Дмитро Дорошенко



Сторінка2/11
Дата конвертації05.01.2020
Розмір4,54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


Дмитро Дорошенко




НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ


том I

(До половини XVII століття)























Видавництво «ДНІПРОВА ХВИЛЯ» — Мюнхен
«ГЛОБУС» КИЇВ 1992
ББК 63.3 (2 Ук)

Д 69
Репринтне видання

Передрук з першого видання, що вийшов в УНІ у Варшаві 1932 року.

Перше видання зредагував проф. Смаль-Стоцький.

Druck: [Logos]· GmbH München, 1966

4702640101 - 017 206 - 92

Д ------------------------- БЗ-24-5.92

206 — 92

ISBN 5-7707-1419-0 (укр.) (т. 1)

ISBN 5-7707-1694-0 (укр.)

      Зміст


Про автора та його "Нарис історії України". Вступне слово Олександера Оглоблина

Розділ 1
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів

Розділ 2
Питання про схему історії східньої Европи в звязку з історією України. Назви «Русь» і «Україна». Джерела української історії: літописи, записки чужинців, памятки юридичні; здобутки археології

Розділ 3
Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

Розділ 4
Перші київські князі. Охрещення України-Руси. Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Київська держава та її міжнародне становище. Питання про форму державного устрою київської Руси-України в науковій літературі

Розділ 5
Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности

Розділ 6
Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво

Розділ 7
Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

Розділ 8
Становище Наддніпрянської України-Руси після татарської руїни. Литва. Перехід українських земель під владу князів Литовських. Литовсько-польські унії

Розділ 9
Устрій і побут на українських землях в складі Великого Князівства Литовського XIV-XVI століттях. Княззівська влада й органи центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський Статут і Копні суди

Розділ 10
Західньо-українські землі під Польщею. Їх політична й суспільно-економічна еволюція. Наслідки Люблинської унії для східно¬українських земель. Наддніпрянські землі й нова їх колонізація

Розділ 11


Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI-XVII століть. Питання про походження української козаччини в історичній літературі. Умови й обставини формуванння козаччини

Розділ 12


Становище православної церкви в литовській і в польській державах. Відокремлення московської митрополії. Внутрішня організація православної церкви на українських землях. Занепад церковного життя в другій половині XVI віку. Початки відродження й роля в ньому міщанства. Церковні братства.

Розділ 13


Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Розділ 14


Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії

Розділ 15


Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею

Передмова

Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї ще вкінці 19 століття поставили перед українською наукою завдання створити нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна українська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики старшої ґенерації, опановані романтично-народницькими ідеями, властивими 19 століттю, вважали за свій головний обов'язок збирати «цеглини» для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитися молодше покоління істориків. Коли конкурс «Кіевской Старины» 1896 року на написання історії України не дав наслідків (єдиний твір, пов'язаний з конкурсом, — «Очерк исторіи украинскаго народа» О. Я. Єфименкової не був прийнятий ним і побачив світ щойно в 1906 році) — молодий тоді історик Михайло Грушевський визнав цю справу «питанням чести своєї й свого покоління» — й блискуче виконав це завдання, для своєї доби й своєї ґенерації, створивши, в своєму нарисі історії України, а головне, в монументальній «Історії України-Руси», першу наукову синтезу історичного розвитку українського народу, що стала одною з могутніх підвалин національно-державного відродження України в 20 столітті.

Але велична будова, здвигнута Грушевським, не була — й не могла бути тоді завершена. Властиво, її доведено було лише до кінця 18 століття, до ліквідації Козацько-Гетьманської держави. Далі залишалося дике поле «пропащого часу» (за виразом М. Драгоманова), де тільки в ділянці культурно-національного життя починала колоситися нива українського відродження. Це поле треба було перейти, а життя навіть Грушевського та його покоління зробити цього не могло. Бо історію творять ґенерації, і кожна з них має, може й мусить виконати лише свої завдання.

Створення нової наукової синтези історії України й історії українського народу, на його споконвіку власній землі, від початків історичного буття й до сучасности, припало на долю наступного покоління української історіографії, покоління 1920-х років. Це не було легке завдання. Треба було будувати цю велику будову на нових ідейних засадах, за новим архітектурним пляном і, чималою мірою, з нового монографічного та джерельного матеріялу, що його ще потрібно було, в дуже короткий час і за дуже несприятливих умовин, заготовити. Старші історики могли дати лише проєкти нової схеми й деякі ескізи нової синтези. Сили молодших істориків, хоч і досить численних, талановитих і відданих своїй справі, були скеровані на монографічні та джерелознавчі студії й археографічні публікації і в цій царині зроблено було стільки, що 1920-ті роки слушно вважають за «золотий вік» новітньої української історіографії.

Тим часом на українство знову наступила чорна хмара. Розцвіт української науки в 1920-х роках — наслідок відродження української державности в 1917-1918 роках і боротьби за неї в 1919-1920 роках — був ґвалтовно обірваний на початку 1930-х років совєтським погромом української національної культури. В наслідок цієї катастрофи, історична наука на Україні не спромоглася дати нову й повну синтезу українського історичного процесу, зокрема 19-20 століття. Це довелося робити українським історикам на еміґрації, і честь першої й дуже вдалої спроби такої синтези належить Дмитрові Дорошенкові.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) був історик з Божої ласки. Традиція славного історичного роду, живий зв'язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини й віддана праця для її кращого майбутнього, блискучий талант професора й лектора і те, що Вячеслав Прокопович вважав за головну якість історика, —· любов до рідного минулого, — все це щасливо збіглося в цій незвичайній людині й забезпечило їй видатне становище і в українській науці, і в українському національно-громадському житті першої половини нашого століття. Ледве-чи хто з сучасників Дорошенка був більше покликаний завершити те велике діло, яке було основним завданням тогочасної української історіографії й якого вона не могла виконати в умовах поневоленої Батьківщини.

З багатолітніх студій і дослідів над історією України, з глибокого пізнання українського суспільного життя, у творчому становленні нової історичної школи й популяризації її ідей в університетських курсах і семінарах, в наукових доповідях і публічних лекціях, росло й міцніло в Дмитра Дорошенка нове, державницьке розуміння українського історичного процесу. Новими очима дивився він на українське минуле, і перед ним чимраз ясніше й яскравіше виступав правдивий образ історичної України. Для нього історія України не кінчалася на Гетьманщині 18 століття, і в українській історії 19-20 століття він бачив не лише потік національно-культурного розвитку, а широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великої країни та її великого народу. Стара схема української історії наповнювалася новим і багатим змістом, і під пером великого історика з'явився нарис історії України від найдавніших часів до національно-визвольної революції 1917 року, втілений у бездоганну наукову форму. Українська історіографія має повне право вважати цей твір Дмитра Дорошенка за одне з великих своїх досягнень, значення якого далеко виходить за межі його доби.

Сувора історична доля України не минула й капітальної праці Дмитра Дорошенка. «Нарис історії України» побачив світ на чужині, і то в такий час, коли зв'язки між Батьківщиною й еміґрацією були фактично неможливі. Щойно після 1939 року книга могла дістатися — і то припадково — на Велику Україну, але воєнна руїна у Варшаві знищила майже цілий наклад цього видання. Книга давно вже стала бібліографічною рідкістю, а головне — її й досі не заступила жодна інша праця цього роду. Тому треба вітати ініціятиву видавництва «Дніпрова Хвиля» перевидати цей прекрасний твір, що робить честь не тільки його авторові, але й цілій українській історичній науці.

Нові покоління, звичайно, принесуть нові ідеї, нові матеріяли, нові твори. Але як гарний витвір старої архітектури не втрачає своєї величі й краси серед пізніших будов, а навпаки, становить предмет пошани, замилування й захоплення нащадків мистецьким генієм предків, так і «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка залишиться тривалим пам'ятником української історіографії — однієї з найвеличніших і найтраґічніших епох історії України.

Олександер Оглоблин


8. IX. 1966
Ludlow.

ЗМІСТ

Розділ 1

Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів

Інтерес до своєї минувшини зародився на Україні дуже давно, можна сказати, вже на початку української державности. Вже за часів Ярослава Мудрого, в першій половині XI віку думка українських книжників того часу працює над питанням, "откуда пошла єсть руськая земля", і тоді то повстає у Київі літописання, краса й гордощі нашої старої літератури. В "Повісти временних літ" ченця Нестора поч. XII віку, в Київському Літопису, що обіймає ціле XII століття, в Галицько-Волинськім Літопису 1209-1292 років, — кожен з тих літописів відбиває свою добу з її суспільним устроєм і поняттями, — стара українська думка знайшла свій блискучий вираз. Занепадаючи в часи політичного й культурного занепаду Руси-України, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в XVII столітті, перейняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж повстають знамениті "козацькі літописи", що їх найбільш яскравими зразками являються в другій половині XVII в. Літопис Романа Ракушки (Самовидця), а в початку XVIII в. Самійла Величка і Григорія Грабянки. Серед кругів козацької старшини історична праця не припиняється протягом цілого XVIII століття, і коло 1740 р. повстає в цих кругах загальний курс української історії, т. зв. "Краткое описаніе Малороссіи", який ставить собі завдання звязати до купи князівський і козацько-гетьманський періоди української історії.

Нова доба в розвитку української історіографії, яку можемо назвати, в порівнанні до попередніх, науковою, зачинається в останніх десятиліттях 18-го віку. Тоді замісць старих компіляцій, т. зв. "козацьких кронічок", появляються перші спроби ширшої синтези минулого життя, з освітленням його подій в дусі нових ідей, які приходили на Україну із Західньої Европи. Серед українського громадянства з кінця 18-го століття починається оживлення історичних інтересів, яке мало свої коріня в подіях політичного життя і виявилося передовсім у збіранні й дослідженні памяток історії та в заходах коло їх опублікування для прилюдного вжитку.

Говорячи про цей зріст історичних інтересів серед українського громадянства кінця 18-го століття, треба мати на увазі, що він, як і цілий національно-культурний український рух того часу, зосереджувався головно на одній частині української землі, а саме — на лівому березі Дніпра, в т. зв. Гетьманщині, що обіймала пізніші Губернії Чернігівську й Полтавську, й т. зв. Слобідській Україні (пізнішій Харківщині). Сюди, на широкі простори задніпрянських степів, пересунулася після остаточної руїни Правобережної України вісь українського життя, сюди ж пересунувся з західньо-українських земель і осередок української культурної праці. Під захистом автономної козацької держави українська культура знайшла вдячний ґрунт для свого розвитку. Вкрита густою сіткою народніх шкіл, з своєю знаменитою Київською Академією, а своїми колеґіями у Чернігові, Переяславі, Харькові, Лівобережна Україна, можна сміливо сказати, була одною з культурніших країн тогочасного славянського світу. Вона навіть мала змогу постачати вчителів і взагалі культурних діячів на цілу Московщину, ба навіть на далекі південно-славянські землі.

Громадянство лівобережної України стояло в 18-му столітті в живих і безпосередніх звязках з західньо-європейським духовим життям. Десятки й сотні української молоді вчилися в університетах й академіях Кеніґсберга, Бреславля, Кіля, Галле, Липська, Страсбурга, Лейдена, Праги, Пресбурґа, Парижу, Риму та інш. європейських центрів. В глибині полтавських степів козацькі полковники й менші старшини передплачують собі французькі часописи, а на Шлеську кілька книгарень були заняті спеціяльно постачанням чужоземних книжок для українських читачів. Всі ці посередні й безпосередні звязки з Заходом, само собою розуміється, сприяли поширенню на Україні й тих ідей, якими жило у 18-му столітті західньо-європейське суспільство.

Доба другої половини 18-го віку була для українського суспільства добою глибокої політичної й культурної кризи. Централістична політика російського правительства з залізною консеквентністю нищила автономний устрій козацької України, і реформи цариці Катерини 2-ої привели Гетьманщину й близько звязану з нею Слобідську Україну на становище звичайних провінцій російської імперії.

Цей процес асиміляції України з рештою провінцій російської держави коштував їй дуже дорого: не кажучи про втрату політичної автономії, край, замість попередньої виборної й виключно з місцевого елементу зложеної адміністрації та суду, діставав бюрократичну управу на німецько-російський зразок; те саме і в церковному житті, де скасовано принціп вибору духовенства. Консеквентно переводжена політика нищення України, як самостійного економічного орґанізму, — через заборону безпосередніх торговельних зносин з Заходом і примусове обернення України в колоніяльний ринок збуту продуктів молодої московської індустрії, — вела до занепаду місцевого купецького стану, до заникнення початків власної індустрії й до загального зубожіння. Перехід України од становища автономного державного тіла на становище звичайної провінції потягнув за собою великий відплив культурних сил до загально-імперських центрів що особливо вражає нас на полі літературнім: талановитіші письменники, такі як Рубан, Полетика, Туманський, переносять свою літературну діяльність до Петербургу. Видатні малярі, такі як європейсько-відомі Боровиковський та Левицький, або композитори як Бортнянський, переходять також до Петербургу й там здобувають собі славу вже як російські, а не українські майстрі. Але ні в чому може не позначився так різко цей культурний занепад, як на полі народнього шкільництва. Іще в половині 18-го віку, а саме 1748 р., на території Гетьманщини існувало коло 1.000 шкіл, так що одна школа припадала на 1.000 населення. В кінці ж того самого століття од цих шкіл не залишилось майже ні сліду. З початком 19 в. ми бачимо заходи місцевих людей коло відбудови народнього шкільництва вже як зовсім нової справи.

Російське правительство уперто не допускало заснування на Україні університетів, яких домагалося українське громадянство, а Київську Академію й колеґії обернуло у станові духовні школи. Із заснуванням в 1759 р. російського університету в Москві сотні української молоді почали там здобувати освіту, здебільшого одриваючись на завжди від рідного ґрунту. Нарешті треба памятати, що остаточне зрівнання України з Росією принесло з собою й форми російського кріпацтва для українського селянства.

Хто би міг виступити в обороні старого ладу й попередніх форм життя? Провідна верства Гетьманщини, козацька старшина, ще з часів Мазепи переконалася в неможливості фізичного опору. Вона старалася врятувати своє привілейоване становище в ділянці соціяльно-економічного життя, жертвуючи політичними правами. В своїй масі вона готова була миритись з утратою автономії, відколи російське правительство надало їй права російського дворянства. Але було би несправедливо не зазначити, що й серед сеї верстви, глибоко перейнятої становим еґоїзмом, знайшлися люде, котрі зуміли глянути на становище краю ширше, ніж з вузько класового погляду й стати в обороні ширших мас українського народу. Вони перші вжили могучої новочасної зброї — письменницького пера й тим проложили шлях літературі, яко чинникові громадського поступу. Устами Василя Капніста — того самого, що в 1791 р. вдався був до пруського міністра Герцберґа з таємною місією од громади однодумців: шукати у Прусії помочи проти «московської тиранії», — устами Григорія Полетики, ці люди протестували проти знищення самобутніх форм українського життя. Вони стали яскравими представниками і виразниками тих почувань, які обхоплювали тодішніх українських патріотів перед образом руїни власної державности, і їхньою заслугою було, що вони подбали про збереження історичної традиції й памяти про кращі часи рідного краю.

Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас з Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівности та справедливости. Властиво в цих західньо-європейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духових течій, що хвиля за хвилею постають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по нинішній день.

Саме тоді, коли російський уряд докінчував нищення рештків української автономії, серед українського суспільства прокинувся особливий інтерес до своєї власної історії. Можна вважати це явище характеристичним для тих епох в житті поневолених націй, коли вони, під загрозою знищення історичного укладу їхнього життя з боку сильніших сусідів, немов іще дужче відчувають вагу власної історичної традиції і, обертаючи свої погляди назад, в глиб минулого, стараються саме в цій минувшині знайти моральну опору, правну підставу й сили для обстоювання своїх громадських і національних ідеалів.

Яскравим проявом відродження історичних інтересів, навіяного патріотично-громадським почуттям, служить діяльність тільки що згаданого депутата Катерининської Законодатної Комісії 1767 р. Григорія Полетики, правдоподібно автора знаменитої «Исторіи Русовъ». Тепер, коли опубліковано невидані досі деякі його промови, матеріяли й записки, перед нами у весь зріст встає колоритна постать цього вольтеріянця-демократа, ворога кріпацької неволі й республіканця, котрий, бажаючи поставити оборону української автономії на реальний ґрунт, старався сполучити інтереси політичної свободи з інтересами української шляхетської верстви, зробивши оборону української автономії життєвим ділом української шляхти.

Опублікована на сторінках «Київської Старини» переписка з його сином Василем, також істориком, вводить нас в круг ідей і стремлінь гуртка освічених і ліберальних українських патріотів, в якому виросла й розвинулась українська історична думка. Тоді то починається збірання українських історичних документів (королівських і царських грамот, гетьманських універсалів, всяких політичних і судових актів і т. д.), як необхідного матеріялу для української історії (Адріян Чепа). В 1777 р. Василь Рубан видав у Петербурзі «Краткую ЛЂтопись Малой Россіи» (це ніщо інше, як згадане вже «Краткое описаніе Малороссіи», доповнене Олександром Безбородьком), а в 1793 р. Федір Туманський видав «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» (літопис Грабянки — без імени автора).

«Исторія Русовъ» стала відомою широким кругам значно пізніше, ніж коли була написана, на цілих майже 50 років (вона була видана О. Бодянським в 1846 р.). Та це не перешкодило їй відразу здобути могучий вплив на українське суспільство 30-х і 40-х років. Під її безпосереднім впливом геніяльні українці Гоголь і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах. Російський поет Пушкин своєю дивною інтуїцією провидів, що автора чарівної книги треба шукати не в епіскопові Юрієві Кониському, як спочатку всі думали, а в особі світській, з активно лицарськими настроями. Пушкин перший опублікував уривок з «Исторіи Русовъ» в своїм «Современнику». Гребінка, Срезневський, Костомаров, Куліш, нарешті видавець «И. Русовъ» — Бодянський (1846 р.), всі заплатили дань захопленню її концепціями

Бантиш-Каменський обома руками черпав з неї для другого видання своєї «Исторіи Малой Россіи», а Маркович цілу свою пяти-томову «Исторію Малороссіи» (1842-43) опер на матеріялі й на провідних думках «Исторіи Русовъ». Це про цю книгу каже німецький подорожній Коль, що вона була «найбільше поважаною й любленою і поширеною по всьому краю в численних списках».

Оборона української автономії, стремління довести її правну основу, бажання зберегти національно-політичну українську традицію, які ми бачимо у начинателів нової української історіографії, у Григорія й Василя Полетик, у Якова Мих. Марковича, у Василя Ломіковського, у Олекси Мартоса — ідуть в парі з свідомим лібералізмом і демократизмом, які виросли, як справедливо зазначає Драгоманов, не так на історично-національному, як на загально европейському ґрунті. В скорбній «Оді на рабство» В. Капниста (1787 р.). в заяві Василя Полетики, що патріотичні писання його батька «навчили його любити людськість і свободу», в «розмишленіях» Ол. Мартоса (автора написаної в 20-х роках «Исторіи Малороссіи», од якої збереглися лише уривки) при гробі Мазепи про політичну свободу, республіку й конституцію — ми бачимо ясні відгуки цих загально визвольних ідей, які йшли на Україну з Заходу. Вдома на Україні вони переплітались з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

Навіть в льояльній і спокійній «Исторіи Малой Россіи» Бантиша-Каменського, що вийшла в 1822 р., і яка своєю появою зобовязана освіченому й гуманному малоросійському генерал-губернатору князеві Миколі Репніну, ми можемо доглянути сліди загально-ліберальних поглядів і гуманного світогляду. Праця Бантиша мала ще й те значіння, що тут у-перве був використаний актовий матеріял з московських і українських архівів. Тому її властиво можна уважати за першу наукову історію України. Характеристично, що згаданий вже мною німецький подорожній Коль, подорожуючи в 1838 р. по Україні, чув од місцевих людей, ніби ця історія мала безпосереднє відношення до руху декабристів, що вона мала начеб то підготовити Україну до повстання і «представляла в найкращім світлі блискучу добу гетьманів».

Історична традиція, підогріта патріотичними почуваннями й овіяна ліберально-демократичними ідеями свого віку, прислужилася для національного українського відродження, що знайшло для себе на порозі 18-го й 19-го століття могуче джерело в тому інтересі до своєї народности, до народнього життя, побуту, мови й поезії, який характеризує собою добу романтизму. Зародившись на Заході й торуючи собі шлях на Україну через славянські землі й безпосередньо, романтизм здобув для себе на Вкраїні особливо вдячний ґрунт.

Героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апотеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчости. Козаччина остільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя. Козаччина, як витвір українського народнього духу, як уособлення вільнолюбних ідеалів, козаччина, що іще була така свіжа в памяті народу й жила в його тисячних піснях і переказах, овіяна всіма чарами поезії, — на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвідок і поклала глибокий відпечаток на ввесь розвиток української історичної думки.

Найхарактеристичнішою рисою цієї думки в добу романтизму був тісний звязок між історичними та етнографічними інтересами. Майже всі видатніші представники української історіографії перших десятиліть 19-го віку були одночасно й етнографами: Максимович, Срезневський, Бодянський, Костомаров, Куліш, Маркевич — усі вони почали від етнографічних студій, і в їх праці з початку й до кінця історія тісно переплітається з етнографією. При тім інтерес до своєї рідної української народности живе в них в парі з інтересом до славянства взагалі.

Відродження сусідніх славянських народів, в першій лінії чехів, а далі славян південних, благодійно вплинуло на українське національне відродження. Воно підбадьорує, окрилює українців, дає їм нове ідейне обґрунтування, показує гарні зразки.

Розвитку українських історичних дослідів дуже сприяло видання історичних матеріялів, яке розпочалося властиво аж в 40-х роках. Українці не мали своїх власних наукових установ чи товариств, але вони зуміли використати російські офіційні установи для видання матеріялів до своєї історії. Так, проф. Осип Бодянський опублікував у кінці 40-х років на сторінках «Чтеній» Російського Історичного Товариства у Москві цілий ряд козацьких літописів та інших дуже важливих матеріялів (в тім числі літопис Самовидця й «Исторію Русовъ»). Заснована в 1843 р. у Київі урядова «Археографічна Комісія», яка спиралася на Київський Центральний Архів, опинилася в руках учених українців; вона видала 4 томи дуже важних для історії правобережної України «Памятниковъ» (1845-1859), літописи Грабянки (1853) і Величка (1848-64), а з 1859 почала видавати «Архивъ Юго-Западной Россіи», котрий (до 1914 р. видано 35 томів) містить дорогоцінний актовий матеріял до історії української церкви, суспільних станів (шляхти, міщанства, селян), заселення краю, козаччини, гайдамаччини, станової організації й внутрішнього побуту XV-XVIII століть, головно — на правобережній Україні. Як редактор «Архива» протягом довшого часу, великі заслуги для української науки поклав проф. В. Антонович.

Для історії Гетьманщини другої половини XVII віку величезне значіння мали видані петербурзькою Археографічною Комісією під редакцією М. Костомарова 10 томів «Актовъ, относящихся къ исторій Южной и Западной Россіи» (1861-1878).

Етнографічні студії розкрили перед освіченим суспільством багатства народньої душі, а історичні досліди знайомили з славною минувшиною народу. Та жива сучасна дійсність була вражаючим контрастом до поезії й історії: кріпацька неволя давила народні маси, вела їх до морального й культурного застою. Бюрократичний режім паралізував усі прояви громадської самодіяльности. Відгуки революційних рухів на Заході й кличі утопійного соціялізму досягали на Україну й знаходили тут собі сприятливий ґрунт в опозиційних настроях молодших кругів громадянства. В той час, як погроза соціяльної революції впливала на старші покоління в напрямку примирення з урядом і його централізаційною політикою, серед молоді, особливо тої, що походила з дрібнішої та із збіднілої шляхти, революційні кличі робили інше вражіння.

Ідеолоґія політичного українського товариства, що повстало в половині 40-х років у Київі під назвою «Кирило-Мефодієвського Братства», носить виразний слід впливів західньо-європейської революційної Ідеолоґії 30-40 років.

Беручи це все на увагу, ми зрозуміємо, чому етнографізм в українських історичних дослідах легко й непомітно переходить в так зв. «народницький» напрям. Студії над народньою поезією, народніми обрядами та звичаями, приводять до глибших роздумувань над історичними причинами соціяльної й економічної недолі народніх мас. Увесь історичний інтерес починає звертатись на дослідження цих причин, на історію стихійних рухів народніх мас в обороні своєї свободи й соціяльно-економічних інтересів. Політичні ідеали й стремління провідних суспільних верств, їх стремління до відбудови власної держави, культурно-національні змагання — все це відступає на задній план перед інтересом до проявів революційних стремлінь народніх мас, без огляду на те, чи ці стремління звертались проти чужої влади й допомагали загально-національній справі, — чи проти своїх же провідників і тим цю саму справу ослаблювали й руйнували.

Ці погляди виразно виступають в писаннях Миколи Костомарова (1817-1885), талановитого історика й прихильника етнографічної методи в історії: його приваблюють до себе найбільше такі моменти в українській (як і рівно ж в російській) історії, де на перший план виступають народні маси; стихійні народні рухи, кріваві повстання, Хмельниччина, бунт Степана Разина — все це залюбки малює Костомаров у своїх монографіях, залишаючи в тіні самих провідників рухів.

Певна річ, що це захоплення народніми рухами, без глибшої аналізи соціяльної динаміки старої України й економічних основ її розвою (що було за часів Костомарова ділом буддучини), вело до односторонього уявлення українського історичного процесу. Ідеалізація козацької свободи не давала доглянути державно-творчих, будівничих елементів української історії й оцінити їхні змагання.

Всі сильні, але разом з тим всі слабі сторони народницького напрямку української історичної думки виразно виявились в дальшім розвитку української історіографії, коли з початком 60-тих років на її горизонті появилася така велика сила, як професор київського університету Володимир Антонович (1838-1908). Діяльність Антоновича має особливе значіння в розвитку нашої національної самосвідомости ще в однім відношенні. Оскільки до того часу провідну ролю в українськім національнім житті відограють представники дрібної й середньої шляхти Лівобережжя, остільки в особі Антоновича, і разом з ним цілого ряду його ближчих земляків та однодумців, виступає на публічну арену група нащадків спольщеної української шляхти з Правобережної України. Це українофільство спольщених шляхтичів з Правобережжя має сливе однакові коріння з українофільством зросійщених лівобережців. Вроджене привязання до своєї ближчої батьківщини України, вражіння її роскішної природи й багатої народньої поезії, все це під впливом ідей романтизму витворило, як знаємо, з кінця 20-х років XIX ст. цілу так звану українську школу в польскій літературі. Мальчевський, Чайковський, Залеський, Ґощинський — були її типовими представниками. Ґеніяльний Словацький також заплатив дань цьому напрямку. Але любов до української природи, ідеалізація колишньої козаччини, переспівування мотивів народньої української поезії — все це уживалось у поетів «української школи» разом з шляхетськими традиціями й патріотизмом історичної Польщі. Антонович, вихований на ідеях французької визвольної філософії 18 в., і сам собою дійшовши до думки про свій «борг» перед народом, зробив рішучий крок і переступив через ту глибоку прірву, яка розділяла польську історичну ідеолоґію й український демократичний народницький рух. Він просто перейшов до українського табору. Його славнозвісна «Сповідь», видрукувана в орґані українських народників, у петербургськім місячнику «Основа» (1862, І), стала громадським і національним credo для цілої групи осіб, які одночасно з ним з польсько-шляхетського перейшли до народньо-українського табору. Цей знаменний історичний рух не поширився на всю спольщену шляхту українських провінцій історичної Польщі — Київщини, Волині й Поділля, але він притяг до себе ряд ідеалістично настроєних і високо талановитих одиниць, які внесли коштовні вклади в скарбницю української культури і котрі знаходили собі наслідувачів в кожній наступній генерації шляхетського суспільства на Правобережжі.

В працях Антоновича історія польсько-українських відносин, яка творить собою зміст історії українського життя на Правобережжі від другої половини XVI в. і до нині, знайшла собі вперве наукове освітлення, оперте на багатому документальному матеріялі Київського Центрального Архіву. Ті самі ідеї, що їх висловив Антонович у «Сповіді», присвічували йому і в його науковій праці: українська історія в його очах це була історія народніх мас, покинутих своїми провідними верствами і змушуваних жити в формах чужих його поглядам і поняттям про релігійні, політичні й соціяльні відносини, — в формах, які несла на Україну аристократична Польща. Звідси постійна народня реакція в формі козацьких повстань й гайдамацьких рухів, звідси вікова крівава боротьба, котра скінчилась для українських мас остаточним їх поневоленням уже в межах Росії по упадку Польської Річи Посполитої.

Народництво, з його ідеалізацією козаччини, від початку 60-х років 19 ст. нероздільно запанувало в українській історіографії, і тільки в талановитих писаннях П. Куліша (1819-1897) зустріло було проти себе різку реакцію (з кінця 60-х років). Одначе ця реакція, ідучи в розріз з поширеними народницьким світоглядом думками, не інайшла собі серед тогочасного громадянства відповідного ґрунту і не зустріла прихильного відгуку. Противно: виступивши з різким осудженням козаччини, як нібито антикультурного й антидержавницького елементу української історії, визнаючи історичну ролю Польщі на українських землях за культуртрегерство, проголошуючи сполучення України з Москвою в половині 17 ст. за акт історичної необхідности з огляду на повну, мовляв, нездібність українців самим упорядкувати свою долю, Куліш зустрів однодушне обурення цілого українського громадянства. Огірчений цим і роздратований, ішов він усе далі й далі в своїй неґації козаччини, з надзвичайною різкістю нападаючи на таких представників українського національного світогляду, як Шевченко і Костомаров. Доходячи в своїх висновках до абсурду, зірвавши з усіма своїми приятелями й колишніми однодумцями, не зустрів Куліш у свій час зрозуміння й належної оцінки і для багатьох своїх вірних і дуже цінних історичних спостережень, наприклад, про походження козаччини, про роль українського міщанства в культурно-реліґійній боротьбі з латино-польським натиском в другій половині XVI ст., про роль в цій боротьбі української шляхти й т. п. Куліш залишився осторонь од загального розвитку української історичної думки, невизнаний і забутий, і тільки в наші часи ця оригінальна й видатна постать починає все більше приковувати до себе увагу дослідників.

Зворот історичного інтересу в бік досліду соціяльних відносин, що наступив уже в половині 70-их років XIX ст., приніс багаті результати для української історичної науки. Зосереджена в таких установах, як Київська Археографічна Комісія, Товариство Нестора Літописця в Київі («Чтенія»), Історично-Філолоґічне товариство в Харькові («Сборникъ»), як журнал «Кіевская Старина» (1882-1907), українська історична робота при кінці 19 ст. могла пишатися вже дуже показними здобутками: в працях В. Антоновича, Ор. Левицького, Ів. Новицького, Ів. Каманина, Як. Шульгина було прекрасно розроблено історію української шляхти, міщанства і селянства на Правобережній Україні й історію народніх рухів — козацьких і гайдамацьких. В працях Ол. Лазаревського, О. Ефименкової, Д. Багалія, М. Василенка, Д. Міллера та інших — було дуже докладно розроблено історію Лівобережної України, історію її заселення, еволюцію соціяльних та економічних відносин, історію окремих станів: шляхетства, міщанства, козацтва і селянства, історію українських міст і історію землеволодіння, що грало основну ролю в цілім укладі українського життя. Як історики Запорожжя визначилися своїми працями Аполлон Скальковський і Дмитро Яворницький. Знов же таки, в працях учнів Антоновича: М. Дашкевича, П. Голубовського, П. Іванова, Д. Багалія, Н. Молчановського, М. Грушевського, М. Стороженка, М. Довнар-Запольського, В. Данилевича, І. Линниченка, В. Ляскоронського, Ол. Грушевського — була з вичерпуючою повнотою розроблена історія окремих областей князівської України-Руси й історія Литовського Вел. Князівства, до якого протягом, XIV-XVI віків належала більшість українських земель. Особливе значіння мали праці самого Антоновича. («Очерки исторіи в. кн. Литовскаго», 1877-78) та М. Дашкевича.

Але в цім імпозантнім образі доконаної праці були свої тіневі боки, що орґанічно випливали з самої істоти народницького світогляду, в дусі якого провадилася вся ця наукова робота.

Вважаючи одповідальними за поневолення й культурний занепад українських народніх мас виключно свої власні провідні верстви, на лівім березі козацьку старшину, на правім шляхту, українська історіоґрафія в особі Ол. Лазаревського і його школи відмовила всякого позитивного значіння політичному й культурному будівництву Гетьманщину і перечеркнула власну національно-державну традицію. Історія України ставала немов білим аркушем паперу, на якому допіру невідома будучність мала виписати якийсь зміст. Так народницький напрям одкидав і перекреслив усю українську історичну традицію, не передчуваючи, що тим самим підрізує найважливішу основу національного руху, і забуваючи ту, багацько разів підтверджену в історії істину, що майбутнє можна будувати тільки на історичному ґрунті, що народ без історичної памяти не є народом, і коли ця память перестає для нього бути святою, він не гідний одержаного в спадщину по батьках імени.

Вже М. Драгоманов (1841-1895), сам соціаліст і республіканець з переконань, зауважив, що ніхто так не фальшує української історії, як ті історики демократи, котрі малюють чорними фарбами оборонців української політичної свободи, таких як Мазепа, Полуботок, Виговський, а при тім мовчать про тих, хто цю свободу нищив: про московських царів Петра І і Катерину II. Він гірко нарікав на українських істориків за їхній надмірний нахил вишукувати у власній минувшині самі лишень чорні плями й через те давати односторонній образ української історії. Зриваючи з власною державною традицією, не маючи самі ясно сформулованої національно-політичної програми, українські історики-народники засуджували себе на затрату ясної провідної думки при оцінці минулого життя. З їх праць трудно було зробити якусь синтезу, та й не було внутрішніх спонук до цієї синтези.

Але величезна підготовча робота над опублікуванням і дослідженням джерел, над розробленням окремих питань і окремих періодів української історії сама по собі принесла велику користь: вона уможливила підведення певних підсумків і спроб загальної синтези українського історичного процесу, синтези, що її все настирливіше почав домагатись український національний рух, який помітно скріпився в кінці XIX ст., після загально-російської реакції царювання Олександра III, і знайшов собі опору в успішнім національнім розвитку українських земель Австро-Угорської монархії, Галичини та Буковини.

Осередком української наукової праці взагалі, а історичних студій спеціяльно, стало на цих землях Наукове Товариство імени Шевченка у Львові (од 1893 р.), особливо відколи на його чолі станув у 1897 р. проф. Михайло Грушевський. В головному органі Товариства „Записки" (від 1892 р. до 1914 р. появилося 120 томів), в «Джерелах до історії України» (10 томів) та в інших публікаціях надруковано дуже багато цінних матеріялів і розвідок з української історії. Біля Наукового Т-ва імени Шевченка обєднався цілий гурт українських істориків, в значній мірі учнів самого Грушевського (який в рр. 1894-1914 був професором української історії Львівського університету), — серед них визначилися: Б. Барвінський, Б. Бучинський, В. Герасимчук, В. Доманицький, Ів. Джиджора, М. Кордуба, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич, М. Чубатий, Ст. Томашівський і цілий ряд інших. В їх працях розроблено багато важливих моментів історії України литовсько-польської й козацької доби, а також новіших часів.

Деякі полекші для українського культурно-національного життя в межах Росії після революції 1905 року дали змогу організувати в Київі український науковий осередок в формі Українського Наукового Товариства (з 1907 року), де головою й організатором явився знов таки М. Грушевський. У «Записках» Т-ва (14 томів) та інших його виданнях містилося багато праць і матеріялів з української історії. Грушевський переніс до Київа і видання своєї монументальної «Історії України-Руси» (почала виходити у Львові в 1898 році). В 1913 р. у Київі появилася вже 1-ша частина VIII тому Історії, де події доведено до 1638 року.1) Зовнішні полекші й оживлення українського національного руху в першім десятилітті XX віку створили сприятливий ґрунт для появи синтетичних курсів української історії: для «Очерка исторіи украинскаго народа» М. Грушевського (1904), «Исторіи украинскаго народа» Ол. Ефименкової (1906) і для популярної «Історії України-Руси» М. Аркаса.

Колосальна й дуже цінна з чисто-наукового погляду праця Грушевського була останнім словом і завершенням довгого періоду в розвитку української історичної думки, опертої на презумпції практичного служения історичної науки громадським ідеалам свого часу. Українська історична наука в особі Грушевського вірно виконала цю службу. Але супроти тих нових завдань, які висунуло само життя, супроти тих великих історичних подій, для яких революція 1905-1906 років послужила лише прологом, цього показалося замало.

Якраз на переломі двох століть — 19-го й 20-го — спочатку в молодих умах серед українського студенства воскресла думка про політичну самостійність України. Роблено було спроби обґрунтувати її потребами економічного розвитку, оперти на діалектиці науки Карла Маркса. Але сильніше ніж сухі наукові аргументи промовляли до серця молоді більш відчуті, ніж продумані пориви безпосереднього інстинкту нації, почуття національної чести й поваги. Поставлена війною й революцією на чергу дня проблема відбудови української державности застала українське громадянство ідейно не вповні підготованим.

___________________________
1) В 1916 р. у Москві вийшла друга частина VIII тому (1638-1648), перевидана у Відні в 1922 р.; в 1918 році в Москві 3-тя частина (1648-50), перевидана у Відні 1922 року. Нарешті в 1928 р. у Київі появилася 1-ша частина IX тому (1650-1653) і в 1931 р. 2-га частина IX тому (1653-1657).

Та проте зараз після вибуху російської революції на провесні 1917 року почався такий могучий національний рух на Україні, що вже літом того року було проголошено автономію, а на початку 1918 року повну державну незалежність України. І хоч людям, що стали до праці над будуванням української державности, довелося звязувати до купи обірвані нитки призабутих традицій, щоб усвідомити собі з історичного аспекту події, які розгортались у них перед очима; одначе ідея самостійної української держави дуже скоро пустила глибоке коріння серед українського громадянства й знайшла собі гарячих оборонців. В імя цієї ідеї тисячі українських борців поклали свої голови в борбі з ворогами, в імя її десятки тисячів українського вояцтва й інтелігенції пішли на вигнання після упадку української держави.

Велика національна катастрофа 1919-1920 років, гіркий жаль за невикористаними можливостями, за втраченою самостійністю, тяжкий біль і розчарування ще більше укріпили українське національне почуття, а ідею самостійної незалежної української держави зробили ідеалом і життєвим заповітом.

Відродження української державости позначилося в 1917-1919 роках на полі історичних студій збільшенням інтересу і до української історичної минувшини та зокрема до останньої перед нами доби української державности — до української козацької держави XVII-XVIII віків. Тепер, коли українська мова стала державною, коли повстали українські державні університети й Українська Академія Наук, коли по всіх взагалі високих школах засновано катедри історії України, коли приступлено до організації державних українських архівів, бібліотек і взагалі наукових установ, перед українською історичною наукою відкривалися як найширші можливості й перспективи. І навіть коли своя держава впала, коли Україна знову була поневолена її історичним ворогом, то і цей ворог не зважився цілком знищити культурні досягнення короткого періоду відродження української державности: Українська Академія Наук залишилася і в т. зв. Радянській Соціялістичній Українській Республіці. Після деякої перерви знову відновилася наукова праця на ниві української історії. Правда, вчені мусять освітлювати український історичний процес неодмінно в дусі обовязкової марксистської доктрини, але й на суворіші умови, серед яких найдошкульніше — повний брак свободи наукового досліду — не знищили української наукової праці під окупантським режимом. На полі дослідження політичного устрою, соціяльно-економічної структури, судівництва, фінансів, шкільництва за останні роки появилося багато солідних розвідок, а ще більше опубліковано надзвичайно цінного архівного матеріялу.

Продовжуються українські історичні студії й на західньо-українських землях під Польщею, а також і на еміграції. І можна з певністю сказати, що вся ріжнородна та в дуже неоднакових умовах ведена праця одушевлена одним і тим самим бажанням: вивчити й науково освітити багате історичне минуле України й допомогти створенню синтези між попередніми й сучасними стремліннями українського народу до кращої будуччини.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Дмитро Дорошенко iconПетро Дорошенко
Тому Дорошенко вирішується на союз з турками, уклавши з їх султаном договір. Так, Дорошенко з Мехмедом IV ходили на Польщу в 1672,...
Дмитро Дорошенко iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро Дорошенко iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія дорошенко Юрій Володимирович
Дорошенко Юрій Володимирович, народився 11 серпня 1976 році у м. Павлодар республіка Казахстан
Дмитро Дорошенко iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Дорошенко iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Дорошенко iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка