект. Так само і всередині кожного комплекса нерозвиненість, недорозвиненість, неактуалізованість якоїсь однієї якості може компенсуватись іншою. Головне те, що в цілому і зазначені компоненти, і запропоновані показники слугують гуманістичному, спрямованому на розвиток суб’єкта способу релізації соціального потенціалу, що й дає право позначити нашу модель як гуманістичну.

Якщо розглянути інші компоненти соціального потенціалу, що є більш статичними і через це відносяться нами до пасивної підструктури, то показниками психофізіологічного компоненту є суб’єктивні уявлення про стан здоров’я і для людей старшого віку — оцінка імовірної тривалості останнього етапу життя, для ціннісного — ціннісні орієнтації й пріоритети в економічній, політичній, культурній, дозвіллєвій сферах тощо; майновий компонент зумовлює показники матеріального стаику — розмір і стабільність доходів, рівень забезпечення вітальних потреб, накопичення, задоволеність матеріальним становищем. Статусний компонент розкривається через показники статусно-рольових відносин: соціальне положення, ступінь задоволеності ним, парціальні статуси — сімейний, політичний, у сфері дозвіллєвих практик [Кухта, 2014g]. Статусні показники є вагомими також для професійного, освітнього компонента, зокрема, рівень освіти, подальше підвищення кваліфікації, перекваліфікація тощо. Для трудового компоненту найважливішим є показник спроможності виконувати доступну за кваліфікацією та досвідом роботу, який інтегрує численні дрібніші показники: утомлюваність, уважність, збереження професійного рівня і т. д [Меншикова, 2008]. Для людей старшого віку, що з певних причин продовжують трудову діяльність після настання пенсійного віку, актуальним є показник відповідності вимог посади рівню професійних можливостей [Смирнова, 2008b].

Показники соціального потенціалу можуть розглядатися більш диференційовано чи укрупнено залежно від дослідницької мети і особливостей суб’єкта соціального потенціалу, його життєвої компетентності та досвіду. Слід наголосити, що в структурі запропонованої нами моделі соціального потенціалу людей старшого віку виокремлюється домінантний компонент — життєтворчий потенціал. Перспективне життєве орієнтування та вироблення життєвих стратегій, спрямованих на успішне подолання життєвих перешкод, на нашу думку, конкретизується у відповідних для певних прошарків похилих людей конфігураціях показників [Мартинюк, Кухта, 2015]. Визначити специфіку життєтворчого компоненту за допомогою якогось одного показника неможливо, хіба що дати узагальнену оцінку, на кшталт: високий, середній чи низький рівень розвиненості. Проте результат буде сумнівним як унаслідок відсутності недвозначних критеріїв оцінки, так і певної розмитості, поліморфності її предмету. Вважаємо, що рішення полягає у співставленні наведених нами емпіричних показників та виділенні певних векторів актуалізації соціального потенціалу, наголос щодо яких робиться в залежності від пріоритетності тієї чи тієї властивості. Таку спробу здійснено в емпіричній частині роботи (див. Розділ 4).

Зараз же наше завдання з’ясувати, яку роль відіграють життєві перспективи в житті суб’єктів, чи є вони такими необхідними? В процесі розгляду ззначення перспектив, встановлено, що вони наділені значною кількістю функцій, серед яких, зокрема:



  • смислоутворююча, що полягає у зверненні погляду суб’єкта до кінцевої цілі його життєдіяльності;

  • пізнавальна — спрямована на усвідомлення та пізнання власного життя, співвіднесення здобутого досвіду з майбутніми подіями;

  • світоглядна — реалізується у виробленні певного світогляду, баченні життя з конкретної позиції життєвого шляху;

  • мотиваційно-спонукальна — слугує стимулом до певних дій і вчинків на основі передбачення подій майбутнього;

  • організаційна — передбачає організацію життєдіяльності для досягнення бажаного в майбутньому;

  • регулятивна — забезпечує в саморегуляції життєдіяльності суб’єкта на основі вибудовування певної ієрархії з менш та більш суб’єктивно значущих подій і вчинків;

  • охоронна — убезпечує суб’єкта від певної поведінки на основі передбачення імовірних негативних подій у майбутньому;

  • гармонізуюча — сприяє гармонізації та впорядкуванню життя суб’єкта на підґрунті уявлень про імовірне майбутнє;

  • ідентифікаційна — створює можливість ідентифікації суб’єкта з певними подіями, вчинками в минулому та проектуванні їх на майбутнє, допомагаючи таким чином самоусвідомленню;

  • ціннісно-орієнтаційна — створює умови для формування ціннісних пріоритетів з огляду на очікуване майбутнє;

  • адаптивна — сприяє пристосуванню до умов середовища існування, передбаченню їх змін у майбутньому [Кухта, 2018b].

Інтерпретація цих функцій залежить від площини, в якій досліджується проблема життєвих перспектив; важливо, утім, не забувати, що в дійсності ці функції діють невіддільно одна від одної, визначаючи роль життєвої перспективи у життєздійсненні особистості під час реалізації її соціального потенціалу. Різноплановість існуючих напрямів інтерпретації життєвих перспектив закономірно приводить до створення численних типологій життєвих перспектив. Не претендуючи на те, щоб охопити весь імовірний спектр типологізації перспектив, вважаємо за доцільне назвати найістотніші, з нашого погляду, критерії та види перспектив:

— за типом суб’єктів:



  1. індивідуальні (стосуються індивіда);

  2. колективні (стосуються соціальних груп);

— за часовими рамками:

  1. перспективи, далеко спрямовані у часі;

  2. перспективи, середньо спрямовані у часі;

  3. перспективи, коротко спрямовані у часі;

— за спрямуванням:

  1. ретроспективні (спрямовані на відтворення у майбутньому цінностей минулого);

  2. інноваційні (спрямовані у майбутнє);

— за рівнем усвідомлення:

  1. нечітко усвідомлювані перспективи;

  2. яскраво усвідомлювані перспективи;

— за динамічністю (мінливістю):

  1. динамічні (перспективи, що зазнають частих змін);

  2. середньо динамічні (перспективи, що зазнають змін у кризові періоди життя суб’єкта);

  3. консервативні (перспективи, що за будь-яких умов не зазнають суттєвих змін);

— за насиченістю:

  1. насичені (кількість передбачуваних подій у яких є доволі значною і деталізованою);

  2. середньо насичені (перспективи, помірно наповнені важливими подіями);

  3. ненасичені (перспективи, наповнені лише найбільш значними подіями життя);

— за рівнем організованості:

  1. організовані (перспективи, для яких характерна раціональна організація та планування, цілеспрямований рух до бажаного та подолання перешкод);

  2. стихійні (перспективи, для яких характерний стихійний, неорганізований, інтуїтивний рух до бажаних об’єктів та подолання перешкод);

— за рівнем реалістичності:

  1. реалістичні (опираються на раціональне прогнозування імовірних зовнішніх подій і співвіднесення їх з власними мотивами та можливостями);

  2. нереалістичні (перспективи, в яких відсутнє співвіднесення внутрішніх імпульсів, мотивів, бажань з зовнішніми подіями);

— за шириною охоплення:

  1. масштабні (стосуються усього життя суб’єкта);

  2. локальні (стосуються окремих сфер життя суб’єкта);

— за емоційним спрямуванням:

  1. оптимістичні, позитивно забарвлені (перспективи, в яких суб’єкт розраховує на розвиток подій за прийнятним та бажаним для нього сценарієм);

  2. песимістичні, негативно забарвлені (перспективи, в яких суб’єкт розраховує, що події розвиватимуться за небажаним для нього сценарієм).

Проблематика конструювання життєвої перспективи в умовах сучасного індивідуалізованого світу вельми актуальна, адже як ніколи раніше в історії окрема особистість має унікальні можливості для побудови свого життя в бажаному для неї форматі. Досвід вивчення життєвого шляху особистості в гуманітарних науках створив традицію інтерпретації життєвої перспективи як атрибуту життєдіяльності, проте основоположні принципи її формування та розгортання досліджені доволі фрагментарно. Це частково пояснюється мультипарадигмальністю гуманітарних наук і відповідною складністю спроб інтегрувати і систематизувати в єдиному смисловому полі існуючі напрацювання [Там же].

Крім процесуальності, дуже важливими напрямами щодо реалізації соціального потенціалу актора є також визначення співвідношення між суб’єктивним змістом життєвої перспективи і практиками її втілення, виявлення і системне співвіднесення чинників, що впливають на формування життєвої перспективи. Не задіяним донині залишається проблемний підхід, відповідно до якого прогнозоване майбутнє розглядається крізь призму проблем, які вже намітилися або можуть виникнути потенційно. Життєві проблеми — те, що привноситься в картину майбутнього (так само, втім, як і сьогодення) ззовні, в силу обставин, соціальної макро- і мікроситуацій, що виникла або тільки виникає, які зачіпають інтереси суб’єкта життєвої перспективи і змушують його адаптувати свої дії з реалізації соціального потенціалу до тієї конфігурації зовнішніх умов і внутрішнього стану, що склалися.

Життєва перспектива виступає передумовою збереження цілісності і послідовності життя суб’єкта. Це своєрідна карта-абрис передбачуваного майбутнього життя, «навігатор», за допомогою якого він орієнтується, визначаючи шляхи (стратегії), які вважаються оптимальними (або принаймні порівняно найбільш прийнятними) для досягнення поставлених цілей. Фактично життєва перспектива є формою антиципації (лат. аntocipatio — заздалегідь складене поняття), під якою в суспільствознавстві і людинознавстві розуміють передбачення, уявлення про майбутнє явище (чи подію), що виникає до того, як воно сталося і могло бути сприйнято; очікування настання чогось; уявлення про результат того чи іншого процесу, що мислено формується до його реального досягнення і виступає засобом зворотного зв’язку при плануванні дій [Мартинюк, Кухта, 2015].

Універсальність механізму побудови й використання життєвої перспективи як саморегулятора життєздійснення взагалі і реалізації соціального потенціалу зокрема полягає в тому, що кожен індивід вдається до нього незалежно від того, яке положення (статус) у суспільстві займає. Ключова характеристика homo sapiеns — інтелект, здатність до усвідомлення свого «я» і себе в цьому світі, а також іманентно притаманна здатність заглядати уперед у часі (передбачення). Так, ще з давніх часів людям було необхідно підготуватися до суворих, холодних зим і накопичити провізію, щоб пережити несприятливий час. І якщо у певних видів тварин подібна поведінка має інстинктивний характер (наприклад, запасання жиру або їжі на зиму), то у людини воно є усвідомленим процесом, адже інстинкти не диктують нам подібної поведінки. Так само, як підготовка до облоги жителів фортець у період середньовіччя була результатом передбачення, а не дії інстинктів.

Власне, здатність до антиципації є необхідною передумовою до побудови життєвої перспективи. Залежно від психологічних особливостей різних людей їх можливість до побудови реалістичної і далеко спрямованої в часі перспективи може вельми відрізнятися, але навіть люди з низьким рівнем рефлексії намагаються передбачити, що їх чекає завтра — це необхідність для виживання людини в не завжди сприятливих умовах навколишнього середовища. Інше питання, що можливості адекватної антиципації порівняно обмежені, оскільки майбутнє, а отже, і уявлення про нього вельми варіативні, тобто змінюються залежно від ситуативної конфігурації незліченної кількості чинників. Соціальний статус, освітній рівень, матеріальне забезпечення, належність до тієї чи іншої статі або раси не виключають можливості людини до передбачення майбутнього і побудови життєвої перспективи, однак ці чинники можуть вплинути на специфіку цієї побудови і кінцевий «вид» побудованої «будівлі».

Коли і як починає формуватися життєва перспектива? Початкове бачення майбутнього життя задається в ранньому віці найближчим оточенням — дитина орієнтується в різних видах діяльності найближчого оточення і починає дізнаватися більше про навколишній світ. Найважливіша річ, пов’язана з орієнтуванням у майбутньому — визначення діяльності, якою людина буде займатися після досягнення дорослості. Одне з перших питань, які ставлять дитині — «Ким ти хочеш стати?». Це є перша, важлива цеглинка на шляху побудови життєвої перспективи. Бачення, уявна картинка майбутнього вимальовується в дитинстві, проте в цьому віці вона насичена головним чином напівказковими мріями, фантазіями, вельми далекими від реально можливого.

Початковим засобом формування зачатків життєвої перспективи виступає, поряд зі спілкуванням, ігрова діяльність. Внутрішнє життя людини відповідно до теорії рекапітуляції (С. Холл) поділяється на кілька етапів залежно від переважаючих настроїв певного віку (казковий, героїчний, романтичний, реалістичний і т. д.): «дитина у своєму розвитку повторює всі стадії розвитку психіки, які пройшло людство. Порядок і швидкість проходження кожної стадії вроджені й задані генетично... Механізмом, який сприяє переходу з однієї стадії розвитку на іншу, є гра » [Hall, 1922].

На початкових етапах формування перспективи переважають фантазії, мрії про бажане майбутнє, які мало співвідносяться з можливостями і здібностями самої людини. Це можуть бути мрії про подвиги і славу (наприклад, колись діти бажали отримати професію, яка гарантувала б повагу інших, була «героїчною»: космонавт, льотчик, моряк; сьогодні це може бути бажання стати відомим співаком, зіркою кіно і телебачення, моделлю і т. д.); багатство (стати мільйонером, мати будинок або яхту і т. п.); подорожі та пригоди [Мартинюк, Кухта, 2015].

У міру дорослішання індивід змушений щоразу робити вибір, що впливає на все його подальше життя. Як уже зазначалося, першим таким великим вибором зазвичай є вибір професії, а й надалі, якщо індивід жадає бути ефективним і досягти бажаного, він повинен продумувати стратегію поведінки, способи досягнення цілей і прагнути усвідомлено здійснювати наступні не менш значущі вибори. Тому чим старшою стає людина, тим більше таких виборів у неї за плечима. Спираючись на накопичений досвід, вона має відносно вищі шанси адекватно передбачити, що чекає її за наступним життєвим «поворотом». Таким чином, починаючи з дитинства, відбувається поступовий перехід від інтуїтивної (яка тільки-но вибудовується) перспективи до спроби побудувати її на підставі аналізу та усвідомлення свого життя, своїх потреб і своїх можливостей, осмислення власного соціального потенціалу.

Варто зазначити, що, на думку Н. Соболєвої, життєвий вибір є процесом, який зачіпає майже всі підструктури особистості. Він складається з цілого ряду компонентів:



    • вироблення внутрішньої позиції, особистого ставлення до умов, які створюють ситуацію вибору;

    • зіставлення можливих позитивних і негативних наслідків вибору, передбачення його результату в соціальному і індивідуальному сенсі;

    • визначення життєвої перспективи і складання життєвих планів;

    • визначення практичної лінії поведінки і перебудова системи поведінкових установок і стереотипів відповідно до прийнятих рішень [Соболева, 2015].

Здійснення тих чи інших життєвих виборів і осмислення їх наслідків, як безпосередніх, так і віддалених, створює габітуальну базу для формування індивідуальної життєвої перспективи, визначає її спрямованість; водночас її «яскравість» перебуває в безпосередній залежності від кількості доленосних або, хоча б, важливих подій, які потенційно відбудуться в часовому відрізку від теперішнього до майбутнього. Прогнозовані (плановані й передбачувані) події, які отримують статус життєвих проблем залежно від того, якою мірою вони зачіпають інтереси суб’єкта, локалізовані в часовому континуумі з точки зору віддаленості в часі, диференційовані за ступенем їх значущості (тобто можливості вплинути на подальше життя індивіда), утворюють часово-подієвий каркас життєвої перспективи [Кухта 2014b; 2016b].

Під життєвими подіями розуміються актуальні (такі, що мають для особистості та її соціального оточення нагальний інтерес), значущі (займають високе місце у ціннісній ієрархії особистості) й організовані (упорядковані) дії, що здійснюються у конкретних умовах місця і часу. Незважаючи на те, що кожна подія життя унікальна та неповторна, вона спрямовується деякими відносно постійними (інваріантними) та стійкими орієнтаціями. Стратегічне орієнтування поширюється на події майбутнього життя; оперативне детермінує буденні події; ретроспективне стосується подій минулого життя — хоча вже здійснених, проте таких, що залишаються з тих чи інших причин у сфері підвищеної уваги. Найчастіше життєва подія є сферою спільної дії різних типів (підсистем) орієнтування.

Спрямованість у майбутнє, окрім часового, має смисловий вимір і детермінована пошуком сенсу життя, становленням життєвої позиції і дотриманням життєвої лінії. Тому передумови реалізації життєвої перспективи в структурі соціального потенціалу пов’язані із соціальною можливістю людини до саморегуляції: постановки цілей, уявлення про шляхи (стратегії) та засоби їх досягнення, готовність щодо виконання програми дій та реалізації власних планів, а також можливістю до продукування системи суб’єктивних критеріїв, за якими відбувається контроль та оцінка результатів. Ціннісно-смислова система, яка виконує функції регуляції і контролю планування та реалізації соціального потенціалу, має просторово-часовий вимір свого розгортання. Тому саме гармонійна взаємопов’язаність часового та смислового вимірів життєвого світу є головною передумовою становлення узгодженої життєвої перспективи, здатної виконувати регулівну функцію щодо перетворення потенційних можливостей у реальні. Знову ж таки, ці можливості до гармонізації є залежними від конкретних соціальних умов, доступності ресурсів, стану решти компонентів соціального потенціалу.

Ведучи мову про процесуальність життєвої перспективи й у ширшому масштабі — соціального потенціалу загалом, можна означити останній як соціальний процес, що розгортається в часі та просторі, містить ряд подій, що мають цінність для індивіда, групи, суспільства водночас, а також як суб’єктивну картину, що включає образи майбутнього, минулого і теперішнього. На основі таких образів вибудовуватиметься життєва перспектива. Така суб’єктивна картина власного життя включатиме уявлення людини щодо часу життя, тобто матиме певну протяжність і межі [Кухта, 2014b]. На думку деяких вчених, в суб’єктивній картині життя відображаються соціально зумовлені просторо-часові характеристики життєвого шляху. Час тут виступає в ролі суб’єктивно значущої цінності, відображеної в подіях, що відбулися саме протягом певного вікового періоду. Вік та час, а також пережиті суб’єктом події становитимуть основу реалізації соціального потенціалу на різних відтинках життя. Оскільки суб’єкт здебільшого розглядається як творець власного життєвого шляху, то суб’єктивна картина його життя, розгорнута в часі, та життєва перспектива — залежать від його діяльності [Головаха, Кроник, 1984; Ежов, 2005].

Слід сказати, що найчастіше про життєву перспективу йдеться тоді, коли справа стосується індивідуального актора; однак припустимим, на нашу думку, може бути використання цього терміна тоді, коли визначаються надіндивідуальні уявлення про часово-просторові рамки існування певної групи, категорії чи страти. При збереженні відмінностей у походженні, способах, засобах і механізмах утворення та функціонування життєва перспектива для індивідуального та надіндивідуального акторів поставатиме як суб’єктивне уявлення щодо вірогідного характеру змін соціальної реальності й свого місця у передбачуваній картині світу. При цьому для окремого індивіда важливою особливістю життєвої перспективи буде те, що вона враховує не лише імовірні соціально-ситуаційні (та, відповідно, статусно-рольові зміни), не лише динаміку соціоресурсного забезпечення життєвих потреб і планів, а й біологічну складову, пов’язану з віковими параметрами і, власне, обмеженістю часу життєдіяльності.

Обмеження часу життєдіяльності, на нашу думку, можна визначити як фундаментальну складову життєвого орієнтування (М. Мамардашвілі говорив, що «життя є зусиллям у часі» [Мамардашвили, 2014]). Час можна визначити як зовнішні межі буття і форму впорядкування простору — так, виокремлюють різні види часу: космічний, соціальний, психологічний тощо. При цьому розгортання часу матиме лінійний характер, тобто час існує «саме тут», в одній точці простору. Намагаючись побудувати своє життя відповідно до вимог, що ставляться суспільством та власних уявлень про бажане чи небажане для себе, людина заходить у своєрідний глухий кут: світ людини є світом неперервних протиріч та необхідності вибору між ними. Майже завжди ці вибори наділяються характеристиками хорошого або поганого. Вибір не може бути легким, оскільки повністю хорошого та повністю поганого не існує — кожна річ та явище складається з безлічі різноманітних характеристик, яким теж можна надати значення хорошого та поганого. Таким чином, людський розум майже безперервно аналізує та здійснює вибір. При цьому мислення розгортається переважно лінійно, зважуючи майбутні та минулі події чи їх імовірності у системі причинно-наслідкових зв’язків.

Час (чи то соціальний, чи індивідуальний) теж розгортається лінійно, не розгалужуючись. Його можна порівняти з зором: є прямий, а є периферійний зір. Зосереджуючись лише на прямому — з зони уваги випускається те, що коїться на межі — тому врахувати всі зміни важко. Так і тут — охопити мисленням все, що відбувається з самим індивідом, його найближчим і віддаленішим оточенням, усю динаміку діяльності — неможливо, а от у міру старіння, тобто скорочення майбутнього життєвого шляху, зростатиме необхідність обирати лише краще, тобто виключати імовірність помилкових виборів. Життєва перспектива перетворюватиметься на вірогідне поле з певною тривалістю існування, у межах якого, спираючись на можливості свого соціального потенціалу, суб’єкт здатен актуалізувати ряд подій. Оскільки поле має визначені, обмежені розміри (часову тривалість), окреслене як ресурсними можливостями, так і уподобаннями, і прагненнями людини, то кількість подій, які передбачає людина (чи на які претендує цілеспрямованими діями), буде обмежена.

Велика кількість виборів на сьогодні для кожної людини підкріплюється невизначеністю можливостей, адже життя і далі сповнене ризиків — так, підвищується загальний рівень забрудненості навколишнього середовища, виникають нові зони соціальної напруженості, доступ до медичного обслуговування не завжди є вчасним та можливим. Тому варто розглядати старіння з точки зору його як процесу, що стосується і суспільства, і кожного індивіда зокрема — життєва перспектива не може вибудовуватися без урахування соціальних умов життя. Власне, навіть в означенні старіння, як ми бачили, постають труднощі, адже чітких меж, тим паче з погляду культурного лагу, між середнім віком та старістю немає [Кухта, 2016a].

Імовірно, різна вікова періодизація значною мірою залежить від спроможності категорії громадян похилого віку продовжувати активне соціально-економічне життя. Своєю чергою, така спроможність залежатиме від середньої тривалості життя в суспільстві, яка так само залежить від ряду показників і суттєво відрізняється у різних країнах в різні історичні періоди.

Нагадаємо, В. Фролькіс стверджував, що старіння є обов’язковою ланкою вікового розвитку й розглядав його як результат порушення механізмів саморегуляції на різних рівнях життєдіяльності організму, наголошуючи, що в процесі старіння поряд зі згасанням активності функцій життєзабезпечення і обміну речовин мобілізуються важливі адаптивні механізми, названі «вітауктом». Останнє положення є доволі важливим, адже свідчить про опір людини похилого віку процесам, що вважаються нормальними та є обов’язковими умовами розвитку. Дослідник був певен, що вітаукт є механізмом, що визначає стійкість і тривалість існування живої системи, водночас як діє цей механізм достеменно невідомо [Фролькис, 1975; 1985; 1989]. На нашу думку, до таких опірних старінню сил цілком можна віднести свідомість людини, котра займається пошуком шляхів відстрочення старості. У цьому відношенні продовження життєвої перспективи можна було б вважати наслідком переоцінки суб’єктом власних життєвих сил та орієнтації в часі подальшого життя. Звісно, це доступно лише розумним істотам. Тривалість життя тварин змінюється несуттєво, тоді як для людини доступний пошук нових шляхів його продовження. Продовження життя та життєвої перспективи, імовірно, можна пов’язати зі збереженням якостей, притаманних молодшому віку — статусу, соціальної активності, здоров’я. Виходячи з цього, можна виокремити різні типи старіння.

Л. Анциферова робить висновок про те, що за рядом характеристик (рівень активності, стратегії переборення труднощів, ставлення до світу та до себе, задоволеність життям) можна розрізнити два основні типи людей похилого віку. Перший тип — люди, що мужньо переживають вихід на пенсію, переключаються на нові цікаві справи, встановлюють нові дружні зв’язки, зберігають здатність контролювати своє оточення. Все це приводить до переживання ними почуття задоволення життям і навіть збільшує його тривалість. Другий — такі, що пасивно ставляться до життя, переживають відчуження з боку оточуючих. Вони демонструють зниження показників інтелекту, звуження кола інтересів, втрату поваги до себе, відчуття непотрібності та особистісної неадекватності [Анцыферова, 1994].

Загалом, прийнято вважати, що регресивні зміни, які відбуваються в організмі людини, пов’язані зі збільшенням хронологічного віку. Проте оцінка біологічного віку при старінні є однією з дискусійних проблем вікової фізіології. Людина здатна почуватися, виглядати та відповідати віку, молодшому чи, навпаки, старшому за свій паспортний вік [Стюарт-Гамильтон, 2002]. Поряд з тим старіння хоча і є універсальним біологічним процесом, проте реалізується у конкретних соціокультурних умовах, будучи комплексним явищем, що включає особистісні, соціальні, економічні аспекти життя людини. На соціальну активність людини похилого віку впливають такі чинники:



    • належність до соціального класу. Так, Дж. Бонд і П. Колман [Bond, Coleman, 1993] вважають, що соціальний клас — більш сильний показник способу життя, аніж вік;

    • ґендер — зокрема, у більшості суспільств жінки живуть помітно довше за чоловіків;

    • етнічна належність.

Ці чинники визначаються як «потрійна небезпека» (triple jeopardy) [Norman, 1985].

За Е. Еріксоном, старша людина зможе відчути повноцінність, якщо зуміє подолати три кризи: пов’язану зі зміною соціального статусу, з усвідомленням погіршення здоров’я, з прийняттям думки про невідворотність смерті. Справді, вчений зумів означити найбільш вагомі причини психологічних турбот старих [Erikson, 1986; Эриксон, 2002]. На нашу думку, часто ці кризи підсилює розуміння погіршення матеріального становища та приходу самотності, пов’язаної зі зміною соціального статусу і смертю ровесників.

Старші люди, крім того, є більш консервативними. Вікові зміни зачіпають мозок людини, в якому відбувається складна перебудова, що призводить до змін його реакцій. Н. Корсакова та Л. Московічюте, звертаючи увагу на нейропсихологічні аспекти старіння, зазначали, що зазвичай старіння супроводжується змінами, у процесі яких починають переважати гальмівні процеси (виникають такі феномени, як сповільнення виконання різних дій, звуження обсягу психічної активності, закріплюються раніше усталені стереотипи діяльності тощо) [Корсакова, Московичюте, 1988]. Головною психологічною особливістю старшого віку стає ригідність мислення — розумові процеси загальмовуються, що призводить до труднощів у соціальній адаптації [Психология среднего возраста, старения, смерти, 2003; Психология старости, старения, 2003]. Доповнюючи це, найбільш характерними загрозами соціального характеру для похилих громадян можуть бути бідність і матеріальне неблагополуччя, погіршення здоров’я і ризик смерті, ризик соціальної ізольованості, втрата родинних зв’язків [Сонин, Дыскин, 1984; Симонова, 1998; Дмитриев, 2000], деформація норм поведінки, загроза шахрайських дій щодо них, насилля [Жестокое обращение с пожилыми людьми, 2003, с. 131-151; Пучков, 2005; 2006; 2009].

Сучасна людина живе в полі перетину багатьох вимірів (фізичного, особистого, соціального, духовного), наділена обов’язками по узгодженню буття в множині смислів, необхідністю бути всюди, конкретно маючи можливість перебувати в одному. При цьому вона наділена можливістю виборів з великої множини вибраних кимось і колись та несе відповідальність за свої вибори [Кухта, 2017h]. Людина є прив’язаною до соціального світобачення, котре відсіює в сприйнятті все принципово нове. Такі фільтри свідомості багатозначні та допускають безліч варіантів світосприйняття, проте переходу до іншого бачення світу перешкоджає ірраціональний страх, що доповнюється набутою з віком ригідністю мислення.

Якщо поглянути на побудову життєвої перспективи з різних точок вікового відліку, то люди старшого віку мають значно більший багаж значущих подій та подолання складних ситуацій. У молоді більш важливою виступатиме майбутня життєва перспектива, у людей похилого віку, імовірно, ретроспективні події. Зокрема, за даними Є. Чуєвої, старшим людям притаманні не пасивні спогади про минуле, а активне включення емоцій, пов’язаних з минулими подіями, у теперішнє їхнє життя [Чуева, 2011]. Водночас запорукою життєвої активності на даний момент виступає побудова майбутньої перспективи, котра у людей похилого віку уже коротша. За умов продовження минулої життєвої перспективи та скорочення майбутньої важливим є віднаходження нових сенсів для життя і діяльності, збагачення подіями і ситуаціями, відмінними від минулих подій у житті суб’єкта.

Підсумовуючи, можна сказати, що старість залежить від того, якою діяльністю вона заповнена, адже народження не є єдино разовим актом, а є постійним процесом, тому що жити — значить постійно народжуватися. І хоча для сучасних старих людей важче орієнтуватися в уявленнях дітей та внуків, важче знайти взаєморозуміння, а ровесників стає суттєво менше, а побудова життєвої перспективи у світі, що надає багато варіантів до вибору, є доволі складним завданням, все ж бачення життя людьми похилого віку виходить з їх актуальних можливостей та концентрації досвіду проживання минулих подій. При цьому саме переконаність у пролонгованості свого майбутнього існування викликатиме відчуття задоволеності від теперішнього життя.

Особистісними передумовами для побудови життєвої перспективи повинні бути знання про власні можливості — здоров’я, генетичні передумови, економічні і соціальні ресурси, а також бажання жити, воля до життя [Кухта, 2014a], що поєднується з рефлексивними навичками, котрі дають змогу акумулювати всі ці якості у вигляді адекватних вікові життєвих стратегій. Соціальними передумовами є сприяння з боку державних і недержавних інститутів і організацій, що покликані організувати соціальний простір з погляду можливості реалізувати соціальний потенціал людей старшого віку.

3.4 Проблемно-подієвий підхід до аналізу життєвих перспектив людей старшого віку

Коли йдеться про майбутнє, уявлення про нього також може бути зведене до ряду подій, котрі, проте, можуть відбутися чи не відбутися, тобто перебувають у статусі «потенційно можливих». Досі переважав підхід, що вимірював час особистості суб’єктивно значущими подіями [Головаха, Кроник, 1984; Украинец, 1987; Розова, 1995], однак недостатньо обмежитися лише ним, оскільки він дає уявлення про факти життя в ретроспективі з погляду їх значущості для суб’єкта оцінювання, тобто ці події уже відбулися і не можуть бути змінені. Але відбудуться вони чи ні — є найважливішою, однак не єдиною площиною, в якій вони розглядаються. Особливість життєвої перспективи полягає в присутності моменту оцінки з погляду суб’єктивної бажаності чи небажаності події, настання якої оцінюється як можливе, більш-менш вірогідне. Саме на перетині ліній «можливе-неможливе» і «бажане-небажане» відбувається формування життєвої перспективи в рамках подієвого підходу. Але таке бачення майбутнього є доволі статичним, у його «прокрустове ложе» не вкладається варіант майбутнього, що часто має місце у житті, — «цілком імовірне, але небажане», точніше, тих стратегій, що застосовуються за таких умов і надають передбачуваній ситуації динамічності (варіативності) залежно від ступеня реалізації соціального потенціалу суб’єкта перспективи. Можна зауважити щодо існування принаймні чотирьох основних видів життєвих стратегій на випадок передбачення майбутніх проблем — подолання, уникнення, адаптації, ігнорування — і безлічі похідних комбінацій, що сполучають елементи базових типів стратегій. Людина — активна істота, здатна своїми діями досягти змін потенційно несприятливих обставин життя, вирішувати проблеми, що їх передбачає. Тому ми пропонуємо дещо інший підхід, який можна позначити як проблемно-подієвий.

З погляду проблемно-подієвого підходу життєві перспективи можна охарактеризувати як вектори розгортання майбутнього щодо вірогідності наповнення його певними подіями, що оцінюються не лише з позиції бажаності/небажаності настання цих подій або їх наслідків, а й щодо того, чи існує потенційна можливість уникнути небажаного розвитку справ. Знову ж таки, ця потенційна можливість оцінюється як у межах індивідуальної спроможності, так і в межах надіндивідуального (колективного, соціального) потенціалу. Та насамперед, вважаємо, життєві перспективи формуються шляхом виділення подій, які бажано, щоб відбулися (події-цілі), задля досягнення яких вибираються відповідні стратегії, і подій, настання яких не бажано (події-проблеми), щодо яких також прогнозуються певні стратегічні способи дій, спрямовані на уникнення або принаймні пом’якшення впливу і наслідків негативного розвитку ситуації.

У першому випадку, говорячи про плановані й передбачувані позитивні майбутні події в житті індивіда як ключові моменти життєвої перспективи, слід визначити, якими можуть бути ці події. Передусім їх слід розглядати щодо критерію доленосності. Тобто доцільно імовірні події майбутнього розглядати на підставі їх ваги в житті індивіда — того впливу, який подія може надати подальшій течії життя. Звичайно, міра значущості впливу є суб’єктивною, адже одна і та ж подія в житті різних осіб може останніми сприйматися зовсім по-різному: так, для жінки важливою подією може бути народження дитини, тоді як для її чоловіка подібну важливість матиме щось інше, наприклад, ситуація кар’єрного злету. Проте, незважаючи на можливі відмінності в оцінці подій, універсальним моментом слід вважати те, що внутрішні критерії їх важливості існують у кожного. Питання полягає в тому, які вони. На нашу думку, головними показниками значущості події може бути показник масштабу і (або) тривалості впливу події на життя людини, а також її здатність змінити хід життя. Виходячи з цього, виділяємо такі види подій:



    • доленосні події — значні, вузлові моменти життя: вступ на навчання, робота, одруження, народження дітей; ситуації, пов’язані зі значними переживаннями, хвороби, смерть близьких; міграції, соціальні переміщення, значні соціально-історичні події, які можуть змінити життя індивіда: привести до втрати близьких, житла, зміни життя в цілому. Тобто такі події, що здатні змінити долю, розвернути в іншому напрямі увесь подальший шлях індивіда;

    • важливі події — події, які можуть бути пов’язані з соціальною мобільністю (кар’єра), життям близьких (вступ дитини до школи, у вуз, народження внуків і так далі). Можуть вплинути на поведінку і життя індивіда в межах від декількох місяців до декількох років;

    • події другорядні, порівняно невеликі за значенням (це можуть бути щорічні ключові події — поїздки на відпочинок, здійснення давно запланованого, придбання довгострокових речей і так далі). Можуть вплинути на поведінку індивіда в межах від декількох тижнів/місяців до кількох днів;

    • дрібні, локальні події, які можуть вплинути на поведінку індивіда в межах дня/тижня.

Причому масштаб і тривалість дії можуть змінюватися; те, що вважалося принципово важливим, здатне перетворитись на неважливе, нікчемне, і навпаки. Наповненість життєвої перспективи, її «яскравість» визначається її інтенсивністю, подієвою насиченістю, тобто кількістю доленосних або, хоча б, важливих подій, які потенційно стануться в оцінюваному часовому періоді від теперішнього до майбутнього. Прогнозовані (плановані і передбачувані) події, які розташовані в міру віддаленості в часі й у міру їх значущості (тобто можливості вплинути на подальше життя індивіда), утворюють часово-подієвий каркас життєвої перспективи [Кухта, 2017g]. Тобто в життєвій перспективі знаходять віддзеркалення:

    • міра насиченості/ненасиченості майбутнього подіями;

    • співвідношення подій різної міри впливу (доленосних, важливих, не надто важливих, локальних);

    • структурованість у часі, послідовність подій (на відміну від інверсії подій, коли віддалені в часі осмислюються і видаються яскравішими, ніж теоретично ближчі за часом події);

    • події, різні за співвіднесенням зі шкалою суб’єктивного емоційного сприйняття (не лише бажані, а й небажані, але можливі);

    • співвідношення подій, що стосуються самого індивіда з ситуацією в суспільстві і з життям людей, які відіграють важливу роль у житті самого індивіда.

У другому випадку життєва перспектива спрямована на передбачення і запобігання погрозам (фізичному існуванню або соціальним інтересам актора), з одночасним збереженням, а також, по можливості, збільшення рівня задоволеності життям. До погроз належать значущі для людини події, які можуть змінити хід його життя в негативний, з її погляду, бік. При цьому, навіть якщо індивід не в змозі вберегтися від настання подібних подій, завдяки сформованій адекватній життєвій перспективі у нього виникає завдяки завбачливості певний резерв часу для їх осмислення і вибору певної лінії (стратегії) адаптаційної поведінки [Там же].

Життєва перспектива особистості, окреслюючи як бажані, так і небажані моменти передбачуваного майбутнього, виконує ряд важливих для її нинішнього становища функцій. Як ми уже вказували, серед них можна виділити такі, як прогностична, мотиваційно-спонукальна (або мобілізаційна), організаційна, регулятивна, охоронна, гармонізуюча, ідентифікаційна, ціннісно-орієнтаційна, адаптивна. Кожна несе своє відповідне назві навантаження. Загалом функціональна сутність життєвої перспективи полягає в тому, що вона є механізмом побудови суб’єктивної картини світу, способом ідентифікувати себе щодо прогнозованих обставин і відносин нового етапу життя з погляду пріоритетності цілей, очікувань щодо ресурсів і стану власних здібностей. Міра сформованості здатності до саморефлексії, спроможність вибудувати адекватну ситуації життєву перспективу дає змогу уявити варіанти свого майбутнього, в міру можливості коригувати існуючі обставини в бажаному напрямі, стратегічно орієнтувати свою майбутню життєдіяльність.

Особливістю побудови життєвої перспективи, на відміну від життєвого програмування і планування, є те, що індивід закладає в передбачення майбутнього не тільки бажані для нього цілі і події, а й враховує можливість настання небажаних (проблемних). Оскільки об’єктивність життєвої перспективи визначається ступенем її реалістичності (тобто настанням певних, передбачуваних або планованих подій), антиципація небажаного розвитку подій і підготовка арсеналу придатних для адаптації до несприятливих умов стратегій принаймні не менш важливі, ніж планування способу дій за сприятливих обставин. Така інтерпретація ролі життєвої перспективи і становить базовий принцип проблемно-подієвого підходу, згідно з яким змістовно життєві перспективи структуруються на бажані події (з оцінкою ймовірності їх настання і прогнозом перебігу подій) і небажані події (виступаючі як проблеми, знову ж таки з суб’єктивним прогнозом щодо їх настання).

При цьому існує діалектичний зв’язок перших і других: настання одних здатне ініціювати інші, виникають, таким чином, причинно-наслідкові ланцюжки подій і проблем. У цьому сенсі життєві перспективи стають точкою відліку самоорганізації життя особистості: вироблення життєвих стратегій (алгоритмів діяльності) і конкретизація їх у вигляді планів діяльності (інструментів досягнення, подолання або уникнення) на основі сформованих у рамках життєвої перспективи уявлень сприяють можливості вибору генеральної лінії поведінки, когерентної водночас і потребнісно-мотиваційної (цілераціоналізованої) спрямованості суб’єкта, і його життєвій (соціальній) ситуації в її процесуальній, динамічній проекції. «Свідома організація особистістю свого життя передбачає розробку життєвої стратегії. Саме вона в цілому направляє життєвий процес особистості, попереджаючи виникнення дизгармонії і хаосу в подієвій та поведінковій картинах життєздійснення. Життєва стратегія — це модель побудови і здійснення особистістю свого життя з урахуванням перспективи, в якій втілюються ключові цілі особистості, фіксується життєва позиція і головна життєва лінія, здійснюється проекція її майбутнього життєвого шляху» [Титаренко, Злобіна, Лєпіхова, 2012; Кухта, 2018e].

Поняття життєвої стратегії, з одного боку, характеризує моральну прийнятність для особистості тих чи тих способів досягнення цілей, з другого — позначає шляхи соціальної адаптації суб’єкта до очікуваної соціокультурної ситуації, відбиваючи ресурсну забезпеченість реалізації соціального потенціалу. Життя людини в єдності його об’єктивних і суб’єктивних характеристик розгортається в конкретно-історичному індивідуальному життєвому світі, власне, і є предметом життєвого проектування і формування відповідної життєвої стратегії [Соболєва, 2002; Мартынюк, Соболева, 2004].

Таким чином, життєва перспектива є передумовою збереження внутрішньої цілісності і послідовності життя суб’єкта. Вона виступає осмисленою картиною бажаного/небажаного майбутнього, знаходиться у взаємозв’язку з програмованими і очікуваними подіями, від яких залежить соціальна цінність і сенс життя особистості. Це уявлення суб’єкта про ймовірний розвиток подій, що враховують його плани на майбутнє, систему цінностей і цілей, стратегії досягнення бажаного [Кухта, 2013b; 2015е].

За рахунок відмінностей у походженні, способах, засобах і механізмах створення та функціонування життєва перспектива для окремого як індивідуального, так і надіндивідуального актора стає унікальним, неповторним, суб’єктивним уявленням про ймовірний характер змін соціальної реальності і його власного становища (статусу) в передбачуваній картині світу, тобто прогнозом реалізації його соціального потенціалу.

При цьому важливо наголосити, що для індивідуального актора значущою рисою життєвої перспективи є те, що вона бере до уваги не лише можливі соціально-ситуаційні й зумовлені ними статусно-рольові зміни, не тільки вірогідність ресурсного забезпечення намічених планів, а й біологічну складову — тривалість життя і стан здоров’я. Навряд чи варто доводити безпосередню залежність стилю життєдіяльності від самопочуття та обмеженістю часу біологічного існування суб’єкта.

Тому дослідження життєвих перспектив має відбуватися щонайменше у двох вимірах: біологічна перспектива існування і соціальна перспектива, що взаємозалежать одна від одної, однак мають власну специфіку. До першої входять орієнтовна тривалість існування і стиль існування з погляду здоров’я/нездоров’я і хорошого/поганого самопочуття. Друга розглядається в системі координат задоволеність/незадоволеність життям у цілому, збереження/ зміна соціального статусу; можливість самореалізуватися чи її відсутність; адаптація/дезадаптація до суспільної ситуації, суб’єктивна орієнтованість на минуле/нинішнє/майбутнє.

Біологічна та соціальна площини виступають вихідними характеристиками життєвої перспективи. Однак перш ніж вести мову про їх змістову наповненість, необхідно вказати на чільну роль при формуванні картини майбутнього ряду параметрів, ступінь дотримання яких визначає міру її синтонності при оцінці й конструюванні прийдешніх проблем і подій життя [Кухта, 2018b].



Такими, на нашу думку, виступають здібності суб’єкта перспективи, з одного боку, до самопізнання (реалістичність самооцінки, послідовність цілепокладання, гуманістичний (самореалізаційний) потенціал), з другого —до осмислення свого життєвого світу (адекватна оцінка зовнішніх обставин, ймовірності виникнення тих чи інших ситуацій, певної кон’юнктури і т. д.). Розглянемо їх докладніше.

Реалістичність самооцінки. На етапі становлення уявлень про майбутнє важливо, щоб індивід міг передбачити власні особистісні зміни, можливі вектори зміни потреб і домагань; спрогнозувати, яка конфігурація бажань і потреб радше буде притаманною в певному віці, в той чи інший період життя. Це непросте завдання, але чим більш чітко і реалістично буде вибудувана модель, тим імовірніше, що індивід зможе досягти поставлених цілей; тим ефективнішим буде життєве орієнтування. Тому вагомою передумовою побудови життєвої перспективи є її реалістичність, заснована на реалістичності оцінок і самооцінки. Від реалістичності перспективи залежить ефективність виконання покладених на неї функцій — орієнтації, прогнозування, смислоутворення тощо. Реалістичність життєвої перспективи, забезпечуючи виконання цих функцій, створює підставу для життєвого орієнтування і маневрування. Реалістичність перспективи забезпечується, на нашу думку, поєднанням таких компонентів як:

    • адекватне усвідомлення власних можливостей і ресурсів;

    • розуміння і знання наявних наборів альтернатив, шляхів для вибору;

    • наявність можливих для досягнення цілей, бажаних речей, адекватний рівень домагань (тобто домагань, за яких зберігається баланс між бажаним і можливим). В узагальненому вигляді йдеться про намічений спосіб використання соціального потенціалу. Ми схильні назвати це «цілеспрямованим рухом до мрії».

Послідовність цілепокладання — побудова послідовності цілей за часом (цілі, які можуть бути досягнуті найближчим часом, цілі, досягнення яких можливо через певний проміжок часу); визначення можливості (досягнення певних цілей можливо лише після досягнення попередніх, проміжних цілей) і важливості досягнення (ієрархія цілей за їх значущістю). В остаточному підсумку, зіставлення важливості й часу досягнення цілей, виділення серед них пріоритетних — найбільш важливих і можливих до досягнення.

Гуманістичний (самореалізаційний) потенціал — врахування можливостей впливу прогнозованих подій та ситуацій на саморозвиток суб’єкта. Відповіді на запитання: «Що буде зі мною?», «Яким я можу стати внаслідок досягнення намічених цілей?». Аспект життєтворчості, частіше, не до кінця раціонально усвідомлюваний, а такий, що інтуїтивно вгадується на основі морального почуття, проте виступає істотним моментом при побудові життєвої перспективи. Розчарування в смисложиттєвих пошуках може накласти свій відбиток на уявлення про майбутнє і його планування. Адже людина, «заглядаючи» в своїх очікуваннях і планах у майбутнє свого життя, здатна коливатися в діапазоні від песимізму і повного відчаю (алармізму) до повної впевненості в найбільш сприятливому для себе завершенні подій сьогодення і майбутнього (принцип надії й абсолютного оптимізму).

Коректна побудова життєвої перспективи, яка була б адекватною не тільки зовнішнім обставинам, а й внутрішньому світу суб’єкта, вимагає відомих рефлексивних зусиль, припускаючи серйозну «роботу над собою». Це також частка соціального потенціалу — мати змогу, час і бажання осмислити можливі зміни себе. Оточуючі можуть допомогти в процесі «малювання» життєвої перспективи, посприяти «баченню» нових варіантів розгортання життя. Більше того, саме взаємодія суб’єкта життєвої перспективи з іншими соціальними акторами різного рівня зумовлює чільну роль такого принципу побудови життєвої перспективи, як принцип адекватної оцінки зовнішніх обставин. Тут відбувається поєднання і погодження індивідуальних і колективних (соціальних) потенційних можливостей самоздійснення [Кухта, 2018b].



Адекватна оцінка зовнішніх обставин. Звернемося до теоретичних побудов інтеракціонізму Ч. Кулі та Дж. Міда, при цьому безперечним є висновок про те, що суспільство виступає своєрідним дзеркалом для людини [Кули, 2000]. Вважаємо, що це значною мірою стосується і побудови уявлення про майбутнє — в соціальному дзеркалі можна «побачити» відображення свого майбутнього життя або ж «приміряти» життя інших на себе. Наприклад, значущі інші здатні впливати на життєву перспективу, озвучуючи власне бачення розвитку подій, що стосуються життя суб’єкта.

На підтвердження цієї тези наведемо думку О. Єжова, який вважає, що дослідження процесу взаємодії соціальних змін і життєвого шляху має здійснюватися не тільки на рівні взаємовпливу часу й особистості, а й на рівні структури взаємопов’язаних життів, що опосередковують відносини історії, соціальної структури і ходу людського життя. Дослідник навіть виводить своєрідний принцип у вивченні життєвого шляху — принцип взаємопов’язаних життів, виходячи з якого, людські життя включені в соціальні зв’язки (з родичами, друзями, співробітниками) упродовж усього життєвого циклу [Ежов, 2005]. При цьому кожне покоління в процесі прийняття важливих рішень пов’язане, тобто пов’язаними є соціальні світи окремих людей, а макроісторичні події проживаються людьми вже через такі світи [Кухта, 2018b].

Виходячи з розглянутих параметрів, у процесі побудови життєвої перспективи індивідові потрібно спроектувати, по-перше, зовнішнє тло, на якому розгортаються події: соціопросторове, тобто простір, в якому він перебуватиме певний відрізок часу (місце життя, роботи, навчання і т. п.); соціальне — соціальну ситуацію, в якій буде перебувати (люди, з якими контактуватиме, їх національна та соціокультурна належність, взаємозв’язки і стосунки) тощо. По-друге, внутрішнє тло, на якому розгортаються події: власний функціональний стан, комплекс передбачуваних потреб, їх ієрархію, ціннісні орієнтації та їх ієрархію тощо. Тобто те, що інтегрувала у своїй статті про стиль життя осіб похилого віку Р. Ануфрієва [Ануфрієва, 2006]. По-третє, потенційні дії акторів: індивідуальних або надіндивідуальних суб’єктів, здатних істотно вплинути на життя суб’єкта життєвої перспективи безпосередньо або через його соціальне оточення, викликавши особистісні зміни даного індивіда. По-четверте, доступний набір інструментів для втілення задумів: ресурси і капітали, якими зможе скористатися індивід у передбачуваний момент часу. По-п’яте, імовірні хронотопи та соціальні події, які можуть істотно позначитися на житті індивіда.

Слід сказати, що головним засобом формування перелічених компонентів життєвої перспективи слугує екстраполяція, тобто приписування майбутньому нинішнього стану речей. Особливо це стосується внутрішнього фону. Що стосується інших напрямів (ліній) побудови життєвої перспективи, то для суб’єктів з високим рівнем рефлексії можливо не лише подієве, а й постподієве прогнозування власного майбутнього, тобто передбачення принаймні прямих (як позитивних, так і негативних) наслідків очікуваних подій. Воно перебуває в прямій залежності від того, здійснилися чи ні події, опорні для подальшого прогнозування майбутнього, а також, відповідно, чи виникли ті чи інші ситуації (яскраво демонструє значущість ситуацій і ступінь їх непрогнозованості, стихійності булгаківське «Ганнушка вже розлила олію», коли зв’язок між цим фактом і подальшим ходом подій наперед здатні осягнути хіба що надприродні сили).

Варто відзначити спроби прояснити взаємозв’язок соціальних норм, очікувань і віку. Виявилося, що вікові очікування є «врізаними» в культурний простір дорослого життя, тобто існує своєрідний припис про реалізацію найбільш важливих подій життя, а вікові норми й очікування тут виступають мотивами або ж гальмами для поведінки [Панина, 1987].

За цих умов деталями в суб’ єктивній картині майбутнього можуть одночасно виступати як індивідуальні життєві плани і цілі, так і передбачувані важливі для індивіда соціальні ситуації (до чого, власне, схиляється більшість дослідників у рамках подієвого підходу) [Кухта, 2017g].

На нашу думку, сюди також слід віднести можливі «позаштатні» події і ситуації, тобто події, які індивідом не плануються (і найчастіше не є бажаними), проте можливі як передумови ситуацій майбутнього життя, які він може передбачити як можливі проблемні варіанти розгортання майбутнього. Непередбачена випадковість є такою за визначенням, однак потенційна імовірність її прояву частково може бути врахована при побудові життєвої перспективи, наприклад, у закладанні при стратегічному плануванні деякого надлишкового ресурсу, здатного послугувати резервом, що страхує саме від виникнення ряду непередбачуваних обставин.

Але тут можуть виникнути істотні труднощі. Так, за даними досліджень деяких авторів, у критичні періоди життя сама життєва перспектива індивіда піддається трансформаціям у результаті зміни або спотворення уявлення про майбутнє [Головаха, 2001]. Тобто, коли зміни зачіпають всі компоненти перспективи, і водночас передбачення можливих доленосних подій наперед практично неможливо. Переживання критичних періодів життєвого шляху пов’язане саме з доленосними подіями — їх непланованим, непередбачуваним настанням (наприклад, смерть близьких, власна серйозна хвороба); або настанням подій, але не в такому, як очікувалося, «спотвореному» з суб’єктивного погляду вигляді; або взагалі ненастанням доленосної події. У критичні періоди індивід підходить до переосмислення життя, що може спричинити трансформацію життєвої перспективи.

Однак все ж головною перешкодою на шляху до успішної реалізації життєвої перспективи є не випадковість. Основною загрозою на шляху до ефективної життєдіяльності виступає нереалістичність вибудуваної життєвої перспективи і неузгодженість її з життєвою стратегією індивіда. Найбільш типовим варіантом слугує «маніловщина», коли «малюється» ідеальна картина майбутнього життя, але вона не співвідносна з реальними потребами і можливостями людини. Подібне може траплятися не лише внаслідок відірваної від реалій життя мрійливості, а й відбуватися внаслідок ряду чинників чи їх сукупності:


    • соціально-історичних — внаслідок крутозламних змін і трансформацій у суспільстві індивід не в змозі здійснити адекватне прогнозування щодо майбутнього життя;

    • соціально-економічних — в результаті фінансових проблем і криз у суспільстві, коли індивід не в змозі належним чином співвіднести ресурси та можливості для реалізації запланованого;

    • соціально-психологічних і психологічних — залежно від нав’язаних ззовні моделей життя і поведінки (конформізм), низького рівня рефлексії і самосвідомості; нездатності до організації власного життя, незнання власних ресурсів.

Підсумуємо: реалістичність життєвої перспективи безпосередньо пов’язана з усіма компонентами соціального потенціалу; фактично останній розкладається на окремі елементи тільки як аналітичний конструкт, феноменологічно він діє як створене у взаємодії особистості з соціальним оточенням єдине ціле. Чим ефективніше прагне використати потенційно доступні ресурси актор, тим відповідальніше він підходить до побудови власного життя, насамперед це передбачає осмислення власної життєвої перспективи. Так чи інакше він змушений здійснити зіставлення існуючого стану речей у даний час і того, наскільки ці компоненти можуть змінитися в майбутньому. Однак саме по собі формування адекватної життєвої перспективи не означає, що передбачене втілиться в реальність, бо на шляху до реалізації соціального потенціалу існує чимало інших перешкод.

Насамперед реалізація життєвих перспектив залежить від обрання відповідних життєвих стратегій. Життєва перспектива, яка зображає певний спектр варіантів подальшого життєвого шляху, за своєю суттю є точкою відліку для визначення життєвих стратегій, які вибудовуються як виходячи з можливості позитивного перебігу подій, так і за умов виникнення проблем і пов’язаних з ними життєвих колізій. Інші структурні компоненти соціального потенціалу перебувають з ними в нерозривній взаємодії і взаємовпливові, коригуючи відповідним чином у тому чи другому напрямі — ведемо ми мову про психофізіологічну чи особистісну, освітню чи трудову, майнову чи статусну складові. Але слід наголосити, що саме через формування життєвих стратегій відбувається поєднання макро- і мікросоціального світів, бо стратегії є засобом не тільки побудови замислів, а й системоутворюючим началом практик, через які реалізується потенціал актора, насамперед соціальний [Кухта, 2018е].

Розвиваючи проблемно-подієвий підхід до життєвої перспективи людей старшого віку у руслі соціології, зазначимо, що не можна оминути зазначення кола проблем, що є специфічними саме для похилого віку. За результатами ряду досліджень, позитивне ставлення до життя корелює з задоволенням, що виражене трьома чинниками: збереженням соціальних зв’язків (соціального капіталу), фінансовою незалежністю та хорошим здоров’ям. У старості саме ці чинники стають потенційними напрямами негативних змін: з’являються або можливі соціальна ізоляція, фінансова безпорадність і погіршується здоров’я [Смолева, Морев, 2016]. Доволі ґрунтовно проблеми людей старшого віку також вивчалися зарубіжними колегами [Guillemard, 1982; Kertzer, Leaflet, 1995; Foster, 2012; Perceived Age Discrimination Across Age in Europe..., 2018]. Багато в чому ці напрями є визначальними і для «старіння по-українськи». Але ряд проблем, на нашу думку, дещо більший, принаймні для українського суспільства [Кухта, 2014h].

З метою уточнення спектра проблем похилого віку нами було проведене експертне дослідження, одним із завдань якого було виявлення специфічних для старіння і старіючих проблем, характеру їх поширення та міри гостроти [Мартинюк, Кухта, 2014b]1),. Зазначимо, що майже всі експерти наголосили на значущості та масштабності в Україні проблеми матеріального забезпечення людей похилого віку, вказали на проблеми, пов’язані з підтримкою здоров’я та медичним забезпеченням, проблему самотності. Водночас мали місце розбіжності в оцінці значущості наведених проблем:



    • одні експерти насамперед виділяють проблему здоров’я, а уже згодом — проблеми матеріального забезпечення:

    1. «Здоров’я, мізерна пенсія, відсутність упевненості в завтрашньому дні» (Ч, 60 р.);

    2. «Здоров’я насамперед. Те, що не розуміється в молодості. Воно впливає на весь світогляд, впливає і на депресивний стан, і т. д., і т. д» (Ж., 66 р.);

    • інші наголошують на пріоритетності матеріального добробуту, зокрема, й для забезпечення здоров’я:

    1. «Головне — це нестача грошей, матеріальних засобів. Коли вимагається постійно обмежуватися. Це викликає відчуття «облому», фрустрацію. Хочуть чогось, але не можуть» (Ж. 78 р.);

    2. «Для нашої країни — це соціальні проблеми. Бо 2/3 людей — це люди, які мають невелику пенсію. З цим межує і проблема здоров’я. Вона переплітається з проблемою доступу до медичних закладів» (Ч. 73 р.);

    3. «Проблеми виживання, матеріальної забезпеченості. Коли не задовольняється первинна потреба в їжі, то про які культурні проблеми можна говорити. Проблеми стереотипів, коли надто рано ставлять на собі хрест, відсікають можливості, готуються до вмирання. Відсутність життєвої перспективи» (Ж., 60 р.) [Мартинюк, Кухта, 2014b].

    • також виділяють проблеми, пов’язані з соціальними аспектами життя — соціальною незахищеністю, що може виливатися або в надмірне завантаження сімейними обов’язками без співвіднесення з реальними можливостями людей похилого віку, або ж виключення їх з соціального життя. Люди похилого віку мимоволі змушені поступово звузити соціальні зв’язки, так би мовити «відійти від влади», поступившись своїм місцем та соціальною позицією молодим. Вихід на пенсію, що часто виступає синонімом старіння, призводить до втрати попереднього рівня заробітку (а відтак — погіршення матеріального становища), супроводжується втратою чи значним скороченням соціальних зв’язків, погіршенням здоров’я. Це все не може не призвести до появи ряду негативних емоцій — песимізму, тривоги, страху; погіршенням стосунків з оточуючими та «псуванням характеру». Усі ці чинники можуть призводити до невдалої адаптації до нових соціальних умов існування, соціальної ізоляції, ескапізму, відчуття себе самотнім та непотрібним. Саме це експерти відмічають в якості «больової точки»: «Гостро стоїть проблема самотності. Суспільством вони значною мірою покинуті, і навіть близькі люди обмежені в можливостях допомагати. Самотність пригнічує» (Ж., 88 р.); «Самотність, ізоляція від родинного середовища. Ці люди повинні бути включеними в суспільство — їх треба інформувати, відвідувати — це і є діяльність громадянського суспільства. Виховувати повагу до стариків — бо їм мало хто зараз у транспорті місце уступає — не працюють освітньо-виховні інститути. Люди старшого віку ізольовані від урбанізованої культури міст» (Ж., 60 р.).

  • У цьому контексті можна згадати про поняття «соціальної адаптації» — того, як старі люди, що отримали нові якості з входженням у певний вік, пристосовуються до суспільства і як суспільство пристосовує старих людей до себе. Водночас саме цей вік називають «віком поганої адаптації». Причиною цього є Частково вікові особистісні зміни психіки, але насамперед — невирішеність того, яким чином представники старшого покоління мають, набуваючи цього статусу, реінтегруватися в суспільство; що воно має їм забезпечити з погляду якості життя і що вони здатні йому дати з погляду використання їхнього потенціалу [Там же].

Всю сукупність проблем можна поділити на такі групи:

    • проблеми зі здоров’ям та фізичним самопочуттям. Процитуємо одного з експертів: «Думаю, питання здоров’я на першому місці, особливо у нас. Потім — питання бадьорості, щоб не втрачати соціальні зв’язки, що стимулюють бадьорість. Вік — передусім показник фізичного стану організму. Після періоду розквіту фізичний стан будь-якого індивіда починає іти на спад — у когось швидше, у когось повільніше, але невпинно вниз. Люди старшого віку належать до категорії, пік фізичного розквіту якої уже залишився позаду, тому їх основним завданням виступає завдання максимального сповільнення фізичного спаду, якнайдовше збереження уже існуючих показників здоров’я» (Ч., 62 р.);

    • матеріальні проблеми (сюди ж відносять доступ до медичного обслуговування та достатнього харчування, забезпеченість житлом, можливість подорожувати тощо). Думка експерта: «Часто люди обмежені в коштах, які не дають можливості дозволити собі ліки, які б зробили життя достатньо комфортним. Це перша проблема. І наступна — економічна. Бо, насправді, якби старість була забезпечена — це дало б можливість краще піклуватися про своє життя, вести здоровий спосіб життя» (Ж. 57 р.). Матеріальне благополуччя для людей похилого віку має особливе забарвлення. З одного боку, воно уже не виступає самоціллю — бути заможним, щоб відповідати показникам престижу та посісти своє місце на соціальному щаблі. З іншого боку, збереження існуючого фінансового стану може бути ціллю «з погляду збереження значущості і поважності у власних очах» та виступати фактором впливу на самооцінку людини старшого віку. Проте ці речі, на нашу думку, стосуються не дуже великого в нашому суспільстві прошарку фінансово заможних людей. Інший прошарок — люди похилого віку, основний дохід яких становила заробітна плата за основним місцем роботи і який суттєво зменшується з виходом людини на пенсію. У цих людей матеріальне благополуччя виступає не синонімом статусності, а реальним питанням виживання [Кухта, 2015а];

    • проблеми самотності та взаємостосунків з родинним колом. Експерти: «Ті люди які мають уже дорослих власних дітей — їх хвилює життєвий добробут, як взагалі йде їхнє життя. Тому діти — на одному з перших місць у людей похилого віку. А щодо себе — то здоров’я, щоб життя було без болячок, нормальне життя» (Ж., 63 р.). В Україні практика проживання людей старшого віку в будинках престарілих не дуже поширена, тому основна їх частина проживає самотньо, або разом з рідними.

Особливістю такого спільного проживання з власними дорослими дітьми та онуками стає те, що старші люди часто проектують їх життя на себе, переймаючи їх проблеми та турботи. У такому переносі можуть проявитися негативні для усіх риси, по-перше, заміщення власних проблем чужими призводить до не вирішення власних, по-друге, надмірна увага до життя інших може стати джерелом постійних конфліктів між молодшими та старшими покоління. На іншому полюсі лежить самотність людей похилого віку, основні негативи якої — відсутність будь-якої допомоги у житті, підтримка якого на хорошому рівні з кожним роком стає все важчою; незатребуваність життєвого досвіду та знань старших людей; наростання негативів психологічного характеру — відчуття непотрібності, відкинутості. Справді, проблема сімейних та родинних взаємовідносин може мати більш гострий характер, ніж видається на перший погляд. Так, люди, що здебільшого уже покинули основне місце роботи і вийшли на пенсію, володіючи більшим часом і меншими можливостями, ставши менш значущими в фінансовому та соціально-статусному сенсі і більш досвідченими в площині життєвого досвіду, часто виступають «каменем спотикання» для молодших родичів, що змушені забрати їх на проживання до себе. Часом ситуація конфлікту поколінь загострюється настільки, що домашнє насильство над людьми старшого віку стало соціальною проблемою [Там же];

    • соціальні проблеми. Фактично усі перелічені проблеми незмінно мають соціальний аспект, однак ряд проблем є суто соціальними, безпосередньо пов’язаними із взаємодією акторів різного рівня. Зокрема, експерти відмічають «необхідність звільняти соціальні позиції для нових поколінь: «Це велика соціальна проблема для тих, хто ще має статус, але уже не має достатньо сил, енергії і здоров’я для того, щоб його підтримувати. Ще одна велика соціальна проблема — момент своєчасного виходу з великого соціального життя. Це на всіх рівнях — починаючи з геронтократії ще радянської і закінчуючи рядовим простим професіоналом. Вони не відчувають момент, коли стають менш продуктивними. От відчути цей момент і уступити дорогу, але тут є, звичайно, велика проблема — вони сприймають це як соціальну несправедливість від молоді — протеже і т. п.» (Ч., 61 р.); «Стабільність. Упевненість у майбутньому зникає. Колись люди були впевнені, тепер цього немає. Невизначеність — як перед екзаменом, це найгірше відчуття. Коли людина спокійна і прогнозує своє буття… цього зараз немає і це зараз проблема, бо немає гарантії, що вони втримають пенсію чи побут, що вони повторять те, що було в молодості. А ще відчуття страху, що іде те, що колись тобі належало — ми хочемо повернутися в те середовище, де людина провела не один рік. Прогнозування найближчого майбутнього і реальної ситуації» (Ч., 67 р.).

Соціальні проблеми для людей похилого віку мають подвійний характер — у силу більшого життєвого досвіду вони мають можливість оцінити напрям, у якому рухається суспільство та його помилки (реальні чи потенційно можливі) на цьому шляху. Тобто перше — це соціальні проблеми конкретного суспільства. Проте суспільство, що розвивається, уже не є їхнім — до влади приходять молодші. Друга частина — це проблеми взаємозв’язку суспільства з однією з своїх частин — представниками старшої вікової групи. Стабільність і нестабільність у суспільстві, різного роду реформи і трансформації — хвиля, що «накриває з головою» увесь соціум. Ці речі часто непередбачувані, а вихід із ситуації шукає кожен переважно самостійно. Проте проблеми, що стосуються статусно-рольового становища людей похилого віку, стигми стереотипно-негативного ставлення до старших людей як таких, що «віджили своє», можуть піддаватися змінам і регуляції з боку як самого суспільства, так і з боку самих старших людей [Кухта, 2015а];

    • психологічні проблеми: «Проблеми психологічного характеру: це проблема, чим себе зайняти. Є люди, котрі перевантажені сімейними зобов’язаннями, коли в сім’ї є онуки чи правнуки, і потрібно за ними слідкувати, і ці навантаження надто важкі для людей похилого віку, але є зворотна проблема — ті, у кого немає зобов’язань, і які не знають куди себе подіти» (Ч., 71 р.); «Додається фактор: втрата реальної, хронологічної перспективи, необхідність переосмислити життя: чи ти все зробив, чи правильно прожив — тобто маса проблем. Це часто закінчується депресією. Потім — взаємостосунки з наступними поколіннями, набуті стереотипи поведінки суперечать тому, що є мейнстрімом для молодших поколінь. Зуміти зрозуміти, що твоя модель уже неадекватна для нового духу часу — якщо людина може це зрозуміти… Часто намагаються нав’язувати, отримують відсіч, звідси конфлікти і непорозуміння. Це можна подолати лише зрозумівши і усвідомивши часткову неадекватність своїх моделей. Ну і ставлення до смерті — воно здебільшого абстрактне, для людей похилого віку це уже конкретна проблема, що ти повинен бути завжди готовий, що в будь-який момент підеш. Є захисні механізми — у психічно здорової людини полягає в концентрації її духовного світу на власних переживаннях, ну і послаблення гормонального фону, що викликає бурхливі емоції. Наприклад, у тих, хто в зрілому віці виходить заміж, набагато спокійніше життя — бо у них уже немає такого гормонального підґрунтя. І ще була теорія —дизінгейчменту — зниження емоційного фону допомагає вирішити психологічні проблеми, а з віком зниження соціальних зв’язків, відрізання зв’язків допомагає розв’язати проблему реадаптації, бути більш уважним до близьких та отримати опіку» (Ч., 61 р.).

Безперечно, подібні проблеми й у представників молодших вікових груп, проте ми ведемо мову про специфіку даних проблем для «покоління похилих», а вона тут явно присутня: так, експерти говорять, що «...на заключному етапі життя проблем, як правило, більше, у т. ч. психологічних. Бо 30-літня, яка має багато проблем… в неї є сподівання, що вона їх вирішить, то в цих людей, як правило, таких сподівань уже немає» (Ж., 63 р.) — тобто одна з характерних рис проблем у похилому віці — обмаль часу для вирішення наявних негараздів. Крім того, увагу привертає взаємозв’язок проблем, що безпосередньо стосуються соціального потенціалу і його ґендерної диференціації: «Потреби збільшуються, а можливості зменшуються. Дуже гостре питання — ліків. Жінки після менопаузи потерпають від хвороб. У 50 років це сьогодні молода жінка, а вона вже хворіє. А на це треба мати грошей. А як заробити, коли людей такого віку не беруть на роботу?» (Ж., 77 р.).

Тобто одні проблеми стають основою для виникнення інших, а процес їх розв’язання утруднюється з кожним роком — з яким скорочується часова перспектива життя та зменшуються життєві сили. Проблеми «породжують» одна одну, утворюючи замкнуте коло. Дослухаємося експерта: «…дві третини людей — це люди, які мають невелику пенсію, а з цим межує і проблема здоров’я. Вона ж переплітається з проблемою доступу до медичних закладів» (Ж., 58 р.). Імовірно, що в молодих людей проблеми матимуть більш дискретний характер, не так сильно впливаючи на виникнення одна одної [Кухта, 2015а]. Загалом, проблеми, пов’язані з реалізацією потенціалу старшої вікової групи, можна поділити на такі категорії:



  • зумовлені специфікою соціальних відносин. Сюди можна віднести такі явища, що пов’язані зі стигматизацією та роз’єднанням групи: ейджизм, ескапізм — породжені соціальною стереотипізацією та міжпоколінною боротьбою за кращі «місця»; зміна ролей та статусів; зниження рівня матеріального забезпечення; насильство в сім’ї та поза сім’єю;

  • зумовлені психофізіологічними і психологічними особливостями. Сюди можна віднести проблеми зі здоров’ям, стресогенні проблеми депресивності, у тому числі пов’язані з переживанням втрат людей одного віку — родичів, друзів, знайомих; наближенням смерті; зниженням фізичних та соціальних можливостей;

  • похідні, що утворюються на стику і внаслідок перших, і других: проблеми медичного забезпечення, пов’язані зі зниженням матеріальних ресурсів та водночас збільшенням частоти захворювань; проблеми незатребуваності та втрати соціального капіталу; проблеми спілкування та самотності — породжені звуженням кола спілкування та виникненням специфічних особливостей у спілкуванні, пов’язаних зі зниженням гостроти зору, слуху, зниженням швидкості когнітивних процесів тощо.

Крім того, важливо зазначити, що існує ієрархія — рівень значущості проблем. Для різних груп старших, залежно від їх соціальної позиції, значення проблем різнитиметься. Дані досліджень попередників вказують на те, що здатність до збереження когнітивних і фізичних показників корелює з частотою їх використання. Так, у людей інтелектуальної праці зниження інтелектуальних здібностей відбувається повільніше. Це ж стосується людей фізичної праці, в яких фізичні параметри зберігатимуться довше. Крім того, можна виділити групу людей, активних як фізично, так і інтелектуально, що тривалий час зберігають показники здоров’я на рівні середнього віку. Тобто значення проблеми здоров’я для цих груп може бути нижчим порівняно з іншими проблемами, наприклад матеріальними. Водночас рівень матеріального забезпечення в українському суспільстві людей старшого віку неоднорідний. Звісно, більша частина старшого населення почувається матеріально незахищеною, проте зберігається частка матеріально забезпечених людей старшого віку. Для останніх значення проблеми матеріального забезпечення апріорі буде нижчим.

Рухаючись далі у визначенні структури проблем, можна виділити людей, які проживають самотньо, та людей, які проживають разом з подружнім партнером/дітьми/внуками. Для останніх проблема самотності, імовірно, відіграватиме меншу роль.

Інша група — люди, не задіяні в соціальному виробництві та люди, що зберігають високий рівень соціальної активності. Важливо сказати, що найчастіше показником соціальної активності у нашому просторі виступає показник «вихід на пенсію без збереження робочого місця». Зазначимо, що саме в нашому просторі, тому що в країнах Заходу поширення набуває практика вступу та активної участі у різноманітних громадських організаціях, крім того, вік виходу на пенсію в багатьох країнах вищий — тобто старші люди виходять на пенсію уже в момент вичерпання внутрішніх ресурсів організму.

В Україні ситуація дещо інша: пенсійний вік у нас дещо нижчий, незважаючи на останнє підвищення його для жінок до 60 років, тобто «наші» люди можуть обирати між варіантом повного виходу на пенсію, тобто без збереження робочого місця за ще відносно високих ресурсів організму, або ж зі збереженням роботи чи зміною робочого місця. Останні часто пов’язані з настільки низьким матеріальним забезпеченням та розмірами пенсій, що люди залишаються працювати з метою виживання (зовнішня мотивація), а не через високий рівень внутрішньої мотивації — до соціально корисної діяльності. Таким чином, те, що в країнах Скандинавії реалізується в програмах соціального забезпечення людей, які не бажають працювати і має вигляд: «краще не працюйте, а живіть на матеріальну допомогу, аніж працюйте абияк, закриваючи шлях для мотивованих», у нас має вигляд безвиході — з уже нижчими ресурсами організму і небажанням працювати, старші змушені виконувати часто гіршу та важчу, менш кваліфіковану роботу.

Відповідно, і перші, і другі стикаються з віковими стереотипами (схизмами), проте дещо різного характеру. Так, люди, які обирають шлях «працювати, поки можливо», стикаються з негативним ставленням на роботі та необхідністю пристосовуватися до нових вимог, що часто доволі складно. Люди, які обрали шлях «остаточного» виходу на пенсію, стикаються не лише з проблемою матеріального забезпечення, а й з відчуттям незатребуваності. Крім того, дані досліджень показово свідчать, що люди, які одразу повністю виходять на пенсію, частіше хворіють і стикаються з загрозою смерті швидше. Це пов’язано з концентрацією на внутрішніх переживаннях, хворобах, відчуттям непотрібності, депресивністю. Відповідно, соціальна активність має подвійне значення: приносить користь як для суспільства, так і для самої людини старшого віку, що довше перебуватиме «на плаву» [Кухта, 2014d; 2014g].

Як бачимо, ієрархія проблем для людей старшого віку існує, проте залежно від стратифікаційної належності останніх — для представників різних груп вона відрізнятиметься. Архітектоніка характерних вікових проблем разом із неспецифічними, загальними для всіх соціально-демографічних груп суспільства проблемами визначають не лише зовнішню конфігурацію обставин реалізації соціального потенціалу, а й відбивається на стані його внутрішніх компонентів, не лишаючи осторонь і життєву перспективу та стратегії.



3.5 Чинники, що впливають на формування та реалізацію соціального потенціалу та його компонентів

В процесі розгляду чинників, що виникають у процесі практик реалізації соціального потенціалу, ми виходитимемо не з суб’єктивної значущості проблеми для тих чи тих представників старшої вікової групи суспільства, а з іншої логіки — рухатимемося від зовнішніх, соціокультурних і соціоструктурних до внутрішніх, психологічних проблем.

Перелік згаданих проблем у кожному суспільстві з його політичним, економічним тощо розвитком має своє наповнення і джерело походження — чинник. В академічному тлумачному словнику дається таке визначення цього терміна: «чинник умова, рушійна сила, причина будь-якого процесу, що визначає його характер або одну з основних рис; фактор» [Словник української мови: в 11 томах. Том 11, 1980, с. 326]. Більше того, проблеми, пов’язані з віком, матимуть також регіональну та ґендерну специфіку.

В хімії та фізиці з метою ідентифікації та визначення елементів об’єкта вдаються до спектрального аналізу. Це дає можливість у кожному новому випадку за «кольором» ідентифікувати об’єкт і зрозуміти закономірності його «поведінки» та змін у ній у різних умовах. Подібно, маючи справу з кожною окремою (пов’язаною з віком) проблемою, ми розуміємо, що вони взаємопов’язані та можуть як підсилювати, так і знижувати дію своїх «сусідок». Відповідно своєрідний «спектральний аналіз» проблем дав би можливість визначити їх головні джерела і надалі зрозуміти — «спін» — «орбіту руху» та закономірності взаємодії з іншими проблемами, що насправді мають різні обсяги (наповнення) в різних суспільствах. У природничих науках для такого аналізу використовується спеціальний інструмент — тригранна скляна призма. У соціології трьома умовними гранями такої призми виступають культура, суспільство та особистість. Пропускаючи спектр проблем крізь ці грані, ми зможемо краще ідентифікувати та визначити шляхи їх подолання. Почнемо з соціокультурних чинників.



Соціокультурні чинники. Насамперед кожна культура складається з ряду елементів, до яких відносять мову, цінності, норми, правила поведінки, традиції, звичаї та обряди. По суті, культура являє собою сукупність символів, що дають змогу орієнтуватися в навколишньому світі та вибудовувати більш-менш ефективну взаємодію з оточуючими. Символічні інтеракціоністи на чолі з вважали, що інтерпретація та обмін символами становлять основу взаємодії, адже людина (за Ч. Кулі) «заглядає» в реакцію навколишніх на свої дії, наче у дзеркало, відповідно коригуючи власні поведінкові недоліки [Кулі, 2000]. Причому «дзеркало» не ідеально рівне — це система побутуючих цінностей (як іструментальних, спрямованих на досягнення конкретних цілей, так і термінальних — цінностей-цілей). Система термінальних цінностей у кожній культурі хоча і є усталеною, але не жорстко фіксованою. Це пов’язано з ієрархією цінностей, що залежно від різних умов можуть мінятися місцями. Ще більш лабільними є інструментальні цінності, що можуть суттєво змінюватися. Це оформлюється у своєрідні ціннісні орієнтації — уявлення про те, що найбільш значуще (і що допустиме в поведінці) в даний момент часу за даних умов [Рокич, 1973].

Цінності відтворюються кожним новим поколінням, проте дещо інакше, ніж попередніми. Р. Інглхарт зазначав, що між поколіннями існує соціалізаційний лаг, що проявляється в міжпоколінних відмінностях цінностей. Остання призводить до непорозуміння і труднощів у взаємодії між представниками різних поколінь [Инглхарт, 1997]. Тому реалізація соціального потенціалу людей старшого покоління, за визначенням, має свою ціннісну специфіку.



Дещо інший підхід до цінностей та їх ролі в соціокультурному просторі пропонує Дж. Александер. Зазвичай говорять про реалізацію соціального потенціалу групи, когорти. Коли йдеться про соціальний потенціал покоління, насамперед мається на увазі досвід переживання його представниками різних подій, у тому числі й насамперед важких, травмуючих. Пригадаємо теорію Дж. Александера щодо культурної травми: «Культурна травма має місце тоді, коли члени деякої спільноти відчувають, що їх заставили пережити яку-небудь жахливу подію, яка залишає незгладимі сліди в її груповій свідомості та корінним і незворотним чином змінює їх майбутню ідентичність» [Александер, 2012, с. 6].

Учений вважає, що травма сприяє об’єднанню тих, хто її переживає і таким чином у суспільстві розширюється коло «ми». Водночас соціальні групи можуть відмовлятися від визнання чужих травм та переживань, нівелюючи їх силу і значення. Пояснюючи причини відчуження між групами, Р. Інглхарт підкреслює ціннісні відмінності між групами (соціалізаційний лаг). За Дж. Александером — це проблеми та переживання, які гіперболізуються всередині кожної групи та нівелюються для інших. Таким чином, він переводить ракурс розгляду страждань і переживань від окремого суб’єкта до рівня груп та когорт, що сприяє їх зміцненню, проте й відчуженню від інших.

Девальвація старшого віку пов’язана з неможливістю для похилої людини бути такою ж продуктивною, орієнтованою на досягнення, як і раніше. Це своєрідна культурна травма, що підстерігає (раніше чи дещо пізніше) кожного, хто досягає зумовленої віком стадії часткової інволюції. До важливих цінностей сучасної західної цивілізації можна віднести активність і продуктивність (що протиставляються пасивності та споживанню). Відповідно до ціннісних пріоритетів суспільства належать властиві молодості енергія, ентузіазм та новації як антиподи досвіду й обережності старості, яка розглядається з позицій стереотипу негативного ставлення (стигми). Проте така суперечність не є неподоланною. З. Саралієва та С. Балабанов вважають, що на рівні повсякденності неприязне ставлення до старших у суспільстві не настільки велике, як могло б бути в умовах посилення боротьби за обмежені ресурси суспільства між сильнішими і слабшими [Саралиева, Балабанов, 1999b].

Зосередимо увагу на тих засобах функціонування соціокультурних чинників, якими є стереотипи, атитюди та такі своєрідні втілення норм, приписів і традицій, як стигми. Стереотипи містять оцінку певного об’єкта та відповідне емоційне забарвлення, при цьому когнітивний та афективний компоненти разом з поведінковими дають особливу форму ставлення — атитюд. За результатами дослідження О. Краснової [Краснова, 1998; 2003], майже в усіх статево-вікових групах присутні уявлення про похилих як соціально ізольованих, з низьким рівнем матеріального забезпечення та поганим здоров’ям. Проте до старших людей не завжди ставляться негативно. У молодших групах існують уявлення про те, що «старшим слід вірити», «необхідний соціальний захист для похилих» тощо. За даними дослідження, мало поширені думки про те, що всі літні люди однакові, депресивні, не здатні функціонувати в суспільстві та стають недоумкуватими [Краснова, 1998].

У деяких представників старшої вікової групи справді інколи бувають присутні всі виділені негативні характеристики, однак вони є не стільки ознакою віку, скільки результатом дії відповідної стигми. Співвідношення частки негативних і позитивних показників здебільшого виникає унаслідок високого ступеня збіжності авто- та гетеростереотипів старших у суспільстві, для яких усе ж домінуючим є атитюд, створений на підставі негативної стигми. До переліку основних негативних стереотипів щодо людей старшого віку в сучасній західній культурі відносять наступні:


  • всі люди похилого віку однакові;

  • старі люди бідні;

  • всі старі хворі;

  • всі люди похилого віку депресивні;

  • старі — тягар для інших;

  • старі не здатні повноцінно функціонувати в суспільстві;

  • всі старі люди самотні;

  • всі старі люди стають недоумкуватими [Краснова, 2003].

Причому основна дистанція зберігається в професійно-трудовому просторі [Смирнова, 2008а]. Водночас частина досліджень не підтверджувала суто негативну стереотипізацію похилих людей [Braithwaite, 1986]. За цими даними, порівняно з молоддю старші негативно оцінюються лише тоді, коли фізично недієздатні чи розумово відсталі.

Вікова стигматизація, упередженість і навіть дискримінація (що отримала назву ейджизму), на жаль, є доволі типовими для українського сьогодення. Наприклад, на круглому столі «Дискримінація за віковою ознакою: чому вік працівника стає головним критерієм при працевлаштуванні»», що відбувся в Києві за ініціативи Центру інформації з прав людини, Коаліції з протидії дискримінації та за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», наголошувалося, що серед дискримінаційних практик найбільш поширені вікові обмеження під час прийому на роботу [Ейджизм в Україні: круглий стіл, 2012]. Негативні стереотипи щодо старших здебільшого вказують на те, що суспільство не зуміло віднайти адекватні форми взаємодії з даною віковою когортою. За даними досліджень [Краснова, 1998], самі представники старшої вікової групи мають уявлення щодо власної рольової поведінки, подібне до уявлень інших демографічних груп. Це свідчить про високий рівень ідентифікаційної невизначеності літніх людей і те, що в нашому в суспільстві, по-перше, немає адекватних уявлень про ті ролі людей старшого віку, які мали б суспільну значущість; по-друге, характерною є недооцінка соціальної значущості громадських форм поведінки людей старшого віку. За іншими даними, серед негативних стереотипів старості переважають такі:



  • старість є хворобою, дисолюцією життєво важливих фізіологічних систем організму, галопуючим зростанням фізичної та духовної немічності;

  • старість — це падіння рівня життя, крах, обвал, залежність;

  • старі люди розглядаються виключно як об’єкти соціальної допомоги та підтримки;

  • старість асоціюється з образом людини, що візуально характеризується як така, що має стоматологічні дефекти, шкіру зі зморшками, сиве волосся [Чеканова, 2004; Елютина, 2007].

Така стигматизація масової свідомості відбувається, незважаючи на руйнування стереотипу «середніх років», активну модернізацію старіння та залучення різноманітних технік маскування маркерів старіння. Ще один стереотип, характерний для нашого простору — старість співвідноситься з агресивною поведінкою в громадському транспорті [Мартинюк, Кухта, 2015]. Ті ж дослідження показують негативні судження на адресу старших людей, що продовжують освіту: «Людині робити нічого, краще б більше допомагала по господарству», «вдома не сидить, все ніяк не може вгомонитися» тощо. В нашому середовищі продовжує домінувати теза про несумісність старшого віку з освітою, одомашнення, «безкоштовне» і (бажано) покірливе виконання домашніх обов’язків [Панина, 1980]. За даними інших досліджень, у соціальному середовищі на рівні з такими страхами, як тероризм, екологічні катастрофи і злочинність, існує страх старості, що пов’язується з небажанням ставати тягарем для близьких, ходити по аптеках у пошуках дешевих ліків та жити на пенсію. Цьому не в останню чергу сприяють ЗМІ, що не лише відображають існуючі стереотипи щодо старості, проте й підсилюють їх, зображуючи старших як немічних, недієздатних та ізольованих [Специальный доклад. Стереотипы, дискриминация в отношении пожилых в Кыргызской Республике, 2018]. При цьому подібна ситуація характерна для всього пострадянського простору, на відміну від якого на Заході старість оцінюється як більш позитивний етап життя, наділений певними можливостями, зокрема, відпочинку від праці та подорожуванням по світу. А. Тащева серед основних чинників такої негативної стереотипізації в нашому соціальному просторі вбачає результати історичного розвитку, зокрема того, що за радянський період відбувалося розмивання ідеалів розуміння старості як мудрості та утверджувався підхід до розгляду людини як «гвинтика» соціального механізму, користь від якого є лише тоді, коли він працівник [Тащева, 2003].

Дослідники зазначають, що великою мірою консервація геронтологічних стереотипів зумовлена діяльністю засобів масової інформації, де образ немічної старої людини, що потребує допомоги, доволі часто експлуатується. Найчастіше він використовується в роликах, що рекламують лікарські препарати та засоби для ведення домашнього господарства. Поширені також сюжети про сільську місцевість, де залишилися лише бідні старі [Волынская, 2000; Смирнова, 2008a; Старикова, 2010].

О. Краснова доходить висновку, що стереотипи щодо старості мають ще й ґендерні відмінності. Так, стереотипи щодо похилих чоловіків більш позитивні, аніж щодо жінок, незважаючи на те, що останні загалом легше переживають власне старіння. Вона пов’язує це з тим, що соціальні ролі чоловіків і жінок зазвичай традиційні, конвенційні та жорстко фіксовані. Статус чоловіків залежить від зайнятості, а жінок — від репродуктивного циклу. Жінка цінується за сексуальну привабливість і корисність для чоловіків, тобто її цінність «сексуалізована». В очах суспільства це визначає її позитивний статус у першій половині життя та негативний — у другій [Краснова, 1998]. Водночас у західноєвропейських країнах поширені зразки рекламної продукції, що слугують генератором позитивних емоцій і зображують образ старості, що випромінює радість, усмішки та приносить емоційне й психологічне розкріпачення [Краснова, 2003]. Вітчизняні дослідники ще в 1978-1979 та 1981-1983 рр. проводили соціально-психологічне дослідження людей віком 50-70 років. Вони звернули увагу, що на запитання про те, чи бажали б дожити до 100 років, 55% жінок і 39% чоловіків дали негативну відповідь, тому що «не бажали бути безпомічними», «не хотіли бути обтяжливими для дітей», «не хотіли бути тягарем для себе», «не хотіли бути немічними старими» [Головаха, Панина, 1989].

Слід зауважити, що стереотипи мають соціокультурне походження і хоча в різних країнах є схожими, проте передусім пов’язані з цінностями і особливостями культури. Так, можна виділити культури геронтофобні та геронтофільні — у перших більшого значення набуває молодь, а її виживання є першочерговим пріоритетом, тобто розподіл ресурсів відбувається з переважною орієнтацією на молодь. У геронтофільних культурах головні позиції посідають люди старшого віку — вони розглядаються як більш значущі, «корисні». Відповідно в процесі розподілу ресурсів першими в «черзі» стоять саме вони.

У суспільствах, де більшого значення набуває фізична витривалість — у зв’язку з кочовим способом життя, переважанням ручної, фізичної праці, необхідністю відтворення населення за рахунок дітонародження — домінуватимуть негативне ставлення й, відповідно, негативні стереотипи щодо старшого віку. В суспільствах, де більшого значення набувають життєвий досвід, мудрість, здатність до ефективного управління — навпаки, існуватиме вищий рівень поваги щодо старших, більшою буде кількість позитивних стереотипів, пов’язаних з віком.

У підсумку зауважимо, що умовно стереотипи щодо старшого віку можна поділити на позитивні та негативні. Негативні соціальні стереотипи щодо старості артикулюють її переважно як вік індивідуальних втрат (соціальних зв’язків, статусів, матеріальних ресурсів та здоров’я) або ж (якщо це позитивні стереотипи) — вік корисності для інших. Позитивні стереотипи щодо старіння якраз Частково спрямовані на реалізацію соціального потенціалу старших, бо ця група починає розглядатися як потенційно ресурсна. Проте даний процес великою мірою є вимушеним через зростання частки старших у суспільстві. Таке вимушене заміщення функцій недостатньо сприяє покращенню ставлення до старості — остання і надалі розглядається як «вік втрат», проте до цих втрат додаються ще й втрати у тій частці вільного часу та відпочинку, на які розраховували старші люди.

Чи можлива зміна цього вектору сприйняття? Імовірно, так. Зміна повинна стосуватися суспільства в цілому, представники якого повинні усвідомити зміни реалій — зміни в співвідношенні населення. Старші люди повинні розглядатися з позицій «рівноцінних гравців», наділених власними особливостями. Тільки за цієї умови їхній соціальний потенціал стане реальним ресурсом для нашого суспільства.

Ще одним типовим чинником стосовно старшої соціально-демографічної групи, що частково виходить за межі соціокультурного тренду, є насилля над старими, що чиниться у різні способи. Під насиллям розуміється дія або бездіяльність (у останньому випадку воно зазвичай описується як «відсутність турботи»); воно може бути навмисним або ненавмисним. Крім того, воно може бути фізичним, психологічним (включаючи емоційну і вербальну агресію), фінансовим (або матеріальним у загальному сенсі). Незалежно від виду насилля воно, без сумніву, призводить до страждання, порушення прав людини і зниження якості життя [Мірошниченко, 2013].

За статистичними даними, люди похилого віку займають третє місце за кількістю випадків насилля, поступаючись жінкам та дітям. Старші залишаються однією з найбільш вразливих соціальних груп [Там же]. Культурні особливості поводження зі старшими, котрі, до речі, самими старшими сприймаються як природні: в умовах постійного голоду задля виживання молодих старших людей відводять на гору, де вони гинуть від голоду та холоду. Такі практики були доволі поширеними у кочових культурах. Проте, попри певну «місцеву» специфіку, сутність насилля щодо старших у цих прикладах є доволі показовою [Кухта, 2018f]. За різними даними, найчастіше випадки насильницьких дій щодо старших людей фіксуються у сім’ях, на рівні суспільних відносин та в спеціальних закладах для літніх людей. На формування ставлення до членів суспільства літнього віку впливають: соціально-економічне становище цього прошарку людей у суспільстві; соціальні стереотипи; вплив засобів масової інформації на поведінку особистості, негативні соціальні процеси в суспільстві [Жестокое обращение с пожилыми людьми, 2003].

Маючи тривалу історію, проблема насилля над старшими отримала відображення у спробах законодавчо захистити представників цієї вікової групи. У доповіді Генерального секретаря ООН «Подальша діяльність за підсумками ІІ Всесвітньої асамблеї з проблем старіння» на 66-й сесії Генеральної Асамблеї у грудні 2011 р., зокрема, вказано на значні масштаби поширення насильства й жорстокого поводження з літніми людьми, до якого зазвичай відносять фізичні, емоційні чи сексуальні наруги в багатьох формах, включаючи примусове встановлення опіки, а також фізичне насилля в лікарнях та родині [ООН. Последующая деятельность по итогам второй Всемирной ассамблеи по проблемам старения, 2012].

Важливою причиною віктимності осіб похилого віку в розглядуваній категорії злочинів може бути їх відчуття самотності, яке викликає стрес та провокує психологічні розлади. Якщо людина похилого віку не відчуває своєї значущості й потрібності, відчуття самотності, пригніченості загострюються. Однак зміна ситуації — справа не одного року і, можливо, навіть десятиліття. Для цього потрібно визначитися, операціоналізувати, причому не лише на теоретико-понятійному рівні, а й у практично-організаційному, відповіді на запитання: хто, від чого, якими засобами має право і обов’язок захищати старше покоління.

Не менш важливим соціокультурним чинником, що безпосередньо впливає на довголіття, є практики турботи про здоров’я. Застосування їх у буденному житті, попри певний скепсис стосовно формули: «не пити, не курити, займатися фізкультурою» як запоруки збереження здоров’я, зумовлений численністю інших чинників, на тлі яких ці практики не спрацьовують у повному обсязі, є тим не менше важливим резервом з погляду біосоціального компоненту життєвої перспективи і доступного спектра дій щодо реалізації соціального потенціалу.

Стосовно ставлення до хвороб установлено, що воно має тенденцію до зміни від недооцінки в молодому віці до адекватного розуміння її в зрілому, переоцінки в немолодому та знов недооцінки в старечому віці [Кухта, 2017a]. На підставі аналізу ряду даних Н. Волошко вказує на U-подібну залежність між здоров’язберігаючою поведінкою та віком — у молодості та старшому віці вона недооцінюється. У молодості — через недооцінку значення здоров’я, у старості — через недооцінку власних можливостей щодо його збереження і надбання. Отже, з віком ставлення до здоров’я і здоровим способом життя набуває суперечливого характеру: цінність здоров’я зростає, а рівень поведінкової активності, спрямованої на його підтримку і зміцнення, та інтернальності стосовно здоров’я знижується [Волошко, 2011].

С. Кесл і С. Кобб виділяли три модифікації поведінки стосовно здоров’я: профілактична (превентивна поведінка стосовно здоров’я), що включає активність людини чи групи, спрямовану на збереження здоров’я, попередження виникнення захворювань; поведінку захворілого, що реалізується людиною, яка суб’єктивно почувається хворою; поведінку в ролі хворого, що являє собою санкціоновану девіацію хворої людини. Крім того, варіативність поведінки в ставленні до здоров’я, за ними, передбачає такі типи поведінки, як самозберігаюча, здоров’язберігаюча, ризикогенна та аутодеструктивна (саморуйнівна) поведінка [Kasl, Cobb, 1966].

Дж. Далгреном і М. Вайтгедом [Dahlgren, Whitehead, 1996] розроблена класифікація факторів і на її основі — модель «райдуга факторів здоров’я». У ній фактори здоров’я згруповано за наступними блоками:


  • загальні соціально-економічні, культурні й екологічні фактори;

  • умови життя та роботи;

  • соціальні мережі й мережі співтовариств;

  • особистий спосіб життя;

  • вік, стать, особливості організму, етнічні особливості.

Ю. Бахтін пропонує розділити усю сукупність факторів (яких налічується понад 200 [Гусак, Зимівець, Петрович, 2009]) на чотири групи:

  • екологічні;

  • біологічні;

  • соціальні;

  • особистісні [Бахтин, 2012].

На наш погляд, загалом можна виділити екзогенні та ендогенні чинники здоров’я. Екзогенні — похідні зовнішнього середовища (або чинники загального порядку [Гусак, Зимівець, Петрович, 2009, с. 22]. Ендогенні — внутрішні (специфічні [Там же]), вроджені спадкові, генетичні, породжені внутрішнім розвитком людського організму. Слід сказати, що у міру розвитку медицини значення екзогенних чинників знизилося і, за статистикою, на сьогодні до основних причин смертності відносять уже не інфекційні, а захворювання, пов’язані з хворобами систем кровообігу та ракові захворювання. На них припадає левова частка — 80,6% причин смертей. Медики також відзначають, що значення інфекційних (екзогенних) чинників дедалі зменшується. За даними Держкомстату, очолюють причини смертей населення в Україні (станом на 2017 р.) хвороби систем кровообігу (67,3%) та новоутворення (13,3%). Всі інші причини, наприклад зовнішні причини смерті (6,3%), інші причини (5%), хвороби органів дихання (4%), за своєю вагою навіть не наближаються до них [Державна служба статистики України, 2017]. Третьою причиною є те, що смертність випереджає народжуваність (так, в 2016 р. за годину помирало 66 чоловік, в той час як народжувалося лише 45) [Державна служба статистики України, 2016]. Не дивлячись на загрозливу статистику, ситуація дещо покращилася — якщо в 2014-2015 рр. Україна посідала друге (з 226 країн світу) місце за кількістю смертей (її обганяла лише Південна Африка), в 2016 р. — третє місце, а станом на 2018 р. — уже шосте місце в світі [Central Intelligence Policy. The World Factbook].

Але за виразної загальної тенденції зміни співвідношення екзогенних та ендогенних ризиків у бік зростання значущості впливу на здоров’я існує медична статистика, що дає змогу визначити роль різних факторів у розвитку різних захворювань. Так, розвиток ішемічної хвороби серця на 60% залежить від способу життя, на 18% — від генетичного ризику, 12% — екології та 10% — недоліків медицини. У розвитку ракових захворювань — на 45% від способу життя, 26% — генетики, 19% — екології, 10% — медицини. Загалом, спосіб життя людини на 50-55% визначає стан здоров’я, екологічні фактори — 20-25%, біологічні — 15-20%, медичні — 8-10% [Лисицын, 2010, c. 12]. Тобто фактори найвищої смертності — хвороби системи кровообігу та новоутворення найбільше зумовлені саме способом життя людей. При цьому, тривалість життя українців є суттєво нижчою за середньоєвропейську [Eurostat].

Слід сказати, що медики серед основних проблем забезпечення здоров’я виділяють медикаментозну (самолікування), можливості доступу до медичних ресурсів (нерозвиненість інфраструктури і матеріальна неспроможність купити відповідні ліки) та проблему пізнього звернення про медичну допомогу [Ярчук, 2012] (до речі, часто пов’язану із попередньою).

Здоров’язберігаюча поведінка населення насамперед спирається на традиції підтримки здоров’я і не в останню чергу пов’язана з особливостями системи харчування, зумовленими культурою. Система харчування, або національна кухня, у сукупності з традиціями дозвіллєвих практик (пасивний чи активний відпочинок) є суттєвими чинниками, здатними продовжити чи скоротити тривалість життя. Загальновідомо, що жителі високогірних районів Кавказу вирізняються своїм довголіттям, що, не в останню чергу, приписують якості харчування. Це можна сказати і про національну кухню Японії, де переважають морепродукти; Китаю (до речі, зі збільшенням частки свинини в раціоні китайців, починаючи з 60-х років ХХ ст., у них зросла також частка захворювань, раніше характерних суто для європейського регіону) [Кухта, 2017a; 2017с].

Якщо взяти до уваги особливості української кухні, то для традиційного раціону українців є характерною калорійна, насичена жирами, по можливості м’ясна їжа. У сільських регіонах досі переважає споживання картоплі, молочної продукції. Також історичний досвід проживання негараздів зумовив особливу специфіку святкувань, коли періоди голоду змінюються періодами застіль з надмірністю і нестриманістю в споживанні їжі та алкоголю. Голод 20-х, Голодомор 30-х, голод післявоєнних 40-х і важкі 90-ті роки ХХ ст. історично зумовили закріплення в українців страху перед нестачею їжі, що виливається у надмірності її споживання. Їжа та міцні напої — порівняно швидкий і бюджетний спосіб українців забезпечити позитивні емоції, що доповнюється мало не генетичним страхом перед голодом. Саме тому у вітчизняному просторі дещо сакралізується їжа та процес її споживання, а свято часто ототожнюється саме з застіллям. Зрештою, це виливається у значну частку серцево-судинних захворювань, зумовлених нездоровим харчуванням та переважанням пасивного дозвілля [Гуліч, 2011; Аксьонова, Крімер, Курило, 2014]. Крім того, не на останніх позиціях стоїть проблема поширення шкідливих звичок (особливо в сільській місцевості) і, як наслідок, доволі сумний показник — чоловіки живуть майже 10 років менше жінок (67,02 та 76,78 років відповідно) [Державна служба статистики України, 2018].

Інша сфера, зумовлена культурою — сфера дозвілля. Традиційно працьовиті українці дозвілля розглядають як переважно пасивний вид відпочинку. Поряд з тим у активних дозвіллєвих практиках криються неабиякі можливості розкриття соціального потенціалу різних груп, особливо старшої за віком [Кухта, 2017і].

Аналіз впливу суспільства на реалізацію соціального потенціалу людей старшого віку розпочинаємо з соціоструктурних чинників, минаючи соціально-економічні. Не тому, що нехтуємо їх значенням. Навпаки, гострота проблем матеріального забезпечення перебуває мало не на першому місці, майже нарівні конкуруючи за значущістю з чинником здоров’я. Доходи і майновий стан, розмір пенсій і вчасність їх виплати, якість і рівень життя пенсіонерів, вартість і доступність ліків, можливість отримувати медичні послуги, умови поствиробничої зайнятості людей похилого віку і їх стигматизаційні обмеження, диференціація рівня життя літніх людей залежно від місця проживання (велике місто/місто/село) — далеко не повний перелік соціально-економічних проблем і спричинених ними факторів впливу. Однак вони доволі ґрунтовно розглянуті фахівцями [Чеботарев, 1978; Хижный, 2000; Чеканова, 2004; Кувшинова, 2012; Шкаратан, 2012], тому не концентруємо на них увагу.

Насамперед слід сказати, що показник демографічного навантаження в Україні майже вдвічі більший, ніж у середньому у країнах Європейського Союзу. Основним чинником малого демографічного навантаження в цих країнах називають підвищений пенсійний вік. За даними Е. Лібанової, в Україні 25% чоловіків і 20% жінок 60-70 років цілком легально пропонували свою робочу силу на ринку праці. Це є свідченням того, що вікові межі економічно активного віку розширилися, хоча, по суті, рамки працездатного віку не змінюються [Лібанова, 2008b]. Проте користуються цією можливістю і суспільство (насамперед його владні інститути), і саме старше покоління не найкращим чином. Так, за даними моніторингового дослідження українського суспільства станом на 2017 р., 52% людей віком від 56 і старше років вказали, що коштів їм вистачає лише на продукти харчування. За цими ж даними, 62,4% старших людей зазначили, що не задоволені своїм становищем у суспільстві [Українське суспільство: моніторинг соціальних змін, 2017].

Щодо впливу соціоструктурних чинників на стан і збереження здоров’я людей похилого віку, то, як відомо, соціальна структура — це стійкий зв’язок суб’єктів соціального життя, що диференціюються за мірою володіння ресурсами: рівнем доходів, владою, престижем, освітою. Відповідно соціоструктурні чинники це чинники, що зумовлюють обмеження чи підсилення доступу до основних ресурсів, володіння якими може підвищити позицію людини (її статус) на щаблях соціальної драбини.

Врахувати дію цих чинників намагалися М. Райлі та Е. Фонер, створюючи парадигму, названу «Вік і суспільство». Вона зосереджена на поясненні процесів, що лежать в основі руху вікових груп за допомогою соціальних структур, пов’язаних з віком. Згідно з цим підходом процес старіння впливає на соціальну структуру та тісно пов’язаний з розподілом благ і можливостями соціалізації. Вік пов’язаний з набуттям і втратою соціальних ролей, відповідних очікувань та санкцій [Riley, Foner, 1968]. Представники даного підходу [Riley, Iohnson, Foner, 1972; Phillipson, 1982; Arber, Ginn, 1991] вказують на важливу особливість, пов’язану з асинхронністю динаміки розвитку суспільства та вікових когорт. Розвиток соціальної структури та зміни в когорті призводять до утворення соціального лагу, в результаті чого життя людей змінюється швидше, аніж соціальна структура. Вивчаючи асинхронність між індивідуальними та структурними змінами, представники парадигми намагаються віднайти шлях до вирішення соціальних конфліктів, породжених вищеозначеним «структурним відставанням».

Теоретики також намагаються визначити взаємозалежність між віковими когортами, соціальними структурами та індивідуальними процесами старіння [The Aging Workforce Handbook: Individual, Organizational and Societal Challenges, 2017]. У дослідженнях розшарування за віком, вікова система нерівності, як правило, концептуалізується з точки зору відмінностей між вищим, середнім та нижчим прошарками [Estes, 1991]. На структурному рівні люди одного віку утворюють страти, які можуть бути визначені на основі хронологічного віку або біологічних, психологічних чи соціальних стадій розвитку. Вікові когорти відрізняються розмірами та складом, а також вкладом, що здійснюють для суспільного розвитку. Вік також встановлюється в соціальній структурі як «критерій входження або відмови від певних ролей» [Riley, Iohnson, Foner 1972, p. 7] і таким чином використовується як маркер, за допомогою якого оцінюється поведінка людей різного віку.

Незважаючи на певне визнання того, що нерівності виникають, оскільки вікові верстви будуються та змінюються через зміни суспільства та вікові процеси, вікові тенденції зазвичай розглядаються як статичні, а не динамічні. Таким чином, процеси та зміни, які фіксуються в діахронічному розумінні підходу до розшарування за віком, взагалі відсутні при оцінці соціальної нерівності. Натомість дослідники роблять припущення, що рівні вікових груп з чітко визначеними ролями та послідовними нагородами та очікуваннями існують і складають систему вікової нерівності [Minkler, Estes, 1979; Riley, 1998; Смелзер, 2004]. Ця теорія нерівності зазвичай окреслюється в рамках синхронної моделі вікової стратифікації.

Щодо соціальних практик впливу соціоструктурних чинників на реалізацію соціального потенціалу старшої вікової групи суспільства насамперед потрібно згадати проблеми ейджизму та соціальної ексклюзії, що пов’язані з соціокультурною специфікою, проте проявляються також на рівні соціоструктурної взаємодії. За даними досліджень, незважаючи на загалом нижчий рівень соціальної діяльності старших порівняно з молоддю, інволюційні процеси в них при збереженні професійного статусу ще протягом десятиліть будуть іти повільно. Наприклад, зниження слуху у музик, когнітивних процесів — у науковців, дрібної моторики — у хірургів майже непомітні. Проте якщо старші люди, виходячи на пенсію, залишають таку діяльність — інволюція відбуватиметься швидше. Тут криється головна пастка — тиск вікових стереотипів — для людей з країн, що розвиваються. Насамперед з ейджизмом пов’язані соціальні очікування щодо того, на які ролі та статуси можуть претендувати старші люди, як слід та не слід поводитися людині старшого віку. Традиційно в нашому суспільстві очікується, що старша людина, порівняно з молодими, вестиме менш активний спосіб життя, тому що: «роки уже не ті», «варто поберегти здоров’я», «дорогу слід давати молодим», незалежно від того, яким соціальним потенціалом володіє даний конкретний актор [Кухта, 2016е].

Доволі символічними для наших реалій є образи бабусь, що проводять дні на лавочках біля під’їздів, та дідусів, які сидять перед телевізором тощо і, навпаки, незвично сприймати людей старшого віку в образі активних користувачів нової техніки, інтернету, зустрічати їх у спортзалах та на спортивних площадках. Тож на сьогодні популярність інститутів третього віку, бажання навчатися чогось нового серед наших людей залишаються невеликими [Мартинюк, Кухта, 2015]. Подібні, укорінені в суспільстві норми поведінки старшої людини відіграють роль «ведмежої послуги» як для самих старших людей, так і для суспільства в цілому. Старші люди володіють унікальним досвідом та навичками в професійній діяльності, власними стратегіями подолання перешкод і досягнення цілей, тому їх праця може залишатися вельми продуктивною, а передача цього досвіду молодшим поколінням — корисною. Крім того, підтримка їх активності на високому рівні призвела б до ряду плюсів — зниження швидкості інволюційних процесів в організмі (що спостерігається саме при збереженні активності), відповідно — зниження навантаження на систему соціальної допомоги, необхідності у постійному догляді за цими людьми; зниження рівня навантаження на економічну сферу за рахунок збереження ними економічної активності. Однак для цього потрібно переломити цілий ряд тенденцій, що склалися, легітимізувалися у вигляді щонайменше соціальної норми і стоять на заваді розкриттю соціального потенціалу старшого покоління.

Слід зауважити, що, за теорією діяльності [Havighurst, 1963; Neugarten, 1974; Walker, 2002], ізоляція та відмова від соціальної активності не є природними процесами для старіння, а психологічні та соціальні потреби в похилому віці не мають принципових відмінностей від потреб людей середнього віку. Тому з віком можна і потрібно залишатися активними і підтримувати максимально довго ту діяльність, яку ведуть люди середнього віку, лише незначним чином замінюючи її на нові дії [Левинсон, 2005].

Як можна подолати негативні тенденції до скидання людей старшого віку з «шальок терезів»? Дослідження щодо суб’єктивних оцінок віку показали, що з віком значно збільшується кількість людей, котрі оцінюють себе молодшими, аніж є в дійсності. Цей феномен було названо «консервацією віку». Вчені також висловили декілька припущень з приводу існування даного феномену: можливо, в людини існує деякий калькулятор річних циклів психофізіологічної активності, на основі якого і формуються оцінки власного віку; можливо, тут діють соціальні фактори, що зумовлюють оцінку людиною власного віку [Головаха, Кроник, 1984]. Наприклад, існування системи віково-рольових очікувань, спрямованих на досягнення певного статусу, що відповідає тому чи іншому віку. З цієї позиції самооцінка віку може бути результатом зіставлення своїх наявних досягнень у різних сферах життєдіяльності і, якщо досягнення перевищують соціальні очікування, людина почуватиметься старшою за паспортний вік та навпаки [Кухта, 2016е].

Певну роль у збільшенні дистанції між поколіннями (західні соціологи цей феномен назвали «generation gap») відіграє й та обставина, що літні люди мають свої яскраво виражені психологічні особливості, зберігають потяг до ретрокультури й цінностей. За рахунок цього вони значною мірою втрачають те, що поєднує їх з молодим поколінням.

У нашій країні міжпоколінні стосунки обтяжуються ще цілим рядом чинників. Трансформаційні процеси, пов’язане з ними прискорення ритму соціального життя, а також зміна суспільних пріоритетів і настанов, переоцінка цінностей призвели в Україні до загострення конфлікту поколінь. Ця стара проблема набула в сучасній редакції незвичної виразності та багатогранності, причому одним із найвиразніших її аспектів стало посилення конкуренції і навіть протистояння вікових контингентів з приводу зайняття провідних позицій у суспільній ієрархії загалом.

Беручись до розгляду третьої грані «соціологічної призми» — особистісних чинників, зазначимо, що, як відомо, усі зовнішні, соціальні чинники діють, заломлюючись крізь внутрішні. Наприклад, виконання соціальної ролі передбачає її сприйняття, засвоєння, певну мотивацію і компетентність, зрештою, відношення до її функціональних приписів з боку суб’єкта ролі [Мартинюк, Соболєва, 1993].

Таким багатоаспектним, різновекторним явищем, що може досліджуватись під різними кутами зору, є феномен здоров’я. Його значущість для реалізації соціального потенціалу старшої вікової групи неможливо переоцінити, бо він виступає водночас і складовою соціального потенціалу, і підґрунтям життєвого проектування, і результатом певного способу життя, і, як ми бачили, соціокультурним чинником, що зумовлює рамки можливостей при використанні соціального потенціалу. Тому не можна оминути з погляду соціології особистості ту обставину, що, будучи, з одного боку, елементом соціальної системи, особистість, з другого — є не що інше, як складна систематизована множина численних соціальних властивостей, якість функціонування яких значною мірою визначається саме чинником здоров’я. Оцінка його значущості для самореалізації людей старшого віку втілена у мовних зразках віками накопиченої народної мудрості: «Найбільше багатство — здоров’я», «Здоров’я маємо — не дбаємо, а втративши — плачемо», «Як нема сили, то й світ не милий», «Гіркий тому вік, кому треба лік», «Без здоров’я нема щастя» афористичні думки щодо здоров’я наочно демонструють його місце в системі цінностей [Народ скаже — як зав’яже: Українські народні прислів’я, приказки, загадки, скоромовки, 1985].

Наукові розвідки ставлення до здоров’я стали предметом соціологічного дослідження порівняно недавно. У радянському суспільствознавстві систематично у 80-х роках минулого століття це питання ставив у своїх працях Д. Лоранський, який інтерпретував здоров’я саме як соціальний інститут [Лоранский, 1990]. Сьогодні можна констатувати, що цій проблемі вітчизняні науковці приділяють значну увагу [Журавлева, 2003; Решетников, 2005; Зайцева, 2007; Гусак, Зимівець, Петрович, 2009; Лисицын, 2010; Волошко, 2011; Шибалков, 2017].

Здоров’я, що в молодому віці здебільшого зумовлене генетичними задатками, у старшому стає власне надбанням людини — того, як вона зуміла розпорядитися власним потенціалом. Тож відмінності між «паспортним» і «біологічним» віком можуть бути доволі суттєвими. Загалом, медики вважають, що фізична форма поступово починає іти на спад після 30 років. Приміром, у професійному спорті, якраз зосередженому на розкритті максимуму фізичних можливостей, пік спортивної кар’єри переважно не перевищує саме 30 років. Проте для людей, які не мають пікових навантажень, інволюційні зміни в організмі можуть бути малопомітними ще впродовж десятків років [Реан, Аверин, Дандарова, 2001].

Здоров’я відіграє роль подвійного внутрішнього та зовнішнього ресурсу. Внутрішнього — оскільки визначає самопочуття, мотивацію та оцінку людиною власних можливостей. Зовнішнього — оскільки вказує на стан «зношеності» організму, виступає символом статусу. Хороша фізична форма в світі, що цінує зовнішню привабливість і молодість, виступають додатковими символами «статусності». При цьому основними чинниками ризику виступають зайва вага, тютюнопаління, вживання алкоголю, незбалансований режим праці [Кухта, 2017a; 2017с]. Таким чином, здоров’я окремої людини — унікальний синтез психологічного, соціального та фізичного компонентів.

Здоров’я виступає також як орієнтир при оцінці можливостей побудови та реалізації життєвих стратегій. Складання планів на майбутнє та побудова життєвої перспективи безпосередньо пов’язані з оцінкою майбутнього ресурсу здоров’я. Очікування погіршення здоров’я свідчитиме про звуження перспективи, адже в такому випадку частина звичних справ стане недоступною або важче доступною для людини. Тож не дивно, що чітко простежується зв’язок у співвідношенні між плануванням життя і мірою задоволеності станом здоров’я: чим менш задоволені здоров’ям, тим менш схильні до планування життя. При цьому швидше можна говорити про взаємозв’язок між хорошим здоров’ям і плануванням та прогнозуванням майбутнього. Як уже зазначалося, здоров’я — довгострокова інвестиція, що проявляється у старшому віці, проте внесок у неї робиться за молодості. Люди, схильні до організації та планування життя, здебільшого розпочинають турботу про власне здоров’я в молодшому віці та схильні до профілактичної поведінки щодо здоров’я.

Стереотипне уявлення про те, що в старості сподіватися на здоров’я марно — хибне. Соціальна ексклюзія та ейджизм стосовно старших пояснюється втратою ними когнітивних і фізичних можливостей — швидкого прийняття рішень, адаптивності тощо. Частково, найстарші люди приймають такі обмеження, замикаючись у колі знайомих речей та побоюючись зробити помилку. Однак вікові зміни унаслідок старіння — не вирок, а лише тенденція, з якою можна боротися. Довше залишатися молодим та здоровим — не просто привілей, а необхідність у сучасному світі [Роик, 2011; Старикова, 2011; Григорьева, 2016].

На тлі зміни механізмів трансмісії соціокультурних цінностей і норм роль старшого покоління в передачі соціокультурного досвіду відходить на другий план — зразки поведінки переймаються старшим поколінням від молодшого. Тому подовження тривалості «здорового життя» як показника молодості має декілька переваг: зберігаючи привілеї молодших поколінь — можливість залишатися на роботі та вести більш активне життя — старші мають більше можливостей використати перспективи, що відкриваються. Таким чином, здоров’я виступає не тільки особистісно значущим чинником, а й передумовою більш повного розкриття соціального потенціалу людей старшого віку.

Інший особистісний чинник для представників старшого покоління —усвідомлення власної смертності, кінцевості життя. Воно є ключовою людською характеристикою, що набуває особливого значення в зрілому та старшому віці: якщо в молодості знання неминучості припинення буття суб’єктивно сприймається як абстракція, то в похилому віці відбувається переживання наближення цього явища безпосередньо стосовно себе. Знання про особливості підготовки та очікування власної смерті людьми похилого віку залишається в гуманітарних науках маловивченою сферою. В екзистенціалізмі аналіз існування та кінця життя відіграє провідну роль. (саме життя розглядається як «буття, спрямоване до смерті» [Хайдеггер, 2003].

Варто згадати, що ще З. Фрейд говорив, що страх смерті лежить у корені протистояння між процесами анаболізму (тих, що сприяють росту, розвитку і запасу поживних речовин) і катаболізму (пов’язаних зі споживанням і витратами енергії, інстинктами Лібідо і Танатосом) [Фрейд, 1920], а К. Юнг у своїй теорії підтримував ідею, що сексуальність домінує в першій половині життя, а біологічний спад і наближення смерті — основні проблеми другої половини життєвого шляху [Юнг, 1994]. Становлення особистості, таким чином, повинне охоплювати розв’язання проблеми смерті, при цьому дихотомія між життям і смертю набуває найбільш яскравого забарвлення в похилому віці. Проблема очікування смерті і намагання її відтермінувати охоплюють широке коло подій у житті людей похилого віку, визначаючи стереотипні для даного віку стратегії поведінки. А. Рубакін звертав увагу на те, що уявлення про існування нормальної фізіологічної старості без хвороб слід вважати суто теоретичними, бо на практиці старість, її прихід і розвиток пов’язані з хворобами. Тобто людина завжди вмирає не від старості самої по собі, а від хвороби [Рубакин, 1979]. Тобто основним завданням для людей старшого віку стає турбота про власне здоров’я, лікування хронічних захворювань та підтримка якнайкращого фізичного стану [Кухта, 2014d].

З другого боку, певна небезпека для повноцінної реалізації соціального потенціалу старшого покоління криється у перетворенні здоров’я на самоцінність і самоціль. Найбільш важливими змінами, що визначають поведінку людини на заключному етапі життя, спеціалісти вважають зниження психофізичних можливостей (зокрема, працездатності, витривалості, уваги і пам’яті, втрати чи істотного зменшення статевого потягу та ін.), поступове вилучення з активного соціального життя, втрату близьких людей і самотність, усвідомлення наближення кінця життя. Виходить, що надмірна концентрація на власних проблемах і здоров’ї, навпаки, може зумовити відхід людини від попереднього, більш активного способу життя. Що ж до очікування смерті, то, за даними ряду дослідників, люди похилого віку відчувають порівняно меншу тривогу при думках про смерть, аніж відносно молодші — думаючи про смерть доволі часто, проте спокійно, остерігаючись лише того, що процес вмирання буде болючим та затяжним [Кюблер-Росс, 2000; Реан, Аверин, Дандарова, 2001; Ильясов, 2010].

Варто зазначити, що смерть (яка розуміється здебільшого суто як медична категорія і пов’язується з припиненням функціонування органів і систем організму) може мати свої аналоги в психосоціальних сферах життя — зокрема, це «соціальна смерть» — процес і результат самоусунення або виключення людини з життя соціуму [Левченко, 2001]. Тобто, зруйнувавши одні соціальні зв’язки, особистість не може чи не бажає створювати нові чи відновити старі. При всьому соціальна смерть, з одного боку, повинна зробити перехід до смерті «фізичної» більш планомірним, уподібнившись до «завершення земних справ», з другого — може бути чинником, що скорочує тривалість життя [Черепанова, 2013; Кухта, 2014с].

Виходячи з цього, можна сказати, що соціальна смерть може бути кількох типів: іти «ззовні» (коли соціальне оточення поступово витісняє індивіда за свої межі), іти «зсередини» (коли людина за власною ініціативою відходить від соціальних контактів), або ж бути наслідком дії і першого, і другого чинника. У будь-якому разі соціальна смерть має ряд спільних ознак. До них можна віднести такі як:


  • втрата свободи (тобто повноти самореалізації);

  • втрата соціальної ідентичності, що веде до неможливості самовизначення індивіда в соціальному просторі;

  • відторгнення суб’єктом норм, ідеалів, цінностей сучасності;

  • неможливість самостійно діяти в різних сферах суспільного життя;

  • забуття — як перехід імені та образу суб’єкта з актуальної частини культури в потенційну.

Усвідомлення власної скінченності активізує інстинкт самозбереження та запускає механізм пошуку шляхів уникнення «не існування» і, оскільки бажання людства вічно жити залишається «мрією-фантастикою», виникає питання, як максимально пом’якшити перехід рубежу смерті. Вирішенням цього питання на різних рівнях займаються медики, психологи та філософи. Проте з соціологічної точки зору воно набуває вигляду проблеми, вирішення якої спрямоване не лишень на полегшення стану індивіда, а й на підготовку до даного факту найближчого соціального оточення.

Інша, важлива для соціологічного розгляду частина проблеми — це люди, які балансують на межі життя та смерті. Йдеться не про смертельно хворих (адже здебільшого медики передбачають характер перебігу хвороби), а про людей, життя яких стає «грою у виживання» — людей похилого віку. Ніхто достеменно не знає, проживе дана людина ще рік чи десятки років. Така невизначеність зумовлює поступове посилення соціальної ізоляції людей похилого віку, по-перше, кількість їх ровесників невпинно зменшується, по-друге, люди молодшого віку починають витісняти їх зі сфер свого життя, підсвідомо намагаючись підготуватися до майбутньої смерті цих людей. Тож слушно зазначити таку закономірність дії чинника смертності як те, що світ, з яким cтарші люди безпосередньо взаємодіють, все більше звужується [Рубакин, 1979].

Водночас тема смерті в наш час продовжує залишатися сферою «табу», про неї уникають розмовляти в широких громадських колах. Е. Кюблер-Росс говорить: «Думaю, є багато причин, чому ми уникаємо відкрито й холоднокровно дивитися в обличчя смерті. Один із найвaжливіших фaктів полягає в тому, що сьогодні процес смерті стaв нaбагато жахливішим, він пов’язаний з самотністю, мехaнічністю і нелюдяністю» [Кюблер-Росс, 2000, с. 3]. Індивідуалізація суспільства, що неминуче призводить до посилення соціальної ізольованості усіх категорій населення, найбільш болюче відгукується саме на людях похилого віку, що в силу обставин уже не можуть захистити власні інтереси. Їх залежність від допомоги ззовні, за умов табуйованості теми смерті в сучасному суспільстві, створюють бар’єр на шляху до порозуміння між поколіннями. Втрата зв’язку між поколіннями — це вагома втрата унікального досвіду їх життя та діяльності, а також творчого потенціалу суспільства.

Підсумовуючи аналіз різноманітних чинників, що визначають специфіку життя у період старіння, зазначимо парадоксальність цього відрізку життєвого шляху: у похилому віці значущість життя для суб’єкта зростає з огляду на пережите й осмислене, а от можливості (фізичні, інтелектуальні та соціальні) для переважної більшості уже ідуть на спад. Проте ця тенденція не є безнадійно односпрямованою. Власне, соціальні можливості — це те, що на відміну від невідворотного спаду можливостей організму може бути збереженим чи трансформованим за певних обставин. На жаль, на практиці похилий вік супроводжується втратою ряду соціальних ролей, відтак, зміною соціальних статусів. Культурно-фіксовані статуси утворюють соціальну систему, що задає рамки поведінки взаємодіючих сторін, і в нашому суспільстві, попри всі декларації, вона має переважно стигматизаційне забарвлення. Продуктивний спосіб розв’язання проблеми, на нашу думку, підтримка і розвиток відносин соціального партнерства, де акумулювали б зусилля суспільні інститути, недержавні об’єднання і організації, волонтерські рухи і, головне, самі представники старшої вікової групи задля різновекторного розвитку свого соціального потенціалу.

Старіння в традиційному суспільстві переживалося колективно, всередині відповідного класу. На сьогодні старіння задається рядом параметрів, що не завжди діють співзвучно — наприклад, одним із них може бути громадська думка щодо того, коли ж настає старість. Одним з основних поворотних моментів є вихід на пенсію, що сам по собі уже може нести ряд негативних тенденцій для старих, адже статус людини, яка працює, визначає статус незалежної людини. Від пенсіонерів не очікується уже робота на користь суспільства, тому й на винагороду в формі визнання та фінансування розраховувати не доводиться, тому домінуючим у ставленні до проблем та потреб похилих є залишковий принцип.

Важливим завданням для старших людей є пошук нових життєвих орієнтирів. Спрямованість на пошук сенсу життя виступає в якості шансу забезпечити гідне існування в старості [Анцыферова, 1994; Вайзер, 2015]. Однак для багатьох старший вік супроводжується втратою подружнього партнера, відповідно — втратою статусу одруженої/заміжньої людини. Змінюється характер стосунків з оточуючими, змінюється ставлення до себе та своїх можливостей, відбувається переоцінка попередньої та планування майбутньої діяльності. За таких умов побудова планів на майбутнє, визначення цілей і мети подальшого життя доволі ускладнені для людей старшого віку.



Висновки до розділу 3

Соціальний потенціал старшого покоління як групи переважно розглядається з погляду розширення практик використання можливості самозабезпечення та створення ресурсних запасів для допомоги іншим або принаймні можливості самозабезпечення. Однак може йтися про ті види активності, які притаманні саме старшим і в яких їх роль з позиції накопиченого досвіду є незамінною. Крім того, потенційні можливості соціальних суб’єктів повинні розглядатися не лише з позиції їхньої корисності для представників інших груп, а й корисності для себе, самореалізації, самозабезпечення і самозбереження.

В умовах трансформації українського суспільства також відбуваються активні процеси розмивання традиційних груп суспільства. Натомість постають нові форми міжгрупової інтеграції. Особливості цих процесів зумовлюватимуться новоствореними особливостями соціальної взаємодії. Зокрема, оскільки в суспільстві традиційна класова диференціація уже не так чітко виражена, на перший план виступатимуть інші чинники — в індивідуалізованому суспільстві вище цінуватимуться суб’єкти, що не лише вимагатимуть менших затрат ресурсів для свого розвитку, а й самі зможуть зробити внесок у розвиток суспільства за рахунок власної творчості. Отже, класова і групова ідентифікація, що були ознаками свідомості людей раніше, витісняються індивідуальною, або ж внутрішньогруповою. Відповідно головним чинником диференціації сучасного українського суспільства постають уже не аскриптивні, а ресурсні характеристики індивідів.

Необхідність доводити свою спроможність до самостійного прийняття рішень і непевність та нестача знань для цих рішень підсилюють напруженість становища акторів, надто похилого віку, адаптаційні можливості яких порівняно обмежені. Спектр можливих напрямів реалізації соціального потенціалу обмежується суспільством, з одного боку, з другого — баченням можливих варіантів розвитку суспільства та власної подальшої затребуваності у ньому суб’єкта.

Особливістю реалізації соціального потенціалу за сучасних умов є те, що людина перебуває на перетині великої кількості ризиків, які вона не може ні ігнорувати, ні повністю убезпечитися від них. Якщо розглядати життєві ризики, то вони мають подвійну природу: ризик нездобуття чогось і ризик втрати чогось. В життєвих стратегіях різних вікових груп встановлюється диференціація цих ризиків: становлення в молодому віці пов’язане переважно з ризиком нездобуття. У старшому віці, навпаки, здебільшого з втратою. Для молодших більш притаманна активна, пошукова поведінка. Старший вік орієнтується на збереження досягнутого, тому життєва мобільність для його представників менш притаманна. При цьому ризик може мати соціальну (втрати статусу), біологічну (втрати здоров’я, травматизації), економічну (втрати матеріальних ресурсів) природу. Тож розкриття соціального потенціалу людей старшого віку повинно відбуватися з урахуванням їхніх життєвих орієнтацій та пріоритетів, відносно вищих шансів на втрати.

Соціокультурний простір України вирізняється високим рівнем інтенсивності, багатогранністю й багатоаспектністю взаємодій, значним динамізмом життєвих колізій. Насиченість соціального життя кризами, змінами та радикальними перетвореннями, загальна невизначеність подальшого розвитку соціальної структури, хронічна аномія не дають можливості зорієнтуватися на усталені соціальні норми та зразки побудови життя. Хоча можливості допомоги з боку суспільства реалізації соціального потенціалу старшого покоління є доволі обмеженими, тим не менше є певні передумови для збільшення частки практик реалізації соціального потенціалу старшої вікової групи. По-перше, існує відносно невелика порівняно з пасивною більшістю частка соціально-активних людей похилого віку; по-друге, є напрацювання типу «університету третього віку», що можуть стати зародком розгортання масових загальносуспільних програм та рухів; по-третє, створена унікальна наукова школа життєтворчості.

З позицій різних методологічних підходів до функціонування соціального потенціалу життєва перспектива інтерпретується різним чином. Якщо йдеться про цілераціональну дію, то життєва перспектива є стартовим майданчиком, на якому монтуються, виходячи з усвідомлених потреб, суб’єктивно досяжні життєві цілі, стратегії їх досягнення, конкретизуються у просторі й часі життєві плани. Інші компоненти соціального потенціалу становлять внутрішні ресурси, з якими матиме справу індивід, проектуючи свою майбутню діяльність. Коли розглядати життєву перспективу в габітуальному ракурсі, то і стан здоров’я, і цінності, і компетентність, і решта компонентів соціального потенціалу є передумовами, з урахуванням яких формується життєва перспектива, що завершує, вінчає, акумулює зовнішні й внутрішні обставини, заломлюючи їх крізь напрацьований досвід, у вигляді суб’єктного і суб’єктивного прогнозу майбутнього. Так чи так, перспектива є ядром, центральним компонентом соціального потенціалу, навколо якого функціонально інтегруються інші його компоненти.

Життєва перспектива є образом бажаного, усвідомлюваного як можливе майбутнього життя за умов досягнення певних цілей. Це складне динамічне утворення соціального суб’єкта, що дає змогу здійснювати проектування та планування майбутнього життя на основі співвіднесення імовірних майбутніх подій, ситуацій та очікуваної власної емоційно-поведінкової реакції на них зі схожими подіями, ситуаціями, пережитими в минулому чи такими, що проживаються в даний час. Життєва перспектива являє собою картину майбутнього у складному взаємозв’язку програмованих та очікуваних подій, від яких залежить соціальний статус та ціннісні пріоритети, форми життєдіяльності і життєві стратегії суб’єкта.

З погляду систематизації можливих ракурсів розгляду життєвої перспективи основними її параметрами виступають: суб’єктність, вибірковість, протяжність (тривалість), прийнятність, бажаність, баланс визначеності/невизначеності, висока ймовірність успішності життєвої програми в даній перспективі.

Життєві перспективи, слугуючи ядром життєтворчого компоненту соціального потенціалу, виконуютьі значну кількість функцій, зокрема: смислоутворюючу, що полягає у зверненні погляду суб’єкта до кінцевої цілі його життєдіяльності; пізнавальну — спрямовану на усвідомлення та пізнання власного життя, співвіднесення здобутого досвіду з майбутніми подіями; світоглядну — реалізується у виробленні певного світогляду, баченні життя з конкретної позиції життєвого шляху; мотиваційно-спонукальну — слугує стимулом до певних дій і вчинків на основі передбачення подій майбутнього; організаційну — зумовлює організацію життєдіяльності для досягнення бажаного в майбутньому; регулятивну — забезпечує саморегуляцію життєдіяльності суб’єкта на основі вибудовування певної ієрархії суб’єктивно значущих подій і вчинків; охоронну — убезпечує суб’єкта від певних зразків поведінки на основі передбачення імовірних негативних наслідків у майбутньому; гармонізуючу — сприяє гармонізації та впорядкуванню життя суб’єкта на підґрунті уявлень про імовірне майбутнє; ідентифікаційну — створює можливість ідентифікації суб’єкта з певними подіями, вчинками в минулому та проектуванні їх на майбутнє; ціннісно-орієнтаційну — створює умови для формування ціннісних пріоритетів з огляду на очікуване майбутнє; адаптивну — сприяє пристосуванню до умов середовища існування з погляду їх імовірних змін у майбутньому.

Життєва перспектива є формою антиципації, під якою розуміють передбачення, уявлення про майбутнє явище (чи подію), що виникає до того, як воно сталося і могло бути сприйнято; очікування настання чогось; уявлення про результат того чи іншого процесу, що мисленнєво формується до його реального досягнення і виступає засобом зворотного зв’язку при плануванні дій. Іманентний характер життєвої перспективи полягає у тому, що соціальний статус, освітній рівень, матеріальне забезпечення, належність до певної статі або раси, інші умови чи чинники не виключають можливості людини до передбачення майбутнього і побудови життєвої перспективи, однак ці чинники можуть вплинути на специфіку цієї побудови.

Особистісними передумовами для побудови життєвої перспективи у старшому віці є знання про власні можливості — здоров’я, генетичні передумови, економічні і соціальні ресурси, а також бажання жити, воля до життя, що поєднується з рефлексивними навичками, котрі дають змогу акумулювати всі ці якості у вигляді адекватних вікові життєвих стратегій. Соціальними передумовами є сприяння з боку державних і недержавних інститутів і організацій, що покликані організувати соціальний простір з погляду можливості реалізувати соціальний потенціал людей старшого віку. Водночас практики життєдіяльності свідчать, що найбільш характерними загрозами соціального характеру для похилих громадян, що впливають на можливості реалізації соціального потенціалу взагалі, і побудову життєвої перспектива зокрема, можуть бути бідність і матеріальне неблагополуччя, погіршення здоров’я і ризик передчасної смерті, ризик соціальної ізольованості, втрата родинних зв’язків, деформація норм поведінки, загроза шахрайських дій щодо них.

Особливість життєвої перспективи полягає в присутності моменту оцінки з погляду суб’єктивної бажаності чи небажаності події, настання якої оцінюється як можливе, більш-менш вірогідне. Саме на перетині ліній «можливе/неможливе» і «бажане/небажане» досі традиційно розглядалося формування життєвої перспективи. Але таке бачення майбутнього є доволі статичним, у нього не вкладається варіант майбутнього «цілком імовірне, але небажане», точніше, тих стратегій, що застосовуються за таких умов та надають передбачуваній ситуації динамічності (варіативності) залежно від ступеня реалізації соціального потенціалу суб’єкта перспективи. Існують принаймні чотири основні види життєвих стратегій на випадок передбачення майбутніх проблем — подолання, уникнення, адаптації, ігнорування — і безлічі похідних комбінацій, що сполучають елементи цих базових типів стратегій.

Життєві перспективи формуються шляхом виділення подій, які бажано, щоб відбулися (події-цілі), задля досягнення яких вибираються відповідні стратегії, і подій, настання яких не бажано (події-проблеми), щодо яких також прогнозуються певні стратегічні способи дій, спрямовані на уникнення або принаймні пом’якшення впливу і наслідків негативного розвитку ситуації. Наповненість життєвої перспективи визначається її подієвою насиченістю, тобто кількістю доленосних подій, які потенційно стануться в оцінюваному часовому періоді від теперішнього до майбутнього. Прогнозовані (плановані і передбачувані) події, які розташовані в міру віддаленості в часі й у міру їх значущості (тобто можливості вплинути на подальше життя індивіда), утворюють часово-подієвий каркас життєвої перспективи.

Особливістю побудови життєвої перспективи, на відміну від життєвого програмування і планування, є те, що в передбачення майбутнього закладаються не тільки бажані події, а й враховується можливість настання небажаних (проблемних). Антиципація небажаного розвитку подій і підготовка арсеналу придатних для адаптації до несприятливих умов стратегій принаймні не менш важливі, ніж планування способу дій за сприятливих обставин. Така інтерпретація ролі життєвої перспективи становить базовий принцип проблемно-подієвого підходу, згідно з яким змістовно життєві перспективи структуруються на бажані події (з оцінкою ймовірності їх настання і прогнозом перебігу подій) і небажані події (виступаючі як проблеми, знову ж таки з суб’єктивним прогнозом щодо їх настання).

Біологічна та соціальна площини виступають вихідними характеристиками життєвої перспективи, взаємозалежать одна від одної, однак мають власну специфіку. До першої входять орієнтовна тривалість існування і стиль існування з погляду здоров’я/нездоров’я і хорошого/поганого самопочуття. Друга розглядається в системі координат задоволеність/незадоволеність життям у цілому, збереження/зміна соціального статусу; можливість самореалізуватися чи її відсутність; адаптація-дезадаптація до суспільної ситуації, суб’єктивна орієнтованість на минуле/нинішнє/майбутнє.

Реалізація життєвих перспектив залежить від обрання відповідних життєвих стратегій. Життєва перспектива, яка зображає певний спектр варіантів подальшого життєвого шляху, за своєю суттю є точкою відліку для визначення життєвих стратегій, які вибудовуються як виходячи з можливості позитивного перебігу подій, так і за умов виникнення проблем і пов’язаних з ними життєвих колізій. Інші структурні компоненти соціального потенціалу перебувають з ними в нерозривній взаємодії і взаємовпливові, коригуючи відповідним чином у тому чи другому напрямі — йдеться про психофізіологічну чи особистісну, освітню чи трудову, майнову чи статусну складові. Саме через формування життєвих стратегій відбувається поєднання макро- і мікросоціального світів, бо стратегії є засобом не тільки побудови замислів, а й системоутворюючим началом практик, через які реалізується потенціал актора.

Актуалізація соціального потенціалу є його сутнісною характеристикою, бо статичне фіксування певних можливостей, до якого переважно зводилися досі соціологічні дослідження соціального потенціалу, залишало відкритим питання про те, яким чином потенційні можливості здатні перетворитися у життєві практики. Включення у теоретичну модель соціального потенціалу життєтворчого компоненту дозволяє запропонувати теоретичну модель, у рамках якої суб’єкт здатен розпорядитися наявними можливостями з урахуванням обставин його життєвої ситуації і перспектив її змін; останній є водночас і структурним елементом соціального потенціалу, і механізмом його актуалізації.

Визначено та структуровано коло проблем, що є специфічними саме для похилого віку в Україні, зокрема, це:

— проблеми зі здоров’ям та фізичним самопочуттям;

— матеріальні проблеми (сюди ж відносяться доступ до медичного обслуговування та достатнього харчування, забезпеченість житлом, можливість подорожувати тощо);

— проблеми самотності та взаємостосунків з родинним колом (включаючи проблеми насилля над людьми старшого віку);

— соціальні проблеми;


  • психологічні проблеми.

Проблеми, пов’язані з реалізацією потенціалу старшої вікової групи, можна поділити на такі категорії:

  • зумовлені специфікою соціальних відносин. Сюди можна віднести такі явища, що пов’язані зі стигматизацією та роз’єднанням групи: ейджизм, ескапізм — породжені соціальною стереотипізацією та міжпоколінною боротьбою за кращі «місця» (ресурси), зміна ролей та статусів, зниження рівня матеріального забезпечення; насильство в сім’ї та поза сім’єю;

  • зумовлені психофізіологічними і психологічними особливостями. Сюди можна віднести проблеми зі здоров’ям, стресогенні проблеми депресивності, у тому числі пов’язані з переживанням втрат людей одного віку — родичів, друзів, знайомих; наближенням смерті; зниженням фізичних та соціальних можливостей;

  • похідні, що утворюються на стику і внаслідок перших і других: проблеми медичного забезпечення, пов’язані зі зниженням матеріальних ресурсів та водночас збільшенням частоти захворювань; проблеми незатребуваності та втрати соціального капіталу; проблеми спілкування та самотності — породжені звуженням кола спілкування та виникненням специфічних особливостей у спілкуванні, пов’язаних зі зниженням гостроти зору, слуху, зниженням швидкості когнітивних процесів тощо.

Існує ієрархія проблем для людей старшого віку, проте залежно від стратифікаційної диференціації для представників різних груп вона відрізнятиметься. Архітектоніка характерних вікових проблем разом із неспецифічними, загальними для всіх соціально-демографічних груп суспільства проблемами визначають не лише зовнішню конфігурацію обставин реалізації соціального потенціалу, а й відбивається на стані його внутрішніх компонентів, включаючи життєву перспективу та стратегії. Чинниками, що зумовлюють міру і специфіку реалізації соціального потенціалу людей старшого віку є характерні проблеми старшого віку, що заломлюються крізь такі грані буття як культура, суспільство та особистість.

Щодо соціокультурної площини чинників реалізації потенціалу насамперед визначальною виступає різниця в цінностях і нормах, яка утворюється за рахунок соціалізаційного лагу між поколіннями. Окрім цінностей, характерними проявами соціокультурного середовища, поширених у ньому норм є стереотипи, атитюди та такі своєрідні втілення норм, приписів і традицій, як стигми. Стереотипи містять узагальнену оцінку певної вікової групи. стереотипи щодо старшого віку можна поділити на позитивні та негативні. Негативні соціальні стереотипи щодо старості артикулюють її переважно як вік індивідуальних втрат (соціальних зв’язків, статусів, матеріальних ресурсів та здоров’я) або ж (якщо це позитивні стереотипи) — вік корисності для інших. Позитивні стереотипи щодо старіння якраз Частково спрямовані на реалізацію соціального потенціалу старших, бо ця група починає розглядатися як потенційно ресурсна. Для українського сьогодення, на жаль, типовими є вікова стигматизація, упередженість і навіть дискримінація (ейджизм).

Ще одним типовим чинником проблем старшої соціально-демографічної групи, що частково виходить за межі соціокультурного тренду, є насилля над старими, що чиниться у різні способи. Воно може бути навмисним або ненавмисним: фізичним, психологічним (включаючи емоційну і вербальну агресію), фінансовим (або матеріальним у загальному сенсі). Іншим важливим соціокультурним чинником, що безпосередньо впливає на довголіття, є поширеність практик турботи про здоров’я. При цьому виділяють екзогенні та ендогенні чинники здоров’я. Здоров’язберігаюча поведінка населення, його старшої групи спирається на традиції підтримки здоров’я і пов’язана з особливостями системи харчування, дозвіллєвими практиками, зумовленими культурою.

Соціоструктурні чинники — це чинники, що зумовлюють обмеження чи підсилення доступу до основних ресурсів, володіння якими може змінити соціальний потенціал людини. Процес старіння впливає на соціальну структуру та тісно пов’язаний з розподілом благ і можливостями соціалізації. Вік пов’язаний як з набуттям, так і втратою соціальних ролей, трансформацією відповідних очікувань та санкцій. Розвиток соціальної структури та зміни у старшій віковій групі відбуваються асинхронно, за різними алгоритмами, призводять до утворення соціального лагу, в результаті чого життя людей змінюється швидше, аніж соціальна структура; зміни останньої носять частіше дискретний характер, тоді як старіння відбувається синкретно.

Розшарування за віком, вікова система нерівності концептуалізується за рахунок відмінностей між вищим, середнім та нижчим прошарками. На структурному рівні вікові когорти відрізняються розмірами та складом, а також вкладом, що здійснюють для суспільного розвитку. Вік вказує на специфіку реалізації соціального потенціалу і таким чином використовується як маркер, за допомогою якого нормативно оцінюється поведінка людей різного віку.

В Україні міжпоколінні суперечності, що проектуються також на соціоструктурні відносини, обтяжуються ще цілим рядом чинників. Трансформаційні процеси, пов’язане з ними прискорення ритму соціального життя, а також зміна суспільних пріоритетів і настанов, переоцінка цінностей призвели в Україні до загострення конфлікту поколінь. Ця стара проблема набула в сучасній редакції незвичної виразності та багатогранності, причому одним із найвиразніших її аспектів стало посилення конкуренції і навіть протистояння вікових контингентів.

З великої кількості особистісних чинників відмітимо здоров’я, що в молодому віці здебільшого зумовлене генетичними задатками, у старшому стає власне надбанням людини — того, як вона зуміла розпорядитися власним потенціалом; для України характерний ціннісний розрив між старшим і молодшим поколіннями щодо ставлення до власного здоров’я. По-перше, це відбувається внаслідок соціалізаційного лагу. По-друге, ціннісний комплекс старшого покоління формувався на підґрунті ідей руху до комунізму, в специфічних соціальних умовах, де пріоритет мали не особисті, а суспільні цінності. Крім здоров’я важливим чинником виступає усвідомлення власної смертності, кінцевості життя. Воно є ключовою людською характеристикою, що набуває особливого значення в зрілому та старшому віці: якщо в молодості знання неминучості припинення буття суб’єктивно сприймається як абстракція, то в похилому віці відбувається переживання наближення цього явища безпосередньо стосовно себе.

РОЗДІЛ 4

СОЦІАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЮДЕЙ СТАРШОГО ВІКУ В УКРАЇНІ: ЕМПІРИЧНИЙ ВИМІР

4.1 Методологічні передумови соціологічного дослідження соціального потенціалу людей старшого віку в Україні

Як відомо, емпіричне соціологічне дослідження є системою логічних і послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище чи процес. В нашому випадку, з огляду на поставлені в роботі завдання, ми, беручи об’єктом старшу соціально-демографічну групу українського суспільства, розглядали в якості предмета її соціальний потенціал. З цього погляду попередня частина роботи може бути визначена як теоретична частина програми дослідження і є систематичним накопиченням «знань про незнання», завдяки якому наукова проблема — протиріччя між існуючим рівнем теоретичних знань про старіння і способи адаптації до нього, актуалізована викликом епохи — зміною соціально-демографічної структури населення убік подовження строків життя і зростання завдяки цьому частки людей похилого віку — отримала певну форму, придатну для вивчення традиційними методами соціології.



Обгрунтувавши теоретично, що реалізація соціального потенціалу старшої вікової групи є магістральним шляхом і водночас — гуманістичним способом вирішення зазначених проблем старішання суспільства, ми вдалися до емпіричної операціоналізації такого складного поняття як соціальний потенціал. Наше емпіричне дослідження, по-перше, мало складний комбінований характер, по-друге, містить значну кількість логічних припущень та інтерпретацій, які апріорі збільшують дискурсивне поле дослідження.

Організація дослідження. Дослідження проводилося в п’ять етапів:

  • на першому етапі (2013 р.) було вивчено теоретичні та практичні аспекти проблематики старіння, визначено провідні ідеї дослідження, намічено його програму та інструментарій;

  • на другому етапі (2014-2016 рр.) було здійснено збір та інтерпретацію емпіричних даних за допомогою експертного опитування щодо якісних особливостей старіння населення в Україні, чинників, що впливають на специфіку їх життя та взаємодії в суспільстві;

  • на третьому етапі (2015-2016 рр.) здійснено збір емпіричних даних щодо кількісних показників специфіки конструювання життя людей старшого віку за допомогою анкетування, проведеного серед людей старшого віку, що перебувають в закладах соціальної опіки в м. Запоріжжя та Запорізькій області;

  • на четвертому етапі (2016-2017 рр.) здійснено відбір та аналіз вторинних даних щорічного моніторингового дослідження українського суспільства щодо особливостей конструювання життя та соціального потенціалу людей старшого віку;

  • на п’ятому етапі (друга половина 2017 р.) проведено узагальнення результатів дослідження та їх представлення у текстовій формі.

Експериментальна база дослідження. Емпіричну основу перевірки теоретичних положень нашої роботи складають як власні дослідження (в хронологічному порядку): по-перше, експертне опитування; по-друге, опитування людей старшого віку, що перебувають під соціальним патронатом; так і дані багаторічного моніторингу Інституту соціології НАН України:

  • у проведеному в квітні-червні 2014 року дослідженні взяв участь 21 висококваліфікований фахівець (доктори соціологічних, філософських та економічних наук; кандидати філософських та історичних наук) Інституту соціології Національної академії наук України — з них 17 докторів і 4 кандидати наук віком від 57 до 89 років, серед них 13 чоловіків та 8 жінок. Протягом 2015-2016 рр. ці дані були доповнені опитуванням експертів (докторів філософських, соціологічних та психологічних наук) переважно — фахівців Інституту філософії Національної академії наук України), в кількості 10 осіб, віком від 60 років, з них 1 жінка та 9 чоловіків.

  • матеріали дослідження людей старшого віку, що обслуговуються в закладах соціальної опіки м. Запоріжжя та Запорізької області. Вибірка систематична (N=2846), представляє генеральну сукупність — людей старше 60 років, що обслуговуються в територіальних закладах соціальної опіки запорізької області. Автор програми та інструментарію дослідження канд.соц.наук. М. Кухта. Організація та контроль первинного збору даних канд.соц.наук. І. Мещан. Статистична обробка даних з допомогою програмного забезпечення ОСА — В. Мусієнко;

  • матеріали моніторингового дослідження українського суспільства за 1992‑2017 роки. Вибірка (N=1800) багатоступінчата, репрезентує населення України за віком та статтю. Цей проект надає величезні можливості щодо аналізу різних сторін життя українського суспільства в їх динаміці, які багато в чому залишаються недооціненними, а то й недовикористаними дослідниками попри традицію щорічних замірів і різнобічного осмислення отриманих даних, що провадиться фахівцями Інституту соціології Національної академії наук України. Статистична обробка даних і графічна презентація результатів здійснювалася за допомогою пакета статистичних програм SPSS.

Надійність і вірогідність отриманих даних забезпечується методологічним обґрунтуванням дослідження; репрезентативністю вибірки; поєднанням кількісного та якісного аналізу емпіричних даних; застосуванням методів математичної статистики із залученням сучасної програми обробки даних.
4.1.1 Методологія аналізу вторинних даних в дослідженнях людей старшого віку

Емпіричне дослідження чи не усякого предмету в соціології передбачає класичний віковий зріз, що свідчить про важливість вікового розшарування для відображення закономірностей, що вивчаються. Збірки дописів щодо матеріалів моніторинга підтверджують аксіоматичність цієї тези з року в рік. Однак не менш традиційним є те, накопичена при порівнянні вікової диференціації інформація, зокрема — про старшу соціально-вікову групу, використовується лише епізодично, суто з погляду висвітлюваної проблеми. Тому, хоча наше використання даних моніторингового дослідження є вторинним, і з цим пов’язані певні незручності (не завжди поставлені питання повністю відповідають нашому підходу, у ряді випадків немає можливості задати додаткові питання, що видаються важливими для висвітлення проблеми під обраним нами кутом зору), проте накопичений багаторічний масив інформації, що його містять отримані дані опитувань, досі не розглядався спеціально з погляду умов життя, системи поглядів і самооцінок, характеру і стану соціального потенціалу старшої вікової групи українського суспільства. З погляду кількісного складу підвибірка опитаних у віці старше 55-ти років коливаєься у різні роки проведення моніторингового дослідження в межах 500-600 респондентів, що є достатнім з методичних підстав для статистично обгрунтованих висновків.

Перше питання, яке виникає, стосується нижньої вікової межі старшої вікової групи. Умовно ми визначали її у 60 років, однак в емпіричному дослідженні вирішили «зачепити» й пограничну вікову когорту віком 56-60 років. Тому є ряд причин. По-перше, відбувається гендерне нівелювання віку виходу і чоловіків, і жінок на пенсію по досягненню 60 років; однак цей процес ще триває і триватиме ще кілька років. Хтось із жінок «встиг зістаритися вчасно» і пішов на пенсію у віці 55 років, хтось мусить працювати ще рік чи кілька, що не може не викликати складнощів, почуття соціальних заздрощів у сьогоднішніх 55-річних жінок, які вимушені працювати довше, ніж їх трохи старші товарки. По-друге, адаптація до статусу і цінностей «стану заслуженого відпочинку» не відбувається миттєво; люди передпенсійного віку раз по раз подумки «заглядають» у недалеке пенсійне майбутнє, зважуючи, яким буде життя на цьому заключному етапі життєвого шляху. Саме в цей період починається адаптаційна підготовка до післятрудового періоду життя, який викликає у тих, хто його переживає, амбівалентні почуття: з одного боку, це так званий «заслужений відпочинок», можливість начебто вільно розпоряджатися рештою життя, позбавитись цілого ряду рутинних робочих обов’язків; з другого боку, неминучі переживання щодо «виходу в тираж», втрати статусів, статків, відчуття потрібності, страх перед погіршенням здоров’я, хворобами і смертю (як висловився один з опитаних, «вихід на пенсію —перший крок по прямому шляху до крематорію» (Ч. 60 р.)). Крім того, є й професійні аргументи на користь такого підходу — зокрема те, що в програмі європейського розвитку [Europe 2020, 2010] увага акцентується на позиції зайнятості людей похилого віку; предметом її вивчення є відсоток працівників віком від 55 до 64 років у загальній кількості населення відповідного віку. І саме це стає основним показником моніторингу соціально-демографічних змін у західноєвропейських країнах. Метою є створення соціально інтегрованого суспільства, що базується на принципах солідарності всередині поколінь та між поколіннями, а також підтримка та вдосконалення якості життя як передумови для сталого індивідуального благополуччя.

Зауважимо, що статистичні дані, що розраховуються по Україні включають гендерні та вікові показники, причому розрахунок проводиться по населенню віком до 15 років, 15-49 років, 16-59 років, 16-64 років, 60 років і старше, 65 років і старше, 80 років і старше. Такий розподіл вказує на відсутність єдиного підходу до виділення меж третього віку. Розрахунок проводиться з орієнтацією на працездатний вік, а от 65 і 80 років — імовірно, позначення психофізіологічних інволюційних переходів [Державна служба статистики України, 2017].

Такий підхід є виправданим з погляду економічного розрахунку, проте не з позиції соціопсихологічної. Найперше, на відміну від країн ЄС, у нас тривалість життя є коротшою. В демографії використовується поняття «тривалість життя на пенсії», на яку, вважають, в основному слід орієнтуватися при зміні пенсійного віку. Тобто потрібно не просто запозичувати ті пенсійні строки, що прийняті в розвинених країнах, а виходити з можливостей активно жити на пенсії. Така тривалість життя вираховується з середньої тривалості життя мінус вік виходу на пенсію. І якщо на Заході тривалість життя на пенсії може становити 16-20 років, то у нас, особливо для чоловіків, вона до останнього часу заледве сягала 4-х років (станом на кінець 2017 р. — близько шести років). Відповідно, цей активний період життя — коли уже змінюються соціальні умови, проте ресурсів організму ще вистачає для ведення плідного образу життя — в Україні матиме інший віковий проміжок. І це буде не вік фактичного виходу на пенсію — 60 років, а дещо раніше, фактично, включаючи передпенсійний вік, коли людина починає поступово налаштовуватися на зміну соціальної ситуації та очікувати пенсії. Тому в нашому дослідженні ми вважаємо за доречне здійснювати розрахунки не лише з 60-річного віку, а включити предпенсійний вік. Таким чином, розраховуватимемо показники для людей 56 і старше років — як це було прийнято тривалий час, зокрема в вітчизняному моніторинговому дослідженні, коли жінки ще виходили на пенсію раніше, а сьогодні — це вік початку орієнтації щодо виходу на пенсію, фактично, початок третього віку. Другий розрахунковий вік — 60 років, по суті, означає здійснення офіційного соціального переходу без суттєвої зміни фізіологічних показників, що створює певні додаткові суперечності для «молодих» пенсіонерів.

З погляду соціології говорити про певний вік як про реальну межу, що позначає початок старості, не доводиться, натомість слід вести мову про певний часовий коридор, проміжок, у межах якого відбувається адаптація до умов життя у старшій соціально-віковій групі. Показником зрушень тут може слугувати самоідентифікація актора до характерного ціннісного набору, яка залежить не лише від вікового чинника, а й цілого ряду інших: майновий і статусний стан, рівень здоров’я, соціально-вікові норми, приписи, очікування, культурні традиції тощо, тобто від габітуальних особливостей соціального потенціалу акторів.

Для України ціннісні зміни, що супроводжують зініційовану віковими чинниками зміну способу життя, мають певну специфіку. При відносно меншій у порівнянні з розвиненими країнами тривалості життя, в Україні також існує прошарок людей так званого третього віку, але цей час теж є меншим. На наш погляд, третій вік в Україні становить проміжок в 56-65 років, коли зберігаються високі психофізіологічні показники щодо можливості виконання трудових функцій для більшості масових професій. Наступний проміжок — починаючи з 66 років — четвертий вік, вік поступової інволюції. І все ж мусимо починати відлік перехідного віку не з 65-ти чи навіть більше, а з 60 років, бо у цей час змінюються соціальні умови життя — людина починає отримувати пенсію (чи йде з роботи — окреме питання). Вступають у силу механізми стигматизації і самостигматизації — мимомоволі індивід, сповнений сил, планів і натхнення, потрапляє під тиск соціальних стереотипів, що стверджують: «активне продуктивне життя закінчено». Тому хоч ціннісна свідомість може реагувати з певним запізненням (лагом), цей стигматизуючий соціальний тиск суперечить збереженому соціальному потенціалу людини похилого віку, заганяючи її у межі норм «для старих». Тому доводиться брати нижньою межею вікових змін усе-таки відмітку 60 років — попри існуючі тут резерви соціального потенціалу.

Щодо нашого підходу, то з огляду на величезну кількість матеріалу, змушені дотримуватися принципу вибірковості, бо заглиблення в окремі питання, здатне мимоволі відвести вбік від поставленої дослідницької мети. Тому, зосереджуючи увагу, на найголовніших, з погляду спрямованості дослідження, питаннях життя старшої вікової групи, що найкраще відображають особливості побудови її життєдіяльності, подекуди відступатимемо від основного принципу, включаючи до числа людей старшого віку й «передпенсійну» когорту від 56 до 60 років

На сьогодні немає прямих референтів для визначення соціального потенціалу, проте ряд досліджень дозволяє визначити ресурсність старшої вікової групи. Виходячи з позицій, обгрунтованих при розробці нашої теоретичної моделі, соціальний потенціал, як уже відмічалося, складається з ряду компонентів: психофізіологічного;світоглядно-ціннісного, майнового та ін. Окремим рядком виділимо життєтворчий потенціал, що є принципово важливим для нашої гуманістичної моделі, позначає здатність до перспективного життєвого орієнтування та проектування, вироблення життєвих стратегій, спрямованих на досягнення намічених цілей і подолання життєвих перешкод.

Крім того, потенціал поділяється на внутрішній — той, що усвідомлюється самими суб’єктами і може бути реалізованим за певних умов та зовнішній — той, що визначається суспільством як значущий і за реалізації відповідної політики може бути актуалізованим. Оптимальні умови для реалізації соціального потенціалу складаються за комбінації внутрішніх та зовнішніх передумов. При цьому в кожному суспільстві створюються відповідні поля, габітуси, в яких діють суб’єкти. Це проявляється у різних формах адаптаційно-перетворювальної діяльності, зокрема життєвих стратегіях. Життєві стратегії можуть мати пасивно пристосовний, активно пристосовний, творчо-перетворювальний харатер та являти собою ряд проміжних інваріантів цих основних типів. Їх специфіка значною мірою залежить від внутрішньої картини життя — життєвих перспектив. Таким чином, в різних соціоекономічних, соціополітичних, соціокультурних умовах в суб’єктів формуються «типові» картини життя — бачення життєвих перспектив і відповідні життєві стратегії — по суті, комбінації реакцій на передбачувані проблеми і події життя. Таке бачення і відповідна поведінка можуть сприяти «вивільненню» соціального потенціалу, або ж його консервації, нереалізації. Завдання прикладного дослідження з’ясувати ступінь реального наовнення тих чи тих теоретично виведених типів стратегій. Перша позиція, з якої надалі розпочнемо розгляд емпіричних даних — це порівняння старшої вікової групи з іншими, її схожі та відмінні риси з молодшими соціально-демографічними групами. Та спершу викладемо міркування щодо доцільності інших форм дослідження, застосованих нами.



4.1.2 Методичні засади експертного дослідження старшої вікової групи респондентів

Використання методу експертного опитування для визначення специфіки ресурсних характеристик старшої когорти видається нам обґрунтованим з ряду підстав. По-перше, очевидна доречність застосування якісних методів збору даних — зокрема, глибинних інтерв’ю, — з огляду на делікатність проблематики конструювання життя у літньому віці, коли наближення припинення фізичного існування індивіда, тобто смерті, стає все більш реальним. Рефлексія щодо цієї неминучої події може викликати у респондента негативні емоції, то ж дослідник має бути надзвичайно тактовним і обережним у спілкуванні. По-друге, залучення в якості експерта дозволяє учаснику опитування, на нашу думку, певною мірою відсторонитися від суб’єктивних переживань з цього приводу, хоч проективний ефект спілкування щодо вказаного кола проблем навряд чи можливо повністю елімінувати. Однак здатність до подібного «об’єктивування» міркувань властива перш за все людям з відповідними аналітичними навичками. Тому найбільш ефективним авторам видалося поєднання глибинного інтерв’ю з експертним опитуванням, коли експертами виступають, по-перше, люди старшого віку, що мають особистий досвід розв’язання соціальних проблем, пов’язаних з досягненям похилого віку; по-друге, особистості, здатні відсторонено й водночас кваліфіковано аналізувати дані проблеми не лише з позицій пережитого, а й у широкому соціальному контексті.

Переваги такого дослідження полягають в отриманні пласту даних від експертів, що знаються на проблемі і як фахівці, і як люди, що особисто знаходяться у відповідній життєвій ситуації та зацікавлені темою, бо фактично змушені віднаходити ресурси та будувати власні життєві стратегії на цей відтинок життєвого шляху.

Найскладніше і найперше питання перед проведенням експертного опитування полягає у підборі експертів — бо, власне кажучи, геронтологія як соціальна проблема є мало дослідженою областю. Найбільш розглянутою вона залишається в медичному аспекті, і не стільки в науковому, скільки в науково-прикладному сенсі, а мова іде про те, що велика соціально-вікова група залишається мало вивченою саме як суспільне утворення. Останнє є доволі очевидним фактом — в той час як молоддю займається достатньо велика кількість науковців, зрілий вік узагалі виступає основною базою для більшості опитувань — то представники старшої вікової групи переважно цікавлять дослідників як тло, контрольна група для порівняння з цінностями, життєвими практиками і стратегіями молодших поколінь.

Тому, оскільки фахівців-теоретиків у царині «соціальної геронтології» відшукати в достатній кількості навряд чи видається можливим, а опитування практиків, що здійснюють відповідну соціальну роботу (соціальних працівників, медиків, психологів — тобто тих спеціалістів, які безпосередньо мають справу з даною категорією населення в практичному відношенні) небезпечне саме специфікою зміщення фокусу убік проблем хворих та немічних літніх людей, вибір експертів грунтувався на переконанні автора у тому, що це повинні бути суспільствознавці — саме вони здатні широким поглядом охопити проблематику. На основі їх суджень вдалося створити широку соціальну картину проблем, які стосуються даної соціально-вікової категорії населення.

Оскільки нас цікавили не біологічні чи валеологічні, а соціальні аспекти проблеми життєвого конструювання представників старшого покоління, в якості експертів виступила група співробітників Інституту соціології Національної Академії наук України кількістю 21 чоловік на першому етапі в 2014 р. (див. Додаток Г) та 10 чоловік (7 чоловік з них з Інституту філософії Національної Академії наук України, 3 — співробітники різних ВНЗ України) на другому етапі у 2015-2016 рр. (див. Додаток Д). Таке кількісне обмеження було обрано довільно з огляду на те, що під час останніх інтерв’ю уже не зростав якісний доробок — тобто коло згадуваних експертами проблем вже замкнулося та йшли повтори, нових позицій не спостерігалося.

Для їхнього відбору використовувалися три критерії — по-перше, вік (від 56 років і старше). Висуваючи віковий критерій, ми вважали, що, відповідаючи на питання інтерв’ю, фахівці передпенсійного й пенсійного віку проектуватимуть як власні переживання, так і наукові позиції, переконання — тобто вони з різних сторін можуть вважатися більш заглибленими в тему (див. Додаток В). По-друге, критерієм відбору слугувала стать — ми вважали, що до складу експертів мала бути залучена приблизно рівна кількість чоловіків та жінок задля забезпечення гендерної відповідності. По-третє — наукова кваліфікація, бо при всій умовності наявності наукових ступенів як запоруки здатності до аналітичних узагальнень рівень такої здатності у їхніх власників апріорі слід вважати вищим, ніж у пересічних респондентів. Зокрема, в якості експертів виступили 27 докторів і 4 кандидати наук.

Усвідомлюючи методичну нестрогість даних критеріїв відбору експертів, ми орієнтувалися на те, що з огляду на масштабність, складність й багатоаспектність проблеми все ж вони до деякої міри здатні забезпечити ангажування потрібного нам контингенту; принаймні відповідність експертів обраним критеріям було забезпечено. Певна річ, статистичного значення розподіл відповідей експертів мати не може, оскільки група опитуваних невелика — проте це і не виступало нашим завданням, адже експертне опитування відноситься до якісних методів збору даних. Насамперед наша ціль полягала в отриманні якнайбільшої й найрізноманітнішої інформації щодо можливих позицій й підходів до осмислення проблем «фінішного відрізку» життєвого шляху у тому специфічному соціальному контексті, що зараз склався в українському соціумі.



4.1.3 Особливості дослідження соціального потенціалу людей старшого віку, що перебувають під соціальним патронатом (на прикладі м. Запоріжжя та Запорізької області)

Дослідження специфіки соціального потенціалу людей старшого віку в Україні — завдання доволі об’ємне. Частково дослідним полігоном для перевірки виопрацьованої теоретичної схеми емпіричного дослідження соціального потенціалу представників старшої вікової групи українського суспільства стало проведене влітку 2016 року у Запорізькій області емпіричне дослідження, що мало на меті вивчення специфіки побудови життя та можливості його активізації у людей старшого віку, що перебувають під соціальною опікою.

Люди, що перебувають під соціальним патронатом, є особливою категорією серед осіб старшої вікової групи. Це люди, що потребують часткової допомоги або постійного нагляду через неможливість самостійно підтримувати власне існування. Вони повністю чи частково звільняються від необхідності самостійно готувати їжу, прибирати чи виконувати іншу фізичну працю, а основу їх щоденної діяльності становлять бесіди, прогулянки, перегляд телебачення та інша необтяжуюча діяльність.

Відтак, в якості об’єкту для нашого теперішнього розгляду виступили ті, що перебувають під соціальним патронатом. Основною гіпотезою дослідження було те, що попри ряд проблем (обумовлених соціальними та біологічними факторами), люди старшого віку навіть в такому статусі здатні до активної та ефективної участі в соціальному житті. Проте це включення залежить від специфіки таких конструктів соціального потенціалу як життєва перспектива та стратегія.

Потрібно зауважити, що емпіричне дослідження життєвих перспектив стикається зі значними методичними труднощами. Життєві перспективи є складним багатоманітним психічним утворенням, до того ж спроба з’ясувати їх нерідко стикається з небажанням респондентів втаємничувати когось цю царину. Тому їх вивчення є непростим завданням — не можна претендувати на повне охоплення рядом запитань даної особистісної підструктури. Оскільки не існує запитань, що напряму відображали б характеристики життєвих перспектив, їх дослідження можливе за допомогою формулювання дотичних запитань-емпіричних референтів щодо різних компонентів життєвих перспектив. Такі запитання висвітлюватимуть різні сторони життєвих перспектив і в сукупності дадуть змогу визначити їх специфічні риси. Тож першочерговою задачею ставимо обґрунтування найбільш важливих для аналізу сторін життєвих перспектив, на підґрунті теоретичного аналізу яких здійснювався пошук емпіричних референтів.

При цьому, основними площинами вимірювання життєвих перспектив виступають дві основні: біологічна перспектива існування (її показниками будуть орієнтована тривалість існування, що залишилося, якість існування (в системі координат — здоров’я/хворобливий стан; хороше/погане самопочуття) та соціальна перспектива (система координат: активність, орієнтованість на майбутнє, цілеспрямованість та організованість життєздійснення). Перелічені показники знайшли своє відображення у ряді емпіричних референтів, система яких доповнюється питаннями-фільтрами.



Для біоперспективи (вітальної перспективи) емпіричними референтами зазначених вище показників виступили запитання про рівень задоволеності власним здоров’ям і експектацій щодо його змін у майбутньому та про очікувану тривалість життя. На наш погляд, вони даують уявлення про самооцінку респондентами стану здоров’я і його змін в передбачуваному майбутньому; негативні очікування; страхи: «гуртуючись задля вирішення тих чи тих соціальних проблем, люди несамохіть прогнозують можливий розвиток подій і їх наслідки, відповідним чином переживаючи те, що має чи тільки може здійснитись у майбутньому. Позитивні (оптимістичні) переживання уявних перспектив, віра «у світле майбутнє» об’єднувала цілі покоління, подекуди підміняючи реальність. Але ще міцніше інтегрує людей страх негативних змін, породжуючи бажання будь як уникнути імовірних загроз (байдуже, реальних чи надуманих)» [Кухта, 2017b]. Оскільки соціальна перспектива не належить до числа об’єктів, для яких існують загальноприйняті шкали, показники соціальної перспективи отримали таку інтерпретацію:

  • активність вимірювалася запитаннями щодо самооцінки активності («Яким, на Ваш погляд, є рівень Вашої життєвої активності?») та щодо розуміння власної відповідальності за те, яким чином складається життя («Якою мірою ви вважаєте себе відповідальними за те, яким є Ваше життя?»);

  • орієнтованість на майбутнє визначалася відповіддю на запитання про те, чи може респондент сказати про себе, що живе «переважно минулим, сьогоденням або майбутнім», а також щодо самооцінки тривалості решти життя;

  • цілеспрмованість. Епіричними референтами вимірювання цього показника слугували питання «Чи є у Вас головна мета, до якої прагнете?» та «Чи маєте намір змінити щось істотне в ході Вашого життя?»;

  • організованість життєздійснення. На нашу думку, схильність до організації та планування життя як показник певного типу життєвої стратегії вимірюється за допомогою таких емпіричних індикаторів як міра адапиації до змін («Сьогоднішній світ стрімко міняється. Якою мірою Вам вдається пристосуватися до цих змін?») та звичка до планування власного життя. Додатковим питанням, що водночас може використовуватись і для визначення часової спрямованості життєпобудови, було питання про те, що, організовуючи власне життя, респондент переважно планує його чи покладається на випадок.

Залежно від міри наповненості кожного з показників, теоретично досить легко вибудувати багато варіантів сполук зазначених якостей. Наприклад, людина відзначається активністю, цілеспрямованістю, розраховує на тривалу перспективу, однак не вміє організувати свої дії, намагається актуалізувати можливості соціального потенціалу бессистемно, або актор адекватно оціює свої здібності та соціальну ситуацію, володіє навичками життєвого стратегування і організації життя, проте не проявляє активності або не бачить достойної мети, задля якої варто напружувати сили. За рахунок комбінаторики визначених показників можна змоделюти ще не одну конфігурацію якостей, що складатимуть інваріант життєтворчого компоненту соціального потенціалу. Проте на практиці, як правило, виокремлюються кілька основних типів (стилів), до яких зводиться переважна більшість варіацій.

Отже, підсумуємо. При організації дослідження, намагалися максимально широко окреслити специфічні характеристики старшої вікової групи й її соціального потенціалу. Задля того, щоб охопити проблему якомога повніше, ми здійснювали прикладну частину дослідження за кількома напрямами.

Перша частина — аналіз вторинних даних соціологіних досліджень щодо людей старшого віку, що проводилися останнім часом в Україні. Аналіз цих даних дає можливість скласти загальну картину становища старших в Україні. Основою для аналізу виступали дані моніторингового дослідження українського суспільства в яких, зокрема, існувала можливість розбивки масиву на різні вікові підгрупи. Ці дані доповнювалися рядом інших досліджень.

Друга частина — проведення та аналіз даних експертного інтерв’ю. На наш погляд, це вагома частина дослідження. В коло експертів включалися науковці-гуманітарії старшого віку які, як ніхто інший мали можливість оцінити ситуацію з похилими як з позиції знань, ерудиції та інформації, так і з позиції власного досвіду життєдіяльності на позиціях старших в нашому соціокультурному просторі. Звісно, ці дані кількісно нерепрезентативні і на повну об’єктивність не варто розраховувати: слід зауважувати, що експерти відносяться до інтелектуальної еліти яка, в силу специфічних особливостей професії уже по-іншому сприймає навколишню ситуацію. Нагадаємо, що високий рівень освіти, за даними різних досліджень, позитивно корелює з рівнем, якістю життя, здоров’ям тощо. Тобто ми враховуємо групову специфіку експертів. Крім того, рівень матеріальних доходів інтелектуальної еліти не суттєво, проте дещо вищий, аніж загалом в генеральній сукупності. Також, хоча експерти і відібрані з числа гуманітаріїв, проте повною інформацією щодо людей старшого віку могли не володіти в силу переважно інших наукових інтересів та розробок. Попри ці недоліки, на наш погляд, експертне опитування мало ряд несумнівних переваг, адже дозволяло окреслити стратегічні напрями дослідження, бути впевненими, що важливі моменти не були випущені з поля уваги.

Третя частина — проведення опитування серед респондентів старшого віку, що перебували під соціальним патронатом, в тому числі, в будинках престарілих. Ця досить специфічна категорія респондентів мала особливе значення, бо це люди, в житті яких вже сталася подія, яка є важкою з погляду пересічної дорослої людини — втрата спроможності самостійно піклуватися про свої потреби, отже, часткова втрата незалежності і, навпаки, набуття залежності від соціального піклування. Вочевидь, це мало б відбитися негативно на рівні соціального потенціалу, тим важливіше було з’ясувати реальний стан справ щодо цієї верстви людей похилого віку.



    1. Результати дослідження соціального потенціалу людей старшого віку на основі аналізу вторинних соціально-демографічних та соціологічних даних



Штрихи до соціального портрету людей старшого віку в Україні. Перш ніж розпочати аналіз власне соціального потенціалу людей старшого віку, доречно розглянути об’єктивні дані щодо самої вікової групи, її представленості в структурі українського суспільства. Йдеться не про повноцінний соціальний портрет, а про певні штрихи до нього, бо немає змоги й потреби витримувати в повному обсязі методичні вимоги до соціального портрета, запропоновані І. Мартинюком [Мартинюк, 2011].

Почнемо з розгляду статево-вікової піраміди населення України. Статево-вікова піраміда являє собою розподіл населення за віком і статтю. Для порівняння, ми взяли дані станом на 1989 р. та останні, за 2017 р. Кількість постійного населення станом на 1989 р. була такою: чоловіків — 23 745 108, жінок — 27 706 926, разом — 51 452 034 осіб. А от до 2017 р. кількість постійного населення і профіль статево-вікової піраміди помітно змінилися: чоловіків — 196 44 580, жінок — 22 770 325, разом — 42 414 905 осіб (без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя. Розрахунки (оцінки) чисельності населення здійснювалися на основі наявних адміністративних даних щодо державної реєстрації народження і смерті та зміни реєстрації постійного місця проживання (оскільки перепис населення проводився у 2001 р., з 2011 р. переносився чотири рази (на 2012, 2013, 2016 та 2020 рр.) і поки що повторно проведеним не був) [Державна служба статистики України, 2017; Вікова структура населення України, 2017]. Тобто, за неповних 30 років структура населення помітно змінилася в бік зростання кількості старших. Крім того, помітними є «демографічні ями», найбільші з яких припадають на середній вік та молодь до 20 років, що вказує на подальше збільшення економічного навантаження на ці когорти населення. За 1989-2017 рр. середній вік населення зріс з 36,5 до 40,5 року. Загалом в Україні на сьогодні налічується 9,4 млн. людей віком 60 років і старше та 11,7 млн. пенсіонерів. Частка в загальній чисельності населення від 60 років і старше становить 22,5% (див. рис. 4.1). Середній вік в Україні для чоловіків — 38,3 року, для жінок — 43,5 року.



Рисунок 4.1 Співвідношення між людьми старшого віку та рештою населення України. З них частка чоловіків та жінок ані Держстату станом на 23.01.2018 р.)

Постаріння населення найхарактерніше для областей центральної України та Донбасу. У Чернігівській, Сумській, Полтавській областях особи старше працездатного віку становлять 27-30%, а середній вік коливається в межах 41-43 років. Найбільше старіння характерне для сільських районів цих областей. Особливо швидко цей процес відбувався серед міського населення, де середній вік зріс на 5,6 року, з 34,8 до 40,4, тоді як серед сільського лише на 0,9 року — з 39,8 до 40,7 року.



За даними Держстату, станом на 1 січня 2017 р. розподіл постійного населення України за віком має такий вигляд. Отримують пенсії за віком 8,91 млн. осіб. З них працюють 2,3 млн. осіб. У містах проживає 6,5 млн. людей від 60 років і старше (для порівняння, 18-59 річних — 24,2 млн.), у сільській місцевості 3 млн. 45 тис. осіб від 60 років (для порівняння: у молодшій та середній вікових групах, разом узятих, тобто тих, що перебувають у віці 18-59 років, налічується 10 млн. 567 тис.) (див. рис. 4.2) [Державна служба статистики України, 2017].

Рисунок 4.2 — Співвідношення між міськими та сільськими мешканцями віком від 60 років і старше ані Держстату 23.01.2018 р.)

Якою мірою відповідає вікова структура вибірки моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України, яке ми використовуємо?1) Щодо старшої вікової групи складно точно встановити репрезентативність підвибірки респондентів старших за 56 років через зростання варіативності квадратичного відхилення при зменшенні кількісного складу респондентів.

Користуючись таким методом соціологічного вимірювання, як анкетування, фахівці стикаються з тим, що мають справу здебільшого з вербальною поведінкою респондентів: уявленнями, оцінками та самооцінками цих уявлень, а не з реальними фактами. Можливість здобути такі факти шляхом опитування порівняно незначна (до того ж і щодо них можливе ухиляння, некоректна інтерпретація, прямий обман — з різних причин), проте нехтувати цією, доволі обмеженою, інформацією не варто, оскільки вона залишає порівняно менший простір для суб’єктивної інтерпретації дослідника. Тож у нашому випадку результати моніторингу громадської думки, отримані дослідниками Інституту соціології НАН України, дають таку інформацію про учасників опитування, вік яких перевищує 56 років: загальна кількість респондентів — 558, з них у містах проживає 59,8%, у селах — 40,2%; чоловіків — 46%, жінок — 54%.

Матеріали моніторингового дослідження 2017 р. дали можливість проаналізувати особливості життєпобудови людей старшого віку в умовах українського сьогодення. На основі даних дослідження спробуємо здійснити відповідний аналіз, зокрема у порівнянні старшого покоління з двома іншими значними соціодемографічними групами — молоддю 18-29 років та людьми середнього віку — 30-55 років. Переходячи безпосередньо до аналізу складових соціального потенціалу, почнемо з психофізіологічного та особистісного компонентів, які відбивають на рівні індивідуально властивих типів спрямованості особистості та її стану типову картину для всієї старшої вікової групи.



Світоглядно-ціннісний потенціал. Почнемо з особистісного потенціалу, що ґрунтується на світоглядних орієнтаціях, засвоєній суб’єктом системі цінностей, що є основним внутрішнім регулятором, який безпосередньо чи опосередковано через інші особистісні структури впливає на характер потреб, мотивів, цілей, настанов, диспозицій, якими керується у практичній поведінці кожна особистість. Згідно нашої теоретичної моделі показниками цього компоненту є ціннісні орієнтації й пріоритети в економічній, політичній, культурній, дозвіллєвій сферах тощо. Для вимірювання цінностей в моніторинговому дослідженні застосовано значну кількість емпіричних референтів.

Велика частина даних про старшу вікову групу ґрунтується на оцінках та самооцінках; щодо необхідності обережності при інтерпретації таких даних ми вже висловлювалися. Проте навряд чи хто з дослідників заперечуватиме важливість цього різновиду даних попри можливість «подвійної помилки», закладеної, по-перше, у судженнях суб’єкта вербальної поведінки, тобто опитуваного, по-друге, в інтерпретативних практиках дослідника, де є для цього неабиякий спектр можливостей, починаючи з концептуального підходу і закінчуючи суб’єктивною пристрасністю. Отже, розглянемо відповідні цінності та самоідентифікаційні оцінки досліджуваної вікової групи.



Цінності. Вони є загальновживаним і водночас аморфним інструментом соціологічного теоретизування (що й не дивно, бо існує близько чотирьохсот наукових визначень поняття цінностей). Так чи інакше цінності вважаються найважливішими елементами внутрішньої структури суб’єкта, дозволяючи відокремити значуще, суттєве від незначущого, несуттєвого. Водночас вони, розкриваючи ставлення до подій, ситуацій, акторів, процесів, несуть інформацію про самого суб’єкта, його позицію, що важливо при розгляді соціального потенціалу як внутрішнього, нереалізованого з певних причин ресурсу соціального розвитку.

Існує думка, що люди старшого віку, по суті, більш консервативні та менш адаптивні («От у наші часи і трава зеленішою була…»). Ця консервативність насамперед стосується ціннісних орієнтацій [Кухта, 2014e]. Так, за теорією Р. Інглхарта, однією з ознак, що суттєво впливають на ціннісні орієнтації, є належність людини до певного покоління, її вік [Инглхарт, 1997]. Тобто існують цілі системи цінностей, що формуються в тих чи інших економічних, соціальних, культурних умовах та стають надбанням того чи іншого покоління. Не маючи змоги охопити весь спектр емпіричних референтів, з допомогою яких визначалися цінності в моніторингу-2017, зосередимось на тих, що характеризують такі найважливіші сфери суспільного життя, як економіка та політика.



Економічні цінності. На вивчення думок респондентів моніторингу щодо економічних проблем сучасного українського суспільства спрямовано понад 10 запитань. Найбільш ілюстративними щодо цінностей старшої групи вважаємо питання, сконцентровані на двох проблемах — щодо власності на великі підприємства та на землю. Можливо, вони і не дають інформації про повсякденні інтереси старших, однак є ілюстративними щодо їхнього загального налаштування стосовно макроекономічних проблем. Проти продажу земель сільськогосподарського призначення виступає 72% людей віком 56 і старше років і на їх тлі видається набагато меншою частка молоді — «лише» 53,4% (див. табл. 4.1).

Таблиця 4.1 Розподіл відповідей на запитання, чи можна дозволити купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення в Україні, 2017 р. (%)

18-29 років

Так

30,7

Ні

53,4

Важко відповісти

15,6

30-55 років

Так

25,6

Ні

63,0

Важко відповісти

10,8

56 років та більше

Так

15,4

Ні

72,0

Важко відповісти

12,1

Помітно, що економічні цінності в різних вікових когортах суттєво відрізняються. Причому за дозвіл продажу землі виступає майже вдвічі менше старших людей, ніж молоді у віці до 30 років, що зумовлено досвідом радянського життя з відповідними майновими орієнтаціями. Подібна картина спостерігається і щодо питання права власності на землю та угіддя, а також існування великих приватних підприємств (див. табл. 4.2).

Тобто удвічі більше старших людей (21,8%) супроти молоді (10,6%) підтримує ідею державної власності на землю. Така ж тенденція має місце, коли йдеться про існування великих приватних підприємств в Україні: негативно до цієї думки ставиться 10,1% молоді, 14,8% людей віком 30-55 років та аж удвоє більше, порівняно з молоддю, — 20% людей від 56-ти і старше років. Такі показники вказують на суттєві розходження в економічних орієнтаціях між різними віковими групами, відповідно — на різну ефективність «приватновласницької» мотивації економічної діяльності та її стимуляції. Сучасне молоде покоління більш орієнтоване на приватизацію ресурсів та самостійне розпорядження ними з мінімумом втручання держави. Це доволі потужний стимул для пошукової економічної поведінки, у тому числі зміні місць роботи, започаткування власної справи тощо. Старше ж покоління орієнтоване на економічну стимуляцію з боку держави, котра сприймається як авторитет. Власне, такі відмінності вказують на те, хто визначається поколіннями як керманич економічної поведінки і хто здатен до актуалізації соціального потенціалу: самі соціальні суб’єкти чи держава. Цілком очевидна менша суб’єктність старшого покоління у сфері економічних відносин.



Таблиця 4.2 Розподіл відповідей на запитання про те, яким повинно бути право власності на землю та угіддя, 2017 р. (%)

18-29 років

Повне право власності ( з правом продажу)

34,7

Пожиттєве користування, що успадковується, але без права продажу

20,6

Власність громади (села, міста), яка розподіляє землю у тимчасове користування

22,0

Державна власність на усі землі

10,6

Важко відповісти

12,2

30-55 років

Повне право власності ( з правом продажу)

27,8

Пожиттєве користування, що успадковується, але без права продажу

24,9

Власність громади (села, міста), яка розподіляє землю у тимчасове користування

20,4

Державна власність на усі землі

17,7

Важко відповісти

9,1

56 років та більше

Повне право власності (з правом продажу)

21,8

Пожиттєве користування, що успадковується, але без права продажу

23,7

Власність громади (села, міста), яка розподіляє землю у тимчасове користування

22,5

Державна власність на усі землі

21,9

Важко відповісти

10,2

Політичні цінності. Щодо політичних цінностей можна відмітити незначну відмінність між віковими групами (див. табл. 4.3).

Таблиця 4.3 Розподіл відповідей на запитання щодо того, яка з політичних течій найближча, 2017 р. (%)

18-29 років

Комуністична

2,6

Соціалістична

2,9

Соціал-демократична

9,0

Зелені

0,8

Ліберальна

3,2

Християнсько-демократична

3,7

Національно-демократична

11,4

Націоналістична

5,0

Жодна взагалі

9,5

Ще остаточно не визначив своєї позиції

17,7

Я не розуміюся на цих течіях

33,9

30-55 років

Комуністична

2,5

Соціалістична

4,4

Соціал-демократична

10,1

Зелені

2,1

Ліберальна

2,4

Християнсько-демократична

3,0

Національно-демократична

15,5

Націоналістична

4,4

Інша

0,1

Жодна взагалі

10,7

Ще остаточно не визначив своєї позиції

14,9

Я не розуміюся на цих течіях

29,8

56 років та більше

Комуністична

6,4

Соціалістична

9,7

Соціал-демократична

11,1

Зелені

1,4

Ліберальна

1,0

Християнсько-демократична

4,7

Національно-демократична

15,0

Націоналістична

2,6

Інша

0,7

Жодна взагалі

8,6

Ще остаточно не визначив своєї позиції

11,6

Я не розуміюся на цих течіях

27,3

Так, молодь надає перевагу національно-демократичному напряму, хоча більшість стверджує, що не розуміється на політичних течіях (33,9%) та не визначилися з позиціями (17,7%), тобто разом більше половини молодого покоління є, по суті, аполітичним. Порівняно з ними старша вікова когорта має більш чіткі позиції, проте серед них теж значна частка вказує, що не розуміється (27,3%) або не визначилася з напрямом (11,6%). Такі високі показники невизначеності вказують на інертність і зневіру в можливостях впливати на політичні процеси. На цьому фоні загострення політичої ситуації швидше здатне призвести до посилення атомізації старшої вікової групи. Зокрема, нинішня суспільна ситуація вирізняється доволі несподіваними зсувами в ціннісних орієнтаціях саме старшого покоління .[Кухта, 2014e].

Прикладом можуть слугувати відповіді на запитання моніторингів 2012-2014 рр. щодо прихильності до капіталістичного чи соціалістичного шляхів розвитку. Найбільш помітні зміни у ставленні відбулися у представників старшої вікової групи. Частка прихильників соціалізму серед людей старше 55 років зменшилася з 43,8% у 2012 р. до 23,1% 2014 р., тобто майже удвічі. І навпаки, кількість прихильників капіталізму з 7% у 2012 р. зросла до 14,5% у 2014 р. Цінності є тим змістовим каркасом, тлом, на якому співдіють, утворюючи єдиний моноліт, окремі компоненти соціального потенціалу колективного суб’єкта.



Психофізіологічний потенціал. Психофізіологічний потенціал являє собою запас міцності організму. Передусім сюди відносять показники здоров’я — суб’єктивна оцінка власного здоров’я та об’єктивна — наявність хронічних захворювань та/чи інвалідності. Крім того, сюди належать і когнітивні показники — оцінка власної пам’яті, швидкості інтелектуальних процесів, можливості засвоювати нову інформацію, адаптивність. Адаптивність свого часу була винесена психологами в один із факторів інтелекту і, по суті, вказує на специфіку когнітивних процесів: оцінку ситуації, співвіднесення з існуючим досвідом, швидкість реакції, що є вагомими для визначення рівня особистісного потенціалу. Почнемо з тих даних, що надає нам моніторингове дослідження щодо здоров’я (див. табл. 4.4). Як і варто було очікувати, з віком самооцінки стану здоров’я помітно знижуються. Хоча можна припустити присутність стигматизаційної складової в них. Валеологія давно довела, що поняття здоров’я, стосуючись начебто медико-біологічного стану суб’єкта, несе в собі неабияку частку соціального.

Таблиця 4.4 Розподіл відповідей на запитання про самооцінку власного стану здоров’я, 2017 р. (%)

18-29 років

Дуже поганий

0,3

Поганий

7,9

Задовільний

34,4

Добрий

47,6

Відмінний

9,5

30-55 років

Дуже поганий

1,3

Поганий

10,4

Задовільний

56,5

Добрий

27,5

Відмінний

3,8

56 років та більше

Дуже поганий

7,9

Поганий

32,6

Задовільний

48,9

Добрий

10,0

Відмінний

0,3

Ще раз цю тезу підтверджує динаміка самооцінки здоров’я, що її демонструє моніторингове дослідження за різні періоди. У відповідях на запитання, чи вистачає здоров’я, можемо побачити таку динаміку ствердних відповідей щодо того, що здоров’я вистачає, починаючи з 1995 р. (див. рис. 4.3).



Рисунок 4.3 Динаміка ствердних відповідей на запитання про те, чи вистачає здоров’я (респонденти віком 56 і старше років), (%)

А ось кількість хронічних хворих дещо знизилася за роки проведення моніторингу. Проте така позитивна динаміка теж має хвилеподібний характер, в окремі роки (див. табл. 4.5) будучи навіть гіршою за першопочатковий показник 1992 р., в окремі (наприклад, 2008 р.) — удвічі кращою. Це пояснюється тим, що в періоди суспільних криз і трансформацій фокус уваги зміщується і власне нездужання відходить на другий план порівняно з необхідністю розв’язання суспільних проблем. Як бачимо, найкращі показники щодо відсутності хронічних захворювань спостерігаються саме в такі роки (2002, 2004, 2005, 2008, 2012 рр.).



Таблиця 4.5 Розподіл відповідей по роках щодо того, чи мають хронічні захворювання (респонденти віком 56 і старше років), 2017 р. (%)

Рік

Ні, не маю

Так, одне

Так, декілька

1992

22,1

34,5

43,4

1994

20,6

31,5

47,9

1995

22,5

30,6

46,9

1996

23,8

34,9

41,3

1997

21,4

35

43.6

1998

21,2

33,6

45,3

1999

20,2

35,3

43,8

2000

20,9

35,3

43,8

2001

19,9

33,3

46,8

2002

33,6

35,5

30,9

2003

30,4

38,5

31,1

2004

32,6

39

28,4

2005

35,1

33

31,9

2006

30,9

34,6

34,6

2008

42,6

31,3

26,2

2010

37,9

32,2

29,8

2012

35,5

34,9

29,6

2014

34,5

37,5

28

Така соціальна зумовленість здоров’я і рівня захворюваності, що є більш об’єктивним показником порівняно з самооцінкою здоров’я, ставить під сумнів позитивну динаміку за показниками здоров’я. Вона не лише доволі повільна, а й залишає під питанням фактичне покращення здоров’я населення. Нагадаємо, що поряд з незначним збільшенням тривалості життя Україна перебуває у верхній частині таблиці за показниками смертності в Європі; доволі показовим є те, що порівняно з початковим дещо погіршився суб’єктивний рівень задоволеності станом здоров’я: так, у 1992 р. як добрий його оцінило 8,6% респондентів, у 2002 р. — 3,4%, у 2012 р. — 3%, у 2014 р. — 6,1%. Варто відзначити, що поганий стан здоров’я характерний для усіх соціально-демографічних груп суспільства: лише 10% людей старшого віку, 47,6% молоді 18-29 років і 27,5% людей середнього віку — оцінюють власне здоров’я як добре. Не заглиблюючись надто в проблему охорони здоров’я в Україні, можемо констатувати, що низький рівень здоров’я, хоча найбільше він є притаманним старшому поколінню, стосується усіх вікових груп в Україні, тож питання збереження психофізіологічного ресурсу населення є доволі серйозним.

Що ж до можливостей застосованого соціологічного інструментарію вимірювати адаптивну специфіку когнітивних процесів, то, на жаль, точних показників немає, проте деякі з запитань моніторингу дотично вказують на них. Зокрема, це запитання про вміння жити в нових суспільних умовах. У нижченаведеній таблиці (див. табл. 4.6.) можна побачити доволі красномовні цифри: порівняно з молодшими групами майже вдвічі більше старших людей заявляють про те, що їм не вистачає такого уміння (45,4% супроти 25,4% серед молоді).



Таблиця 4.6 Розподіл відповідей на запитання, чи вистачає вміння жити в нових суспільних умовах, 2017 р. (%)

18-29 років

Не вистачає

25,4

Важко сказати, вистачає чи ні

22,2

Вистачає

47,4

Не цікавить

4,8

30-55 років

Не вистачає

28,1

Важко сказати, вистачає чи ні

26,1

Вистачає

42,0

Не цікавить

2,7

56 років та більше

Не вистачає

45,4

Важко сказати, вистачає чи ні

24,0

Вистачає

25,6

Не цікавить

4,5

Показово, що середній вік від молодого за цим критерієм практично не різниться — 26,1%. По-перше, це вказує на те, що міжпоколінний розрив проходить по межі старшого віку. Тобто соціокультурний простір сприйняття та комунікації старшого покоління суттєво відрізняється від молодших когорт. По-друге, це показник того, що особи, які належать до третього віку (фактично це передпенсійний та ранній пенсійний вік 56-64 роки) теж заявляють про низьку адаптованість. По-третє, нагадаємо, що особи віком від 60 років і старше — насамперед люди з високими когнітивними показниками та часто люди інтелектуальної праці (загалом, люди зайняті фізичною працею мають нижчу тривалість життя через фізичне «випрацювання» організму та травматизацію на виробництві, тому на момент настання старшого віку спостерігається своєрідне зміщення генеральної сукупності у бік людей, зайнятих переважно інтелектуальною працею). Попри це, адаптивна здатність соціопсихофізіологічного потенціалу набагато менша, порівняно з іншими віковими групами. Саме похилий вік називають «віком поганої адаптації». Причиною цього є частково вікові особистісні зміни психіки, але насамперед невирішеність того, яким чином представники старшого покоління мають, набуваючи цього статусу, реінтегруватися в суспільство; що воно має їм забезпечити з погляду якості життя і що вони здатні йому дати з погляду використання їхнього потенціалу.

Виходячи з цих відповідей, зрозуміло, що людям старшого віку важко пристосуватися до ситуації, що склалася навколо них. Попередній досвід не завжди може допомогти у розв’язанні проблем сьогодення, навіть якщо проблеми сьогоднішні та минулі мають схожі риси. Крім того, сучасність породжує проблеми, аналогів яких не було раніше. Тобто типових знань уже недостатньо, а на вироблення нових у старших людей часто немає ні сил, ні життєвого часу.

Підсумовуючи результати щодо адаптивної спроможності як показника психофізіологічного потенціалу, варто зауважити, що є сенс назвати його «соціопсихофізіологічним». Використовуємо ми цей неологізм не випадково. Те, що міра пристосованості людей похилого віку порівняно з молодими людьми є нижчою, означає, що це відбувається не стільки через те, що старші люди переживають погіршення психологічних параметрів, скільки тому, що вони габітуально упереджені до нового досвіду, у них менше можливостей пристосуватися до мінливих умов сучасності (по-перше, вони зростали у часи, коли все було більш-менш зрозумілим та визначеним; по-друге, у них нижчі можливості пристосувати життя до нових умов: так, здебільшого банківськими установами кредити надаються до 70-літнього віку, розміри пенсії — мізерні, змінити місце роботи після 50 років теж доволі складно).

Соціальна незахищеність і фінансова незабезпеченість не меншою мірою, ніж психофізіологічні вади, знижують їх «маневреність» у соціальному середовищі. Про неблагополучний стан справ свідчить звіт Пенсійного фонду за 2017 р., згідно з яким кількість нових пенсій, призначена громадянам, становила 384 329, тоді як допомога на похорони була виплачена родинам 488 569 пенсіонерів, які пішли з життя [Звіт про роботу пенсійного фонду України, 2017]. І хоча не всі представники старшого покоління мають право на пенсію, тобто кількісно «новоспечені» пенсіонери не тотожні віковій когорті суспільства, що тільки-но досягла 60-літнього рубежу, схоже, що чисельність цієї вікової групи скоротилася. Тож за фактичних умов вимирання складно вести мову про їхній психофізіологічний потенціал.



Статусний та майновий потенціал. У масовій свідомості населення України міцно закріпився стереотип про закономірність ставлення до старшого покоління як до малозначущої в соціальному відношенні групи. Така позиція домінує: за даними моніторингу за 2016 рік, вважають, що пенсіонери відіграють значну роль у житті українського суспільства лише 6,2% опитаних — тобто ця соціальна група, попри її чисельність, займає останній рядок за значущістю в суспільному житті і є фактично елімінованою з нього [Українське суспільство: моніторинг соціальних змін, 2016]. Наслідком панування такого схизматизуючого ставлення є те, що позиція самих представників старшої вікової групи не надто відрізняється від загально усталеної — серед тих респондентів, кому понад 60 років, лише 8,8% вважають роль пенсіонерів у житті суспільства істотною (див. табл. 4.7).

Таблиця 4.7 Розподіл відповідей на запитання «Як Ви думаєте, якi соцiальнi групи вiдiграють значну роль у життi українського суспiльства?», 2016 р. (%)




Від 18 до 30 років

Від 31 до 60 років

Від 61 до 100 років

Робiтники

28,2

21,3

20,3

Селяни

19,3

13,3

15,1

Iнтелiгенцiя

17,4

15,9

15,6

Пiдприємцi, бiзнесмени

39,7

34,2

33,4

Керiвники держпiдприємств

14,2

13,5

8,8

Службовцi держапарату («чиновники»)

31,0

26,1

20,8

Пенсiонери

4,8

5,8

8,8

Керiвники сiльгосппiдприємств

7,6

6,7

5,8

Лiдери полiтичних партiй

32,8

34,2

30,7

Вiйськовi

16,7

12,0

13,7

Працiвники мiлiцiї, служби безпеки

15,4

11,1

10,4

Суддi та працiвники прокуратури

20,0

16,7

15,6

Мафiя, злочинний свiт

34,6

33,6

32,6

Iншi

1,4

2,6

1,9

Нiхто не вiдiграє

5,3

6,5

4,9

Важко вiдповiсти

9,9

10,1

11,0

Чи є цей присуд громадської думки справедливим і остаточним? Ані перше, ані друге. Щодо першої тези, то не слід забувати, що люди старшого віку є найчисленнішою віковою групою серед дорослого населення України, тобто в їхніх руках фактично знаходиться право делегувати владні повноваження під час виборів усіх рівнів. Щодо другого — якщо поглянути динаміку ставлення до пенсіонерів як соціально значущої групи серед самих людей віком від 56 і старше років, можемо побачити, що в різні періоди вона доволі суттєво змінювалася. Причому пікові періоди припадали на «довиборчий» час 2002 р. і «післявиборчий» 2005 р. Загалом можна відмітити підвищення рівня самосприйняття старшими за віком пенсіонерів як соціально значущих, проте в масштабах двох десятиліть вони не є суттєвими, що свідчить про наявність нереалізованого потенціалу на шляху до самоусвідомлення і самоорганізації старшої соціально-демографічної групи (див. рис. 4.4). Дійсно, у похилому віці починається поступова інволюція можливостей індивіда — фізичних, інтелектуальних і соціальних [Костина, 2006], але стагнація відповідних потенціалів відбувається за різними алгоритмами.

Рисунок 4.4 Динаміка ствердних відповідей щодо того, що пенсіонери відіграють значну роль у житті українського суспільства (респонденти віком 56 і старше років), (%)

Власне, соціальні можливості — це те, що на відміну від невідворотного спаду можливостей організму може бути збереженим за певних обставин. Ситуація значно залежить від спроможності держави до покращення становища людей старшого віку — в європейських країнах, зокрема, пенсіонери часто краще матеріально забезпечені, аніж представники інших вікових груп [OECD, 2017]. В Україні становище людей похилого віку, навпаки, порівняно гірше: по-перше, унаслідок триваючої економічної кризи, що заторкує усі суспільні верстви, але особливо дошкульно б’є по тих, хто залежний від держави [Забелина, 2006]; по-друге, у зв’язку з тенденцією старіння населення: кількість непрацюючих збільшується, тож зменшується виробництво соціальних благ [Канатникова, 2014]; по-третє, завдяки недолікам успадкованої від СРСР солідарної пенсійної системи [Кухта, 2016с]. Закономірно, що такий стан справ відображається й у динаміці самопозиціонування старшого покоління на найнижчих щаблях «соціальної драбини» (див. рис. 4.5).



Рисунок 4.5 Динаміка розподілу відповідей щодо позиціонування себе на найнижчих трьох щаблях соціальної драбини (респонденти віком 56 і старше років), (%)

На рисунку показано динаміку позиціонування себе на трьох найнижчих щаблях соціальної драбини (з 10), де 1 — найперший, найнижчий щабель, 2 — трохи вищий і 3 — ще вищий щабель. Загалом, динаміку по всіх 10-ти щаблях ми не виводили, тому що обрані три показники цілковито показують зміну картини самопозиціонування. Як бачимо, з роками кількість тих, хто позиціонує себе на найнижчому щаблі, неухильно знижується (що додатково показує лінія тренду, виведена для першого щабля) і, навпаки, кількість тих, хто позиціонує себе на трохи вищому — третьому щаблі — збільшується. Попри це, звертаємо увагу на те, що більшість людей від 56 і старше років все одно позиціонують себе на нижчих щаблях соціальної драбини: в 1994 р. у сукупності 86% респондентів вказали свою позицію на одному з трьох найнижчих щаблів, а рівно через 20 років, у 2014-му — ситуація дещо покращилася — 60,5% віднесли себе до одного з трьох найнижчих щаблів, проте навіть така цифра видається доволі непривабливою. Також для багатьох старший вік супроводжується втратою подружнього партнера, відповідно — втратою статусу одруженої/заміжньої людини (так, за даними моніторингу — 2017, вдівцями є 32,5 % респондентів від 60 і старше років). Змінюється характер стосунків з оточуючими, коригується ставлення до себе та своїх можливостей, відбувається переоцінка попередньої та планування майбутньої діяльності.

Тож певні підстави для зменшення соціальної значущості старшої вікової групи існують: втрата статусу у зв’язку з припиненням трудової діяльності, погіршенням стану здоров’я, зменшенням працездатності, соціальної мобільності й активності, здатності адаптуватися до змін, а разом з тим певний консерватизм у ставленні до інновацій.

Не менш важливою передумовою реалізації соціального потенціалу є ступінь добробуту старшого покоління. Наведені (див. табл. 4.8) дані свідчать про існування негараздів у цій сфері їхнього життя. Зокрема, оцінка матеріального становища сім’ї як злиденного людьми старшого віку більш ніж утричі (!) перевищує таку оцінку в двох інших вікових групах. А якщо врахувати, що про бідне становище заявляє більше половини респондентів обраної категорії, є всі підстави стверджувати, що серед похилих переважає стан депривації щодо задоволення матеріальних запитів, який не може не відбиватися на рівні напруженості даної соціальної групи.



Таблиця 4.8 Оцінка матеріального становища власної сім’ї в цілому, 2017 р. (%)

Матеріальне становище сім’ї

Вікові групи

18-29 років

30-55 років

56 років та більше

Злиденне

2,1

2,7

9,1

Бідне

31,7

40,1

58,2

Середнє

65,6

55,9

32,2

Заможне

0,5

1,2

0,5

Багате

0

0,1

0

Якщо поглянути на об’єктивні дані Держстату за 2018 р. щодо середніх розмірів пенсій по Україні, побачимо, що ситуація далеко не однозначна, особливо в соціально-просторовому розрізі. В окремих сферах пенсії не дотягували до 2 тис. грн, а середнє значення їх досягалося за рахунок більш забезпечених регіонів — шахтарського Сходу з більшими виплатами та Києва, за рахунок чого середній розмір сягав майже 2,5 тис. грн. Останнє (в зв’язку з підвищенням прожиткового мінімуму) і заплановані іще, підвищення розмірів пенсій (з врахуванням прогнозу інфляції становитиме майже 20%) [Урядовий портал. Андрій Рева: Автоматичне осучаснення пенсій почнеться з 1 березня 2019 року, 2018], дещо покращує ситуацію, проте повністю питання забезпечення не знімає. З цим пов’язана проблема залежності старших людей, котрі за відсутності додаткового джерела доходів потрапляють у фінансову залежність від працюючих членів родини.

За самооцінками самих представників різних вікових когорт, можемо побачити (див. рис. 4.6), що старші люди суттєво нижче оцінюють матеріальний стан сім’ї порівняно з рештою когорт. Так, 52% (супроти 39% серед представників середнього віку та 32,3% молоді) заявляє, що їх сім’ям вистачає лише на продукти харчування, а 5,9% навіть іноді голодують.





Рисунок 4.6 Оцінка матеріального стану сім’ї за останні 2-3 місяці, 2017 р. (%)

У відповідях на інше запитання — щодо бачення власного місця в соціальній структурі, яке інтегрує, на нашу думку, майнові та статусні здобутки, «чи могли б віднести себе до середнього класу?» (див. рис. 4.7), відмічаємо, що серед представників старшого віку значно нижча частка тих, хто міг би принаймні за самооцінкою віднести себе до середнього класу (майже вдвічі менше порівняно з молоддю — 24,5% та 47,1% відповідно).



Рисунок 4.7 Розподіл відповідей на запитання про те, чи могли б віднести себе до середнього класу в Україні, 2017 р. (%)

Чи задоволене старше покоління своїм матеріальним і соціальним становищем? Показовим є розподіл відповідей на ще одне інтегративне запитання «Якою мiрою Ви задоволенi своїм життям загалом?». Тут респонденти продемонстрували низьку задоволеність власним життям, причому цей показник суттєво різниться у різновікових опитуваних — «Зовсім не задоволеними життям» виявилися 22,1% людей від 56 років і старше супроти 14,5% людей 30-55 років та 8,2% людей віком 18-29 років. Люди старшого віку вдвічі менш задоволені своїм становищем порівняно з молоддю 18-29 років (16,6% та 32,4% відповідно), серед них набагато більше, ніж серед молоді, тих, хто негативно ставиться до свого статусу. Ця вельми показова різниця (див. табл. 4.9) свідчить про низьку міру пристосування людей похилого віку до ситуації, нереалізованість у цьому відношенні їхнього соціального потенціалу, а відтак є додатковим джерелом напруженості в сьогоденному українському суспільстві.



Такі показники є доволі тривожними для суспільства загалом — відбувається втрата мотивації до соціально-продуктивної діяльності та переорієнтація на «задоволення тут і тепер». Відстрочена винагорода на майбутнє — у вигляді пенсій, поваги оточуючих чи можливості у старшому віці будувати життя за бажаним сценарієм, звільнившись від соціальних зобов’язань — фактично не спрацьовує. Має місце тенденція ставлення до старших як стигматизованих, немічних — з одного боку, з другого — для молоді зростає спокуса «розважатися і жити поки молодий», що несе в собі загрозу довготривалих негативних наслідків, замикаючи коло «незадоволеності у старшому віці»: по-перше, така тенденція заохочує поведінку, що не сприяє здоров’ю (яке, до речі, відіграє роль одного з головних факторів задоволеності життям у старшому віці), сприяє закріпленню шкідливих звичок; по-друге, збільшує комунікаційний розрив між поколіннями, що звужує можливості міжпоколінного порозуміння і взаємообміну досвідом.

Таблиця 4.9 Міра задоволеності своїм становищем у суспільстві, 2017 р. (%)

Наскільки Ви задоволені своїм становищем у суспільстві?

Вікові групи

18-29 років

30-55 років

56 років та більше

Скоріше не задоволений

47,2

55,1

62,4

Важко сказати, задоволений чи ні

20,4

18,9

21,0

Скоріше задоволений

32,4

26,0

16,6

Тобто значний багаж життєвого досвіду, в тому числі подолання перешкод, накопичений ресурс соціального та матеріального капіталу не вбезпечують старших людей від соціальних перипетій сьогодення, не в змозі виступити запорукою стабілізації життя. Очікувати задоволеності життям на фоні мізерних пенсій та соціальної незахищеності, несподіваних змін у суспільстві, звісно, не можна (див. рис. 4.7).