Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка12/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43

Слід тут згадати й "Загальну історію турків" (1603 р.) англійця Річарда Кноллеза, в якій "волоська війна" 1574 року теж дістала досить яскраве відтворення. Це була перша в Англії ґрунтовна книга з історії турків і одна з кращих у тогочасній Європі. І хоч Англія була віддаленою від Османської імперії острівною країною, в цьому творі теж відчувається занепокоєння турецькою експансією. У цій книзі в розділі про "волоську війну" козаки теж перебувають на першому плані, її автор теж наголошує на їхній вирішальній ролі в цій війні, в здобутті перемог над турками, захоплено розповідає про їхню мужність та відвагу, їхню зневагу до смерті. Описуючи останню битву, в якій Іон Хоробрий зазнав поразки від величезної армії турків та їхніх васалів, Кноллез зазначає: "Не бачивши ніякого виходу, козаки кинулися в гущу ворогів і, мужньо борючись, усі загинули, за винятком небагатьох, яких турки зберегли для викупу; між ними був і Свірчевський з небагатьма отаманами; потім за них турки одержали великий викуп, після того як їм ні в який спосіб не вдалося домогтися їхньої відмови від своєї віри й прийняття мусульманства" (264, с. 913-914).

Як уже зазначалося, не пройшла непоміченою на Заході й спроба Івана Підкови за допомогою козаків захопити молдавський престол, і писав про нього не один Л. Мюллер. Інші західні автори теж оповіщають про "загальне обурення" підступністю й віроломством Стефана Баторія, який заманив Підкову в пастку й стратив його. Нагадаю, що у вересні 1577 р. Іван Підкова з загоном запорозьких козаків захопив Ясси, столицю Молдавського князівства, і проголосив себе господарем, тобто правителем Молдавії; кілька разів розбив він зі своїми козаками скинутого господаря Петра, але останнього підтримали турки, на його боці був і польський король. Підкові довелося відійти на Запорожжя, і по дорозі його гостинно запросив до себе брацлавський воєвода князь Збаразький, який мав таємний наказ короля схопити козацького ватажка і ув'язнити його. Підкова був направлений до Львова, і там йому відрубали голову за наказом Стефана Баторія і на догоду туркам та молдавському господарю.

Як вчинок, що накликає "ганьбу на Польське королівство", тлумачить цю страту Ф. Тальдуччі, аґент тосканського герцоґа в Польщі, у своєму донесенні графові Кончіні делла Пенна. Опис страти Підкови, очевидцем якої був Тальдуччі, — це справжня монументальна сцена, гідна класичної трагедії. Відчувається в ній, що автор був вражений мужністю й величчю козацького ватажка: "Пройшовши двічі по місцю страти, пригладжуючи бороду й поглядаючи на народ, без страху смерті, Підкова попросив народ затихнути і, коли встановився спокій, звернувся до нього з такою промовою: "Панове поляки, мене привели на страту, і я не знаю за що, бо не відчуваю за собою ніякої провини, гідної такої покари. Одне тільки знаю, що я завжди хоробро бився проти ворогів християнської віри і завжди дбав про користь і вигоди нашої вітчизни. Бути щитом проти невірних було моєю постійною думкою, і я завжди прагнув утримувати їх на кордонах і не дозволяти їм переходити Дунай. Але я не зміг здійснити свої задуми, Бог зна чому, головним чином з тієї причини, що довірився тому, хто заманив мене сюди... Знаю лише одне, що маю померти від руки ката, бо так наказав поганий пес турок вашому королю, своєму слузі, а король ваш — катові. Смерть мене не страшить. Але пам'ятайте, що пройде небагато часу, і вас спіткає лиха доля, з волі того ж поганого пса будуть відправлені в Константинополь ваше майно, ваші голови і голови ваших королів" (60, с. 5-6).

У цій сцені Іван Підкова вимальовується як благородний лицар, безстрашний і незламний борець проти "невірних", який став жертвою підступності короля Стефана Баторія. Організована ця дійсно художня сцена за моделлю, виробленою в класичній історіографії античності й прийнятою ренесансними істориками: основний її зміст, її сенс знаходать вираження в промові історичного діяча, героя даної сцени. У своїй реляції Тальдуччі також повідомляє, що страта Підкови викликала обурення у населення Львова, і король був змушений вдатися до допоміжних заходів, стягнути до міста війська й закрити міські ворота.

Про дії Підкови, який з козацьким загоном захопив Молдавське князівство, доповідали, починаючи з січня 1578 року, в своїх реляціях із Варшави папські нунції Лаурео і Каліґарі. В цих реляціях відбито весь перебіг подій цієї драматичної історії козацького ватажка, до трагічного фіналу включно. Сповіщаючи про страту Підкови в реляції за грудень 1578 року, Калігарі відзначив, що ця страта, вчинена на догоду туркам, справила на всіх погане враження (88, II, с. 59).

Чимало місця відведено Підкові й козакам у згадуваній вище книзі Л. Мюллера, який під час цих драматичних подій перебував на службі у Стефана Баторія. "Цей Підкова, — писав Мюллер, — був визначний муж і мав надзвичайну силу. Оскільки він гнув руками кінську підкову з такою ж легкістю, як рвуть аркуш паперу, козаки на кордоні обрали його своїм начальником, і він невтомно дошкуляв туркам" (327). Бувши на службі у польського короля, автор книги змушений був виправдовувати його підступність "вищими державними міркуваннями", а саме необхідністю підтримувати мир з турками в умовах війни Польщі з Московією.

До цього ще слід додати, що Іван Підкова досить часто згадується в пізніших працях західних істориків серед козацьких воєначальників і гетьманів, які уславилися війнами з турками й татарами та шляхетською Польщею.

Боротьба українського козацтва з турками й татарами посилюється під кінець XVI ст. Козаки безперервно вторгалися в Крим і турецькі володіння, тоді як правлячі кола Речі Посполитої "оборонялись" від турків і татар щорічною виплатою данини й переслідуванням козаків за порушення миру з ворогом, "страшним для всього світу". Тогочасний польський історик Б. Папроцький порівнював султана з рикаючим левом, який поглинає народ за народом, наганяючи на всіх жах, і тільки русичі, козаки, за його словами, "сміливо засовують руку до відкритої пащі" (цит. за: 586, II, с. 170).

Окремо тут слід сказати про позицію і роль шляхетської Польщі в цій боротьбі українського козацтва з турецько-татарською аґресією, боротьбі, що в той період з кожним десятиліттям посилювалася. Ситуація нерідко складалася й так, що польський уряд змушений був спільно з запорозькими козаками виступати проти турецько-татарських нападів, як це було, зокрема, під час славної Хотинської війни 1621 року. Але в цілому ставлення правлячих кіл Польщі до козацтва лишалося недвозначно ворожим, спрямованим на те, щоб його зліквідувати і тим самим досягти як "заспокоєння України", так і тривкого миру з Османською імперією. Про все це суворо й справедливо сказав Іван Франко в статті "Наш погляд на польське питання": "Коли татари ходили собі любенько в наші землі за "ясирем", гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю", то шляхетська Польща "висилала війська для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви" (572, с. 37). Цілком ясно, що ця позиція польського уряду щодо козацтва дуже утруднювала його боротьбу з турецько-татарською аґресією.

З посиленням боротьби козаків проти турків і татар зростає її відгомін у Західній Європі. Численнішою й докладнішою стає інформація про козацькі походи в донесеннях західних послів із Стамбула, зокрема венеціанців. Наприклад, баїло Л. Бернардо лише за весну й літо 1587 р. кілька разів доповідав про напади козаків на турецькі володіння: 12 травня — про те, що вони з суші і з моря атакували Варну, 23 червня — про взяття козаками турецької фортеці Усіани, 5 липня — про те, що козаки напали на Бендери і розорили передмістя; тут він зазначав, що в Стамбулі бояться дальших успіхів козаків (60, с. 10).

Помітне місце відомості про козаків та їхні війни з турками й татарами починають посідати також у реляціях західних послів і папських нунціїв із Варшави. Серед них особливий інтерес становить "Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною", яку представив венеційському дожу в липні 1587 р. Карло Ґамберіні, секретар папського нунція в Польщі, кардинала Болоньєтті. Ця записка збереглася в "Commemoriali", тобто в пам'ятних книгах венеційського сенату, в їхньому 24-му томі, який містить документи за 1573-1594 роки. У своїй записці Ґамберіні наполегливо радив дожу й сенату вступити в союз з козаками, які, всупереч забороні польського уряду, готові завжди у великому числі виступати проти турків. Виявляється, на цей предмет він вів переговори з козацьким гетьманом, з яким зблизився у Вільні, де в той час перебував королівський двір, і на основі цих переговорів зробив наведений висновок. Імені гетьмана Ґамберіні не назвав, але час і обставини переговорів наводять на думку, що ним був Орішовський (798, с. 273).

Козацький гетьман заявив Ґамберіні: "Для нас однаково, з якого боку вдарити на турків. З татарами впоратися неважко, це — безладний, погано озброєний набрід, здатний тільки пограбувати і втекти. Але знищення татар, звично відданих султану, було б навіть для нього відчутним ударом, не тому, що він цінує їх високо, а тому, що вони постачають йому — за угодою або за гроші — величезну кількість рабів із руських і польських земель" (60, с. 8-9). "А без цієї маси рабів не зрушили б з місця його ґалери, тобто був би паралізований турецький флот". "Щодо прямого нападу на турків, — сказав далі гетьман, — то, скориставшись їхньою війною з Персією, козаки, в союзі з іншими народами, легко могли б проникнути до Константинополя; турки нині так ослабли й виснажилися, що не змогли б дати їм належної відсічі" (там само, с. 9).



Перед самим від'їздом із Варшави Ґамберіні зустрівся з двоюрідним братом гетьмана, який вручив йому підписаний гетьманом документ, у якому виражена готовність вступити у війну з турками. "Козаки, — заявлено в цьому документі, — в будь-який час готові йти на службу найсвітлішому дожу, куди він накаже, і я сам поведу на поле битви десять тисяч хоробрих вояків" (там само, с. 10). Реляція Ґамберіні привернула увагу венеційського сенату, який і до того вже стежив за діями козаків, і наштовхнула його на думку шукати більш ефективних контактів з ними.

В розрізі нашої теми цікава також брошура "Поразка татар і турків, завдана Замойським", яка 1590 р. вийшла водночас у Ліоні й Парижі (280). Написана вона була, безперечно, французом, оскільки польські й українські імена та географічні реалії транскрибуються в ній на французький лад. Поштовхом до появи цієї брошури були заходи канцлера Замойського по організації оборони від турків і татар, але значне місце відведене в ній козакам та їхнім війнам з "невірними". Характеризуючи їх на початку брошури, автор пише: "Козаки — войовничі, хоробрі вояки, народ відважний і невгамовний, в переважній більшості складається з вигнанців, які туди прибувають вдосконалюватись у військовому мистецтві" (там само, с. 1-2). Із змісту цього пасажу видно, що йдеться про Запорозьку Січ, хоч вона прямо й не називається. Це вони, говориться далі в брошурі про козаків, "зробили багато відважних походів у краї турків і татар, до самого Очакова, який вони захопили й піддали руйнуванню" (там само, с. 2).

Далі анонімний автор повідомляє, що "минулого липня", тобто влітку 1589 року, козаки вдерлися в Крим, напали на Козлов (Євпаторію) якраз під час ярмарку і захопили там багату здобич. Особливо цікава в брошурі розповідь про те, що того ж року кримська орда рушила в похід на Львів, але руська шляхта і козацькі загони дали їй рішучу відсіч і змусили відійти до Оринина. "Тоді козаки із шляхтою Русі, дуже розгнівавшись на татар, вирішили піти на їхню країну, щоб сповна помститися за завдану ними шкоду. Вони перейшли ріку Тірас (Дністер) і знайшли там багато татар, які намагалися чинити їм опір, але всі були перебиті; потім вони обрали шлях на Кафу, яка називалася колись Феодосією, не минаючи в дорозі нікого, хто їм зустрічався, все віддаючи вогню й мечу" (там само, с. 14). Все це реальні історичні події, які підтверджуються й іншими джерелами. Про це ж, але в дещо іншому освітленні і з іншими акцентами, розповідається і в німецькому "летючому листку", що з'явився того ж 1590 р., а також у чеському "летючому листку" (див. 631, с. 35-36).

На завершення автор французької брошури розповів про занепокоєння Туреччини діями козаків, про її вимоги до польського уряду, щоб він не допускав козацьких нападів на землі й кораблі султана, і навів документ такого змісту, лист акерманського паші до канцлера Замойського (280, с. 18-19). Загалом же дана пам'ятка, разом з іншими, засвідчує той факт, що під кінець XVI ст. головна роль в обороні українських земель і всього королівства від татар і турків переходить до козаків, і усвідомлення цього факту починає прокладати дорогу також у Західній Європі. Ця ж думка пробивається і серед правлячих кіл Речі Посполитої, про що, приміром, свідчать сеймові дебати 1590 року, передані в хроніці М. Бєльського. Скаржилися на те, що "тяжко з козаками, а без них теж трудно. (...) Згадували, що Баторій думав над тим, щоб винищити їх до останку, але козаки низові почали тікати в московські краї, на Дон, і се його настрашило, бо в такім разі стали б вони ще небезпечніші, і тому, мабуть, він дав їм спокій. Кінець-кінцем дебати сходилися на тім, що без козаків було б іще гірше —Україна була б іще більше безборонною перед татарами і турками" (цит. за: 504, VII, с. 173).

Слід ще зазначити, що вже в цей час у Європі козаків усвідомлюють як утворення пограниччя з турецько-татарським світом і порівнюють їх у цьому плані з хорватськими й угорськими ускоками. Таке порівняння, зокрема, знаходимо в реляції венеційського посла в Польщі П'єтро Дуодо за 1592 рік. У ній він так характеризує козаків: "Між цими двома ріками (Дністром і Дніпром. — Д. Н.) живуть козаки, люди хоробрі найвищою мірою (gente valorosissima), чисельністю від дванадцяти до п'ятнадцяти тисяч чоловік; вони є мішаниною поляків, литовців, молдаван, волохів, італійців та людей інших націй. За способом життя вони схожі на ускоків, живуть з військової здобичі, особливо великі походи роблять на татар і часто відбивають їхні напади, не дозволяючи їм проникати до Польщі; воюють вони й проти турків з дедалі більшим успіхом" (38, с. 7). Неважко помітити, що ця характеристика більше підходить до запорозьких козаків — у визначенні чисельності, способу життя тощо, — ніж до українських козаків загалом. Може здивувати те, що серед народностей, з яких складалося козацтво, Дуодо не називає русів (українців). Причина тут проста, і полягає вона в тому, що він у своїх визначеннях дотримувався не етнічного, а державного критерію, і все населення Польського королівства назване у нього поляками, а населення Великого князівства литовського — литовцями.

Цікавий такий факт: наприкінці XVI ст. з Балканського півострова проникає на Захід думка, що крах Османської імперії настане тоді, коли на Балканах з'явиться військо з одновірної православної Русі, і ця поява викличе загальне повстання православного християнського населення проти турецького гніту. Згадуваний Ґамберіні зі слів гетьмана Орішовського заявляв сенату Венеції: при першій же появі козацького війська волохи й молдавани, серби й болгари, яким більше не під силу терпіти турецьке ярмо, піднімуть повстання і приєднаються до козаків (60, с. 9). Про ці ж настрої балканських слов'ян повідомляв відомого полководця, Хуана Австрійського, переможця в битві при Лепанто, його емісар у Туреччині Д. Соранцо (974, III, с. 222-229). Аналогічні враження виніс із мандрів по Балканах єпископ П. Чедуліні, про що він доповідав папі Климентові VIII (909, II, с. 335). Відгомін зазначеної думки знаходимо і в пам'ятці дещо пізнішого часу, а саме в знаменитих "Подорожах" П'єтро делла Валле, який приписав козакам провіденціальну віру в те, що вони візьмуть Константинополь і зруйнують Турецьку імперію (414, II, с. 258-259). І слід сказати, що ці гадки виникли не безпідставно: справді, серед південних слов'ян у кінці XVI ст. поширилися сподівання, що визволення прийде до них з одновірної Русі, і, як справедливо наголошував російський історик В. В. Макушев, цю надію подали їм українські козаки: "Якщо наші одноплемінники й одновірці, — писав він, — у XVI ст. сподівалися звільнитися від турецького іга при нашій допомозі, то за таке їх довір'я ми зобов'язані головним чином козакам, які безперервно воювали з турками "во славу Божу і на вічну пам'ять козацького імені" (60, с. 7).

Під кінець XVI ст. західноєвропейські держави починають вбачати в запорозьких козаках серйозну військову силу і роблять спроби встановити з ними зв'язки й залучити їх до антитурецьких коаліцій. Найраніше цей курс почав намічатися у Венеції, але перші кроки в цьому напрямі в 1593-1594 рр. були зроблені Австрією і папським Римом. Після підписання у 1590 р. миру з Персією турки почали активно готуватися до вторгнення в Австрію. Не маючи достатніх сил для відсічі завойовникам, імперія Габсбурґів вдалася до гарячкових пошуків союзників, але в Західній Європі склалася на той час така політична ситуація, що там на серйозну допомогу розраховувати не доводилося. Єдиним виходом для Австрії лишилося створення коаліції східноєвропейських країн, до якої мали ввійти Польща, Росія, придунайські князівства й українські козаки. Проте ні Польща, ні Росія не виявляли серйозних намірів встрявати у війну з турками, а що стосується козаків, то Австрія спершу не наважувалася вступати з ними в прямі стосунки, остерігаючись дратувати польський уряд. Але в цей час австрійським послам у Польщі й Москві було доручено збирати інформацію про козаків і готувати ґрунт для прямих контактів з ними. Звідси поява деяких відомостей про запорозьких козаків у нотатках Н. Варкочі, австрійського посла до московського царя у 1593 р. (74).

Хоч Польща й не збиралася міняти свого нетерпимого ставлення до безпосередніх контактів Австрії з козаками, Рудольф II у лютому 1594 р. направив до Січі посольство Еріха Ляссоти, мета якого полягала в тому, щоб спонукати козаків вторгнутися в межі Османської імперії й Кримського ханства і не допустити походу татарської орди на Угорщину. Посольство Ляссоти було першим офіційним контактом Австрії з запорозькими козаками як суверенною силою, в обхід польського уряду. На Січі Ляссота вів тривалі переговори з козаками, які в принципі згоджувалися виступити проти турків, але разом з тим висунули ряд вимог до австрійського імператора. Ці документи, що зберігалися в Герндорфській бібліотеці М. Бауцена, навів П. О. Куліш у своїй "Истории воссоединения Руси" (586, II, с. 70-81).

Наслідком цієї дипломатичної місії був "Щоденник" Ляссоти — перші за часом, місцями ґрунтовні й колоритні замальовки з життя України й запорозьких козаків наприкінці XVI ст. Писаний на жарґоні з німецьких, латинських і слов'янських слів, який, очевидно, був тоді в домашньому вжитку серед сілезького шляхетства, щоденник Ляссоти для друку не призначався: це був, сказати б, "інтимний документ", відшуканий у середині XIX ст. і опублікований Р. Шотгіном (284). Але саме в цьому й полягають його безсумнівні переваги, його повна достовірність і точність, не викривлена будь-яким розрахунком, будь-якою тенденцією. В своєму щоденнику Ляссота немовби вихоплює окремі "кадри" з життя тогочасної України, передусім запорозьких козаків, і передає їх із безсторонністю й фраґментарністю своєрідного "кінооб'єктива". Ґрунтувався Ляссота передусім на власних враженнях, а також на відомостях, почерпнутих у козаків і різних осіб, з якими він мав контакти під час виконання дипломатичної місії.

Оскільки ця пам'ятка давно вже ввійшла у нас в науковий і літературний обіг, не будемо давати їй всебічну характеристику, а звернемося до найбільш виразних її "кадрів", що зафіксували життя тогочасної України і, зокрема, Січі. Проїжджаючи "козацькою землею", яка починалася тоді від Случа, межі Волині й України (в історичному значенні слова), Ляссота бачив "дуже гарні великі родючі поля і ґрунти, на яких тут і там видно багато дивних малих будинків з бійницями, куди втікають селяни, коли на них раптово нападають татари, і там обороняються; тому кожен селянин, ідучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку шаблю чи тесак; татари нападають дуже часто, і спокою від них майже ніколи немає" (59, с. 99). Дуже характерний штрих із життя тогочасної України, який промовисто, в концентрованій формі передає своєрідний напіввійськовий уклад "пограниччя", його специфічний колорит.

По дорозі на Січ Ляссота побував у Києві і описав його як очевидець. Цей опис істотно розбігається з тими літературними ремінісценціями про давньоруську столицю як "нову Трою" в ренесансних джерелах, про які згадувалося вище. Ляссота також багато розповідає про руїни давнього Києва, але й сучасний Київ аж ніяк не виглядає у нього суцільним запустінням. "Київ із давніх часів, — нотує він у своєму щоденнику, — є славетною столицею й окремим князівством, що мало своїх власних князів (яких звали "царями" й "князями") з роду теперішніх великих князів руських або московських. Він дуже просторий і добре захищений, прикрашений чудовими церквами й будинками tam publicis quam privatis, що ще видно за валами, які оточували місто на горі і, як кажуть тут, простяглися на 9 миль, і за старими руїнами (там само, с. 100). В іншому місці Ляссота уточнює: "Там, де видно руїни й де колись стояло старе місто, будинків тепер або зовсім немає, або залишилося мало. Сучасне місто, побудоване на правому березі Дніпра, також досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев'яні, лише одна на площі мурована з каменю. Є також католицьке єпископство, але кафедральний собор зовсім поганий, збудований з дерева" (там само, с. 101). Цікаві останні свідчення Ляссоти, які говорять про те, що тогочасний Київ лишався суто руським, тобто українським містом, на якому ще майже не позначився польсько-католицький вплив.

Особливу увагу Ляссота приділив київським храмам та історичним реліквіям, описуючи їх як пам'ятки давньоруської культури. Найбільш доскладно описав він Софійський собор і Печерський монастир, і з цих описів видно, що автор уважно знайомився з цими великими культурними пам'ятками й робив відповідні нотатки. "Особливо чудовим, — говорить Ляссота, — тут був гарний і пишний храм, званий Sancta Sophia, настільки великий і просторий, що рівного йому не може бути, збудований царем Володимиром за зразком храму святої Софії у Константинополі. Нині він стоїть utcunque, але вже валиться. Верхнє склепіння, особливо посередині, прикрашене тонкою мозаїчною роботою, підлога внизу викладена гарними кольоровими камінцями, храм угорі має ґалерею (або хори), ажурні арки якої від одної колони до другої витесані з суцільних плит голубуватого каменю" (там само, с. 100).

Ці описи Софійського храму, окремих компонентів його архітектури Ляссота переплітає з історичними відомостями та леґендами, пов'язаними зі славним минулим Києва, які він, слід гадати, почув від городян та ченців Печерського монастиря. "З верхньої ґалереї, — розповідає автор щоденника, — також ведуть круті сходи до маленької вежі, про яку кажуть, буцімто Володимир мав звичку скликати там ради, і яку звали "Володимирська гридниця". Це не домисел Ляссота, а сумлінна фіксація того, що він почув у Києві. Передає він і поетичну леґенду, пов'язану з Софійським собором і князем Володимиром, яка не збереглася в українському фольклорі; її фантастичний сюжет дуже нагадує пізніші романтичні балади. Про круглий отвір в одній із колон на ґалереї собору Ляссота розповідає: "Кажуть, що там колись містилося дзеркало, в якому за допомогою мистецтва магії можна було побачити все, що замислиш, навіть за кілька сотень миль. Але якось один київський князь вирушив у похід і довго не повертався, його дружина, скучивши за своїм паном, скористалася з дзеркала і щодня дивилася в нього, щоб побачити, що робить її чоловік і як йому ведеться. Але якось, побачивши, що він кохається з полонянкою, вона так розсердилася, що розбила дзеркало" (там само). Сам Ляссота, який був високоосвіченою людиною (він навчався в Ляйпціґському й Падуанському університетах), до цієї розповіді поставився скептично, про що недвозначно свідчить латинський вислів, яким він її закінчив: "Sit fidem penes authorem" ("повіримо авторові").

Про те, як тісно в розповіді Ляссота поєднувалися достовірність і леґенди, свідчать і такі пасажі з його щоденника. Він точно описує гробницю Ярослава Мудрого в її тодішньому стані: "В іншій каплиці лежить у гарній труні з білого алебастру князь Ярослав, син Володимира, разом із своєю дружиною. Гробниця заввишки в людський зріст і ще не пошкоджена, настільки міцно була зроблена" (там само, с. 100-101). І тут же Ляссота додає: "Ще в іншій каплиці біля собору була гробниця Іллі Муромця, славетного героя, або, як його називають, богатиря, про якого оповідають багато леґенд. Гробниця тепер уже зруйнована, але в тій же каплиці ще також зберігся гробівець його товариша" (там само, с. 101). Цей додаток особливо цінний як свідчення того, що наприкінці XVI ст. билини ще жили на Україні і, зокрема, в Києві, що тут билинні герої і насамперед Ілля Муромець були тоді настільки відомі й шановані, що народна леґенда вмістила гробницю цього билинного героя в храмі Софії, по сусідству з гробницею Ярослава Мудрого. В східнослов'янському світі Ляссота не виїжджав за межі України і, отже, весь цей специфічний матеріал він міг почерпнути лише на її території, насамперед у Києві. Причетність якихось письмових джерел до цієї справи більш ніж сумнівна, все це автор щоденника, вихідець із Сілезії, що знав слов'янські мови, міг почути лише з вуст українських городян, козаків або ченців.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка