Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка14/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43

Більшу цінність для вивчення резонансу Хотинської битви мають праці тогочасних західних істориків, які засновувалися на достовірних фактах і відбивали разом з тим узагальнене її сприймання та осмислення в Західній Європі. Особливо цікава в цьому плані "Загальна історія турків" Мішеля Бодьє, відомого в ті часи французького історика і вченого-орієнталіста, в третьому доповненому виданні якої Хотинській битві відведено окремий розділ (135). В цілому Хотинська битва висвітлена в цій книзі досить точно, допущені в ній хіба що зміщення окремих подій у часі і неточні визначення чисельності військ обох сторін. Важливо вказати, що автор, описуючи хід битви, в центрі уваги весь час тримає козаків, а про дії польсько-шляхетських військ розповідає епізодично. А це говорить про те, що саме в козаках він вбачав основну силу, яка протистояла туркам, і цей його підхід не суперечить історичній дійсності. Як відомо, султан Осман ПІ вважав козаків основною силою у ворожому таборі і відразу ж саме на них спрямував основні удари своєї величезної армії. Проте козаки їх стійко витримали, завдавши ворогові великих втрат і похитнувши його впевненість у своїх силах. Коли ж 5 вересня турки перенесли удар на поляків, козаки прийшли їм на допомогу, і цей наступ турків було відбито, а 9 вересня козаки ввірвалися в турецький табір, викликавши в ньому паніку, і якби польський гетьман Хоткевич не відмовився кинути в бій свої війська, турки не уникнули б розгрому.

Таким був загальний перебіг першого, основного етапу Хотинської битви, і не так далеко розходиться з цією моделлю текст Бодьє: "6 вересня, — пише він, — султан з гарматами атакував козаків, ті ж, підтримані німецькими мушкетерами, вступили в бій з такою рішучістю й відвагою, що відкинули турків і завдали їм великих втрат. Роздратований цими втратами, Осман вирішив назавтра вдруге атакувати козаків і зломити їх. Козаки вчинили туркам не менш рішучий і ще сильніший опір, тому що їм на допомогу прийшли поляки, і змусили ворогів відступити, знищивши їх ще більше, ніж це було напередодні. Султан спалахнув таким гнівом, що, подвоївши сили, втретє кинув їх на козаків; але тим самим він лише подвоїв свої втрати, його людей загинуло стільки, що все поле було вкрите трупами, два його паші потрапили в полон, були захоплені дві турецькі гармати, а інші заклепані. Козаки з такою сміливістю переслідували турків, змітаючи все на своєму шляху, що прорвалися майже до наметів і павільйонів султана. В цій битві вони розгромили б турецьку армію, якби принц (тобто майбутній король Владислав IV. — Д. Н.) і польський генерал (тобто гетьман Хоткевич. —Д. Н.) не наказали їм відійти, а приєдналися до них" (там само, с. 870-871).

У цьому описі конкретних подій битви Бодьє припустився численних помилок і неточностей: перший наступ на козаків турки повели не шостого, а третього вересня; третій удар вони спрямували не на козацький, а на польський табір, але дійсно відбили його успішно передусім козаки й польська "челядь"; велика паніка в турецькому таборі піднялася не під час контратаки козаків і поляків, а ввечері 9 вересня, коли козаки його несподівано атакували і т. д. Проте всі ці помилки й неточності не приводять Бодьє до радикального розходження з історичною дійсністю, зокрема в принципово важливому питанні про роль козацького війська у відсічі туркам під Хотином, у провалі походу Османа III в Україну й Польщу, який мав призвести до їх розгрому й завоювання.

Аналогічне висвітлення давалося Хотинській битві і в інших західних пам'ятках XVII ст. (див.: 791, с. 16-17). На вирішальну роль козацького війська під Хотином вказував Ж. де Лабурер у своєму "Трактаті про Польське королівство", написаному з приводу одруження Владислава IV з принцесою Марією-Луїзою Ґонзаґа (275, с. 194-197). В плані, близькому до опису Бодьє, трактував її англієць П. Рікоут у знаменитій свого часу "Турецькій історії" (375), яка витримала шість англійських видань і була перекладена кількома мовами, в тому числі й польською (1678 р.) і російською (1771 р.). Цікаво вказати й на те, що великий німецький вчений і філософ Ґ. В. Лейбніц, висуваючи в політичному трактаті "Про єгипетський похід короля Франції" (1672 р.) план розгрому турків об'єднаними силами Європи на чолі з французьким королем, значну увагу приділив українським козакам, які, за його словами, "у битві під Хотином перемогли турків, але тепер за головного ворога мають поляків" (цит. за: 787, с. 22). А це, зрештою, — означає, що в Європі впродовж XVII ст. пам'ятали про вирішальну роль українських козаків в епохальній битві, яка мала важливе значення для всього континенту.

Найбільшого розмаху козацькі війни з турками й татарами досягли в 10-20-х рр. XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. Із тогочасних західноєвропейських джерел напрошується висновок, що десь у період з 1608 по 1624 рік запорозькі козаки, нерідко підтримувані донськими козаками, майже повністю панували на Чорному морі, наводячи страх на прибережні міста й провінції Османської імперії. Справа дійшла навіть до того, що причорноморські міста Анатолії та Балкан звернулися до султана з петицією, в якій заявили: якщо він не захистить їх від козаків, то вони визнають їхню владу (586, II, с. 214). 1604 року запорожці зробили похід на анатолійське узбережжя Туреччини, а через рік захопили Варну — в той час одну з головних турецьких фортець на Чорному морі. У 1608 році вони зруйнували фортецю Перекоп, через два роки напали на турецькі придунайські фортеці Акерман, Килію та Ізмаїл. У 1614 році запорожці атакували Трапезунд і захопили Синоп, а через рік з'явилися під турецькою столицею і спалили її портові причали на очах у султана та його двору. Ще через рік гетьман Сагайдачний здійснив зухвалий похід на Кафу, центр торгівлі невільниками в Криму, і визволив їх у великій кількості. В 1618 році султан скликав спеціальну нараду, на якій обговорювалися заходи оборони від козаків, причому на цю нараду були запрошені посли Венеційської республіки, Франції, Англії та інших європейських держав (41, УІП, с. 193). Венеційський посол X. Вальєр доповідав у цей час, що "турки доведені до краю нападами козаків, які стали для них надто болючими", і тепер вони готуються до великої війни з Польським королівством, головна мета якої — "знищити козацькі гнізда" (365, с. 283-284). Це була підготовка до Хотинської війни, яка для турків безславно завершилася. Інший венеційський посол у Стамбулі С. Контаріні свою розповідь про козацькі походи на Туреччину завершив таким цікавим висновком: "І недалеко вже той день, коли всюди будуть поважати країну і хоробрість цього народу", тобто козаків (там само, с. 315).

Необхідно тут нагадати, що козацькі війни з турками й татарами мали значення для пробудження національної самосвідомості українського народу та розвитку тогочасної української літератури. Як писав І. Я. Франко, "почуття народної самосвідомості сильно пробуджувалося в широких народних масах, головним чином під впливом частих героїчних козацьких походів у Крим, Малу Азію, Варну, Стамбул з метою боротьби з турками й татарами і звільнення християнських полонених, під впливом таких героїчних справ, як Хотинська війна 1621 р." (828, с. 714-715). Тема боротьби козацтва з турецько-татарськими нападниками рікою ринула в українську народну творчість, зокрема в думи та історичні пісні, й посіла в них помітне місце. Входить вона і в писемну літературу, де першим за часом твором, у якому славиться героїчна боротьба козацтва з турецько-татарською аґресією, стали "Вірші на жалосний погреб Сагайдачного" Касіяна Саковича.

Війни козаків з турками й татарами значний резонанс викликали у слов'янських країнах, що знаходило прояв і в тогочасних слов'янських літературах. Так, про ці війни не раз пише згадуваний вище хорватський (дубровницький) поет Іван Ґундулич у своїй поемі "Осман", сюжетну основу якої становить Хотинська війна та вбивство султана Османа III після цієї війни. Говориться в поемі й про згадуване взяття козаками Варни:
... а Козаци, срнућ хрли стариіех штета у зaмjeny,

пожегли су и потрли, паче смакли Варно у плиjену.

Нове распе стара града мимоходећ паша жали

и npoћ вољи своjoj тада 6ojниjex Козак воjске хвали. (35, с. 98-99)


Пізніше польський бароковий поет С. Твардовський у поемі "Внутрішня війна" називав запорозьких козаків "найстрашнішим бичем для турків" і говорив про те, що вони робили свої походи на тисячі миль в Азію, "спалили Трапезунд, Синоп зруйнували, і під Константинополь підходили не раз" (цит. за: 616, с. 139).

Але нас цікавить передусім резонанс козацьких війн з турками й татарами в Західній Європі, її відображення в тогочасній західноєвропейській літературі й історіографії. Оскільки ця тема докладно висвітлювалася в моїй попередній книзі (641), тут я обмежусь більш стислим її викладом.



Активний інтерес до запорозьких козаків та їхнього військового мистецтва виявляв Ф. де Ґарле барон Сезі, французький посол у Стамбулі в 10-20-х рр. XVII ст. Не обмежуючись реляціями для королівського уряду, він у 1620 році опублікував окремою брошурою "Лист до друга", в якому із захопленням описав козацькі походи проти турків (див. передрук цього листа у виданні XIX ст.: 401). Вважаючи козаків окремим народом, барон Сезі заявляв, що вони "заселяють країну, найродючішу в цілому світі", але їм немає життя від хижих мусульманських сусідів, від турків і татар. "Однак козаки, — продовжував Сезі, — навчилися давати їм відсіч і захищатися від їхніх нападів. Більше того, серед незліченної кількості прикладів винахідливості у веденні війни й захисті від атак ворога я не знаходжу більш чудових, більш гідних подиву і захоплення, ніж ті, про які обіцяю вам розповісти" (401, II, с. 352-353). І де Сезі описав у своєму "Листі до друга" морські походи козаків, взяття Варни, яке викликало значний розголос в Європі, вміння козаків уникнути погоні великих сил ворога під час повернення з походів. Завершив він свою розповідь такими словами: "Ці люди впевнено почувають себе на суходолі, у воді і в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях" (там само, с. 353). До цього ще слід додати, що в 1621 р., доповідаючи своєму урядові про Хотинську битву, де Сезі зазначав, що основний її тягар винесли козаки, виявивши на полі бою велику мужність і стійкість (уривки з цієї реляції див.: 2). В цілому ж цей французький дипломат дотримувався думки, що для Європи було б краще, якби козаки воювали не з поляками, а з турками, сковуючи їхні основні сили на Чорному морі. "Коли розділяти між козаками якихось 50 тисяч екю щорічно, — писав він, — то можна змусити турків зосередити головну силу на Чорному морі для охорони входу до каналу (Босфору. — Д. Н.)" (цит. за: 579, с. 79).

Не меншу увагу приділяв козакам Томас Ро, англійський посол у Стамбулі в 1621-1628 рр. Його реляції відзначаються суворою стриманістю, відсутністю емоційних оцінок, скупістю узагальнень, зате їм властива висока фактографічна точність. Вони давно вже ввійшли в науковий обіг: першим їх широко використав П. Рікоут у своїй "Турецькій історії" для висвітлення відповідного її періоду (375, II, с. 963 і далі), у 1740 році вони вийшли в Лондоні окремим виданням (332), матеріали з цих донесень, що стосуються козаків, включив Ю. У. Нємцевич до свого відомого збірника (335, V), у XIX ст. до них не раз зверталися вітчизняні й зарубіжні історики. Тому немає потреби їх переповідати, і я обмежусь тим, що наведу найбільш цікаві моменти з реляцій Томаса Ро. Після кількох стислих повідомлень про козацькі походи на турецькі володіння в 1622-1623 рр. Ро доповідав у Лондон 30 червня 1623 р.: "Козаки для них (турків. — Д. Н.) небезпечніші за наймогутніших ворогів, тому що вони перешкоджають завезенню провіанту в Константинополь" (там само, с. 435). Докладно описав англійський посол напад козаків на Стамбул 9 червня 1624 року, завершивши його таким цікавим висновком: "Цілий день до заходу сонця сміливо стояли вони і загрожували великій, але стривоженій столиці світу і всій її могутності; нарешті, зі своєю здобиччю, з розгорнутими прапорами, козаки відійшли, правда, без перемоги, але й без відсічі турків. Ця не така вже й значна обставина, ця дерзновенна акція розкрили дивовижну істину про цю велику державу — що вона, здаючись такою грізною й могутньою, насправді слабка й беззахисна" (там само, с. 70). Через кілька днів Ро повідомляв, що козаки знову напали на Стамбул і громили його околиці (там само, с. 71). А в травні 1626 року він дав таку цікаву інформацію про ситуацію в турецькій столиці, викликану козацькими нападами: "Вони (козаки. — Д. Н.) загрожують вступити в бій з усім турецьким флотом і дали клятву, що візьмуть корабель адмірала. Всі міста й села на Босфорі до самого Константинополя охоплені величезним страхом, тим більше що існує пророкування, нібито турецька держава буде знищена північним народом" (там само, с. 72).

Слід сказати, що Томас Ро не тільки інформував свій уряд про походи козаків на Туреччину. Пересвідчившись, що козаки становлять значну військову силу, він уважно вивчав становище в Україні і виношував плани їх використання в інтересах Англії в тій політичній ситуації, що склалася в Європі в 20-х рр. XVII ст., тобто в боротьбі протестантського і католицького таборів, як силу антикатолицьку, спроможну серйозно послабити Річ Посполиту, "східний бастіон" католицизму.

Ці події 20-х рр. XVII ст. знайшли також цікаве відображення в "Описі Чорного моря й Татарії" Е. Дортеллі д'Асколі, італійського місіонера в Кримському ханстві. Опис був складений в 1634 р. на основі особистих вражень і спостережень автора, зібраних за його десятирічне перебування в Криму. Вперше його оригінал був опублікований М. Дашкевичем у "Чтениях в историческом обществе Нестора Летописца" (203), а його російський переклад M. Пименова з коментарем А. Бертьє-Деляґарда — в "Записках импер. Одесского общества истории и древностей" (43). "Якщо Чорне море, — писав д'Асколі, — було таким (тобто "чорним", злим. — Д. Н.) і в давні віки, то в наш час воно найчорніше й найстрашніше через численні чайки (saiche), на яких кожного літа (козаки) спустошують море і землю" (203, с. 5). Отже, таку славу у татар і турків, каже автор опису, воно здобуло нині через козаків і їхні спустошливі напади. Пояснюючи, хто такі козаки, Дортеллі д'Асколі пише, що живуть вони "на крайніх межах Русі, на островах ріки Дніпро, яка по-турецьки називається Оса; це русичі (rossi), яких по-іншому називають козаками" (там само).

Спершу козаки, розповідає Дортеллі д'Асколі, помщаючись татарам, час від часу робили свої походи, нападаючи на невеликі кораблі. З кожним роком ці походи ставали масштабнішими й грізнішими, і тепер "козаки стали такими відважними, що не тільки за рівних сил, а й з двадцятьма чайками не бояться тридцяти ґалер падишаха, як це видно щороку на ділі" (там само). Особливо цікава розповідь д'Асколі про те, що "десять років тому (тобто 1624 року. — Д. Н.) козаки вийшли в море на трьохстах чайках і вступили в бій з усім флотом султана. За словами всіх, хто там був, якби в той день була тиха погода, жодна ґалера не повернулася б, тому що козаки вже заволоділи капітанською рубкою адміральського корабля; але знялася справжня буря, галери змогли рушити на ворога й потопити кілька чайок" (там само, с. 5-6). Отже, йдеться про велику морську битву, зафіксовану також турецькими джерелами, але майже зовсім не відому в нашій історіографії. Підсумовуючи свою розповідь про походи козаків, д'Асколі писав: "Не тільки в Татарії і на Чорному морі, а й у самому Константинополі вони викликають щороку такий величезний жах, що із-за них там постійно тримають флот, весь або частину" (там само, с. 6-7).

Серед західноєвропейських пам'яток тогочасної наративної прози слід ще виділити "Подорож до Леванту" Ґайє де Курменена, який 1621 р. побував у Стамбулі зі спеціальною місією Людовика XIII і вів там переговори про встановлення французького протекторату над святими місцями в Палестині. Перебування автора названої книги в Стамбулі збіглося з розпалом козацьких війн з турками, тож і не дивно, що цим війнам у ній відведено важливе місце. Знаходимо в ній цікаві відомості про окремі козацькі походи, про оборонні заходи турків, зокрема про будівництво укріплень на берегах Босфору, про паніку в причорноморських містах і в самій столиці Османської імперії, про підготовку султана Османа III до війни, з тим щоб знищити "козацькі гнізда", і т. д. "Кілька разів, — розповідає Курменен, — козаки спустошували місця за п'ять чи шість миль від Константинополя, і якби не було двох замків, які охороняють протоку, вони б увірвалися в порт і віддали б вогню арсенал і ґалери. Досить, щоб їм трохи пощастило, і одного чудового дня вони візьмуть місто; турки не вважають це неможливим після того, як пережили стільки страху за останні роки" (188, с. 186-187). Козацькі походи, пише далі Курменен, "так налякали турків у Константинополі, що вони почали тремтіти від жаху; дійшло до того, що деякі знатні сановники прийшли просити королівського посла, щоб він сховав їх на випадок, якщо місто буде захоплене козаками" (там само, с. 199-200). Цим королівським послом був не хто інший, як згадуваний вже барон Сезі, розповіді якого, очевидно, теж послужили джерелом для Курменена.

Не позбавлена інтересу у Курменена етноісторична характеристика козаків, яких він відмежував від поляків і слушно ототожнив з населенням Поділля, Волині й Галичини, тобто з українським народом: "Польські дворяни, які живуть ближче до Німеччини, за спорядженням і виглядом не відрізняються від німців; ті ж люди, що живуть ближче до Туреччини й Малої Татарії і називаються козаками, за спорядженням і виглядом схожі на останніх. Це ті люди, яких польський король використовує для оборони від султана. Оскільки ж вони постійно поповнюються народом з Поділля, Волині й Русі (тобто Галичини, Руського воєводства. — Д. Н.), то тепер їх усіх стали називати козаками" (там само, с. 286). Отже, козацтво і його військово-політична активність сприяли становленню на Заході розуміння українського народу як етноісторичної єдності в її дійсному тогочасному складі й межах, в єдності козацтва й населення основних українських земель. І Придніпров'я, і західноукраїнські землі починають усвідомлювати як країну єдиного козацько-руського народу. Цей процес поглибився в наступні десятиліття, і, наприклад, Ж. де Лабурер, описуючи українські землі в "Трактаті про Польське королівство", вже вважав за необхідне дати їм окремий історичний нарис від часів Київської Русі до 40-х рр. XVII ст., визнаючи тим самим, що ця частина королівства є особливим етноісторичним утворенням (275, с. 221-230).

Ніби підсумовуючи західні історико-літературні пам'ятки початку XVII ст., які відбивали козацькі війни з турками, М. Бодьє писав у вже цитованій "Загальній історії турків": "Саме ім'я козаків наводить переляк і жах на Константинополь. По місту часто проносяться чутки, що вони з'явилися знову, щоб віддати все вогневі й мечу. Туркам не лишається нічого, як впадати у відчай, і цей відчай штовхає їх на підлі вчинки щодо франків (так вони називають християн Заходу), двері яких вони позначають хрестами і вночі б'ють камінням їхні вікна, галасують і погрожують розправою, якщо франки не відвернуть від них нападів і спустошень, що їх чинять козаки. Все це з очевидністю засвідчує і розлад у їхній державі, і її слабкість" (135, с. 928).

До тих пам'яток західноєвропейської україніки, де чути особливо голосний і цікавий резонанс козацьких воєн з турками, справедливо відносять "Подорожі" П'єтро делла Валле, славетного італійського мандрівника, вченого й письменника. У тогочасній італійській літературі П'єтро делла Валле — дуже своєрідна постать, на яку падає яскравий відбиток доби Відродження. Нащадок старовинного римського роду, він відзначався блискучими здібностями в різних науках і мистецтвах; нещасливе кохання змусило його ще молодим прийняти постриг і залишити батьківщину. 1614 р. він вирушив на Схід, де провів дванадцять років, присвятивши їх вивченню Туреччини, арабських країн, Персії та Індії. Наслідок його наукового подвигу, тритомні "Подорожі, описані в 54 листах", мають велику пізнавальну цінність, відзначаючись до того ж і високими літературними якостями. "В його розумних і влучних спостереженнях, — пише сучасний італійський дослідник Д. Кокк'яра, — ми бачимо вченого-гуманіста, який відчуває дух свого часу й виявляє жвавий науковий інтерес до етнографії" (564, с. 48).

Вперше опубліковані в Римі протягом 50-х рр. XVII ст. "Подорожі" делла Валле неодноразово перевидавалися в Італії (останнього разу в 1942 р.), були перекладені французькою, німецькою, голландською й англійською мовами. Невеликі уривки з них, що стосуються козаків, наводили у російському перекладі В. Ламанський (590, с. 93-101), а в українському М. Левченко (593, с. 16-23). Повністю текст "Подорожей" делла Валле, де йдеться про козаків та їхнє посольство до перського шаха Аббаса Великого, опублікував в українському перекладі О. Баран у виданні Української Вільної Академії Наук, супроводивши його ґрунтовними коментарями (451).

П'єтро делла Валле був не тільки вченим та мандрівником, а й політиком, і виявляв велику енергію та пристрасть у підході до деяких проблем політичного життя тогочасної Європи і передусім — до турецької проблеми. За його словами, він "відчував святу ненависть до турків", які загрожували Італії та всій Європі, і тому під час тривалого перебування в Персії докладав так багато зусиль до того, щоб утримувати її в стані війни з Туреччиною. Поряд з тим він виношував широкі плани розгрому турків та їх вигнання з Європи. Цими чинниками зумовлений його активний інтерес до запорозьких козаків; за його словами, він "почав уважно стежити за ними ще на батьківщині, а ближче познайомився з ними в Константинополі" (414, с. 259). Напружено роздумуючи над шляхами й засобами подолання турків, говорить Балле, "я дійшов нарешті висновку, що найкращий засіб досягнення цієї мети — це союз Персії з одним християнським народом, який називається козаками і живе біля Чорного моря, в низах Дніпра" (там само, с. 257).

Вбачаючи в запорожцях серйозну антитурецьку силу, Балле в 1618-1620 рр. переконував шаха Аббаса Великого в необхідності союзу з ними, висував різні плани його здійснення, в тому числі й свої послуги в ролі посла Персії до Запорозької Січі. Але потреба в такій місії відпала після того, як Валле зустрів у Феррабаді "козака Степана", посланця запорожців, якого він взяв під свою опіку й допомагав йому ввійти в контакт із правителем Персії. Прийнявши петицію запорожця, розповідає Валле, шах "покликав Ефендіар Бека та інших головних осіб почту і, як завжди гордовито, сказав їм: "Ви не цінуєте цих людей, їхньої хоробрості, і не знаєте, як слід би було поводитися з ними. Він із тих, що панують на Чорному морі, що взяли стільки-то міст і заподіяли туркам таке й таке лихо", при чому він перелічив різні факти. "Вони можуть нам бути дуже корисними, зробити цінні послуги", — сказав шах. На завершення він заявив, що хоче скористатися козаками" (там само, с. 77-78). У листі, датованому 8 серпня 1620 р., Валле повідомив, що перси збираються будувати для козаків фортецю в Гурії, неподалік від Трапезунда, щоб створити для них плацдарм на південному березі Чорного моря; разом з тим, зазначав він, перси бояться, що тоді християнська Грузія, вступивши в союз із козаками, зможе повністю відокремитися від Персії (там само, с. 220).

В другому томі своїх "Подорожей" Валле досить докладно схарактеризував запорозьких козаків, приділивши найбільшу увагу їхній військовій організації та воєнній тактиці і їхнім походам на Крим і Туреччину. Почасти ця характеристика засновується на італійських і східних джерелах, почасти на враженнях автора, який зустрічався з козаками в Туреччині й Персії. Та відчувається, що він не побував на Україні, звідси окремі неточності й помилкові твердження в його описі. Підсумовуючи, автор "Подорожей" писав: "Після серйозних роздумів про їхній нинішній стан, про їхню політику й звичаї я не маю сумніву щодо того, що з часом вони створять могутню республіку, бо, на мій погляд, навіть уславлені спартанці, не кажучи вже про сицілійців, карфагенян і навіть римлян, не починали так знаменито і вдало" (там само, с. 259).

Здається, ніким ще не було відзначено, що сторінки подорожей П'єтро делла Валле, на яких ідеться про запорозьких козаків та їхні переговори з шахом Аббасом II, привернули увагу Ґете. Задумавши славетний "Західно-Східний диван" (1819 р.), цей своєрідний поетичний синтез західної і східної культур, Ґете вивчав літературу про мусульманський Схід. Поміж інших західноєвропейських видань про Схід він студіював "Подорожі" Валле в німецькому перекладі, що вийшов 1674 р. В його "Нотатках і статтях" до названої збірки знаходимо стислий виклад змісту цієї пам'ятки. Розповідаючи про намагання Валле втягнути Персію у війну зтурками, Ґете зазначає, що він наштовхнувся на недовіру Аббаса II, яку важко було подолати. "Однак делла Валле, — пише Ґете, — не відступався від своїх намірів і добивався того, щоб Персія вступила в союз з козаками, які жили біля Чорного моря" (223, с. 285).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка