Дмитро чижевський історія української літератури



Сторінка7/30
Дата конвертації15.10.2017
Розмір7,39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30

Ґ. «Ізборник» 1076 року
1. Своєрідною пам’яткою є так званий «Ізборник» з 1076 року. Це збірка численних невеликих творів. Маємо тут три «повчання» батьків дітям («Слово одного батька до свого сина» та повчання дітям Ксенофонта та «святої Феодори»); т. зв. «Атанасієві відповіді», що пояснюють важкі місця у св. Письмі, вибрані уривки з «неканонічних» книг св. Письма («Книга Премудрості», Сирах); оповідання про «Милостивого Созомена» та, може, найтиповіші для «Ізборника» — різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами. Увесь твір призначений, безумовно, для людей світських; темою твору, що їй приділено автором найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер «світський», напр. про ставлення до «сильних цього світу» («не сварися съ чловекъмь сильнымь») тощо. Деякі з творів, що ввійшли до «Ізборника», поширювалися й пізніше (до 18 ст.).

«Ізборник» складено за певним планом: починається він «Словом» про читання книг: «добре є, браття, читання книжне», потім ідуть повчання батьків дітям та збірки сентенцій, у тому числі «Поради для заможних» та «Стословець»; далі подано вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена розповідь про те, як Бог віддає «сторицею» милостиню, дану бідним.

2. На відміну від збірки 1073 р., про яку відомо, що її переписано з болгарського ориґіналу, та яка складається виключно з перекладених статтей, — походження збірки 1076 р. почасти не з’ясоване. Але немає сумніву, що частина матеріалу — слов’янського, а певна частина й київського походження, про що свідчать такі форми слів: веред, норов, або слів, що характерні виключно для східнослов’янських мов, як, скажімо, «ларь» (позичене з скандінавського)*.

* Важливою ознакою східнослов’янських, зокрема, українських текстів є закінчення орудного відмінка однини чол. та сер. роду -ъмь або -ьмь замість церковнослов. та південнослов. -омь, -емь. Східнослов’янські форми в «Ізборнику» 1076 р. найчастіші.

До слов’янської літератури належить «Слово про читання книг» (бо згадано тут «Кирила-філософа», тобто слов’янського місіонера), київського походження можуть бути «Слово одного батька до свого сина» та «Поради для заможних». Навіть «Стословець», приписаний патріархові царгородському Ґеннадієві, якого («Стословця»), одначе, немає серед його творів, мабуть, місцевого походження, так само, як і невеликий твір «Яка має бути людина», що його приписано «св. Василієві». Але навіть коли вважати ці твори за перекладені, вони відзначаються певними рисами, що змушують нас розглядати їх серед творів ориґінальної київської літератури.

3. Більшість матеріалу, що ввійшов до збірки, стилізована під сентенції, прислів’я; короткі речення в них збудовані як протиставлення або паралелі двох різних думок; мова їх помітно ритмізована, а окремі частини речень часом зв’язані римою. Нерідко повторюються окремі слова, а в окремих випадках маємо ті алітерації, що їх ми бачили, напр., у старому літописі.

Ось приклади римованих сентенцій з алітераціями:
иже въ кротости пожиша | и-в

и в добрословъи уста свои учиниша... | и-в-у-у

кыимъ путьмь идоша | к-п

и коею стьезю текоша... | и-к

старЂишааго деньми почьстити не лЂнися, | с-п

и покоити старость его потьщися. | п-с-п

на стьзю подвига съступаеши, | с-с

душю же отъ раслабления свобождаеши... | c

иже слабо живеть, | c

то того не приводи не съвЂтъ | т-т-н-н-с

прЂдъ старьци мълчяние, | п-м

прЂдъ мудрыми послушание... | п-м-п

й не навидЂние чловЂкомъ творити, | и-н-н-т

нъ тъкмо отъ бога хвалы и милости просити... | н-т-и


при молитві:
Не смъшаи словесъ своихъ съ простыми словесы, | с-с-с-с-с

вЂды, яко богу събБседьникъ еси. | с;


або з неточною римою:
Егда же възьриши нощью на небо й на звЂздную красоту, | в-н-н-н-н

молися владыцЂ богу, добрууму хытрьцу. | в-д

Заутра же освЂштаемъ припади къ творьцю сво- | п-т-с

ему, давъшууму ти съ день на приложение животу. | д-т-с-д-н


або без алітерації:
днесь бо растемъ,

а утро гниемъ...

даждь мокнуштюму сухоту,

зимному теплоту.

хранися от пития,

осквьрняеть бо молитвы твоя.


Окремі речення відчутно ритмізовані за допомогою паралельної побудови їх частин, напр. (див. деякі приклади вище):
алчьнааго накърми...

жадьнааго напои,

страньна въведи,

больна присЂти,

къ тьмьніци дойди,

виждь бЂду ихъ

и въздъхни.
Іноді повторюються окремі слова, теж ритмізуючи мову:
Не постає корабель без цвяхів,

а праведник без читання книжок;

як дух полоненого є у батьків його,

так (дух) праведника у читанні книжок;

краса вояка — зброя, а корабля — вітрила,

так (краса) праведника — читання книжок.

Часто алітерація зв’язана з початками речень (так звана «анафора»), напр.:
єдина є душа,

єдиний час життя,

єдина смерть...

Або:
лагідне ступання,

лагідне сидіння,

лагідний зір,

лагідне слово...
Зустрічаємо паралелізм і без алітерації чи рим:
Встань, як митар,

прибіжи, як повія,

розчулься, як Ахав,

плач, як Петро,

зови, як хананенянка...

Або:
тужи про гріхи,

вздихай про спокуси,

печалься про падіння...

4. Чудові й образи в сентенціях «Ізборника». Багато гарних, наприклад, порівнянь: «Відвертайся від ласкавих улесливих слів, як від круків, що виколюють тобі очі духовні»; «Якщо мешканці, що живуть вище (по річці), не наповнюють своїх посудин, або не напувають своєї худоби та мовлять: залишім для долішніх мешканців, а самі берім мало, — то це не так: хай черпають досхочу, а про долішніх не піклуються, бо і повз них тече та сама річка. Так само і з маєтком: не піклуйся про нащадків...»; або: «Закриває темна хмара сонячну красу та світло, губить красу молитви думка гнівна»; «Не чекай у намулі гріховному, поки нагло загрузнеш...» Цікаві антитези: «Будь принижений головою, високий духом»; «ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до воріт небесних»; «радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть»; «волю Його (Бога) твори і в дрібному, то Він твою (творитиме) вічно».

Багато яскравих картин: «Якщо ти весело ступаєш по сходах, від князя йдучи, зроби, щоб і в твоєму домі не ходили сумно, а так само радісно»; «смакуючи солодке питво, згадай того, хто п’є теплу воду, сонцем нагріту»; «якщо лежиш у добре покритому покої, слухаєш дощ рясний, подумай про бідаків, які нині лежать під дощем, а краплини, ніби стріли, їх ударяють»; «якщо сидиш зимою в теплому покої... зітхни, подумавши про бідаків, що схилені над малим вогником — велику біду їх очі мають від диму, руки тільки зігрівають, а плечі і все тіло від морозу померзло». Гарний опис райського краєвиду в оповіданні про Созомена: «І бачив інші садиби, що поросли від гори до низу плодами ароматними та гарними, і гілки їх посхилялися до землі, одна ліпша від іншої. А птахи різні сиділи вгорі на них, співаючи пісень солодких, нахиляючися одне до одного та не замовкаючи... І сади хиталися, стоячи в красі великій. Джерела текли, та веселка в красі (своїй) стояла...» (пор. ще цит. згадку про красу зоряного неба). Ось як зображено п’яницю в уривку, який без підстави приписано пророкові Йоїлеві: вино «сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне (пиття) меду розум згашує... Здається йому, що земля труситься, а гори біжать колом... Голова не тримається прямо, хилячися сюди та туди на плечах. Сновиди тяжкі та злі... Дрімають, позіхають... Туман бачать перед очима».

5. Хоча деякі з цитованих уривків і взято з перекладених частин «Ізборника», але важливе те, що перекладач ставився до суто мистецьких проблем перекладу з увагою та зумів передати гарні місця з пристосуванням тексту до мистецьких можливостей слов’янської мови. Отже, формально навіть перекладені частини є плодом ориґінальної праці.

Без сумніву, і перекладені частини «Ізборника» передали народній словесності чимало речень-прислів’їв. У кожному разі, тут зустрічаємо, по-перше, такі прислів’я, як напр.: «Матір’ю злого є лінощі»; «овочеве дерево пізнається з плоду»; «не залишай старого приятеля, новий не є йому рівний»; або й пізніше класичне порівняння світу з «колом, що котиться»; або сентенція «не той багатий, хто багато має, а той, хто багато не потребує... Не той бідний, хто не багато має, а той, хто багато (мати) бажає» (подібне є в Сковороди). Дещо зустрічаємо і в інших творах старої літератури (напр., у Мономаха, в «Молениі» Даниїла тощо). Багато цікавих окремих слів та виразів.

Через схожість стилю «Ізборника» з проповіддю Іларіона висловлено думку, що Іларіон обробив і цей збірник. Висновок не переконливий. Можемо говорити лише про певну «школу» письменницьку або напрям у межах літератури 11 віку, до якого належать і проповідь Іларіона, і збірник 1076 року, хоча збірник має спільні риси (любов до афоризмів) з багатьма іншими творами 11 віку (літописи).
Д. Володимир Мономах
1. Єдиним, відомим нам старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053 — 1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсовано на початку, в середині бракує, здається, однієї сторінки. Творів Мономаха три: «Поучениє» дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).

Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльності Володимира Мономаха в літописі не повинна відвертати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного ворога — половців. Цей ідеал йому, хоча б лише частково, вдалося здійснити. І не тільки літопис ідеалізує Володимира, Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, яка, напевне, лише частково викликана потребою ввічливості. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважає за необхідне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить «світлого вбрання», вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого він покарав. Цей образ, хоча, безумовно, ідеалізований, у кожному випадку відповідає ідеалам самого князя.

«Поучениє» писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоча ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші книги. В «Поученії» Володимира згадується, що він уже готується до смерті — він пише повчання, «сидячи на санях», — та дякує Богові за те, що «довів його до цих днів». На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимку і влітку (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).

«Поучениє» збудоване за певним планом. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним уживанням текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку йде мова про князівські обов’язки (дома, під час подорожей — військових виправ, об’їзду земель) та обов’язки загальнолюдські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, план у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів ( «хтось інший, хто почує цю грамотицю») поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, «сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях». Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних із тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир*, де впали йому в очі слова: «Чому печалишся, душе моя? чому непокоїш мене?» (Псалтир 41, 12).

* Чомусь деякі дослідники вважають це «ворожінням з Псалтиря» (див. Екскурс 1, Б. а.). Насправді маємо тут не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.

Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасіння праведних (Пс. 36,1, 9 — 17, 21 — 27; 55, 11 — 12; 58, 1 — 4; 62, 4 — 5: 63, 33: 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з «Поучения» Василія Великого (може, з «Ізборника» 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. У головних ідеться про духовну дисципліну: «опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання про добрі вчинки». «Як тебе чогось позбавляють — не метися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...»; до обов’язків щодо ближніх належать такі поради: «Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю». Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, в основному за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім «самотності, чернецтва, посту», достатньо «трьох малих дій» — «каяття, сліз, милостині». Похвала звертається до мудрості Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати якщо не все, то хоча б половину цих духовних вимог, і, зокрема, не забувати молитви та в походах повторювати «Господи, помилуй», «постійно, таємно»; ця порада нагадує пізнішу «постійну молитву» гезихастів.

«Світські поради» витримані в дусі християнської гуманності. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якості суду (він проти смертної кари), вірності обіцянкам: він радить давати «хресне цілування» лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордості, пам’ять про смерть і відповідно до цього — ставлення до матеріальних цінностей: «У землі не заховуйте, це нам великий гріх» — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Цілком світський характер мають поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема, вчитися (батько Володимира — Всеволод знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). «Ледарство є, мовляв, мати всього» (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — «страхом Божим», почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може призвести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися («думати») з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полудень спати і т. д.

Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі подано лише 70 виправ, мабуть, один листок рукопису втрачений; зокрема, Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів; нарешті, згадує про свої мисливські «праці» та з ними пов’язані небезпеки: «два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепр одірвав меча з стегна, ведмідь укусив коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем». Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально, і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. роль боротьби з звірами в міфах про Геркулеса або східнослов’янські «духовні пісні» про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: «Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда, і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...» Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, «але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу, і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потребних людських справ». Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всі добрі вчинки, «славлячи Бога та святих Його».

3. Крім «Поучения», маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Ізяслава. Початок та кінець листа трохи попсовані. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було 43 р.), і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Ізяслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, після смерті Ізяслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Ізяслава. Відповідь на цей лист Володимир, певно, залишив у себе, бо в ній він розвинув програму своєї мирної політики, головне — вимагаючи відмови від помсти.

У кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її витримано в церковному стилі більше, ніж інші твори. Молитва поєднує в собі прохання особисті та прохання за державу («градъ»).

4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. «Поучениє» згадує навіть про можливих читачів, тих, хто «слухатиме» це писання, крім дітей Володимира. «Поучениє» улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читав повчання, що ввійшли до складу т. зв. «Ізборника» 1076 р. (І. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той «Ізборник». Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні «Заповіти патріархів». Не всі повчання мали той високоетичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного «макіавелізму». Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира англійка Ґіта (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда; вона з родиною короля втекла через Екстер та Ірландію до Данії, де близько 1074 — 5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала «повчання», що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру; писане воно єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.

І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а й як свого роду політичний памфлет.

Склад творів Володимира подає деякі відомості про те, як він працював. Людина «книжна» він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В «Поучениї» знайдено сліди його знання св. Письма (може, з «Паремійника»), «Ізборника» 1076 р., «Шестоднева» Василія Великого, «Фізіолога» та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що й інші місця в «Поучениї» почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Крім цитат, Володимир користувався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше датовані відомості про свої численні походи. «Поучениє» побудоване за певним планом, хоча його й не цілком дотримано.

Але найсильніша риса творів Володимира — їх психологічна наповненість та поетичність образної мови. І «Поучениє» і «Лист» Володимир починає однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати свої міркування, він наводить цитати, напр., «Боже піклування ліпше від людського» і т. д. Але суто свого оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: «Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і якими різноманітними бувають людські обличчя; якщо навіть увесь світ зібрати, то не всі в ньому будуть однакового вигляду, але кожний за Божою мудрістю має свій власний вигляд обличчя*... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... І не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив, Господи, як Ти накажеш: заспівають, як Ти накажеш; маючи голос, оніміють». Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, пише він, «щоб сонце вас не застало в постелі»; про похід до спаленого Берестя, каже він, їхати треба «на головні»; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли на берегах, пише: «І облизувалися, дивлячись на нас, як вовки... від перевозів та з гір» уявляючи собі, як Олег побачив забитого Ізяслава, Володимир каже: «І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене» умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — «хліб з’їдаючи дідів»; прохаючи Олега відпустити дружину Ізяслава з полону, він пише: «Було послати сноху мою до мене, щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо не бачив за гріхи мої ані її радості**, ані її вінчання; ...а проливши з нею сльози, влаштую її на місці, і вона сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись». Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідчення про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.

* Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.

** Може «радість» — це «весілля» — в протиставленні до церковного «вінчання».

Цікава і мова його творів. За винятком молитви, твори Володимира, крім церковно-слов’янських елементів, мають багато слів народної мови; деякі збереглися в українській мові досі: це і «вирій», і «паропці» (парубки), і «лагодити», і «варити» (варувати), і «горлиця» і т. д.

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Русі, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим — християнської побожності, «в світі» та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.


Е. Данило Паломник
1. На самій околиці красного письменства перебував один із найулюбленіших творів старої літератури (залишилося близько 100 примірників 15 — 19 ст.), у якому йдеться про мандрівку «Данила Паломника» у Святу землю. Це дуже детальний опис Палестини з її святощами. Цей опис, дуже цінний для топографії Святої землі, подано в дусі релігійно-почуттєвому. Це — спогади, а не географічний твір. Як побачимо, Данило подає багато матеріалу, цінного також і для історії літератури.

Подорож Данила була, мабуть, однією з численних подорожей того часу. В 11 — 12-му століттях мандрівки до святих земель були чимось звичайним. На Афон подорожував Антоній Печерський; юнак Феодосій, захоплений оповіданнями прочан про Святу землю, навіть тікає з дому. 1062 р. ходив до Святої землі Варлаам з Печерського монастиря; Данило сам зустрів під час великодньої служби коло Гробу Господнього земляків-киян та новгородців. Питання, чи треба подорожувати до Святої землі, зустрінемо в «Питаннях Кирика» (див. II І. 6) та у «стариках» леґендарних «калік». Данило — ігумен якогось монастиря — організував свою подорож продумано; він мандрує з цілою «дружиною», дістає провідників, замовляє служби Божі, навіть король хрестоносців Балдуїн узяв його з собою до однієї подорожі, а під час великодньої служби поставив його коло себе; пускали Данила всюди.

Родом Данило, мабуть, з Чернігівщини; він порівнює Йордан з річкою Сновю (щоправда, така назва є і на Вороніжчині), але, молячись за князів, згадує лише південних. Мета його подорожі — побожна, як і інших прочан. Він хоче побувати там, де «Христос, Бог наш, походив своїми ногами». Ще перед мандрівкою він поставив собі завдання — написати літературний твір про Святу землю. Він, як каже в передмові, не хотів уподібнюватися «рабу лінивому» і хоче описати свою подорож для вірних, щоб читачі затужили за святими місцями. Він просить вибачення за «грубість», але він — уважний літературний працівник. Під час подорожі, він, напевне, вів щоденник з точними описами місць, відстаней, імен тощо. Начитаність його у Біблії та апокрифічній літературі дуже придалася йому при обробці записок. Був він у Святій землі у 1106 — 08 роках.

2. Зміст «Подорожі» твору досить великого обсягу, неможливо переказати коротко. Це — опис усієї країни, бо Данило побував не лише в Єрусалимі, а мандрував по всій Палестині. Головний його інтерес — «святині» як старо- так і новозавітні, церкви, монастирі, їх описи автор іноді супроводить згадками про країни, рослини, тварини, іноді про господарство, найрідше — про окремих осіб, — свого провідника з монастиря св. Сави в Єрусалимі, про свою «дружину», про короля Балдуїна, «сарацинів» (арабів), «фрягів» (західно-європейців) тощо. Згадки, щоправда, мають протокольний характер. Ось, напр., краєвид: «Йордан-ріка тече хутко, береги має з того боку дуже круті, а з цього боку — рівні. Вода ж його каламутна і дуже солодка до пиття, і не обридає пити ту святу воду, і не хворіють від неї, і не шкодить вона. Цілком подібний Йордан до річки Снові, і завширшки, і завглибшки, але тече дуже нерівно та хутко. Луки має такі, як і річка Снов...» «Завширшки Йордан такий, як річка Снов на усті. І по цей бік купелі є малий лісок і багато дуже високих дерев по берегу Йордановому, і є лози, не як наша лоза... багато комишів. І багато тут живе звірини; є тут дикі свині, без числа їх багато, і леопардів багато. А леви є по той бік Йордану в кам’яних горах, і багато левів тут родиться...» Або країна коло Вифлеєму: «І є та земля (на горах коло Вифлеєму) дуже красна, а на узгір’ях стоїть багато дерев овочевих, гарні оливкові дерева, і смоковини, і різні, і багато виноградників, а по балках ниви — все коло Вифлеєму». Данило описує і пустелі, і дикі гірські краєвиди, напр., шлях від Єрихону до Йордану: «Весь час рівно, все пісок, шлях дуже тяжкий, багато людей не можуть дихати від спеки та вмирають від спраги. Бо недалеко від цього шляху є Содомське (Мертве) море; пекуче повітря та сморід виходять з того моря, як з палючої печі, і воно опалює землю цією смородливою спекою». Безбарвніші описи будов. Ось, наприклад, церква Воскресіння Христового в Єрусалимі: «Дивно і дуже вміло збудована, і краса її невимовна, є кругла виглядом, страшно дивитися (!), і назовні прикрашена мозаїкою дивно, невимовно, і стіни її обкладені мармуровими плитами з дорогого мармуру, дуже гарно...»; крім безбарвних слів «дивно, красно, невимовно, страшно» Данило де-не-де подає ще детальніші сухі розміри, кількість стовпів тощо. Краще йому вдається розповісти про господарське життя. Так він описує добування ладану (тим’яну) або сільське господарство Хеврону: «І нині справді земля ця благословенна від Бога на всі блага: на пшеницю, і на вино, і на олію, і на всяк сировину дуже багата, і худоби, і овець дуже багато, і добра скотина народжується два рази на рік, і бджіл тут багато на тому камінні, у тих красних горах; і багато гарних виноградників на узгір’ях, і овочевих дерев стоїть багато без числа: оливи, ріжки, смокви, яблуні та черешні. І виноград родиться, інша садовина, ліпша від усякої садовини на землі, і винограду такого ніде немає, і садовина подібна до небесної садовини».

Про людей Данило лише згадує. Він не вважає за потрібне багато зупинятися навіть на королі Балдуїні; лише своєму провідникові він присвячує кілька слів, як «чоловікові святому, старому днями та дуже книжному...» Об’єктивний описовий стиль іноді переривають вияви почуття, або описи загального піднесення; Данило «з любов’ю» довго ходить берегами Йордану; він і його дружина цілують «з любов’ю та сльозами» «святе місце», де преобразився Христос, перший погляд на Єрусалим викликає у мандрівників радість — «ніхто не може не просльозитися, побачивши з тугою сподівану землю і святі місця, де Христос для нашого спасіння ходив». Кінець опису мандрівки — після окремого розділу про сходження святого вогню на гріб Господній — так само радісний: «З дуже великою радістю, збагатившися на Божу благодать, несучи в руці моїй подарунки та знак святого гробу, просвічуючи цим усі місця, йшли ми радіючи, ніби знайшли якийсь скарб багатий». Данило не забуває згадати і про настрої інших. Під час великодньої відправи «князь Балдуїн стоїть із страхом та смиренням великим, і сльози, ніби з джерела, течуть з його очей», весь народ над гробом Господнім радіє. «І хто не бачив цієї радості в цей день, той не віритиме оповідачеві...»

Серед почувань Данила варто згадати і його патріотизм, його молитву за князів, яких він записує до поминальника, та за Руську землю. На гробі Господньому він ставить на Великдень лампаду від «усієї Руської землі», розуміючи під нею Україну (див. вище 1).

3. Але описи краєвидів, осіб, вияви власного почуття — це лише літературні прикраси твору Данила. Головна мета та зміст його твору — опис святих пам’яток. Численні події Старого та Нового Завіту були прив’язані автором до певних місцевостей Палестини. Це — звичайне творення так званих «місцевих саґ», місцевих переказів. До історичних переказів приєдналися з часом перекази леґендарні; вони являють собою єдність побожної фантазії і «ділового» бажання усюди мати щось гідне уваги мандрівників. Данило бачив багато таких місць і згадує коротко про зв’язані з ними біблійні та апокрифічні історії. Данило згадує, описуючи Голгофу, що під місцем Св. Хреста лежить «голова... Адамова», земля над нею при смерті Христовій «розсілася... і через ту щілину стекла кров і вода з ребер Господніх на голову Адамову і змила гріхи людського роду». Ця згадка заснована на апокрифі «Про дерево хресне» (Екскурс І. В. б). Данило бачив печеру, де волхви поклонилися Христові; криницю, коло якої ангел уперше з’явився Марії при благовіщенні (обидва оповідання з так зв. «Євангелії Якова»); бачив він і місце спокуси Христа дияволом, вежу, де Давид писав псалми, гору, де заховалася Єлисавета з Іоаном Предтечею, їв рибу з Тиверіадського озера, яку, зокрема, любив Христос, і т. д. Весь цей матеріал надзвичайно цікавий для дослідження, особливо — апокрифічної літератури та місцевих переказів.

У староруській літературі твір Данила має своє почесне місце. Хоч він, як сказано вже, перебував і на околиці власне красного письменства, але він є твором літературним, а не суто (в сенсі 11 віку) «науковим» географічним. Мова Данила досить проста. Він додає до церковного словника численні народні слова. Зокрема, впадає в очі рясне вживання зародкового староукраїнського «артикля» (градъ малъ стоить... вь горах тЂхъ... посредьже града того церковь велика... ВлЂзучи-жь вь церковь ту..., есть печера..., слЂсти по ступенемъ в печеру ту...» і т. д.*).

* Пор. У Шевченка: «кривавії тії літа», «хрещеної тої мови». Науково цей «зародковий артикль» зветься «номінальною детермінацією». В старій літературі досить рясні подібні конструкції ще в житіях, написаних Нестором.

На жаль, побожні переписувачі пізніших століть (а до нас дійшли тільки пізні списки — з 15 ст.) не дуже дбали про збереження властивостей мови цього твору. З Київською традицією пов’язує мандрівку Данила його широкий стиль, певна чутливість, мальовничість описів. Досить порівняти з твором Данила пізніші північні, новгородські мандрівки (напр., Антонія-Добрині Новгородського до Царгороду близько 1200 р.), щоб побачити, як сухий, протокольний стиль цих радше «каталогів», ніж описів, відрізняється від живого стилю 11 віку, навіть у таких тематично сухих творах, як описи мандрівок.


Каталог: ld
ld -> Ахматова Анна Андріївна Ахматова Анна Андрі́ївна (Горенко) — російська поетеса, родом з України, представниця акмеїзму. Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна»
ld -> Творчість
ld -> Освіта. Виховання. Навчання бабенко, Тамара Василівна
ld -> 49 науково-дослідних робіт із 52, які виконувалися за договорами із замовниками у 2013 році, були складовими частинами державних і галузевих програм (планів)
ld -> Альбер Камю. Життєвий І творчий шлях. Філософські й естетичні погляди. Камю І екзистенціалізм. Провідні мотиви творчості
ld -> Програма для загальноосвітніх навчальних закладів
ld -> Проект змін до програми Робоча група
ld -> Художня спадщина: студії
ld -> В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
ld -> Державна науково-педагогічна бібліотека україни


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   30

Схожі:

Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро чижевський історія української літератури iconМихайло грушевський історія української літератури. В 6-ти томах
Назва. Історія літератури як наукова дисципліна. Завдання історії літератури. Філологічно-естетичне І соціологічне трактування літератури....
Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро Чижевський
Платона (Прага, 1926, видавництво "Сіяч") не може зараз побачити світу, ані можливості видрукувати почасти вже підготовану книгу...
Дмитро чижевський історія української літератури iconДмитро чижевський нариси з історії філософії на україні
Розв’язання проблеми. Філософія І філософії. Абсолютна правда та окремі філософічні пункти погляду. Розвиток філософії. Боротьба...
Дмитро чижевський історія української літератури iconІ.І. Мечникова професор І. М. Коваль 2013 р. Програма
Х-xviii ст. (наукові концепції М. Грушевського «Історія української літератури»), С.Єфремова («Історія українського письменства),...
Дмитро чижевський історія української літератури iconПрограма вступних випробувань «сучасна українська мова та історія української літератури з методиками їх навчання»
«сучасна українська мова та історія української літератури з методиками їх навчання»
Дмитро чижевський історія української літератури iconІсторія української культури
Грушева Т. В. Історія української культури. Навчально-методичний посібник для студентів неісторичних напрямів підготовки. – Запоріжжя...
Дмитро чижевський історія української літератури iconЮрій шерех. Історія української літератури “не для дітей”1
Арму в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства,...
Дмитро чижевський історія української літератури iconРобоча програма навчальної дисципліни історія зарубіжної літератури (XVII-XVIII ст.) Пп15 підготовки бакалавра
...
Дмитро чижевський історія української літератури iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка