Дмитро Дорошенко



Сторінка9/11
Дата конвертації05.01.2020
Розмір4.54 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література до розділу 10


Загальна:

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905 і т. VI, Київ, 1907.

Ол. Ефименкова, Історія українського народу, т. І, Харьків, 1922 (або рос. видання: Исторія украинскаго народа, т. І, Петербургъ, 1906).

Про західньо-українські землі під Польщею:



И. Линниченко, Юридическія формы землевладЂнія и судьба древне-русскаго боярства въ Юго-Западной Руси XIV-XV вв. «Юридическій ВЂстникъ», 1892, VII-VIII; його ж: Черты изъ исторіи сословій Галицкой Руси XIV-XV вв.. Москва, 1894, (укр. видання в т. VII «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1898).

І. Szaraniewicz, Rys wewnętrznych stosunków Galicyi wschodniej w drugiej połowie piętnastego wieku, Lwów, 1869.

A. Jabłonowski, Źródła dziejowe, t. XVIII, cz. 2. Ruś Czerwona, Warszawa, 1903 (див. також „Pisma", t. I, Warszawa, 1910).

W. Łoziński, Prawem i lewem, Lwów, 1903.

M. Владимирскій-Будановь, Населеніе Юго-Западной Pocсіи отъ второй половины XV в. до Люблинской уній. «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. VII, т. 2, КиЂв, 1890.

М. Грушевський, Економічний стан селян на Подністровю галицькім в середині XVI в., «Джерела до історії України-Руси», т. І, Львів, 1895; його ж, Економічний стан селян в Перемиськім старостві в середині XVI в., «Джерела», т. II, Львів, 1897: його ж, Економічне становище селян в Сяніцькім старостві в середині XVI віку, «Джерела», т. III, Львів, 1900: його ж, Економічне становище Львівських селян в середині XVI в., «Джерела», т. VII, Львів, 1903.

І. Крипякевич, Русини у Львові в першій половині XVI в., «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», тт. 77, 78, 79, Львів, 1909.

Українські землі в XVI столітті й їх заселення:



М. Грушевскій, Барское староство, КиЂв. 1894; його ж Южно-русскіе господарскіе замки в половинЂ XVI ст., КиЂв, 1890;

М. Довнаръ-3anoльскій, Украинские староства въ XVI вЂкЂ. КиЂв. 1908 (вступна розвідка до т. 5 частини VIII Архива Юго-Западной Россіи):

В. Антоновичъ, О крестьянахъ Юго-Западной Россіи, «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. VI, т. 2, Київ, 1870 (укр. переклад в т. XXI «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1901);

И. Новицкій, Очеркъ исторіи крестьянскаго сословія въ Юго-Западной Россіи в XV-XVIII вв., «Архивъ Юго-Западной Россіи» ч. VI. т. 1, Київ, 1876 (укр. пер. в XXI т. «Руськ. Істор. Бібл.»).

A. Jabłonowski, Źródła dziejowe, t. XIX, Ziemie ruskie. Wołyń, Podole, Warszawa, 1889. Т. ХХІІ, Ukraina (Kijów-Bracław), Warszawa, 1897. (див. також „Pisma A. Jabłonowskiego", tt. 1-3; Warszawa, 1919-1921). H. M., Лівобережная Украина въ XV-XVII стол, (це є переклад розвідки Яблоновського „Zadnieprze", «Кіевская Старина», 1896, IV-VI.

A. Jabłonowski, Historja Rusi Południowej do upadku Rzeczy Pospolitej Polskiej, Kraków, 1912.

А. Лазаревскій, Лубенщина и князья Вишневецкіе, «Кіевская Старина», 1896, III (і окремо. Київ, 1896).

М. Грушевський, Господарство польського маґната на Задніпровю, «Записки Українського Наукового Товариства у Київі, т. І, Київ, 1908 (передруковано в книзі «Студії з економічної історії України», Київ, 1918).

Ол. Баранович, Залюднення України перед Хмельниччиною, І. Волинське Воєводство, Київ, 1931.

Л. Падалка, Прошлое Полтавской территоріи и ея заселеніе, Полтава, 1914.

ЗМІСТ

Розділ 11

Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI-XVII століть. Питання про походження української козаччини в історичній літературі. Умови й обставини формуванння козаччини

Вже в кінці XVI століття нові форми політичного й соціяльно-економічного укладу життя, які стали закріплятись на східньо-українських землях після Люблинської унії, починають викликати до себе опозицію з боку широких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро переходить в отверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питання реліґійні. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччина відограла провідну ролю. Тут ми підходимо до одного з основних питань нової української історії, до козацько-польської боротьби, яка в половині XVII століття переходить в широку національну й соціяльну революцію українського народа. Цілком зрозуміло, що як в українській, так і в польській історіоґрафії історія цієї боротьби займає дуже значне місце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди на причини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох сусідніх, споріднених і близьких історичною долею народів. Не залишилася безсторонньою й третя сторона — російська, для якої утиски над українським народом, а особливо над православною вірою в старій польській Річі Посполитій, служили немов історичним оправданням тих утисків, яких зазнавала польська народність у Росії після упадку Річі Посполитої й невдалих польських повстань.

Я не буду тут зупинятися на старій українській і польській історіоґрафії — і та, і друга сторона ставлять і стараються розвязати питання про причини польсько-української боротьби вже в XVII столітті — а перейду просто до нових часів, коли почалися спроби освітлити тяжке історичне питання науковим способом, за допомогою історичних дослідів.

В 1857 році два історики — польський Мих. Грабовський і український П. Куліш умістили в однім українськім виданні («Записки о Южной Руси», т. 2) по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили однаковий титул: «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII віці». Обидва учені не однаково поясняли ці причини. Грабовський підносив заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух реліґійної толеранції з польського боку й брак адміністраційного та панського гніту над українською людністю. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на ґрунті повної політичної свободи. Не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками й Польщею, а насильства польських жовнірів і суворі способи приборкання незадоволених козаків. Це обурило народ. Стремління запровадити церковну унію, яка так обурювала проти себе український народ, диктувались зовсім не бажанням подавити реліґійну свободу, а звичайною в ті часи політикою уніфікації держави через заведення одностайного реліґійного обряду.

Куліш на це відповідав у своїй статті, що причиною боротьби були шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчі істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли. Отже боротьба велась із за ображеного почуття людської гідности. На ґрунті польської державности зустрілись дві цілком протилежні по свойому світогляду народності; одна репрезентувала погляди аристократичні, друга демократичні. Виявилось, що істнувати в купі в одних умовах вони не можуть.

Треба зазначити, що пізніше Куліш змінив свої погляди на козаччину, в значній мірі під впливом польської історіоґрафії. Він став дивитись на козаччину, як на силу, що виявила більше руїнницьких, антидержавних нахилів, ніж творчих; він обвинувачував її в руйнуванні культури на Україні, а польських панів готовий був уважати за культуртреґерів, що старались приборкати козаччину, як перешкоду для мирної праці й для успіхів цивілізації.

Первісні погляди Куліша піддержав і розвинув другий український історик М. Максимович. Він спростовував заслуги поляків в ділі колонізації України і заперечував, щоб польське панування несло з собою мир і свободу. Народні пісні говорять про зовсім інше. Не було й «духа толеранції»: навпаки, реліґійні утиски над православною вірою найбільше спричинилися до польсько-українського ворогування. В боротьбі за віру обєднались усі верстви українського народа, а провідну ролю в боротьбі взяли на себе козаки.

Коли той же самий Грабовський кілька літ пізніше готовий був бачити в козацьких повстаннях звичайні бунти, то українські історики в цих повстаннях бачили прояви протесту проти національного, соціяльного й реліґійного утиску. Київський професор Н. Іванишев знаходив, що боротьба велася на національному й на реліґійному ґрунті, бо поляки хотіли зпольщити й окатоличити український народ. Церковна унія мала чисто політичні цілі. Польський уряд хотів нею скріпити державний орґанізм, а польські політики хотіли знищити моральний звязок України-Руси з Московською державою. Але вийшло навпаки. Сам польський народ, на думку Іванишева, не виявив реліґійної нетерпимости, але в його владі були чужі елементи — римський фанатизм: «як погребальний факел, фанатизм кидав свій зловіщий світ на всю історію Річи-Посполитої й провадив цю державу до політичної смерти». Так само дивився на спірне питання й Костомаров, полемізуючи з польським письменником Т. Падалицею (Фішем), який закидав йому, що він у своїй монографії про Богдана Хмельницького занадто вихваляє козаччину, не звертаючи уваги на її кріваві вчинки й на руїнництво. У відповідь на твердження Падалиці, що устрій Польської Річи Посполитої ніколи не загороджував Україні шляхів для розвитку народньої маси, що установи Річі Посполитої були благородні й мудрі, а що псували справу лиш виконавці законів, Костомаров казав, що закони Річи Посполитої не охороняли селян від утисків і зловживань з боку панів, що панська сваволя викликала, як реакцію, таку ж сваволю з боку селян, які йшли в козаки, і що тяжке становище селян у Польщі засвідчене не тільки чужинцями XVII віку, але й самими ж тогочасними польськими письменниками. В своїй відомій статті про «Дві руські народности» (в «Основі» 1862 р.) Костомаров писав, що поляки й українці близькі між собою вдачею й основою народнього характеру, це ніби дві близькі вітки, які одначе розвинулись цілком супротивно: одні зростали в собі й уґрунтували основи панства, другі мужицтва, або висловлюючись загально прийнятими словами: поляки — народ глибоко аристократичний, а українці — глибоко демократичний. Але ці терміни не зовсім відповідають умовам нашої історії й нашого побуту, бо «як польська аристократія занадто демократична, так навпаки, українська демократія аристократична». До польської аристократії, на думку Костомарова, ніяк не прищепився феодальний устрій, бо шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. З свого боку український народ, стараючи збудувати своє життя на основі рівности, не міг вдержати її так, щоб не появилися окремі особи й роди, які захопили в свої руки владу й перевагу.

Події 1863 року — польське повстання проти Росії — загострили історичний спір. Проф. Антонович, що саме тоді станув на чолі наукових дослідів над історією українсько-польських взаємин, писав, що провідним принципом українського народа являється демократизм і віче; найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина й Запорозька Січ. У поляків же головний принцип — аристократизм; поляки дбали про інтереси шляхти, українці про інтереси селян, піддержаних козаками. Звідси повстав неминучий антагонізм. Як бачимо, Антонович тримався таких самих поглядів, що й Костомаров.

Польська наукова історіоґрафія 60-70 років ставилась в особі К. Шайнохи до козаччини негативно. Шайноха правильно поясняв ґенезис козацтва потребою для українського населення в самообороні. Та на зміну меча мусив прийти плуг, і починалася культурна праця. Але козакам не треба було спокою, бо вони тоді губили рацію свого існування. Шляхта хотіла повернути їх в хлопів-хліборобів, а вони не хотіли цього й боролися за свою свободу. Отже козацько-польська боротьба це по суті боротьба між зброєю й плугом. Не реліґійні справи були движучим нервом боротьби козаків з поляками XVII в., а суперництво плуга й меча, суперництво мирної хліборобської культури й козацької вольниці.

Польський історик Ал. Яблоновський, який присвятив багато праці дослідам з історії України, бачить причини ворожнечі у відносинах соціяльних: у боротьбі між поміщиками й селянами; реліґія не грала тут ролі, а ще менше національність: ніякої національної свідомости, ані своєї власної культури українці не виробили й зоставались українцями лиш доти, доки не зустрічались з чужою просвітою, в данім разі польською, та не переймали її. Другий польський історик Т. Корзон дивився на козаків, як на болючий нарост на тілі як Польщі, так і Москви, однаково шкідливий для цивілізації. Центром цієї небезпеки для культури була Запорозька Січ, що приваблювала юрби хлопів, які прагнули дикої волі, лінивих, жорстоких пяниць. Боротьба Польщі з козаччиною це боротьба двох сил: колонізаційної, господарської, культурної і бунтівничої, руїнницької, яка довела до крівавого потопу — Хмельниччини. Ці самі погляди популяризувалися в польському письменстві таким видатним письменником як Генрих Сенкевич, а в ближчі до нас часи ще й істориком-белетристом Фр. Равітою-Гавронським.

Як же дивилась на польсько-козацькі — чи все одно, на польсько-українські відносини історіоґрафія російська. Знаменитий автор «Історії Росії» С. Соловйов дивився на козаків як на елемент антидержавний. Козацтво, писав, Соловйов, не було виселенням маси людей, які розійшлися з своїм суспільством через ріжницю поглядів політичних чи реліґійних, або людей, що шукали більшого простору, більш зручних умов задля вжитку своєї праці або капіталу, а через те здатних покласти тривкі основи для громадського життя. Козак тікав у степ, шукаючи лиш особистої свободи; він ішов туди не задля того, щоб працювати. Вільний козак зовсім не хотів працювати або хотів працювати яко мога менше, хотів жити чужим коштом, на кошти чужої праці. Вплив козацтва на суспільство не міг бути корисним. Навіть коли козаки обороняли державу від татар, то й тоді шкода від них не переважувалась оцією користю, бо козаки не тільки обороняли гряниці держави, але й сами хижацьким способом нападали на сусідів, кажучи, що коли не грабувати сусідів, то їм і прожити нема з чого. Через те і Польща, і Москва, починаючи з XVI в., ставилась до козаків вороже. У Москві держава перемогла козаччину (в часі т. зв. «Смутного времени»), але Польща мала свої внутрішні болячки: слабкість уряду, реліґійний фанатизм, тяжке становище селян. Козаки зручно використали реліґійні й національні мотиви в своїй боротьбі з Польщею, виставивши себе ніби то оборонцями віри й народности.

Новий російський вчений професор В. Ключевський поділяв негативні погляди «Соловйова на антидержавний характер козацтва й погляди Куліша на руїнництво козаків. Проф. М. Покровський, який трактує російську історію з погляду історичного матеріялізму, пояснює козацько-польську боротьбу мотивами класовими. Козаки — представники дрібного землеволодіння, польські пани — великого.

Пани запроваджували церковну унію, щоб легче досягти своїх інтересів, а козаки вхопились за православіе. На стремління польських панів прибрати козаків до рук, козаки відповіли орґанізацією Запорозької Січи. Боротьба Польщі з запорожським козацтвом — це боротьба напів-капіталістичної Европи з диким степом. Економічний розвиток загострював цю боротьбу й робив її непримиримою.

Нова українська історіоґрафія в особі проф. М. Грушевського зробила спробу дати синтезу всім цим ріжним поглядам на суть і характер козацько-польської боротьби. Причину козацьких повстань бачить Грушевський в соціяльному устрою Польщі: привілейованість шляхетського стану, безправство нижчих верств населення, згори запроваджена церковна унія й обмеження прав православної церкви з одного боку; природна реакція проти всього цього з другого, — ось ґрунт для боротьби.

Перші козацькі рухи мають хаотичний характер. В них був лиш стихійний порив, але не було програми. Лиш тоді, як козаччина входить в союз з духовенством та сучасною інтелігенцією, тоді лиш у неї появляється ясно сформульована програма, і тоді вона стає оборонцем реліґійних і національних інтересів українського народу. Борючись за віру, козаки тим самим обороняли й національні інтереси. Але в справі оборони інтересів селянства козаччина зовсім не мала ясної програми. Вона не пішла далі принципіяльної ворожнечі до польсько-шляхетського ладу. Взагалі козацьке неґування кріпацького права не вийшло поза межі стихійних погромів в момент повстання й не вилилося в форми яких-небудь програмових вчинків.

Представивши ріжні погляди вчених на польсько-українську боротьбу, спробуєм тепер сами розглянутись в цьому болючому історичному питанні, але для того нам треба перш за все уявити собі історичну обстанову, представити хід і розвиток подій, які сприяли появі української козаччини, як окремої суспільної верстви.

Козаччина є не тільки найблискучішою, найефектнішою появою української історії; вона уявляє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народа і його державної, соціяльної та культурної творчости, коли виявились яскраво найліпші-ясні й найгірші-темні боки української національної вдачі. В козаччині український народ виділив з поміж себе найкращий, найбільш активний елемент, утворив свою національну аристократію (в буквальнім розумінні цього слова: по грецьки άριστος значить найкращий). Не дурно в XVII столітті утворилась і довший час трималась назва: «козако-руська нація». Козаччина — ідеал українського народа, оспіваний і опоетизований в піснях. Козак в народній поезії це ідеал вільної людини, борця за громадське добро, за волю рідного краю. В жіночих піснях козак це ідеал мужчини-юнака, сміливого, завзятого, який втілив у собі всі найкращі сторони мужської вдачі. Такий апотеоз дала козаччині й романтична українська поезія нових часів, а вершком цього прославлення козаччини були твори великого українського поета Тараса Шевченка. Українська література XIX віку розвивалася під знаком опоетизування козаччини, і це накладало свій відпечаток і на наукові досліди на полі історіоґрафії. Але треба сказати, що українські дослідники таки зуміли стати вище романтичних поглядів і національних симпатій, і українська історіоґрафія постаралася дати безсторонній образ зародження козаччини, її історичного розвитку й її історичної долі. З результатами цих дослідів нам тепер і треба познайомитися.

Козаччина зародилась і розвинулась орґанічно, як результат особливих умовин українського життя XV і XVI століть на степовім погряниччю, в сусідстві з хижацьким татарським Кримом. Процес її зародження й формування був довгий, і які-небудь окремі моменти цього процесу були мало помітні й не піддавалися зафіксуванню тим більш, що саме життя козаччини проходило в глухих степових просторах, далеко від культурних осередків. Це привело до того, що коли нарешті козаччина виступила на широку арену історії, як сформований військовий клас, то на питання, як вона повстала й звідки взялася, ніхто не умів дати ясної й точної відповіді. А тим часом інтерес до повстання козаччини, до її походження, виник уже в початку XVII віку, коли ще не раніш. Польські й чужоземні письменники, стоючи перед фактом існування оригінальної суспільної верстви, аналогії до котрої вони ніде не могли знайти, пробували по свойому пояснити, звідки взялися козаки й хто вони такі. Від них не відставали й самі козацькі літописці. В дусі понять свого часу й ті, й другі старались пояснити назву та походження козаків від якогось імени, вибираючи созвучні імена та назви. Польсько-литовський хроніст другої половини XVI віку Матвій Стрийковський виводив козаків од якогось стародавнього ватажка «Козака», що мовляв, щасливо боровся з татарами. Польські історики XVII століття Павло Пясецький і Веспасіян Коховський виводили назву козаків від слова «коза», бо вони були такі ж прудкі, проворні, як кози. Григорій Грабянка, козацький літописець початку XVIII ст., виводив козаків від хозар, а другий козацький літописець Петро Симоновський, з другої половини XVIII ст., вичитавши у одного римського ґеоґрафа, що на Кавказі була область Гірканія, вважав її за батьківщину козаків, бо hircus по латині означає козел, отже звідти й пішли козаки! Були й інші, не менш фантастичні теорії походження козаків.

Дехто з старих письменників, наприклад, польський історик XVI віку Мартин Бєльський, французький інженір Боплан (автор відомого «Опису України» 1640 р.) і наш козацький літописець Самійло Величко з початку XVIII віку, вважали козаків за місцевий, тубільний стан, хоч теж, як от Величко, називали його сарматами або козарами.

Українська історіоґрафія початку XIX в. не могла дати ясної відповіді про походження козаччини, і автор «Исторіи Малой Россіи» 1822 р. Д. Бантиш-Каменський виводив козаків од черкасів або черкесів, що переселились з Кавказу на Наддніпрянщину. Наукове розроблення питання про походження козаків почалося аж геть пізніше, в 1863 р., коли появилася розвідка В. Антоновича «ИзслЂдованіе о козачест†по актамъ съ 1500 по 1648 годъ». В цій розвідці Антонович висловив погляд, що козаччина стояла в тісному звязку з громадським, вічовим укладом старої Руси, і що козацькі громади це ті самі ж вічові громади, які вдержались на південній Київщині й Поділлі під татарським і литовським пануванням і в кінці XV століття виступають лиш під новою, запозиченою у татар назвою козаків. Вони зберегли своє віче, яке тепер зветься радою, а їх ватажки, що колись звалися князями, тепер звуться гетьманами. Один з таких ватажків, князь Остап Ружинський, надав козакам у XVI столітті правильну військову орґанізацію. Але пізніше Антонович, в значній мірі під впливом критичних уваг з боку М. Максимовича (Историческія письма о козакахъ запорожскихъ, 1863), змінив свій погляд і в своїх "Бесідах про часи козацькі на Україні" (1897) бачить у козаччині воєнно-служебні громади, які діставали від старост землі під назвою "служб"; з кожної такої "служби" (що рівнялася 200 десятинам) громада мала виставити одного узброєного вояка до війська великого князя. Громада зберігала свій вічевий устрій, і до їх внутрішніх справ адміністрація не втручалася.

П. Куліш у своїм «Першім періоді козацтва аж до ворогування з ляхами» (1868), а потім і в «Исторіи возсоединенія Руси» (1873), говорячи про походження козаччини, підкреслював, що козаччина була продуктом степового життя. Козаки були вояками-добичниками; вони складали ватаги й рушали в степ під проводом обібраних ними отаманів і там промишляли полюванням і риболовством, а потім збували в городах продукти свого здобичництва. Постійна небезпека привчила їх володіти зброєю й добре пристосовуватись до обставин степової боротьби з такими ж як і вони добичниками татарськими. Козацька верства складалася з ріжних елементів українського суспільства й вперше виступає на суспільній арені в кінці XV віку. Погряничні старости використовували козаків для своїх завдань охорони погряничних областей від татар.

В 1890-их роках в історичній науці знову було підняте питання про походження козаччини. Російські вчені М. Владимирський-Буданов і Любавський відновили старі теорії про походження козаків від туркської колонізації українських степів за князівських часів. Перший вважав їх за нащадків чорних клобуків, другий — татар, які перемішались з українцями. Любавський трохи згодом відступив від погляду, що в основі козаччини був зукраїнізований татарський елемент, і писав, що козаки уявляли собою узброєні промислові ватаги, які складалися з ріжного люду. Польський історик А л. Яблоновський теж думав, що козаки повстали з нащадків тих татар, що їх київські князі XV віку Олелько й Симеон селили на південнім погряниччі. До них прилучився ріжний бродячий люд, який ніколи не переводився в українських степах і був відомий ще в XIII в. під назвою бродників. Так само увійшли в козаччину й останки торків. Тільки згодом у XVI столітті славянський елемент бере серед козаччини гору, і так повстає на Україні особлива народність з своїм особливим характером, яка самостійно колонізує широкі степові простори. Спочатку прогрянична адміністрація прихильно ставилась до козаччини, але скоро вже не була в стані тримати її в руках. Козаки, як люде вільні, порядкувалися своїми власними звичаями і своєю виборною старшиною, але аж до половини XVI століття не були ще вповні зорґанізовані.

Більшість дослідників стала на ґрунті поглядів Антоновича й Максимовича, вважаючи козаків за місцеву верству українського суспільства, ріжнячись тільки щодо думок про те, який це був стан, і де саме шукати його коріння у старій Україні-Руси. М. Дашкевич спробував звязати козаків з болоховцями і з тим проти-князівським рухом, який розвинувся був після татарського приходу в XIII в І. Каманин у розвідці «Къ вопросу о козачест†до Богдана Хмельницкаго» (1894) теж шукав початків козаччини в тих автономних громадах, які вибились зпід князівської влади й віддались під татарську зверхність. Пізніше вони піддалися литовським князям і з того часу вже ворогували з татарами. Але й під Литвою вони зберегли свою внутрішню автономію й мали своїх власних отаманів.



На початку XX століття виступив з новою ревізією питання про те, як і звідки повстала у нас козаччина, М. Грушевський у VII томі своєї «Історії України-Руси» (1909). Він дав синтезу тим поглядам, які з часів Максимовича вважали козаччину за органічне явище українського життя, і розвинув та углубив ці погляди, підкріпивши їх обширним джерельним матеріялом, призбіраним цілими поколіннями дослідників. Грушевський зазначав, що козаччина по суті є старим побутовим явищем, викликаним сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом. Вона була результатом невпинної боротьби з оцим степом, боротьби осілого хліборобського народу з кочовим розбишацьким населенням степу. Але хоч козаччина має певні аналогії до ріжних явищ українського життя попередніх століть, її не можна безпосередньо від них виводити. Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, орґанізацією, козаччина почала формуватись лиш в XVI столітті й остаточно приймає певні вироблені форми лиш на порозі XVI та XVII століть. Справді, короткий огляд умовин, при яких козаччина зародилась і розвинулась, як це нам показують документи, вповні підтверджує справедливість поглядів Грушевського, які й були загально прийняті в українській науці.

Татарський погром в половині XIII віку хоча й не обернув область середньої Наддніпрянщини (приблизно територію пізнішої Полтавської ґубернії на лівому березі Дніпра й Київської на правому) в справжню пустиню, та всетаки дуже її спустошив. Населення зацілило лиш в деяких пунктах над самим Дніпром, починаючи з Київа й кінчаючи Черкасами, а далі вглиб по обидва боки Дніпра справді простягнувся «дикий степ». Дуже небагато зросло населення цих міст і тоді, як край опинився під Литвою. Правительство литовське побудувало на окраїнах своєї держави укріплені пункти, які дуже гордо звались «замками». Але не треба собі уявляти ці замки на західньо-європейський зразок в формі камяних фортець з зубчатими мурами й високими баштами: це були скромні земляні укріплення, обнесені валом і ровом. Та вони вистарчали, щоб оборонитись від наскоків ворога, який сам не мав ні гармат, ні машин для облоги. Цим ворогом з кінця XV віку були кримські татари. Після страшних погромів 1475 і дальших років, про які я згадував уже й які обернули в руїну самий Київ та спустошили українські землі аж до чернігівських лісів і поліських болот, не проходило майже року, щоб татари не появлялися знову більшими або меншими купами, стараючись захопити найбільш цінну здобич — полонених обох полів. Ці постійні, татарські наїзди, очевидна річ, не сприяли заселенню «дикого степу»: навпаки, населення мусило ще більше тулитись під захист північних болот і лісів, під оборону давніх укріплених міст Волині й західнього Поділля. Литовське правительство не мало інших засобів оборони, як побудувати то тут, то там згадані «замки», та й то обовязок содержувати ці замки в оборонній готовості було зложено на саму ж місцеву людність, не густу й не багату. Фактично діло оборони лежало в руках погряничної адміністрації — українських старост, головно Канівського й Черкаського на Київщині й Барського на Поділлі. Ці старости мали широкі повновласті, але держава давала їм дуже мало засобів і коштів. Вони сами мусили ці засоби вишукувати, при тім тут же на місці. Та їм не треба було далеко шукати: місцеве населення, яке саме мусило дбати про власну самооборону й уміло при потребі само давати собі раду, уявляло дуже добрий військовий матеріял. Та й не вважаючи на всю небезпечність життя, цього населення не меншало, а навіть більшало. Діло в тім, що широкі Наддніпрянські простори були занадто багаті природними дарами, щоб не приваблювати до себе людини, не вважаючи на небезпеки: і Дніпро, і його незчисленні допливи аж кишіли величезними масами риби; околишні степи були густо населені всяким звірем, і таким, що давав дорогі міхи, як наприклад бобри, куниці, лисиці, ведмеді, і таким. що давав мясну поживу. Багата природа вимагала мінімальної затрати сил з боку людини, щоб сторицею оплатити її труд. Це була країна, про яку один польський письменник писав 1590 року такі ентузіястичні слова: «Україна — найбагатша частина польської держави, її поля так прекрасні, як поля Єлисейські. Вони то тягнуться рівниною, то перерізуються горами, борами й гаями. Характер їх веселий і урожайний. На Україні така сила скота, звірів, ріжних птахів, що можна подумати, ніби вона була батьківщиною Діани й Церери. По її пасіках і бортях добувається стільки меду, що забуваєш про сицілійську Гелу і аттицький Гімет. Виноградна лоза росте там і легко можна насадити виноградарство. Волошських оріхів така сила на Україні, наче вона була колись італійською землею. Трудно перелічити, скільки в ній рибних озер. Але на що витрачати пишні слова, коли можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові єврейському, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував на Україні, той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо. А це виходить од її прикмети: небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а ґрунт родючий» ...

Отже не диво, що така багата земля вабила до себе людей сміливих і активніших, які оселилися в Каневі й Черкасах і звідти ходили промишляти звіроловством і риболовством в околишні степи. Ходили, певна річ, не по одинці, а зібравшись в невеликі узброєні ватаги. Узброєні тому, що підчас рибних ловів або полювання можна було наскочити на татарський загон, і треба було вміти дати йому одсіч. Найбільш приваблював до себе «Низ» Дніпра, та частина його нижче порогів, де Дніпро розливається безконечним числом рукавів, дрібних річок і озер в так званих плавнях, де риболовство й звіроловство давало найбільш здобичи. Це був «Великий Луг», що його потім запорожці називали своїм батьком. Звичайно ранньою весною збирались в Каневі, Черкасах та других наддніпрянських населених пунктах ватаги промисловців і на все літо вирушали в свої «уходи», улюблені місця на «Низу» і пересиджували там до глибокої осени. Тоді вертались вони, навантажені здобичею, яку продавали здебільшого в Київі. Місцевому воєводі платили десяту частину свого добутку.

Обороняючись від татарської небезпеки, ці здобичники засвоїли собі всі способи степової партизанської війни й іноді від оборони переходили до наступу: часом і сами нападали на татарських чабанів, які задалеко заганялись в степ з своїми отарами, або ж і на переїзжі каравани татарських, турецьких чи яких інших купців. Життя серед невпинної небезпеки, під загрозою щоденної зустрічи з ворогом, гартувало вдачу, утворювало відважні, уперті, витривалі характери. Вертаючись на зиму до своїх домівок і приносячи многоцінну добичу, зароблену працею своїх рук або ж відняту від ворога, ці люде приносили з собою вільний дух степів, дух протесту проти всякого примусу, дух «сваволі й непослушенства», як казалося тоді. В очах мирного мешканця внутрішніх провінцій ці люде виглядали скоріше як якісь своєвільні розбишаки, ніж звичайні звіролови й риболови, їх боялися й стереглися. Цих людей вже при кінці XV віку намножилося стільки, що вони складали вже окрему суспільну верству й мали вже свою окрему назву: їх звали «козаками».

Звідки взялося це слово «козак»? Це слово — туркське. Ми знаходимо його вже в словнику половецької мови з року 1303, зложеному одним італійцем: Codex Cumanicus, який зберігається в бібліотеці при костелі св. Марка у Венеції. Там слово «козак» означає поняття варти, сторожі, караула. В туркському словнику російського вченого Радлова слово «козак» означає вільного незалежного чоловіка, волоцюгу. Та не тільки словники пояснюють нам слово «козак»: старі документи зберегли нам память про вживання цієї назви. Так в XV столітті, починаючи з 1449 року, стрічаємо цілий ряд звісток про татарських козаків, себто про легко узброєних кінних вояків, які виконували вартову службу в Кафі та інших генуезьких колоніях Криму, але дозволяли собі й ріжні самовільні вчинки. Та ось маємо звістку й про козаків українських: в 1492 р. кримський хан скаржився великому князю литовському, що кияне й черкасці розбили під Тягинею (при усті Дніпра) турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити — козаків. Коли ж 1493 р. черкаський староста князь Богдан Глинський погромив там же при усті Дніпра турецьку кріпость Очаків, хан називає його дружину козаками. Отже з того всього можна вивести, що, переймаючи від татарських войовників способи їхнього воювання, наші козаки перейняли від них і саме імя. Скоро про татарських козаків зникає всяка чутка, тоді як українські козаки добувають собі все більшого розголосу.

В історичниій літературі про українських козаків уперше появляються замітки й довші оповідання в кінці XVI століття: у Станіслава Сарніцького в його праці «Descriptio veteris et novae Poloniae», 1585 й у Йоахіма Бєльського, в його «Хроніці» 1597 р., де подано цілий розділ «О kozakach». Нарешті в італійця Александра Ґваньіні, в польськім виданню його твору «Sarmacya Europejska», 1611 р. також подано розділ «О kozakach nizowych, które pospolicie zaporozkimi zowiemy», зложений головно на основі Бєльського. А вже за Ґваньіні й за Бєльським автор Густинського літопису (зложеного в 1623-37 роках), що за його дехто вважає тепер Захарію Копистенського, написав розділ «О началі козаков».

Як я уже казав, козаки уявляли собою дуже придатний для степової погряничної боротьби військовий елемент. І ми бачимо, як погряничні воєводи й старости використовують їх для воєнних цілей. Цілий ряд погряничних адміністраторів, починаючи з кінця XV в. тримає в себе козаків на службі, або ж, ідучи в поход, закликає їх собі на допомогу. Найбільш вславився й придбав собі імя першого провідника й орґанізатора козаччини Остап Дашкевич, що був черкаським старостою в 1514-1535 роках. Він уважався в Литві за першого спеціяліста по татарським справам. Нераз ходив він походом аж під самий Крим, але бувало й так, що разом із татарами він воював Москву. Року 1532, роздратований його наскоками, сам татарський хан приходив із військом і артилерією й обложив Черкаси, але взяти не зміг. Окрім Остапа Дашкевича історія зберегла імена Предслава Лянцкоронського, старости Хмельницького, відомого своїм походом на Білгород (Акерман) в 1516 р.; барського старости Берната Претвича, черкаського старости Семена Полозовича, Криштофа Кмітича. Як прихильники й покровителі козаків, виступають ще в кінці XV в. сам київський воєвода Юрій Пац, черкаський намісник князь Богдан Глинський, київський воєвода князь Дмитро Путятич. Про них склалися легендарні оповідання, які були занесені на сторінки козацьких літописів, де вони фігурують як перші козацькі «гетьмани». Слава їх розходилась по цілій Литві й Польщі й викликала в богатьох сміливих людей з поміж шляхти і панів бажання й самим узяти участь в козацьких походах на татар і спробувати, як тоді говорилося, рицарського щастя. І дійсно, серед учасників або ватажків козацьких відділів, які вели безперестанну партизанську війну з татарами та турками, ми зустрічаємо представників дуже значних фамілій, от як князі Вишневецькі, Заславські, Збаражські, Корецькі та інші.

Всіх їх перевищує своєю славою князь Дмитро Вишневецький, по народньому Байда, що дійсно був видатною людиною, хоч і з великим авантюристичним нахилом. Він появляється в 1550-х роках як орґанізатор і ватажок козацького відділу, з яким він воював татар. Розгнівавшись за щось на великого князя, Вишневецький хотів було перейти до турків, але Жигимонт-Август II його вдержав і доручив тримати сторожу на острові Хортиці нижче порогів. Вишневецький укріпився там, і сам хан не міг його звідти вибити. В 1566 р. Вишневецький взяв участь в поході на Крим московського війська, а скоро потому й просто таки перейшов на службу до московського великого князя. В 1558 р. на чолі московського війська він робить новий поход на Крим і доходить аж до Перекопа. В 1561 р. ми бачимо його знову в литовському підданстві й на острові Хортиці. В 1563 р. Вишневецький вплутується в молдавські справи (може бути, в надії здобути собі молдавський трон), воює тут з своїми козаками, але попадає в полон до турків, і його страчують в Царьгороді. Доля Вишневецького зробила глибоке вражіння на тогочасне українське суспільство, про його зложено пісню, яка збереглася в устах народу, на всім просторі української етноґрафічної території.

До певної міри пішов по стопах Байди-Вишневецького другий титулований ватажок козаків, князь Богдан Ружинський, також оспіваний в народніх піснях. Як «гетьман низових козаків», він кілька разів ходив у походи на Крим і 1577 р. склав свою голову під Аслан-Керменом при усті Дніпра.

Хортицьке укріплення, так звана «Січ», або деревляна фортеця, послужила зразком і прототипом справжніх запорозьких «січей», які дійсно виникають трохи згодом і служать базою й осередком нової козацької орґанізації, що формувалася вже не на старих місцях понад середнім Дніпром, а серед дикого степу нижче порогів, віч-на-віч з татарами, далеко від контролю й втручання королівської адміністрації.

Запорозька січ — це вже чисто військовий табор. В ній нема іншого населення окрім козаків. Жінки туди зовсім не допускалися. Козацька громада була орґанізована тут на подобу якогось напів-чернечого, напів-лицарського ордену, виробила собі помалу своєрідні звичаї й закони, пристосовані до суворих умов постійної війни. В 1580-х роках за порогами вже існує така Січа, і біля неї купчаться козаки, яким, так би мовити, тісно жилося в «городах» десь у Каневі або Черкасах, під оком королівської адміністрації, під її контролем. Тут, за порогами, козаки підпорядковувалися лиш своїй старшині, яку сами з поміж себе вибирали. Вони жили в дуже суворій обстанові, мешкали в простих куренях, плетених з хмизу й вкритих від дощу конячими шкірами, часто терпіли голод і всяку недостачу. Вічна небезпека й суворе життя виробляли у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, призирство до його втіх та розкошів. Хоча щасливі походи збагачували запорозьке товариство не раз дуже коштовною здобиччю, але тут серед пустині, далеко від осілого людського життя, яку вагу могли мати багатства й скарби? Тільки одбиті у ворога коні та коштовна зброя могли тішити суворого козака-низовця. За те «в цій низовій пустині, каже Куліш, гніздилася та воля, що давала козакові його вічний епітет. В ці степи приходили козаки для звіриних і рибних ловів не тільки з польської України, але й з московського Дону. Тут, далеко від усього шляхетського, зложилося козацьке братство, де всі були рівні, і ватажок, наділений диктаторською владою, носив одежу, однакову з кожним іншим, а убратись в дорогі шати не вважалося за хвалькуватість і пиху тільки тоді, коли ці шати були власною рукою зняті з убитого турчина або татарюги. Це добровільно вбоге братство заснувало славну Запорозьку Січ, де переховувався військовий припас козацький, була лицарська школа козацької молоді, і куди ніяким чином не могла бути допущена жінка. Запорожжя було притулком і, так би мовити, загальним оґнищем всього козацтва, і тому все козацьке військо, де б воно не пробувало, називало себе Залорожським. На Запорожжя пізніше посилали військові й промислові козаки свої скарги на утиски від панів та їх орендарів; з Запорожжя приходили на Україну местники для розправи з так званими душманами, себто душителями народу. Запорожжя було, так би мовити, капітулою козацького лицарства: що воно рішало, на тім ставав увесь козацький народ».

Литовське, а пізніше польське правительство, спочатку старалося тримати козаків під контролею своєї провінціяльної адміністрації, а далі робило спроби орґанізувати зпоміж козацької маси особливі відділи, які б перебували на державній службі, діставали від державного скарбу платню і підлягали призначеним від уряду властям. Цим способом думалося тримати козаків в руках і не допускати до своєвільних вчинків.

Первісна історія козаччини довгий час була взагалі овіяна туманом легендарних переказів і доволі фантастичних уявлень, які дуже рано здобули собі місце на сторінках творів письменників XVII-XVIII століть, і були пізніше канонізовані українською історіоґрафією доби нашого національного відродження на початку XIX віку. Лиш помалу, після довгої й упертої праці історична наука зясувала обстанову зародження й перших кроків козаччини, одвіявши зерна історичної правди од казкових вигадок. До таких легенд, розвіяних порівнюючи дуже недавно, належить і легенда про так звану «реформу Баторія». Всі козацькі літописці однозгідно оповідають, що буцім то король Стефан Баторій в 1576 р. вибрав з козаків 6000 людей, поділив їх на 6 полків, дав їм гетьмана, клейноди, печать з гербом: «рицарь з самопалом і на голові колпак перекривлений», гармату; настановив полковників, обозних, суддів, осаулів, сотників і отаманів і наказав стерегти гряницю від татар; окрім міста Чигирина дав їм ще місто Трахтемирів над Дніпром, щоб там козаки могли перебувати зимою й содержувати шпіталь для своїх поранених і хворих.

Як довела історична критика (А. Стороженко, Яблоновський, Доманицький, Крипякевич та інші) ніякої такої «реформи» чи широкої орґанізації козаків Стефаном Баторієм не було, а справа стояла в дійсності значно простіше. Спроби орґанізувати з козаків окремий відділ, узявшу його на державну службу, виникають справді вже в першій половині XVI століття, з ініціятиви самих погряничних старост. Так ось згадуваний вже вище черкаський староста Остап Дашкевич виступив іще в 1533 р. на соймі в Петрокові з проектом тримати завжди на Дніпрі дві тисячі піших козаків, щоб вони обороняли гряницю від татар, та ще кілька сот кінних для звязку й постачання припасів задля цієї сторожі. Але з цього проекту нічого не вийшло, як і з проєктів, що їх пізніше подавали погряничні старости центральному правительству: у правительства не було коштів, не було й справжнього зрозуміння справи. Воно починало вже ставитись до козаків з острахом і недовірям, особливо коли козаки почали вплутуватись в молдавські справи, що загрожувало ускладненнями й небезпекою з боку турків. Так в 1577 році один з претендентів на молдавський престол Іван Підкова на чолі козацького відділу захопив був молдавське господарство. Польське правительство мусило його заарештувати, і Підкові відрубано в 1578 році голову у Львові. Не мало прикростей і трівог чинили спочатку литовському, а потім польському правительству постійні скарги татар та турків на козацькі напади.

Та проте спроба зробити з козаків державне військо, правда в скромних розмірах, була зроблена ще за великого князя Жигимонта І: в 1541 р. було наказано зробити козакам перепис і скласти реєстр, скільки їх єсть в Київській, Канівській і Черкаській округах. Невідомо чи такий реєстр було зложено, але більшість дослідників схиляється до думки, що метою цього реєстру було довідатись скільки саме й де мешкає козаків, щоб легче за ними доглядати й пильнувати, щоб вони не робили самовільних походів на Крим. На козаків без перестанку йшли скарги і від татар, і від турків. В 1568 р. Жигимонт-Август II вислав до козаків грамоту, щоб вони перестали чинити туркам і татарам «шкоди та лупезства» й повернулись з степів до міст. В звязку з цією грамотою й стоїть перша фактична спроба взяти певне число козаків на державну службу. Справу було доручено коронному гетьманові Юрію Язловецькому, який вибрав зпоміж козаків «певний почот» їх, зорґанізував з них відділ і дав їм за «старшого» шляхтича Яна Бадовського, який мав порядкувати ними й судити по їх звичаях. Козаки мали діставати платню. Резиденцією Бадовського призначено Білу Церкву, де в його був маєток. Король затвердив розпорядження Язловецького літом 1572 року. Одначе відділ Бадовського проіснував не довго, скоро сам Бадовський помер (1575 р.), і ніякої чутки про його козаків більше не маємо. Та хоч відділ Бадовського був незначний і недовготрівалий, але сама орґанізація козаків з королівського наказу, відокремлення їх зпід юрисдикції старост, мали значіння для розвитку самої ідеї козаччини, як окремого військового стану і його імунітету від звичайних королівських урядовців.

Король Стефан Баторій ставився до козаків, як до своєвільного й неспокійного елементу, який завдавав лиш клопоту своїм шарпанням татар та турків, неприхильно. Але й він, в інтересах погряничної охорони, і щоб прибрати козаччину ближче до рук, рішив зорґанізувати з козаків службовий відділ, який би пильнував гряниць і приборкував свою ж братію — своєвільних козаків. У 1578 р. Баторій вислав на Україну свого земляка, мадяра Янчі Бегера, набірати козацький полк. Місія Бегера була удачною. В осени того-ж року Янчі Бегер прибув до Львова з пятьма уповноваженими від козаків, і тут було зложено умову, відому під назвою «постанови з низовцями». Головні пункти цієї умови були такі: за начальника всіх низових козаків мав бути староста черкаський князь Михайло Вишневецький (родич Байди). Його мусили слухатись «гетьман» і всі козацькі старшини. На службу до полку приймалось 500 козаків, які діставали платню по 6 коп. литовських грошей і сукно на жупан. Козаки повинні були без дозволу черкаського старости не робити ніяких походів і наїздів на сусідні землі, а всіх своєвільних і неслухняних хапати й убивати, як ворогів. Постанова мала бути дійсна до кінця війни з Москвою, що саме тоді почалася. Козакам дано було як осередок місто Трахтемирів між Київом і Каневом.

За козацького «старшого» або гетьмана, як козаки його називали, став польський шляхтич Ян Оришовський, а за його помічника й писаря Янчі Бегер. Полк Оришовського брав участь у московській війні, ходив на татар, але як довго проіснував він у своїм складі, — невідомо. В 1581 р. йому зложено реєстр, який дозволяє нам побачити національний склад цих перших «реєстрових», службових козаків. Переважаюча маса були українці з усіх частин української території, але чимало було й білорусів. Українців разом з білорусинами було 83%. Були, як що судити по призвіщу, й поляки (Яблоновський нараховує їх 10%), москалі, молдавани; спорадично траплялись: сербин, німець, татарин, двоє черкесів з Кавказу. Цікаво, що серед зазначених професій зустрічаємо фельдшера Матеса й Дениса, бакалавра якихось наук.

Відомо, що в 1583 р. переведено новий набір козаків на королівську службу, взято було 600 людей, але чи це були ті самі козаки, що й в 1578 р., невідомо. Робилися набори й в 1588 та 1590 роках. В 1590 році взято на службу 1000 козаків. Отже як бачимо, не було якоїсь одноразової «реформи» в такій формі, як передають козацькі літописці. Але ці окремі розпорядження й орґанізація невеличкого відділу «реєстрових» козаків, звязана з іменем Баторія, мала своє значіння. Як справедливо зазначає Мик. Василенко, Баторій, беручи козаків на королівську службу, «сприяв пробудженню в козаччині свідомости своєї відокремлености від інших станів у державі. Козаки вступали з державою в договір, як самостійна вільна верства. Користуючись з імунітету, козаки відчували своє упривілейоване становище. Імунітет, певна річ, повинен був сприяти і їхній класовій свідомості».

Але ці невеличкі контингенти в 500, 600, 1000 людей не могли, розуміється, обхопити всієї козацької маси, яка вже мала свій власний, незалежний від правительствених рішень осередок — Запорозьку Січ. Я вже казав, що на початку 1580-х років Запорозька Січ вже безперечно існувала. Як і в питанні про перших козацьких гетьманів, стара історіоґрафія довго перебувала під впливом звісток про перші Січі, збережених в козацьких хроніках і прибільшених ще письменниками XVIII століття. Під їхнім впливом ще історик Запорожжя Д. Яворницький писав у своїх працях кінця XIX століття про Запорозьку Січ у Седневі (коло Чернігова), в Батурині на Хортиці. Але історична критика розвіяла й ці легендарні уявлення, й ми тепер можемо говорити з певністю лиш про Січ на острові Томаківці, нижче Великого Лугу, яку бачив в 1581 році Самійло Зборовський, козакуючий польський пан, що зібравши козацьку дружину, зробив із нею доволі нещасливий поход в низові степи (мандрівка Зборовського була описана Бартошем Папроцьким в його Гербовнику польської шляхти 1584 року), та Січ на річці Базевлуці, маленькому допливі Дніпра з правого боку, трохи нижче від Томаківки, яку відвідав в 1594 році й потім описав у своїм відомім деннику Ерих Ласота, посол німецького цісаря Рудольфа II.

Зборовський застав на Томаківці коло трьох тисяч козаків. Ще раніше на річці Самарі Зборовський застав 200 козаків, що ловили рибу для січовиків. Між порогами на Таволжанськім острові його зустріла передова козацька сторожа, яка дала йому 80 людей конвою, що провели його через пороги. На Січі козаки зустріли Зборовського дуже прихильно, на раді проголосили його запорозьким гетьманом і дали йому булаву.

Ще докладніше малює нам Базавлуцьку Січу Ерих Ласота (про його місію буду говорити далі). Він прибув туди 9 червня 1594 р. Козаки зустріли його салютом з багатьох гармат. Тому що гетьман Богдан Микошинський був у поході з 1500 козаками на 50 чайках, то Ласота мусив дожидатись його повороту, живучи в звичайному козацькому «коші» — курені. 400 козаків тримало варту, а всього козаків було 6000. Коли повернувся Микошинський, відбулась рада, на якій Ласота урочисто був прийнятий і вислуханий козаками. Кілька день велися переговори, а коли пропозиція Ласоти була прийнята, загреміли труби й бубни, дано було десять залпів з гармат, а в ночі пускалися ракети. Коли Ласота виїздив з Січи 2 липня, йому було подаровано з військової скарбниці шубу з куниць і шапку з міху чорної лисиці. Виряжали його на ґалері, відбитій у турків, провожали з музиками й салютами з гармат. Взагалі козаки мали свій флот з чайок і турецьких ґалер і значний кінський ремонт: цілі табуни коней випасалися на острові Хортиці.

Отже бачимо вповні сформовану орґанізацію й значні знаряддя й припаси для війни. Щоб ясніше представити собі, що уявляла собою ця запорозька козацька орґанізація, послухаємо ще, що оповідає нам про неї один сучасник, італієць Гамберині, котрий ще раніше за Ласоту, а саме в 1584 році записав з уст козацького ватажка, який втік з турецького полону до Італії, таке оповідання про тодішню козаччину: «Одні з козаків, читаємо у Гамберині, служать королю і перебувають на островах під владою гетьмана, стережучи гряниці від татар; є їх коло 1500. Інші — то заволоки, в значній мірі шляхтичі сусідніх провінцій, які живуть з грабунку турецьких і татарських земель, а потім вертаються до дому. Постаравшися, можна з таких заволок зібрати 14-15000 добірного війська, що більше шукає слави, ніж здобичі, і готове на всяку небезпеку. Зброя їхня — шаблі й рушниці, вони стріляють, ніколи не хиблячи. Вони добрі до війни пішої й кінної, а звуться козаками, бо легкі як кози і живуть, годуючись чим трапиться, по куренях, покритих очеретом. Вони живуть з рибальства, ловів і татарської здобичі. Хліба не їдять ніколи, а пють чисту воду.

Серед козаків є всякого народу: поляки, німці, французи, еспанці, італійці, ріжні утікачі, що чимсь провинились дома. Тут вони мають добрий захист, ніяка людська рука їх не досягне. Вони визначаються великою згодою між собою. Живуть на островах; як їх мало — то на малому; як намножиться їх — переходять на більший. Дерева там багато, і вони так уміють оборонити себе засіками, що й зимою, коли замерзне Дніпро, не бояться ворога. Для більшої певности вирубують лід кругом і роблять неначе вали. А в літку річки не можна перейти, бо по обох боках тягнуться великі болота, так що тих островів не то що здобути — навіть знайти не можна, коли хто не знає дороги. Козаки також добре воюють на морі, мають всякі човни і їздять грабувати чорноморські береги».

Я навмисне навів це оповідання, бо воно дуже типове: починаючи з кінця XVI в., ми маємо і в польській, і в західньо-європейських літературах цілий ряд подібних оповідань про козацьке життя, котрі згодом переходять і в красне письменство та стають підставою загальних уявлень про запорозьке козацтво. Єсть в цих оповіданнях багато неточностей і пересад. Так, передовсім щодо етнічного складу козаччини. Тепер, коли ми маємо в руках деякі поіменні списки козаків того часу, ми можемо з певністю твердити, що склад козаччини зовсім не був такий інтернаціональний, і всі ті німці, французи, італійці, еспанці, про яких каже нам Гамберині, якщо й були в складі козаччини, то тільки як одиниці: основна маса козаччини рекрутувалася з українців з домішкою білорусів, великорусів, поляків: решта попадалась як виїмок і, очевидно, асимілювалась серед основної української маси. Справжнє поняття про національний склад козаччини дає нам наведений вище реєстр полку 1581 року.

Спираючись на свою січову орґанізацію й на здобуті власними силами засоби, низова козаччина дозволяла собі не тільки самовільні походи на татар та турків, але почала вести й свою влсну міжнародню політику. Це й послужило причиною для цілого ряду конфліктів з польським правительством.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Схожі:

Дмитро Дорошенко iconПетро Дорошенко
Тому Дорошенко вирішується на союз з турками, уклавши з їх султаном договір. Так, Дорошенко з Мехмедом IV ходили на Польщу в 1672,...
Дмитро Дорошенко iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро Дорошенко iconVarnak ueuo com Дмитро Дорошенко
Хмельниччина в історіографії. Польська Річ Посполита напередодні повстання Хмельницького. Причини повстання. Особа Богдана Хмельницького....
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія дорошенко Юрій Володимирович
Дорошенко Юрій Володимирович, народився 11 серпня 1976 році у м. Павлодар республіка Казахстан
Дмитро Дорошенко iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Дмитро Дорошенко iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Дорошенко iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Дорошенко iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Дорошенко iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка