Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди



Сторінка13/18
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.52 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

V. ЕТИКА


20. Θέωσις

Du musst vergottet werden...

Коли «дійсна», «внутрішня» людина є «своєму батькові силою та єством рівна», то відсіль випливає основне етичне завдання людини — досягнути стану, де б дійсна людина звільнювалася від своєї зовнішности та стала рівна «своєму батькові», Богові, — це є шлях обоження.

Сковорода, щоправда, висловлює думку про «обоження» завше лише дуже обережно. Можливо, що основою цієї обережности було те, що ця наука в різні моменти її розвитку підлягала деяким сумнівам щодо її ортодоксальности. В кожному разі Сковорода висловлює думку про θέωσις лише кілька разів повними та ясними словами, а здебільша, ховається за символічні вислови, за образи та алегорії. Та думка про обоження є таким природним висновком із цілої системи думок Сковороди, що, крім цих зовнішніх моментів, навряд чи можна було б знайти инші, що втримували б його від цілком одвертого проголошення цієї думки.

«Знать Бога... Сіе-то есть быть живым, вЂчным и нетлЂнным человЂком, и быть преображенным в Бога» (128). «Узнав же его во мгновеніи ока преобразимся в него, и все наше мертвенное пожерто будет животом его» (131). «Достань же себЂ свышше сердце царское. Сим образом будеш єдино с Царем твоим» (205). «ВездЂ нсть Бог [...] Да гдЂ же его ближе искать для тебе, как в тебЂ самом» (172). «Труп наш (тіло) сидить та спочиває, а серце наше тече. Переходить від трупу до Бога» (411).

«Сюжет» або тема першого твору Сковороди «Нарцис» є обоження, та при тому Сковорода, не вживаючи слова «обоження», так би мовити, безмежно наближується до цієї «небезпечної» ідеї. Людина, що пізнає себе, «истаяв от самолюбного пламя, преображается в источник. [...] Кто во что влюбился, тот в то и преобразился. Всяк есть тЂм, чіе сердце в нем» (76). Через кілька рядків Сковорода далі пояснює цей символ: «О сердце морское! Чистая бездно! Источниче святый. Тебе единаго люблю. Ищезаю в тебЂ и преображаюся [...] ЛицемЂры и суевЂры, слыша сіе, соблазняются и хулят. Во источник преобразитися? Како могут сія быти? Не ропщите! Вельми легко вЂрующему, яснЂе скажу, узнавшему в себЂ красоту оную. [...] Он самое лучшее нашел. Он преобразуется во владыку всЂх тварей, в солнце...» (76-77). «Сего единаго /163/ люблю, таю, ищезаю и преображаюся. [...] Не живу аз, но живет во мнЂ Христос» (78-79).

До теми обоження наближується твердження про «приятелювання» з Богом. Образи «приятелювання» зустрічаємо в Сковороди скрізь: Бог «поцілунком завяже вічне приятелювання» з тим, що «в нього закоханий» (55). «Єдина душа та єдине серце. Що є ліпше, як приятелювання з найвищим» (232). «Дійсна людина» є «приятель Бога», і Бог є їй приятель (310). «О, чисте серце!.. Ти, Боже, і Бог є твій! Ти його, а він твій приятель, Ти йому, Боже, а він тобі жертва. Ви обидвоє є два та один» (486).

Це інтимне відношення душі до Бога символізується і в еротичних образах, що їх зустрічаємо в Сковороди безліч, найбільше в його пізніших творах. Душа є й має бути — мати, невіста, дружина Божа. Ця символіка, як відомо, традиційна в містиці й виходить від «Пісні пісень». «Чому хочеш ти ще смуткувати, моя душе? Чому ще непокоїтись? [...] Він є твій чоловік [...] спаситель твого Я і твій Бог» (104). «Ти народжений, щоб узаїмно любитися з Богом» (303). Людина, що любить «солоного боввана», в якого обернулася дружина Лотова, має від нього відвернутися та «насолоджуватися не з нею, а з Богом» (397). «В ту мить, коли ми народимось удруге, станемо дівою, що прийняла та обняла того, що є Єдиний та для всіх святий» (401). Бог, Христос, «ця людина народжена тобою, о, чиста діво, без чоловіка», ми «його батьки» (403). «Він є твій жених» (501). Душі є «цариці та чисті наложниці небесного царя» (515). Душа «прямо идет в горняя к Отцу своєму. Желаніем желает с ним повеселится [...] Хочет поспать с батюшкою» (516: алюзія на біблійне оповідання про Лотові дочки) 1. Бути невістою, сестрою, дочкою та матіррю є одне й те саме відношення до Бога: «отец и брат, и друг, и жених, и господин есть тоже» (516). «Коли ти, мій друже, вже народжений згори, ...так, здорова була дочко Лотова! [...] Коли ти дочка, тоді й невіста, й мати, й сестра, Лот є тобі й батько, й жених, і син, і брат. [...] Ісая то невіста, то жених Божий. [...] Христос називає друзів своїх заразом матіррю, братом та сестрою» (409).

Ця еротична символіка в Сковороди не має — у протилежність до декого з західних містиків (зокрема еспанських) — тенденції перейти в науку про ступні злиття душі з Богом, так само, як ми не знайдемо в нього взагалі науки про ступні містичного пізнання (як у вікторінців або в Бонавентури)... Основні ж образи сполуки душі з Богом спільні Сковороді та західній містиці.

У своїй етиці — як ми ще побачимо далі — Сковорода стоїть на ґрунті христіянської традиції. Навіть там, де його тези згучать сміливо та пародоксально, він не починає нової лінії розвитку. Скорше можна говорити про відновлення в нього деяких забутих формул та тез, ніж про утворення чогось нового.



1 Пор. в Оріґена Cont. Celsum, IV, 45, 317-319. /164/

Так стоїть справа і з «обоженням» — традиційною плятонівською наукою про вподоблення Богові. Як ця традиційна наука могла викликати незадоволення, напр., у читачів Ангела Сілезія, проти яких він мав виправдуватися в передмові до другого видання «Херувимського мандрівника», — це майже загадка 2.

Наука про «обоження», θέωσις; або про «вподоблення Богові» (‛ομοίωσις τω̃ θεω̃) є плятонівська 3. Цю науку зустрінемо в головних представників плятонізму: Плотіна, Порфірія, Прокла 4. Філон обороняє її з великою енергією 5.

Навязуючи до Св. Письма 6, отці Церкви розвивають цю науку в містично-христіянськім дусі: Іреней, Гіполіт, Климент, Оріґен, Атанасій, Григорій Назіянський та Григорій Ниський, Василій, Макарій, Авґустин 7, розуміється, також «Ареопаґітики» 8, а за ними Максим Сповідник, Симеон Новий Богослов 9 репрезентують цю науку. В середньовіччі вона зявляється в Еріуґени 10, Бернгарда 11, в німецьких містиків — Екгарта 12, Тавлєра 13, Суза 14 та й в Кузанського 15. Нам слід було б іще вважити вплив загальної науки про поворот усього створіння до Бога, що виходить від Оріґена та репрезентований, напр., Еріуґеною 16. В нових часах науку про обоження знайдемо і в ортодоксальній католицькій містиці і, напр., в Ангела Сілезія: «будь Богом, коли ти хочеш до Бога», «ти маєш обожитися», «ти маєш бути словом у Слові, Богом у Бозі», «Бог зробився людиною:



2 Denifle ввід до «Buch von der geistigen Armut», XLVI.

3 Про науку про «обоження» в орієнтальній Церкві пише І. Попов у «Вопросах философіи и психолоґіи», 1909, книга 97.

4 Наука про «обоження» або ліпше «вподоблення Богу» (‛ομοίωσις τω̃ θεω̃) знайдемо у Плятона з різними варіяціами: Resp., X, 613ab; VI, 500d; Teaet., 175b; Leges, 716cd, 792d та инде. У Плотіна І, 2, 1. Прокл — Inst, theol., 129, 135; пор. Koch, ор. cit., 191.

5 De opif. mundi, 50 (144). M. 34-35; De somniis, I, 23 (146). M. 642 та далі; Quis rer. div. her., 53 (263). M. 511 та далі.

6 Пс. 81: 6; Матвій, 5: 48; 2 Петро 1: 4; Рим. 11,36; Діяння 17: 28; Єф. 5: 30; 1 Кор. 3: 16. Ці місця, правда, вимагають почасти інтерпретації.

7 Климент — Stromata, VII, 10, 13, 16; IV, 23; VI, 9; Redepenning, І, 171; Bernhart, 37, 253; Григорій Назіянський — Carm. Poem, de se ipso, I, 54, 17-18; De beat., І; Григорій Ниський — De hom. opif., 16; In Cant. Cant. Hom., IX; De virginitate, 1; De beatit. or., І; Макарій — Hom., 44, 8; 34, 2; 5, 12; Stoffels, 19; Августин — De gen. ad. litt., IV, 12, 23; Enarr. in PS., 49, 2, певне обмеження в De mor. eccl., 18. Обоження як сполука з Богом — Григорій Ниський — In Cant. Cant. I, XI; In Psalm., I, 7; De virginitate, 10; Макарій — Hom., 4, 10; 10, 2; Евагрій — Cap. pract. ad Anatolium, 38; Вайґель — Soli Deo gloria, cap. 14., стор. 47.

8 De div. nom., XI, 6; De eccl. hier., II, 2,1, II, 3,5; III, 1,13.

9 Максим — Добротолюбіе, III; Ambigua (Migne, 91, 1084b, 1200ab, 1224b); Epistola, 1,2; Quaest. ad Thal., VI, XV; Симеон — Добротолюбіе, V, 25.

10 De div. naturae, V, 25.

11 In cant. serm., 71,5; DediligendoDeo, 10,28; 11, 32; також Bernhart, 99, 105.

12 I, 57; II, 91; Pfeiffer, 185.

13 II, 238.

14 Bihlmeyer, 344; Denifle, 549.

15 Bernhart, 215.

16 ’Αποκατάστασις πάντων — див. вище! /165/

коли ти не зробишся Богом, то нехтуєш його народженням та смієшся над його смертю», «найвища служба Богові стати рівнім Богу», «мій дух зерно горчичне, коли його освітить його сонце, воно росте рівне Богу...». Та й у Баадера знайдемо знову ідею обоження (XI, 97 та далі)17.

Як сказано, ціле уявління про ’αποκατάστασις πάντων, поворот створіння до Бога, як його знайдемо у Плотіна, Оріґена, Еріуґени, Екгарта, Суза та принагідно (див. вище) і в Сковороди, має в собі й думку про обоження людини, якої, щоправда, тоді не треба зокрема особливо зазначувати 18.

Традиційна й тема «приятелювання» з Богом, або образ душі, як невісти Божої, ιερός γάμος; (nuptiae spirituales) грецьких релігійних уявлінь 19, звязується в Філона з символікою «Пісні пісень» 20. Ця символіка — зокрема з найбільшим притиском, та, здається, в христіянській літературі по-перше, розвинена в Орігена, можливо в звязку з плятонічними елементами його філософії 21. Образи, що йдуть у цьому напрямі, варіюють від тверджень про «внутрішнє відношення», «близьке», «довірене» відношення до Бога (Василій) 22 аж до висловів та картин, що не без причини викликали незадоволення або обурення 23.



17 Sandaeus, 170, 354 та далі; Gies, 59 та далі. Оригінальні тексти:

Werd Gott, willst du zu Gott... (V, 128).

Du musst vergottet werden... (II, 74).

Du musst ein Wort im Wort, ein Gott in Gotte sein (I, 6).

Gott ist dir worden Mensch: wirst du nicht wieder Gott,

so schmähst du die Geburt und höhnest seinen Tod (I, 124).

Der höchste Gottesdienst ist Gotte gleiche werden (IV, 150).

Ein Senfkorn ist mein Geist, durchscheint ihn seine Sonne,

so wächst er Gotte gleich mit freudenreicher Wonne (I, 52).

Про Баадера — Lieb, 128. Про містику квієтистів (що в инших пунктах не мають звязку з Сковородою) Е. Зееберг, Містика, 27 — 28. Пор. іще von Tschesch. Siebenfaches Gedenck-Ringlein..., Nimmagen, 1684, глава І.



18 Пор. малюнок Суза — Бернгард; иноді науку про обоження протиставляють оріґенівському ’αποκατάστασις — пор. Епіфанович, op. cit., 124.

19 А. Dietrich. Eine Mythraliturgie, Lpz., 1903, 121 та далі; про Плятона — Bernhart, 19; про Прокла — Zahn, 282.

20 De leg. alleg., III, 30 (92). М. 105 та далі; Leg. spec, II, 7 (29). М. 275 та далі.

21 Пор. W. Völker. Vollkommenheitsideal des Origenes, Tübingen, 1931, 104 та далі, 114 та далі.

22 Moral., II, 2; ХХШ, 2.

23 Напр., Ґотфрід Арнольд (додаток до «Софії»):

Mein Lieb, mein Schatz, mein Bräutigam, ich lege mich in deinen Schoss,

ich dräng mich in dein Herz hinein, du wirst mich nimmer von dir loss,

ich will von dir geschwängert seyn, gib mir das süsse Pfand der Ehe,

damit ich weiss, dass du mit mir und ich mit dir vermählet stehe.

Wass hilft mir süsser Worte Schmack, was hilft mir ein gemachtes Bild,

wenn nicht dein Wesen selber mir den gantzen Tempel-Leib erfüllt?

Подібних прикладів можна навести безліч. Пор. іще: Е. Lehmann. Mystik in Heidentum und Christentum, Lpz. — Berlin, 1923, 131-132. Про образи з «Пісні пісень» у бароковій німецькій поезії — Seeberg, Mystik, 9.

Не без впливу «Ареопаґітик» слово ’έρως (amor) завоювало собі право громадянства поруч із ’αγάπη (caritas). Пізніша містична література виходить, зде-/166/ більшого, від проповідей Бернгарда про «Пісню пісень». У звязку з «Піснею пісень» зустрічаємо часто думку про тотожність супроти Бога символів споріднення та еротичних відношень, що займала й Сковороду: «є душа невіста Сина, тоді вона є дочка Отця та сестра жениха» 24, «скажи, великий Боже, в якому я з тобою спорідненні? Бо мене звуть матіррю, невістою, дружиною та дитиною», «кожна душа може зробитися дочкою, матіррю, невістою, коли вона на землі бере Бога за батька, сина та жениха» 25.

21. Спокій, мир, субота

Eines wohlgelassenen Menschen Tun ist sein

Lassen, und sein Werk ist sein Müssigbleiben...

Шлях «обоження» є парадоксальний шлях «пасивної активности». Через те, що людина має вже в своєму єстві божественне зерно, чинність субєкту має бути спрямована на усунення перепон, перешкод для свобідного вияву цього єства. Сковорода подає цілу низку майже «квієтичних» формул, хоч не приймає сутніх моментів квієтизму 26.

Хто знайшов у собі «внутрішню людину», той може сказати «Богу дякувати! Я маю тепер очі, вуха, язик, руки, ноги та все. Я втратив старе і знайшов нове. Прощавай, моя тіне! Витаю тебе, бажана правдо! Будь мені землею обіцяною. Досить бути робітником...» (82). «Чому тепер непокоїтись?» (104), «дЂльнЂе тЂм, чЂм празднЂе» (335). «Остав всЂ дЂла» (344), «что... есть лучше, если не то, что спокойнЂе» (481, пор. ’απραξία — Баг., I, 88). «И что блаженнЂе, как в толикой достигти душевной мир, чтоб уподобитись шару, кой всіо однаков, куда ни покоти» (Баг., І, 104).

24 In Cant, 8, 9. Від Бернгарда йде поняття «Copula Spiritualis» (E. Lehmann, op. cit., 61). — В українській літературі образи з «Пісні пісень» — в драмі, Рєзанов, cit., III, 239, в пісні — Возняк, Дух. пісня, cit., 147.

25 Наведемо оригінальні тексти:

Sag an, o grosser Gott, wie bin ich dir verwandt?

denn du mich Mutter, Braut, Gemahl und Kind gennant (I, 157).

Gotts Tochter, Mutter, Braut kann jede Seele werden,

die Gott zum Vater, Sohn und Bräut’gam nimmt auf Erden (VI, 237).

Та ще: Meine Seele ist ja die Braut,

die du dir hast selbst erkorn [...]

ofte nennst du mich dein Kind... (Werke, I, 27).

Пор. іще вірш Адельгайди з Ліндав у Vetter-a, Elsbet Stagel, cit.

26 Цю відсутність пунктів схожости маю сконстатувати на підставі студій літератури квієтистів (еспанської — в французьких або нім. перекладах). Зайво зупинятися на цьому питанні детально. Треба звернути увагу й на те, що Сковорода (бодай у ранішому періоді життя) не безумовно відкидав турботу (cura): «nihil curare, nihil — dolere non est vivere, sed mortuum esse: cura enim est animae motus, et vita in motu consistit» (Баг., І, 43). Пор. протилежні до цього твердження далі, а також у § 23. Але пор. лист 47 до Ковалінського (Баг., І, 83). /167/

Коли ж Сковорода вважає за головне завдання етичної чинности «згоду з Богом» (268), то й тут треба констатувати вимогу пасивности «зовнішньої людини». Воля «зовнішньої людини» (єдина індивідуальна воля, що її знає Сковорода: воля внутрішньої людини надіндивідуальна) має зникнути, заспокоїтися... Ковалінський, характеризуючи життя Сковороди, вважає для нього за типову цю відмову від власного самоозначення волі (10).

Цю заповідь Сковорода висловлює в формі заповіді про «спокій», «мир», «суботу». «Будь же мнЂ тепер мир в силЂ твоей и спокойство! Будь же мнЂ тепер суббота благословенная» (104), «Ах покой душевный! Коль ты рЂдок, коль дорог!» (107). «Плоди блаженного життя є радість, радісність, насолода. А корінь їх є спокій серця» (467). Поруч із повторенням цих трьох слів безліч разів, зустрінемо в Сковороди й різні символи спокою, миру: кінець, гавань, ... «усі приємні ймення в Біблії, напр. світло, радість, радісність, життя, воскресення, шлях, обітування, рай, солодощі і т. д. усі визначують цей блаженний мир» (230). Це «вершок та кінець усього нашого життя» (228) 27.

Можливі є «мир», «спокій» лише як «згода з Богом» (224) та звільнення від тих «ескадронів чортів», що «обсадили майже кожне людське серце» (240). У «згоді з Богом» людина «святкує»: «коли ми дійшли до суботи, то можемо звільнити бодай від половини тяжких трудів, коли не нашого осла 28, то хоч нашу душу» (238). «Бог, создавши все створіння, зробив своїм особливим образом день суботній» (375) 29.

Парадоксія, до якої Сковорода загострює своє розуміння спокою та миру, полягає в тому, що субота є власне наслідування Христа, страждання, «святкувати суботу» — бути «співрозпятим» із Христом. Сковорода звертається до Христа:

Лежиш во гробЂ, празднуеш субботу,

по трудах тяжких, по кровавом поту. [...]

О не слыханны се слЂды!

О новый роде побЂды!

О сыне Давидові

Сыне Давидов, Лазаря воззвавый

из мудростей земных до небесной славы,

убій тЂлесну и во мнЂ работу!

Даждь мнЂ с тобою праздновать субботу,

даждь мнЂ ходить во твои слЂды,

даждь новый сей род побЂды,

о сыне Давидов! (Баг., II, 271).

27 Подібні місця — всюди, напр., ще: 195, 259, 129...

28 Осел = тіло.

29 Ще: 288, 318, 376 та по инших місцях. /168/

Субота має, як уже сказано, свої символи. Серед них треба зокрема одмітити скелю серед моря 30, малюнок, що зробив сам Сковорода, — «In constantia quiesco», — або гавань, що оспівує Сковорода:

Inveni portum Jesum. Саго, munde, valete.

Sat me jactastis. Nunc mihi certa quies.

Також «камінь Данилів», «апокаліптичний замок», «рай», «обітована земля» є символом спокою, суботи (198), або «веселка, що спочила на водяних краплинах» (498). Ці символи є символи спокою серед руху, неспокою серед зовнішньої бурі світу. Сковорода не лише через свою любов до антитез прийшов до такого уявління про «мир Божій», але й через подвійне поставлення до світу, що спільне йому з усіма містиками: він не вимагає зовнішнього віддалення від світу, — це він уважав би може за ознаку слабощів, але хоче досягнути внутрішнього віддалення, душевної замкнености від світу, — що є передумовою містичного шляху. Напис, що Сковорода його вигадав для свого надгробку: «Мір ловил меня, но не поймал» — найліпше виявляє цей основний патос його відношення до світу.

«Мир», «спокій», «субота» — традиційні для христіянської літератури. Сама тема старіша за христіянство: вже Плятон уважає спокій — ‛ησυχία за перший моральний обов’язок філософа (‛ησυχίαν ’έχειν καί τά αυτου̃ πράττειν 31), так само Плютарх, Плотін, Порфірій, Прокл 32. Філон звязує цю науку з біблійним образом суботи 33. В отців Церкви знайдемо цю науку скрізь, лише вони приєднюють до плятонічної ‛ησυχία терміни инших античних філософічних шкіл: ’απαθεία, ’ανάπαυσις — у Макарія.

Наведемо лише кілька цитат із містиків. Екгарт пише: «коли мене спитають, чого хотів творець, утворюючи створіння, я відповім: спокою. Коли мене вдруге запитають, чого шукають усі створіння в їх природному стремлінні, я скажу вдруге: спокою. Коли мене втретє поспитають, чого шукає душа на всіх її шляхах, я скажу втретє: спокою», «наскільки ти є в Бозі, настільки ти є в мирі, наскільки поза Богом, настільки поза миром» 34. Так само Вайґель: «усе стремління, зітхання та рух створінь відбувається задля спокою, щоб його мати, та не знайти його зназверха, але здобути та досягнути зсередини, через Христа»,

30 Див. в нас на таблиці II.

31 Resp., VI, 496d.

32 Плютарх — De profect. in virt., 10; Плотін — III, 8, 6; V, 3, 1; VI, 7, 34; VI, 9, 11; Прокл — In Parm., V, 328; In Alc, II, 117 та далі; Pl. Theol., II, 11. «Мовчання» — Koch, 124 та далі, моя цитована рецензія на «Urania».

33 De Cherub., 26 (87). М. 154. Цікаво відмітити видання «Филонъ Іудеянинъ: О субботЂ и прочихъ ветхозавЂтныхъ праздникахъ», Москва, 1783.

34 Е. Bergmann. Geschichte der deutschen Philosophie, I, Breslau, 1926, 37. /169/

«Ми утворені для спокою та для суботи», «ми залишили спокій та кинулися в неспокій часу...» 35. Данієль Чепко віршує: «Людино, джерело та початок руху є спокій, він є найліпше, до нього змагає все створіння» 36. Подібно й Анґел Сілєзій: «Спокій — найвище добро, чеснота живе у спокою», «Бог нічого від тебе не вимагає иншого, а тільки того, щоб ти для нього впокоївся», «немає божественніщого, ...як те, щоб ні тепер, ні в вічности не рухатися», та зве Бога «кінець та субота»37.

Сконстатувати треба, що Сковорода не має ніяких ближчих стосунків до схожих формул «квієтистів». Чи він їх не знав, чи не притягали вони його, ми не можемо, розуміється, вирішити.

22. Світ

Мір меня ловил, но не поймал.

«Не-робити» це значить — не придавати ваги нічому назверхньому, не привязуватись ні до чого зовнішнього. Внутрішня свобода — це цвіт людського життя. Сковорода сам не дав себе піймати світові, принаймні він склав для свого надгробку відповідний напис: «Мір меня ловил, но не поймал». Але й у раніших роках свого життя він співав: «остав, о дух мой, вскорЂ всЂ земныи мЂста» (Баг., II, 200), «Кинь весь мір сей прескверный: он-то в точ есть темный ад» (там саме, 261), «блудница мір, сей темный свЂт» (там саме, 272).

«Світ» — це, розуміється, людський «світ», сфера «світського загалу», що цілком погрузла в «зовнішностях». Рух цього світу Сковорода змальовує приблизно тими самими барвами, що Коменський у своєму «Лябіринті світу»: цей невтомний рух та ця різнобарвна різноманітність є лише глибокий сон та пустеля... «Увесь світ спить — спить глибоко, протягнувшися [...] А вчителі, що мають пасти Ізраїля, не будять його, навпаки — ще заспокоюють: спи, не бійся, місце добре, чого боятися?» (51). Так почав Сковорода свої виклади в Харківській колєґії.



35 Vom Ort der Welt, 63; Der güldene Griff, 74.

36 Mensch, der Bewegung Quell und Ursprung ist die Ruh, sie ist das Best; ihr eilt die ganze Schöpfung zu (238, пор. 5, 28, 228, 243, 252).

37 Ruh ist das höchste Gut... (I, 49).

Die Tugend sitzt in Ruh... (I, 53).

Ach, wer in Gott sein End und seinen Sabbat, kommen,

der ist in’n Frieden selbst verformt und aufgenommen (II, 240).

Kein Ding ist göttlicher (in Fall du es kannst fassen)

als jetzt und ewiglich sich nicht bewegen lassen (II, 152).

Також — I, 38. — В звязку з поняттям «спокою» стоїть важливе в німецькій містиці поняття «Gelassenseit».

Світ є море, океан, на якому людина «пливе до своєї останньої мети» — до кріпкої скелі божественного буття. На цьому шляху її затри-/170/мують сирени цього світу, що хочуть спонукати її до сну на спокійній на око тільки стихії: «О влеслива сирено океану! бідна душа, затримана твоїм співом — хоче заснути на шляху, не досягнувши берега» (193). Ці сирени співають «ніжно, солодко, ясно, голосно та найпрепрекрасніщими модними словами» (196). «Кілько знаменитих та славних філософів ми маємо. Усі вони сирени. Вони спокутують у цім житті старих та молодих, що пливуть. Подивись на катастрофи та нещастя тих, що пливуть, та послухай їх крику. Один хотів сісти на капіталі, як Ноєва голубиця на могилі, але під старість попав у руїну. Другий хотів на службі тілу збудувати дім свій та наприкінці життя засоромився. [...] Чому сирени на воді? Тому що — в суєті. Вони не хочуть у гавань та на лоно Авраамове, на міцну тверду землю з Ізраїлем але (залишаються) з Фараоном» (194). Сирени співають про щастя цього світу: «наспівали про багато чудес, що доводять до розпуки серце моє [...] Є, мовляв, у Европі доктор святий Єремій («Іеремій»). Він знайшов сік трав, що поновлює молодість йому та друзям його [...] Один лікар живився лише хлібом та водою та жив 300 років без ніяких недуг. [...] Один калмик має такі бистрі очі, що ясніш та далі бачить, ніж далековид. Цим полонили мене солодкоголосі сирени» (191). Різноманітне зображування принад світу належить до найкращих літературно та найдотепніщих сторінок творів Сковороди 38. Та ці всі принади, звязані з якимось неспокоєм, незадоволенням, непевністю: «Один занепокоєний тим, що не в знатному домі, не з гарним обличчям народжений та що не тонко вихований; другий жалкує, що хоч він і йде шляхом безгрішного життя, але багато знатних та простих людей його ненавидить та зве безнадійним, негідним, лицеміром; третій шкодує, що не осяг стану чи місця, що давало б йому десять страв на обід, а тепер споживає їх по шість; четвертий мучиться, як би не втратити, правда, важкого, але корисного місця, та щоб у неробстві не вмерти з нудьги, — він не роздумує, що немає корисніщої та важливіщої справи, як богомудро кермувати не зовнішньою, а внутрішньою душевною економією 39, себто пізнати себе та зробити лад у серці своїм; пятий горює, що, почуваючи в собі здібніть до суспільної служби, не може, через силу кандидатів, продертись, щоб його прийняли на посаду, начебто самі урядовці мали нагоду бути чеснотними та ніби послуга є щось инше, ніж добрий учинок, та ніби добрий учинок одрізняється від чесноти; шостий турбується, що вже почало сивіти волосся, що з кожним часом зближається зі своєю жахливою армією невблаганна старість, що з иншим корпусом поспішає за нею непобідна смерть,



38 Див. далі параграф про поетичну творчість Сковороди. Українська література знала й раніше прегарні зразки таких малюнків принад світу: напр., відомий вірш у «Перлі многоцінному» Кирила Транквіліона-Ставровецького.

39 «Внутрішня економія», або «господарство» — розповсюджений образ, — пор. також у Гоголя — мій нарис, стор. 97.

що починає слабнути ціле тіло, що слаб-/171/нуть очі та зуби, що не може вже танцювати, багато та солодко пити та їсти і т. д.» (240). «А коли мій мудрець-молокоссавець зробиться папугою двох або трьох мов, побувавши у знатних товариствах та славних містах, коли він запасеться аритметикою та геометричними кубами, пробіжить кілька десятків любовних та політичних історій та проковтне безліч коперниканських пілюль: тоді для нього Плятони, Солони, Сократи, Пітагори та вся старовина — лише метелики, що літають над поверхнею землі, в порівнянні з нашим високолетним орлом, який підлітає до нерухомих зір та який перерахував усі острови на океані; тут виринають хвальки, які проповідують та дивуються зродженій у його морі премудрости, яка була захована від усіх старих непросвічених віків, але ж без якої жили незле. Тоді пересуджує цей великий добродій 40 суди всіх віків та, зробившись усесвітним суддею, ніби ювелір каміння зі своєї волі то визнає, то обезцінює. А що торкається до Мойсєя та пророків, то нічого й казати, він не удостоює навіть свого зору цих безглуздих та нецікавих балакунів; його серце болить за них, ніби за тих нічних птахів та кажанів, що влюбилися в нещасну пітьму суєвірства. Все в нього суєвірство, чого його гарячка не може зрозуміти та приняти. Та й дійсно: чи можливо, щоб ці терни могли щось розуміти про премудрість, про щастя, про душевний мир, коли їм навіть не снилося, що земля є планета, що коло Сатурна є місяць, та, може, й не один?» (250-251). Але й правдиве, а не лише ілюзорне знаття про світ не може нам допомогти там, де йдеться про людське щастя, про людське життя: «не є важко знайти шлях, але ніхто не хоче шукати, кожен іде своїм шляхом та веде инших. [...] Проповідує щастя історик, благовітствує хемік, провіщає путь щастя фізик, лоґік, граматик, землемір, вояк, одкупник, годинникар, знатний та простий, багатий та бідний, живий та мертвий... Усі сіли на катедру вчителів: кожен засвоїв собі цю науку. Але чи це їх справа вчити, судити, знати про щастя? Це слова апостолів, пророків, священиків, богомудрих проповідників та просвічених христіянських учителів, яких громадянству ніколи не бракує» (251). «Усі инші науки не для всіх, не завжди, не на все та не всюди потрібні [...] Вчити про мир та щастя є справа лише богопроповідників: вчити при Бога — це вчити про мир, щастя та премудрість» (252-253, пор. Баг., І, 82).

В пізніщих творах присуди Сковороди про світ стають щораз різькіщі та різькіщі, так що часто вони нагадують найгостріщу аскетичну літературу. «Загнила вода світських рішень» (445), «Світ носить лише суєтну машкару («лице») віри, як листя проклятої фіґи, що має образ благочестя, але відкидає його плоди, покриває своє голе тіло, лицемір або лицевір, суєвір та прикрашена труна. Але духа віри та плоди його коли він має? [...] Ніколи!» (452). «Що є світ? Ад! Отрута! Тління!» (452).

40 У Сковороди — «дій», очевидне скорочення від «добродій», що до його навряд чи можна прикласти слово «добро». /172/

«О, світе, що полюбив труд та горе! Як хутко сходиш ти в ад та не повертаєшся. Сатана засліпив око твоє. Ця сліпота є мати життєвих хотінь та тілесних пристрастей. Це хробак невсипучий та вогонь непогасний [...] Пливучи морем цього світа, я бачу здалека землю святу! О, найсолодший блаженний краю! Урятуй мене від гидкого тіла та від моря світу цього» (455). Думаючи про юнаків, що прагнуть увійти в цей світ, Сковорода пригадує байку про вовка, що вдягнувся в овечу шкіру та обдурив ягнята (468). «Життя наше безпереривний шлях» 41. Цей шлях Сковорода описує з бароковою пишністю образів та слів (оригінальний текст): «Мір сей есть великое море всЂм нам пловущим. Он то есть окіан, о, вельми не многими щастливцами безбЂдно преплавляемый. На пути сем встрЂчают каменныя скалы и скалки; на островах сирены, в глубинах киты, по воздуху вЂтры, волненія повсюду; от камней претыканіе, от сирен прельщеніе, от китов поглощеніе, от вЂтров противленіе, от волн погруженіе. Каменные вЂдь соблазны суть то неудачи; сирены суть то льстивые други, киты суть то запазущніе страстей наших зміи, вЂтры разумЂй напасти, волненіе, мода и суєта житейска» (478). «Воззри на мір сей. Взглянь на род человЂческій. Он вЂдь есть книга, книга же черная, содержащая бЂды всякого рода, аки волны, востающія непрестанно на морЂ» (484). «Mundus stultorum cavea, errorumque taberna» (Bar., I, 61).

Горе ти міре! СмЂх внЂ являеш,

внутр же душею тайно рыдаеш.

Украсился ты углами,

но облился ты слезами,

в нутрЂ день и нощ,

ревность, мятеж, скорбь, тяжба и вражда

день и нощ тя опаляют...(492).

Образ «світу» як неспокійного моря — улюблений образ поезії Сковороди (пор. Баг., І, 118, пор. листи до Правицького з 3. X. 1785; 7.Х. 1787 та 4. VIII. 1788) 42.

Субєктивний симптом цієї нездібности світу задовольнити потреби людини є та «туга» (тоска) або «нудьга» (скука), що охоплює людину, яка живе у світі та чекає від нього задоволення своїх потреб. Ця «туга» є водночас — стремління до чогось иншого, що знаходиться вже поза межами «світу» 3.

41 Вічний образ містиків: пор. мою замітку в «Zeitschrift für slavische Philologie», «Literarische Lesefrüchte», ч. 4-е, — пор.: Беме. Sex puncta theosophica, IV, 27; Гоголь — Письма, II, 106, 112, — пор. Миколаєнко в моєму «Нарисі», стор. 90 та далі.

42 Дальші приклади див. в § 28-му.

43 Емоціональна підвалина трансцендентальної методи! /173/

Вічний неспокій — стан людини, що її життя обмежується на сферу «світу». Коли відняти від душі «сродное дЂйствіе», «тогда-то ей смертная мука. Грустит и мятется, будьто пчела, запертая в горницЂ, а солнечный свЂтлЂйшій луч, окошка окружающій, зовет ее на цвЂтоносные луга. Сія мука лишает душу здравія, разумЂй мира, отнимает кураж и приводить в разслабленіе. Тогда она ничЂм не довольна. Мерзит и состояніем, и селеніем, гдЂ находится. Гнусны кажутся сосЂды, не вкусны забавы, постылые разговоры, непріятны горничныя стЂны, немилы всЂ домашніе, ноч скучна, а день досадный, лЂтом зиму, а зимою хвалит лЂто, нравятся прошедшіе Авраамскіе вЂка или Сатурновы, хотЂлось бы возвратиться из старости в младость, из младости в отрочество, из отрочества в мужество, хулит народ свой и своея страны обычаи, порочит натуру, ропщет на Бога и сама на себе гнЂвается; тое одно сладкое, что не возможное, вожделЂнное, что минувшее, завидное, что отдаленное. Там только хорошо, гдЂ ея и тогда, когда ея нЂт [...] Душевное неудовольствіе двер есть всЂм сердечным страстям и внутренним обуреніям. Невиден воздух, пЂнящій море, невидна и_ скука, волнующая душу; невидна — и мучит, мучит — и невидна. Она есть дух мучительный, мысль нечистая, буря лютая. Ламлет все и возмущает, лЂтает и садится на позлащенных крышах, проницает сквозь свЂтлые чертоги, присЂдит престолам сильных, нападает на воинскіе станы, достает на кораблях, находит на Канарских островах, внЂдряется в глубокую пустыню, гнЂздится в душевной точкЂ...

Вить тоска вездЂ лЂтает

на землЂ и на водЂ;

сей дух молній всЂх быстряе,

можит нас сыскать вездЂ.

Един вышній Отец бурю сію в тишу обратить, управить к Гавани и душу сродным дЂланіем, будьто браздами и уздою буйную скотину, удержать может» (336-337, пор. Баг., II, 273-274). «А народ скуку нивочто не ставит и к прогнанію сего непріятеля за чрезчур довольное оружіе почитает деньги, вино, сады, музыку, шутки, карты, проездки... О друг мой! Не ничто есть то, что возрастает в великое. Не почитай малым тое, что ведет за собою не мЂлкое. Малая в кораблЂ скважина впущает внутрь страшную стеч. Не думай, что невидное и безсильное есть тоже. А народ, одно то за существо почитая, что в кулак схватить может, там боится, гдЂ нЂт страха и напротив того. Вексель не бумагою и чернилами страшен, но утаенною там обовязательностію. Бомба не чугуном опасна, но порохом или утаенньш в порохЂ огнем. Все невидное сильняе есть всего виднаго и от невиднаго зависит уныніе. Скука /174/ у древних христіанских писателей названа бЂсом унынія. Чего сія ожившая искра не дЂлает? Все в треск и мятеж обращает, вводит в душу все нечистых духов, ехиднино порожденіе. [...] Зубы его зубы львовы, убивающіи душу» (337-338). «Mundi via мнится человЂку блага быти, послЂдняя же ея суть ад» (до Правицького з 7. X. 1787).

Та «сум» (уныніе), «туга», «нудьга» лише, так би мовити, проголошують, зголошують нікчемність цього світу. Але остаточний прояв та доказ нікчемности цього світу є смерть, якій підлягає все «світське», все, що є лише зовнішнє, лише поверховне. «Ах! Усе те не є наше, що нас залишає. Нехай буде при нас, поки нас не залишить. Але ми будемо знати, що це невірний нам приятель. Один умирає в 30, другий в 300 році. Але коли вмирати є нещастя, то обидва однаково бідні. Невелика радість є для вязня, що декого за три години, а його за 30 років витягнуть на шафот. Що то за здоровля, що його кінець хороба? Що за молодість, що зроджує старість? [...] Не люблю життя, що зазначене смертю, та воно саме є смерть» (192-193) 44.

Отже все «світське — нікчемне, ніщо...». Та «світ» не є для Сковороди «природа», — усі наведені приклади, до речі, запозичені зі сфери «культури». Але якби ми виписали все, що писав Сковорода на цю тему, то й тоді б ми не знайшли прикладів неґації «чистої» безкультурної природи, натури. Бо «природа» — в якомусь сенсі, який ми далі піддамо аналізі, є саме найвища цінність 45.

Навряд чи потрібні якісь коментарі та паралелі до оцінки світу в Сковороди! Лише про його основні образи, символи світу скажемо кілька слів. Світ Сковорода порівнює з бурхливим, хвилястим морем. Це — прастарий поетичний образ, що його зустрінемо вже в Плятона 46, який говорить про життя людське, як про плавання по бурхливому морі... Для Оріґена є світ — «море, з його хвилями та гореччю» 47. Екгарт хоче витягнути людину зі «скаженого, бурхливого моря цього світу» 48. В Тавлєра людина «везе такий дорогий скарб цим грізним морем» 49. У Вайґеля, Чепка, Ангела Сілезія та инших поетів барока (Шпее, Ґріфіюс) зустрінемо знову теж цей образ 50. Так само розповсюджений, зокрема в емблематичному мистецтві, є образ сирен 51.



44 З цим знову можна порівняти згаданий вірш Ставровецького.

45 Пор. § 28.

46 Phädon, 85d.

47 Redepenning, I, 311; II, 209.

48 II, 146.

49 I, 193 та далі.

50 Вайґель — Postill, I, 146 та далі; Чепко — 17; про Шпее та Ґріфіюса див. в параґрафі про поезію Сковороди (§ 28).

51 Див. вище § 5.

Мандрівка світом — прастарий образ, що зустрінемо його й у Плятона (сліпий мандрів-/175/ник!) 52, і в отців Церкви 53, і в усій містичній літературі — аж до Беме 54, розенкройцерів, Андрее та Коменського 55.

Та й инші образи та теми, що їх зачіплює Сковорода при своїй критиці світу, повторювались безмежно в усій христіянській літературі — від спекулятивно-богословської — до популярно-повчальної . Те, що Сковорода дає «оригінального», є лише часове та локальне забарвлення критики 57.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Схожі:

Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДмитро Чижевський
Платона (Прага, 1926, видавництво "Сіяч") не може зараз побачити світу, ані можливості видрукувати почасти вже підготовану книгу...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди icon«Філософія щастя» Григорія Сковороди
Тип заняття: проблемна лекція з елементами практичної робота з текстами філософських творів
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconПрограма навчальної дисципліни релігійна філософія та теологія: християнська філософія І теологія ХХ ст. Галузь знань 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки 020301 Філософія
Метою нормативної дисципліни «Релігійна філософія І теологія: Християнська філософія І теологія ХХ ст.» є вивчення католицької, протестантської...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconЛекція з навчальної дисципліни " філософія" тема № Філософія, її гуманістичний зміст та призначення
Навчальні: засвоєння особливостей філософського мислення; розуміння змісту І сутності базових понять лекції: «світ», «світогляд»,...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconДипломні та магістерські роботи, захіщені в хнпу ім. Г. С. Сковороди (2012 р.) Харків 2013
Д 46 хнпу ім. Г. С. Сковороди: бібліогр покаж. / Харк нац пед ун-т ім. Г. С. Сковороди, Бібліотека; уклад.: Неудачина Т. І.; відп...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconКласична філософія план: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
План: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconРобоча програма курсу "Основи теоретичної біографістики" для спеціальності 030101 "Філософія"
Сучасна західна філософія”, “Філософія науки”, „Організація культурних проектів”. Знання, отримані студентами при вивченні даної...
Дмитро чижевський філософія г. С. Сковороди iconТема. Значення творчості Григорія Сковороди
Сковороди, прагнення поглибити знання шляхом самостійного читання творів письменника, літератури про нього


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка