Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка18/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   43

Доцільно тут нагадати, що європейські історики XVII ст., починаючи з Пасторія і Бізаччіоні, говорили про війну 1648-1649 рр., про війну 1651 р„ автори пізніших праць — ще про війну 1652-1653 рр., далі про війну з Польщею в союзі з Росією 1654-1655 рр., про війну 1656-1657 рр. в союзі зі Швецією і Трансільванією тощо. При цьому вони по-різному називали Визвольну війну: "скіфсько-козацькою війною", "війною козаків з поляками" або ж "великою козацькою війною", виділяючи її тим самим серед інших "козацьких війн", починаючи з повстання 1594-1595 рр. В італійській історіографії XVII ст. усталилося визначення "громадянські війни (guerre civili) в Польському королівстві", так, зокрема, названі книги М. Бізаччіоні й А. Віміни про Визвольну війну українського народу. Але характерно, що це визначення поширювалося лише на війни 1648-1649 і 1651 рр.

І що важливо підкреслити, вже в межах 1648-1654 рр. дедалі більше мінявся зміст і характер названих війн, не кажучи вже про наступні періоди. Спершу це було, власне, грандіозне козацько-селянське повстання проти польсько-шляхетського панування, в якому поєднувалися національний і соціальний аспекти, боротьба за національне й соціальне визволення. Масовий народний рух, що великою мірою мав соціальний характер і спрямованість, продовжувався і під час війни 1651 р., далі ж він дедалі більше йде на спад, тобто соціальний аспект Визвольної війни поступово знімався, і вона дедалі виразніше набувала характеру боротьби за національне визволення і створення національної держави. Змінюються й рушійні сили боротьби, відходять від неї селянські маси, козацтво визначається у своєму військово-соціальному статусі, із нього формується нова українська шляхта, яка й стає основним державотворчим елементом — на жаль, недостатньо зрілим, недостатньо сформованим і, отже, недостатньо сильним для реалізації історичного завдання побудови та оборони національної держави.

Належною мірою необхідно враховувати ще один фактор у з'ясуванні поставленої проблеми — дедалі більшу інтернаціоналізацію воєнного конфлікту в 50-70-х рр. XVII ст. Спершу це була справді "війна козаків проти Польщі" (як назвав свою книжку П. Шевальє), що відбувалася в межах Речі Посполитої, боротьба українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування. Участь Кримського ханства в цій війні не могла їй надати іншого характеру, бо це була суто допоміжна (і непевна) сила, а саме ханство не було значною військово-політичною силою в Східній Європі. Інтернаціоналізація Визвольної війни розпочинається після переяславської угоди, коли Росія вступає у війну і союзні українські та російські війська ведуть у 1654 р. спільний наступ на Річ Посполиту. Наступного року вступає у війну Швеція, на деякий час, у 1655-1657 рр., основним театром воєнних дій стає Польща, але далі він знову зміщується на Україну, причому війни стають дедалі запеклішими й руйнівнішими. Вступ у цей конфлікт Туреччини наприкінці 60-х рр. означав, що у війни на Україні втяглися три тогочасні "великі держави" східної половини континенту — шляхетська Польща, царська Росія і османська Туреччина, розгортається запекла боротьба цих держав за утвердження на Україні у формі протекторату, васалітету чи якійсь іншій. Ця боротьба, що виливалася у великомасштабні військові дії, накладалася на міжгетьманські усобиці, і все це, як писали сучасники, перетворювало Україну на справжнє криваве пекло і мало для неї найтяжчі наслідки. І якщо Визвольна війна на її початкових етапах (1648-1651 рр.) мала чимало спільного з ранніми буржуазними революціями, зокрема нідерландською, то все те, що відбувалося на Україні в 60-70-х рр., нагадує скоріше Тридцятилітню війну в Німеччині. На цьому етапі відбувається переростання війн на Україні в Руїну при найактивнішій участі сусідніх "великих держав", що теж не можна спускати з ока, визначаючи хронологічні межі Визвольної війни.

Словом, запропонована нова концепція Визвольної війни потребує подальшої розробки. Необхідне створення такої її моделі, яка відбивала б усю складність і неоднозначність подій і процесів, що відбувалися в ту буремну й глибоко трагічну епоху історії України. До речі, хід цих подій, зміни у змісті й характері нескінченних війн, що вирували тоді на українській землі, досить виразно відбито в різнорідних західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст.

Не можна сказати, що міжнародний контекст і резонанс Визвольної війни українського народу не привертали уваги дослідників як українських, так і зарубіжних. До цих її аспектів звертався М. Костомаров у монографії "Богдан Хмельницький", значну увагу приділив їм М. Грушевський у VIII й IX томах своєї "Історії України-Руси", певне місце їм відведено в працях Д. Дорошенка (523, II), В. Липинського (596; 877), О. Терлецького (715), І. Крип'якевича (576; 580). Особливо слід тут виділити монографію І. Крип'якевича "Богдан Хмельницький", у якій окремий ґрунтовний розділ відведено міжнародній політиці гетьмана. До висвітлення різних конкретних питань цієї широкої теми зверталися в спеціальних розвідках М. Кордуба (567; 568; 569), Д. Олянчин (659), М. Молчанівський (628) та інші дослідники. Значний інтерес у з'ясуванні європейського резонансу і значення Визвольної війни українського народу становлять дослідження польського історика Л. Кубалі (859; 860; 861).

У радянській історіографії проблема міжнародного резонансу й значення Визвольної війни не належала до актуальних, більше того, її всебічне й об'єктивне вивчення неминуче вступало в суперечність з характеризованою вище офіційною доктриною, за якою основний сенс цієї війни полягав у "возз'єднанні" України з Росією. Тому звернення до її міжнародного аспекту мали спорадичний характер; винятком тут є книга В. Голобуцького про дипломатичну історію Визвольної війни в рамках 1648-1654 рр., яка, однак, не вільна від тенденційної інтерпретації матеріалу й грубих натяжок (494). З підходами радянської історіографії до обговорюваної проблеми пов'язані праці вчених колишніх "країн народної демократії", що з'явилися в середині 50-х рр. на ознаменування 300-ліття "возз'єднання" України з Росією. Це, зокрема, праці чехословацьких вчених Ч. Аморта, Ф. Гейла і М. Мацурека в збірнику "Вічна дружба", виданому в Празі 1955 року (946). Аналогічний збірник був виданий тоді й польськими вченими, де в розрізі проблематики нашого дослідження становлять інтерес статті 3. Вуйцика і 3. Лібішовської (924). Слід тут згадати й великий розділ про Визвольну війну українського народу, зокрема про її роль у провалі наступу контрреформації на слов'янському Сході, у двотомній книзі "Русь і папство" Е. Вінтера, вченого з колишньої НДР (963).

Джерелознавчий аспект резонансу Визвольної війни в Західній Європі досліджувався в працях І. Борщака, опублікованих у різних зарубіжних виданнях, її резонанс у Німеччині й відображення в німецьких історико-літературних джерелах висвітлюється в монографії Д. Дорошенка з історії німецько-українських зв'язків протягом дев'яти століть (816). З оглядом західноєвропейських джерел XVII ст. про Визвольну війну українського народу виступив на рубежі 60-70 рр. автор цієї книги (639; 645). У галузі вивчення польських і західноєвропейських, переважно німецьких, джерел про Визвольну війну значна робота була проведена в останні десятиліття згадуваною групою дніпропетровських дослідників (М. В. Ковальським, Ю. А. Мициком, С. М. Плохієм).

І все-таки з повним правом можна сказати, що європейський контекст і резонанс Визвольної війни українського народу вивчені ще недостатньо. Власне, ґрунтовно досліджувався лише політико-дипломатичний аспект проблеми, тобто ставлення різних держав континенту до визвольних борінь українського народу, вплив цих подій на позиції різних держав і загалом на політичне життя Європи. Але лише спорадично висвітлювалися такі питання, як сприйняття визвольних змагань українського народу різними верствами європейської громадськості, їх відображення та інтерпретація в різних виданнях, що з'являлися в Західній Європі протягом другої половини XVII ст. Та найменше зроблено у вивченні резонансу Визвольної війни в літературах Західної Європи і ширше — у вивченні різнорідних історико-літературних пам'яток на цю тему в літературознавчому аспекті. Тут можемо назвати хіба що давню статтю М. П. Алексєєва про відлуння "великої козацької війни" в поезії Сент-Амана, видатного поета французького бароко (657), нашу розвідку "Україна у французькій літературі XVII ст." (646), деякі фрагменти з монографії О. Є.-Я. Пахльовської про італійсько-українські літературні зв'язки в їхньому історичному розвитку (660). Словом, даний розділ книги є першою спробою широкого комплексного висвітлення названої проблеми. Причому її політично-дипломатичний аспект буде представлений у ньому лише в загальних контурах, докладніше він розглядався в моїй попередній книзі (641).

Як зазначалося, Визвольна війна українського народу викликала широкий відгомін у всій Європі, який тривав до останніх десятиліть XVII ст. Окрім масштабності й історичної продуктивності самого явища, неабияку роль у цьому відігравали бурхливі події наступних десятиліть в історії України, в яких західноєвропейські політики, історики й літератори небезпідставно у великій мірі вбачали продовження "великої козацької війни" і в ній же шукали їм пояснення. Щодо середини XVII ст., то, як зазначав польський історик Л. Кубаля, ця війна і англійська революція, Кромвель і Хмельницький "приваблювали тоді до себе ледве не виключну увагу заходу і сходу Європи" (860, с. 7). Також італійський славіст А. Кроніа констатує, що в середині XVII ст. головним збудником інтересу італійців до Східної Європи були повстання і війни українського козацтва (804, с. 245).

Напередодні вибуху Визвольної війни на Україні шляхетська Польща належала до найбільших і найсильніших європейських держав, зовні навіть здавалося, що вона вступила в пору свого найвищого розквіту. "На неї, — писав Франко, — обертали очі всі європейські держави, у неї шукали підмоги венеціанці і французи; Московщина бережливо заховувала з нею "вічний мир", а кримські татари, котрим Польща довгі роки оплачувалася, щоби не шарпали її південних окраїн, не мали відваги піднятися проти неї, коли вона в 1646-1647 роках не дала їм звичайних дарунків. Навіть той неспокійний елемент, що ворушився у неї на південних окраїнах і причиняв їй не раз чимало клопоту, — українське козацтво від 1638 р. було так прикорочене і взяте в шори, що здавалося, не здужає вже здвигнутися більше" (739, с. 7). Шляхетські поети XVII ст. не без підстав говорили про настання "золотих Сатурнових часів" для Речі Посполитої, які, проте, з катастрофічною швидкістю обернулися на "залізні". "Сей страшний удар, що зіпхнув її з висоти, — писав далі Франко, — се була Хмельниччина, була пожежа, що розгорілася з малої іскри, але знайшла собі багато запального матеріалу" (там само, с. 9).

Втім для спостережливих дипломатів, державних діячів і політичних письменників Європи Визвольна війна не була громом з ясного неба. Нагадаймо (див. попередній розділ), що вже в 20-30-х рр. XVII ст. політичні діячі західних держав дивилися на Україну, як на ахіллесову п'яту великодержавної Речі Посполитої, що на Заході значний резонас викликали і релігійно-політична боротьба українського народу, і часті козацько-селянські повстання. Також не були там секретом ні внутрішній розкол шляхетської держави на два національно-релігійні табори, ні надто тяжке становище українського селянства.

Словом, Західна Європа певною мірою була "підготовлена" до вибуху 1648 року на Україні, але його розмах, його катастрофічне наростання були для неї несподіванкою, що приголомшувала. Щоправда, початок повстання й перші успіхи козаків не привернули особливої уваги, — такі вісті з України були в той час уже досить звичним явищем. І тому, очевидно, нунцій Д. Торрес про битву при Жовтих Водах повідомляв Ватикан дуже стисло і в досить-таки недбалому тоні: "Кажуть, що козаки, які повстали проти республіки (Речі Посполитої. — Д. Н.) числом в сорок тисяч... вирубали два полки республіки, а шість інших полків об'єдналися з козаками" (364, II, с. 10). Але незабаром тон нунція Торреса різко змінився, і його реляція від 8 червня 1648 р. вже вся пройнята тривогою і нервозністю: "Спершу здавалося, що можна не надавати важливого значення бунтові козаків проти цього королівства, але він розгорявся дедалі більше і дійшло вже до того, що якщо Господь нам не допоможе, боюся, станеться така катастрофа, яку нелегко виповісти в словах" (там само, с. 10-12). Можна сказати, що реакція нунція Торреса на початковий етап Хмельниччини, різка зміна тону в ній досить характерні для того, як реаґували спостерігачі в Західній Європі на розгортання подій в Україні.

За слушним спостереженням чеського історика Л. Гераскіма, всю Європу дуже вражало й те, що "пригноблений народ, який не мав своєї держави, своєї реґулярної армії, який постійно зазнавав руйнівних нападів турецько-татарських ханів, успішо воює з сильним ворогом і завдає йому поразку за поразкою" (946, с. 24). І справді, битви під Корсунем і Пилявцями, Зборовська епопея 1649 року були сприйняті на Заході як сенсації віку, — адже шляхетська Польща, як зазначалося, небезпідставно вважалася тоді однією з найсильніших держав на континенті.

Про Визвольну війну вже в 1648-1649 рр. на Заході з'явилося багато брошур, памфлетів і "летючих листків". Можна сказати, що кожна її значна подія викликала появу цих публіцистичних видань, у яких знаходили вираження різні погляди на події в Україні, але переважали погляди прошляхетські й прокатолицькі, що було наслідком ідеологічної активності шляхетської Польщі та її спільників на Заході, зокрема папського Риму, який відразу зайняв різко ворожу позицію до повсталого українського народу. Події в Україні систематично висвітлювали також часописи різних західних країн, зокрема французькі "Gazette de France" і "L'Espion des cours de princes chretiens", англійські "Le Mercure Anglais" i "The Moderate Intelligencer", німецька "Frankfurt Post-Zeitung", голландські газети тощо. Ці та інші часописи містять велику інформацію про Визвольну війну як у вигляді коротких повідомлень та депеш, так і у вигляді реляцій та нарисів про її окремі визначні події. Багату й систематичну інформацію про Визвольну війну давала французька преса, зокрема відома у той час "Gazette de France". Вона ще 16 лютого 1648 року повідомляла, що на Україні не зовсім спокійно і розміщені там польські ґарнізони приведеш в бойову готовність (463). Про битву при Жовтих Водах ця газета в кореспонденції із Ґданська інформувала, що козаки "завдяки лукавству й хитрощам" і допомозі татар здобули перемогу над поляками (там само). А про Корсунську битву говориться вже як про блискучу перемогу козаків, внаслідок якої вони захопили в полон двох польських генералів (якими були Потоцький і Калиновський). За свідченням І. Борщака, який знайомився з публікаціями цієї газети, вона "може послужити кращим джерелом для того, щоб день за днем прослідкувати за подіями, які відбувалися на Україні в другій половині XVII ст. Щодо епохи Хмельницького, то не було жодного номера цієї газети без новин з України" (791, с. 24).

Досить докладно і найбільш співчутливо висвітлювала Визвольну війну українського народу преса революційної Англії. Так, газета "Mercure Anglais" у випуску за 12 грудня 1648 р. вмістила досить докладний опис битв під Корсунем і при Жовтих Водах, де, як тут говориться, шляхетська республіка "впала в кров і пил під ноги козакам" (790, с. 141). Постійний і співчутливий інтерес до подій на Україні виявляла інша англійська газета, "The Moderate Intelligencer", яка проголошувала себе незалежною, а фактично виступала органом партії левеллерів, однієї з найзначніших партій англійської революції середини XVII ст. Майже в кожному номері вона давала змістовні повідомлення про боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького, а також про дипломатичну активність "козацького генерала", про його переговори з турками, Москвою, Трансільванією тощо (592, с. 140-141). І можна тільки пошкодувати, що далеко не всі ці матеріали зібрані й опубліковані, введені в науковий обіг.

Про рецепцію Визвольної війни в Західній Європі не можна говорити як про явище цілісне, на ній позначилися позиції, яких дотримувалися різні європейські держави щодо подій на Україні. А ці позиції, як на це вже вказував І. Крип'якевич, великою мірою залежали від поділу західноєвропейських держав на два ворожі табори, католицький і протестантський (576, с. 380-381). В цілому держави католицького табору вороже ставилися до повсталого українського народу і, співчуваючи "нещастям польської корони", прагнули надавати їй підтримку. Особливу активність виявляв у цьому папський Рим, дуже занепокоєний перемогами Богдана Хмельницького. В реляціях нунція Торреса за 1648-1652 рр. про дії польсько-шляхетських військ постійно говориться як про "наші невдачі" й "наші перемоги", а "справа польського короля" повністю ототожнюється зі "справою католицької церкви" (364). Наляканий успіхами українського народу в його визвольній боротьбі, папа Іннокентій X порівнював козаків з гуситами і закликав католицькі держави надавати всіляку допомогу Польському королівству (963, I, с. 319). Дипломатія папського Риму докладала чимало зусиль до того, щоб організувати об'єднаний виступ, справжній хрестовий похід католицької Європи на "козаків-схизматиків" (946, с. 119-123), але здійсненню цих планів перешкоджала складна політична ситуація на континенті, передусім різке послаблення католицького табору після поразки в Тридцятилітній війні.

Іспанія на той час уже остаточно вступила в смугу безнадійного занепаду, до того ж її останні сили поглинала боротьба з Францією. В тяжкому становищі була й Австрія, з якою Польща з часів Сиґізмунда III перебувала в особливо тісних політичних зв'язках. Австрійські Габсбурґи бажали зберегти політичний вплив у Польщі, але при всьому тому не могли відповісти посиланням військ на її неодноразові волання про допомогу. Після Тридцятилітньої війни їхня імперія переживала великі економічні й політичні труднощі: більшість земель була розорена, державна скарбниця спорожніла, селяни й городяни піднімали бунти, до того ж у Чехії все ще залишалися шведські війська і в разі прямого втручання Австрії у "війну поляків з козаками" шведський уряд не загаявся б кинути їх на Відень, бо інтересам Швеції не відповідала перемога Польщі в цій війні та зміцнення її союзу з Австрією.

Однак це не означає, ніби Австрія обмежувалася лише моральною підтримкою Польщі, надто вона була зацікавлена в тому, щоб вберегти від катастрофи свого політичного союзника. Не наважуючись, проте, на відкрите військове втручання, імперія Габсбурґів розгорнула гарячкову дипломатичну діяльність на користь Польщі, а поряд з тим надавала їй приховану військову допомогу. Так, уже в 1648 р. вона дозволила одному з претендентів на польський престол Карлу-Фердинанду набирати в своїх володіннях, у Сілезії, вояків для походу на козаків, і нунцій Торрес повідомляв папській курії, що цей претендент готує десятитисячне військо (364, II, с. 12). В організації військової допомоги Польщі особливу активність виявляв Оттавіо Пікколоміні, один з кращих австрійських полководців у Тридцятилітній війні: не задовольняючись вербуванням найманців, він наполягав на прямій австрійській інтервенції проти повсталої України. Цієї ж лінії активної політичної підтримки Речі Посполитій і надання їй непрямої військової допомоги імперія Габсбурґів дотримувалася й на подальших етапах Визвольної війни українського народу (про це див. у моїй давнішій праці: 639).

Тут додам лише те, що в 50-х рр. в австрійських офщійних колах встановлюється розуміння України як окремої, фактично незалежної держави, з якою імперія Габсбурґів встановлює прямі дипломатичні контакти.

До безпосередніх контактів з Україною австрійський уряд вдається в 1656-1657 рр., коли до Хмельницького було направлене цісарське посольство, очолене єпископом П. Парчевичем, хорватом за походженням. У той час Річ Посполита опинилася на грані краху, проти неї склалася коаліція Швеції, України й Трансільванії. Зусилля австрійської дипломатії спрямовуються на те, щоб відвернути названу загрозу, і в цьому важливого значення надавалося примиренню козаків з Польщею (348). Як зазначалося, до Варшави був направлений Ф. Лізола, який мав підготувати там ґрунт для примирення. Та слід сказати й про те, що імперія Габсбурґів мала також власні інтереси й наміри, які чітко сформулював Лізола в листі Фердинандові III від 15 вересня 1656 р. Суть цих намірів полягала в тому, щоб, розладнавши союз шведів з козаками, самим укласти такий союз і за його допомогою впливати як на польську, так і на шведську політику; водночас це дозволяло б тримати в страху турків, що для Австрії, прикордонної з Туреччиною, завжди було проблемою першорядного значення. "Інтерес козаків, — писав Лізола, — вимагає, щоб з'єднати собі якусь допомогу тому, що вони відступили від москалів і бояться їхнього ярма та не можуть довіряти польській шляхті" (299, с. 132). І в цій ситуації, слушно вказував дипломат, їм потрібна зовнішня опора, якою можуть бути або Швеція, або Австрія.

Цісарський уряд поставився з інтересом до цього плану, але він не був прийнятий як надто сміливий та ризикований, і, судячи з опублікованих документів (348), перед Парчевичем завдання пошуку такого союзу з гетьманом України не ставилося, йшлося про замирення з поляками, в якому Австрія брала на себе роль посередника і ґаранта дотримання угоди. Але Богдан Хмельницький серйозного значення цим пропозиціям не надав, не вірячи в можливість справжнього миру з польською шляхтою.

Навпаки, у протестантському таборі загалом зі співчутливим інтересом стежили за ходом "великої козацької війни", яка ослаблювала шляхетську Польщу і тим підривала силу й впливовість усього католицького табору.

Природно, що найбільш прихильне ставлення Визвольна війна українського народу знаходила тоді в Англії, охопленій буржуазною революцією, яка відбувалася під релігійними антикатолицькими гаслами. Свого прямого ворога англійська революція вбачала у європейській системі контрреформації, і тому боротьба українського народу проти шляхетської Польщі й католицизму сприймалася в революційній Англії як боротьба проти спільного супротивника, "латинників" і "папістів". На це вказує висвітлення Визвольної війни на Україні в тогочасній англійській пресі, зокрема в газеті "Модеріт", де активно співробітничали Джон Лільберн, Уолвін, Овертон та інші відомі левеллери, і ця газета фактично виступала органом їхньої партії (592, с. 81-83). Про це свідчить і відоме послання до Хмельницького, яке десь 1649 року надійшло з Англії і було зафіксоване краківським міщанином М. Голинським у його рукописній книзі, де зібрані різні відомості й документи про перший етап Визвольної війни (бібліотека Оссолінських у Вроцлаві, рук. 189. Записки Голинського, арк. 235).

На жаль, зберігся тільки початок цього дуже цікавого документа: "Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісімус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв..." (цит. за: 576, с. 398-399). Усі ці титули, як зазначав І. П. Крип'якевич, засвідчують глибоку пошану революційної Англії до козацького гетьмана і, додамо, прихильне ставлення до нього як до союзника в боротьбі зі спільним ворогом. Чимало дослідників висловлювало думку, що автором цього послання до Хмельницького був Кромвель. Як про безсумнівний факт, говорив про це О. М. Лазаревський в замітці "Хмельницький в уявленні Кромвеля", якою він супроводив першу публікацію названого документа (55). Проводилися розшуки його повного тексту в українських джерелах, проте вони не увінчалися успіхом (тут слід брати до уваги те, що після смерті Хмельницького й під час Руїни його архів зазнав жорстокого розгрому). І. Борщак шукав копію цього послання в архіві лондонського Форін оффіс, але успіху теж не досягнув (790, с. 31). Незважаючи на ці невдачі, думка про те, що автором послання до Хмельницького був Кромвель, залишилася поширеною в науці й поділялася авторитетними вченими, зокрема Крип'якевичем. Цілком безсумнівним є те, що це послання, розпочате в характерному пуританському стилі, сповненому суворої біблійної патетики, прийшло до Хмельницького з революційної Англії.

Як про встановлений факт можна сказати про те, що лорд-протектор Кромвель уважно стежив за Визвольною війною в Україні, вбачаючи в ній важливу ділянку всеєвропейського антикатолицького фронту. 1656 р. він послав до Брандербурґа генерала Джефсона, на якого було покладене, поряд з ішими, завдання за допомогою цієї сусідньої з Польщею протестантської держави налагодити зв'язок з Хмельницьким. У цей час Кромвель виношував плани створення "великої антиримської, антигабсбурзької і антиконтрреформаційної коаліції", до якої на сході континенту мали ввійти Україна, Московська держава і Швеція (963,1, с. 322). Але на шляху до здійснення цього ґрандіозного плану постали численні непоборні перешкоди, зокрема гострі шведсько-російські суперечності, які в серпні 1656 року вилилися у війну, рятівну для Речі Посполитої (і Швеція, і Росія в цей час воювали з нею).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка