Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка19/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   43

У той час існував ще один канал англійсько-українських контактів. У середині XVII ст. Англія мала досить тісні політичні зв'язки з протестантською Трансільванією, які не обірвалися й під час Англійської революції. Разом з тим Трансільванія посідала важливе місце в зовнішньополітичних планах та комбінаціях Хмельницького і протягом 1648-1657 рр. була об'єктом посиленої активності козацької дипломатії (див.: 37). Це створювало вигідні передумови для встановлення англійсько-українських контактів через посередництво Трансільванії. В науковій літературі висловлювалася думка, що до справи налагодження зв'язків між Кромвелем і Хмельницьким був причетний великий чеський філософ, педагог і письменник Я. А. Коменський, який жив тоді в Трансільванії і мав значний авторитет та вплив серед її правлячих кіл. Як згадувалося вище, Коменський уважно, зі співчутливим інтересом стежив за визвольною боротьбою українського народу і надавав їй важливого значення в подоланні феодально-католицької реакції у

Східній та Центральній Європі (з цього питання існує значна наукова література, див.: 508; 550; 730; 863). Беручи до уваги зв'язки Коменського з політичними діячами Англії (див. 849), його ненависть до європейської системи контрреформації, а також позитивне ставлення як до Англійської революції, так і до Визвольної війни українського народу, можна вважати цілком імовірним, що він співчував організації антикатолицької коаліції і сприяв встановленню союзу Кромвеля і Хмельницького.

Слід вказати й на таке цікаве явище, як поширеність порівнянь Кромвеля й Хмельницького в тогочасній Європі. Так, П. Шевальє заявляв у передмові до своєї "Історії війни козаків проти Польщі", що в ній читачі знайдуть "образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з'явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії" (109, с. 31). Як "двох найбільших бунтівників" характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй "історичній музі" (303, I, с. 445), котра являла собою своєрідну "бурлескну газету" з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі з 1650 по 1664 рік. Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, основним джерелом інформації було "те, що говорять при дворі і в місті", можна зробити висновок, що наведене зближення було тоді популярне у французькій столиці. Аналогічні порівняння подій на Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також в тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в "Історії громадянських війн останнього часу" М. Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні (145).

Ці паралелі не були надумані, їхню історичну виправданість визнавали дослідники пізнішого часу. Так, польський історик Л. Кубаля писав: "Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу

Європи" (860, с. 7). І далі Кубаля зазначав, що Хмельницький діяв у набагато скрутнішій обстановці, що перед ним стояли набагато складніші завдання, ніж перед Кромвелем: "Обшир його держави мав з усіх сторін відкриті кордони. На відміну від Кромвеля, він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтеліґенції і засобів старої та потужної держави; військо, фінанси, громадське господарство, адміністрація, стосунки з сусідніми державами, — все це треба було створити, все це лежало на його плечах. Він мусив підбирати й навчати людей, вникати в найдрібніші деталі" (там само, с. 7-8). Все це й дає підстави, підсумовував Кубаля, вважати Хмельницького не тільки великим полководцем, а й одним з найвизначніших державних діячів у європейській історії.

Серед держав протестантського табору Швеція була єдиною державою, яка мала реальний вплив на хід Визвольної війни українського народу. Як зазначалося, саме позиція Швеції в 1648-1649 рр. утримувала Австрію від надання прямої військової допомоги Польщі. Ще влітку 1648 року уряд Швеції наказав головнокомандуючому її військами в Німеччині Карлу Ґуставу "через Сілезію і Саксонію притягнути свої головні сили до польського кордону з таким розрахунком, щоб вдертися в Польщу, як це тільки буде вигідно для шведських інтересів" (494, с. 136). "Хмельницький передбачав, — зазначав Крип'якевич, — що Швеція може почати війну в Польщею і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу" (576, с. 394). Тому вже в 1649-1652 рр. він прагнув установити контакти з Швецією, але уряд королеви Христини ухилявся від них. Водночас, вичікуючи на вдалий момент для нападу на Річ Посполиту, у Швеції уважно стежили за розгортанням подій на Україні. Про це свідчать численні донесення шведських аґентів і дипломатів, зібрані в одному з томів "Архива Юго-Западной России" (7, ч. III, т. 6). Серед цих матеріалів особливо цікаві щоденник та подорожні нотатки шведського дипломатичного агента Й. Маєра, який влітку 1651 р., напередодні битви під Берестечком, проїжджав західноукраїнськими землями, повертаючись із Криму до Швеції (там само, с. 8-43, 48-59), а також реляції шведських послів до Хмельницького Ґ. Веллінґа й Ґ. Лільєкрони (там само, с. 201-210, 219-278, 186-318).

Й. Маєр прибув до Бахчисарая в грудні 1650 р. разом з ханським послом Мустафою Беком, який приїздив у Стокгольм з пропозицією спільного виступу шведів і татар проти Москви, до якого татари сподівалися залучити й козаків; про ці плани, зокрема, повідомляв у своїй депеші Шаню, французький посол у Швеції (174, с. 177-178). Повертався Маєр до Швеції вже навесні і влітку 1651 року, перед битвою під Берестечком. Проїжджаючи Кримом, він бачив невільників, чоловіків і жінок, приведених татарами з України. Він пише про жорстоке поводження татар з цими нещасними людьми, яких нещадно б'ють, примушуючи працювати понад силу, і тримають надголодь (7, VI, с. 8-9). Від Перекопу Маєр і його супутники повернули на Очаків, і далі їхній маршрут проліг через Молдавію і західноукраїнські землі. Та хоч шведський посол обминув "козацьку Україну", вона постійно привертала його увагу. Розпочалася нова війна з поляками, і Маєр фіксує в щоденнику вісті про цю війну, що до нього доходили, зокрема про успішні дії Богуна у відбитті польського наступу на Поділлі весною 1651 р. (там само, с. 14-15).

Цікаво зазначити, що, називаючи українські землі "Руссю" (Russland), Маєр говорить про намір Хмельницького звільнити "всю Русь" від польського панування. Про це, зокрема, він дізнався від турка-яничара і татар, які йому повідомили, що, "підійшовши до Кам'янця, Хмельницький послав угорського палатина до польського короля і доручив йому передати, що вся земля від Кам'янця до Львова має належати Україні (also Ukraynen behalten móchte)" (там само, с. 19). Отже, наміри гетьмана визволити від шляхетської Польщі всі "руські землі" і об'єднати їх в українській козацькій державі були в той час досить відомі в сусідніх державах. До цього слід додати, що Маєр не відділяв козаків від українського населення (русів) і називав їх "руськими шляхтичами" ("Cosaken als russische Edelleute") (там само, с. 48). Це визначення є також свідченням того, що в козаках він вбачав особливу суспільну верству, близьку за своїм статусом до західного рицарства (дворянства).

У щоденнику Маєра зібрана різнорідна інформація про Україну, головним чином військово-політичного змісту. Вона позбавлена системності, нерідко невивірена, заснована на чутках, але разом з тим автор щоденника ретельно вказує на джерела інформації, наводить документи, які побували в його руках, або ж переказує їхній зміст. Говориться у нього про лист константинопольського патріарха до гетьмана України, в якому "патріарх дуже хвалить Хмельницького і, посилаючи йому благословення, суворо його напучує, щоб він і надалі залишався вірним захисником православної релігії" (там само, с. 31). Наводяться Маєром умови мирної угоди, які запропонував Хмельницький польським комісарам на початку 1651 р.: "1. Щоб жоден з польських панів, які побажають жити на Русі (в даному разі мається на увазі козацька держава в межах, визначених Зборовською угодою. — Д. Н.), не мав з собою більше ста чоловік. 2. Щоб жоден з польських шляхтичів не претендував на офіційні посади" (там само, с. 15). Фіксується в щоденнику Маєра конфлікт гетьмана з полковником Гладким, який закінчився стратою останнього, але інтерпретуються його причини довільно (вони нібито в тому, що Гладкий звинуватив Хмельницького в бажанні стати королем. — Там само, с. 14).

10 червня 1651 р. Маєр прибув у королівський табір під Берестечком і пробув у ньому три дні перед вирішальним етапом битви. Ці сторінки щоденника Маєра становлять особливий інтерес. Автор фіксує постійні сутички між козацькими й польськими роз'їздами, розповідає про прибуття австрійського ротмістра, який повідомив, що цісар Фердинанд III вислав на допомогу Яну Казиміру 10-тисячне військо. Брат 3. Пшиємського, командуючого польської артилерії, розповів Маєрові, що євреї, втікачі з України, запропонували Яну Казиміру план витончено жорстокої розправи над Хмельницьким у випадку його захоплення (там само, с. 33-34). В королівському таборі Маєр зустрів венеційського посла Джіроламо Ґаваццо, про якого каже, що той незаконно присвоїв собі титул графа, і повідомляє про його аудієнцію у Яна Казиміра. Якоюсь мірою в щоденнику Маєра відбита атмосфера агресивної ненависті до козаків, що панувала в польському таборі, і остраху за завершення битви.

Після того як Карл Ґустав у липні 1655 р. увійшов у Польщу, союз з Україною набув для нього великого значення. Він одразу ж направив у ставку Хмельницького під Кам'янцем-Подільським свого посла Ґ. Торквата, який домігся прискорення походу козацького війська на Львів у серпні 1655 р.; цей похід неабиякою мірою сприяв успішному наступу шведів на Варшаву. Але блискучі перемоги над ослабленим польським військом, вступ у Варшаву, перехід литовських маґнатів на бік шведського короля запоморочили йому голову, і він почав легковажити союзом з Україною. А через деякий час виявилися гострі суперечності між Хмельницьким і Карлом Ґуставом, який, проголосивши себе польським королем, і чути не хотів про приєднання західноукраїнських земель до козацької держави. В жовтні 1655 р. він навіть звернувся до гетьмана України з вимогою очистити Львів і все Руське воєводство, тобто Галичину. А це означало, що в цьому принципово важливому питанні він став на позиції польської шляхти і магнатів.

Заповітною метою Богдана Хмельницького було визволення від польсько-шляхетського панування "всієї руської землі по Львів, Холм і Галич" та приєднання її до Української козацької держави. Ще в 1649 р. він заявив польським послам, що західні її кордони мають сягати тих меж, до яких простягалася влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 504-505). В цих планах і боріннях Богдана Хмельницького з особливою виразністю проявилася свідомість спадкоємного зв'язку з Київською Руссю, її державністю, яка була притаманна українському козацтву в пору його розквіту. З часом Хмельницький остаточно утвердився в цій думці, а в 1654-1657 рр. вона стала визначальною лінією його державної політики. Тому претензії Карла Ґустава на західноукраїнські землі викликали у нього глибоке обурення, він вважав це порушенням прав України, здобутих у війнах з ворогами, і у відповідь на згадану вимогу шведського короля рішуче заявив, що "став уже паном всієї Русі і нікому іншому ніяким способом її не пустить" (там само, с. 505).

Між тим воєнні невдачі в Польщі змусили Карла Ґустава ще раз поміняти своє ставлення до союзу з Україною. Влітку 1656 р. він заявив у своєму звіті державній раді королівства: "Щодо козаків, які в майбутньому повинні стати нашою головною опорою в цих місцях, то маємо намір при замиренні з поляками взяти їх під свій захист, і оскільки вони не включені в договори між поляками й росіянами, то постараємося їх роз'єднати з московитами, що принесло б нам немалу вигоду, бо сила козаків має для нас більше значення, ніж дружба з поляками" (7, VI, с. 127-128).

Богдан Хмельницький, вступаючи в ці нові переговори із Швецією і Трансільванією, лишився непохитним у питанні про західноукраїнські землі. Шведське посольство Веллінґа, яке прибуло в Чигирин на початку 1657 р., зірвалося тільки тому, що рада старшин у його інструкціях не знайшла заяви Карла Ґустава про визнання прав козацького гетьмана "на всю стару Русь, де грецька віра існувала і мова ще існує, аж по Віслу" (73, с. 64). Майже дослівно те ж саме заявив Ґ. Лілієкрона, пояснюючи Карлу Ґуставу причини провалу дипломатичної місії свого попередника (7, ч. III, т. 6, с. 297). З посольством Лілієкрони до Хмельницького шведський король передав клятвену декларацію про визнання прав козацької держави на західноукраїнські землі й проект договору про військовий союз; обидва ці документи опубліковані в "Архиве Юго-Западной России" (там само, №№ ХСIII і ХСIV). Карл Ґустав прохав також Хмельницького виступити посередником в укладенні миру між Швецією і Росією, на що той охоче погодився. Домігшись від короля необхідних ґарантій щодо Волині, Поділля і Галичини, Богдан Хмельницький прийняв пропозицію військового союзу із Швецією, добре усвідомлюючи, що нові війни з шляхетською Польщею абсолютно неминучі, оскільки остання ніколи не примириться із утратою українських земель. Єдиний шлях до повного визволення України він бачив у розгромі великодержавницької Речі Посполитої. Але смерть не дала Хмельницькому здійснити ці плани.

З невдалим посольством Веллінґа пов'язані "Подорожні нотатки" К. Я. Гільдебрандта, що їх слід віднести до цікавих пам'яток тогочасної західноєвропейської україніки. Беручи участь у шведських посольствах у Трансільванію та в Україну, пастор Гільдебрандт вів щоденник, на основі якого в 1668 р. були написані "Подорожні нотатки", твір документальної прози, в якому жанр опису подорожі поєднується з жанром мемуарів. Він був знайдений в архіві Штеттіна і опублікований німецькими істориками наприкінці минулого століття; розділи твору, в яких ідеться про Україну, опублікував Д. Олянчин в українському перекладі 1937 р. (73). Як слушно зауважив Ю. А. Мицик, "Подорожні нотатки" Гільдебрандта багато в чому нагадують щоденник Ляссоти, і насамперед тим, що обидва автори не претендували на роль істориків, а їхні нотатки мали суто особистий характер (631, с. 31). За своїм змістом це конкретні замальовки очевидця, який не відчував себе офіційною особою і фіксував те, що викликало у нього живий інтерес у житті маловідомої країни, в різних його сферах, від політики гетьмана Хмельницького до побуту й звичаїв українських селян.

Хоч нотатки Гільдебрандта й мають особистий характер, це не означає, ніби вони не стосуються "великої історії" і не проливають світла на певні її події і проблеми. Так, саме в них з найбільшою прямотою і визначеністю говориться про причини провалу дипломатичної місії Веллінґа на Україні. Провалилася вона, як прямо говорить Гільдебрандт, через те, що шведський король "не визнав за ними (козаками) права на всю стару Русь або Роксоланію" (73, с. 64).

Цікаво розповідає Гільдебрандт про похід двадцятитисячного козацького корпусу Ждановича в Польщу, де він діяв разом із шведськими й трансільванськими військами. В невдачі цієї спільної акції проти шляхетської Польщі автор нотаток звинувачує трансільванського князя Юрія II Ракоці, який провадив нещиру політику, загравав з поляками і з образливою зверхністю ставився до козаків. Він був нікчемним полководцем, але нехтував порадами шведського генерального штабу, що, зрештою, й привело його до поразки. І якщо військо Ракоці, розповідає Гільдебрандт, після невдачі під Варшавою безладно розвалилося, то козаки Ждановича відступали організовано й трималися стійко. Взагалі дії козаків він оцінює високо, не без делікатності зазначаючи, що "їхня хоробрість і суворість тут (на території власне Польщі. — Д. Я.) проявилися по-справжньому. Невтомно йдучи на ворога, вони палили його й без пощади били" (там само, с. 67).

Безперечний інтерес становить розповідь Гільдебрандта про аудієнцію шведських послів у Хмельницького, під час якої розмова точилася латинською мовою (там само, с. 65-66). Знаходимо в ній колоритні замальовки, які показують уславленого гетьмана в побутовій обстановці. Такою є сценка обіду у гетьмана, на якому були присутні його дружина Ганна, посли й козацька старшина; після обіду Хмельницький побренькав на лютні, а потім відклав її зі словами: "Хлопці, а де ж люлька? (Klopci, a deiz lulka?)". В нотатках спостережливого Гільдебрандта знайшло відбиття посилення влади гетьмана в останні роки його правління державою, суворі заходи, до яких він вдавався для зміцнення державної і військової дисципліни.

Без перебільшень, авторові "Подорожніх нотаток" був притаманний об'єктивний і водночас співчутливий погляд на козаків, на Хмельницького і його оточення. Очевидно, справа тут не лише в особистості Гільдебрандта, а й у тому, що на Україну він прибув із протестантської держави, яка теж воювала проти шляхетської Польщі, і на Хмельницького й козаків дивився як на союзників. Про козаків він говорить із недвозначною симпатією, як про людей "хоробрих, мужніх, швидких, волелюбних", які в розмовах з ним заявляли: "Поки живі, полякам не скоримося" (там само, с. 65). Не позбавлений інтересу й такий факт: під час подорожі послів по Україні їх супроводжував козак, який вмів говорити французькою; можна висловити припущення, що це був учасник козацької військової експедиції до Франції в 1646-1647 рр., про яку згадувалося вище.

Але й до повсталого українського селянства Гільдебрандт ставився без упередженості й ворожості, з якими досить часто доводиться зустрічатися в тогочасних польських і західноєвропейських джерелах. Він не заперечує виправданості народного повстання, але його причини трактує звужено, висуваючи на перший план жорстокий визиск, якому піддавали простий люд на Україні єврейські орендарі, лихварі та торговці. Цікаве свідчення Гільдебрандта про те, що хоч на Україні вже кілька років ішла руйнівна війна, становище простого народу стало кращим, ніж за часу польсько-шляхетського панування.

Про посольство до Хмельницького й свої трактати з гетьманом і генеральним писарем Іваном Виговським розповідає у звіті сам посол Веллінґ. Мета посольства, як він її формулює, полягала в тому, щоб "не тільки продовжити старі приязні відносини, а й укласти більш оформлений союз, тим більше що обставини складаються так, що для обох держав (beyder Stats) він дуже потрібний" (95, с. 102). Йшлося на переговорах про стосунок обох сторін до Польщі і Москви, які 1656 р. дуже ускладнилися у зв'язку з тим, що Москва уклала мирну угоду з Польщею і розпочала війну із Швецією. Виговський заявив послам, що гетьманський уряд застерігав царя Олексія від таких кроків, але той не тільки не прислухався до цих застережень, а й "був невдоволений на козаків за те, що вони йому не допомагають проти Вашої королівської величності. А тепер, побачивши, що йому (цареві) не йде так (у війні зі шведами), як він собі то уявляв, і затривожившися, що (козаки) теж можуть проти нього виступити, — він (цар) незадовго перед моїм приїздом прислав посла до гетьмана (...) з виправданнями за те, що він учинив перемир'я з поляками. Він хоче його зірвати, раз воно не подобається гетьманові, і взагалі готов зробити все, що гетьман хоче. На се гетьман дорікнув, що цар не послухав його ради і почав несправедливу війну з В. кор. вел. Казав упімнути в[еликого] князя, щоб він постарався, аби війна з В. кор. вел. була якнайшвидше скінчена, і попередив, що він (гетьман) Вашого величества приятель, і доки буде живий, нічого не почне проти Вашого величества" (там само, с. 103).

Але переговори Веллінґа з гетьманським урядом наразилися на питання про визнання Карлом Ґуставом прав козацької держави на західноукраїнські землі і через це провалилися. Як пише Веллінґ, гетьманська Рада ухвалила "не вступати в ніякі трактати, доки Ваше кор. велич, (король шведський) не признає за ними права на всю стару Україну або Роксоланію (totius Ukrainae Antiquae vel Roxolaniae), де грецька віра була і мова їхня існує ще до Вісли. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею здобули, і були б осміяні, коли б вони не вернули собі при нинішній нагоді того, що ними було втрачено і несправедливо у них забрано" (там само).

Водночас гетьманський уряд запевнив посла, що буде домагатися від царя, щоб той примирився зі Швецією, "в противному разі він пошукає інших способів. Своєму полковникові Антонієві (Ждановичу, командиру козацького корпусу, посланого в Польщу. — Д. Н.) він уже наказав, на випадок коли б у Польщі знайшлися якісь московита, трактувати їх як неприятелів" (там само, с. 104).

Разом з наступним шведським посольством Ґ. Лілієкрони, що побувало в Чигирині влітку 1657 р., прибув також трансільванський міністр Ф. Шебеші, який залишив цікаві нотатки про цю подвійну дипломатичну місію. Ці нотатки цікаві передусім тим, що вони засвідчують важливі зміни в зовнішньополітичних орієнтаціях Хмельницького, які відбулися в останній період його діяльності, насамперед розчарування щодо союзу з Москвою і дедалі більше зближення із Швецією. Як зазначалося, це нове шведське посольство привезло запевнення Карла Ґустава в тому, що він визнає незаперечні права козацької держави на західноукраїнські землі, і це зняло найсерйознішу перешкоду в шведсько-українському зближенні. В нотатках Шебеші читаємо: "Казав також (гетьман), що хто б не володів Польщею і хто б не панував у ній, вони (козаки) хочуть затримати за собою Польщу по Віслу, і її нікому не попустять". І трохи далі: "Гетьман висловився перед шведським послом так, що він більше сприяє шведам, ніж Москві. В присутності сина він сказав: "Коли я буду вмирати, я накажу синові, щоб він тримався союзу із шведським королем" (там само, с. 107).

З приводу одночасного московського посольства Бутурліна до Хмельницького в нотатках Шебеші говориться: "Від московського царя прийшло посольство до козацького гетьмана, 150 коней. [...]. Пункти такі:

1. Чи гетьман бажає замирення (царя) з шведським королем? Гетьман сердито відповів, що цар мусить замиритися і винагородити шкоди, вчинені в краях (шведського короля), в Лівонії й Інфлянтах, бо коли він не замириться, (гетьман) разом з татарами й турками воюватиме Москву.

2. Московський цар жадає собі городи і фортеці Старого Бихова в Білорусі, що піддався гетьманові; але гетьман відказав, що його не віддасть. Він (гетьман) хоче відібрати від нього (царя) Могилів — тому, що здобули його козаки" (там само, с. 106).

Союз із Швецією був для Хмельницького особливо привабливий тим, що обома сторонами з самого початку він розглядався як союз рівноправних незалежних держав, без будь-яких обмежень суверенітету України у формі васалітету, протекторату чи якійсь іншій. Після Переяславської угоди гетьман уже мав більше ніж досить можливостей пересвідчитись у дійсних планах і намірах Росії щодо України, і союз зі Швецією мав послужити йому важливою опорою в реалізації визрілого рішення скинути нове, московське ярмо.

Зрозуміло, що особливо значним був резонанс Визвольної війни українського народу в Німеччині, сусідній з Річчю Посполитою. Вісті й чутки про "велику козацьку війну" буквально затоплювали країну: їх приносили найманці, які тисячами служили в польській армії, комерсанти й аґенти різних держав, а також єзуїти, місіонери, євреї-лихварі, які були виметені з України бурею народного гніву і які у великій кількості осідали в Німеччині. Слід згадати, що німецькі найманці служили тоді і в українській армії. Ще 6 листопада 1648 р. гетьман направив листа до полковника німецьких рейтарів у Замості Людвіґа Вайсера з пропозицією приєднатися до Запорозького війська; обіцялася служба німецьких офіцерів у тих же чинах і з щедрою винагородою (37, с. 69-70). Фактично це було звернення Богдана Хмельницького до всього континґенту німецьких найманців у польській армії. І чимало з них переходило в Запорозьке військо; відомо, наприклад, що в складі корпусу Тимоша Хмельницького, який у 1653 р. ходив у Молдавію на допомогу господарю Лупулу, служив німецький загін з трьохсот чоловік (576, с. 212). Є відомості, що в той час німець О. Ахіллес, а також, здається, й Бендікс, були полковниками в козацькій армії (659, с. 176).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка