Дмитро Дорошенко



Сторінка11/11
Дата конвертації05.01.2020
Розмір4,54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література до розділу 12


М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V., Львів, 1905, т. VI, Київ, 1907.

Н. Василенко, Очерки Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

В. БЂдновъ, Православная церковь въ ПольщЂ и ЛитвЂ. Катеринослав, 1908.

Ф. Титовъ, Русская православная церковъ въ польско-литовскомъ государствЂ, т. 1-3, Київ, 1905.

И. Чистoвичъ, Очеркъ исторіи западно-русской церкви, 2 т., Петербург, 1882-84.

Ор. Левицкій, Внутреннее состояние западнорусской церкви въ польско-литовскомъ государст†въ концЂ XVI вЂка и унія, «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. 1, т. VI. Його ж: Основныя черты внутренняго строя Западно-русской церкви въ XVI и XVII вЂкахъ, «Кіевская Старина», 1874, VIII.

Ол. Лотоцкий, Соборні крилоси на Україні та Білій Руси в XV-XVI вв., «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. IX, Львів, 1894.

М. Владимирскій-Будановъ, Церковныя имущества въ Юго-Западной Россіи въ XVI в., «Архивъ Юго-Западной Россіи» ч. VIII, т. 6.

Ор. Левицкій, Южно-русскіе архіереї въ XV-XVI вв., «Кіевская Старина», 1882, 1. Його ж: Волинські оповідання з життя XVI і XVII вв. Київ, 1914.

W. Сzeгmak, Sprawa równouprawnienia schyzmatyków i katolików na Litwie (1432-1563), „Rozprawy Akad. Umiejętności, Wyd. Histor.-Filoz. t. XLV.

K. Stadnicki, O początkach arcybiskupstwa i biskupstw katolickich na Rusi Halickiej i Wołyniu, Lwów, 1882.

Wł. Abraham, Powstanie organizacji kościoła łacińskiego na Rusi, Lwów, 1904.

Ол. Сушко, Впровадження єзуїтів до Польщі, «Записки Наук, Т-ва ім. Шевченка», тт. 57-58, Львів 1904. Його ж: Предтеча церковної унії 1596 року Бенедикт Гербест, там же, тт. 53-55, Львів, 1903.

П. Жуковичъ, Кардиналъ Гозій и польская церковъ его времени, Петербургъ, 1882.

Ол. Сушко, Єзуїти в заведенню унії а Руси в доберестейській добі, «Альманах українських богословів», Львів, 1902.

Про князя К. Острожського й про академію в Острозі:



М. Костомаров, Історія України в життєписах, Львів, 1918.

П. Куліш, Исторія возсоединенія Руси, т. І. Петербург, 1873 (розділ 9).

К. Харламповичъ, Острожская православная школа, «Кіевская Старина», 1897, V і VI.

І. Уманецъ, Кн. К. В. Острожскій «Русскій Архивъ», 1904, IV.

Про початки друкарства на Україні:



І. Огієнко, Історія українського друкарства, т. І. Львів, 1924. 350 років українського друку, 1574-1924. «Бібліологічні Вісти»: Київ, 1924, ч. 3. «Стара Україна», Львів, 1924, ч. II-IV (ювілейне число, присвячене 350-літтю українського друкарства).

Іл. Свєнціцький, Початки книгопечатания на землях України, Львів, 1924.

Про реформаційний рух на українських землях:



І. Szujski, Odrodzenie і reformacja w Polsce, 1881.

I. Bukowski, Dzieje reformacji w Polsce, 1883-86.

W. Zakszewski, Postanie i wzióst reformacji w Polsce, 1870.

H. Любовичъ, Исторія реформацій въ ПольщЂ, Варшава, 1883. Його ж: Начало католической реакціи въ ПольщЂ и упадокъ реформаціи, Варшава, 1890.

Morawski, Arjanie w Polsce, 1906.

Макарій М., Исторія русской церкви, т. IX, розділ III.

Ор. Левицкій, Социніанство въ ПольщЂ и Юго-Западной Руси, «Кіевская Старина», 1882, IV, V, VI.

И. Малышевскій, Подложное письмо половца Ивана Смеры къ великому князю Владиміру святому, «Труды Кіевской Духовной Академіи» 1876.

St. Kot, Polska złotego wieku wobec kultury zachodniej, „Kultura Polska", Kraków, 1932. Його ж: Ideologja polityczna i społeczna Braci Polskich zwanych Arjanami, Warszawa, 1932.

Про братства і національно-релігійний рух кінця XVI віку:



С. Соловьевъ, Ратчины, «Русская БесЂда», 1856, IV.

І. Флеровъ, О православныхъ церковныхъ братствахъ, противоборствовавшихъ уній въ Юго-Западной Россіи въ XVI, XVII і XVIII стол., Петербург, 1957.

Ф. Срібний, Студії над орґанізацією львівської Ставропігії від кінця XVI до половини XVIII століття, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка» тт. 108, 111, 112, 114, і 115.

М. Кояловичъ, Чтенія о церковныхъ западно-русскихъ братствахъ, Петербург, 1862.

Скабалановичъ, Западно-европейскія гильдіи и западно-русскія братства, «Христіанское чтеніе», 1871, II.

А. Ефименко, Южно-русскія церковныя братства», «Слово», 1880, Х-ХII, передруковано в збірці «Южная Русь», т. І, Петербург, 1905.

А. Папковъ, Братства, Петербург, 1900.

А. Крыловскій, Львовское Ставропигіальное братство, «Архивъ Юго-западной Россіи», ч. І, т. 10. Київ, 1904.

І. Соколов, Українська церква та грецький схід в XVI-XVII ст., «Записки Істор. Філол. Відділу Української Академії Наук», т. І, Київ, 1919.

Перегляд літератури про братства див.



П. Клименко, Цехи на Україні, т. І, Київ, 1929 (вступ).

М. Грушевський, Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Відень, 1919.

Н. Сумцовъ, Историческія попытки католиковь ввести въ Южную и Западную Россію грегоріянскій календарь, «Кіевская Старина», 1888, V.

М. Грушевський, Історія української літератури, т. V, Київ, 1928.

ЗМІСТ

Розділ 13

Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Питання про церковну унію кінця XVI віку має широку літературу в історіоґрафії як українській, так і в польській та російській, і історія самої унії та її відгуків в тодішнім українськім житті розроблена дуже докладно. Одначе, не можна сказати, щоб історична наука щодо питання про церковну унію на Україні й Білій Руси прийшла до якихось одностайних поглядів і висновків. Діло в тім, що в цім питанні сплелися крім чисто релігійних ще й моменти національні та політичні. Сама справа унії, внісши такий страшний заколот в старе українське життя, не переставала бути актуальною на західньо-українських землях протягом цілих трьох століть, та ще й сьогодня не вляглися біля неї пристрасті релігійні, національні й політичні. Кожна сторона являється тут заінтересованою, й нема нічого дивного, що рідко хто з дослідників, які працювали над історією унії на Україні, міг заняти строго обєктивне становище, незалежне від конфесійних і національно-політичних поглядів. Як справедливо зазначає Грушевський, історія унії й досі трактується занадто cum ira et studio, i поступу в збіранні й збагаченні фактичного матеріалу далеко не дорівнює поступ в зрозумінні й справедливім зясуванні цих матеріялів.

Що торкається самого Берестейського собору, то його історію списали прихильники й вороги унії зразу ж по гарячих слідах, але, розуміється, кожен з свого штандпункту: на історію Берестейського собору, видану Петром Скаргою 1597 року, православні негайно ж відповіли документальною історією собору в книзі «Ектезіс», виданій того ж 1597 р. і знаменитим «Апокрізісом» Мартина Броневського (1597). Тут теж подано історію й документи про собор. І пізніше вийшло не мало праць в звязку з собором і початками унії, але всі вони носили явно субєктивний і полемічний характер. Справжня наукова історія унії появилася аж у кінці XVII століття. Це була праця василіянина Ігн. Стебельського «Dwa wielkie światła na horyzoncie połockim» (1781-83), де було подано цінний документальний матеріял. Ще більше значіння мала праця Миколи Бантиша-Каменського (батька історика України) «Историческое извЂстіе о возникшей въ ПольшЂ уній», зложена в 1795 році, але видана лиш в 1805. З неї властиво й починається наукова література про унію. В 1842 році вийшла дисертація М. Костомарова «О причинахъ и характері уній въ Западной Россіи», але вона була зараз же сконфіскована й знищена російською владою. Перевидана вона була лиш недавно Українською Академією Наук у Київі (1928). Працею М. Кояловича «Литовская церковная унія» 2 т., (1859-61) одкривається цілий ряд розвідок про унію російських і українських істориків, писаних з церковно-православного штандтпункту, з його дуже негативним поглядом на унію та її наслідки. Важнішими з них були розвідки Н. Іванишева (1859), М. Макарія, Ор. Левицького, Н. Петрова, Ф. Кудринського, П. Жуковича та інших. З польських і чужоземних праць треба назвати праці Є. Ліковського, А. Прохазки, А. Левицького. Дуже важна праця відомого єзуїтського історика П. Пірлінга «La Russie et le Saint-Siège», 1896.

Наукові праці про унію, писані українцями з уніятського (греко-католицького) погляду починаються німецькою працею єпіскопа Ю. Пелеша «Geschichte der Union» (1878-1881). Далі вийшли праці Ант. Добрянського, К. Студинського, Ол. Сушка, Б. Бучинського, М. Чубатого, Ст. Томашівського, які звернули також увагу й на уніонні спроби перед Берестейською унією. Взагалі за останні часи дослідники греко-католицького табору стараються вишукувати й підкреслювати в нашій давнині факти, які свідчать взагалі про місіонерську діяльність римо-католицької церкви на українських землях, і спеціяльно про змагання до унії з Римом на старій Руси.

Справді, уніонні змагання на українськім ґрунті почалися дуже давно, в кожнім разі не пізніше XIII століття, і той час, коли справа унії була поставлена вповні реально, в кінці XVI в. вона мала за собою стару традицію. Досліди М. Чубатого й Ст. Томашівського підтвердили вже раніше сконстатований в історичній науці факт, що стара Русь-Україна, прийнявши головно культуру візантійську, в той же час стояла на перехресті занадто ріжних культурних впливів, щоб так чи інакше не зазнати на собі також і впливів латинського Заходу. Вже за часів Володимира Великого і його синів ми бачимо в Київі західніх місіонерів, а київські церковні полемісти того часу вже вважають за потрібне виступати також і проти латинян та їх «блудів»: доказ, що латинська пропаганда була справою актуальною. Та й пізніше ми зустрічаємо на Руси постійно представників римо-католицьких монаших орденів і взагалі релігійних місій, а династичні звязки українських князів з західньо-європейськими пануючими домами вели до дуже частих зустрічів з римо-католицьким світом. Новіші дослідники підкреслюють наприклад, католицькі симпатії чернігівського князя Михайла Всеволодовича, убитого в Орді. Нам тяжко сказати, наскільки в уніонних проектах, які виникають в Галичині вже в XII віці, грав ролю момент ідеальний, себто змагання до обєднання обох відламів недавно ще єдиного христіянства в одну цілість, в інтересах пристіянського універсалізму. Але моменти політичні, бажання ціною визнання папської зверхности дістати поміч на Заході супроти небезпеки з Сходу — грали тут безперечно свою ролю. Так само, як в трохи пізніших змаганнях Візантії з першої половини XV віку, які знайшли свій відгук також на Україні, грало ролю бажання знайти на Заході опору супроти турків. Одначе ці змагання не дали реальних наслідків. Православіє, як для греків, так і для українців було тісно звязане з народністю й національною культурою, латинство уявлялось їм релігійно-культурною формою, котра сприяла національним та політичним впливам на їх з боку тих сусідів, які джерела своєї культури мали в Римі. Тому то всі спроби заключити церковну унію з Римом навіть при найліпшій вірі їх ініціаторів, зустрічали на Україні рішучий опір тих суспільних верств, які в данім моменті грали провідну ролю. Але не можна заперечити того, що якраз в кінці XVI віку, при збільшенні культурних взаємин українців із Заходом і при оживленні темпу культурного розвитку взагалі, ідея унії мала більше для себе ґрунту, ніж колись, не вважаючи на те, що мала й більш різких противників.

Ініціятива до злуки з Римом вийшла цим разом від львівського єпіскопа Гедеона Балабана, огірченого постійними конфліктами з Львівським братством. Як уже було згадано вище, царьгородський патріярх Єремія, в свій приїзд на Україну в 1588-89 роках узявся був упорядкувати там справу православної церкви, але неознайомлений як слід з місцевими відносинами, повівся доволі незручно й нетактовно супроти єпіскопів, особливо супроти львівського владики Гедеона Балабана, що мав конфлікт з Успенським братством. Надавши особливі права братствам Львівському й Віденському, він викликав незадоволення владик, яким взагалі не по нутру був характер реформи братств, переведеної патріярхом. Усунення митрополита Онисифора з катедри й наставления Михайла Рогози без собору духовенства також не було владикам приємне. І ось Балабан скликає в Белзі в 1590 році приватну нараду владик, на якій брали участь, окрім самого Балабана, ще Кирило Терлецький, єпіскоп луцький, Діонісій Збіруйський холмськии і Леонтій Пельчицький туровський. Балакали про становище православних єпіскопів, і тут була вперше кинута думка про унію.

Властиво ця думка була, як ми бачили, не нова на західньо-українських землях, доволі пригадати короля Данила, участь Григорія Цамблака в Константськім соборі 1418 року й його таємні розмови про унію, Флорентійську унію 1439 р., деякі (не зовсім ясні) зносини митрополитів XV-XVI вв. з Римом в справі унії. Тепер же її дуже енергійно пропагували єзуїти. На нараді в Белзі унію з Римом представлено, як засіб до виведення православної церкви з її приниженого становища в Польщі і разом до скріплення авторитету й поваги самих єпіскопів.

Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, до якого згодом пристав Іпатій Потій (1541-1613), сенатор і каштелян, що заняв катедру Володимирську в 1593 р. по смерти єпіскопа Мелетія Хребтовича. Сам митрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий в справу унії, але він, як людина боязька й нерішуча, активної ролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, на якому мали обміркувати ріжні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення. На нараді крім тих чотирьох єпіскопів, що зїздились у Белзі, був сам митрополит і Мелетій Хребтовий володимирський. Нарада винесла кілька постанов: зїздитись щороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянуто було й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі чотирі учасники Белзської наради зібрались потаємно окремо і склали декларацію про унію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписані заявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючи собі свої прежні обряди й увесь церковний порядок православної церкви. Усі четверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і Леонтій Пельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 році доложив її Кирило Терлецький королеві. Жигимонт II прийняв її дуже прихильно, обіцяв, що уніятів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті був оголошений до загального відома. Досі справа велася у великій таємниці. Хоча єзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унією, але владики боялись ще прилюдно виступати з своїм наміром. Ще пару років справа велася конспіративно. Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено його королю та папському нунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов було взято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряне мали підлягати в справах віри римському папі й прийняти новий календарь. Всі релігійні обряди й церемонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справи причастія мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство. Уніятським єпіскопам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицьких костелах, а католицьким — в церквах. Уніятські єпіскопи мали дістати місця в сенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державних посад нарівні з католиками.

Митрополит Михайло Рогоза довго вагався, чи приставати до унії, і його з великим трудом умовив енергійний Потій, який з 1593 року вже був єпіскопом і зразу ж став на боці прихильників унії. Акт про унію дістав апробату і від короля і від нунція. Одначе тим часом, не вважаючи на всю конспірацію, з якою провадилася справа унії, чутки про неї дійшли до православного промадянства й викликали серед нього страшенну трівогу. Перший ударив на ґвалт старий князь Острожський. Він звернувся 25. II. 1595 року з окружним посланієм до всіх православних, де зясовував акцію єпіскопів, називав їх зрадниками, закликав не йти за ними й поборювати унію всіма способами. Сам князь Острожський не мав в принципі нічого проти злуки церков, але він хотів, щоб справа унії вирішувалася на соборі, а не в тіснім гуртку єпіскопів. До того ж він був ображений, що його проминули й вели діло в таємниці від нього. Послання, надруковане й розіслане по всіх усюдах, справило вражіння. Українська шляхта заложила на своїм зїзді протест проти унії й зробила спробу порозумітися з польськими протестантами, які засідали в Торуні на своїм сіноді, в цілі спільної оборони релігійних інтересів. Тоді прихильники унії рішили прискорити діло. Єпіскоп володимирський Потій і єпіскоп луцький Терлецький поїхали в кінці 1595 року до Риму й тут зложили перед папою Климентом VIII урочисту заяву про унію православної церкви в Польщі з церквою римо-католицькою. Папа прийняв їх заяву, й унію було формально проголошено, а на знак того вибито медаль з написом: «rutenis receptis». В марті 1596 р. Потій і Терлецький повернулися додому. Зоставалось тепер схилити до унії православне й білоруське громадянство.

Але в цьому й лежала найбільша трудність. Ані маса православного духовенства, ані українська шляхта й міщанство й думки не припускали про унію, вважаючи її ні за що інше, як тільки за замах на свою батьківську віру й народність. В їх очах ідеальні мотиви про злуку церков і обєднання христіянства під одним пастирем відступали назад перед загрозою латинізації й полонізації українського культурного життя. Проти унії розпочалася завзята агітація. Під впливом цієї агітації й розбурханих нею пристрастей відступили від унії Михайло Копистенський, владика перемишльський, і сам перший ініціятор, львівський владика Гедеон Балабан. Вони зложили про це писану заяву, занесену до актових ґродських книг. На соймиках українських воєводств Волинського, Київського, Брацлавського, Руського й на Литві православна шляхта закладала протести, і вони були оголошені на варшавськім соймі весною 1596 року. Ситуація відразу загострилася. Рішено було розвязати справу на соборі, який з наказу короля мав зібратися в кінці 1596 р. в Бересті. Обидві сторони приготовились до рішучого бою. Дано було знати до Царьгороду, й патріярх прислав свого представника Никифора, бувшого професора університету в Падуї. Прислав свого представника, екзарха Кирила Лукариса, і патріярх александрійський. Прибуло багато духовенства з православного сходу. Ніколи ще не було на Україні такого величнього й урочистого собору. Явились посли від української шляхти, від усіх воєводств, багато окремих представників шляхетського стану, представники міщанства зі Львова, Вільни та інших міст. Нарешті багато архімандритів, ігуменів і священиків. Домінуючу ролю на соборі грав князь Острожський. Цей собор не схотів засідати разом з прихильниками унії, й обидві сторони зібрались окремо. На уніятському соборі була представлена вища ієрархія православної церкви, кілька римо-католицьких єпіскопів, представники короля й уряду.

Відразу обидві сторони зайняли взаємне вороже становище й утворили два окремі собори: римо-католики й уніяти засідали окремо, православні й собі окремо. Православні збірались в домі князя Острожського. під проводом двох вірних владик: Гедеона Балабана й Михайла Копистенського. Більшість духовних і світських делегатів прилучилася до них. Обидві сторони уявляли собою справжні військові табори: навколо Берестя стояли гармати й обози. До збройного конфлікту не дійшло, але ж не дійшло й до ніякого порозуміння. Обидві сторони одлучили взаїмно своїх противників від церкви й прокляли. Так стався розрив, і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу. Передовсім завязалася гаряча літературна полеміка між оборонцями й ворогами унії.

В 1597 році Скарга видав книгу «Sinod brzeski i jego obrona», одночасно польською й українською мовами, обороняючи унію з канонічного погляду й доводячи, що православний собор в Бересті був юридично неправомочний. Він писав, що опозиція до унії це діло ріжних єретиків, аріян. На це православні зараз же відповіли виданням у Кракові в тім же році книги «Ектезіс, альбо короткоє собраніє справ, коториї ся діяли на помістном берестейском соборі», а слідом за тим появилась знаменита книга, видана зразу по польськи в 1597 р., а в 1598 й по українськи: «Апокризіс, альбо відповідь на книжки о соборі берестейском». Автором її, (що укривався під псевдонімом Христофора Філалета) був правдоподібно шляхтич Мартин Броневський, автор латинського опису Татарії з 1595 р. Наводячи відповідні документи, він розкривав історію унії й махинації єпіскопів, обороняв правосильність православного собору, доводив, що лиш на ньому було чути голос усієї православної церкви, бо тут взяли участь представники всіх православних земель Річи Посполитої. Тезам Скарги, що тільки єпіскопи мають рішаючий голос в справах віри, він протиставляв ідею соборної й демократичної церкви. На «Апокризіс» появився у відповідь «Антирресіс» Іпатія Потія (українською мовою в 1599 р., польською в 1600).

Серед інших памяток полемічного письменства, які робили на сучасників глибоке вражіння й викликали дальше продовження спору, треба назвати писання Клирика Острожського (1598-99), перейняті глибоким почуттям, і талановитий твір, зложений (але не видрукований) в 1605-1606 роках, під назвою «Пересторога, зіло потребная на потомниї часи православним христіянам, аби відали, яко некоториє єпіскопове не спасенія ради душ своїх, але для певних причин і дочасних пожитков от своего патріярха одступили і римському папежові в послушенство ся оддали, і великії замішанія в людях учинили», — твір, перейнятий глибоким патріотичним почуттям і визначний своїм розумінням культурних потреб свого часу. За автора цього твору Франко вважав відомого діяча Львівського братства Юрія Рогатинця.

Та найбільший інтерес мають писання афонського ченця Івана, родом з Вишні у Галичині (жив між половиною XVI і 30-ми роками XVII століття), його палкі посланія до єпіскопів, що покинули предківську віру, до всіх земляків, «що живуть у Ляцькій землі», його пристрастні обличенія занепаду моральности й релігійности у земляків, а особливо серед духовенства. Ці писання, що виявляють між іншим глибоке співчуття до недолі низчих верств українського народу й велику гуманність, по силі тону, пластичности й яскравости форми, не мають собі подібних в старій українській літературі. Вони всі, крім одного, не були друковані й ходили в рукописах.

Та поруч літературної полеміки велася й цілком реальна боротьба. Перш за все мало реальне значіння те, що польське правительство визнавало за легальну віру тепер тільки унію. Воно почало з репресій проти екзарха Никифора: він був зразу після собору заарештований під закидом, ніби він був турецьким шпигом. Не вважаючи на протести з боку князя Острожського, його відвезли до Марієнбургської фортеці і, хоч вина його не була доведена, тримали його у вязниці, доки він там не помер. З другого боку царьгородський патріярх затвердив постанови православного собору в Бересті, і вони таким чином добули собі канонічну санкцію.

По смерти Рогози митрополитом стаз енергійний Потій, котрий повів рішучу боротьбу за переведення унії в життя. Він почав переслідувати непокірних ігуменів і священиків, одбирати у православних монастирі й друкарні, засновувати уніятські школи. В особі ігумена Веньяміна Рутського, сина московського еміґранта, Потій знайшов собі відданого помішника, котрий по смерти Потія став його наступником на митрополичій катедрі. Позбавлена своєї ієрархії (православний єпіскоп держався поки що тільки у Львові), православна церква впадала в стан повної дезорґанізації, яку зручно використовували прихильники унії. Православна шляхта, як могла, боронила інтереси всієї церкви. Вона заключила формальний акт конфедерації або політичного союза з протестантами в Польщі: гуситами, реформатами й лютеранами.

В 1599 році відбувся у Вільні зїзд, де був присутній сам князь Острожський, білгородський митрополит Лука, духовенство й миряни. Прибули представники гуситів, реформатів і лютеран. На зїзді ухвалено конфедерацію, себто політичний союз, котрим шляхта православна й протестантська зобовязувалися «зберігати між собою мир і не допускати, щоб ріжниця віри й церковних обрядів вела до проливу людської крови та щоб когось було карано за віру конфіскацією майна, позбавленням чести, кайданами й вигнанням». Після цього стало легше боротись на соймі. В 1601 році сойм постановив припинити судові процеси в справах релігії й ухвалив, щоб православні церковні бенефіції роздавалися тільки православним, але король не затвердив цієї ухвали. На соймі 1603 року конфедерація знову виборола постанову про поворот деяких, захоплених уніятами монастирів православним, але король не допускав ніяких загальних принципових постанов. Хоча він при своїм вступі на престол і підтвердив у 1533 році урочисто основи релігійної терпимости, але тепер, під впливом єзуїтів, отверто порушував ці обіцянки. І тільки після довгих зусиль під погрозою «рокошу», себто повстання, шляхта добилась того, що в 1607 році сойм ухвалив, що за грецькою вірою православного обряду залишаються її давні права, і духовенству, яке не хотіло приймати унії, дарувалася амнестія.

Але ці постанови сами по собі не мали великого значіння. В Польщі вже входило в звичай, що все вирішували не постанови та декрети, а фактичне відношення сил. А це відношення сил було не на користь православних. Не вважаючи на велике роздратування в православнім таборі, ідея унії потроху знаходила собі прихильників серед православних духовних і то не тільки таких, що схилялися до унії з особистої користи, але й з мотивів ідейного характеру. Вона знаходила навіть своїх фанатиків і мучеників. Але ще більше значіння мало те, що навіть незалежно від унії в початках XVII віку масова дезерція магнатів і шляхти безпосередньо в польсько-католицький табор виявилась ще в більшім розмірі, як то було раніше. Одні — виховані в єзуїтських школах, другі — просто в наслідок перемоги польської культури й більшої привабливости блеску західньо-європейського життя, яке в цій культурі відбивалося, покидали свою батьківську православну віру, свою мову, звичаї, одежу й ставали католиками-поляками. В 1608 р. помер старий князь Острожський, сей «стовп православія», як його називали, а його діти вже стали католиками. Його внучка Анна-Алоїза, що була замужем за Яном Ходкевичем, гетьманом литовським, цілком підпала під вплив єзуїтів і, ставши власницею Острога, з усіх сил заходилась нищити діло свого славного діда. На місці православної академії повстала єзуїтська колегія. І так було майже в кожній аристократичній українській семї. Старе українське панство вийшло з рядів оборонців православія. Міру жалю й одчаю, які обхоплювали ревнителів старої віри, показує нам знаменитий «Trenos», себто плач православної церкви, написаний Мелетієм Смотрицьким. В цьому «Плачі» православна церква звертається до своїх синів — одступників:

«О, єпіскопи, єпіскопи — кличе вона — чи вам не досить ще тої неоціненої втрати, яку я понесла через вашу недбалість, таку велику втрату в золоті, сріблі, в перлах, в дорогих каміннях, в котрих я пишалася, як найславніша королева! Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий, як світильник, котрий я носила в короні голови моєї між іншими перлами, як сонце серед звізд, — де дім князів Острожських, що сіяв понад усі інші блеском світлости своєї старої віри? Де інші дорогі каміння тої корони, славні доми руських князів, безцінні сапфіри, неоцінені діяманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаражські, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Масальські, Лукомські, Ружинські та інші несчисленні, що їх довго було б рахувати? Де поруч них і інші мої неоцінені клейноти? Я розумію родовиті, славні, всьому світу доброю славою відомі доми» — і тут автор вичисляє десятки старинних фамілій, де батьки були ще українцями й православними, а діти зробились поляками і католиками. Ця дезерція здавалась катастрофальною для українського народу. Про її розмах доволі буде сказати, трохи забігаючи вперед, що сам автор цього жалібного плачу, вже бувши православним архієпіскопом, перейшов на унію й вмер уніятом.

 

*



Справа православної церкви спиралася тепер на дрібну шляхту й на міщанство. Це надає в дальшому боротьбі за православіє більш народний, демократичний характер. Та на допомогу православній церкві, як представниці ідеї української народности в очах мас, виступає на початку XVII віку козаччина. До своїх соціяльних і політичних вимог, які вона ставить польській державі, прилучує вона й домагання церковно-релігійного характеру й взагалі переймає на себе ролю провідної верстви українського суспільства.

Як ми бачили, козаччина дуже швидко починає зростати в силі й у числі саме у 70-80-х роках XVI століття. Вона вже має свій осередок, незалежний від впливів погряничної адміністрації, — Запорожську Січ, столицю вільної козацької орґанізації, запорожського низового, війська, яке тримає себе наче незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи над собою суверенітет польсько-литовської держави й величаючи себе часом «королівським» військом, запорожські козаки фактично держаться зовсім незалежно, роблять походи, вмішуються в справи сусідніх держав, ведуть дипломатичні зносини з чужими правительствами, беруть субсидії від чужих володарів.

Школою «міжнародної» політики козаччини послужили до певної міри молдавські справи. Молдавське господарство після періоду деякої сили й навіть певної могутности стає в половині XVI віку іграшкою двох потужних сусідів — Польщі й Туреччини, переходячи по черзі в залежність то від одної, то від другої. Молдавський престол переходить з рук до рук ріжних авантюристів, які опановують його, спираючись то на Польщу, то на Туреччину. Звичайно бувало так, що турецьке правительство передавало молдавський трон тому претендентові, котрий обіцяв більшу дань і вмів задобрити значними дарунками султанських придворних. Ми вже бачили, як в молдавські справи вмішався був з таким трагічним наслідком для себе князь Байда-Вишневецький, взявши участь в боротьбі двох претендентів Геракліда й Томши (1563). Пару десятків літ пізніше претендент Івоня, що називав себе потомком славного воєводи Стефана, скинув з трону Богдана Лопушана, що був під протекцією Польщі (1572). Польське правительство спробувало піддержати Богдана, але його інтервенція не мала успіху. Одначе й Івоня знайшов собі конкурента в особі господаря Валахії, якого піддержували турки. Хоробрий та сміливий Івоня почав шукати собі помочи на Україні. Зібрався охочий відділ з шляхти й козаків Брацлавщини й Барського староства під проводом Сверчовського. Після перших успіхів Івоня був розбитий переважаючими силами ворога, сам загинув, а частина козаків разом з своїми провідниками попала в турецьку неволю. Цей поход лишився б мало помітним епізодом погряничної боротьби, якби не знайшовся історик, польський шляхтич Леонард Горецький, який описав поход Сверчовського й видав його в 1578 році у Франкфурті. Оповідання Горецького було спопуляризоване Бєльським в його хроніці з року 1597, а звідти воно перейшло в українську історіоґрафію. Імя Сверчовського перекручено на Свірговського, представлено його героєм, і так усі наші історики, почавши від ченця Боболинського й Грабянки, й кінчаючи Марковичем та Костомаровим, повторювали легенду про «Івана Свірговського, українського козацького гетьмана кінця XVI віку» (так назвав Костомаров одну свою розвідку з року 1855). Всі використовували оповідання Горецького, приваблені мальовничістю фігури самого цього «козацького гетьмана» і його подвигами. Аж тільки в 1890 р. пані К. Мельник простежила історію легенди про «Свірговського» й зясувала дійсний характер цього походу, хоч пішла сама задалеко, відкидаючи зовсім участь українських козаків у цьому поході.

В Івоні знайшовся наступник, який видавав себе за брата Івоніного, це був згадуваний вже Іван Підкова. Він прикликав собі на поміч відділ козаків під проводом «гетьмана» Шаха, котрий прийшов із Запорожжа й поміг Підкові заволодіти Ясами. Але кінець, як знаємо, був для Підкови нещасливий. Та козаки дістали таку охоту до молдавських авантюр, що вже в тім самім 1578 році, в якім кат відрубав Підкові голову ві Львові, козаки вели на трон Підковиного «брата» Олександра, а в слідуючім Олександрового «сина» Петра. Очевидно, молдавські походи збагачували козаків не тільки славою, але й доброю здобичею.

Окрім молдавських походів козаки за цей же самий час роблять майже кожного року походи на татарські й турецькі володіння. В 1576 року подільські козаки, з яких рекрутувався відділ Сверчовського, спалили Тягиню (Бендери). Той же самий «гетьман низових козаків» Шах в 1577 році погромив ханського посла, що їхав з Москви. Татари помстилися за це наїздом на південну Волинь. Війна з Москвою, в якій козаки брали участь в 1579-81 роках, трохи відтягла була увагу козаків, але в 1582 р. війна ця скінчилась, і козаки знову виявляють свою активність в боротьбі з татарами. Коли у відповідь на татарські скарги король прислав свого урядовця Глембоцького розслідувати справу, козаки його втопили. Правда, злякавшись свого вчинку, вони сами видали одинадцять ніби винуватців; гетьман, князь Михайло Ружинський прислав їх, закутих у кайдани, до Київа.

Під кінець 80-х років козаччина дуже помітно зростає, приймаючи в свої ряди все більше число панських підданих, які кидали свої оселі й тікали на Низ, незадоволені панщизняними порядками, які все скріплялись, ідучи з заходу на схід. Отже цікаво приглянутись ближче до соціяльного складу козаччини за цих часів, бо власне тут лежить одна з головних причин тих конфліктів, які дуже рано, вже в кінці XVI віку виникають поміж козаччиною й польською державністю. Безперечно, зерном і основою козаччини було вільне міське й сільське населення українських земель Великого Князівства Литовського: міщане й нижчі категорії шляхетського стану. Середня шляхта й навіть представники української аристократії постачали переважно провідників і ватажків козаччини. Так було принаймні до часів Люблинської унії й масового колонізаційного руху, який охопив степову Україну після переходу її зпід Литви під польську зверхність. Великі маси сільської української людности присунулися ближче до козаччини, і в цих масах, які скоро почали виявляти своє незадоволення з соціяльно-економічних порядків, що їх несла Польща на Україну, відкрились невичерпні кадри для поповнення козаччини. Більш активні елементи серед незадоволеної селянської маси знайшли для себе в козаччині бажаний вихід. Козацькі ряди починають відразу дуже поширюватись. Коли в половині XVI віку козаків нараховувано тисячами, то в кінці того ж самого століття їх можна рахувати на десятки тисячів. Нові козаки зпоміж селянства приносять з собою новий дух опозиційного настрою проти самих основ того суспільного устрою, який запанував на східній Україні. Знов же таки вся маса селянської людности, яка не могла покинути своїх родин, своєї хати й свого поля, почала бачити в козаках людей особливо для неї симпатичних, які при нагоді можуть виступити в її обороні. Між козаками й селянським населенням простягаються незримі нитки взаємного розуміння й певної спільности інтересів.

І цей духовий звязок козаччини й селянської маси дуже скоро виявився в реальних формах підчас перших отвертих конфліктів між козаками й польскою державою. Українська історична традиція перенесла на ці перші конфлікти риси, характеристичні для пізніших часів, коли боротьба українських козаків з Польщею прийняла дійсно характер боротьби національної: в цій традиції, яка довго держалась в українській історіоґрафії аж до кінця XVI віку, провідники перших козацьких рухів наділялись героїчними прикметами й були оточені ореолом борців за віру й за народність. На цім ґрунті виросло чимало легенд, які лиш в недавні часи були розвіяні історичною критикою.

Говорючи про початок козацьких рухів, не треба забувати, що в межах самої козаччини в останнім десятилітті XVI віку все яскравіше помічається певна класова диференціяція: з одного боку більш заможні, статечні козаки, які мали свої господарства, хутори, пасіки, які мешкали іноді доволі глибоко в краю, наприклад, в Київському Поліссі, живучи на землях королівських, церковних, а іноді й приватних. Це з них головно набирались козаки на службу в тих полках, що їх формовано було за Стефана Баторія. Це був більш консервативний, лояльний елемент, котрий не так то легко було підбити на якусь авантуру. Їх звали козаками «городовими», в протилежність до козаків низових, запорожських в точнім розумінні слова. Ці низові козаки складали другу категорію козаччини, більш рухливу, більш опозиційно настроєну, власне тому, що вони чим далі, то все більш вбирали в себе елементи, незадоволені соціяльним ладом, який скріплявся на Україні з поширенням панського господарства. Козаччина низова в своїх перших же виступах виявила дуже яскраво соціяльний характер своїх рухів і зразу ж знайшла відгук серед широких народніх мас.

Цей перший виступ звязаний з іменем Криштофа Косинського, шляхтича з Підляшшя, про якого властиво й досі напевно не відомо, чи він був поляк, чи українець, католик, чи православний. Перша звістка про нього зустрічається в листі запорожського кошового Богдана Микошинського, де про Косинського згадується, як про заслуженого члена запорожського товариства. В 1590 році він, разом з кількома козацькими провідниками шляхетського походження, дістав від короля маєтність на Київщині. Але староста Білоцерківський, Ян Острожський, не допустив його заволодіти подарованою маєтністю. Це дуже обурило Косинського, він зібрав ватагу козаків — низових, а може й городових, і кинувся з ними в кінці 1591 року грабувати маєтності князя Острожського. Друга ватага козаків отаборилась в містечку Трипіллі над Дніпром. Правительство призначило для слідства й кари над своєвільцями комісію, до якої попав і козацький «старший» від уряду Язловецький. Комісія зібрала військо й рушила на козаків, які засіли з гарматами в Трипіллі разом з Косинським Але комісія нічого не вдіяла, бо здобувати Трипілля штурмом не зважилася. Пропонувала козакам видати Косинського, але ті не погодились на це, і тоді комісія обмежилась тим, що умовилась з козаками, що вони не будуть більше своєвільничати й виберуть собі іншого ватажка замість Косинського. Тимчасом козацький рух знайшов відгук серед селян за Дніпром, на Волині й на Поділлі. Цілий 1592 рік прокидались селянські розрухи то тут, то там. Та й сам Косинський не залишає у спокою маєтностей Острожських та інших панів, що були з ним за одно. Це викликало велику трівогу серед українських панів і шляхти, і вони рішили своїми силами приборкати Косинського. Мобілізовано було шляхту Волинського воєводства, на чолі став сам старий князь Костянтин Острожський, і на початку 1593 року під містечком Пяткою (близько Житомира) стався справжній бій. Козаки були побиті, залишили дві тисячі вбитих (інші кажуть — три тисячі), 26 гармат і кілька коругов. Косинський мусив піддатися й заключити умову, якою козаки зобовязувалися скинути Косинського й вибрати собі іншого старшого, забратися за пороги й тихо там сидіти. Мусили повернути все пограбоване майно, а селяне, які пристали були до козацького війська, мали повернутись до своїх панів. Косинський по умові тричі вклонився князю Острожському й його синам і був одпущений на волю з своїми козаками.

Але Косинський не вгамувався. Він зараз же почав готовити реванш і вже в маю 1593 року притяг під Черкаси з двома тисячами козаків і арматою, відкрито похваляючись помститись над учасником свого погрому під Пяткою князем Олександром Вишневецьким. Але тут по одній версії загинув в бою з Вишневецьким, а по другій просто під час пяної сварки в шинку. Але це може б не зупинило козаків у їхніх ворожих замірах проти панів і шляхти, якби козацьку увагу не відтягли, правда, на деякий лише час, справи зовнішньої політики.

В 1592-93 роках на Заході відновились плани європейської коаліції проти турків. Головними ініціяторами цієї коаліції виступали з одного боку римський папа Климент VIII, а з другого — цісарь Рудольф II. Відгомони цих планів долетіли й на Україну, де їх гарячим прихильником явився київський католицький біскуп Йосиф Верещинський, котрий носився з ідеєю ліги проти турків, до якої мали бути притягнені й українські козаки. До цієї думки пристав і той самий князь Януш Острожський, який ще вчора розбив козаків під Житомиром. Може бути, він хотів звернути надмір козацької енергії проти турків, замісць того, щоб вони руйнували панські маєтки. Так або інакше, але про запорожських козаків, яко про бажаних спільників в боротьбі з турками, прочули рівночасно і в Римі, і в Празі. Папа вислав в осени 1593 року спеціяльного посла до козаків, хорватського священика Комуловича, який віз з собою 12.000 золотих дукатів, задаток козакам за їх участь в турецькій війні. Але Комулович не доїхав до козаків; він обмежився тим, що зустрівшися на Поділлі з двома козацькими ватажками (один з них був Наливайко, котрий скоро після того наробив богато шуму) і передав їм гроші для козаків. Більш пощастило цісарському послові, шляхтичеві Ериху Ласоті, який вибрався з Праги весною 1594 року. Він доїхав аж до Запорожської Січи й тут кілька тижнів вів пертрактації з козаками. Він передав їм подарунки від цісаря: труби, бубни, корогви і 8.000 дукатів. Але козаки, видко, уміли цінити свої послуги, бо дуже довго торгувались і ставили з свого боку ріжні умови. Ласота застав на Січі післанця од московського царя, який прибув з аналогічною метою: намовляти козаків до походу проти татар. Безпосереднього успіху місія Ласоти не мала: козаки обмежились невеличкими диверсіями проти татар, і до серйозніших операцій між ними й турецько-татарською стороною на цей раз не дійшло. Зате українська історіоґрафія збогатилась прекрасним дневником Ласоти, в якому він докладно змалював свою подорож од Праги через Київ на Запорожжя й назад. Цей дневник служить дорогоцінним джерелом для початкової історії козаччини.

Що козаки не мали цим разом великого бажання битись з татарами та турками, до чого їх раніш не треба було закликати й заохочувати подарунками, бо вони вважали це за свій святий обовязок, — це можна пояснити тим, що у їх розпалилася охота до подвигів і поживи на іншому фронті: на тому, куди їм недавно показав шлях Косинський, а саме грабувати панські й шляхетські маєтки. Чим можна пояснити такий зворот козацької енергії? Нічим іншим, як тільки тим, що козацькі ряди за останні роки наповнялися втікачами з селянської верстви, які принесли з собою дух злоби проти кріпацьких порядків і бажання помститися на своїх недавніх гнобителях. Ці козаки з селян під проводом підприїмчивих ватажків, потягли за собою, як ми зараз побачим, і старих «статечних» козаків, які сиділи понад середнім Дніпром, на теперішній Київщині. Коли українському селянству дошкуляла панщина, яка чим далі, то все більше скріплювалася на Україні, під впливом нових порядків, то наддніпрянській козаччині дошкуляла польська адміністрація, яка чим далі, то все більше старалася обмежити їх волю й прибрати їх ближче до рук.

Провідником нового козацького повстання став Северин Наливайко, міщанин з містечка Сатанова над Збручем. Дехто з істориків гадає, що він був шляхтич. Батько Наливайка за щось потерпів від власника містечка Гусятина Калиновського. Як сам Наливайко писав потім в однім листі до короля, «пан Калиновський мому батькові, що був у мене один, без усякої прачини полатав ребра, і тим батька мого світу позбавив». Помстою за батька пояснялося згодом плюндрування маєтків Калиновського. Старший брат Наливайка священик Даміян жив при дворі князя Костянтина Острожського й брав близьку участь в культурно-просвітній роботі Острожського осередку. Був у нього ще й молодший брат і сестра. Северин Наливайко козакував з молодих літ. Один з сучасних письменників каже, що з його був добрий пушкарь. Той же самий письменник (Бєльський) оповідає, що Северин Наливайко був дуже гарний на вроду й взагалі людина дуже здатна. Наливайко служив якийсь час у міліції князя Острожського й мусив разом з ним воювати Косинського й битися проти козаків під Пяткою. Як думають деякі дослідники, це й поріжнило Наливайка з Острожським. Він покинув його, і вже в слідуючім 1594 ми бачимо його в ролі отамана козацького відділу (можливо, навербованого за панські гроші, привезені Комуловичем), з яким він оперує проти турків в теперішній південній Бесарабії. Маючи дві з половиною тисячі козаків, він погромив турецькі осади на нижнім Дністрі, а від татар одбатував кілька тисяч коней. Він посилає післанців на Січ і закликає низових козаків до спілки. Звідти прийшло кілька тисяч козаків з своїм гетьманом Григорієм Лободою.

Вже сучасники, говорячи про Лободу й Наливайка, підкреслювали ріжницю між ними і між їхніми військами. Лобода був представником статечної частини козацтва. Він сам одружений з шляхтянкою, купив собі маєтність на Київськім Поліссі, був у добрих відносинах з українськими панами, шляхтою й духовенством. Під його проводом стояли козаки орґанізовані, напів визнані польським урядом, ті, що з їх комплектувалися реєстрові полки. Наливайко хоч і походив з статечної родини, мав під собою дружину, зложену найбільш з селян, що повтікали від своїх панів. Тепер доля звязала і Наливайка й Лободу до купи, але обидва відділи тримались якось окремо, а між самими ватажками панувало суперництво й якесь взаємне недовірря. Треба ще додати, що Лобода виявив значний стратегічний талант у пізнішій війні з польською державою.

Сполучене військо Наливайка й Лободи в осени 1594 року вирушило в поход на Молдавію. Було його коло 12.000 під 40 корогвами, серед них дві цісарські, прислані Рудольфом II. Вони перейшли Дністер під Сорокою, розбили господаря Арона, взяли його столицю Яси й спустошили ввесь край. Господарь мусив зріктися турецького підданства й присягти на вірність цісареві. Козацький сотник Демкович сам приймав від господаря цю присягу, а Наливайко сповістив польського короля листом про свої подвиги. На початку 1595 року Лобода й Наливайко, вже як спільники Арона, разом з його військом ходили на турецькі городи Тягиню, Білгород і Килію. Замків не добули, але спустошили всю околицю; потім козаки весною повернулись на Брацлавщину.

Певна річ, польському правительству були не до вподоби такі козацькі вчинки, що вже зовсім виходили поза межі їхньої компетенції, як підданих Польської Річи-Посполитої, але воно постаралося використати становище, яке утворилося в наслідок козацької інтервенції до молдавських справ. Коронний гетьман Ян Замойський сам вирушив з військом до Молдавії й посадовив на господарський трон боярина Еремію Могилу, який визнав над собою польський протекторат. Могила порозумівся з Туреччиною, і та з свого боку признала його господарем. Козакам Замойський наказав не втручатися більше до молдавських справ і вертатися на Низ.

Але козаки не думали забиратися з Поділля. Вони розложилися на шляхетських маєтностях і вимагали собі «стацію», себто удержання, а де не діставали добровільно, брали сами, чинячи всякі насильства й збитки. Коли шляхта зібралася, узброївшись, до Брацлава, щоб приборкати козаків, Наливайко напав на неї з своїми козаками, побив і розігнав. Брацлавські міщане, які здавна були не чужі козакуванню, пристали до козаків і захопили місто Брацлав цілком у свої руки. Тільки в осени 1595 року, коли прийшло польське військо з гетьманом Жолкєвським, воно приборкало брацлавських міщан. Тимчасом Наливайко вирушив був знову в поход на Угорщину, але скоро вернувся й пішов в осени просто на Волинь, пограбував місто Луцьк, далі пішов на Білорусь, напав на Слуцьк і взяв з нього контрибуцію, далі пограбував Бобруйськ і Могилів. Коли надійшло литовське військо, Наливайко одбився від нього й вернувся на Волинь. Саме тоді вислав він згаданого вже листа до короля, де описував всі свої подвиги в Молдавії, а свій рейд на Білорусь представив як невинну екскурсію, щоб роздобути воєнні припаси й поживу. Себе і своє військо він пропонував до послуг Річі-Посполитій.

В той час як Наливайко оперував на Білій Руси, Лобода розложився з своїми козаками в Овручі, на Київськім Поліссі й так само поводився своєвільно, як і Наливайко, хоч і не допускався таких грабунків. Один козацький відділ під проводом Шаули пішов на Білорусь. Лобода удавав (а може казав це й щиро), що не має нічого спільного з Наливайком і не відповідає за його вчинки, але фактично значна частина Волині й Київщини опинилася в руках козаків, і життя тамошньої шляхти стало невиносиме. Саме тоді в кінці 1595 р. і в початку 1596 року кипіла завзята боротьба коло справи церковної унії. Наливайко, вернувшися з Білої Руси на Волинь, сильно пограбував маєтності Кирила Терлецького, одного з головних справців унії. Досталося й іншим прихильникам унії. Це дало привід ворогам православного діла закидати православним спілку з «наливайківцями», а в українську історіоґрафію Наливайко перейшов з ореолом борця за православіє. Тільки досліди Куліша та інших пізніших істориків показали, що релігійний момент зовсім не грав жадної ролі в акції Наливайка: вона носила характер руху чисто соціяльного.



Рух Наливайка та його відгуки серед нижчих верств українського населення примусили нарешті польське правительство вийти з пасивного стану, — досі воно обмежувалось лиш висиланням до козаків наказів, щоб припинили свої своєвільства, і вжити рішучих заходів. Воно доручило польному гетьманові Сталіславові Жолкєвському приборкати козаків, як повстанців, оружною рукою. Жолкєвський, один з кращих полководців свого часу й людина дуже розумна виступив весною 1596 року з невеликим, але добрим військом і значчною артилерією. До нього прилучилися по дорозі кілька українських панів із своїми відділами. Помічником Жолкєвського й його правою рукою був князь Кирик Ружинський. Ще недавно він сам отаманував у козаків, але тепер козацькі грабунки допекли його до живого він бачив у них тепер своїх класових ворогів і палав помстою Жолкєвський хотів використати розкиданість козацьких відділів і розбити їх по одинці, не давши часу сполучитись до купи. Свій наступ він почав од Кремянця на Волині й кинувсь перш за все на Наливайка. Той почав відступати. Жолкєвський гнав за ним день і ніч і здогнав під Прилукою на Поділлі. Але Наливайко вислизнув і втік в уманські ліси. Поки Жолкєвський робив екзекуції над Наливайковими прихильниками в Брацлаві, Наливайко скорим маршем рушив на Корсунь і під Білою Церквою сполучився з запорожцями, що були тепер під проводом Шаули й мали при собі армату. Тут вони добре побили авангард Жолкєвського, що був під командою Ружинського але мусили мерщій відступати до Дніпра, бо вже наближався сам Жолкєвський. Він таки здогнав козаків по дорозі на Трипіллі, і коло урочища Гострий Камінь стався бій. Козаки заложили табор з возів і відбивалися завзято. Шаулі гарматна куля одірвала руку. Козаки вибрали гетьманом замість його Наливайка. Жолкєвський не міг нічого вдіяти відступив до Білої Церкви й послав по підмогу. Козаки перейшли Дніпро, й на раді в Переяславі Наливайка було скинуто й вибрано гетьманом Лободу. В Переяславі зібралось багато городових козаків з жінками, з дітьми. Багато селян, що пристали до козаків також мабуть мали при собі родини. Це потім дуже утруднювало військові рухи. Козаки безнастанно радились в Переяславі, що їм далі робити: одні казали, що треба йти за московську границю й віддатись під протекцію царя; другі радили йти під кримського хана й потім разом воювати проти Польщі; були й такі, що готові були здатись на ласку Жолкєвського. Тимчасом Жолкєвський одержав підмогу з Польщі й з Литви та рушив на Київ. Козаки, довідавшись про це, вислали флотилію чайок під проводом Каспара Подвисоцького не допустити його до пререправи через Дніпро. Але польська артилерія відбила їх, а Жолкєвський встиг переправитись через Дніпро в іншім місці. Козаки спробували вступити в переговори, але Жолкєвський зажадав видачі ватажків повстання, на що козаки не пристали. Лобода повів тоді козаків в глиб полтавських степів, думаючи, що Жолкєвський туди не піде. Але Жовлкевський рушив у погоню й обложив їх з усіх боків на річці Солониці близько від Лубен. Було це в кінці мая 1596 року. Серед козаків почалися незгоди й сварки, й під час однієї гарячої суперечки Лободу було вбито. Але рада вибрала в гетьмани не Наливайка, а полковника Кремпського. 16 мая Жолкевський почав справжню облогу. Два тижні громив він козацький табор з гармат і кілька разів посилав свої полки на штурм, але козаки їх відбивали. Становище козацького табору було дуже тяжке. Здатних до бою козаків було 6.000, але стільки ж було жінок і дітей, крім того багато коней і худоби. Не стало паші, поляки відрізали табор від води, почалися хвороби. Тим часом гармати ввесь час громили табор зблизька. Була ще надія на підмогу, дійсно, з Низу плив на байдаках з Запорожжя Каспар Подвисоцькии з свіжими силами. Тоді Жолкевський наказав стріляти без перерви. Після двохденної канонади дух обложенців був зломлений. Побачивши, що Жолкєвський готується до рішучого штурму, вони почали переговори й нарешті капітулювали на ласку переможця: видали Наливайка, Шаулу та ще кілька ватажків, видали зброю, в тім числі 20 цілих гармат, видали свої клейноди, серед яких були корогви цісаря Рудольфа II й ерцгерцога Максиміліяна, срібні труби, булаву. Одначе це їх не врятувало. Розлючені довгою й важкою облогою, польські жовніри кинулись на обезброєних козаків і почали їх рубати. Полягло кілька тисяч людей. Тільки 1500 конним козакам під проводом Кремпського удалося вирватись з табору й утікти на Запорожжя. Туди ж повернувся й Подвисоцький з своїми козаками, не змігши пробитись до Солониці.

Жолкєвський поїхав з своїми трофеями до Львова, де його дожидав король. Тут було страчено козацьких ватажків, крім самого Наливайка, якого повезли до Варшави, де й стратили 11 квітня 1597 р. Польські й козацькі літописці кажуть, що його дуже мордували в тюрмі. Щодо самої смерти Наливайка, то склалася версія, ніби його живим спалено в мідному бику. Були ще й інші легенди про спосіб його замордування, але в новіші часи доведено, що все це вигадки жорстокої фантазії сучасників, і що Наливайкові просто відрубано голову. Іван Франко зясував і літературну історію легенди про страту Наливайка (в статті «Наливайко в мідянім биці» у Науковім Збірнику на честь М. Грушевського, Львів, 1906).

Ефект солоницького погрому був величезний. Козацька небезпека прийняла була в очах польського громадянства грізні розміри. Під впливом цих настроїв варшавський сойм весною 1597 р. проголосив козаків ворогами держави: perduelles et hostes patriae. Заряжено було конфіскату козацького майна, гетьману доручено «винищити їх до останку». Одначе всі ці постанови залишились на папері. Перш за все козацьке гніздо за порогами не було знищене, і козаки, які врятувались після солоницького погрому, знайшли там притулок. Військо Жолкєвського само було так виснажене тяжкою кампанією, що не могло зробити експедиції на Січ. Туди по прежньому збирались втікачі з України, і число їх побільшилося всіми тими, хто тікав од панської помсти за участь в повстанні. Правда, в осередку самої козаччини настав внутрішній розлам: одна частина козаків, бувші реєстрові, тужили за своїми родинами й за хатами, вони хотіли заслужити льояльним поступованням амнестію від польського уряду й повернутись до своїх наддніпрянських сел. Вони старались вислужитись перед урядом, обороняючи гряниці від татар. З другого боку, козацька голота, люде безрідні, всякі втікачі, яким не було повороту й які не мали, що тратити, додержувались ворожого супроти уряду настрою. Не раз діло доходило до взаємної усобиці. Але скоро всіх помирила зовнішня війна, в якій самому польському правительству була потрібна козацька поміч.

Спочатку в 1600 році настало знову замішання в молдавських справах, і козаки в числі 4000 оперують тут в рядах польської армії. В слідуючім 1601 році сойм формально касує свою «баніцію» проти козаків і накази про їх знищення, а козаки беруть участь у війні проти шведів в далекій Ливонії. Так було привернуто знову легальне становище козаків, і помалу забувалися рани, завдані обопільно в повстанні Наливайка.

 

Література до розділу 13


Для церковної унії:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905 і VI, Київ, 1907.

Митрополитъ Макарій, Исторія русской церкви, т. IX і XI.

И. Чистовичъ, Очеркъ исторіи западнорусской церкви, 2 т., Петербургъ, 1882-1884.

I. Pełesz, Geschiehte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältensten Zeiten bis auf die Gegenwart, 2 т., Wien 1879-81.

Б. Бучинський, Змагання до унії руської церкви з Римом в 1498-1506 роках, «Записки Українського Наукового Товариства», тт. IV, V, VI, Київ, 1910-11.

Б. Бучинський, Студії до історії церковної унії, «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 108, 111, 112, 114, 115, Львів, 1912-13.

М. Кояловичъ, Литовская церковная унія, 2 т., Петербург, 1859-62.

Ор. Левицкій, Южнорусскіе архієреи въ XVI-XVII вв., «Кіевская Старина», 1882, І, і «Памятники старины въ западныхъ губерніяхь, изд. Л. Батюшковымъ», т. 3, Петербург, 1885 (І. Потій і К. Терлецький)

L. Likowski, Unia Brzeska, Poznań, 1896, (укр. переклад: «Берестейська унія», Жовква, 1916).

A. Prochazka, Dążenia do unii za Jagiełły, „Przegląd Powszechny", 1896, VI i VII. Його ж: Z dziejów unii brzeskiej, „Kwartalnik Historyczny", 1896. Його ж: Unia brzeska, „Przegląd Polski", 1896, XII.

A. Lewicki, Unia Florencka w Polsce, „Rozprawy Akad. Um.", t. 37, Kraków, 1899.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба православного западно-русскаго дворянства съ церковной уніей (до 1609 г.). Петербург, 1901.

Ф. Кудринскій, Судьба екзарха Никифора въ западной Россіи, «Кіевская Старина», 1892, VI і VII.

І. Franko, Z dziejów synodu brzeskiego 1596 r. „Kwartalnik Historyczny", 1895, І. «Ювілейна книга в 300-літні роковини смерти м. Іпатія Поті я», Львів, 1914.

 

Про полемічну літературу кінця XVI — початку XVII в. — в курсах історії української літератури С. Єфремова, М. Возняка й М. Грушевського, а крім того спеціально:



М. Грушевський, Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці, Відень, 1919.

А. Архангельскій, Борьба съ католичествомъ и западно русская литература конца XVI и первой половины XVII в., Москва 1888.

П. Харламповичъ, Западно-русскія православныя школы XVI и начала XVII вв. Казань, 1898.

К. Студинський, Пересторога, руський памятник початку XVII віку, Львів, 1895.

Н. Скабалановичъ, Объ АпокрисисЂ Христофора Филалета, Петербург, 1873.

О. Макарушка, Огляд літературної діяльности Іпатія Потія, Львів, 1914.

Н. Петровъ, Западно-русскія сочиненія XVI в., «Труды Кіевской Духовной Академіи», 1894, II-IV.

Ів. Франко, Іван Вишенський і єго твори, Львів, 1895.

Н. Сумцовъ, Іоаннъ Вишенскій, «Кіевская Старина», 1895, VI.

А. Крымскій, Иванъ Вишенскій, его жизнь и сочиненія, «Кіевская Старина», 1895, IX-X.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, т. II, Петербург, 1874.



 

До історії перших козацьких рухів:



М. Грушевський, Історія Украіни-Руси, т. VII. Київ, 1909.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII століть (1591-1603), «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», тт. 60-64, Львів, 1904.

Н. Василенко, Очерки по исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

Н. Костомаровъ, Бунтъ Косинскаго и Наливайка, «Собраніе Сочиненій», кн. I. Петербург, 1903.

Ф. Николайчикъ, Первыя козацкія движенія въ РЂчи Посполитой, «Кіевская Старина», 1884, III-IV.

Dr. Antoni J, (Иосиф Ролле) Semen Nalewajko, opowiadanie z końca XVI w., „Opowiadania historyczne", Warszawa. 1882. Його ж: Książe Bazyli Ostrogski i jego zatarg z Kosińskim, там же, с. IV, Lwów, 1891.

Є. Барвінський, Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климентія VIII з козаками року 1593 і 1594, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. X, Львів, 1895.

ЗМІСТ

Розділ 14

Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії



Хоча урядові круги й рішили приборкати козаччину до краю, а солоницький погром, здавалось, завдав їй смертельний удар, про те в дійсності козаччина пустила вже занадто глибокі коріння на українському ґрунті. Правда, після погрому на Солониці внутрі самої козаччини загострюються протилежності між статечними городовими козаками, які хотіли вернути собі легальне становище в польській державі, які мали своє майно, своє господарство, і козацькою голотою, якій нічого було губити і якій взагалі не було місця в суспільстві Річи Посполитої. Антагонізм між Лободовцями й Наливайківцями знову випливає наверх і виявляється в тім, що деякий час, безпосередньо після солоницької кампанії, кожна з двох, незгідних між собою груп вибірає собі окремих ватажків. Більш лояльні козаки, що шукали примирення з урядом, вибрали собі за старшого якогось шляхтича Христофора Нечковського. На чолі непримиренної партії стояли борці з кампанії 1595-96 років Подвисоцький та Кремпський. Трохи згодом на чолі першої групи стоїть Тихон Байбуза, на чолі другої Федір Полоус. Але обставини склалися так, що саме польське правительство мусило йти на зустріч примиренню з козаками. Якраз з початком XVII століття для Польщі наступає доба безпереривних війн, спочатку волошської, потім шведської й нарешті московської. Козаки стають потрібні, і це мабуть впливає так, що вони сами між собою доходять до якогось порозуміння, та вже в 1600 році на чолі цілої козаччини стоїть гетьман Самійло Кішка. Ця особа дуже спопуляризована знаменитою думою, найдовшою й найдокладнішою з усіх, де оповідається про те, як гетьман запорожський Кішка Самійло, після довголітнього перебування в турецькій неволі на ґалері, робить з полоненими козаками повстання, опановує ґалеру, вирізує турків і щасливо вертає на Україну. Що такі випадки визволення козаків з неволі дійсно траплялися, про це ми маємо ряд автентичних звісток, але чи саме з Кішкою трапилася така пригода, про це документальних даних немає, і взагалі історичні відомості про Кішку доволі скупі. Але те все, що звісно, свідчить, що Кішка був доволі зручний політик. В 1600 році волошський воєвода Михайло почав війну з молдавським господарем Могилою, який тягнув до Польщі. Треба було йому помогти, і польський уряд звернувся до козаків. Вислано було для переговорів Яна Оришевського, який колись сам гетьманував над козаками. Але Кішка виставив свої умови: щоб скасовано було над козаками баніцію (оповіщення поза законом), повернуто вільності з часів Стефана Баторія, визначено певну платню за службу й прислано корогву (це мало б служити зовнішнім символом легалізації козацького війська). Про все це писав Кішка в листі до короля Жигимонта III. Король пообіцяв, що піддержить козацькі бажання на соймі, і тоді коло 4000 козаків рушило на допомогу коронному гетьману Замойському й відбуло з ним поход у Валахію. Коло Плоєшт сполучене польсько-козацьке військо розбило Михайла, і Замойський посадив на волошський трон Могилиного брата Семена Могилу й поспішив назад до Польщі, бо там уже починалася нова війна на півночі: як звісно, Жигимонт III, з шведської династії Ваза, по смерти свого брата Івана Вази в 1592 році, внаслідував шведський трон і один час правив обома державами. Але як фанатичний католик, Жигимонт не був популярний в лютеранській Швеції, і це використував його дядько, герцог Карл Зюдерманландський, що сидів у Швеції, як регент у відсутності короля. Він оповістив себе у 1598 році королем, окупував Естонію і в 1600 році вже загрожував польській Ливонії (т. зв. Інфлянтам). Почалася війна. Замойський став закликати козаків до Ливонії. Знову Кішка в делікатній, правда, формі, поставив свої старі вимоги. Тимчасом у січні 1601 року зійшовся у Варшаві сойм, і козаки прислали на нього свою депутацію. Сойм ухвалив скасувати баніцію для тих козаків, які підуть на шведську війну. Ті з козаків, які, працюючи по городах, мешкали в королівських маєтках, мали підлягати королівським старостам, а ті, що мешкали по панських маєтностях, мали підлягати юрисдикції панів. Хоч це й не було повне задоволення козацьких бажань, але саме головне для козацтва було досягнуте: баніцію з нього здіймалося, й воно переходило на легальне становище.

Козацький відділ з 2032 людей узяв участь в операціях у Ливонії. Зберігся документ про видачу йому платні, й це дає змогу познайомитися з складом того козацького відділу: він ділився на 4 полки по 5 сотень в кожному. Сотня ділилася на десятки. Тих десятків було 152. На чолі відділу стояв гетьман — Самійло Кішка, при ньому був обозний і писарь. На чолі полків стояли полковники. Кожен полковник мав двох осаулів, 4 сотників і 50 десятників. При війську було три пушкарі, один прапорщик, сурмач, трубач і троє возних. Як бачимо, організація нагадує ту, яку застав на Січі Ласота й яка в головних рисах та сама, яку ми знаємо з пізніших часів. Узброєні були козаки рушницями й списами.

Поход був тяжкий. В бою під Фелліном сам Кішка наложив головою. Замість його вибрано Гаврила Крутневича, що вже раніше був на цьому уряді. Козаки багато натерпілись у спустошеному краю, але й сами пограбували не мало. Після перших успіхів правительство побачило, що війна затягається, бо у нього не було флоту, а шведи, маючи флот, успішно блокували побережжя й держалися в приморських містах. Запал до війни почав остигати, і козаки перші покинули фронт та рушили через Білорусь до дому. По дорозі вони чинили страшенні ґвалти й насильства, як про це оповідає один білоруський літопис. Місто Витебськ, яке хотіло боронитись від них, вони взяли силою й дуже пограбували. Вернувшись до дому, козаки дуже пишалися своїми «заслугами» перед державою й забули всякі недавні обмеження й заборони.

Вони зразу ж обернули свою енергію на південь і весною 1602 року пропонували свої послуги молдавському господарю. Той не прийняв козацьких послуг, і тоді козаки на 30 чайках і кількох одбитих у турків ґалерах виплили в море й під Кілією погромили турецький флот. І в дальших роках козаки шарпали то турків, то татар. Число їх дуже зросло і вони поводилися на Україні все вільніше. Король і шляхта почали трівожитися і вже жалували, що знесено було баніцію. Але тут розпочалася московська авантюра, і перед козаками відкрилося нове широке поле для попису. Починалася так звана московська смута й польська інтервенція до московських справ.

Як звісно, ця смута, підготовлена політичними й соціяльними потрясеннями, які пережило московське царство в часі панування Івана IV, почалася формально з появи претедента на царський престол, загадкової особи, яка видавала себе за царевича Дмитра, ніби то сина Івана Лютого. Довший час історіоґрафія вважала його за креатуру єзуїтів, підготовлену й виставлену в цілі опанування православним сходом. Але в останні часи історики схиляються до думки, що це була креатура московської боярської партії, яка висунула його, щоб скинути Бориса Годунова, цього parvenu серед московської аристократії. Таємний претедент появився в Польщі, як слуга князів Вишневецьких, і оповістив свій намір добувати московський престол. За мовчазною згодою уряду він зформував собі дружину з добровольців і з нею рушив через Україну на Москву. Вона складалась переважно з польсько-української шляхти. Цілий ряд погряничних українських магнатів, які фігурували колись, як козацькі ватажки, опинились тепер у війську «царевича». Нарешті до нього приєдналося 12.000 запорожців. В 1605 році Димитрій опановує Москвою. Але це була тільки прелюдія до довгої політичної й соціяльної революції, яка обхопила московську державу, яка привела до польської й шведської інтервенції і з якої Москва вирятувалась ціною страшних зусиль та великого патріотичного підйому аж в 1613 році. В усіх перипетіях цієї революції українська козаччина так само, як козаччина великоруська — донська, взяла дуже близьку участь. Ми бачимо козаків в рядах війська ріжних самозванців і просто грабіжників, які шарпали московську землю, бачимо їх і в рядах королівського війська, яке ходило на Москву, щоб там посадити царем польського королевича Володислава. Число козаків страшенно намножилось. Так, у війську короля Жигимонта, яке брало в 1609 році Смоленськ, було аж 30.000 козаків, і майже стільки ж козаків оперувало на Сіверщині та по других провінціях московської держави. Козаки дозволяли собі страшенну сваволю не тільки в ворожих землях, але і в себе вдома. Українська шляхта гірко нарікала на цю козацьку сваволю, сойми виносили грізні ухвали проти козаків. Але, розуміється, ці ухвали не мали реального значіння, доки Польща воювала з Москвою. Козацька активність виявлялася не тільки на московськім терені: в той же самий час, як одні козаки воюють на півночі, другі обертають свій розмах проти турків. В 1606 р. флотилія козацьких човнів здобуває Варну на Чорнім морі. Ця подія знайшла свій відгук у народній пісні, записаній на початку XIX віку в Галичині. В 1608 році козаки здобувають Перекоп, який одділяє Крим од континенту. В 1609 році вони оперують на нижнім Дунаї, палять турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород (теперішній Акерман). Розуміється, все це були тимчасові здобутки, укріпитися в цих містах і вдержати їх в своїх роках козаки не мали сили, але самий факт здобуття сильних турецьких фортець в таких далеких краях показує широту козацького розмаху.

Евакуація Московщини польським військом в 1613 році й тимчасове замирення на цьому терені примушують козаків звернути цілу свою активність проти турків і татар. Польське правительство дивилось на це крізь пальці, бо бачило в цьому найкращий вихід для нагромадженої козацької енергії, дарма, що це могло накликати грізний реванш з боку турків. Роки 1614-1620 були справжнім героїчним періодом в історії запорожських козаків. Їхні сміливі морські походи можуть порівнятись тільки з морськими походами їх предків, русів старокнязівської доби. Обєкт походів той самий: прежня Візантія, теперішній Царьгород, або ж Чорноморське побережжя в Малій Азії й Криму. І мета та сама: поживитися на кошт багатих турків, так як колись живилися коштом багатих греків. Але в руйнуванні татарського побережжя в Криму ми добачаємо ще й інший мотив: це реванш татарам за їхні набіги на українські землі, відплата за ту руїну, яку вони там чинили, бажання визволити українських невільників, яких було повно в Криму, і взагалі — ослабити це страшне гніздо хижаків, яке вже більше сотні років тягло живі соки з України, пожирало цвіт її населення. Тому то в очах не тільки самого українського народу, але і в очах цілого тодішнього християнського світу козацькі успіхи знаходили живе признання й викликали радість. В сторонах Середньоземного моря, на Балкані та в Італії особливо уміли цінити тріюмф козацької зброї, бо там сами майже постійно вели аналогічну боротьбу з магометанським світом.

Характер козацьких нападів на турецькі міста дуже живо малює нам оповідання одного сучасника-турка. Це стосується до козацького морського походу 1614 року. «Козаки. — оповідає цей турецький свідок, — напали на кріпость Синоп, що лежить на березі Анатолії і з огляду на свої чудові околиці прозваний містом коханків. Здобувши тутешній старинний замок, козаки вирізали його залогу, пограбували й спустошили мусульманські будинки, а під кінець так спалили й знищили місто, що цей прегарний і чудовий куточок обернувся в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили ґалери і човни. Шкоди рахують на 40 мільйонів золотих. Перш ніж встигли зібрати проти них узброєних людей з околиць, козаки забрали свою здобич на чайки й поплили назад.

Султан, почувши таку новину, впав у страшенний гнів і жаль, він звелів повісити великого візиря Насух-башу, і на превелику силу жінка, дочка й інше жіноцтво ублагали, щоб султан подарував йому життя, але добре побив його будзиґаном (палицею), — чутка про це зараз же облетіла ціле місто. Візир виправдувався тим. що він уже вислав був військо й флот, щоб знищити козаків при повороті». Паша Ахмет, висланий з цим дорученням, мав задержати козаків при повороті коло Очакова й вислав туди з Білгороду військові кораблі. Так само туди були вислані кораблі й з Царьгороду під проводом Алі-Паши. Але козаки своєчасно довідались про це й поділилися на дві частини: одна поплила в обход, виладувалася на схід від Дніпрового устя й потягла свої човни суходолом на колесах. Але тут напали на них татари, й козаки втратили багато людей і здобичі. Друга частина козацької флотилії пішла пробоєм через очаківський лиман. Вона теж мала великі втрати; щоб облекшити свої чайки, козаки мусили власними руками покидати багато добра у воду. Одначе все ж таки пробились. Усього 20 людей попало в полон. Їх відіслали до Царьгороду, щоб було на кому зірвати серце. Коли до султана поприходили люде з Синопа й з плачем почали оповідати про своє нещастя, султан звелів видати їм цих 20 козаків-полонених, щоб вони, як хотіли, могли над ними помститися. Це козаки зробили в 1614 році. На слідуючий рік вони знову виплили в море й спалили місцевість між Мізевною й Архіокою — під самим Царьгородом, так що султан бачив дим. Турецька ескадра погналась за козаками, догнала їх аж коло устя Дунаю, але козаки сміливо пішли на абордаж (зчепилися з турецькими кораблями), розгромили турецьку ескадру й взяли в полон пораненого турецького адмірала. Вони захопили кілька турецьких кораблів, повели їх з собою й спалили під Очаковом на глум туркам. Потім пробилися в устя Дніпра й щасливо вернулися на Січ. Знов таки в 1616 р. морські операції повторилися ще в більшому розмірі. Велика турецька ескадра, вислана проти козаків, була цілком розгромлена коло Дніпрового лиману. Кільканадцять кораблів і коло сотні човнів попало в козацькі руки. Адмірал, який проводив ескадрою, ледве втік. Ця блискуча побіда була ділом Петра Сагайдачного, в особі якого козаччина дістала не лише хороброго вождя, але й видатного політика, котрий зумів направити козацьку силу не тільки на здобування слави й добичи, але й на користь національних інтересів усього українського народу.

Безумовно, Петро Конашевич-Сагайдачний являється найбільш видатною фіґурою, яку висунула українська козаччина перед Богданом Хмельницьким, і одним з видатніших українських діячів взагалі. Його особа й діяльність заслужили високу оцінку вже з боку сучасників і перейшли в потомство, окриті ореолом слави. Та про те ми маємо дуже небагато точних даних з його біографії. Першим науковим дослідником життя й діяльности Сагайдачного був М. Максимович, якому пощастило знайти вірші ректора братської школи в Київі Касіяна Саковича на похорон Сагайдачного, видані в 1622 р., які являються головним джерелом до біографії гетьмана. З цих віршів виходить, що Сагайдачний був шляхтичем з під Самбора в Галичині, що він вчився в Острожській школі, потім вступив до Запорожського війська, брав участь в походах на татар, турків, волохів, в Ливонію. Максимович зібрав до купи всі відомості про Сагайдачного й належно зясував його історичну діяльність (1843). Після біографії Сагайдачного, написаної В. Антоновичем в серії біографій гетьманів (1885), в якій одначе не було нових даних, появилася в 1901 р. спеціяльна розвідка І. Каманина, в якій він високо ставить заслуги Сагайдачного в ділі відродження української народности, але зовсім безпідставно вважає Сагайдачного прихильником ідеї злуки України з Москвою. Останню ревізію й оцінку діяльности Сагайдачного перевів М. Грушевський у VII томі своєї «Історії України-Руси» (1909). Він також вважає Сагайдачного талановитим політиком, який перевів у життя союз козаччини з духовною й світською інтелігенцією України й старався втягнути Польщу у воєнні підприємства, при яких козаччина робилась дуже потрібною й могла диктувати свої вимоги. Козаків він тримав у послуху й дисципліні, через що не був популярний в козацькій масі, не вважаючи на славу, якою він окрив козаччину своїми походами, і яка знайшла свій відгук у відомій народній пісні. В справі цієї пісні виникла свого часу наукова суперечка: про якого саме Сагайдачного каже ця пісня («Ой, на горі та женці жнуть»): чи про гетьмана, чи про кошового отамана часів Дорошенка — Григорія Сагайдачного? Б. Грінченко доводив, що пісня каже про отамана, І. Каманин та М. Грушевський — про гетьмана.

В останні часи вийшла монографія Б. Барвінського (1930), присвячена походженню Сагайдачного, в якій він установляє, що гетьман дійсно належав до шляхетського роду Попелів-Конашевичів у Перемишльській землі, відомого вже в XV столітті.

Коли народився Сагайдачний, — невідомо. Так само невідомо й коли саме він учився в Острозі, й коли вступив до козацького товариства. Навіть щодо одного з найблискучіших фактів його воєнної діяльности, здобуття Кафи в Криму, існують ріжні погляди, коли саме це сталося: Максимович, Антонович і Каманин думали, що це сталося в 1606 році, Грушевський відносив здобуття Кафи до 1616 року. Так само й початок гетьманування Сагайдачного Максимович відносить до 1601 року, Антонович — до 1605, Каманин — до 1606, а О. Чайківський, автор розвідки про початок гетьманування Сагайдачного, — до 1610 року. В усякому разі Сагайдачний розпочав своє козакування раніш, ніж ми застаємо його в ролі козацького гетьмана й провідника козацької політики, яким він виступає в 1616-17 роках: безперечно на чоло козаччини він міг вибитись лиш попередньою своєю козацькою службою й своїми заслугами.

Сагайдачний виступає в ролі провідника козаччини саме тоді, коли польське правительство, стрівожене зростом козаччини й її своєвільствами, почало знову пришукувати способи, як би її приборкати. Властиво кажучи, від самого початку XVII століття майже не проходило ні одної соймової сесії без того, щоб на ній так або інакше не було зачеплене козацьке питання. Виношено ухвали, щоб козаки, які жили «на городах», слухалися королівських старост, якщо мешкали в королівщинах, і панів світських або духовних, якщо мешкали на їхніх добрах; заборонявся вихід на Запорожжя й своєвільні вчинки (постанова сойма в 1607 році). В 1609 р. сойм знову радив над козацькою справою й визначив спеціяльну комісію для впорядкування відносин на «кресах». В 1611 і в 1613 роках було сконстатовано, що козаки нікого не слухають, крім своєї старшини, і знову визначено комісію, яка цим разом зійшлася в осени 1614 року в Житомирі. До неї належали дуже поважні особи: коронний гетьман Станислав Жолкєвський, князь Януш Острожський, князь Януш Заславський і Олександер Калиновський. Було викликано козацьких представників і поставлено їм умови, щоб козаки перебували тільки на Запоріжжі й несли там охоронну службу проти татар та турків; за це вони мають діставати 10.000 золотих і 700 штук сукна річно; старшого мав призначати в імени короля коронний гетьман; ті ж козаки, що пробували по городах, мали слухатись старост і панів, і ніякої окремої козацької юрисдикції тут не мало бути. Без дозволу короля козаки не повинні були робити ніяких походів і приймати до себе своєвільних людей. Козацька відповідь не збереглася, але відомо, що вони тими умовами не були задоволені. Одначе признання за козаками, що діставали платню, свого козацького суду й управи, було офіціяльним підтвердженням козацької автономії. Та коли правительство ніколи не виплачувало, як слід, обіцяної платні, то й козаки не зважали ні на які постанови й обмеження. В 1614-1617 роках особливо зростає козацька активність на Чорному морі.

На чолі козацької ескадри Сагайдачний весною 1616 року розгромив турецький флот коло устя Дніпра, взяв кільканадцять ґалер і коло сотні човнів. Потім поплив круг Кримського побережжя, напав на Кафу (Теодосію), цей страшний невольницький ринок, здобув її й спалив, при чім було визволено з неволі багато полонених. В осени тогож самого 1616 року козаки перепливають Чорне море, здобувають Трапезунт. На них ударила турецька ескадра під проводом адмірала Цікалі-Паши, родом генуезця, але козаки розбили її й потопили три ґалери. Потім вдарили на самий Босфор, пограбували побережжя й поплили назад. Їх стерегла друга турецька ескадра під проводом Ібрагіма-Паши коло Очакова, щоб заступити дорогу, як козаки будуть вертатись назад. Але вони довідались про це заздалегідь і, замість вертатись Дніпром, поплили в Азовське море і звідти малими річками й волочучи по суху човни, вибрались у Дніпро.

Тимчасом Ібрагім-Паша поплив був вгору Дніпром аж до Січи. Невелика козацька залога вийшла з неї, і турки розруйнували порожнє козацьке гніздо. Самі ж козаки щасливо з богатою здобиччю повернулись після відходу Ібрагіма-Паши.

Ці козацькі походи трохи не викликали війну між Туреччиною й Польщею. З великими зусиллями польському правительству вдалося на якийсь час зберегти мир, зобовязавшись перед турками вгамувати козаків і не допускати їх до виходу в Чорне море. Щоб виконати це зобовязання, старий гетьман Жолкєвський, колишній переможець над Наливайком і герой московської війни, вирушає з своїм військом на Україну, змобілізувавши окрім того усю шляхту київського воєводства. Супроти такої грізної постави Жолкєвського розумний і обережний Сагайдачний, який взагалі додержувався цілковитої лояльности супроти Польщі, зумів нахилити козаків до уступок і погодитись формально на вимоги з боку уряду, які зводилися до демобілізації козацького війська: козаки мали виключити з поміж себе "ремісників, купців, шинкарів, війтів, бурмістрів, різників, кравців, що налізли до війська", як каже текст правительственого ультиматума. Цей документ разом із тим кидає світло на соціяльний склад козацького війська. Переговори велися над річкою Россю в Старій Ольшанці. Козаки погодилися не нападати на сусідні краї й нести за платню сторожову службу. Але вони настояли на тім, щоб самим вибирати старшого, якого правительство тільки мало затвердити. Питання про число козаків залишилося невирішеним, але козаки зобовязались виключати всіх непрофесіоналів козаків і взагалі всіх тих, хто при став до війська не раніше двох останніх років. Остаточні ухвали було відложено до сойму 1618 року. Згоджуючись на урядові до магання й редукуючи козацьке військо. Сагайдачний розумів, що це все тимчасово, і що скоро саме польське правительство знов буде потрібувати козацької помочи.

І дійсно: за цею помоччю польський уряд звернувся в тім самім 1618 році, коли королевич Володислав, вирушивши з невеликими силами знову здобувати московську корону, яка вже сиділа на голові молодого Михайла Романова, опинився під самою Москвою в дуже критичному стані. Рятувати його могла тільки негайна поміч. Але серед збройних сил Річи Посполитої тільки козаки могли найскорше мобілізуватись і найскорше виступити в поход. До них тому й звернулись. І Сагайдачний, вирушаючи на чолі 20.000 армії, переходить цілу Московщину, розбиваючи по дорозі московські відділи й беручи укріплені міста: Путивль, Елецьк, Лівни й саме в пору виручає королевича з тяжкої ситуації. Сполучені польсько-українські сили штурмували Москву й ледве-ледве не взяли. В самім кінці 1618 року було заключено перемирря у Деуліні, й козаки вернулись на Україну. Польща на основі цього перемирря задержувала за собою Смоленщину й Сіверщину.

Польське правительство одначе не вважало можливим залишити козацьке військо в його численному контингенті й залишити йому свободу рухів. Той самий Жолкєвський таки примусив козаків 17 жовтня 1619 року на річці Раставиці (коло м. Паволочи) скласти умову, підписану їх старшиною з Сагайдачним на чолі про те, що вони мають зредукувати свій контингент до 3.000 (козаків тоді було всього по реєстру 10.600), що вони не будуть виходити в Чорне море, а що їхня старшина має бути призначена самим королем. Нема що й казати, що легче було підписати такі зобовязання ніж перевести їх в життя, особливо що торкалось редукції числа козаків. З цього випливало лиш те, що на самій Україні, в наддніпрянських містах і селах, залишалось невелике легальне число козаків під управою визначеної правительством старшини. Вся ж маса козаків, яка не укладалась в легальний список, мусила шукати собі пристановища на Січі, за порогами, складаючи собою той резервуар, з якого завжди можна було зачерпнути козацьку силу в разі потреби.

Певна річ, що погодження козацької старшини на вимоги Жолкєвського не могло подобатись ширшим масам козацтва. Серед них виникло незадоволення і, як завжди бувало в подібних ситуаціях, козацтво поділилося на дві партії: одна, зложена з статечніших, заможніших, старших козаків, якої властиво менше й доторкались урядові вимоги, піддержувала Сагайдачного. Козацька ж голота й молодь були проти його в опозиції. Одначе Сагайдачному, завдяки незломній волі та залізній дисципліні, яку він умів піддержувати серед козаків, удалося зберегти свій авторитет і провідне становище. Навіть більше: йому вдалось, як я вже згадував, обернути козацьку силу на піддержку православної церкви, що в ті часи було справою національної ваги.



*

В той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить з сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистарчає сил самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лона українського народу, — козаччина й переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народности.



Певна річ, що не відразу усвідомили й засвоїли собі це завдання козаки. Їх перші рухи, повстання Косинського й Наливайка, зовсім не мали реліґійної закраски, як потім твердила про це стара українська історіоґрафія. Але загостреня реліґійної боротьби після проголошення Берестейської унії знайшло свій відгук і серед козаччини, серед якої було багато елементів шляхетських і міщанських, які вже брали участь в реліґійній боротьбі.

Вже в кінці першого десятиліття козаки починають вмішуватися в цю боротьбу; вони йдуть спочатку легальною дорогою: так само як і шляхта козаки складають формальні протести проти уніятських претенсій на добра православної церкви. Але коли емісари уніятського митрополита появляються в Київі й хочуть наложити руку на багаті київські монастирі, козаки силою не допускають до того. Один з найбільш активних емісарів приплачує навіть своїм життям. Діячі православної церкви скоро починають розуміти, що в Київі під охороною козаків можна далеко безпечніше й ширше розвивати культурно-реліґійну діяльність, ніж у Львові й взагалі на західньо-українських землях. І ось уже в початку другого десятиліття XVI віку центр реліґійного, а разом з тим і національного життя помалу пересувається до Київа. Передовсім туди переходить цілий ряд видатних культурних сил із Галичини й займає в Київі важливіші церковні посади. Сюди переходять в 1599 році Єлисей Плетенецький (син шляхтича з-під Золочева) і стає архимандритом Печерського монастиря, перейнявши цю посаду після Никифора Тура, що збройною рукою оборонив Печерський монастир від уніятів. На Печерській архимандрії залишився Плетенецький аж до своєї смерти в 1624 році. За Плетенецьким прийшли інші галичане: Захарій Копистенський, Памва Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Іов Борецький та інші, все видатні вчені й культурні діячі. Вони заложили в Київі науковий осередок, як колись було в Острозі та у Львові. В 1615 році закладається в Київі братство, якому жінка мозирського маршалка Степана Лозки, Гальшка Лозкина Гулевичівна записує щедру фундацію на культурно-просвітні цілі. Братство закладає школу, котра скоро реформується в колегію на зразок європейських університетів. Її ректором стає Іов Борецький. До братства вписується сам гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний «з усім військом запорожським». Цим актом козаччина офіціяльно переймає протекторат над культурно-національним рухом у Київі. В 1617 р. Єлисей Плетенецький засновує у себе в Печерськім монастирі знамениту друкарню, яка за короткий час розвиває надзвичайно інтенсивну видавничу діяльність: вона випускає церковні й богослужебні книжки, підручники, словники, полемічні й теологічні твори, наукові праці, взагалі стає осередком цілого українського видавничого руху. Нарешті, як увінчання всіх змагань українських національних діячів того часу, приходить відновлення православної ієрархії, переведене під покровом козацького гетьмана. Після того як майже всі православні епіскопи перейшли на унію, а ті двоє, що залишились вірні своїй вірі, вмерли, православній церкві загрожувала повна дезорганізація; передовсім не було кому висвячувати священиків. Отже Сагайдачний дуже зручно використував приїзд на Україну єрусалимського патріярха Теофана, котрий повертався з своєї подорожи до Москви. Саме в той час Сагайдачний не був гетьманом: я вже згадував, що він не мав широкої популярности в масі козацтва. Особливо ж були настроєні проти нього так звані випищики, яких він на основі угоди з правительством викреслив з реєстру. Використавши момент, коли Сагайдачний пішов з частиною війська в поход під Перекоп (1620), козаки скинули його з гетьманства й вибрали на його місце Якова Бородавку. Одначе Сагайдачний залишився полковником і, як особа впливова й авторитетна, за порозумінням з київським Богоявленським братством, допоміг перевести відновлення ієрархії. Як тільки патріярх приїхав до Київа, відбулася нарада представників з усіх частин України й Білоруси. Тут було намічено кандидатів на митрополичу й на єпіскопські катедри. Сагайдачний брав участь в цій нараді, яка мала характер свого роду національного конгресу.

Після смерти Рогози король призначив митрополитом Іпатія Потія, знов же по його смерти — Веніяміна Рутського. На всіх єпіскопіях також сиділи уніятські владики, за виїмком Львова, де тримався ще православний епіскоп Єремія Тиссаровський. Київські міщане й козаки не допускали уніятських духовних до захоплення самої митрополії, але становище православної церкви робилося критичним без своєї єрархії. Козацькі й шляхетські учасники київської наради запевняли, що оборонять новопосвячених владик. Тоді патріярх погодився й висвятив ігумена київського братського монастиря Ісаію Копинського на єпіскопа перемишльського, кілька день згодом Іова Борецького висвятив на митрополита, а далі Мелетія Смотрицького на архієпіскопа полоцького. Робилося це все в як найбільшій таємниці, вночі, при наглухо зачинених вікнах, щоб ніхто не побачив світла, в присутності всього кількох людей. Виїхавши з Київа в супроводі Сагайдачного та його полку, патріярх ще по дорозі висвятив ігумена князя Єзекіїла Курцевича на єпіскопа луцького й ігумена Паісія Іполитовича на єпіскопа холмського. Приїзжий з патріярхом єпіскоп Аврамій був поставлений єпіскопом пинським. Потім козаки відпровадили патріярха до самої молдавської гряниці. По відїзді патріярха до виконання своїх функцій міг приступити хіба сам митрополит Іов, що сидів у Київі під охороною козаків. Решта владик, крім М. Смотрицького, не зважувалась їхати до своїх катедр. Про затвердження їх не могло бути поки й мови: їх уважано за самозванців і проти них оголошено репресії. Митрополит Іов Борецький разом з новопоставленими владиками видав тоді свій знаменитий протест (знайдений і опублікований проф. П. Жуковичем у збірнику «Статьи по СлавяновЂдЂнію», виданому в 1910 році). В цій «протестації» з дня 28. IV. 1621 р. православні владики рішуче протестували проти оповіщення патріярха Теофана турецьким шпіоном й ворохобником, виясняли історію свого висвячення, цілком згідного з канонами, протестували проти переслідування православних уніятським духовенством на Білій Руси, на Берестейщині, Волині й Галичині, та попереджали, що всі ці ґвалти й насильства можуть причинитись до розрухів, і що в цих розрухах будуть винні уніяти. Що особливо цікаво в цій протестації, так це цілий уступ, присвячений характеристиці козаччини: «Щодо козаків, — говориться там, — то про цих рицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття й правовірні христіяне... Се ж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке царство на Чорному морі й на суходолі. Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодревках по морю й по суші, (приробивши до човнів колеса) плавало й Царьгород штурмувало. Це ж вони за Володимира, святого монарха Руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірію. Це ж їхні предки разом з Володимиром хрестилися, віру христіянську від царьгородської церкви приймали, й по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погане, а як христіяне: мають пресвитерів, учаться письма, знають Бога й закон свій... Коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що йдуть за віру христіянську на невірних. Другою своєю метою ставлять визволення невільників. .. Це певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить поневоленому христіянству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король еспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорожське своєю сміливістю й перемогою: що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують самим ділом».

Ці слова показують, що на Україні в початку XVII століття ясно жила в свідомості освічених людей ідея тяглости й непереривности українського історичного процесу, але вони показують також і те, що союз української інтелігенції з козацтвом був уже доконаним фактом: тільки спираючись на власну національну узброєну силу, могли владики заговорити такою сміливою мовою. І ось слідом за цим протестом митрополит скликає у Київі собор із духовенства та людей світських, щоб обміркувати, що далі робити. Далі вчиняє нараду в Житомирі з українською шляхтою з київського воєводства, що зібралось там на свій соймик. Нарешті їде до козаків і виступає там на раді в Сухій Діброві, в присутності Сагайдачного, палко закликаючи козаків стати в обороні своєї віри. І всі козаки, як оповідає свідок, присягли, що будуть боронити свою віру «аж до горла».

Саме в той час ішли переговори між польським правительством і козаками щодо нової козацької служби. Козаки були тепер знов дуже потрібні правительству: над Польщею нависли темні хмари. Козацькі походи й польські втручання до молдаво-волошських справ привели нарешті до розриву з Туреччиною. Турецька армія під проводом Іскандер-паши рушила літом 1620 року на Молдавію, щоб далі йти на Польщу. Старий гетьман Жолкєвський сміливо виступив їй на одсіч з невеличким відділом, перейшов Дністер, але на полях Цецорських недалеко Яс був оточений переважаючими силами ворога, весь його відділ був знищений, і сам він поляг головою. Його помічник, польський гетьман Конецьпольський попав у неволю. У цім бою поляг також підстароста чигиринський Михайло Хмельницький, а син його Богдан, пізніше славний гетьман України, попав у турецький полон. Але турки не розвинули зразу своєї перемоги й не рушили за Дністер. Поход Іскандер-паши був тільки початком кампанії: іти походом на Польщу збирався сам султан Осман.

В той час митрополит Іов Борецький відбував свої наради з українською шляхтою й козаками, в Адріанополі султан вже робив огляд свого війська, з яким він мав іти «завоювати Лехістан», себто Польщу. Супроти грізної небезпеки варшавський сойм ухвалив взяти на службу не більше й не менше як 20.000 козаків з платою 100.000 золотих на рік, і король на це пристав. Жигимонт навіть удався до патріярха Теофана (коли той іще перебував у козаків), щоб він вплинув на козаків, намовляючи їх на війну з турками. На соймі виступив з гарячою промовою волинський депутат Лаврентій Древинський, в якій казав, що в наступаючій війні Польща буде боронитися руками православних людей, а тимчасом не хоче заспокоїти й вдовольнити їх справедливі бажання в справах віри. Він яскраво змалював усі кривди й переслідування, що терпіли православні українці й білоруси, і грозив тяжкими наслідками, якщо з православними не буде поступлено по справедливости. Древинського піддержували інші посли з Київщини, Волині й Берестейщини. Але їхні промови більшість послів зустрічала сміхом, а король заявив, що скоріше зречеться своєї корони, ніж допустить, щоб схизматицьхий митрополит засів у Київі. Пекучу реліґійну справу сойм збув формальними постановами, які нічого певного православним не давали.

Тимчасом козаччина, заохочена закликами й обіцянками уряду, енергійно взялася готуватись до війни. Але репресії, що почалися на Білій Руси проти православія, прохолодили її запал. Агітація митрополита робила своє діло, козаки, ведучи на тій же раді в Сухій Діброві переговори з королівським післанцем, хоч присягли разом з тодішнім гетьманом Бородавкою, що будуть вірно служити Річі-Посполитій, але вибрали спеціяльну депутацію до короля: Сагайдачного, єпіскопа Курцевича й ще дві особи, щоб добитися від короля затвердження висвячених патріярхом Теофаном православних єпіскопів і митрополита. Тимчасом козацька флотілія вже вийшла в Чорне море й наробила серед турків великого переполоху. Самий Царьгород обхопила паніка, коли козацькі чайки появились перед Босфором. Турецький флот, що боронив столицю, не зважився напасти на козаків, але ескадра Капудана-паши, що стерегла їх повороту, напала таки на їх і захопила кілька чайок з козаками; їх одвезено до болгарського побережжя, де стояв султан з військом і там їх замордовано лютими муками, зриваючи тим способом свою злість за плюндрування столичної околиці.

Козацьке посольство у Варшаві, яке прибуло туди в липні 1621 року, король прийняв ласкаво, обіцяв «заспокоїти» реліґійну справу, і Сагайдачний був задоволений результатами своєї місії та й поїхав з Варшави просто на фронт, бо козаки, навіть не дожидаючи повороту свого посольства, вже рушили в поход на поміч польській армії, що в кінці серпня стояла під Хотином, а турецька армія з султаном на чолі вже була в Молдавії.

Польське військо, яке раховано на 35.000 і яке було під проводом старого гетьмана Ходкевича (при ньому був і королевич Володислав) стояло супроти турецької армії, що складалася з 150,000 регулярного війська, окрім татарської орди й ріжних допомогових відділів. Ця маса грозила просто роздавити польське військо, котре перейшло Дністер і стало під Хотином. Тут з нетерпеливістю дожидали козаків. Козаків ішло 41.500, і мали вони 22 гармати. Вони йшли під проводом Бородавки, переправились через Дністер коло Сороки й стали пустошити околиці. Вони вислали післанцем до польського війська Михайла Дорошенка (будучого гетьмана), питаючи, куди мають іти далі. Розуміється, польське командування відповіло, що мають якомога скоріше поспішати до польського табора. Ще перед приїздом Дорошенка прибув до табору Сагайдачний, і його вислано, щоб їхав до козаків і скоріше приводив їх з собою. По дорозі Сагайдачний натрапив на турків, трохи не попав у полон, був тяжко поранений в руку (ця рана згодом звела його в могилу), але щасливо врятувався й знайшов козаків коло Могилева.

Приїзд Сагайдачного зробив переміну в проводі козацькою армією. З Бородавки були незадоволені за те, що необачно порозсилав малі козацькі чати, які були побиті турками. Сагайдачного зустріли з радістю, вислухали його звіт з подорожи до Варшави і його побачення з королевичем під Хотином (Володислав дуже добре ставився до козаків і мав серед них великі симпатії) і, як це часто бувало в історії козаччини, зараз же скинули прежнього гетьмана Бородавку, закули його в кайдани, а натомість вибрали Сагайдачного. Бородвку судили, признали винуватим в необережнім вигубленні козаків і стратили. За кілька день Сагайдачний привів свою армію під Хотин — саме впору, бо вже на другий день турки почали наступати.

Вони вдарили зразу на козаків, які були стомлені походом і ще не встигли укріпити свій табор. Одначе козаки відбили наступ. Два слідуючі дні зряду ціла турецька армія кидалась штурмувати козацький табор, але всі її шалені атаки розбились мов о камяну скелю, о козацьке завзяття. Відбивши третю атаку, козаки сами перейшли в наступ і, піддержані поляками, збили турків з позицій, понищили їхні гармати й вдерлись в турецький табор. Якби вони не почали його грабувати, а продовжували наступ, погром турків був би повний. Турки, зібравши свої сили, вибили козаків з табора, але всетаки Сагайдачний взяв у полон одного пашу і кілька ще значних персон. Султан плакав від злости.

Кілька день обидві армії відпочивали. Потім турки поновили атаки. Знову головно на козацький табор. Татари обійшли польсько-козацький табор і відрізали сполучення з Камянцем. Почав відчуватися брак запасів і амуніції. Але обидві сторони понесли вже великі страти й були виснажені. Після ще кількох спроб зломати польсько-козацький табор султан згодився почати мирові переговори. 8 жовтня на полі бою під турецькою фортецею Хотином було складено мир.

Одним з головних пунктів миру була заборона козакам виходити в море й плюндрувати турецькі володіння. Козаки зараз після заключения миру почали свій відворот на Україну. Перед тим вони вислали до короля делегацію, яка мала домагатись підтвердження прав і вольностей козацьких, щорічної платні в сто тисяч золотих і окремої нагороди за хотинський поход, а опріч того заспокоєння потреб православної церкви.

Королевич Володислав обсипав Сагайдачного — головного спасителя в даних обставинах цілої польської держави — нагородами й знаками своєї ласки й уваги. Козацький гетьман був тяжко хворий од своєї рани і повернувшись до Київа, помер 10 квітня 1622 року. Хотинська кампанія знайшла широкий відгомін в тогочасній літературі: цілий ряд польських поетів прославив її в своїх поемах та віршах, в далекій Рагузі далматинський поет Гундуліч присвятив їй свою знамениту поему «Осман». Але в усій цій літературі головна заслуга в ділі оборони християнського світу перед турецькою навалою приписується королевичу Володиславу, а скромна фігура козацького гетьмана залишається в тіні хоч, як признавали самі офіціяльні польські чинники, ніхто інший, тільки він з своїми козаками був справжнім героєм цієї війни. Але гірше було те, що він не дістав тієї сатисфакції, якої найбільше сподівався: задоволення піддержуваних козаками побажань в сфері церковно-реліґійній так само, як і спеціяльно козацьких домагань. Справу проволікали й нарешті відклали до сойму 1623 року.

Та Сагайдачний до того вже не дожив. На провідному тижні 1622 року цілий Київ з великою урочистістю ховав козацького героя в братській церкві на Подолі. Над його могилою студенти Богоявленської братської школи промовляли жалібні вірші, зложені ректором Касіяном Саковичем, в яких прославлялися заслуги покійного перед рідним краєм і перед православною церквою та меценатство в справах національної культури: помагаючи їй за життя, гетьман пять день перед смертю склав заповіт, яким записав кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі на львівське, спеціяльно на науково-просвітні потреби. Ці вірші були видані того ж року окремою книжечкою.

Як сучасники, що знали Сагайдачного зблизька, так і історики сходяться між собою в оцінці його високих прикмет, як воєнного й державного діяча. Найцікавішу характеристику дав Сагайдачному автор записок про хотинську кампанію Яків Собєський: «Цей Петро Конашевич, — писав він, — настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя, своїм гострим розумом, видатною дозрілістю думок, надзвичайною дотепністю в словах і в учинках, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства до найвизначніших людей Польщі... Це був чоловік великого духа, що шукав небезпеки, легковажив життя, в бою був перший, при відступі останній, жвавий і діяльний».

Значіння Сагайдачного в українській історії, спеціяльно в історії нашого культурно-національного руху високо ставлять українські історики, починаючи від автора «Исторіи Русовъ», що називає його «избирательним князем руським или гетьманом». В. Антонович писав про його, «що своїм політичним тактом Сагайдачний був чоловік видатний для свого часу і вельми корисний для народнього діла. Вернувши Україні її споконвічний громадський виборний лад в церковному та світському життю, що виходив з інстинктів українського народу, Сагайдачний додав народові сили до дальшої боротьби, а разом із тим і змоги вести ту боротьбу». Ол. Ефименкова писала про Сагайдачного, що «де б він не зявився, він зараз же опановував ситуацію — одночасно добрий знавець військового мистецтва й розумний дипломат, але перш за все й завжди — людина, що глибоко й цілком була перейнята любовію до рідного краю». І. Каманин каже, що «тільки Сагайдачний поклав міцні підвалини для дальшого існування козаччини». М. Грушевський вважає Сагайдачного видатним політиком, що свідомо йшов до своєї мети — виборення свойому народові відповідного місця в польській державі, і що перевів діло (відновлення ієрархії), яке вкрило його безсмертною славою в очах українського суспільства.

 

Література до розділу 14


М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909.

Н. Василенко, Очерки Исторіи Западной Руси и Украины, Кіев, 1916.

В. Доманицький, Козаччина на переломі XVI-XVII вв., «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», тт. 60-64.

П. Кулішъ, Исторія возсоединенія Руси, тт. ІІ-Ш, Петербург, 1874-77.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба западно русскаго дворянства съ церковной уніей 1609 г., т. I-VI, Петербург, 1903-1912.

М. Максимовичъ, ИзслЂдованіе о гетманЂ ПетрЂ КонашевичЂ-Сагайдачномъ, Сказаніе о гетманЂ П. Сагайдачномъ, «Собраніе сочиненій», т. І, Київ.

В. Антонович, біографія Сагайдачного в книзі «Исторические деятели Юго-Западной Россіи», Київ, 1885.

И. Каманинъ, Очеркъ гетманства Петра Сагайдачнаго, «Чтенія О-ва Нестора ЛЂтописца», т. XV і окремо, Київ, 1901.

О. Чайківський, Початки гетьманування П. Сагайдачного, «Науковий Збірник, присвячений М. Грушевському», Львів, 1906.

П. Жуковичъ, Запорожскіе гетьманы Бородавка и Сагайдачний въ своихь послЂднихъ церковныхъ и политическихъ дЂлахъ, «Сеймовая борьба», вып. III, Петербург, 1906.

П. Орловскій, Участіе запорожскихъ козаковъ въ возстановленіи южнорусской ієрархіи въ 1620 г., «Кіевская Старина», 1905, X

Д. Еварницкій, Гетманъ Петро Сагайдачный, Катеринослав, 1913 (відбитка з «ЛЂтописи Екатеринославской Архивной Комиссіи», т. 10).

Б. Барвінський, Конашевичі в перемишльській землі в XV і XVI ст., «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 100, ч. II, Львів, 1930. і. Tretiak, Wojna chocimska, Lwów, 1920.

ЗМІСТ

Розділ 15

Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею

Пару тижнів після смерти Сагайдачного зійшлася козацька рада на річці Русаві (на межі Київщини й Поділля) і вибрала 23 квітня 1622 року на гетьмана Оліфера Остаповича Голуба, близького співробітника Сагайдачного. В правительствених сферах були незадоволені з цього вибору, вважаючи його за перемогу козацької «черні», хоч Голуб, як виявилось, продовжував лояльну політику Сагайдачного. Король вислав до козаків своїх комісарів, які повезли гроші і мали добитись від козаків, щоб вони демобілізувалися, залишивши на службі тисячі три або чотири, та щоб не сміли виходити в море. Козаки гроші взяли, але й не думали розходитися. Вони відбули навіть два нових морських походи, з яких один дуже наполохав турків: 30 козацьких чайок поруйнували побережжя Анатолії, захопили багато турецьких кораблів і появилися зовсім близько від Царьгороду.

В початку 1623 року відбувся у Варшаві сойм, на який православна сторона покладала надії, що їй удасться добитись задоволення своїх домагань. Дійсно в історії соймової боротьби православних за свої права сойм 1623 року займає дуже важливе місце. Його засідання стали ареною гарячого поєдинку між православними й уніятами. Обидві сторони старанно підготовились до бою й змобілізували всі свої сили: православне духовенство видрукувало меморіял, адресований королю, де заявлялось про лояльність українського народа, виправдувалось висвячення православних єпіскопів патріярхом, як акт вимушений крайньою необхідністю і висловлювалась готовість новопоставлених єпіскопів добровільно зректись своїх катедр, як що король схоче вжити свого права презентації й визначить нових кандидатів. Одночасно видрукувано другий меморіял української шляхти, де заявлялось, що церковна унія шкодить союзу українського народа з королівством польським, що ціле Запорожжя з його степами не може вмістити в собі людей, які через унію мусили покинути свої хати й утікати. Але найважніше було те, що на цей раз піддержували справу православної церкви козаки: вони прислали свою депутацію, яка привезла петицію, в котрій ясно й категорично були поставлені домагання вернути православній церкві її правне становище в державі. Петиція містила крім того реєстр кривд, які були зроблені православним за останні роки в ріжних місцях Річи-Посполитої. Цей реєстр свідчить про надзвичайну поінформованість козаків про становище православної церкви в Польщі аж до найменчих деталів. Від православного духовенства прибули сам митрополит Іов Борецький і архиєпіскоп Мелетій Смотрицький.

Але не менш узброєною виступила й противна сторона. Вона також зібрала реєстри насильств православних над уніятами, головно в Київі, де православні, завдяки козакам, були сильнішою стороною. Та уніяти мали за собою могучу піддержку в соймі. Спеціяльно прибув для їх піддержки папський нунцій з Риму.

Соймові дебати і всі зусилля православних ораторів не принесли православним побіди супроти соймової католицької більшости. В кінці було ухвалено: в релігійній справі тимчасом проголосити спокій, зупинивши всі процеси й засуди в церковних ділах, а остаточне вирішення конфлікту між православними й уніятами відкласти до слідуючої соймової сесії, щодо козаків постановлено ультимативно зажадати від них демобілізації й повної покори перед властями.

Православні дуже добре зрозуміли, що цей раз кампанія в соймі ними програна. В ночі тогож дня, як в соймі запало вище наведене рішення, православні владики, які приїхали були до Варшави, зараз же повернули до Київа. Лідер православної опозиції в соймі Лаврентій Древинський заявив в розмові з депутатами, що доки живий король Жигимонт, православним нема на що надіятись.

Церковного конфлікту не розвязав ані сойм 1624 року, ані слідуючий 1625 року. Питання про вирішення спору між православними й уніятами навіть не було поставлено на обміркування. Діло в тім що в межичасі трапились події, які ще більше загострили відносини й утворили становище, що зовсім було не на користь православним. В кінці 1623 року православні міщане у Вітебську на Білорусі замордували полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича, роздратовані його заходами що до заведення унії. Вбивство викликало страшне обурення в урядових кругах. На вітебських міщан впали жорстокі репресії, де дісталося й винним і невинним. Пізніше трапилась аналогічна подія в Київі, де міщани й козаки вбили священика Івана Юзефовича й війта Федора Ходику, які хотіли передати православні церкви в руки уніятів. Але тут це пройшло безкарно. Це все свідчило, до якого роздратовання доходили обидві сторони у взаємній боротьбі.

Багато людей почало впадати в зневіру. Єпіскоп перемишльський Ісаія Копинський і навіть сам митрополит почали поговорювати про підданство московському цареві, котрий, як православний монарх, заспокоїть потреби української церкви. Це москвофільство особливо почало ширитися на Задніпрянщині, звивши собі гніздо в монастирях Лубенщини. Зневірився в православній справі і один з видатніших її оборонців — Мелетій Смотрицький, архієпіскоп полоцький. Він почав агітувати за якесь порозуміння між православними та уніятами, але православній стороні це здалося підозрілим, і Смотрицький мусив потаємно залишити Київ і вже отверто виступив як уніят. Перейшов на унію і колишній ректор київської братської школи Касіян Сакович, що склав вірші на похорон Сагайдачного. Але відступництво окремих діячів не захитало маси прихильників православія серед духовенства й шляхти, і православна сторона готувалась до нової боротьби за свої права, маючи тепер таку сильну опору, як козаччина.

Неудача на соймі 1623 року коштувала булави Оліферу Голубу, замість котрого козаки вибрали полковника Михайла Дорошенка, заслуженого вояка, учасника хотинської кампанії. Він мав добру репутацію у польського правительства і взагалі в польських кругах. Яків Собеський характеризує його словами: «Дорошенко полковник доброї репутації у молодців (козаків) за свою відвагу, і королеві й Річі Посполитій завжди зичливий». Дорошенкові вдалося деякий час тримати козаччину в руках. Маса козаччини, яка підлягала демобілізації, була виведена на Запоріжжя, поза межі контролю польських властей, і тут її увага була обернута на турецькі і татарські справи. Відбувся новий морський похід під Царьгород. Сам Дорошенко ходив походом на Перекоп. Козаки забрали велику здобич, масу худоби. Перед правительством морську експедицію представлено як діло своєвільних людей, які тому, мовляв, вибралися на море, що правительство не заплатило умовлених грошей, і треба було чимсь промишляти, щоб себе прогодувати. Далі козаччина вмішалася у внутрішні татарські справи в Криму. Там якраз виникла тоді усобиця між двома претендентами на ханський трон, і татари поділилися на дві партії. Одна з них, на чолі якої стояв претендент Шагін-Гірай, яка хотіла розірвати васальну залежність Криму від Туреччини, заключила союз з козаками. Відділ козаків появився в Криму, а козацький флот виплив у Чорне море робити диверсію проти турків, які піддержували хана Джанібек-Гірая.

Це був один з найблискучіших морських походів козаччини. Користуючись з того, що турецький флот був занятий татарськими справами й стояв у Кафі, коло 80 чайок, по 50 людей на кожній, появилися несподівано в самім Босфорі. Як кажуть донесення французьких та англійських послів, козаки спалили околиці Царьгороду — найбагатші оселі по обох боках протоки, Буюк-Дере, Ені-Кіой, Стенію, забрали велику здобич і відплили в море. Коли сам султан Амурат зорґанізував погоню, козаки зупинились і стали в боєвому порядку, щоб прийняти бій. Противний вітер не давав їм самим перейти в атаку. Але турки не зважились їх атакувати і козаки спокійно поплили до дому.

За два тижні (діло було в липні 1624 року) перед Царьгородом появилася знову козацька флотилія, на цей раз вже коло 150 чайок. Цю флотилію хотіла була задержати ще коло Дніпрового устя турецька ескадра, але козаки пробились і рушили на Царьгород. Тут спалили Фарос і трохи не взяли арсеналу. Три дні стояли вони коло берегів Босфору й вернулися з багатою здобиччю.

Султан викликав тоді спішно свій флот з Криму для оборони столиці. Але козаки ще в трете, в другій половині серпня, вибралися на Царьгород. Хоча буря задержала їх на цілий місяць під Очаковом, але вони таки добрались до Босфору й знову плюндрували Ені-Кіой.

Шагін-Гірай заключив 24 грудня 1624 року формальний союз з козаками, як з окремою державою. Козаки знову, як за часів Ласоти, починали свою власну міжнародню політику. Вони дали у себе на Запоріжжі притулок претенденту на турецький престол якомусь Ахії, що видавав себе за сина султана Магомета III і грекині з цісарського роду Комненів. Запорожці готові були піддержати його, до підприємства прилучилися й донські козаки, притягли до спілки й Шагін-Гірая, який приїздив для переговорів на Січ. Але Шагін-Гірай поставився до Ахії неприхильно. З Січи Ахія перебрався до Київа, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав до Москви. В звязку з справою Ахії Борецький писав листи в Москву до царя, до патріярха, до бояр, нарікав на утиски над православною вірою в Польщі й просився разом з козаками під протекцію царя. В початку 1625 р. появилися в Москві навіть козацькі післанці.

Серед усієї цієї політики внутрі самої козаччини ішла внутрішня боротьба між більше рішучими, активними елементами, готовими на всяку авантюру, й елементами статечними, які більш дорожили спокоєм і добрими відносинами з урядом. Козацькі гетьмани мінялись один за другим. Розуміється, зріст козацької активности й їх вмішування в турецькі й татарські справи мусили дуже занепокоїти польське правительство. Насильства над уніятами в Київі ще більше обурювали варшавські круги проти козаків. Козаки дістали грізний наказ стриматись від усяких походів на море. У відповідь на це козаки виплили в море, появились близько Царьгороду, потім напали на околиці Трапезунта й поплюндрували їх. Сильний турецький флот дожидав їх коло Дніпрового лиману. Але козаки розбили його, хоч при тім понесли через бурю великі втрати: 270 козаків попало в полон.

Правительство рішило тоді приборкати козаків силою. Козацько-татарський союз удалось на якийсь час розбити, підкупивши татарських ватажків. Після того коронне військо в числі 8.000 людей під проводом гетьмана Конецьпольського рушило в кінці літа 1625 року на Україну. Поход був дуже важкий. Після упертих боїв в районі теперішнього Крюкова (проти Кременчука) заключено було компромісовий договір (5 падолисту 1625 року), звісний під іменем Куруківського (по імени озера, біля якого велися переговори): правительство зрікалося вимагати видачі ватажків (як це було за часів погрому Наливайка), була проголошена амнестія, число реєстрових козаків означено на 6000, з регулярною платнею від уряду, козаки зобовязувалися попалити човни й не виходити в море. Реєстр мав бути зложений протягом трьох місяців, і всі козаки, які не попали б у 6.000-ий контингент, мусили або виселитися з панських маєтків, або признати себе кріпаками.

На гетьмана знов було вибрано Михайла Дорошенка, який присягнув на вірність і був затверджений польським урядом. Дорошенко перевів орґанізацію 6.000-го війська реєстрових козаків, а для всіх тих, хто не попав в реєстр, для так званих «випищиків», показав знайомий шлях на Запорожжя. До реєстру було внесено найбільш заможніх статечних козаків, «козацьку буржуазію», як каже Грушевський. На цих реєстрових і спирався головно Дорошенко, стараючись тримати в своїх руках і Запорожжя, де він поставив залогу під проводом Івана Кулаги. Сойм 1626 року затвердив Куруківську «ординацію». Майже кожного року висилав Дорошенко послів до Варшави клопотатись про побільшення платні, про поширення прав, про змягчення деяких пунктів Куруківської ординації і, хоч не діставав позитивного полагодження своїх домагань, але залишався на строго лояльній позиції. Коли велика татарська орда в осени 1626 року кинулась була на Україну, Дорошенко разом з начальником коронного війська Стефаном Хмелецьким погромив її до щенту під Білою Церквою.

Але будова турками кріпостей на нижньому Дніпрі й нові татарські усобиці втягли Дорошенка у військові підприємства в Криму. Він відновив прежній союз з кримським претендентом Шагін-Гіраєм і весною 1628 року вирушив у поход. Козаки пройшли до Бахчисараю, але тут в бою втратили Дорошенка й колишнього гетьмана Оліфера Голуба. Одначе вони пробились аж до Кафи і разом з татарськими спільниками облягли її. Кафу піддержував з моря турецький флот. Але тут обидві татарські партії помирились і спільними силами вдарили на козаків, та козаки пробились через ворожі сили з боєм пройшли назад через увесь Крим і щасливо повернулись на Січ, ще й привезли з собою трофеї: гармати, які колись були взяті у поляків під Цецорою.

Замість Дорошенка козаки обрали на гетьмана Григорія Чорного, також представника лояльної партії, яка хотіла додержуватись умови з урядом. Рішено було що до кримських справ порозумітися з урядом. Посередником у переговорах служив Стефан Хмелецький який мав у козаків довірря. Постановили піддержати Шагін-Гірая як спосіб ослаблення Криму. Якби турки заявили протест, мали відповісти, що то своєвільні козаки-випищики роблять заколот. Але поход 1628 р. до Криму не мав успіху: причиною була незгода серед козаччини, і брак сильної, зручної руки провідника.

На Запорожжі все більше й більше набиралося своєвільного козацтва. Хмелецький доносив королеві, ніби його там було коло 40.000. Ця маса шукала виходу для своєї енерґії та й взагалі мусила чимсь прогодуватись, і новий поход на татар чи турків був єдиним виходом. Такий поход на Крим і був зроблений в 1629 році. Вирушило козаків 23.000. Але поход скінчився ще більшою неудачою, ніж попередній: татари розбили козаків під Перекопом, полягло їх там кілька тисяч. Це привело зараз же до зміни ватажків. В той час гетьман реєстрових козаків Грицько Чорний сидів з своїми полками по городах і стеріг разом із Хмелецьким Україну від татар. Поход на Перекоп був ділом виключеної з реєстру козаччини. Відносини між козаками реєстровими й нереєстровими все більше загострювалися. Запорожці вибрали собі свого окремого гетьмана, якогось Левка Івановича. Обидва ворогували між собою, полемізуючи в листах.

В кінці 1629 року закінчилась війна Польщі з Швецією, куди були затягнуті на службу й козаки з числа «випищиків». Вони повернулися на Україну й збільшили собою масу незадоволених. Повернувся й сам коронний гетьман Станіслав Конецьпольський, прихильник суворої політики у відносинах до козаччини. Польські жовніри, розкватировані по Україні, звичаєм того часу, дозволяли собі ріжні насильства й грабунки. Це дратувало населення й взагалі напружувало атмосферу. Хмелецький сам тоді помер, й не було кому впливати на злагодження відносин. Тимчасом козаччина (очевидно, городова) взяла дуже живу участь в церковних справах у Київі, де було скликано в серпні 1628 року собор для обміркування можливости якогось компромісу, якогось примирення з уніятами. На самім соборі козацькі представники зайняли різко непримириму позицію, вони погрожували Мелетію Смотрицькому, що приїхав до Київа, й усім прихильникам порозуміння з уніятами. Собор викляв останні писання Смотрицького, як незгідні з наукою православної церкви, і той скоро по тому, як знаємо, утік з Київа. Прокляли й Касіяна Саковича.

Але прихильники порозуміння робили свої спроби далі, піддержувані в цім з боку правительства. В часі сойму в лютому 1629 р. було вирішено, що на осінь у Львові має бути скликаний «генеральний сінод» з православних і уніятів, а перед тим мали відбутися окремі «сіноди», православних у Київі, й уніятів у Володимирі на Волині. Король видав навіть універсал про скликання тих сінодів. Але ще перед самим сінодом у Київі українська православна шляхта київського воєводства зложила рішучий протест проти угодової акції. А на самий собор явились непрохані учасники: делегати Запорожської Січи Андрій Лагода й Сопрон Сосимович. Під час засідання собору маса козаків почала тиснутись до церкви Успенія на Подолі, де відбувався собор. Вкінці козаки й шляхта, в супереч примиренським настроям православного духовенства, зірвали собор. До Львова на «генеральний сінод» ніхто з православних вже й не поїхав. Сами уніяти засідали й виробили форму порозуміння, найбільш цікавим пунктом якої був проект спільного українського патріярхату для православних і уніятів разом.

Релігійне напруження відбилося на відносинах серед самої козаччини, загостривши антагонізм між козаччиною реєстровою й низовою. Про Грицька Чорного розпускали чутки, ніби він присяг на унію. Коли він зажадав, щоб запорожці приставили до нього свою армату, то вони захопили зненацька Чорного, привезли на Запорожжя, судили й четвертували: одрубали спочатку руки, потім голову. Це сталося вже за нового запорожського старшого — Тараса Федоровича (Трясила). Це було гаслом до отвертого конфлікту.

Серед реєстрового козацтва почалася паніка, більша частина його поспішила до Корсуня, де стояв відділ коронного війська. Запорожці зажадали видачі їм реєстрової старшини. Коли їм відмовили, вони вдарили на Корсунь. Мішане корсунські перейшли на їх бік. Значна частина реестровиків, бачучи перемогу запорожців, теж перейшла до них. Тоді коронні відділи разом з вірними реєстровиками покинули все й вийшли з міста, а запорожці взялися паювати здобич.

Повстанці зосередили свої сили на лівім березі Дніпра, коло Переяслава. В маю 1630 року Конецьпольський переправився через Дніпро і вдарив на козаків. Подробиці цієї кампанії добре невідомі. Знаємо тільки, що бої тяглися три тижні, що Конецьпольський не мав успіху й мусів миритися на умовах, для козаків доволі лагідних. В пізнішій козацькій традиції переяславську кампанію представлено, як погром польського війська, а автор «Исторіи Русовъ» дав фантастичну картину «Тарасової ночи», яку потім Шевченко змалював у своїм відомім віршу. Але документальні відомості нічого не кажуть за якийсь погром, та й наслідок кампанії не відповідає цьому.

8 червня 1630 року було заключено в Переяславі умову. Тарас Федорович, якого уважали за головного привідцю повстання, залишив своє гетьманство, але не був виданий: його взяло на поруки козацьке військо до вирішення його долі королем. Куруківська умова залишалася в силі. Козаки обіцяли видати ватажків самовільних походів на море й попалити чайки. Реєстр збільшено до 8.000. Всім учасникам повстання проголошено амнестію. Виписані з реєстру мали бути повернені назад, і цим мала занятись мішана комісія з реєстровців і бувших повстанців. На гетьмана козаки вибрали Тимоша Орендаренка, й Конецьпольський його затвердив.

Так скінчилося це повстання. Розуміється, обидві сторони не були задоволені з його фіналу. Сам Конецьпольський називав цілу кампанію «комедією». Козаки ж так толкували переяславську умову, що мовляв, Куруківську ординацію скасовано, і їм тепер «усе вільно». Зараз після переяславської кампанії козаки зробили морський поход і пустошили Чорноморське побережжя коло Кілії, Балчика, Варни. Конецьпольський не вживав поки ніяких репресій, але коронне військо залишилося стояти на Україні за Дніпром.

До цих часів — після переяславської кампанії — належить нова спроба з боку західньо-европейських держав увійти в порозуміння з козаччиною й втягнути її в орбіту своєї політики. Є відомості, що Трансильванський воєвода Бетлен Габор мав якісь переговори з козаками в 1629 році за посередництвом царьгородського патріярха. Та він скоро помер. Одначе його діло продовжив шведський король Густав-Адольф. Ще в 1626 році вислав був він одного агента до козаків через Москву. Але Москва його не пропустила. В літку 1631 р. він зробив другу спробу й вислав двох післанців, які мали підмовити козаків стояти за вибір Густава-Адольфа польським королем, на випадок смерти Жигимонта III, і вислати козацький відділ на допомогу шведам в їх війні з Австрією. На цей раз Москва пропустила шведських післанців, бо московське правительство само збиралося воювати з Польщею. Післанці дістали в Москві виразну інструкцію звертатись тільки до запорожських козаків, а не до реєстрових. Одначе вони попали якраз до реєстровиків, і ті їх видали польському правительству.

*


В квітні 1632 року помер король Жигимонт. Його смерть оживила надії православних на поліпшення становища православної церкви в Польщі. Знову було мобілізовано всі сили для боротьби, яка мала відогратись під час виборів нового короля. На чолі православної української шляхти знову станули відомі нам Леонтій Древинський і Михайло Кропивницький, поруч яких випливає нове імя — київського шляхтича Адама Киселя, котрому судилося пізніше здобути голосну славу. Знову ввійшли в порозуміння з козаками, які вислали на конвокаційний сойм своїх делегатів з домаганням вибрати на престол королевича Володислава й скасувати унію. Знову заключили блок з протестантами, на чолі яких стояв могучий литовський магнат Криштоф Радивил.

До першої сутички прийшло на т. зв. конвокаційнім соймі. Уніяти запропонували були компроміс, але православні відкинули всяке порозуміння. Справа була відложена до елекційного сойму. Шляхта ждала терпеливо, але козаки хвилювались, і коли їхні делегати повернулися з вісткою, що справа православної церкви ще не вирішена, то їх прикували ланцюгами до гармати (звичайний спосіб козацької кари), а козацький гетьман Кулага-Петражицький заплатив своєю головою.

Справа таки вирішилася після завзятої боротьби на елекційнім соймі. На короля було вибрано Жигимонтового сина Володислава, який мав репутацію людини дуже толерантної в питаннях віри. В справах церковних відносин досягнуто було такої компромісової угоди: 1) православним було признано свободу віри, право ставити нові церкви й поправляти старі, засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Їм був відкритий вільний доступ до міських урядів. 2) Київський православний митрополит знову діставав катедру св. Софії й Печерський монастир. 3) Православні діставали крім київської митрополії ще єпіскопські катедри в Луцьку, Львові й Перемишлі, а на Білоруси — в Мстиславі. 4) Цілий ряд церков і монастирів, що опинились були в руках уніятів, повертався православним. 5) За уніятами були залишені єпіскопії в Холмі, Володимирі на Волині, Пінську й Полоцьку.

Отже, як бачимо, перемога православних була лиш часткова. Унію не було скасовано: навпаки, вона була признана тепер і самими православними, як другий обряд, до якого належали українці і білоруси, й цей розкол в українсько-білоруськім національнім таборі було санкціоновано й легалізовано. Але в очах православних і такі досягнення здавались дуже важливими, вони тріюмфували, й їхні радісні почування знайшли вираз в урочистих промовах на соймі Древинського та Кропивницького. Вони поспішали закріпити свої здобутки, хоч остаточне вирішення й оформлення справи мало відбутись на третім — коронаційнім соймі. Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митрополію Ісаї Копинського, переведений по смерти Іова Борецького. Хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомий з свого москвофільства. І такий кандидат знайшовся в особі княжича Петра Могили (1596-1647), сина молдавського господаря; це був чоловік европейської освіти, він покінчив свої студії в Парижу, служив якийсь час в польськім війську, брав участь в Хотинській кампанії, потім постригся в монахи і в даний час займав важну в православних кругах посаду архімандрита Київо-Печерського монастиря. З великою урочистістю було переведено його вибір у Львові весною 1633 р. Затверджений королем, Петро Могила в липні того ж року з тріюмфом вїхав до Київа, хоч тут перед тим довелося силою скидати старого Ісаію Копинського й замкнути його до монастиря. Майже одночасно було визначено на Перемишль єпіскопа Гулевича, українського шляхтича з Волині. Він збройною силою одбив єпіскопські маєтності в уніятів. Це викликало скандал і мало своїм наслідком те, що перемишську єпархію поділено на дві: православну й уніятську.

Православна сторона не дурно тішилась з вибору Петра Могили і, коли в його честь писалися й видавалися оди й панегірики, то це мало своє повне оправдання; в особі Могили православна церква знайшла собі видатного провідника, який сполучав щасливо в своїй особі всі дані, потрібні в тодішніх обставинах. Належачи до вищих кругів аристократії й маючи великі звязки, Могила при тім був матеріяльно незалежний і свої значні засоби обертав виключно на цілі культурно-релігійні. Маючи авторитет і признання з боку вищих чинників у державі, він користувався свободою рухів, якої не мали його попередники; людина широко освічена, розумна й енергійна, він віддався інтересам православної церкви з усією силою свого палкого, часом нестриманого темпераменту. Це був справжній вождь, свідомий своїх цілей. Він подбав передовсім про те, щоб створити під православною митрополією тверду матеріяльну базу, щоб мати змогу вільно переводити свої широкі плани. Він постарався зосередити в руках митрополії величезні земельні багатства, які належали київським монастирям. Це дало йому змогу розвинути широку культурно-просвітну діяльність.

Могила звернув увагу на скріплення дисципліни серед духовенства й взагалі на упорядкування церковного життя. Він сам пильно стежив за життям і працею духовенства, завів особливих митрополичих намісників, які повинні були доглядати за порядком в митрополії. Для розсліду й суду над прогріхами духовних осіб було заведено особливий духовний суд, так звану консисторію.

Петро Могила багато зробив для обновлення київських святинь. Він реставрував св. Софію, яка вже зовсім хилилася до упадку, реставрував Михайловський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса на Берестові; на місці руїн Десятинної церкви поставив невеличку нову.

Але особливо високі заслуги Могили були на полі культурно-просвітнім. Передовсім він зреформував братську школу в колегію по типу західньо-европейських високих шкіл, з наукою на латинській і на грецькій мові; пізніш вона дістала назву Академії. Яко філії київської колегії, було заложено латинські колегії у Винниці на Поділлі й у Кременці на Волині. Було видано цілий ряд підручників, богословських творів, серед них монументальне визнання віри — катехізис, ухвалений на церковнім соборі у Київі 1640 р. Цей катехізис був прийнятий в цілім православнім світі, і він уживається в православній церкві й досі. Його теологічне значіння видко хоча б з того, що недавно в 1927 році, на кошти римської курії появився в Римі латинський переклад цього катехізису. Видано було в 1635 р. (польською мовою) Печерський Патерик. Київська друкарня була поширена, й її накладом почали виходити церковні книги, які розходились по всіх православних землях. Біля колегії згромадився ряд видатних теологів і вчених, а з поміж її вихованців ще за життя Могили виступили на церковно-громадську арену талановиті діячі. Ближчими співробітниками Могили на культурнім і національнім полі були: Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісаія Козловський. якому київський собор 1640 р. дав титул доктора богословія за його великі заслуги коло зложення катехізису; Йосип Горбацький, Оксентій Старушич. З вихованців Могили треба зазначити Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Інокентія Гізеля. В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяглі наслідки: Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом: йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова; свої власні твори він друкував або по польськи, або по грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій цій культурній продукції, але навіть і мова церковно-славянська відступала на другий план супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що поставила православну церкву — тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-католицького натиску. А це й було головним завданням часу.

В усьому цьому широкому культурному рухові українська козаччина по самій тодішній своїй суті не брала майже ніякої участи. Петро Могила й ті круги, що стояли біля нього, як знаємо, займали абсолютно лояльне становище супроти польської держави. Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні — противно: в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так само бунтівниками й «ребелізантами», як і в очах польського правительства. Переведення широких культурно-релігійних планів, які складали програму діяльности Петра Могили вимагало передовсім спокою.

*


Перші роки «Могилянської ери» козаччина заховувалась спокійно й лояльно. Як для православного населення взагалі вибір Володислава означав початок внутрішнього замирення й заспокоєння, так для козаків спеціяльно вступ на трон войовничого, лицарського короля означав, що настає активна військова політика: значить, козаки будуть потрібні для польської держави. В найближчій перспективі стояли дві війни: одна московська, щоб здобути московську корону, друга шведська, щоб здобути корону шведську. До обох тих корон Володислав мав умотивовані претензії: в Москві він колись був вибраний самими москвинами, а до шведської корони він мав право, як член фамілії Ваза. Московська кампанія розпочалась уже в 1633 р., і козаки брали найживішу участь в усіх головних операціях. Вони оперували на Сіверщині під командою Єремії Вишневецького й Адама Кисіля. В 1634 р. цілий корпус в 20.000 козаків під проводом гетьмана Тимоша Орендаренка прийшов під Смоленськ на поміч королівській армії. Тут козаки відіграли дуже важливу ролю, бо в короля було всього 9.000 війська. В той час як одні козаки брали участь в блокаді московської армії, яка облягала Смоленськ, другі воювали околиці Вязьми, Ржева, Калуги. Війна ця, як звісно, закінчилася Поляновським миром 1634 р., по якому Володислав, хоч не вернув собі московської корони, за те закріпив за Польщею володіння Смоленською і Сіверською областями.

В тім же часі трохи не дійшло до війни з Туреччиною, а з татарами були дуже успішні бої, в яких, само собою козаки грали першу ролю. Але, поладнавши діло з турками миром, польський сойм 1635 р., боячись занадто великого розгону козацької енергії, виніс постанову «вгамувати козаків», а щоб не пускати їх в море, рішено було, за ініціативою гетьмана Конецьпольського, збудувати коло порогів кріпость Кодак, яка б тримала козаків в руках. Цю кріпость дійсно було збудовано. Її вибудував французький інженер Боплан, автор знаменитої книги «Description de l'Ukraine», і обсадила її польська залога під командою французького полковника Моріона. Це була велика прикрість для запорожських козаків, але тимчасом вибухла шведська війна, і ми бачим, що козаки оперують на Балтійськім морі. Козацькі майстри побудували чайки на Німані, і на них козаки виплили в море й блокували Кенігсберґ. Вони захопили там шведський воєнний корабель.

Одначе війна скоро закінчилась. Думаючи використати те, що увага була звернута на північ, козацький гетьман Іван Сулима несподіваним наскоком захопив Кодак і зруйнував його цілком. Одначе, боячись кари за свій вчинок, козаки рішили відкупитись головою свого ватажка й видали Сулиму правительству. Сулимі відрубали у Варшаві голову.

Польські власті, використовуючи те, що серед козаків знову виявився розкол на дві течії — лояльну супроти уряду й опозиційну — вдержали на якийсь час спокій. Було вислано на чолі комісії, яка мала заспокоїти козаків, відомого вже нам соймового депутата Кисіля; козаки списали реєстр на 7.000 і присягли на вірність.

Реєстрові козаки були поділені на сім полків; пять на правому березі Дніпра: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський і Чигиринський; два на лівому: Переяславський і Миргородський. Кожен полк ділився на сотні, по десять в кожному, а сотні на куріні або десятки Вся старшина була виборна. Жили козаки головно з сільського господарства, почасти з рибної ловлі й мисливства. Платня від держави була засобом допомагаючим. Козацькі ґрунти були розкидані серед інших маєтностей, приватних і державних. Але козаки вибороли собі імунітет від королівської або панської юрисдикції й підлягали свому власному козацькому суду.

Якийсь час все було тихо. Але невдовзі знов почались заворушення. Очевидно, розбурхана козацька стихія не могла уложитися в ті тісненькі рямці, в які хотіла її впровадити польська держава. Як і раніше, найбільше незадоволеного елементу, головно селян, що вийшли од своїх панів, було на Запорожжі. Вони були незадоволені як на панів, так і на реєстровиків, отих «дуків», що позахоплювали луги і луки та позаводили собі господарства на зразок шляхетських. Провідником незадоволених явився Павло Бут, або Павлюк. В кінці літа 1637 року Павлюк являється на Україну, захоплює артилерію реєстрових козаків в Корсуні, бунтує їх, ті арештують і розстрілюють свою старшину з гетьманом Савою Кононовичем на чолі. Так розпочалася нова козацька війна. Павлюк видав універсал до козаків і до селян, закликаючи всіх на війну. Наказував ловити й приставляти до нього козацьку старшину, називаючи її зрадниками. Гасла повстання мали особливий успіх на Лівобережжі. Селяне почали громити панські маєтки. Почали бити й жидів. Частина реєстрових козаків пристала до повстанців, але друга частина (головно полки білоцерківський і канівський) залишилась вірною правительству.

Коли в кінці 1637 року польська армія під проводом польного гетьмана Миколи Потоцького виступила проти козаків, вони сміливо рушили на одсіч і дали бій під селом Кумейками ( в околиці Черкас). Козаки мали 23.000 вояків і добру артилерію. Вони бились дуже хоробро, а їх провідники виявили дуже добру стратегію. Одначе все діло вирішила польська кіннота, яка своєю сміливою атакою прорвала козацький табор, захищений по зразку чеських таборів кількома рядами возів, і козаки потерпіли страшний погром. Біля 5.000 козацьких трупів залишилося на полі. Але козацькі ватажки не втратили голови. Провід узяв на себе старий полковник Дмитро Гуня. Він зумів замкнути табор і почав відступати в порядку. До козаків підійшли свіжі сили, і вони близько Черкас, коло села Боровиці дали новий бій. Але і цей бій був ними програний. Тоді, знеохочені й зневірені в успіхові, козаки: рішили скапітулювати. Вони видали свою старшину з Павлюком на чолі, виявили повну покору, прийняли нову призначену їм старшину й зложили присягу на вірність. Текст цієї присяги був підписаний в імени козацького війська військовим писарем Богданом Хмельницьким. Павлюк, Томиленко і четверо других ватажків були страчені у Варшаві.

Але з капітуляцією реєстрових козаків війна не закінчилася. Треба було перенести кампанію на лівий берег Дніпра, в теперішню Полтавщину, де також вибухло повстання. В початку 1638 року Потоцький переправився з військом за Дніпро і в кількох упертих боях знищив повстанчі козацькі відділи. Приборкавши повстання, Потоцький повернув з трофеями, але частина війська залишилась на Україні, піддержуючи установлений порядок. Сойм 1638 року встановив шоститисячний реєстр, позбавив козаків самоуправи, — вся старшина мала бути призначувана, і ухвалив відбудувати Кодацьку кріпость.

Хоча правительствене військо приборкало реєстрових козаків і втихомирило Лівобережжя, але воно не знищило гнізда козацької самоволі — Запорожської Січи. Там скупчились недобитки козаччини, озлоблені й непримиримі. Вони й не думали коритись. Вибравши за гетьмана собі Якова Острянина (Остряницю), запорожці почали готовитись до нової боротьби. Вислана проти них експедиція не удалася, і вже весною 1638 року запорожці появилися на Україні. Правительствене військо вирушило під проводом Потоцького. На цей раз тереном боротьби було виключно Лівобережжя. Тепер реєстрові козаки мусіли битись проти своїх, в рядах коронного війська. Повстанці захопили Чигирин, Кременчук і дуже зручно одбились од Потоцького, знищивши цілий відділ німецької піхоти, яка була в польськім війську. Остряниця був паном усієї східньої Полтавщини і міг вільно зноситися з Москвою і Донськими козаками, од яких він сподівався помочи. Повстання почало вже перекидатись на правий берег, самому Київу загрожувала небезпека. Але на поміч Потоцькому явився із свіжими силами князь Єремія Вишневецький, який ішов рятувати свої Задніпрянські латифундії. Козаки виявили тоді надзвичайну енергію. Коли після упертого бою під селом Жовнином близько Дніпра коронному війську удалось було прорвати козацький табор, і Остряниця з кількома сотнями козаків пробився й утік, решта вибрала на гетьмана героя торішньої війни Гуню, і боротьба відновилася з новою енергією. Потоцький обложив козацький табор під тим же Жовнином і безнастанно бомбардував обложенців з великих гармат. Але козаки дуже зручно укріпили свій табор і твердо витримували блокаду і бомбардування. Вони дожидалися допомоги, яка плила по Дніпру з Січи під проводом полковника Філоненка і везла запаси провіянту. Але Філоненко лиш з великим трудом й великими жертвами пробився до табору Гуні з кількома сотнями козаків, він стратив усю артилерію, а запасів привіз усього на два дні. Ця неудача зломила енергію козаків. На них напала депресія. Одначе й коронне військо було надзвичайно стомлене й виснажене. Обидві сторони охоче розпочали переговори. Козаки пішли на капітуляцію. На цей раз фінал кампанії був тихий і мирний. Питання про видачу ватажків не підіймалося. Повстанське військо видало зброю, гармати й військові клейноди; частина його зараз же розійшлася, при чім реєстрові козаки й запорожці склали взаємно присягу, що не будуть, одні другим мститись. В осени 1638 року відбулася в Київі козацька рада, яка вибрала від себе депутацію до короля скласти заяву покори й прохати пробачення. До цієї депутації увійшов в числі інших сотник Богдан Хмельницький. Капітуляція була повна. Польські начальники попризначали реєстровим козакам полковників — майже самих поляків, і тільки середня старшина була допущена з українців. Козаків узято під суворий догляд. Здавалось, що на цей раз козацтво було зломане остаточно. Знову було відновлено Кодак, щоб тримати в руках Запорожжя. Запанувала глуха реакція. Настав нарешті спокій, який тривав аж десять років.

Але виявилось, що це був спокій перед новою бурею. Процеси відмірання феодальної системи, що боляче переживалися в цілій західній Европі, знайшли собі аналогічний вираз і на терені польської держави. Соціяльно-економічний режим, який тепер запанував на східній Україні в наслідок не чуваного досі розвитку магнатського господарства, з його широко орґанізованою формою визиску праці селянської верстви, стояв в різкій протирічності з стремліннями цієї верстви, з її ідеалом вільної праці; він особливо прикро відчувався селянством саме тут, на широких степових просторах, в сусідстві з козацькою волею. Навіть розмірно краще становище селян, в порівнанні з західньо-українськими землями, і їх кращий матеріяльний добробут не могли злагодити соціяльних протилежностей між землевласницькою й селянсько-кріпацькою верствами. І це таїло в собі зародок нових конфліктів.



*

В першій половині XVII століття майже всі землі, заселені тоді українським народом, опинилися в складі польської Річи-Посполитої: поза нею лишився тільки західній окрайчик української землі — Закарпаття, яке належало до Угорщини, та ще на схід від теперішньої Полтавщини простягались порожні степи, які належали з XVI століття Москві і які тільки що починали колонізуватись переселенцями й утікачами з польської України і вже з другій половині XVII віку склали з себе так звані слобідські козацькі полки або Слобідську Україну.



На основі Деулінського трактату на початку 1619 року до Польщі одійшла стародавня українська земля — Чернігово-Сіверська область, яка на початку XVI століття була одвойована Москвою від Великого Князівства Литовського. Поляновський «вічний мир» 1634 року закріпив за Польщею нову область, і вже в слідуючім 1635 році в ній були скрізь заведені польські адміністраціині й судові порядки. Сіверщина склала нове Чернігівське воєвідство, поділене на два повіти: Чернігівський і Новгород-Сіверський. Стародубський повіт був прилучений до воєводства Смоленського. Ще в 1620 році польський уряд вислав на Сіверщину своїх комісарів «для ординації замков од Москви рекуперованих, для одбирання замков сіверських од Москви, так теж і для ревідовання прав од людей стану духовного, яко і дворян, і синов боярських, як зачим хто всякії добра ойчистії держат», — так писано було в урядовій грамоті. Окрім документів, які могли свідчити про належність маєтків певним особам, комісари розпитували місцевих старожилів про межи маєтків і ґрунтів, а тоді вже затверджували за власниками показані з документах володіння. На підставі комісарських «листів» власники одержували потім королівські універсали на маєтки. Окрім монастирів, осіб духовного стану і «синов боярських» дістала землю й та частина людности, що призначена була для «замкової прислуги» під назвою «козацьких корогов». Кожен такий козак, що служив на своїм коні, одержував по чотири «уволоки» полевої землі окрім двору. Задержав свої володіння ряд старовинних українських родів (наприклад Рубці, Бороздни, Бакуринські) зпоміж більших земельних власників, які подіставали маєтки за Московського панування. Решта землі була роздана здебільшого шляхті, що понаїхала з українських і польських областей Річи-Посполитої. Величезні простори одержали пани-магнати, наприклад Микола Абрамович одержав цілий Мглинський повіт, а Олександер Пісочинський — частину Стародубщини і трохи не всю Новгород-Сіверщину та Глухівщину. В Чернігово-Сіверській области за московських часів більш густо була заселена лиш північна частина краю, на правому березі Десни, більш захищеному природою од нападів степових хижаків. Тут були скупчені важніші міста: Чернігів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин; тут, завдяки богатству лісів були розвинуті різні лісові промисли (гути, рудні, буди, бортництво, звірині лови і т. інше) і провадилась доволі жвава торговля. Більш одкриті південна і південно-східні частини краю були заселені дуже рідко, і багато міст і сел з часів татарської руїни XIII віку лежали пусткою. Одже пани, які подіставали латифундії на цих порожніх просторах, енергійно взялися до їх колонізузання. Ця колонізація відбувалась в таких самих формах, що й на середній Наддніпрянщині після Люблинської унії: так само осажувались міста, містечка й села, а людність приваблювано різними льготами і свободами. Дуже часто осади повставали на місці колишніх селищ. Переселенці ішли переважно з правобережної України і так, наприклад, більша частина Глухівщини заселилася переселенцями з Поділля, які принесли з собою і свої старі назви сел та містечок.

Селяне мусили одбувати на користь земельних власників повинности: платити грішми «чинш» і «дякли» хлібом, а також певне число робочих днів робити на панському полі. На нове воєводство була поширена чинність Литовського Статута і заведено суди ґродські (карні), земські (цивільні) і підкоморські (межові). Головні міста краю: Чернігів, Новгород-Сіверський, Ніжин, Стародуб, Погар, Почеп, Мглин, дістали самоуправу на основі Магдебурського права. Одначе в королівських грамотах звичайно зазначалося, що війтами можуть бути лиш особи римо-католицької або греко-католицької віри. Офіціяльною мовою в Ніженськім і Чернігівськім магістратах мала бути мова польська, а в Стародубі перших 20 років польська, а потім латинська.

Міста дістали в свою власність значну земельну територію під оранку, сінокоси, й вигони. Прибутки з господарства на цій території мали йти на удержання органів міської самоуправи. Міщане мусіли виконувати й військову повинність.

Громадський лад і порядок за польського панування стали кращі, ніж були під Москвою. Навіть панщизняні повинности, встановлювані за нової влади, були легші від московської кріпаччини, до якої прилучався й суворий гніт з боку московської адміністрації. Але ті самі причини, які викликали незадоволення українського населення на Наддніпрянщині, мали свій вплив і тут: в міру скріплення й інтенсифікації великого панського господарства, росла панщина, збільшувалися повинности селян, ставала все дошкульнішою опіка панської адміністрації по маєтках; це викликало серед селян незадоволення, тим більше, що Сіверщина брала участь в московській «смуті» початку XVII століття, бачили у себе повстанчі й козацькі загони і мала нагоду зазнати козацької волі. Українське міщанство було незадоволене з тої переваги, яка давалася в міській самоуправі захожому чужому елементу і яка грозила відсунути автохтонів зовсім на другий план. А все православне населення разом з неохотою дивилося на поширення впливів католицького духовенства, протегованого владою: вже скоро після прилучення краю в Чернігові й Новгороді-Сіверському появились уніятські й домініканські монастирі, й єзуїти почали засновувати свої школи. Край помалу втягався в реліґійно-національні суперечки, які кипіли по інших українських областях Річи-Посполитої.

Обєднання майже всіх українських земель під однією державою мало свої далеко йдучі наслідки для українського народу: скріплювалися зносини і взаємини між окремими українськими областями; впливи західньо-українських осередків поширювалися далеко на схід, Київ ставав всеукраїнським духовним і разом із тим культурно-національним центром. Українська козаччина, яка помалу вибивається на становище провідної національної верстви, заступаючи потроху місце панів і шляхти, поширює свій вплив на весь простір української території, скрізь здобуваючи собі симпатії соціяльних низів: селян, незадоволених з збільшення панщизняних тягарів; міщанства, яке по заведенні Магдебурського права дуже часто тратило своє значіння у власному місті на користь нового, зайшлого елементу. А шляхта й духовенство бачили в козаках союзників у боротьбі за права православної віри. З другого боку українська шляхта, втягнута в парламентарне життя Річи-Посполитої, діставала певне політичне виховання і виробляла собі політичні ідеали в дусі свободи, що, як побачимо, мало свої важливі наслідки, коли повстала трохи пізніше Українська Держава.

Самий натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукували українське громадянство орґанізуватися для самооборони і братися за насадження у себе школи й просвіти на західно-европейський зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські области, обєднані тепер під одною державою. І коли між цією державою й її українським населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт на ґрунті соціяльно-економічному й політичному, то він дуже скоро прибирає характер всенароднього руху, обєднує всі верстви українського народу і перетворюється в справжню національну революцію. Її відгуки доходять аж до найдальших закутків української землі. Навіть відрізана державним кордоном од решти українських земель Закарпатська Русь, яка сотні років жила в зовсім відмінних умовах, зазнала на собі впливу українського ренесансу на порозі XVI-XVII століть і втягалася в орбіту загально-національного життя. І саме в цій боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну емансипацію виховується і скріплюється, як ми далі побачимо, почуття його національної свідомости, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої державности й чужих культурних впливів, оживають традиції своєї власної державности і стремління її відбудувати.

 

Література до розділу 15


До історії козацьких рухів 20-ох і 30-ох років XVII століття;

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VII, Київ, 1909, і т. VIII, частина І, Київ-Львів, 1913.

Н. Василенко, Очерки исторіи Западной Руси и Украины, Київ, 1916.

П. Кулишъ, Украинскіе козаки и паны въ двадцатилетие передъ бунтомъ Хмельницкаго, «Русское ОбозрЂніе», 1895, I-V.

П. Жуковичъ, Сеймовая борьба, тт. I-VI, Петербург, 1903-1912.

І. Крипякевич, Нові матеріали до історії сінодів 1929 р. «Записки Наук. Тов. ім. Ш.», т. 116, Львів, 1913.

В. Никифоровъ, Куруковскій договоръ козаковъ съ поляками въ 1625 г., «Кіевск. Старина», 1885, IV.

Ст. Рудницький, Козацько-польська війна 1625 року, «Записки Наукового Тов. ім. Шезченка», т. XVII, Львів, 1897.

Ф. Николайчикъ, Новый источникъ о козацкомъ возстаніи 1625 г., «Кіеєская Старина», 1889, X.

К. Мельникъ, СвЂдЂнія о походЂ въ Крымъ М. Дорошенка. «Кіев. Стар.», 1896 г. XI.

М. Dubiecki, Kodak, twierdza kresowa i jej okolice, Warszawa, 1900.

Ст. Рудницький. Українські козаки в 1625-30 рр. «Записки наук. тов. ім. Шевченка», т. XXXI, Львів, 1899.

О. Целевич, Участь козаків у смоленській війні 1633-34 рр., там же, т. XXVIII.

Wł. Tomkewicz, Ograniczenie swobód kozackich w roku 1638, „Kwartalnik Historyczny", 1930, T. І.

До історії Могилянської доби:

М. Грушевський і Н. Василенко як вище.

С. Голубевъ, Кіевскій митрополитъ Петръ Могила и ero сподвижники, Т. І. Київ, 1883; т. II, Київ, 1898.

С. Голубевъ, Западно-русская церковь при митрополитЂ ПетрЂ МогилЂ, «Кіевская Старина», 1898, I-VI. Біоґрафія П. Могили у Костомарова, Українська історія в житєписах, Львів, 1918, також:

Ф. Терновскій, Кіевскій митрополить П. Могила, «Кіевская Старина», 1882, IV.

М. Макарій, Исторія русской церкви, т. XI, Москва, 1882.

М. Петров, Київська Академія, «Записки іст. філол. відділу Укр. Академії Наук», т. І, Київ, 1919.

С. Голубевъ, Исторія Кіевской Академій, В. І, Київ, 1886.

A. Jabłonowski, Akademja Kijówsko-Mohilańska, Kraków, 1899-1900.

М. Возняк, Історія української літератури т. II, Львів, 1921. X в. Тітов, Стара вища освіта в київській Україні, Київ, 1924.

ЗМІСТ

Джерело:
Дмитро Дорошенко. Нарис історії України


Видавництво "Дніпрова Хвиля" - Мюнхен, 1966
"Глобус" Київ 1992
Передрук з першого видання, що вийшло в УНІ у Варшаві 1933 року.
Перше видання зредагував проф. Роман Смаль-Стоцький.
Сканування книги, редагування й форматування текстів виконав Varnak.

Тексти розділів 7 і 8 взято з web сайту: "Дмитро Дорошенко. Нарис історії України (фраґменти)"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Дмитро Дорошенко iconПетро Дорошенко
Тому Дорошенко вирішується на союз з турками, уклавши з їх султаном договір. Так, Дорошенко з Мехмедом IV ходили на Польщу в 1672,...
Дмитро Дорошенко iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро Дорошенко iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія дорошенко Юрій Володимирович
Дорошенко Юрій Володимирович, народився 11 серпня 1976 році у м. Павлодар республіка Казахстан
Дмитро Дорошенко iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Дорошенко iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Дорошенко iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка