Дмитро чижевський історія української літератури



Сторінка6/30
Дата конвертації15.10.2017
Розмір7,39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

В. Повістярство
1. Світське ориґінальне повістярство в староруській літературі або не розвинулося, або втрачене. Проте маємо в складі літопису*,

* Ймовірно, що деякі оповідання з літопису існували як окремі твори, але важко це твердити з певністю. Лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору, автор якого говорить від свого імені.

а почасти й окремо, кілька творів, які репрезентують для нас повістярство, переважно духовне. Твори цього типу відтворюють події, стилістично хитаючись між «протокольним» та патетичним і стилістично витонченим оповіданням. Типовим для духовного оповідання є те, що воно несе в собі певну «мораль», що оповідач робить на його основі певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільшого подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію. До творів цього типу належать у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з своїм початком і кінцем та часто із своєю «мораллю». До цієї групи можна зарахувати цілком самостійний твір, т. зв. «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (віднайдення мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будівництво та освячення церков («Десятинної» в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського монастиря тощо. Деякі з цих оповідань увійшли до літопису або до інших творів — (Печерського Патерика, Прологу).

2. Двоє оповідань про забиття Бориса та Гліба — оповідання в літописі та так зв. «Сказаниє» — не є «житіями», не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне обробити цей самий матеріал у «житійному» стилі (див. далі І. Г.). Початок оповідання про Бориса та Гліба в літописі встановити важко. В кожному разі події після смерті Володимира (1015) викладено індивідуальним літературним стилем. Ще ширше та літературно виразніше «Сказаниє». Обидва твори або мають спільне джерело, або автор «Сказання» поширив та обробив оповідання з літопису (те що автор «Сказання» — якийсь чернець Яків, — зовсім непевно). Звичайної житійної рамки — викладу про попереднє життя святих, як це є в Нестора — обидва твори не мають. Після розповіді про смерть Володимира подається історія забиття Бориса за наказом брата Святополка, а потім історія забиття Гліба. Обидва твори закінчуються похвалами святим.

«Сказаниє» автор починає сентенцією з св. Письма — «Рід правих благословиться» (Пс. З, 3), — ніби натякаючи на те, що прославляючи святих князів, він прославляє тим самим увесь князівський рід. Розповівши про смерть Володимира, автор передає через думки Бориса стилізований «плач» у дусі народних голосінь:
«Горе мені, світе очей моїх,

сяйво і зоре лиця мого,

підпоро юності моєї,

науко нерозуму мого!

Горе мені, отче і господине мій!

До кого звернусь?

на кого подивлюсь?

Де здобуду таке добре виховання

та науку твого розуму?

Горе мені, горе мені!»


Вже почуваючи загрозу від Святополка, Борис заспокоює себе текстами з св. Письма про покору та любов і міркує про те, що все в цьому світі гине:
«Все проходить і гірше павутини...

Що придбали брати мого батька та батько мій?

Де їх життя і слава цього світу,

і пурпури, і шовки,

срібло і золото,

вина і меди,

добрі страви та бистрі коні,

і красні та великі будинки,

і численні маєтки,

і дані, і пошани незчисленні,

і пишання своїми боярами?

Все це для них — ніби його ніколи й не було,

все заникло разом з ними...»
Борис, почуваючи загрозу, хитається між «плачем» над собою, над своєю молодістю та побожними думками, що коли його заб’ють, він буде «мучеником Господеві своєму». Сцена змінюється: Святополк висилає послів до Бориса з привітанням, а разом і убивців. Сцена знову змінюється: Борис стоїть над Альтою, дружина його залишила, довідавшися, що він не хоче боротися проти Святополка. Вбивці, що оточили його намет, чують, як Борис співає перед сходом сонця псалми з Заутрені. З псалмів вибрані такі місця, які цілком підходять до ситуації святого: «Господи! Як багато моїх ворогів! Як багато тих, хто повстав проти мене!» і т. п. Борис чує тупотіння (або шепіт) коло свого намету, священик та слуга Борисів бачать блиск зброї та чують брязкіт мечів. Вбивці вдираються до намету і кидаються на Бориса. Вже поранений Борис перед смертю молиться за себе і за ворогів, викликаючи у невеличкого почту, що з ним залишився, думки, які теж стилізовані під голосіння. Сцена знову змінюється: Святополк міркує, що повинен вчинити ще інші убивства, бо інакше брати, з’єднавшися,
...виженуть мене,

і буду далеко від престолу батька мого,

і туга за моєю землею гризтиме мене,

і ганьба ганителів впаде на мене,

і моє князівство візьме хтось інший,

і запустіють двори мої...


Він посилає гінців по Гліба. Гліб з невеликою дружиною їде до Києва, від Смоленська пливучи човном. По дорозі він дістає вістку від Ярослава, що вмер Володимир та що забито Бориса. Гліб «плаче» за батьком і братом (знову в стилі народних голосінь). Коли човни Гліба і Святополкових посланців зустрілися на Дніпрі, вбивці поскакали в човен Гліба з мечами в руках, — «в усіх повипадали весла з рук, і всі завмерли від жаху». Гліб, ще майже дитина віком, починає зворушливо просити вбивців помилувати його:
«Помилуйте мою молодість, браття та панове мої!

Ви будете моїми панами, а я вашим невільником.

Не пожинайте мене, ще недозрілого життям!

Не пожинайте колоса ще нестиглого, але повного молока беззлобності!

Не ріжте лози, що ще нестигла, але має плід!
Прохання не впливають на вбивць, так само й зворушлива молитва за родичів, у тому числі і за «брата та ворога» Святополка. Жахливість сцени посилюється тим, що Гліба заколює його кухар Торчин ножем, «як незлостиве ягня». Лише коротко оповідає «Сказаниє» про перемогу Ярослава над Святополком, про напівбожевільну втечу Святополка, «за яким ніхто не женеться», та про його смерть десь у пустелі між Польщею та Чехією... Твір закінчується витриманою в богослужбовому стилі похвалою святим.

Літопис зберіг оповідання в коротшій формі. Воно починається просто з того, що Борис дістає звістку про смерть батька, а після оповідання про забиття обох князів (значно коротші ліричні місця, немає міркувань Святополка) йде значно піднесеніша «похвала». Про долю Святополка розповідається ширше та вже в межах літописного оповідання.

Обидва твори літературно викінчені. В ліричних монологах, ритмізованих, стилізованих здебільшого під голосіння («плачі») або молитви (вдало вибрані тексти з Заутрені, що підходять до становища Бориса), вжито форми народних голосінь, в усьому творі розсипані тексти з св. Письма, використані традиційні мотиви характеристики зрадливості та скороминулості світу і т. д., добре відтворені переживання та думки, що їх могли мати Борис, Гліб, Святополк. Кожну особу схарактеризовано індивідуально: дитинність Гліба, його любов до старшого брата, відданість Святополка «благам цього світу» тощо; ці характеристики вплетені в хід дії. Цікаве вживання алітерацій, зокрема, численних у початковій частині літописного варіанту. Автор використав старішу перекладну літературу; дещо він навіть згадує, напр., життя Никити, В’ячеслава Чеського, Дмитра Солунського, леґенду про Юліана Відступника, але особливої близькості до цих творів помітити не можна. Така близькість належить до традицій «житій». Величезний успіх «Сказання» в пізніші століття, мабуть, найрозповсюдженішого твору старокиївської літератури — цілком заслужений. Пізніше його перекладено і білоруською, і українською мовами (починаючи з «Четьї» 1489 р.).

3. Другий цікавий приклад духовного оповідання — оповідання про перших печерських ченців. Воно вставлене в літопис (р. 1074), а згодом у Печерський Патерик. Пізніше його часто розкладали на четверо окремих оповідань про чотирьох ченців. Це зовсім не відповідає духові оповідання. Зміст його простий. Почавши з того, що Феодосій зібрав «таких ченців, що сяють на Русі, як світила», та схарактеризувавши їх коротко, як духовну спілку, члени якої сповнені любові та готовості допомагати один одному, автор зупиняється на кількох із них. Це — Дем’ян, що лікував дітей та дорослих, помолившися над ними та помастивши їх олією; Єремія, що мав «від Бога дар» передбачати майбутнє та думки людей; Матвій, що мав видіння, які відкривали йому внутрішнє життя людей (напр., він бачив чорта в образі ляха, що ходив під час служби по церкві та кидав на ченців квіти; до кого квіти прилипали, той виходив з церкви і не повертався; він бачив купу чортів, які на його запитання відповіли, що вони прийшли за Михайлом Тольбековичем (пізніше виявилося, що цей Михайло — чернець — згодом утік з монастиря). Докладно розповідає автор про Ісакія. Це ніби центр усього оповідання. Ісакій, «у світі» багатий купець з Торопця, вирішив піти до монастиря, роздав маєток бідним та монастирям і прийшов до Антонія Печерського, який і дав йому ім’я Ісакій та «вдягнув на нього чернече вбрання». Ісакій почав важке, суворе життя — він одягнувся у волосяницю, а на неї вдягнув сиру козлячу шкіру, що зсохлася на ньому, замкнувся в маленькій печері та сім років спасався в «затворі», дістаючи лише одну проскуру через день, яку приносив йому Антоній, та трохи води. Одного разу вночі засяяло в печері світло, і перед Ісакієм з’явилися два юнаки з словами: «Ми ангели, а за нами йде Христос, поклонися йому». Ісакій поклонився постаті, яку він уважав за Христа, і опинився так у владі чортів, бо все це була лише чортівська омана, якої він не розпізнав. Печера наповнилася чортами, що цілу ніч забавлялися Ісакієм, змушуючи його танцювати під музику... Вранці Антоній не почув на своє привітання до Ісакія ніякої відповіді і, відкривши печеру, знайшов його напівмертвого. Три роки лежав Ісакій майже нерухомо, але згодом знову навчився ходити, їсти... Тепер він уже не затворився в печері, а ходив у монастирі, працював за кухаря та «творив юродство»* в монастирі та поза ним, дістаючи за свої «юродства» лайки, а то й побої... Коротко оповідає автор про те, як Ісакій переносив страшний холод узимі, як він босими ногами погасив вогонь у печі, як він узяв голими руками ворона. Тепер він знову оселився в своїй старій печері, чорти робили спробу спокусити або «перелякати»** його, але нічого не могли з ним зробити і мусіли визнати: «Ти нас переміг, Ісакію!» Коротко розповідається про смерть Ісакія. Все оповідання закінчується похвалою Печерським ченцям.

* «Юродство» — певна форма аскези: навмисна чудернацька поведінка людини, яку за це інші висміюють чи зневажають; але такий юродивий може мати чималий вплив на оточення, напр., говорячи одверто про те, про що «розумні» не говорять, тощо.

** «Лякання» чортів має на меті порушити рівновагу людини, відтягнути її увагу від побожних роздумувань.

Коли ми уважніше придивимося до оповідання, то побачимо, що воно не є простим сполученням чотирьох окремих оповідань. Все оповідання є цілковита єдність, бо в ньому втілено кілька провідних думок. Основна ідея — думка про «дари Духа», бо саме про такі дари, як лікування, читання думок, пророцтва, дар бачити духовний світ — іде мова в коротеньких оповіданнях про Дем’яна, Єремію та Матвія. А в оповіданні про Ісакія йдеться про один з найважливіших дарів Духа — «розрізнення духів», здібність пізнати, «яким духом є те, що нам з’являється. Про «розрізнення духів» ідеться в багатьох оповіданнях із старих патериків. Ісакій, очевидно, не мав цього «дару Духа», коли міг прийняти чортів за Христа та ангелів. Що чорт може перекидатися «ангелом світла», про це читаємо в св. Письмі (2 Kop. 11, 13) та в апокрифах («Визнання Єви»); говориться про це і в «Пам’яті та похвалі кн. Володимирові» (див. І. Г. 6). З оповідання про Ісакія видно, що «розрізнення духів» не можна досягнути навіть найсуворішою аскезою. Щодо трьох інших ченців, то лише про аскезу Дем’яна говориться кількома словами. Дари Духа не можна дістати, так би мовити, «примусом». І суворий аскет Ісакій був духовно ще не зрілий для цього. Пізніше він скаже чортам: «Ви перемогли мене в образі Христовім, коли я ще був недостойний такого видіння». А це приводить нас до дальшої теми цього оповідання — до протесту проти надмірної аскези, бо Феодосій був, власне, противником крайніх форм аскетичного життя. Отже, оповідання про перших ченців є виявом певної духовної традиції Печерського монастиря.

Це тенденційне оповідання написане простою мовою, не помітимо тут ані ритміки, ані вишуканих фігур, немає навіть текстів з св. Письма. Але окремі мотиви дуже часто нагадують оповідання старих — тоді вже відомих у Києві — патериків та житій.

4. Ще простіші оповідання більш світського характеру про «волхвів» та про князя Василька. Оповідання про волхвів (занесене в літопис під р. 1071) є поєднанням трьох окремих оповідань з однією тематикою, яка зовсім не зв’язана з тим самим роком. Волхви, що вихваляються своїм всезнанням та пророкують майбутнє, не передбачають своєї особистої загибелі. Про першого волхва в Києві розповідається лише в кількох словах — вій пророкував, що за п’ять років «Дніпро потече назад та країни позмінюють свої місця», але однієї ночі сам зник.

Поширеним є оповідання про волхвів на півночі у фінів. Це оповідання записане, напевне, зі слів дружинника Яна Вишатича, який подав літописцеві чимало й іншого матеріалу. Два волхви в Ростовському краї запевняли людність під час голоду, що жінки чарами «заховують страви» та, прорізуючи тіло за плечима цих жінок, нібито звідти витягали хліб або рибу; «винних» жінок вони забивали, а їх майно забирали собі... Ян, що збирав тоді податки, затримав волхвів та віддав їх на помсту родичам забитих жінок, що й повісили їх на дубі: «Так обидва загинули через бісівську науку; знавши про загибель інших, своєї не передбачали...» Далі йшло цікаве оповідання про поганський світогляд фінів («чуді»), а всю цю серію закінчує мініатюрне оповідання про народне поганське повстання в Новгороді (мабуть, близько 1070 р.), де волхв повів за собою все населення; лише дружина залишилася з князем Глібом та єпископом. Тоді князь, узявши топірець під плащ, підійшов до волхва і запитав його, чи той усе знає. «Розуміється, все» — «А що буде сьогодні?» — «Зроблю великі чудеса». Тоді князь ударив волхва топірцем, той упав мертвим, а народ розійшовся. Оповідання прикрашене тільки короткими згадками про чародіїв з св. Письма. Справжні переживання Яна та оповідання про віру «чуді» (фінів) стоять тут поруч з мандрівним анекдотом, що застосовано його до характеристики князя Гліба та київського волхва. Отже, маємо маленький збірничок різноманітного матеріалу, поєднаного спільністю основної теми.

5. Так же просто розказана життєва історія кн. Василька (літопис під 1097 р.). Але навіть простий виклад подій самовидцем, Василем (мабуть, духовником Теребовлянського князя Василька*), через драматичність самих подій та здібність автора до широкого викладу, набув надзвичайної пластичності.

* Дехто вважав автора за «дружинника», але для цього немає ніяких підстав.



Після короткого літописного викладу про Любецький сейм князів, які там «цілували хрест» і клялись не починати війни один проти одного, починається оповідання про Василька такими словами: «І прийшов Святополк (Київський) з Давидом (Володимирським) до Києва, і всі люди були раді; лише диявол журився з цієї любові». Цією красною антитезою в оповідання вводиться тема про чвари між князями як чин диявола. «І ввійшов сатана в серце деяким людям, і вони почали говорити Давидові Ігоревічеві такими словами...» В формі діалогу оповідається про міркування, яке привело Давида та, після певних сумнівів, і Святополка до рішення усунути Василька як небезпечного суперника з політичного життя. Знову, здебільшого у формі розмов, оповідається про те, як Святополк закликав до себе на іменини Василька, то якраз приїхав до Видубецького монастиря, як Василько відмовився, а Святополк запросив його до себе в гостину: «Як не бажаєш чекати моїх іменин, то приходь сьогодні, привітаєш мене і посидимо всі разом з Давидом». Василько, незважаючи на те, що його застерігали, поїхав у гостину, міркуючи: «Як це хочуть мене захопити? Ми ж тоді цілували хрест із словами: хто повстане проти іншого, проти того буде і хрест». Під час гостини Святополк виходить з покою, а Василько говорить до Давида. Але Давид «не мовить і не слухає, маючи жах та зраду в серці». Нарешті виходить з покою і Давид. Василька заарештовують і заковують у кайдани. Автор стисло переказує перебіг нарад Святополка з боярами, вагання Святополка, якого Давидові все ж удалося вмовити. Вночі вивезено Василька до Звеногородки. Жахлива сцена осліплення Василька описана дуже детально. Василько побачив, що гострять ніж, і зрозумів, що хочуть його осліпити. До покою, де був ув’язнений Василько, увійшло два чоловіки, розіслали килим, але Василько боронився так, що вони не могли кинути його на килим; тоді ввійшли інші, побороли його і поклали на нього дошку; але й так не могли його втримати і тоді зняли з печі другу дошку, якою притиснули його так сильно, що груди його затріщали. Тоді підійшов Святополків вівчар з ножем, але не попав Василькові в око і перерізав йому лице; «потім ударив його в око і вийняв око, потім — в друге і вийняв друге», Василько лежав, «як мертвий». «І взяли його, поклали на килим, як мертвого, і повезли до Володимира... і, переїхавши Здвиженський міст, стали з ним на торговищі, і зняли з нього сорочку і дали випрати попаді; попадя, виправши сорочку, вдягнула її на нього (Василька) в той час як обідали, і почала плакати попадя, бо він був, як мертвий. І почув він плач і мовив: «Де я?» Вона ж відповіла: «В місті Здвижені». Він попрохав води, і напився, і отямився, і пригадав усе, і помацав сорочку і мовив: «Чому ви зняли її з мене? Нехай би я в тій кривавій сорочці смерть прийняв і став перед Богом!..» Після розповіді про обурення інших князів та про початок їх походу проти Святополка та Давида, розповіді, що, можливо, вставлена сюди вже літописцем, своє оповідання автор повісті про Василька продовжує так: «І як я тут був, у Володимирі, однієї ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього, і дружина сиділа коло нього, і він посадив мене та мовив до мене: я чув, що Василько... сказав: ... нехай би Давид мене послухав, то я надіслав би когось із своїх людей до (князя) Володимира (Мономаха), щоб він повернувся (тобто відмовився від виправи проти Святополка та Давида). Отже, — посилаю тебе, Василю, до Василька... і скажи йому: коли ти хочеш послати свого мужа та Володимир повернеться, то дам тобі яке хочеш місто: Всеволож або Шеполь або Перемишль!..» З посольства до Володимира нічого не вийшло, але автор передає свою розмову з Васильком, де Василько висловив думку, що йому трапилося це нещастя через його гордість, бо він мав занадто великі плани, щоправда, не проти інших князів, але проти ляхів та половців: «Або набуду собі слави, або голову покладу за Руську землю». Дальше оповідання про війну Володимира з Давидом, про звільнення Василька і про остаточну перемогу над Святополком, що покликав на допомогу угрів, здається, ведеться вже літописцем, а не Василем, — автором оповідання про Василька.

Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист траплявся в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує готовність автора і для написання творів більшої художньої вартості.

6. До повістярського матеріалу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17 — 18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — «Ростовському»); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до «Сказання» про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення святих мощів до Києва, про будівництво церков їх імені.

Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійськото. В цій збірці об’єднані переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).

На цьому не обмежується повістярський матеріал з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. «Корсунська леґенда», що оповідає про охрещення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч реальності, бо є всі підстави думати, що Володимир охрещений у Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це «грекофільське» оповідання дійшло до нас теж у складі літопису в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, так що пізнати його стару композицію нелегко.

Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.

7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є, або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей уміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня художності досягнув анонімний автор «Сказання» про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, взятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють, зокрема, вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад змісту здебільшого простий, мистецькі прикраси скупі; найбільша увага звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання, «затримуючи» оповідь, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, що ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам виконати суто літературні завдання. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.
Г. Житія
1. «Житійна» література виразно відрізняється від духовної повісті. «Житіє» можна було писати лише про святого, тобто про праведну людину, для визнання святості якої вже існували певні обґрунтовані дані Охрещення Русі здавалося сучасникам запізненим, християнізацією «в останню» «одинадцяту годину». Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих: Кирила та Мефодія, В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія спонукали до опису життя і своїх святих; не дарма в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія своїх святих було неабиякою сміливістю; воно означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками. Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної «скромності»: мало в ній оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, великою видається залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріалу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби ґарантією того, що такі риси — справжні ознаки святості. Коли матеріалу про святих не існувало, то і житія не писалися. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але всі вони — іншого стилю, твори, що не вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестір.



2. На житії Бориса та Гліба, так зв. «Чтениї» Нестора, можемо найліпше побачити, чим відрізняється житіє від оповідання, приклад якого ми бачили в «Сказанні».

Нестір починає з молитви, де просить, незважаючи на «грубість та нерозум’я серця» його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких «христолюбців», прохає вибачення читачів, «братії», за свою «грубість». Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав (хоча в «останні дні») приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого гос-, подар шукав робітників. Перша частина житія оповідає про князя Володимира, його охрещення, зовсім не згадуючи при тому про роль греків під час охрещення Русі. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, «дитину тілом, але дорослого розумом», Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його «милостиню», допомогу «жебракам, вдовицям і сиротам». Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх зі святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав князівство, а Гліб (на відміну від оповідання літопису та «Сказання») залишився в батька; Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерті святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та «Сказання». Хід подій щодо Бориса викладено так само, як у «Сказанні», лише Нестір укладає в уста святого не «плачі», а «молитви» та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса ще більше, ніж у «Сказанні», підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняності старшому братові. Історія Гліба відрізняється від «Сказання» тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва, та вбивці наздогнали його на Дніпрі. «Плачу» Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в «Сказаниї», випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з «колосом» та «лозою». Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: «Вони сиділи, поклавши весла». Долею Святополка та Київського престолу житіє не цікавиться: Святополк «утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужину та там і закінчив своє життя», і лише як чутка передається вістка про його «люту смерть», якої, мовляв, і треба було сподіватися для «грішника». По смерті «окаянного» «прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) його брат Ярослав». Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, яку присвячує традиційним у житіях оповіданням про «чудеса» святих, про історію перенесення їх мощів, про будівництво присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі — похвали святим. Автор згадує і про себе, «Нестора грішного», як збирача матеріалу та автора житія.

3. Стилістично «Житіє» значно простіше, ніж «Сказаниє». Відмовився Нестір і від зворушливих «плачів»-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не слабкий художньо. Автор з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріал. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, замінює молитвами «плачі» або ліричні монологи; його герої — святі і весь час стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що автор «затирає» все конкретне. Імена вбивць, що їх перелічено в «Сказаниї», тут не згадуються, це просто — «нестримані мужі»; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані «волості» Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто «військові» («ратные») або «погані». Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні «вищезгадані міста», або «славні міста» («нарочитый градъ»). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр. звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріалу. Є гарні порівняння: «Пророк Давид вийшов проти чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його» і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: «Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього». Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніаміном; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може, лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі, і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати немало зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерті, «мучеництва» В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.

Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про св. В’ячеслава, про старшого, «почесного» святого того самого типу («князь — страстотерпець»), що і Борис та Гліб.

Чому Нестір, так би мовити, «схематизував» та «знеособив» своє оповідання? Гадаю, що в ім’я вірності законам житійного «гагіографічного» стилю. А сенс такого «знеособлення» в тому, що житіє не має бути твором місцевого характеру; воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському монастирі в Чехії (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького під р. 1095). Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсності, інші запідозрювали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від «христолюбців», вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіант, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у «безбарвності» або «знебарвленні» житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.

Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. «Тенденція» цього твору висловлена ще ясніше, аніж у «Сказаниї». Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення «руської землі», за мир, що його можна досягнути лише тоді, коли стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.

4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно виглядає слабшим, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо, тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріали. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріал подано почасти ченцями Печерського монастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до монастиря після його смерті), а для висвітлення його дитячих років Нестір добув відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських монастирів.



І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те, що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханням вибачення у читачів за свою неосвіченість та «грубість». Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до монастиря, довша — про життя в монастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (троє чудес), що обіймає три сторінки, та коротке закінчення.

Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до монастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері поєднано з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до монастиря та зробили «пастирем» чернечого «духовного стада». Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до міста Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо саме тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія «наслідувати Христа» в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути «співпрацівником над плотію Христовою»), нарешті навіть носить «вериги», ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енергійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач у інших монастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих монастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядкування. Ці розділи багаті історичним та побутовим матеріалом, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена монастиря; (2) його ставлення до «світу»; (3) окремі прояви милості Божої до монастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір ретельно зібрав матеріал, що характеризує життя Феодосія в монастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від «світу» до «пустелі» (єгипетське чернецтво); він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка поєднує помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь «світу». Ми не чуємо про «вбивання плоті», лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він іде лише на короткий час щороку. Навіть монастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, носіння води, допомога при оправі книжок; ще більше чуємо про працю всього монастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне — про молитву та боротьбу з демоном. Феодосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз спричиняло кумедні непорозуміння. Найхарактерніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до «світу». Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише «плаче» за тими, хто кидає монастир, та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати монастир, він відпускає на волю. Монастир не зачиняється від світу: коло монастиря для «жебраків, сліпих, кривих, хворих» будується будинок. Нестір не малює картини монастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лампад або вина для літургії. Незважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось із приятелів та прихильників монастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як «чудеса», але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський монастир у «світі». Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — «світлий юнак» приносить у момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запаси; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріальні блага, як «вражий уділ». Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Монастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Ізяслава. Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: «Багатьох заступав перед суддями та князями». Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Ізяслава з Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: «Не піду на бесіду вельзевулову і не візьму участі в гостині, повній крові і вбивства». До князя Святослава він пише «епістолії», в одній з яких він порівнює його з Каїном. У монастирі по-старому поминають вигнаного князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з монастиря, приводять лише до нових його виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду («жадаше вельми, еже поточену быти»). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо, утримуються від серйозних нападів на монастир. «Світ» має чимало свідчень про святість Феодосія та монастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над монастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.

Нестір зібрав у своєму житії великий матеріал, і, хоча він не завжди зумів добре згрупувати його, основні думки житія все ж яскраво постають перед читачем: молодість Феодосія є підготовка до монастирського життя; показано подібність його життя до вступу в монастир та в монастирі. Лагідність, сумирність і покора не виключають твердості супроти «світу» (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житіє Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східнослов’янської житійної літератури.

5. Стилістично житіє Феодосія не дуже складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але в ньому помітні численні літературні впливи. Нестір сам цитує, поруч із численними текстами св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і житіє Сави «Освященного» (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імені святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріалу з інших житій. Епізод із випіканням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але навряд щоб Нестір просто запозичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло тільки спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралелей у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія з грецькими житіями, але треба думати, що тут «повторювалося життя, а не житіє». Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр. таку центральну характеристику Феодосія, як «земний ангел та небесна людина». Зустрічаються в житії певні відгуки військової повісті: аскети — «сильні богатирі» («храбри сильни»), хрест є «зброя», «шолом спасіння» тощо (кілька словесних подібностей змушують згадати «Слово о полку Ігоревім»). Нестір уживає й інші порівняння — він широко розвиває порівняння Феодосія з «пастирем духовного стада»; син боярина, що відходить до монастиря, вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет; у важливих місцях — вражаючі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесний одяг, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або: «якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, то духом він завжди з нами»... і т. д. І тут Нестір дотримується «безособового» житійного стилю, не називає навіть місто, де народився Феодосій, не згадує імена осіб, що зустрічаються в оповіданні, і т. ін.

6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх роллю в духовній історії східного слов’янства святих. Так, немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрещення. Але про охрещення Володимира оповідання були розбіжні, — поруч з уже згаданою «Корсунською легендою» (І. В. 6), інші теж згадані в літописі.

Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір «Похвала Володимирові» якогось «ченця Якова». Цей важливий, як історичне джерело, твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В «Похвалі» є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як «Похвали», так і її окремих складових частин, дослідникам поки що не вдалося.

Зате є підстави гадати, що існували два подальші житія. Це, по-перше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київською поганською юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено було в жертву поганським богам; ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, його сучасників. Дехто вважає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто «грекофільський» характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в «Патерику».

Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу «Прологів». Ці мініатюрні твори не мають великої літературної ваги.


Каталог: ld
ld -> Ахматова Анна Андріївна Ахматова Анна Андрі́ївна (Горенко) — російська поетеса, родом з України, представниця акмеїзму. Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна»
ld -> Творчість
ld -> Освіта. Виховання. Навчання бабенко, Тамара Василівна
ld -> 49 науково-дослідних робіт із 52, які виконувалися за договорами із замовниками у 2013 році, були складовими частинами державних і галузевих програм (планів)
ld -> Альбер Камю. Життєвий І творчий шлях. Філософські й естетичні погляди. Камю І екзистенціалізм. Провідні мотиви творчості
ld -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
ld -> Проект змін до програми Робоча група
ld -> Художня спадщина: студії
ld -> В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
ld -> Державна науково-педагогічна бібліотека україни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Схожі:

Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро чижевський історія української літератури iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро Чижевський
Платона (Прага, 1926, видавництво "Сіяч") не може зараз побачити світу, ані можливості видрукувати почасти вже підготовану книгу...
Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...
Дмитро чижевський історія української літератури iconІ.І. Мечникова професор І. М. Коваль 2013 р. Програма
Х-xviii ст. (наукові концепції М. Грушевського «Історія української літератури»), С.Єфремова («Історія українського письменства),...
Дмитро чижевський історія української літератури iconПрограма вступних випробувань «сучасна українська мова та історія української літератури з методиками їх навчання»
«сучасна українська мова та історія української літератури з методиками їх навчання»
Дмитро чижевський історія української літератури iconІсторія української культури
Грушева Т. В. Історія української культури. Навчально-методичний посібник для студентів неісторичних напрямів підготовки. – Запоріжжя...
Дмитро чижевський історія української літератури iconЮрій шерех. Історія української літератури “не для дітей”1
Арму в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства,...
Дмитро чижевський історія української літератури iconРобоча програма навчальної дисципліни історія зарубіжної літератури (XVII-XVIII ст.) Пп15 підготовки бакалавра
...
Дмитро чижевський історія української літератури iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка