Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка2/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

СТИСЛІ ВИСНОВКИ

Майже тисячолітня історія західноєвропейської україніки поділяється на багато етапів і періодів, різних за змістом і характером, за превалюючими інтересами і тенденціями. Свій початок вона веде з XI-XII ст., з часів Київської Русі, котра визначилася як передусім європейська держава, включена в контекст європейської історії, а її культура й література — як складова частина розмаїтої культури європейського середньовіччя. Активна участь Київської держави в політичному житті тогочасної Європи зумовила появу значного інтересу до Русі на Заході, який відбився і в літературних пам'ятках, зокрема в історичних хроніках та епічній поезії. Ці різнорідні пам'ятки засвідчують, що в свідомості європейців XI-XII ст. вона існувала як етнополітичне утворення, включене в систему європейських реальностей і відносин. Відповідно західними хроністами й поетами вона сприймалася не як фантастичний край чудес, а на реалістичний лад, як знана географічно-політична реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя континенту.

Можна сказати, що «очима Заходу» Русь XI-XII ст. бачилася належною до ойкумени, звіданої частини земного простору, за межами якого все ніби тонуло в тумані, змішуючись і переплітаючись з фантастичним, трансцендентно-містичним, потойбічним, з незвіданими й загадковими світами. Разом з тим вона містилася на самому краю ойкумени, грань, що відділяла її від незвіданих і загадкових світів, була хисткою, рухливою, легкопрохідною для цих світів. Тому образ Київської Русі, який вимальовується в названих тогочасних пам'ятках, не відзначається виразністю, містить значний елемент фантастичного; але принципово важливим є те, що засновувався він на певних географічних та історичних знаннях, на досить розвинених, як на той час, контактах Київської Русі з Західною Європою.

В пізніші часи спадщина Київської Русі в усьому її обсязіналежала до важливих факторів ідеологічного й культурного життя українського народу, причому її дія поширювалася й на сферу його культурних і літературних взаємин з народами Європи. Стосується це й розвитку західноєвропейської україніки, особливо в XVI-XVIII ст. Матеріали, наведеш у відповідних розділах дослідження, дозволяють внести істотні корективи у схему ознайомлення Західної Європи з Київською Руссю, яка була вироблена російською офіційно-імперською історіографією і перенесена в радянську історичну науку. За цією схемою, зацікавлення Київською Руссю на Заході та пізнання її було цілком пов'язане зі зростаючим інтересом до Російської держави, яка виходить у XVI ст. на європейську арену й відіграє дедалі більшу роль у європейській політиці. Насправді ж у західних історико-літературних пам'ятках XVI-XVII ст., що містили описи східнослов'янського світу, екскурси в історію Київської Русі з'являлися переважно не в матеріалах про «Московію», а в матеріалах про «Русь», як за усталеною ономастичною традицією називалася в цих пам'ятках Україна. Причому в багатьох із них, від«Опису України» Боплана до «Анналів Малоросії» Шерера, незмінно наголошувався спадкоємний зв'язок України з Київською державою.

У XV-XVI ст. розвиток обізнаності Західної Європи з Україною був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження. Причому переважно з тим аспектом цього руху, який незаслужено залишається в тіні — з великими географічними відкриттями, бурхливим розширенням знань про «земний світ». Не слід забувати, що доба Відродження — це не тільки відкриття давніх манускриптів і освоєння античної культурної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. У відповідності з сутністю ренесансно-гуманістичної ідеології це вивчення набувало своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Стосується сказане й західноєвропейської україніки доби Відродження, в якій найчисленнішу групу пам'яток становлять географічно-етнографічні описи українських земель — Галичини, Волині, Поділля, Києва з Київщиною і Сіверщини. Особливо тій частиш пам'яток, які були написані «людьми практики», притаманні ренесансний раціоналізм і емпіризм, прагнення до точної і правдивої фіксації маловідомої країни та життя її народу. З другого боку, захоплення античністю й слабкість історичного мислення породжували у гуманістів Відродження прагнення і в пізнанні півдня Східної Європи спиратися на античні авторитети та джерела, використовувати античну ономастику тощо. Важливо зазначити, що в ренесансних історико-літературних пам'ятках відбувається поступове становлення сприйняття України як визначеної етноісторичної реальності: вона виступає в них під назвою Русі, яку автори пам'яток, починаючи з А. Контаріні, вирізняють у складі Польсько-Литовської держави і разом з тим не зливають її з Росією (Московією). В цих пам'ятках вперше з'являються екскурси в історію Київської Русі, які, зокрема, мали пояснювати витоки віросповідальної і національно-культурної виокремленості Русі (України) в Польсько-Литовській державі.

Важливі зрушення і зміни в розвитку західноєвропейської україніки відбулися наприкінці XVI — на початку XVII ст., що було прямим наслідком виходу козацтва на історичну арену та його військово-політичної активності. В історії українсько-європейських літературних взаємин це перехідний період, коли завершується їхній ренесансний етап і розпочинається бароковий, якому притаманні інші характерні риси й провідні тенденції. На цьому етапі в західноєвропейській україніці утверджується інший тип історико-літературних пам'яток, де на перший план висувається суспільно-політична проблематика і в центрі уваги опиняється запекла боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської експансії. Значні зміни відбуваються і в жанровому складі пам'яток: найширше серед них представлена документальна література в таких її різновидах, як щоденники, мемуари, листи, описи мандрівок та місій, реляції, трактати тощо. За нею йде історіографія, причому частина її пам'яток перебуває десь на грані між власне історичними працями й історичною прозою, де значну роль відіграє вимисел. Тема боротьби українських козаків з турецько-татарськими нападниками й польсько-шляхетською експансією з'являється також у художній літературі Заходу, в поетичних, драматичних і прозових творах.



Системне вивчення західноєвропейських історико-літературних пам'яток про Україну в діапазоні XVI-XVIII ст. дозволяє виявити, що десь із кінця XVI ст. ця різнорідна література набуває специфічного «козакоцентричного» характеру, який зберігається до кінця XVIII ст. Це не означає, що інші сфери життя українського народу не викликали інтересу в західних авторів, але в центрі їхньої уваги перебувало козацтво і його визвольні боріння, що тривали більше двох століть. Зрозуміло, що цей «козакоцентризм» не був випадковістю, а явищем цілком закономірним. Адже саме козацтво в XVI-XVIII ст. згуртувало український народ у його довготривалій боротьбі за визволення з-під іноземного гніту, незмінно виступало аванґардом у цій боротьбі, завдяки чому воно стало, кажучи словами М. С. Грушевського, «великою й впливовою суспільною верствою», «репрезентантом української народності par excellence».

Протягом століть неодноразово мінялися підходи й трактування українського козацтва і його оплоту - Запорозької Січі в західних джерелах, але всі вони незмінно вказують на його величезну роль у житті українського народу та його визвольній боротьбі. Переконливо показують ці джерела вирішальне значення козацтва, зокрема Запорозької Січі, у відсічі спустошливим татарсько-турецьким нападам і створенні умов для інтенсивної колонізації Придніпров'я в другій половині XVI й першій половині XVII ст. Поряд з тим західні джерела говорять і про всеєвропейське значення героїчної боротьби запорозького козацтва з турецько-татарською аґресією, особливо наприкінці XVI й першій третині XVII ст. Західні історико-літературні пам'ятки свідчать про те, що в той час Європа вбачала в запорозьких козаках національну військову силу України; «Запорозькі козаки, військо Русі» — так назвав Ж. Лабурер присвячений їм розділ у своєму трактаті про Польське королівство напередодні Визвольної війни середини XVII ст. Цей погляд на козацтво став загальним під час названої війни, яка викликала особливо голосний резонанс у Західній Європі й відбилася в найбільш численних пам'ятках. Однією з цінних рис західних джерел XVIII ст. є те, що в більшості своїй вони не тільки об'єктивно відтворювали наступ царизму на автономію України, а й багато уваги приділяли боротьбі козацтва за збереження національної державності.

Слід сказати в плані узагальнення про стимули й характер інтересу до України загалом і запорозького козацтва зокрема в Західній Європі XVI-XVIII ст. За поширеними стереотипними уявленнями, головними спонуками такого інтересу виступали: по-перше, своєрідність, екзотичність України й феномену козацтва, передусім Запорозької Січі, і, по-друге, високі військові якості того ж козацтва, його героїзм і наполегливість у нескінченних оборонних і визвольних війнах, що вражали Європу. Безперечно, ці «романтичні» мотиви присутні в тій зацікавленості, яку в XVI-XVIII ст. виявляли в Європі до «козацької України», але не вони були основними, тим більше визначальними. Комплексне вивчення тогочасних західних джерел приводить до висновку, що головними побудниками зацікавленості Україною служили на Заході реальні чи, точніше, практичні інтереси й потреби різних держав — політичні, соціальні, економічні, ідеологічні, конфесійні тощо.

Впадає у вічі те, що інтерес до України в Західній Європі різко зростає і набуває стабільності наприкінці XVI — на початку XVII ст., тобто в період, коли козацтво розгорнуло активну боротьбу як проти турецько-татарської агресії, так і проти польсько-шляхетської експансії. Але ж обидва ці аспекти його борінь були пов'язані з важливими проблемами й процесами суспільно-політичного життя Європи і мали значення для їх перебігу й вирішення, чим передусім і зумовлюється зростання інтересу до «народу, невтомного в боротьбі» (визначення А. Кроніа). Визвольна війна українського народу належить до найзначніших подій європейської історії середини XVII ст., вона поставила під знак питання політичну рівновагу на всьому континенті, і звідси висока хвиля зацікавленості «країною козаків», що піднялася в той час на Заході й не спадала майже до кінця століття. Зазначена закономірність у розвитку західноєвропейської україніки спостерігається і на подальших етапах її розвитку.

Отже, найбільший інтерес на Заході в XVI-XVIII ст. викликала бурхлива соціально-політична історія України, невтомна боротьба «країни козаків» за національне й соціальне визволення. Але поряд з тим у західних джерелах знаходить широке відображення мирне життя українського народу, його хліборобський життєвий уклад і заняття, йогопобут і звичаї. Ці джерела містять багатий етнографічний і соціологічний матеріал, який ще належною мірою не використаний нашою наукою. Пам'ятки західноєвропейської україніки багаті на реалії повсякденного життя різних верств народу, на те, що було «нормою» цього життя і проходило повз увагу вітчизняних авторів. Але якщо матеріальна культура українського народу знайшла в цих джерелах широке й докладне відображення, то його духовна культура посіла в них набагато скромніше місце. Починаючи з другої половини XVI ст., в західних джерелах проявляється зацікавлення пам'ятками давньоруської культури, зокрема архітектурою київських соборів і церков. З кінця XVII ст. починають зустрічатися захоплені відгуки про українські народні пісні й музику та спроби їх характеристики; більш стабільним стає цей інтерес в другій половині XVIII ст. В багатьох західних пам'ятках кінця XVII й XVIII ст. йдеться про «університет у Києві», тобто Києво-Могилянську академію, і зазначається її визначна роль у розвитку української культури й культури всього східнослов'янського реґіону.

Принципове значення має питання про ономастику України в західноєвропейських джерелах, особливо в межах XVI-XVIII ст. Як показано вище на матеріалі численних джерел, у той час на Заході за українськими землями в їх сукупності закріпилася назва «Русь», назва «Україна» десь із середини XVII ст. вживалася в локальному значенні як «козацька земля», і обізнані автори включали її складовою частиною до «Русі» як етноісторичного утворення. Слід зазначити, що це відповідало тій системі етноісторичних понять, яка існувала в самій Україні, де народ самоусвідомлювався як «народ руський», як «Русь», котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій «латинської Польщі». Водночас і український народ в цілому, й козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з «Московщиною» і «московськими людьми», хоч і вбачали в них одновірців.

Отже, в західних джерелах XVI-XVIII ст. Україна виступала під назвою «Русі», а народ називався «русами» або «рутенцями», включаючи й козаків, які викликали найбільшу зацікавленість. Деякі джерела фіксували й той факт, що «руси» і «московити» говорять різними мовами і називали ці мови відповідно «руською» і «московитською». Разом з тим, особливо у XVIII ст. і передусім у дипломатичних документах та політичній літературі. Російську державу все частіше починають називати «Росією». Оскільки в західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми «Русь» і «Росія», то це породжувало плутанину, яка запанувала в Західній Європі і призвела, зрештою, до наслідків, неґативних для України. Якщо в західноєвропейській рецепції XVI-XVII і значною мірою XVIII ст. досить чітко розрізнялися «Русь» і «Московія», тобто Україна і Росія, то в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши «Русь» і «Росію» з часів Київської Русі (чому найактивніше сприяли імперська політика й наука), і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність. Точніше кажучи, в XIX-XX ст. ця ідентифікація була некритично прийнята Заходом від Російської імперії та її наступниці, радянської імперії, і, як слушно писав І. Лисяк-Рудницький, «нам ще довго доведеться проти цих закоренілих поглядів (чи пересудів) боротися» (597, с. 25). І, нарешті, слід узагальнено сказати про фактори й чинники, які зумовлювали характер і спрямованість рецепції України, життя та історії українського народу в аналізованій різнорідній літературі. Існуючі у нас дослідження на цю тему не вільні від тенденції перебільшувати роль і значення чинників «зовнішніх» щодо самих пам'яток, зокрема польсько-шляхетських і російсько-імперських впливів. Зрозуміла річ, їх не можна скидати з рахунку, але й не слід перебільшувати їхню роль. Здійснене дослідження приводить до висновку, що характер і спрямованість рецепції України, її життя та подій історії в західноєвропейських пам'ятках залежали передусім від «внутрішніх» чинників. Маємо на увазі не тільки плетиво державно-політичних, ідеологічних, конфесійних та інших інтересів і цілей, що визначали позицію авторів у інтерпретації конкретних явищ, процесів, ситуацій історичного життя українського народу. Ці інтерпретації пов'язані також із чинниками, що не лежать на поверхні, з рухом європейської думки й культури, зі зміною ідейних течій і культурно-історичних епох у самій Західній Європі, що в існуючій науковій літературі іґнорується або ж недооцінюється.


Зміст
ВІД АВТОРА

ВСТУП

1. Київська Русь і Західна Європа.

2. В ренесансній рецепції.

3. На переломі: кінець XVI — перша половина XVII ст.

4. В західних джерелах доби бароко.

5. В західних джерелах доби Просвітництва.

СТИСЛІ ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

1. КИЇВСЬКА РУСЬ І ЗАХІДНА ЄВРОПА

Українсько-західноєвропейські відносини в різних сферах, від економічної до духовної, мають довгу й складну історію, що сягає в глибину віків, їхні підвалини були закладені в часи Київської Русі, якій загалом належить основоположна роль в історичному житті українського народу, включаючи і його міжнаціональні спілкування. Як етнокультурна реальність, Київська Русь виникла на перехресті цивілізацій між Заходом і Сходом, Візантією і скандинавською Північчю: в цьому своєрідність її історичного буття та її культури. Не можна применшувати роль і значення Сходу в житті Київської Русі, в тому числі й у розвитку давньоруської культури. Та цілком безперечним є те, що в XI-XII ст., після прийняття християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й культурними. Щоправда, вона перебувала в тісних зв'язках передусім з Візантією і південними слов'янами, але це теж була тогочасна Європа, зокрема в культурно-історичному відношенні. Більше того, Візантії належала тоді особлива роль у розвитку європейської цивілізації і культури.

Але перш ніж приступити до нашої безпосередньої теми, необхідно визначитися в принципово важливому питанні відношення України й української історії до Київської Русі та її історії. З цього питання, складного не стільки самого по собі, скільки навмисне заплутаного, існують різні погляди, які, зрештою, сходять до трьох основних етнополітичних концепцій.

Перша з них була створена російськими державно-політичними колами та істориками, і ґрунтується вона на ідеї «единого русского народа», що включає три його гілки - великоруську, малоруську й білоруську, і єдиної руської державності. Ця концепція, за суттю своєю великодержавно-імперська, почала складатися ще в XV-XVI ст. з піднесенням Великого князівства Московського, яке проголосило себе прямим спадкоємцем Київської держави і об'єднувачем «усіх земель руських», що на століття стало політичною програмою російських самодержців. Як науково-історична концепція, ця схема державно-політичного розвитку східного слов'янства була остаточно оформлена М. М. Карамзіним в його «Історії держави Російської» і була прийнята російською історіографією XIX ст. Водночас вона фактично стала офіційною історичною доктриною Російської імперії і залишалася в цьому статусі аж до падіння останньої 1917 року. За слушним зауваженням П. М. Мілюкова, в основі цієї схеми лежить запозичена у московських книжників XV-XVI ст. «генеалогічна ідея московської династії» (523, I, с. 17).

Варто зазначити, що спротив історії, очевидність етнокультурної самобутності українського народу змушували російських істориків вносити певні корективи в дану концепцію, шукати додаткову аргументацію. Так, М. П. Погодін висунув гіпотезу, за якою населення Київської землі до монгольської навали було, так би мовити, «великоруським», навала змусила його податися до Північно-Східної Русі, а залишені землі заселили вихідці із західнослов'янських земель, від яких і пішли малороси. Пізніше Погодін змінив, як іронізував М. Драгоманов, «цей найбільш сепаратистський погляд», але залишився при думці, що «плем'я великоруське і малоруське настільки різняться своїми характерами, що допустити появу цієї відмінності лише після татар немає ніякої можливості. І племена, і мови давніші від татар», тобто від монголо-татарської навали (524, I, с. 367).

Російські історики кінця XIX — початку XX ст., як зазначив Д. Д. Дорошенко, «відчули незручність цієї схеми; наприклад, у курсі проф. Платонова, а ще виразніше у проф. Ключевського зустрічаємо відокремлення київського періоду, як початкового і спільного для всього сходу Європи, а потім уже йдуть спеціальні розділи про сформування великоруського племені. Але далі виклад іде у них за звичайною старою схемою: історія московського царства і петербурзької імперії, з епізодичними згадками про українців і білорусів» (523, I, с. 17).

Крах Російської імперії і поява СРСР, де інтернаціоналізм було проголошено наріжним каменем ідеології і державної політики, унеможливили існування схарактеризованої великодержавної доктрини. Виникла необхідність її перегляду, і так у радянській науці з'явилася і з часом запанувала компромісна концепція Київської Русі вже не як початкового етапу історії єдиного руського народу, а як «спільної колиски» трьох східнослов'янських народів. Суть цієї концепції в тому, що в домонгольський період нібито існувала єдина давньоруська держава і єдина давньоруська народність, а розділилася вона на три народи внаслідок дії зовнішніх сил, татаро-монгольського і литовсько-польського завоювань. Отже, поява трьох східнослов'янських народів мотивується в ній несприятливими зовнішньополітичними обставинами, внутрішні чинники в належній мірі не беруться до уваги, що вже робить її малопереконливою з наукової точки зору.

Насправді ж східнослов'янський світ X-XII ст. являв собою об'єднання племен і племенних союзів під зверхністю Києва, далеке від того, щоб злитися в одну народність. Як державне утворення Київська Русь трималася на військовій силі великих князів, у васальній залежності від яких перебували місцеві князі. Ризиковано твердити, що в межах цього державного утворення йшло до формування єдиної народності, факти свідчать про інше, про зростання в ньому не інтеґраційних, а дезінтеґраційних процесів. Чи не найактивніше відбувався цей процес у XI-XIII ст. в Північно-Східній Русі, в Ростово-Суздальському, а далі Великому Володимирському князівствах, де формувалася російська народність. У XII-XIII ст. на Русі виникли місцеві державно-політичні утворення, лише номінально залежні від Києва, що прискорювало формування східнослов'янських народностей. З етноісторичного погляду це були іманентні процеси, які розпочалися задовго до татаро-монгольської навали і продовжувалися після неї. Аналогічні процеси відбувалися і в мові східнослов'янських племен. Як показав О. О. Шахматов у своїй останній великій праці, розпад східних слов'ян на племена зі своїми діалектами відбувся ще в VII-VIII ст., а в IX ст. створюються три групи цих племен — південна, північна й західна і розгортається формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов (752). Ці викладки знаходять підтвердження і в новітніх лінґвістичних дослідженнях, зокрема в працях А. Залізняка, які показують, що в домонгольський період існували такі ж значні відмінності в мові Південної і Північної Русі, як і в післямонгольський період, в XIII-XIV ст. (535).

Слід тут сказати й про те, що з часом «спільна колиска» ставала дедалі тіснішою для «старшого брата», і він почав дедалі енерґійніше заволодівати нею, витісняючи «молодших братів». Такого вигляду, принаймні, почало набирати це співжиття братів у радянській російській науці, особливо останніх десятиліть. Наприклад, у монографії акад. Д. Лихачова «Развитие русской литературы Х-XVII веков» література Київської Русі трактується виключно як перший етап розвитку російської літератури, позначений домінуванням «монументального стилю», про українську й білоруську літератури тут жодного разу навіть не згадується (601).

Третя концепція, яку можна назвати національно-українською, була розроблена й обґрунтована М. Грушевським, але своїм корінням вона йде в глибину віків. Власне, свій початок вона бере у київських літописців XI-XII ст., у тій же «Повісті временних літ», де ставиться питання «откуду єсть пошла руская земля» і дається на нього відповідь: пішла вона з Києва, з середнього Придніпров'я, тут була закладена Київська держава, яка в X-XI ст. поширила свою владу на всі східнослов'янські племена. Це той етногеографічний осередок, де відбувалося формування руського (українського) народу, і, отже, Київська держава була принаймні державно-політичним утворенням цього осередку. Свідомість даного факту жила в історичній пам'яті українського народу, загострилася вона у XVII-XVIII ст. серед поборників козацької державності і знайшла вираження, зокрема, в «козацьких літописах», які прагнули пов'язати два великі періоди української історії, київсько-великокнязівський та козацько-гетьманський, і встановити їхню наступність.

Отже, в своїй концепції Київської Русі як породження історії українського народу на ранніх її етапах М. Грушевський спирався на глибинну національну традицію, від якої відійшли українські історики першої половини XIX ст., пішовши в цьому питанні за Карамзіним. Певне повернення до неї спостерігається в українських учених другої половини XIX ст., зокрема у М. П. Драгоманова, який писав: «Щодо періоду, який передував XIII ст., то вона (історія України. — Д. Н.) показує нам федерацію руських вільних міст, особливо міст південної Русі, що групувалися навколо Києва. Цей період української історії історики звичайно конфіскують на користь царської імперії, яка насправді походить від Московського князівства і є набагато пізнішою, датуючись від 1328 р. Більше того, деспотично-аристократичні московські інституції, що розвинулися під татарськими впливами, не мали нічого спільного з князівствами і південної, і північної Русі XII-XIII ст. І слід ще зазначити, що стародавня київська історія пов'язана безпосередньо з козацькою Україною як місцем дії і походженням акторів, так і своїми республіканськими інституціями» (819, с. 8).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка