Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди



Сторінка10/18
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.52 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

12. Премудрість

У Сковороди лише намічена наука, що в деяких містиків грає центральну ролю. Це наука про «Софію», «Премудрість Божу», що її розвинув із поданих Плятоном зародків Філон, наука, що ввійшла в релігійну літературу христіянства через «Книгу Премудрости», що грає значну ролю в декого з отців Церкви, а найбільш у неправовірному ґнозисі та зокрема розвинена в містиків нового часу, з Парацельсом, Валентином Вайґелем та Беме на чолі, що на початках XIX віку відроджується в Шеллінґа та Баадера та в XX віці репрезентована в російській релігійній філософії 135.

Наука про Софію зробилася в процесі свого розвитку наукою про «вічно-жіночий» початок у світі, про принцип, який грає до деякої міри посередницьку між Богом та світом функцію. Ідеальний бік буття світу, ідеальні звязки у світі, його краса та гармонія — є на основі науки вирази, вияви «софійного» характеру світу 136. І для Сковороди цей ідеальний бік буття світу є важливий, — тому саме він із такою увагою зупиняється на образі захованого «малюнку» (див. вище § 9), але він не звертає при цьому уваги на науку про «Софію», не звязує своїх думок із цією наукою, що, як побачимо, йому не була чужа. Сковорода викладає науку про Софію лише один раз систематично, а саме у своїх лекціях про христіянську етику для «благороднаго юношества». Ці лекції походять із року 1766, але Сковорода їх 1784 року «поновив», і це дає нам право зробити висновок, що й тоді їх зміст відповідав його поглядам (до речі, ми й маємо лише оцей «поновлений» текст лекцій). Одначе, ці лекції приступні нам у формі тез або конспекту.

134 Пор. «безодня» — «Abyssus» — Н. Gies, 99 та далі, джерело — «fons», там само і т. д.

135 Історія поняття Софії не написана (пор. розвідку Г. Флоровського в працях Російського Наукового З’їзду в Білгороді), на всякий випадок у літературі завше ще ігнорують цілу низку важливих пунктів розвитку цього поняття (напр., Вайґеля, для якого найважливіщі місця — в забутій Postill-i. У російській літературі ігнорують також Парацельса та Арнольда, але майже не згадують ані Лід, ані Пордеджа...; пор. також М. Гана VIII, 1, 16 та G. Lang. M. Hahn. Einführung in seine Gedankenwelt, Stuttgart, 1922, стор. 227).

136 Пор. статтю В. Зіньківського, «Путь», 1930, XXIV, стор. 3 — 40, — та відповідні розділи в «СвЂтъ невечерній» С. Булґакова (цит. вище) та його «Купина неопалимая», Париж.

Сковорода у своєму /118/ викладі стоїть поруч із тими, що ідентифікують «Софію» з Лоґосом, із Христом (ортодоксальна наука, пор. Сузо 137) та відхиляється від тих, що, як Парацельс, Вайґель, Беме, Ґ. Арнольд та ин.138 звязують Софію з (небесною) Євою, зі святою Дівою Марією, з Церквою, що є, так би мовити, зявища Софії у світі. Правда, в пізніщих творах Сковороди зустрінемо кілька разів таємничу «Діву», що є ніби апокаліптичною Дівою та що символічно навязується, наближується до св. Діви Марії, а це, здається, дає нам право припустити якісь (неясні) відношення Сковороди й до другої згаданої форми науки про Софію.

Бог дав нам «свою найвищу Премудрість, що є його природний портрет та печать» (65). Ця Премудрість «дуже схожа з мистецькою архитектурною симетрією або моделем, що, непомітно проникаючи крізь увесь матеріял, робить усю будову кріпкою та забезпеченою...» (65). «Так само вона, таємно розлившись по всіх членах політичного тіла, що складається з людей, а не з каміння, робить його твердим, мирним, щасливим» (там само). Дальша характеристика Премудрости безпосередньо зближається до тих місць пізніших творів Сковороди, де він користується образом малюнку, «захованого в барвах». Премудрість є «в усіх наших чинах та словах душа, користь та краса («душа, польза и краса»), а без неї все є мертве та гидке...» (65). «Она-то есть прекраснЂйшее лице Божіе, которым он со временем, напечатуясь в душЂ нашей, дЂлает нас из диких и безобразных монстров или уродов человЂками», «к помянутым сожительствам годными, не злобивыми, воздержными, великодушними и справедливыми» (66). Цілком зрозуміло, що Сковорода в викладах із етики знайшов потрібним найбільше зупинитися на ролі Премудрости Божої в сфері суспільного життя. Сковорода повторяє ту саму думку ще й иншими словами: «Вона відрізняє нас від тварин милосердям та справедливістю, а від скотини стриманістю та розумом...». Премудрість робить людину також індивідуально новою людиною. Премудрість є, як уже сказано, «блаженнЂйшее лицо Божіе, тайно на сердцЂ написанное, сила и правило всЂх наших движеній и дЂл» (66). Під впливом Премудрости «мы бываем истинными по душЂ и тЂлу человЂками, подобными годным для строенія четвероугольным камням, с каковых живый дом Божій составляется, в котором он особливою царствует милостью» (66).

137 Пор. описи його видінь.

138 Про Вайґеля деякі (далеко не повні) замітки в Koyré. Про Беме — Н. Бердяев. «Путь», XXI, 34-62, що подає також окремі замітки до історії науки про Софію. До наука Сковороди про Софію — Ерн, стор. 258 та далі, але суди Ерна значно перебільшують «софійні» елементи в Сковороди.

Характер впливу Премудрости на людину Сковорода характеризує також ближче: «А если уже она вселилась в сердечныя человЂческія склонности, в то время точно есть тоже самое, что в движеніи часовой /119/ машины темпо (tempo), то есть правильность и вЂрность 139. И тогда то бывает в душЂ непорочность и чистосердечіе, как райскій нЂкій дух и вкус, плЂняющій к дружелюбію» (66).

Сковорода вказує на символічний характер пізнання Премудрости людиною: «На сколько она с наружи не казиста и презрЂнна, стрлько внутрь важна и великолЂпна; похожа на малинькое, напримЂр, смоквинное зерно, в котором цЂлое дрЂво с плодами и листом закрылось, или на маленькой простой камушек, в котором ужасный пожар затаился» (66). «Портреты», «печати», «узлы», «гербы», «священные обряды» — під ними «таилась» Премудрість. Та безпосередньо за цим Сковорода навіть іще підкреслює, що деталі науки про Премудрість від людського пізнання відділені «завЂсою», що стремління до дальшого глибшого пізнання руйнує справжню віру, ставлячи на її місце оту «недЂйствительную вЂру, которую называют умозрительною» (67). Лише імена Премудрости наводить Сковорода: «образ Божий, слава, світло, слово, рішення («совЂт»), воскресення, життя, путь, справедливість, мир, доля, оправдання, благодать, правда («истинна»), сила Божа, імя Боже, воля Божа, камінь віри, царство Боже...» й нарешті — Христос (68).

Пізніше Сковорода лише згадує науку про Премудрість, не говорячи про неї навіть у тих загальних виразах, що їх ми маємо в його викладах 140.

Також пізніщий образ Діви, «дивовижної» Діви, звязує науку про Премудрість із розповсюдженим у старій Україні — та зокрема в Київській духовій академії 141 — почитанням Богоматери, в якому ми знайдемо деякі елементи впливу католицької Церкви. Діва зявляється у Сковороди як символ Церкви, Біблії, навіть і природи...

В одному з віршів Сковороди подано опис образу св. Діви Марії, що забарвлене виразно «софіяністично» 142. З цього опису чути ясно впливи церковного мистецтва, так само, як, наприклад, із таких місць: «Від цієї тлінности нас уводить царственна донька Давидова, найчистіша голубиця та найкрасніща Діва, що вдягає нам не тлінні, а позолочені між плечима та Духом Божим посріблені крила. Окрилившись, ми летимо догори з Давидом...» (11) 143. «До тебе летимо, о горо Божа! о, неопалимий кущу! о, золотий світильнику! о, святе святих! ковчегу заповіту! Діво, що залишилась чистою й по народинах! ти одна родиш та залишаєшся Дівою.



139 Дивись до науки Сковороди про час та «ритм» наступний параграф.

140 Пор. 75, 168, 413, 409 — з покликом на «Книгу Премудрости», та по ин. місцях.

141 Пор. у Тітова в його історії Дух. Академії.

142 Багалій, II, 281.

143 До цього місця порівняй символ, що ми його репродукуємо за збіркою віршів мадам де Ґюйон (таблиця II, мал. 8).

Тільки сімя твоє, твій єдиний Син, що вмер назовні /120/ та через те воскрес і став царем, може стерти голову змиєві» (112) 144. В инших місцях «Діва» є Біблія, що є найголовніший вияв божественної Премудрости, — Біблія з її символікою є, мовляв, «Діва, що зроджує початок певности та знаття» (276). Та й Церква, як уже згадано, символізує в постаті Діви 145. Иноді, як Діва символізується й природа (у своєрідному значінні цього слова, але не як Бог, отже як нутрішня природа — як світ ідей), «мати-природа» (219). «Сонце є Жона та Мати й Діва, що зроджує прийняте від Бога сімя вічности» (386).

Премудрість, «всепремудре благо» визначається навіть иноді, як «Софія»: «родная Софія», що «бачить подвійне та висловлює дивовижне» (203 та далі). «Бути премудрим» є для Сковороди: «сполучити красу з користю, користь із красою. Ця є прекрасна як Діва, є Мати та Діва: вона залишається Дівою та родить доньку. Вона зветься по-жидівськи: Анна, по-латині: Флора, по-славянськи: честь, ціна, але безцінна, себто уділена через благодать, подарована дурно, даремно. її баба зветься по-грецьки Ананка, її бабуня: Єва, себто життя, живе та вічно текуче джерело. Це Премудрість та Провид Божий» (457 та далі). «Світська громада мені огидна та важка. Але солодка та добра є Діва, дивовижна дивність, дивна новина, нова дивність («дивая странность, странная новость, новая дивность»). Благочестиві, що її собі полюбили, віддаляються від світу, не від світу (власне), а від його злого («скверного») серця (451) 146.

Так ми маємо в Сковороди, власне, лише натяки на науку про Софію, Премудрість Божу, що грає в пізнішій східній містиці таку важливу ролю 147, — в уже згаданих великих містиків та в їх послідовників: Ґ. Арнольда та його оточення, в Лід, у Пордеджа... Твори Лід 148 та Пордеджа 149 були, між иншим, у XVIII віці на Сході відомі та залишилися не без впливу на російське духове життя. Що торкається України, то для неї ми, на жаль, не маємо ніяких дальших підтверджень цього впливу 150.



144 Епітети цього вривку — епітети Богоматері; пор. «Неопалимую купину» Булґакова та згаданий у § 5 збірник символіки Св. Діви Сандеуса.

145 Пор. грандіозний апокаліптичний сон 434 та далі, також 452.

146 Пор. також, наприклад, 418, 488.

147 Та не є, як це дехто (Булґаков) твердить, власністю грецької ортодоксії (пор. статтю Г. Флоровського).

148 Пор., наприклад, «Русскій Архивъ», 1870, 622, також і Арнольд був у Росії відомий (там саме).

149 Пор. Сакулін. Кн. В. Ф. Одоевскій, Москва, 1912, I.

150 Церковна наука про Премудрість розвинена, напр., у драмі «Мудрость ПредвЂчная», що була виставлена в Києві р. 1703, пор., напр., такі місця, як монолоґ Премудрости — Рєзанов. Драма українська, III, 185:

Кто есмъ аз и како ся вЂсте нарицаю?

Есмъ Мудростъ ПредвЂчная, я же устрояю

вся, сидящи на едномъ со Богомъ престолЂ,

сотворяющи всяко дЂло его волЂ.

Азъ розположихъ весну, осЂнъ, зыми, лЂта; /121/

не без моего гори и холми совЂта

суть сотворени, моря, источници, рЂки,

въ моей бо мысли сія вся была пред вЂки;

Моим совЂтомъ птици Всемогуща Сила,

звЂри, разумну душу человЂку створила;

Тоейжде мною душЂ роскоши устроенна

райска, и в ню чрез мене била воведенна!

Но она воздаде намъ не малое злое,

преступивши заповЂдъ нашу, за благое...

13. Ростина як символ усесвіту

In einem Senfkörnlein, wie du’s verstehen wilt,

Ist aller oberern und untern Dinge Bild.

Світ не стоїть між протиріччями, або ліпше сказати в протиріччях. Він рухається, та рухається своєрідним чином, розкладаючись та знову збираючись у єдність. Цей рух світу є його життя — «що таке стріла, як не стремління! Що таке стремління, як не Божий побуд, що все створіння рухає до його місця та його шляхом!» (357). Цей шлях створіння, її власний, їй належний шлях Сковорода уявляє собі подібним до шляху, яким іде та повинна йти окрема людина. В цьому паралелізмі виявляється та загальна гармонія, що є між «трьома світами». В кожному з трьох світів цей загальний для всього, для всякого буття шлях веде через смерть до життя, через смерть до воскресення. Цей шлях можна символізувати в образі ростини. Життя всесвіту, космосу (світ Сковороди є космос, упорядкований та прекрасний, завдяки вічній ідеальній своїй основі) є так саме, як і життя ростини, процес, де єдність розкладається, розкладає себе у многість, себто узовнішнює себе, переходячи до множности форм, що вже не сутні, що стоять поза самим єством. Родження сімени є смерть, знищення цієї множности та поворот до єства, причому множність знову збирається, сполучується в єдність, та нова єдність знову приймає до себе, в себе всю множність, що з неї вийшла.

Цей закон життя можна встановити не тільки в великому, «житловому» світі, але і в житті його частин, зокрема в житті людини.

В тілесному, тлінному світі лежить «правдиве єство, не в лушпинні, а в зерні, що заховане в лушпинні, та що від нього залежить і саме лушпиння» (93). В «малому замкненому зерні заховалося й нове стебло, що на весну знову зявиться, та що його вічне та правдиве буття замкнене в зерні» (там саме). «Увесь світ зі своїми дітьми заховується, як прекрасне дерево у квіті, в зерні та на весну знову з нього зявляється». Це зерно є Бог (216). Коли Сковорода твердить, що природа повертається до Бога, то цю тезу треба розуміти у звязку з образом ростини: «Подивись на фігове зернятко, чи є що менше за нього? [...] Але підійми очі догори та поглянь на його силу оком розуму, і ти побачиш та переконаєшся, що в ньому заховане ціле дерево з плодами та листям, та також безчисленні /122/ міліони фіґових дерев там заховані» (290). «Зрозумій зерно яблучне — цього буде тобі досить. Коли в ньому заховане дерево з корінням, вітами, листям та плодами, то ти можеш найти там також безчисленні міліони садів, і — я насмілююсь це сказати — безчислені світи» (308).



За цим самим законом живуть і частини світу: «У створінні можна бачити, що як зогниває на полі старе зерно, то з нього зявляється нова зелень, щоб там, де є падіння, там саме було й відновлення» (366). «Загин речі зроджує инше створіння» (368). Сила Божа виявляється у виростанні з найменшого зернятка великої ростини: «з маленького зерна виходить яблуня» (367). Ми не повинні при цьому забувати, що «яблуня» є в Сковороди символ усього матеріяльного світу. Та той самий закон панує и над людським життям 151. Не лише «сила зросту людського тіла захована в серці, так саме, як яблуня була захована у своєму зерні» (119). «Подивись на цю прекрасну яблуню перед вікном! Ти бачиш, як вона підіймає свої віти, ніби безліч прикрашених листям рук. Чого ти не бачиш у них? її коріння заховане від тебе. Перед тим, як ти почув слово «коріння», ти не думав про цю таємницю. А тепер бачиш, не бачучи. Віти гукають мовчучи до тебе, свідкуючи про своє коріння, що посилає їм вогкість та сприяє їх ростові. Ах, мій друже, ти такий самий, як яблуня. Бачу я твої віти, але не бачу коріння твого серця, — думки» (169) 152.

151 Детальніша аналіза людського буття — в § 14 та далі.

152 Пор. ще: 239, 259, 304, 465 та далі, 485 та в инших місцях.

«Від цього зерна залежить усе дерево нашого життя» (248), — бо в серці заховується життя та виступає з нього з непереможною силою (там саме). Навіть символізування виховання як садівництва (див. нижче § 25) звязане з цією самою думкою... «Усі наші члени мають своє заховане єство в серці, так як стебло соломяне заховане в своєму зерні. Коли воно старіється та вяне, воно заховується зогниваючи в зерні, та виходить із нього знову і не вмирає, але відновлюється та зміняє свій одяг. Але [...] ми бачимо в усіх без вийнятку людях зовнішні члени, що свідчать про їх зерно, себто що вони виростають із серця, яке є дійсна та правдива людина» (94). «Дійсна людина» «подібна до доброго та повного пшеничного колосу. [...] Колос заховує все в собі. Остяк є на колосі, — але чи він колос? Правда, — остяк є на колосі, і в колосі є остяк, але він не стане колосом, він не є колосом. Що ж таке тоді колос? Колос є та сила, в якій заховане стебло з його вітами та остяк із половою. Хиба це все не заховалося в зерні та чи не виходить усе це на весну, змінивши жовте та старе вбрання на зелене? Чи не є невидна сила зерна? Так. Воно діє тоді, коли вся зовнішність у ньому вже зогнила, щоб хтось не приписав нових плодонародин мертвій та безчулій землі, себто загнилій зовнішности, але щоб уся честь була уділена невидному Богу, що все діє своєю таємною десницею» (101-102). «Це нове в колосі зветься ріст» (102). «Ти бачив колос. Подивись тепер на людину та пізнай її. Ти /123/ бачив у колосі зерно. Подивись тепер на сімя Авраамове, що є також і твоє. Ти бачив у колосі солому з половою. Подивись тепер на траву твого тлінного тіла вкупі з пустим цвітом попільних твоїх мудрувань. Ти бачив у колосі те, чого ти раніше не помічав. Пізнай тепер і в людині те, що досі для тебе було невидне. [...] Те, що ти нарешті побачив у колосі, було це не тіло, але Бог. Підійми тепер свою думку від землі та пізнай людину в собі, що зроджена Богом, а не утворена в останній час життя. Ти побачив в колосі новий ріст, такий сильний, що він зробився для всієї соломи з половою головою та притулком. Пізнай і в собі нового Йосипа. [...] У пшеничному зерні ти помітив легку зовнішність, де заховалася таємна дійсність невидного Бога. (...] Ти бачив оком розуму силу зерна. Одкрий око віри, й ти побачиш у собі силу Божу, десницю Божу, закон Божий, слово Боже, царство та міць Божу, таємне, невидне. [...] Стара солома на колосі не боїться загину. Як вона вийшла з колосу, так знову в колосі закриється, що хоч за зовнішньою шкіркою й зогниє, але його сила вічна. Чого ж ти дрижиш, траво та тіло! Будь сміле! Не бійся. Ти бачиш уже в тобі десницю Божу, що тебе так само береже, як і пшеничну солому. [...] Та й яке міцне зерно маєш ти в собі. В ньому заховується це видне небо та земля. Чи ж не може таке зерно тебе зберегти? Ах! Будь певен, що навіть невидний 153 волос із твоєї голови лише втратить свою зовнішність та заховається без ніякої втрати в ньому, захорониться та буде блаженний. [...] Я знайшов людину, людину, не тілесного идола, а правдиву божественну людину в моєму тілі. [...] О, святе сімя! Порятунок моєї цілої особи! Світло обявлення для мого сліпого язика (sic!)» (102 та далі). Сковорода гадає, що і в людині «правдиве», «дійсне» зерно має вийти, зявитися з його «зовнішности» («воскресення» або ліпше «відродження»). Але ж передумовою для цього є те, що «зовнішність» людська цілком «зогниє», щоб «у ньому залишилась лише сила», «без цього неможливий новий плід» (97-98). Людина здібна довести до розквіту «суху та мертву палицю-посох» (146) 154. Символічне та дійсне воскресення виявляються обидва в такому символі: «зерно зогрівається та зогниває, та сьомого дня зявляється з нього новий плід та нове зерно» (263).

153 Чи не натяк на науку про «астральне тіло».

154 І цей символ ми зустрічаємо деинде — пор. цит. збірник Бошіюса.

Це — переображення людини, повстання нового роду людей. «Твоя земна природа повинна його зачати, прийняти та вмістити, як поле зерно; його — сімя вищого роду та нової людини. [...] Потрібно, щоб із твоєї купи навозної засвітився діямант, щоб із твоєї піщаної гори випав камінь, щоб на болоті та бруді твоєго трупу почали рости трави, які приносять сімя божественного роду, щоб із твоєї землі та понад нею виросли польові та лісові лілеї та ароматні троянди. Твої мертві кости мають вирости як трава: тоді тінь твого нещасного тіла та твоя пустеля /124/ стануть вічні та назавжди. Це значить: народитися вдруге...» (400). «Тоді твоє серце стане добрим полем: сімя вічности паде та прийметься, і твоє тіло буде як горіх повне того зерна, так само, як поле повне квітів, як суха вітка в кущах — весняних паростів» (401).

І символічний світ, Біблія, є зерно та зародок правди: «ґрунт, що приносить травини та плодючі дерева» (207). Бо в «Біблії заховане, як в лушпинні, зерно правди» (363). «Бо як цей єдиний, всемогучий Богом посланий дух утворив усю цю безліч 155 небесних, земних та підземних образів, [...] так само він може з мертвого вивести живе, з пустоти багатство, з безглуздя смак, з пітьми світло...» (271) 156. «Відродження» є супроти Біблії прояснення її сенсу (274). Біблія є «пусте поле, що приносить траву та ароматні квіти. Це її символ, що зроджує з пустоти багатство, з загнилого нетлінне» (272). Бог є в Біблії «захований у тлінному вбранні так, як плід у нікчемному зерні» (285). Це — таємниця слова, Письма: «сімя є слово Боже» (290). Тому: «жуй добре, коли ти в Біблії читаєш: зерно, сімя, колос, хліб, яблуко, фіги, виноград, плоди, чорнуха, кмін, просо і т. д.»~(там саме). «Як стебло заникає, коли зріє пшеничне зерно, або ліпше сказати, заховується в зерні, так також і вся фігуральна тлінність, досягаючи свого притулку, знищується, поглинута його життям...» (375). Таким чином, символічне витовкмачення Біблії аналоґічне відродженню людини! В обох випадках «лушпиння» та «зовнішність» знищується, відмінюється, та зявляється до буття без перепон, до повного вияву «внутрішнє», «ідеальне», заховане, правдиве єство — божественне (пор. 380). Знов аналоґія між різними боками світу та його життя: правдиве пізнання та правильні бажання та чин мають ту саму ціль: знищення тлінного, матеріяльного, перемогу над обмеженням та обмеженим «цього світу», де заплутана, захована дійсна людина, як і «правдивий сенс» Св. Письма.

155 «Тьма» у значінні пітьма, але також безліч. Нерідка в Сковороди гра словом із кількома значіннями (пор. «покой», «мир» і т. д.).

156 Розуміється — у процесі символічного пізнання.

Важливе формулування схарактеризованого тут метафізичного принципу знайдемо також у одному місці раніщого твору Сковороди, його байок. В тому самому відношенні, як «малюнок до барв» у кожний даний момент буття світу, знаходиться у процесі руху, «розвитку» світу ритм до всіх процесів руху. Цікава думка Сковороди не знайшла в нього самого дальшого вжитку. Ми дозволяємо собі виписати тут згадане місце: «Бог часто в Бібліи означается годом, погодою, благоденствіем, напримЂр, лЂто Господне пріятно... Се нынЂ время благопріятно... Прочти начало Соломон[ова] проповЂдника о времени. Время — римски tempus, оно значит не только движеніе в небесных кругах, но и мЂру движенія, называемую у древних греков ‛ρυθμός. Сіе слово значит то же, что такт, и сіе греческое же от слова τάσσω (располагаю) происхо-/125/дит. Да и у нынЂшних музыкантов мЂра в движешіи пЂнія именуется темпо. И так темпо в движеніи планет, часовых машин и музикальнаго пЂнія есть то же, что в красках рисунок. Теперь видно, что значит ‛ρυθμός и tempus. И премудро пословица говорит: в полЂ пшеница годом родится... Премудро и у римлян говаривали: annus producit, non ager. Рисунок и темпо есть невидимость. Басня наша да заключится сими Арістотеля о музыкЂ словами: ‛ρυθμω δέ χαίρομρν διά τό γνώσιμον καί συντεταγμένον. Кто сіе разжует, тот знает, что значит риθм» (Баг., II, 164) 157. Здається, ритмічний коловорот у житті ростини привів Сковороду до такого частого та різноманітного використовування цього образу. Образ ростини якнайчастіше вяжеться з одним із основних принципів діялєктики, з принципом коловороту 158.

Тим-то образ ростини, як один із основних метафізичних образів, зустрічаємо в історії філософії з давніх-давен 159. Зокрема в тих відрізках історії людської думки, якими ми переважно цікавимось у цій книзі — у плятонізмі, в патристиці, в німецькій містиці, образ ростини в метафізичній функції зустрічається якнайчастіше.

Вже в досократиків знайдемо вивід слова «природа» φύσις від φύς та φύτος. Плятон порівнює душу з сімям, зі зерном посіяним 160. Та те саме знайдемо і в Св. Письмі 161.



157 Пор. ще цитату, додану до одного з віршів Сковороди — Баг., II, 278 та, може, ще стор. 391. В цілому, як сказано, Сковорода не робить ніякого вжитку з цікавих зародків науки про час як ритм.

158 У звязку з образом ростини стоїть також наука про множність світів, що її Сковорода кілька разів згадує, як можливу, говорячи про світ, «якщо їх є багато» (пор. стор. 308 та в ин. місцях). Очевидячки, він має на увазі відповідну науку Оріґена (De princ, III, 5, 3). Подібні місця зустрінемо і в Вайґеля (Opel, 260). Не виключено, що Сковорода має на увазі відповідні місця в Суареца (пор. Н. Richter. Spinozas philosophische Terminologie, I, Leipzig, 1913, ст. 53 й далі, в Суареца: Disputationes metaphysicae, 29, 2, 35 й далі), можливо, що знання Сковороди сягає й дальше в старовину — до Демокрита та Епікура; це тим можливіше, що в XVII віці про Демокрита (також і про його науку про множність світів) інформував Magnenus: Democritus redivivus, London, 1658, — а про Епікура Gassendi: Syntagma philosophiae Epicuri, Haag, 1659. Пор. ще в Снінози: Ethica, II, 7; Epist, 35,36.

159 Пор. Р. Айслєр, op. cit., також його «Orphisch-dionysische Mysterienreligionen in der christlichen Antike» (Vorträge der Bibliothek Warburg, 1922-1923, том II). З етнографічної літератури треба згадати стару книгу: W. Manhardt. Wald- und Feldkulte, 1874 (2 вид., 1904), з пункту погляду історії релігій: А. Wünsche. Die Sagen vom Lehensbaum und Lebenswasser, Lpz., 1905; L. Weniger. Altgriechischer Baumkultus, Lpz., 1919.

160 Phädon, 83e; Phaidros, 276b; Resp. 497b; Timaeus, 73c.

161 A. Wünsche, op. cit., та зокрема стаття М. Альтмана «К поэтике Гомера» в IV томі збірника «Язык и литература», Лєнінґрад, 1929, де зібрані численні паралелі між Біблією та Гомером до кількох пунктів поетичної символіки.

Філонові в цьому пункті не було важко звязати обидві гетерогенні лінії розвитку докупи, — «з ростини повстає плід, і так стає з початку кінець, з плоду, що криє в собі сімя, повстає /126/ ростина, так, що з кінця стає початок» 162. Цю думку зустрінемо в обох вітах плятонізму, — в поганській: у Плотіна та Прокла, та христіянській — у отців Церкви. Плотін пише: «Те, що вище за життя, є причина життя. Треба уявляти її собі як життя великої ростини, що охоплює все, та що її основа залишається незмінна та неподільна та, здається, знаходиться в корінні. Ця основа, з одного боку, постачає ростині інтензивне загальне життя, але, з другого боку, залишається в собі самій та не є множна, а лише — причина множного» 163.

І тому, що символ ростини вживається часто в Новому Заповіті, як і в Старому 164, то цей образ розповсюджується в христіянській, і в ортодоксальний, і в єретицькій традиції 165. «Ростина» та «сімя» є влюблені образи Григорія Ниського 166. Але зустрінемо їх і в «Ареопаґітиках» 167. І в Авґустина зустрічаємо образ ростини з трохи иншим притиском 168. Спеціяльно на Сході улюблені отці, як Макарій Єгипетський та Максим Сповідник, залюбки вживають того самого образу 169.

Образ ростини з часом виступає в німецькій містиці все більш та більш на перший плян: у середньовіччі ще переважно в тісному звязку з Св. Письмом, пізніше, як основа своєрідної метафізики. У Майстра Екгарта зустрічаємо лише твердження, що «сімя груші виростає у грушу, сімя горіхового дерева — в горіхове дерево; а сімя Боже [себто людина! — Д. Ч.] — в Бога» (II, 91). Створіння він уподоблює «вилиттю» сили кореня в цілу ростину 170. Тавлєр користується у своїх проповідях численними та різноманітними порівняннями людини з деревом, з якого розвиваються плоди, — як із людини розвиваються її діла... 171.

В нових часах уживає С. Франк образу ростини лише принагідно 172. Зате Валентин Вайґель переповнює свої писання витовкмачуваннями метафізичного сенсу цього образу. «Груша з дерева, зерно з груші.

162 De opif. mundi 12 (41). М. 9; 13 (44). М. 9; De plantatione, 1(1 — 4); De vita Mois., II, 22(180). M. 162.

163 III, 8, 10; nop. III, 2, 15; III, 7, 11; VII, 2, 20.

164 Напр., Йоанн 12: 14; 1 Kop. 15: 37 та далі; Рим. 11: 16 та в ин. місцях. Пор. Е. Lehmann, op. cit., 51.

165 Пор. Н. Leisegang. Gnosis, cit.; та мою статтю «Філософічна метода Сковороди», цит.

166 Флоровський, op. cit., 182.

167 Epist., 9.

168 «Sicut autem in ipso grano invisibiliter erant omnia simul, quae per tempora in arborem surgerat, ita ipse mundus cogitandus est, cum deus omnia simul creavit, habuisse simul omnia, quae cum illo et in illo facta sunt» (cit. у Ореі-я, 261).

169 Добротолюбіе, цит. IV, 249 та далі, III, 231.

170 Pfeiffer, 94; пор. I, 51; II, 163 та далі. Пор. Bonaventura, «Lignum vitae».

171 І, 198; пор. І, 29, 53, 103, 190; II, 22, 37 та далі, 157, 188, 207. Сузо — пор. § 28; «Theologia Deutsch»; Büttner, 76, 79; J. Zahn, op. cit., 264.

172 Paradoxa, 8 та далі, 205, 199, 185 та далі, 304 та далі, 339.

Тому з зерна може знову вирости груша разом із иншими грушами, та так /127/ усе виходить ізсередини, з невидного в видне». «Відкіля росте дерево? з сімени; так само, як у вишні лежить велике дерево, так мусять корінь, сімя, віти, парости, листя та багато сотень инших вишень там лежати захованих, і ніхто не може цьому повірити або це побачити, коли не кинути зерно в землю, щоб посіяти його, аби росло» 173. «Світ захований не тільки в людині 174, але і в горошині; це як сімя в материнському тілі, з якого росте людина, спершу навряд чи таке велике, як горошина, а проте в ньому захована ціла людина». «Жолудь є маленьке зерно, та в ньому захований прекрасний великий дуб, із корінням, пнем, вітами, листям, паростами та безліччю инших жолудів, так що з них можно нарубати чимало дров...». Ця, як висловлюється Сковорода, «сила» зерна є, власне, сила Божа: Бог «може з одного горіха утворити кілька тисяч горіхів, та в одному горіху заключити безчисленні горіхи, разом із деревом...». «В зерні пшеничному заховані заразом корінь, стебло, колос та трицять инших зерен...» 175. У смерти діється «fructuosa multiplicatio». «В усіх ростинах пізнаємо, що без смерти не зроджується плоду. У шлунку всі страви мають зогнити та вмерти, або перетравитися...». Та й слово Боже «є в нашому земному тілі посіяне як зерно...»; «слово Боже... росте, як троянда з сімени, як стебло з зерна, бо, як ми бачимо у природі, кожне сімя має в собі цвіт; а зерно або ростина маєспершу зогнити, вмирає та стає нічим» 176.

Так само різноманітний є вжиток образу ростини в Якова Беме. Усе створіння є «обявлення» Бога, так само, «як яблуко росте на яблуні, воно не є саме дерево, але росте силою дерева: так усі речі повстали з Божого хотіння» 177.

«Погляньте на зерно на дереві, ...в ньому лежить Mysterium magnum відповідно до якости дерева, бо в ньому лежить ціле дерево, з корінням та плодом, але воно [містерія. — Д. Ч.] не є обявлене, як довго воно є лише сімя; як тільки його сіють у його матір-землю, то вона обявлюється...» 178.



173 Der güldene Griff, 7, 47; пор. Vom Ort der Welt, 42.

174 Натяк на теорію пізнання Вайґеля, пор. § 19.

175 Nosce te ipsum, 1618, 14, 50.

176 Postill, І, 170; II, 4; пор. І, 6, 69, 227. Найважливіші місця: «In einem Weitzen Korn ist verborgentlich / gegenwertig / die Wurzel / der Stengel / die Ehre und andere dreissig Körnlein...» (Nosce te ipsum, 50); також: «Also in allen Gewachsen erkennet wird, wie das ohne den Tod keine Frucht gebohren werde / Jm Magen müssen alle Speisen faulen und sterben / oder gedäwet werden» (Postill, I, 170).

177 De signatura rerum, XVI, 1.

178 Gnadenwahl, 8, 9; пор. De tripl. vita, 9, 12; Aurora, XIX, 56; IV, 13; Sex puncta theosophica, Vorrede та passim; Menschenwerdung, XII, 22; Weg zu Chisto, I, 49; II, 23. Наводимо тут найважливіше місце в оригінальному тексті: Gnadenwahl, cit. — «Sehet an einen Korn zu einem Baume / wie oben angedeutet: darinnen lieget das Mysterium Magnum nach des Kernes Eigenschaft / denn es lieget der gantze Baum / samt der Wurtzel / und Frucht / darinnen / und ist doch keines nicht offenbahr / so lange es nur ein Saame ist; so bald es aber in seine Mutter in die Erde eingesäet wird / so wird es offenbahr / und hebet an in der feuerischen Scientz zu treiben».

Тому саме для Беме немає ліпшої книги про /128/ Бога, як поляна з квітами 179. Образ ростини — і в послідовників Беме — Франкенберґа, Коменського, Чеша 180, та в розенкройцерів 181 і в Чепка 182.

Так само і в Ангела Сілезія: «В одному зерні горчичному, якщо ти хочеш розуміти, є образ усіх вищих та нижчих річей»; «...плід лежить у сімені, Бог — у світі: розумний, хто шукає його там»; «як ти бачиш вогонь у кремені, дерево в зерні, так уявляй собі створіння в БозіТворці» 183. Подібне і в инших релігійних поетів барока, напр. у Фр. Шпее 184.

Образ ростини дістає нову силу в філософії німецького ідеалізму: так у Баадера — «На основі того самого закону, на основі якого оце дерево, овіяне тихими вітерцями, осяяне сліпучим соняшним світлом, приносить листя та цвіт, на основі того самого закону незіпсована душа, що стремить до правди та богопізнання, возрадується та просвітиться...» (XI, 24), — бо відношення душі до Бога те саме, що ростини до сонця (XI, 8). Так само і для Фіхте свобода людини нагадує свободу ростини, що продукує свої органи 185. Але в Шеллінга та Геґеля образ ростини приймає знову метафізичний характер. Для Шеллінґа життя ростини знову є символом життя всесвіту: «видна природа є в частинах і в цілому образом... руху, що йде постійно вперед та назад. Дерево... підіймається завше від коріння до плоду і, дійшовши до вершка, скидає знову з себе все та повертається до стану безпліддя, знов обертається в корінь на те, щоб піднятися знову. Уся діяльність ростини звернена на те, щоб виробляти сімя, щоб у ньому почати з початку й через новий наперед спрямований процес знову виробити сімя та почати знову. Та й уся видна природа, здається, ...невтомно повертається в цьому колі» 186.



179 De trib. princ.,11, 8, 12.

180 Franckenberg. Raphael, 15, 27, 43. («Baum»), 31, 68 («Korn»). — Також Peuckert, op. cit., 318, 331, 440 — уривок із бреслявського рукопису: пор. 111; Komenský. Centrum securitatis, I; Tschesch — G. Ellinger. Angelus Silesius, ein Lebensbild, Breslau, 1927, 36.

181 «Fama» J. V. Andreae; «Via veterum sapientum» Nollius-a цитовано в Peuckert-a, 176.

182 Чепко (Milch, 240, ч. 10):

Das Gräslein is ein Buch, suchst du es aufzuschliessen,

du kannst die Schöpfung draus und alle Weisheit wissen.

183 Наводимо німецький текст:

In einem Senfkörnlein, wie du’s verstehen wilt,

ist aller oberern und untrem Dinge Bild (IV, 161).

[...] im Samen liegt die Frucht,

Gott in der Welt: wie klug, ist der ihn drinne sucht (IV, 158).

Wie du das Feu’r im Kies, den Baum im Kern siehst sein,

so bild dir das Geschöpf in Gott, dem Schöpfer ein (IV, 185)

Також: І, 32, 52, 60; II, 74, 230; III, 34, 39, 90-91, 154, 198; V, 13, 37; VI, 46.



184 Fr. Spee. Güldenes Tugent-Buch, Köln, 1666, 54. Пор. образ ростини (зерна) в иншому сенсі — Fricke, op. cit., 71.

185 Werke, вид. Medicus-a, III, 389.

186 Weltalter, 61 та далі.

Для Геґеля життя ростини символ життя духа: зерно ростини /129/ «має стремління розвинутись, воно не може витримати, залишаючися при собі — потяг переходить у існування. Зявляється різноманітне; але все це вже було заховане в зародку, щоправда, в нерозвиненому стані, заховане й ідеально. [...] Найвища форма виходу зі себе самого, наперед означений кінець є плід, себто виріб зародку, поворот до первісного стану. Зародок хоче зродити себе самого. Те, що є в ньому, розкладає себе та збирає себе знову в єдність із якої вийшло» 187. Коли можна говорити і про деяку особливу увагу до органічних символів у новіщій філософії (Берґсон, Дріш), то схожість аналіз цих символів із містичною та романтичною традицією в найновіщих філософів невелика. Та як-неяк, а символ ростини є вічним символом життя всесвіту та його окремих частин, — зокрема, коли це життя розглядати як зорганізований, «органічний» (а не хаотичний!) рух між єдністю та многістю. Наскільки органічність та гармонійність світу найбільше підкреслюють ті, що знаходять у цьому світі ідеальні елементи, настільки цілком природна спорідненість Сковороди зі згаданими вище представниками ідеалістичної та христіянської філософії 188.



187 Werke, Glockner, XVII, 50 та далі; пор. System der Sittlichkeit, Lasson, 426 та далі; «Philosophie der Religion», Lasson, II, 22 та далі; «Philosophie der Geschichte», Lasson, 35. — Цей образ попав і до численних геґеліянців, напр., у «Антидірінґ» Енгельса, а так і до всієї марксівської літератури та до полеміки коло неї. Дивно, що саме цей пункт схожости з марксизмом не використав ніхто з марксівських товкмачів Сковороди! До речі, й раніше символом ростини користувалися окремі представники матеріялізму та схожих течій — так маємо цей образ не лише в стоїків (Клєант: Stoicorum veterum fragmenta, Arnim, I, 497), але і в Епікура: Diogenes Laert., X, 89-90. До цієї теми ще: Leisegang. Denkformen.

188 До історії образу ростини в містиці ще: Е. Seeberg. G. Arnold, 151; F. Lieb. Baader, 217 та далі (про Bonnet); Tieck. Phantasus, I, 386.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18

Схожі:

Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро Чижевський
Платона (Прага, 1926, видавництво "Сіяч") не може зараз побачити світу, ані можливості видрукувати почасти вже підготовану книгу...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди icon«Філософія щастя» Григорія Сковороди
Тип заняття: проблемна лекція з елементами практичної робота з текстами філософських творів
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconПрограма навчальної дисципліни релігійна філософія та теологія: християнська філософія І теологія ХХ ст. Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
Навчальні: засвоєння особливостей філософського мислення; розуміння змісту І сутності базових понять лекції: «світ», «світогляд»,...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДипломні та магістерські роботи, захіщені в хнпу ім. Г. С. Сковороди (2012 р.) Харків 2013
Д 46 хнпу ім. Г. С. Сковороди: бібліогр покаж. / Харк нац пед ун-т ім. Г. С. Сковороди, Бібліотека; уклад.: Неудачина Т. І.; відп...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconКласична філософія план: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
План: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconРобоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія"
Сучасна західна філософія”, “Філософія науки”, „Організація культурних проектів”. Знання, отримані студентами при вивченні даної...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconТема. Значення творчості Григорія Сковороди
Сковороди, прагнення поглибити знання шляхом самостійного читання творів письменника, літератури про нього


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка