Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка10/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   43

У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва - спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна. "На ріці Дніпрі, -пише Теве, - стоїть місто Канів, на відстані десяти льє від якого колись був Київ (estoit jadis Chiovuie), головне місто русів, тепер зруйноване; там серед кущів, тернів та сосен видно руїни та залишки будівель, колишніх палаців королів та князів, святих храмів і монастирів; ці скорботні руїни видно також по навколишніх горах. Там ще багато печер, вирізаних у скелях, де можна побачити великі гробниці, а в них тіла, які ще не зовсім розсипалися" (406, с. 69). Намальована Теве картина зберігає лише зовнішню близькість до нотаток Герберштайна: славетного німецького мандрівника передусім цікавив сучасний Київ, і про його історію він говорив мимохідь; у Теве ж сучасний стан міста не береться до уваги ("колись був Київ"), акцент повністю перенесено на зруйновану велич давньої столиці Русі, а розповідь набуває медитаційної тональності, що нагадує описи руїн Трої чи Риму в західних літературах кінця XVI -початку XVII ст., наприклад, сторінки про руїни "Трої" в "Подорожах" П'єтро делла Балле. Але для цього Теве довелося перетворити сучасний Київ на суцільні руїни, зобразити повне запустіння, що не відповідало дійсності.

Таке довільне змалювання Києва, можливо, якоюсь мірою пояснюється тим, що Теве був не тільки мандрівником і географом, а й письменником, автором книги біографічних нарисів "Правдиві портрети й життєписи великих людей..." (1548 р.). Його ім'я було відоме в літературних колах тогочасної Франції, і уславлений П'єр Ронсар присвятив йому панегіричну строфу в одній зі своїх од ("L'Angoumoisin"), де прославляв його як мандрівника і вченого. Цією строфою Ронсара відкривалося останнє прижиттєве видання "Космографії" Теве (1584 р.), наведена вона і в передмові А. Галіцина до уривків із цієї книги, відведених Східній Європі (там само, с. VIII).

Не менш довільна у Теве також характеристика "дніпровських черкасів", тобто українських козаків. У ній він теж спирався на Герберштайна, але характерним для французького космографа було вільне поводження з джерелами, внесення в них доповнень і "уточнень", заснованих на неясних чутках, а то й просто на здогадах і домислах, що нерідко призводило його до розбіжностей з використаними джерелами та з історичною дійсністю. Саме так і трапилося з його характеристикою "дніпровських черкасів": "Говорячи тут про черкасів, - заявляє Теве, - я маю на увазі не тих, що живуть у горах між Чорним і Каспійським морями і наслідують релігію грузинів; ні, я говорю про тих, що живуть між Литвою й Молдавією, в місцевості, де Бористен впадає в море... Між цими дніпровськими черкасами нема християнських пристановищ, тому що король Херсонеської Тавриди (тобто кримський хан. - Д.Н.) відібрав цей край у короля польського і тепер там Перекопське королівство, з того часу, як Магомет II завоював Константинополь і Трапезундську імперію" (там само, с. 68).

Нагадаю, у Герберштайна цілком правильно говориться, що "дніпровські черкаси" - це руси-християни, перший бар'єр християнського світу на самісінькій його межі з мусульманським, але Теве чомусь вирішив його "виправити" й відніс їх до мусульман, виходячи, очевидно, з якихось плутаних усних розповідей, які змішували українських козаків з татарськими, а найімовірніше, із загального міркування, що раз вони живуть у краю, яким володіє нібито "мусульманський король", то й самі повинні бути мусульманами. І вже зовсім фантастичним є твердження Теве, що "турок тепер володіє Києвом", але утримувати місто за собою йому дуже важко, оскільки "московита не можуть з цим примиритися" (там само, с. 60).

Як бачимо, описи України в західних космографіях XVI віку не відзначаються ґрунтовністю й точністю, чимало в них плутанини й домислів, що пояснюється передусім браком достовірних джерел. Втім наявність останніх, як це видно на прикладі Теве, теж далеко не завжди могла бути гарантією від "вольностей" космографів. Слід тут брати до уваги й те, що в той час на Заході циркулювало багато переказів і чуток про маловідомі країни, вплив яких на зазначені письмові пам'ятки не піддається більш-менш точному врахуванню, а ренесансна географія, яка ще не виробила чітких наукових принципів, охоче ними користувалася, вбачаючи навіть у розповідях про "дивогляди" особливу цінність. Сказане, однак, не означає, ніби космографії Мюнстера, Теве та інші не заслуговують на увагу при вивченні західноєвропейської ренесансної україніки. Цікаві вони насамперед тим, що, зважаючи на велику популярність цих видань, за ними можна скласти думку про найбільш поширені уявлення про Україну в Західній Європі пізнього Відродження. Звичайно, до них не можна підходити як до наукових джерел, - вони радше створювали досить вільний узагальнений образ маловідомої країни, в якому достовірні відомості поєднувалися з неперевіреними чутками й фантастичними домислами.

Згадки про Русь (Україну), а також, окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9). Маючи величезну класичну ерудицію, Рабле знав про європейський схід в основному те, що міг вичитати про нього у Страбона, Птолемея, Плінія Старшого, Помпонія Мели та інших античних авторів, доходили до нього й розрізнені сучасні відомості; проте і "Трактат про дві Сарматії" Меховіти, і "Нотатки про Московію" Герберштайна лишилися йому не відомі. Як і інші гуманісти Відродження, Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185, 305-308; 886, с. 9-17).

З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґарґантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна - змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, I, с. 128). У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. У цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) i минувши сарматів, - іронічно пише Рабле, - вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само, I, с. 127). Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Східної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських).

У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле - це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання.

Варто ще додати, що О. М. Веселовський знаходив у романі Рабле відгомін двох українських народних легенд про людей, "які в своїй святості досягли так багато, що могли, не занурюючись, ходити по воді, а також перемагати нечисту силу" (953, с. 288). У цих наївно-гумористичних легендах проявилося негативне ставлення народу до офіційної церкви й духівництва, що було близьким гуманістові Рабле, і він скористався з цього мотиву, надавши йому більш загостреного звучання. Однак, помітивши відгомониукраїнських народних леґенд у "Ґаргантюа і Пантагрюелі", видатний російський вчений навіть не ставив питання, якими шляхами вони могли дійти до Рабле. Думається, що генетичний зв'язок тут відсутній, мова може йти про типологічно близький мотив, з яким Рабле міг зустрітися у французькому фольклорі або ж у книжних джерелах.

"Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50). Як зазначалося, одним з важливих аспектів епохи Відродження було масштабне розширення географічних обріїв, відкриття нових світів і їх освоєння, наукове і художнє. Та жодна з великих літературних пам'яток Відродження так тісно не пов'язана з цим аспектом епохи, як поема Камоенса. З певністю можна сказати, що вона безпосередньо виросла з великих географічних відкриттів кінця XV-XVI er. і з найбільшою повнотою та поетичною силою виразила відповідні прагнення і звершення своєї епохи. Основу її сюжету складає славетна подорож Васко да Ґама, поетового родича, в Індію, навколо берегів Африки; сама ж поема створювалася Камоенсом під час його тривалої військової служби в Індії (1553-1570 рр.).

Але характерно, що цей незвичайний сюжет, новий і яскраво своєрідний життєвий матеріал Камоенс вкладає в форму, для якої моделлю послужили античні епопеї, "Одіссея" Гомера та "Енеїда" Верґілія. Не заглиблюючись у це питання, що не має прямого стосунку до нашої теми, зазначу лише, що композиційна схема "Лузіад" наслідує верґіліївський взірець: спочатку плавання з усілякими пригодами, потім війна на новій землі, яка завершується перемогою, і все це за участю олімпійських богів, що розділилися на два табори. У цьому відношенні "Лузіади" Камоенса не становлять винятку серед ренесансних епопей, орієнтованих на античні взірці. Подібно до Одіссея на бенкеті феаків чи Енея в палаці Дідони, герой Камоенса в III-V піснях поеми віддячує господарям за гостинність розповіддю про себе і свою країну, про попередні етапи подорожі з усіма її пригодами. Але цікаво, що свою розповідь Васко да Ґама розпочинає з опису всієї Європи - риса, яка засвідчує радикальні зрушення в масштабах бачення світу, що було наслідком великих географічних відкриттів. Очевидно, тут відіграла свою роль і та обставина, що поема створювалася в Індії, і з цієї віддаленої точки зору вся Європа уявлялася поетові певною єдністю, географічною й почасти історичною.

Опис Європи Камоенс починає від її східних рубежів і звідти все далі просувається на захід, до Портуґалії, на якій, зрештою, і зосереджує розповідь. Але в даному разі нас цікавить лише те, як описується великим португальським поетом Східна Європа. Слід сказати, що в цьому описі Камоенс виходив із традиційних географічних уявлень, поширених серед західних гуманістів до Меховіти й Герберштайна. Тут він пише і про Ріфейські, і про Гіперборейські гори, які, за античними переказами, нібито тяглися на крайній півночі Східної Європи вздовж берегів Льодовитого океану. "І коли ти підеш далеко до полюса, - говориться в поемі, - то постануть перед тобою Гіперборейські гори, в яких завжди володарює Еол і які від буряних вітрів дістали своє ймення" - цитую німецький неримований переклад (163). Нагадаю, що існування цих міфічних гір спростував у своєму трактаті Меховіта, якого підтримав Герберштайн, і ця перемога істини над авторитетом вразила тоді всю "республіку гуманістів", - але до Камоенса, який довгі роки провів у Індії, звістки про це не дійшли.

В поемі Камоенса також знаходимо химерне переплетіння застарілих уявлень про Східну Європу, запозичених з античних джерел, із сучасними відомостями, щоправда, не завжди чіткими. Так, він пише про європейський схід: "Там живуть незліченні полчища скіфів, з якими у віддалені часи вели великі війни народи античності і які одного разу захопили Єгипет" (там само, с. 66). І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян. Разом з тим, за античною традицією, сприйнятою епохою Відродження, він називає їх "сарматами" і об'єднує разом з "лівонцями", тобто народами Прибалтики, у "сарматський народ", що розселився на величезних просторах від Балтійського моря до Дону: "Від цього моря (Балтійського. -Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московита й лівонці, які були колись сарматами" (там само). Як і в багатьох ренесансних пам'ятках, реальні відомості поєднуються тут з античною ономастичною традицією, і врезультаті реальна етнічно-історична спорідненість "рутенців" і "московитів" постає в "сарматському" вигляді. Загалом же Східна Європа уявлялася Камоенсу безмежним і досить невиразним простором, де знаходилося місце й переказам античності, й реально існуючим країнам та народам його часу.

Іншого змісту "руські епізоди" в "Есе" Монтеня, що мають яскраво виражений конкретно-історичний характер. Як ілюстрації до філософсько-моральних роздумів Монтень навів у своєму уславленому творі три "руські епізоди": перший - з історії Київської Русі, її війн із польським королем Болеславом Хоробрим, другий - з часів татарського іга в Московській Русі і третій - з недавнього минулого, тобто з історії нападів турків на Україну в кінці XV ст. Щодо джерел Монтеня, то французький дослідник П. Віллє переконливо показав, навівши текстуальні зіставлення, що основним джерелом великому філософу й письменнику послужила "Історія польських королів і принців" Я. Гербурта у французькому перекладі Бодюена (948, с. 73-76); вона є компіляцією відомої праці М. Кромера "Про походження і діяння поляків", яка вийшла латинською мовою в Базелі 1555 р. Крім неї Монтень мав у своєму розпорядженні ще деякі джерела про Давню Русь і Україну: саму працю Кромера, яка певною мірою охоплює також історію Київської Русі й України" до середини XVI ст., і космографії С. Мюнстера та А. Теве (там само, с. 66-67). Конкретні уявлення про напади турків і татар на Україну й захоплення бранців давала йому "Республіка турків" Ґ. де Постеля, яку він уважно студіював і про яку скажемо трохи далі.

Отже, з трьох "руських епізодів" в "Есе" Монтеня два безпосередньо стосуються української історії. Перший з них з'явився в п'ятому виданні "Есе", що вийшло 1588 р. і було доповнене третьою книгою, де й знаходимо розповідь про те, як "руський князь Ярополк" у своєму прагненні помсти польському королю Болеславу скористався зі зради якогось угорського дворянина, а потім звелів стратити його. "Цей угорець, - розповідається у Монтеня, - видав себе за благородну людину, старанніше, ніж будь-коли, служив королю, став одним з його радників і найбільш довірених осіб. Домігшись усього цього, він обрав зручний момент і за відсутності короля здав русам Віслицю, велике й багате місто, і ті повністю його зруйнували й спалили, причому були вбиті не тільки жителі цього міста без розрізнення віку і статі, а й багато дворян з усієї округи, яких він для цього й зібрав тут. Скориставшись цією зрадою, Ярополк вдовольнив до сп'яніння свою жадобу помсти й гнів, які, слід сказати, не були безпідставними (бо Болеслав завдав йому тяжкої образи своїми діями); та коли він згодом спокійно й безпристрасно поглянув на вчинки угорця й побачив вочевидь усю його ницість, він звелів виколоти очі, відтяти язика і соромітні місця виконавцеві своєї волі" (320, III, с. 288-289).

Звідки Монтень узяв це оповідання і чи лежить в його основі реальна подія давньоруської історії? Про те, що така подія мала місце, свідчить "Історія держави Російської" Карамзіна, але в сюжеті, який тут розповідається, дійовою особою виступає не Ярополк, а галицький князь Володимирко, який у подібний спосіб помстився польському королю Болеславу Кривоустому, а потім покарав зрадника. Володимирко, розповідається у Карамзіна, "не міг забути підступного злодіяння ляхів, які так безчесно полонили Володаря (батька його), і метався їм при будь-якій нагоді. Якийсь знатний угорець, вельможа Болеслава, начальник міста Віслиці, зрадив свого правителя і таємно кликав галицького князя в його багату область. Володимирко без опору заволодів нею і дотримав даного угорцю слова: осипав його золотом, дарами й почестями, але, гидуючи злодіянням, наказав тут же осліпити цього зрадника й зробити його євнухом. "Нелюди не повинні мати дітей, подібних до них", - сказав Володимирко і таким чином хотів узгодити природну ненависть до поляків з любов'ю до чесноти" (552,1, с. 178-179).

Складнішим виявилося питання, якими шляхами прийшло до Монтеня це оповідання і якими джерелами він скористався у своєму творі. З'ясоване воно було остаточно М. П. Алексєєвим у його розвідці про руські епізоди в "Есе" Монтеня (434, с. 21-42), і я стисло викладу основні її положення. В руських літописах про помсту Володимирка нічого не говориться, а розповідається лише про те, як Болеслав Кривоустий підступно захопив у полон князя Володаря, батька Володимиркового, і зажадав за нього величезний викуп. Зате докладну розповідь про помсту Володимирка за допомогою зрадника-угорця і покарання цього зрадника галицьким князем містить відома "Chronica Polonorum" Кадлубка (друга половина XII ст.), яка і є першоджерелом даного оповідання з давньоруської історії. Його запозичив Длугош і переніс у свою "Історію Польщі", замінивши при цьому Володимирка на Ярополка, до чого його підштовхнуло невірне написання у Кадлубка імені Володаря, батька Володимирка (Yladarides, тобто Володимирович), тому Длугош і мав його за Ярополка Володимировича (там само, с. 37). Але ж "Історія Польщі" Длугоша була опублікована лише 1614 р., отже, вона ніяк не могла потрапити до рук Монтеня. Тим друкованим виданням, яким він міг скористатися, міг бути твір М. Кромера "De origini et rebus gestis polonorum" (1555 p.), що грунтувався на праці Длуґоша, а ще вірогідніше - компілятивна книга Я. Гербурта Фульштинського "Історія польських королів і принців", яка, власне, є скороченим викладом твору Кромера. У 1585 р. вона вийшла у французькому перекладі, і, як встановив П. Віллє, Монтень читав її в лютому 1587 р. і тоді ж вніс оповідання про помсту Володимирка у свій твір (948, с. 73-76).

У третьому з "руських епізодів" у Монтеня, повз який пройшли А. Мансюї і М. П. Алексєєв, розповідається: "На Русі військо, яке послав імператор Баязет, було знесилене такою жахливою сніговою бурею, що багато хто (з турків. -Д. Н.), прагнучи у щось загорнутися і врятуватися від холоду, вбивали коней і розпорювали їм животи, щоб залізти туди й зігрітися живим теплом" (320, I, с. 258). Наведені рядки Монтеня - не що інше, як відгомін походу турків на Галичину в 1497-1498 рр., який був єдиним османським вторгненням в Україну за правління Баязета II (1481-1512). А переповів Монтень цей епізод за "Історією польських королів" Гербурта, який, у свою чергу, базувався на хроніці М. Кромера. "Бог, - писав Гербурт, - раптом наслав такий лютий холод, лід, стільки снігу, що турки були ними скуті, не мали змоги піти ні вперед, ні назад; майже всі коні у них загинули, а також загинуло близько сорока тисяч чоловік. Потім знайшли деяких, які вбили коней і, розпоровши їм животи, залізли туди, коли вони були ще теплі" (248, с. 212). Описуючи похід турків на Галичину, польські історики, зокрема Кромер, а за ним і Гербурт, подавали все те, що тоді трапилось, мало не як перемогу над османською армією, але ці їх твердження далеко відбігають від історичної дійсності. Так, Кромер, а за ним і Гербурт вбачали в цих подіях провіденційний зміст, наголошуючи, що стихійне лихо було наслане на невірних для того, щоб вони пересвідчилися, що "сам Бог охороняє поляків і русів" (див. 575, I, с. 110-111). Таке тлумачення скептик і вільнодумець Монтень повністю відкинув як наївне, породжене побожністю і невіглаством. Він зацікавився передусім незвичайністю самого факту, поза його "вищим" чи історичним сенсом, і в такому емпіричному плані й передав його.

Та й загалом "руські епізоди" з "Есе" не дають підстав говорити, ніби Монтень виявляв якийсь особливий інтерес до історії Русі як до цілісного багатовікового процесу, -вони мають цілком фрагментарний характер, і будь-який внутрішній зв'язок між ними відсутній. Проте необхідно брати до уваги, що "Есе" - не історична праця, а зібрання думок, спостережень, коментованих виписок з давніх і нових авторів, сентенцій і т.д., об'єднаних єдністю світогляду і загальної теми - теми філософсько-моральних роздумів про "людську природу", її розмаїття, мінливість, релятивність її якостей і рис. І все-таки можна скзати, що Русь викликала у Монтеня специфічний інтерес. Про це свідчить хоча б той факт, що з польських хронік Кромера і Гербурта, які правили йому за основне джерело, він запозичив саме епізоди з історії Русі, яка в цих хроніках виступала спорадично, "побічною темою", і лише один епізод - з історії Польщі (про цнотливість Болеслава Хороброго). Очевидно, цей вибірковий інтерес значною мірою зумовлений тим, що Монтеня, який був, сказати б, одним з перших "руссоїстів" в історії європейської думки і літератури, більше приваблювали народи, які за укладом свого життя далі відходили від звичних європейських норм.

В останній третині XVI ст. на Заході спостерігається значне зростання кількості літератури про Східну Європу, зокрема про Україну, яка, до того ж, стає різноманітнішою за змістом та характером. Власне, це перехідний період в історії українсько-європейських культурних і літературних зв'язків, коли завершується перший, ренесансний етап їх розвитку і зароджується другий, історико-літературнимпам'яткам якого притаманні принципово нові риси. Одні пам'ятки цього періоду тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, позначеної людинознавчо-етнографічними інтересами, і продовжують тип історико-географічних описів українських земель як частини "Сарматії". Поряд з цим з'являються на Заході й історико-літературні пам'ятки іншого типу, де на перший план виходить соціально-політична проблематика, в центрі уваги опиняється боротьба українського народу проти турецько-татарської аґресії і польсько-шляхетської експансії, яку підтримували папський Рим та європейський табір контрреформації. В цих пам'ятках спостерігається пробудження інтересу до України як більш-менш визначеної етноісторичної і суспільно-політичної реальності.

Однак пам'ятки цього типу вже виходять за межі ренесансного етапу українсько-європейських літературних зв'язків, і в даному розділі ми продовжимо розгляд переважно тих, що дотримуються ренесансно-гуманістичної традиції.

Короткочасне перебування Генріха Валуа на польському троні (1574 р.) викликало на Заході, передусім у Франції, гострий спалах зацікавленості Річчю Посполитою і спричинилося до появи низки її описів, що мають прямий стосунок і до нашої теми. Вчено-гуманістичну традицію описів Східної Європи педантично продовжив С. Фореантуло, в чиєму трактаті небагато можна знайти про тогочасну Польщу та залежні від неї країни, зате старанно зібрано все, що писали про Сарматію давні греки й римляни (215). Набагато більшу пізнавальну цінність мала книга Яна Красінського "Полонія", яка 1574 р. вийшла латинською мовою в Болоньї (270). Автор цього твору, поляк Красінський, продовжував освіту в Італії і був учнем відомого вченого-гуманіста К. Сиґонія, який і спонукав його до написання названого твору. Сиґоній, очевидно, взяв участь і в написанні твору, про що свідчить той факт, що сучасники, зокрема відомий французький історик Жак де Ту, вважали його автором "Полонії". Найімовірніше, Сиґоній доклав руку до літературного оформлення багатого й різноманітного матеріалу, який був зібраний і оброблений Красінським.

Цей твір відзначається ґрунтовною обізнаністю з предметом, тобто з географією та історією Польщі й залежних від неї країн, патріотичним почуттям автора, яке, втім, ніде не переростає у зневажливе ставлення до інших країн і народів. Голосно звучить у цьому творі ідея слов'янської спільності, належності поляків до слов'янського світу. Слідом за М. Кромером, правітчизною слов'ян Красінський вважав Русь, тобто Україну, звідки вони, на його думку, "прийшли не тільки в Мізію, Дакію, Паннонію і всю Іллірію, а також у Польщу і майже одночасно в Чехію" (там само, с. 22-23). Словом, у "Полонії" знаходять вираження ідеї гуманістично-барокового славізму, доктрина якого, в її різних варіантах, формувалася саме в кінці XVI й на початку XVII ст. та набувала значного поширення у слов'янському світі (див. 967, с. 74-104). В творі Красінського, крім географічно-етнографічних описів українських земель, маємо екскурс у їхнє минуле, в історію Київської Русі. Наголошується автором близькість русичів до інших слов'ян: "Русичі одягом, озброєнням і звичаями майже зовсім не відрізняються від інших слов'ян" (270, с. 110). З відомостей про сучасну йому Україну особливо цікава характеристика козаків, котра являє собою колоритну й динамічну замальовку їхнього способу життя та військових дій (там само, с. 78-79).

Хоч автор і не уникнув деяких неточностей, озброївши козаків луками й приписавши їм дещо від військової тактики татар, у цілому його замальовка близька до дійсності. Передусім відзначається велика витривалість козаків, які "стійко переносять холод, голод і всілякі злигодні. Озброєні вони легко, подібно до татар. Коней мають дуже гарних і особливо придатних для невеликих сутичок. Сідла на конях вони влаштовують таким чином, щоб можна було легко повертатися на всі боки й стріляти з лука. В битвах найчастіше пускають у хід луки, вражаючи градом стріл ворожих вершників і їхніх коней. Озброєні вони також шаблями, на зразок східних, і короткими списами. У ворожому краю просуваються дуже швидко, все віддаючи вогневі й мечу; а, власне, у швидкості полягає й безпека, і звитяга воїна. Живуть вони в широких подільських степах, де ведуть постійні війни з кримськими татарами. Возять із собою в саквах усі свої пожитки, копчене м'ясо і сіль, змішану з перцем. Кожен має також при собі кресало й губку, щоб, забивши якусь дичину (якої повно в тих безлюдних степах), можна було тут же розвести багаття, засмажити її, приправивши сіллю з перцем" (там само).

Твір Красінського мав значний успіх на Заході і певний час служив там джерелом інформації і про Польщу, і про Україну й Білорусь. Так, широко з нього скористався французький історик Жак де Ту в своїй "Історії всього світу": її 56-та книга, присвячена Польсько-Литовській державі, -це не що інше, як скорочений виклад твору Красінського (407, IV, кн. 56). Однак у характеристиці українських козаків Жак де Ту не пішов за Красінським, а дав їм різко неґативну оцінку, скориставшись з інших джерел.

З перебуванням Генріха Валуа на польському троні пов'язаний також латиномовний опис Польського королівства, складений вже згадуваним славетним польським істориком того часу М. Кромером. З'явився він 1577 р. в Кельні, був там же перевиданий через рік; існують також його переклади німецькою, іспанською й польською мовами (див. 274). Цей твір Кромера призначався виключно для ознайомлення короля-француза і загалом іноземців з Польським королівством (без Великого князівства Литовського й васальної Пруссії), з його географією, населенням, суспільно-політичним ладом, законами і звичаями. Відомості про Україну тут набагато бідніші, ніж у Красінського, внаслідок того, що більшість українських земель, які до Люблінської унії 1569 року входили до складу Великого князівства Литовського, лишилися поза увагою автора. Словом, у цій книзі Кромер характеризує лише Галичину, відзначаючи її природні багатства, а також відмінності в мові й релігії. Про "грецьку релігію" в цілому говорить він стримано, але без ворожості, особливо наголошуючи на тому, що "греки лише в небагатьох речах від нас різняться, і ця різниця скоріше в обрядах і звичаях церковних, ніж у засадах віри" (274, с. 66-67). У цій книзі Кромер теж указує на Русь (Сарматію) як на правітчизну слов'ян і пише, що "поляки - народ слов'янський і сарматський, який колись вийшов із Сарматії і, прибувши на ріку Віслу в межах Германії, де давніше жили венеди й вандали, тут оселився, розширивши кордони своїх поселень далеко на захід і північ" (там само, с. 1). Разом з тим, прагнучи історично обґрунтувати належність Галичини та інших руських (українських) земель до Польського королівства, Кромер твердить, що в давні часи вони належали до Польщі, потім на кілька віків були втрачені (йдеться про епоху Київської держави і незалежного Галицько-Волинського князівства. -Д.Н), " але не давніше, як два віки тому (тобто в середині XIVст. - Д. Н.) були знову повернуті до Польщі" (там само, с. 3). Всі ці ідеї, які, власне, були не чим іншим, як спробою історичного "обгрунтування" експансії польського феодалізму на Русі, розгорнуте вираження знайшли в більш ранній багатотомній праці Кромера "De origine et rebus gestis Polonorum".

Описи Речі Посполитої складають у цей час не тільки поляки, а й іноземці. Так, А. Ґраціані, секретар папського нунція, кардинала Коммендоні, створив змістовний опис королівства для Генріха Валуа, який і був йому вручений при в'їзді у Варшаву (про нього див. 854, с. 24-25). йдеться в ньому й про українські землі, зокрема про Поділля й Наддніпрянщину, причому цікаві відомості, частково засновані й на безпосередніх враженнях, автор поєднує з розповіддю про "дивовижі", вичитані у Меховіти і космографів. Слід тут вказати й на реляцію про нунціатуру Коммендоні в Польщі (1573-1575 рр.), складену тим же Ґраціані, де, зокрема, розповідається, що Коммендоні радив Сиґізмунду Авґусту закласти укріплене місто в гирлі Дністра і сплавляти по цій річці хліб та інші продукти з Галичини й Поділля з тим, щоб далі їх вивозили на своїх кораблях земляки кардинала, венеціанці. "Ця думка, - пише Ґраціані, -прийнята Сиґізмундом Авґустом, не зустріла опору з боку турків, до яких зверталися з відповідним проханням, але розбилася об скелі й сіла на мілинах, що їх знайшов на Дністрі руський воєвода" (565, II, с. 65-66).

У Франції за дорученням королівського двору відомим ученим Блезом де Віженером був складений цікавий "Опис Польського королівства та суміжних країн" (416), який, крім загальної характеристики Польсько-Литовської держави, її суспільного ладу, конституції, військової організації і т. д., містить спеціальні розділи про її найважливіші провінції і серед них - про Червону Русь (Галичину), Волинь і Поділля. Оскільки ці українські фрагменти з трактату Блеза де Віженера у нас давно відомі завдяки публікації В. Антоновича в першому томі "Мемуаров, относящихся кистории Южной Руси", обмежусь лише тим, що зазначу їхні найістотніші моменти.

Передусім укажемо, що французький вчений усвідомлював етнічно-історичну самобутність Галичини, Волині й Поділля в складі Польського королівства, те, що вони заселені "слов'яно-руським народом", який має своє походження, віросповідання, мову, звичаї й культуру. Так, переходячи від опису Галичини до опису Волині, він зауважує: "Якби не ріка Буг, яка відділяє цю провінцію по західній її границі, то не було б потреби давати їй окрему назву. Цей народ єдиний з червонорусами, у них та ж мова, той же побут і звичаї" (65, I, с. 65). І далі, беручись до опису Поділля, автор трактату уточнює: "Щодо походження тутешнього населення, то нема ніякого сумніву в тому, що воно, як і інше (автор має на увазі Галичину і Волинь. -Д. Н.), належить до слов'яноруського племені: і мова його, і побут, і звичаї майже нічим не відрізняються від мови, побуту і звичаїв Червоної Русі, Волині і Литви (тобто Білорусі. - Д. Н.), але вони підкорилися полякам пізніше, в часи Казиміра Великого" (там само, с. 69).

Все це в сукупності й спонукало Блеза де Віженера ввести в трактат стислий нарис історії руських земель, починаючи з часів Київської Русі, який вміщено в розділі про Червону Русь (Галичину). Щоправда, історію Русі він висвітлює, виходячи із історії Польщі як вихідного пункту, що передусім пояснюється його повною залежністю від польських джерел. Публікуючи в російському перекладі відповідні фрагменти трактату Блеза де Віженера, В. Б. Антонович вказував як на його джерела на хроніки Я. Длуґоша і М. Бєльського, але це не зовсім правильно. Як зазначалося, "Історія Польщі" Длугоша була вихідним джерелом для польських істориків XVI ст., на яких ґрунтувалися західні автори, в тому числі й Віженер, а щодо "Хроніки всього світу" Бєльського, то, писана польською мовою, вона на Заході не була відома. Безпосереднім джерелом історичних відомостей для Віженера послужила вже згадувана "Cronica sive Polonicae descriptio" Я. Гербурта Фульштинського (Базель, 1573), котра являє собою популярну компіляцію хроніки М. Кромера, і сама хроніка Кромера. Того ж 1573 року, що й трактат Віженера, з'явилися два французькі переклади хроніки Гербурта: переклад Бодюена (див. 248) і переклад самого Віженера (див. 854, с. 24-25). До речі, Гербурт у той час був польським послом при французькому дворі, і не виключена можливість, що він виступав також консультантом Блеза де Віженера.

В історичному нарисі Блеза де Віженера чимало неточностей і навіть грубих помилок, - наприклад, тут мовиться, що поляки в XI ст. підкорили Київ, що татари зробили перший напад на Русь у 1211 р. і т.д., - але вони були не витвором Блеза де Віженера, а запозиченнями з названих джерел. Так, у хроніці Я. Гербурта похід Болеслава III на Русь 1019 року тлумачиться як підкорення поляками Києва (248, с. 104); взагалі ж це твердження було загальним місцем у польській ренесансній історіографії. Проте не будемо каталогізувати помилки, допущені Блезом де Віженером, натомість вкажемо, що ці його сторінки були першою спробою французького автора висвітлити історію давньої України-Русі. Важливо зазначити, що в даному творі, так само як у "Трактаті про дві Сарматії" Меховіти чи в "Описі Європейської Сарматії" Ґваньїні, екскурс в історію давньої Русі пов'язаний з описом українських земель, а це, як уже говорилося, є важливим свідченням того, що в той час на Заході історію Київської Русі пов'язували з Україною (Руссю) та її історією.

Характеризуючи сучасний стан українських земель, Блез де Віженер наголошував, що вони найбагатші в королівстві (не обминув він і "подільських дивовиж" Меховіти), але їх постійно спустошують турки й татари. "Край цей гарний, -писав він про Галичину, - дуже родючий, добре заселений і був би ще багатолюднішим, якби не напади й вторгнення татар, які майже не виходять звідти" (65, I, с. 61). "Серед усіх польських володінь, - пише він далі, - найбільше терпить від небезпек і розорення подільська земля, що являє собою відкритий прохід, ніби міст для перекопських татар, які вільно проникають цим шляхом на Волинь, Червону Русь, у Литву і навіть у Польшу" (там само, с. 69). Однак, розповідаючи про спустошливі напади татар і турків на українські землі, Блез де Віженер ще нічого не говорить про ту зростаючу відсіч, яку в другій половині XVI ст. почали давати цим нападам козаки.

Епізодичні відомості про тяжкі страждання "рутенського" (українського) народу від турецько-татарськихнападів проникали у Францію й раніше. Так, ще в 30-х рр. XVI ст. Ґійом де Постель, зачинатель французької орієнталістики, у творі "Про республіку турків" розповів про османські завоювання в північному Причорномор'ї, про турецько-татарські напади на Русь (тобто Україну) і Литву, а також про торгівлю невільниками на турецьких базарах. Ці фрагменти з "Республіки турків" Постеля були наведені М. Левченком у його книзі "З поля фольклористики й етнографії" (593, с. 12-14). Згадані жахливі торжища, де було так багато бранців з України, він бачив на власні очі під час перебування в Константинополі, куди був посланий для вивчення східних мов Маргаритою Наварською, сестрою французького короля Франциска І, відомою письменницею та покровителькою гуманістів. Як зазначалося, "Республіку турків" вивчав Монтень, запозичуючи з неї "турецькі епізоди" у своїх "Есе" (948, с. 123-129). Монтень користувався третім, розширеним виданням книги Постеля, що з'явилося 1575 р.

Необхідно тут згадати й про нотатки Міхалона Литвина, скомпоновані латинською мовою десь у 1548-1551 рр., у яких він конкретно розповів Європі про спустошливі татарські напади на Україну, про торгівлю невільниками в Криму та про війни з татарами. "Кораблі, що часто приходять до них (татар. — Д. Н.) із-за моря, з Азії, — писав Литвин, — привозять зброю, одіж та коней, а відходять від них, навантажені невільниками. І геть усі їхні базари славні отим тільки товаром, що є у них постійно: і для своїх потреб, і на продаж, і для застави, і для дарунків. Та й кожен із них, принаймні той, хто має коня, коли в нього немає рабів, то міркує, що може здобути їх скільки треба, а через те контрактом зобов'язується перед своїми кредиторами, що заплатить їм у належний термін за одіж, зброю чи коней домовленим числом людей нашої крові" (65, I, с. 21-22). Щоправда, нотатки Литвина, які так виразно відбивають цю трагедію українського народу в XVI ст., стали відомі в Європі пізніше, на початку XVII ст., в розпал козацьких війн з турецько-татарськими нападниками.

У XVI ст. українські невільники потрапляли в різні, навіть найвіддаленіші країни Заходу і Сходу. Нерідкими гостями були вони в Італії, особливо у Венеції, яка мала тоді широкі економічні зв'язки з Близьким Сходом і вела безперервні війни з турками; нерідко цим шляхом, через

Італію, поверталися вони на батьківщину (590, с. 355-357). Доля заносила їх також в Іспанію - через залежні від турків арабо-берберійські держави Північної Африки, а також і до Франції; в Каталонії і Провансі вони зустрічаються вже з XIV ст. (458, с. 355-357). На Сході в цей час їх можна було зустріти в різних країнах, до Індії включно. Бували випадки, що тут вони в XVI ст. досягали великої влади і навіть виступали провідниками європейської культури. Так, український козак Яків Малик, полонений турками, потрапив до Індії і в середині XVI ст. став великим візиром Ґуджерата, побудував там фортецю в ренесансному стилі (493, с. 157). Великий інтерес у всій Європі викликала таємнича Роксолана, українська полонянка, яка стала улюбленою дружиною султана Сулеймана Пишного і мала на нього величезний вплив, була, за словами англійського історика Р. Кноллеза, "владаркою його помислів і розпорядницею (буквально "командиркою" - kommaundresse) того, хто всіма повелівав" (264, с. 757). У наступному XVII ст. вона стала, як побачимо далі, героїнею численних трагедій, поем і романів у різних західноєвропейських літературах.

До тих історико-літературних пам'яток останньої третини XVI ст., роль яких в ознайомленні Західної Європи з Україною була особливо значною, належить "Опис Європейської Сарматії" ("Carmatiae Evropeae Descriptio") Алессандро Ґваньїні. Вперше виданий у Кракові 1578 р., цей твір кілька разів перевидавався латинською мовою в Польщі та інших європейських країнах, виходив у перекладах німецькою (1582 р.), італійською (в "Другому томі плавань та подорожей" Рамузіо, 1583 р.) та чеською (1590 та 1602 рр.) мовами. Чимало фрагментів із цього твору було включено до різних латиномовних тематичних збірників. Окремо слід говорити про польськомовне видання 1611 р., яке вийшло під зміненою назвою "Хроніка Європейської Сарматії" і яке за своїм змістом і характером істотно відрізняється від попередніх латиномовних видань і, відповідно, від їх перекладів на живі європейські мови. Це видання значною мірою перероблене і доповнене новими матеріалами, головним чином історичного змісту, так що зміну назви можна вважати якоюсь мірою виправданою, оскільки в польськомовному виданні 1611 р. маємо певне його переростання з "опису" в "хроніку".В плані нашого дослідження особливого сенсу набуває проблема авторства "Опису Європейської Сарматії", котра виникла одразу ж після його виходу в світ. Справа в тому, що відомий польський історик і письменник М. Стрийковський з виходом у світ "Опису Сарматії" звинуватив Алессандро Ґваньїні, італійця на польській службі, в плагіаті. "Він, - заявив Стрийковський, - з відомою мені брехливістю приписав його собі, хоч кожен може легко розпізнати, що ворона хизується в павиних перах" (395,1, с. 316). Цей позов уже більш ніж чотирьохсотлітньої давності пройшов багато етапів "розгляду", були періоди, коли, здавалося б, його вже вирішено на користь Стрийковського, особливо стараннями польських дослідників, але для остаточного рішення не вистачало арґументів. Природно, що італійські дослідники виявляли більше схильності "довіряти" Ґваньїні, і, наприклад, А. Кроніа вбачає в "Описі Європейської Сарматії" одне з найвидатніших, поряд з "Історією Богемії" Енея Сільвія, явищ італійської славістики XV-XVI ст. Слід згодитися з О. О. Дячком, автором спеціального дослідження про твір Ґваньїні, що для вирішення цієї застарілої проблеми необхідно здійснити порівняльний аналіз "Опису Європейської Сарматії" з творами Стрийковського на предмет виявлення спільної фактографічної основи та історичних поглядів, а також встановлення ступеня ориґінальності праці і впливів на неї інших джерел (529, с. 15).

Тут розглядається лише "Опис Європейської Сарматії", який не тільки хронологічно, а й за змістом і структурою тяжіє до типу ренесансних пам'яток західноєвропейської україніки, хоч разом з тим відбиває й певні явища та процеси в тогочасному житті українського народу. Цілком традиційна його перша частина - загальний географічно-історичний опис Східної Європи у відповідності з характеризованою вище "сарматською теорією", яка базувалася на застарілих античних джерелах. Ґваньїні теж широко залучив ці джерела, що мало сприяти успіхові його твору у вчено-гуманістичних колах Європи. Але набагато більшу пізнавальну цінність мала для Європи друга частина твору, що містить нариси про окремі "сарматські держави" , зокрема про Польське королівство і Велике князівство Литовське, до яких тоді входили українські землі. Тут знаходимо не тільки географічно-етнографічні описи Волині, ґаличини, Поділля і Київщини, а й нарис з історії України (за термінологією автора - Русі) від часів Київської Русі до середини XVI ст. Важливо зафіксувати, що Ґваньїні теж чітко відрізняє Україну (Русь) як від Польщі, так і від Московії і теж розглядає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як її історію. Докладніше й послідовніше розвиває Ґваньїні цей погляд у польськомовному виданні "Хроніка Європейської Сарматії", де історія Київської Русі й Галицько-Волинського князівства трактується як етапи історії однієї держави від X до середини XIV ст. Слід ще зазначити, що цей нарис з історії України ґрунтується переважно на західноруських, тобто українсько-білоруських літописних джерелах, якими, однак, автор користувався головним чином через посередництво польських ренесансних істориків, котрі, як відомо, щедро черпали історичний матеріал з руських літописів.

І історію, і сучасність Великого князівства Литовського автор "Опису Європейської Сарматії" підкреслено тлумачить з литовсько-руської точки зору, ігноруючи Люблінську унію 1569 року, що характеризує його як прибічника тієї частини литовської, а особливо української й білоруської шляхти, яка виступала проти злиття держави з Польським королівством. Це, до речі, серйозний аргумент на користь авторства Стрийковського, який перебував у тісних зв'язках з тими литовськими й українсько-білоруськими колами, що чинили спротив Люблінській унії й обстоювали права на політичну, релігійну та культурну свободу (684, с. 29-31). Але ж і Ґваньїні, який служив головним чином у Великому князівстві Литовському, міг сприйняти ці погляди від оточення, зокрема від того ж Стрийковського, який був його підлеглим на військовій службі, і передати їх у своєму творі.

Темпераментно описаний у цьому творі Київ, однак відчувається, що авторові бракувало безпосередніх вражень, що, власне, ґрунтується він на скупих і діловитих відомостях ґерберштайна, розцвічуючи їх барвами уяви, емоційністю й гіперболізацією (всі прикметники уривку про Київ в ориґіналі - найвищого ступеня: "найдавніше і найславніше місто", "найбільша ріка", "найчудовіші палаци" тощо (362, с. 45). Слід думати, що в цьому захопленні Києвом, уцих перебільшеннях теж дається взнаки той "литовсько-руський патріотизм" автора "Опису Європейської Сарматії", про який щойно йшлося.

У цілому ж Придніпров'ю з Києвом приділено в творі більше уваги, ніж іншим українським землям, ніж будь-якій провінції Речі Посполитої, і це досить-таки симптоматично. До того ж це характерно не лише для "Опису Європейської Сарматії", а й для інших західних історико-літературних пам'яток кінця XVI - початку XVII ст. Отже, це не випадковість, а наслідок того, що в цей час центр історичного життя українського народу знову змістився на береги Дніпра: тут бурхливо зростало козацтво, тут зріли суспільно-історичні сили й процеси, які дедалі більше визначали зміст історії України й викликали дедалі більший відгомін за її межами.

Значне місце в "Описі Європейської Сарматії" відведено характеристиці українських козаків, яких автор, слідом за Герберштайном, називає "черкасами". Він виділяє їх серед руського населення краю, але це зовсім не означає схильності вбачати в них окремий народ. Беручись до опису козаків, Ґваньїні уточнює, що "вони належать до руського народу". Далі він пише: "На південь від Києва є місто Черкаси, жителі якого називаються черкасами (Circassi); вони живуть також уздовж Бористена і розсіялись далеко по навколишніх місцях; належать вони до руського народу й відрізняються від тих (маються на увазі черкеси. - Д. Н.), що живуть у горах біля великого моря. Це хоробрі й войовничі люди, майже безперервно воюють вони з перекопськими татарами, роблячи напади на їхні землі і забираючи у них табуни й усе те, що можна знайти в тому краю" (там само). Цікаво зазначити: якщо в західних пам'ятках попереднього періоду йшлося лише про спустошливі напади татар на українські землі, то тут акцент міняється. Ґваньїні говорить передусім про козацькі походи на мусульманських сусідів. Мовиться також про зростання козацтва і про його поширення на українських землях: "Останнім часом, - повідомляє автор в описі Поділля, - тут з'явилися черкаси, які живуть по Бористену" (там само, с. 31).



Слід ще сказати, що матеріали про Україну істотно розширені й доповнені в "Хроніці Європейської Сарматії", особливо матеріали про запорозьких козаків. В основному ці матеріали запозичені у польських істориків і хроністів, у Бєльського, Стрийковського, Горецького, але є й відомості самого Ґваньїні. Так, у "Хроніці..." з'явилася найдавніша згадка про запорозьких козаків від 1489 року, запозичена у Бєльського, оповідання про участь запорожців на чолі зі Свірговським у волоській війні 1574 року, засноване на книзі ґорецького про цю війну (див. про неї далі), розширено розповідь про боротьбу козаків з татарськими нападами, повідомляється також про їхню участь у військових діях проти московських військ у 1566-1569 рр. Але "Хроніка Європейської Сарматії" була невідома в Західній Європі, її розширений переклад на латинську мову був розпочатий і залишений Ґваньїні і, отже, прямого стосунку до тематики нашого дослідження вона не має.

На Заході був відомий лише "Опис Європейської Сарматії", і впродовж тривалого часу він служив поширеним джерелом відомостей про Україну і весь східнослов'янський світ; запозичення з нього можна знайти у багатьох авторів кінця XVI й першої половини XVII ст. Так, за ним Мавро Орбіні, визначний представник гуманістично-барокового славізму з Дубровника, описував історію Русі й Литви у своєму італомовному творі "Про походження і славні діяння слов'ян", котрий був першою спробою викладу загальнослов'янської історії (339). Але в східнослов'янському світі і, зокрема, в Україні голосної слави зажила саме "Хроніка Європейської Сарматії", в XVII-XVIII ст. вона служила одним з популярних історичних джерел, з неї було зроблено український і кілька російських перекладів, які, однак, лишилися в рукописах.

Підхід до України, характерний для ренесансних пам'яток, проявився також у німця Л. Мюллера, який перебував на службі у польського короля Стефана Баторія, відвідав "руські провінції" його держави і описав їх у своїй досить-таки сумбурній книзі (327; у виданні відсутня паґінація). Впадає у вічі, що чи не найбільше зацікавив Мюллера Київ, а в ньому - залишки його колишньої слави й величі: руїни князівських палаців, давні храми й церкви. Помітно, що при змалюванні Києва він виходив із особистих вражень. "За давніх часів, - пише Мюллер, - Київ, безсумнівно, був великим і прекрасним містом, тому що всюди на обширі восьми миль там видно старі мури, так само як і чудові тавеличні церкви з дуже красивими могутніми арками" (там само). Особливо ж його вразили київські печери, і він довірливо передав розповідь якогось єпископа, що цими печерами нібито можна пройти під землею й "під великою могутньою рікою Бористеном"... аж до Смоленська. Загалом про Київ і Україну Мюллер розповідає в стилі, яким ренесансні мандрівники і космографи описували екзотичні краї, переплітаючи реальність із домислами й леґендами.

Досить курйозна розповідь Мюллера про те, як він з українським шляхтичем Войнівським, за його атестацією, людиною блискучої освіченості, гарним знавцем латинської, давньогрецької й давньоєврейської мов, розшукував в українських степах могилу Овідія. Більше того (яких тільки чудес не породжує палке бажання!), "могила Овідія" була нібито ними знайдена і навіть ефектно описана Мюллером на кількох сторінках його книги. Звичайно, нас цікавить не фантастична "могила Овідія", а те, що в цій історії опосередковано відбилося значне поширення ренесансно-гуманістичної освіти на Україні й загострення інтересу до античності, який набував і таких курйозних, як на сучасний погляд, але досить характерних для доби Відродження форм. Адже гуманісти Відродження, як слов'янські, так і західноєвропейські, вбачали в Україні ту частину Скіфії чи Сарматії, яка була відома античності, обізнані вони були і з тим фактом, що Овідій був засланий до тієї "скіфської землі", яка прилягає до Чорного моря. У зв'язку з цим думка про те, що могила Овідія існує на Україні, набула значного поширення і серед слов'янських, і серед західноєвропейських гуманістів, і не самі лише Мюллер та Войнівський мріяли про її відкриття (про це див. 573). Твердження про те, що могила Овідія знаходиться на Україні, зустрічаються в західноєвропейських пам'ятках навіть останньої третини XVII ст., наприклад, у книгах А. Віміни (417, с. 7-8) та Б. Коннора (184,1, с. 93).

Поряд з тим у книжці Мюллера знайшло відбиття тогочасне життя України, неспокійне й драматичне. Багато в ній говориться про кримських татар, про їхні спустошливі напади на українські землі. Цілком визначене неґативне ставлення автора до татар, до їхніх розбійницьких нападів; через них, вважає він, лежить пусткою "чудова, мальовнича і родюча земля причорноморських степів", природа яких описується ним не без захоплення. "Схильні лише до грабунку", татари самі не обробляють її й не допускають того, щоб інші люди на ній селилися та її обробляли. Разом з тим у Мюллера відтворено ту відсіч, яку в останніх десятиліттях XVI ст. почали давати козаки татарсько-турецьким нападникам. Він фіксує, щоправда, не датуючи їх, успішні дії козаків, коли вони, атакуючи татар під час повернення з набігів, громили їх і відбирали награбовану здобич та бранців. Згадується у нього прибуття навесні 1583 р. кримських послів до короля Стефана Баторія: вони вимагали виплати данини й повернення награбованого, що відбили у них козаки, але король відхилив ці домагання. Говорить Мюллер і про демарші турків при королівському дворі, про вимоги приборкання або винищення козаків, зокрема про вимогу страти їхнього воєначальника Івана Підкови, який у 1578 р. зробив зухвалу спробу захопити молдавський престол; але про це мова буде в наступному розділі.

Іншого змісту пам'ятка - мемуари М. Ґруневеґа, данціґського купця за походженням і родом занять, їхній автор бував за родом занять у Туреччині й Московії, в інших державах, але основною ареною його діяльності була Річ Посполита, в тому числі українські землі. Розпочав її Ґруневеґ 1562 р. у Львові, згодом об'їздив різні українські землі й міста, що знайшло відбиття в його мемуарах, котрі він писав у перші роки XVII ст. як продовження історії свого роду. Ґруневеґ був освіченою людиною; описуючи різні країни й міста, він звертався за традицією до античних джерел (Птолемей, Страбон, Ціцерон та ін.), а також до праць західних і польських космографів та істориків Відродження (С. Мюнстер, А. Кранцій, М. Кромер, М. Бєльський та ін.), що якоюсь мірою пов'язує цю пам'ятку з ренесансними географічно-історичними описами, про які йшлося вище. Але у Ґруневеґа рішуче переважає інтерес до сучасності, до сучасного стану й життя країн і міст, в яких він побував, і дивиться він на них під специфічним "купецьким" кутом зору.

У мемуарах Ґруневеґа говориться про політичні події, наводяться історичні відомості, але в центрі уваги й інтересів автора перебувають економіка й торгівля, - це, сказати б, його стихія. Повною мірою це стосується і його описів українських земель і міст, передусім Києва і Львова,в них можна знайти чимало цікавих відомостей про їхню економіку й торгівлю. Зокрема й відомостей про їхні торговельні зносини з країнами Західної Європи: про торгівлю подільськими биками з італійськими містами, рибою з Віднем і т. д. Вразила Ґруневеґа кількість хліба на львівському ринку, і він пише, що в жодному з найславетніших міст світу "не бачив стільки хліба, як тут щоденно привозять на ринок" (34, с. 109).

Загалом же в останні десятиліття XVI ст. в західноєвропейській україніці починає переважати тип історико-літературних пам'яток, де на перший план виходить військово-політична активність козацтва, його війни з турками й татарами і його боротьба проти польсько-шляхетського поневолення. Але ці пам'ятки виходять за рамки власне ренесансного етапу західноєропейської україніки.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка