Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка22/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   43

Відвертаючись від політичного життя дрібних італійських держав, яке дедалі більше впадало в провінційне убозтво, і спираючись на блискучі досягнення італійської суспільно-політичної думки XVI й початку XVIII ст., від Макіавеллі до Кампанелли, італійські історики зосередили увагу на висвітленні всеєвропейської історії того часу, де й посіли впевнено провідне місце. Особливого значення вони надавали таким проблемам, як теорія політики, як діяльність католицької церкви в європейському й світовому масштабі, як занепад могутності Іспанії та імперії Габсбургов і зростання могутності Франції, як турецька агресія, що тоді загрожувала всій Європі, як, нарешті, становище італійських держав у їхньому співвідношенні з мобільною політичною ситуацією на континенті. Окремі з цих проблем, зокрема такі, як наступ контрреформації чи турецька загроза, мали пряме відношення й до України, і вона в XVII ст. входить у поле зору італійських істориків.

Разом з тим XVII cт. — це час великих суспільних зрушень і конфліктів, і звідси активний інтерес італійських істориків до соціальних і національно-визвольних рухів тогочасної Європи, поява значної кількості їхніх книг про Нідерландську й Англійську революції, французьку Фронду, повстання в Італії й Іспанії тощо. Цим же пояснюється й інтерес таких істориків, як М. Бізаччіоні, Ґ. Пріорато, В. Сірі й П. Ґадзоті, до Визвольної війни українського народу. Не можна заперечити того, що на їхнє висвітлення цієї війни мали вплив шляхетська Польща й ідеологія контрреформації; проте було б помилкою ставити зміст їхніх творів у повну залежність від цього впливу, їм притаманна внутрішня складність, ідеї контрреформації, "неокатолицизму" переплітаються у них з ренесансно-гуманістичними традиціями, а в цілому вони являють собою досить характерні породження культури італійського бароко (див. 803).

Звичайно, в своїх творах італійські історики ставили перед собою наукові цілі, прагнучи до достовірного відтворення подій недавнього минулого й сучасності, але разом з тим багатьма своїми елементами й гранями їхні твори належать до літератури. Власне, вони йдуть у річищі багатовікової традиції, яка в історіографії вбачала не лише науку, а й жанр художньої прози. Італійські історики XVII ст. теж виходили в своїй творчій діяльності як з раціонально-наукових, так і з літературно-художніх засад. Розповідаючи про Нідерландську революцію чи Тридцятилітню війну, Визвольну війну на Україні чи чергову турецьку аґресію, вони прагнули не тільки дати точний виклад фактів, а й намалювати широкі, по можливості барвисті й конкретні картини подій, створити живі й виразні образи історичних діячів, вплинути не тільки на свідомість читачів, а й на їхні почуття, на їхню "моральну природу". В частині цих творів літературно-художній елемент настільки розвинений, що за своєю структурою вони стоять десь на грані між історичними працями й історичними романами.

Найповніше й найґрунтовніше висвітлення Визвольна війна українського народу знайшла в "Історії громадянських війн останнього часу" М. Бізаччіоні, яка створювалася в 1651-1654 рр., синхронно з розгортанням подій в Україні, і остаточної завершеності набула в четвертому виданні, що з'явилося наприкінці 1654 року. Цю книгу італійські дослідники, зокрема Б. Кроче, відносять до найкращих творів історіографії XVII ст., в яких дається "панорамне" відображення соціально-політичного життя різних європейських країн протягом певного історичного періоду (803, с. 102).

Але, перш ніж аналізувати цей твір, слід хоча б коротко сказати про його автора. Поряд з Пріорато, Бентівольї й Вітторіо Сірі, Майоліно Бізаччіоні належить до найвидатніших італійських істориків XVII ст. З його численних історичних писань крім "Історії громадянських війн..." у свій час широко відомий був ще твір про Тридцятилітню війну в Німеччині, який неодноразово перевидавався у XVII ст. Історичні твори Бізаччіоні відзначаються багатством фактичного матеріалу, чим історик у неабиякій мірі зобов'язаний тісним зв'язкам з Венецією, яка в той час усе ще залишалася одним з найбільших у Європі центрів збору й поширення інформації. За виразом В. Сірі, Венеція була "саме тим містом, яке Плутарх вважав бажаним для історика".

Одна з характерних рис Бізаччіоні-історика — інтерес до тогочасних суспільно-політичних рухів, котрі ним осмислювалися як боротьба народів, виборювання їхніх давніх свобод і привілеїв, узурпованих феодалами й монархами. Слід сказати, що ця його концепція визвольних рухів виразно позначилася й на тлумаченні "козацького повстання" в "Історії громадянських війн...". Замислювався він також над теоретико-методологічними проблемами історичної науки і, зневірившись у можливості дошукатися істини в суперечливому хаосі фактів, схилявся до релятивізму й скептицизму в філософсько-історичних поглядах. Крім творів у жанрі "istorie", до яких належить "Історія громадянських війн...", він писав твори в жанрі "memorie", які є своєрідними попередниками історичного роману. Він був також відомим італійським письменником XVII ст., автором кількох новелістичних збірок, які належать до помітних явищ італійської барокової новелістики.

"Історія громадянських війн..." Бізаччіоні являє собою цикл монографій про європейські соціальні й національно-визвольні рухи середини XVII ст. в різних країнах Європи — в Англії, Каталонії, Портуґалії, Італії, Україні, Франції та інших. Це нариси різного обсягу, деякі на два десятки сторінок, а вирізняються серед них два найбільші — про Англійську революцію (т. I, с. 1-230) і про Визвольну війну на Україні (т. II, с. 281-412). Уже цим паралельним висвітленням двох великих явищ європейської історії XVII ст. твір Бізаччіоні становить для нас неабиякий інтерес.

Про включений до книги нарис про Визвольну війну італійський вчений А. Кроніа пише: "Не вдаючись у деталі і не на шкоду іншим слов'янським народам, про які тут теж ідеться, можна з певністю сказати, що тут, уперше в творі такого широкого дихання, знайшла своє ґрунтовне висвітлення козацька проблема. Заголовок твору, щоправда, говорить про "громадянську війну в Польщі", але центром твору є козаки, які дуже цікавлять автора, і саме про них він весь час веде мову, про їхнє походження, етимологію, найменування, про героїчні діяння їхнього керівника Богдана Хмельницького" (804, с. 214-215). Це не означає, зауважує далі Кроніа, що симпатії автора повністю на боці козаків, що він подолав ідеологічний вплив шляхетської Польщі й Ватикану, однак це не применшує значення його твору. "Хоч би як там було, — резюмує дослідник, — але відбувся козацький прорив у історіографію. Про козаків заговорили й далі говоритимуть інші автори, звичайно, з інших точок зору і з іншими висновками" (там само, с. 215).



Слід тут зазначити, що слово "козаки" Бізаччіоні, як і інші автори того часу, вживає в двох значеннях: як народ України (natione cosacca) і як її військо (esercito cosacco). Щодо українського народу в його тогочасних етнічних межах, то він називає його "руським народом" (popolo russo), а країну — Руссю (Russia). Отже, "козаки" в широкому значенні — це, власне, метонімія, що нерідко переходить у синонімію.

Свою розповідь про Визвольну війну українського народу Бізаччіоні розпочинає зі з'ясування її причин, власне, з характеристики козаків, їхнього походження та суспільного і юридичного статусу в Речі Посполитій. "Козаки, про повстання яких піде тут мова, — пише він, — це переважно хлібороби, люди від природи сильні, здібні до війни, рухливі й активні, можливо, що їх назва походить від кози, тварини надзвичайно рухливої" (145, II, с. 282). Як говорить далі автор, це вільні хлібороби й вояки, котрі захищали південні кордони королівства від татар і мали значні привілеї; коли ж польська знать і монархи посягнули на їхню свободу, вони відповіли грізними повстаннями. Серед них італійський історик виділяє повстання 1594-1595 і 1637-1638 рр., розглядаючи їх як прелюдію до Визвольної війни. У з'ясуванні її причин та характеру він дотримується вже згадуваної "преромантичної" концепції, за якою європейські соціальні й національно-визвольні рухи середини XVII ст. — це боротьба народів за їхні давні права й привілеї. Так, розповідаючи про агітацію Хмельницького серед козаків, він зазначає, що той "закликав захищати спільну справу всього козацького народу, доводив необхідність взяти шаблі в руки для захисту вітчизни й збереження давніх завойованих привілеїв, говорив, що тільки зі зброєю в руках і потом на чолі можна скинути ярмо польської шляхти і надто довгий ланцюг несправедливостей над козацьким військом, яке захищало Польщу від нападів татар, не отримуючи в нагороду нічого, крім тяжкої тиранії" (там само, с. 285). У книзі наводиться також заява Хмельницького польському королеві про те, що козаки взяли зброю до рук "не для нападу, а для захисту свого життя і волі" (там само, с. 288). Після перших перемог Хмельницького, говорить далі Бізаччіоні, по всій Україні піднялися селяни, "які прагнули завоювати собі волю, і з загальної згоди обирали собі командирів як з козаків, так і з-поміж себе, а Хмельницькому всі вони дали титул визволителя вітчизни й народу" (там само, с. 290-291). Тут же історик наводить таку цікаву деталь: влітку й восени 1648 р. православні священики використовували у своїй агітації звістку про смерть короля Владислава IV, твердячи, що сам Бог умертвив "фараона", який "переслідував православну віру й віддавав руський народ у рабство", що його смерть — це "знак виходу руського народу з полону єгипетського" (там само, с. 291). Немов вогняний вихор, розповідає далі автор, повстання охопило всі "інші руські провінції Польського королівства" (тобто охопило всю Україну), а також перекинулося на Велике князівство Литовське (тобто на Білорусь). Пояснюючи, як це могло статися, Бізаччіоні пише: "Причиною цього повстання було ще лихе поводження, якого селяни зазнавали від своїх панів, бо останні тримали їх у таких тяжких умовах, в яких перебувають лише раби, і поводилися з ними зовсім по-варварськи. Щодо законів Польського королівства, то вони зовсім не захищають селян" (там само). Сільський люд, зазначається далі, палко бажав помститися за всі ці знущання і звільнитися від немилосердного гноблення, і у виступі козаків він побачив чудову нагоду для здійснення цих своїх заповітних бажань (там само).

Відповідно в жорстокостях повсталого народу, які патетично розписували польсько-шляхетські джерела, Бізаччіоні побачив помсту за нелюдський гніт і знущання. Однак уникнути впливу цих джерел він теж не зміг і в своєму творі чимало місця відвів розповідям про "козацькі жорстокості". Загалом слід сказати, що Бізаччіоні справді прагнув до об'єктивності, не чужою йому була певна симпатія до козаків, і все-таки, внаслідок однобічності інформації, яка йшла лише від польсько-шляхетської сторони або ж при її участі й посередництві, певні моменти Визвольної війни набувають у нього викривленого висвітлення. І він, і інші історики того часу не мали змоги зіставляти інформацію від обох воюючих сторін, оскільки Україна не мала розвинених комунікацій з державами Заходу, каналів і засобів впливу на рецепцію своєї справедливої визвольної боротьби.

Проте не буду тут зупинятися на суто фактографічному змісті твору Бізаччіоні, на автентичності відтворення в ньому окремих сторін і подій Визвольної війни — для цього необхідне спеціальне дослідження. До того ж твір цікавить нас передусім як історико-літературна пам'ятка, котра виражає рецепцію Визвольної війни в тогочасній Італії, поєднуючи науково-аналітичний виклад з літературно-образним відображенням.

Важливо вказати, що у Бізаччіоні Хмельниччина постає як боротьба всього українського народу, "схизматичної Русі", за його термінологією, із шляхетсько-католицькою Польщею. Вже на початку твору він зазначає, що "ті піддані корони, які належали до грецької віри, будь-що прагнули викликати релігійну війну (котра справедливо вважається найжорстокішою серед громадянських війн, бо зачіпає найделікатнішу сторону людської душі)" (там само, с. 292). Але, як показує далі й сам Бізаччіоні, це була війна передусім національна й соціальна, хоч і релігійний момент відігравав у ній велику роль. Цінною стороною його твору є й те, що в ньому відбито активну участь населення всіх українських земель у цій війні. Не раз говориться в ньому про те, що у військо Хмельницького "стікаються люди з усієї Русі", тобто України, зафіксовано й те, що в моменти загострення боротьби з Польщею гетьман направляв своїх козаків до західноукраїнських земель, щоб вони піднімали там повстання. Цікава розповідь про те, що восени 1648 року українське населення Львова кликало Хмельницького й обіцяло йому підтримку під час штурму міста, і лише випадковість "розладнала цю змову схизматиків з козаками" (там само, с. 295-296). Словом, Визвольна війна постає у Бізаччіоні як боротьба всього руського (українського) народу в його тогочасних етнічних межах з польсько-шляхетським пануванням.

І хоч автор цей свій твір відносив до жанру "історії", де на перший план висуваються завдання науково-аналітичні, маємо в ньому й немало епізодів та фраґментів, де істотну роль відіграє літературно-образний елемент. Особливо він значний в описах битв Визвольної війни, зокрема таких, як "подвійна битва" під Збаражем і Зборовом та Берестецька трагедія; тут розповідь Бізаччіоні місцями стає настільки детальною й конкретною, що набуває художнього характеру. Тут уже відчувається письменник, який не просто інформує про події, а й прагне передати їхній своєрідний характер і колорит, їхню неповторну конкретику. В такому стилі, наприклад, витримано розповідь про розгортання подій у Берестецькій битві, починаючи з несподіваної зрадницької втечі кримського хана, який до того ж полонив Хмельницького. Тут Бізаччіоні не тільки розповідає про вибори тимчасового козацького воєначальника, ультиматум Яна Казиміра, відмову козаків, наступ шляхетського війська і т. д., тобто не тільки передає канву подій, а й прагне відтворити торжество шляхти й трагічну атмосферу в козацькому таборі, повну тривоги ніч перед вирішальним боєм, стійкість козацького загону, що залишився захищати табір, а завершає всю цю картину "індивідуальним епізодом" героїчної смерті невідомого козака, який мужньо відбивається від цілого загону шляхти, відкинувши королівську пропозицію про помилування.

Значну увагу приділив Бізаччіоні створенню образів історичних діячів, передусім образу Богдана Хмельницького, котрий, як це вже зазначав А. Кроніа, перебуває в центрі його монографії про Визвольну війну українського народу (так само, до речі, як образ Кромвеля — в центрі паралельної монографії про англійську революцію). Вже на початку розповіді італійський історик характеризує Хмельницького як "одного з найстаріших і найавторитетніших воїнів цього (запорозького. — Д. Н.) війська. Він був освічений, що було рідкісним явищем серед цих варварів, а тому далекоглядний, був наділений гострим розумом і хитрістю" (там само, с. 283). На сторінках книги Бізаччіоні Хмельницький постає як видатний полководець і державний діяч, тонкий дипломат і гнучкий політик, який добре розуміється на людях і вміє дібрати до них ключі, але разом з тим не відзначається перебірливістю у виборі засобів досягнення своїх цілей. Безперечно, особистість Хмельницького викликала у Бізаччіоні неабиякий інтерес, не позбавлений навіть певної симпатії, котра, однак, не могла запобігти тому, що під впливом тенденційної інформації шляхетської Польщі й Ватикану він підкреслив в образі гетьмана такі риси, як надмірна жорстокість і підступність.

До четвертого видання свого твору Бізаччіоні вніс додаток "Продовження громадянської війни в Польщі", де довів виклад подій до 22 липня 1654 р. Тут у центрі уваги переговори Хмельницького з царем, акт приєднання України до Росії і початок нової війни з Польщею, яку вели спільно українські й російські війська. Щодо прийняття Українською козацькою державою протекторату російського царя, то Бізаччіоні витлумачив його як акт відчаю Богдана Хмельницького, покинутого його союзником, кримським ханом (там само, с. 407). Як зауважує італійський історик, в такій ситуації козацький гетьман "згодився пустити тирана в свій дім, що не заслуговує прощення" (там само). З монографією про Визвольну війну на Україні пов'язаний у книзі нарис "Про громадянську війну в Молдавії", тобто про заколоти початку 50-х рр., викликані втручанням Хмельницького.

На завершення слід сказати, що твір Бізаччіоні заслуговує на особливе місце серед західноєвропейських історико-літературних пам'яток про Визвольну війну українського народу. Адже твір не тільки хронологічно перший (якщо не брати до уваги "Скіфсько-козацької війни" Й. Пасторія, написаної в Речі Посполитій), а й один з найбільш глибоких і ґрунтовних у висвітленні подій в Україні. До того ж його авторові було притаманне прагнення до їх об'єктивного тлумачення, хоча внаслідок причин, про які йшлося вище, йому не завжди щастило цього досягнути.


Початок четвертої частини...


Серед творів західноєвропейської історіографії про Визвольну війну українського народу найбільшого розголосу набула "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє. На відміну від аналізованого твору Бізаччіоні, який пережив короткочасну популярність на батьківщині й потім "канув у Лету", книга Шевальє потрапила в річище розвитку європейської історіографії й широко ввійшла в обіг історичної літератури. На Україні вона стала відомою наприкінці XVII ст., а в наступному XVIII ст. навіть зажила значної слави і послужила джерелом для кількох історіографічних праць (П. Симоновського, О. Рігельмана та інших). Пізніше до неї зверталися Бантиш-Каменський, Маркевич, Костомаров та інші українські історики, а 1960 року вона вийшла в українському перекладі з передмовою А. 3. Барабоя (109).

Складається твір Шевальє з трьох нарисів, різних за змістом і характером. Перші два з них, "Розвідка про походження, країну, звичаї, спосіб правління і релігію козаків" та "Розвідка про перекопських татар", належать скоріше до етнографії, аніж до історіографії, і лише третій, який дав назву всій книзі, є історичним нарисом, присвяченим Визвольній війні з 1648 по 1651 рік. Слід зазначити, що перший з нарисів, доповнений стислим викладом подій Визвольної війни, за кілька місяців до виходу всієї книги був опублікований у відомому свого часу "Збірнику Тевено" — двотомному виданні географічно-етнографічних описів різних країн і народів (405, I, с. 1-13). Хоч книга Шевальє й скомпонована з різнорідних нарисів, їй не можна відмовити в певній змістовій цілісності: перші два нариси з їхніми характеристиками козаків і татар сприймаються як розгорнуті інтродукції до третього, головного.

Книга Шевальє вже не раз досліджувалася, проте слід сказати, що в більшості праць, зокрема в передмові А. 3. Барабоя, надто переоцінюється її ориґінальність. Але ж вона, на відміну від творів Шледера й Бізаччіоні, не була наслідком вивчення поточної інформації, збирання й узагальнення різноманітних відомостей. Це, однак, не означає, що мають рацію дослідники, які в книзі Шевальє вбачають лише вдалу компіляцію "Опису України" Боплана і

"Скіфсько-козацькі війни" Пасторія. На нашу думку, істина десь посередині: безперечно, в перших двох нарисах Шевальє базувався на знаменитому творі Боплана, так само як основою для третього, головного нарису йому послужила праця Пасторія, але це аж ніяк не виключає, особливо в третьому нарисі, вагомого елемента творчої роботи — переосмислення, уточнення й доповнення джерела-основи. Не слід забувати й про те, що Шевальє бував на Україні, займався вербуванням козаків на французьку службу і разом з ними воював проти іспанців під Дюнкерком; на це він сам вказав у посвяті книги графові де Брежі, який був французьким послом у Варшаві в 1648-1649 рр. (109, с. 27-28). Наявність особистих вражень надала конкретності й жвавості як його змалюванню козаків, їхнього життя, побуту, військової організації тощо, так і розповіді про їхню війну із шляхетською Польщею.

Як сказано, джерелом-основою для третього, головного нарису послужила Шевальє книга Пасторія, з якої він взяв основний фактографічний матеріал та сюжетну канву, теж довівши розповідь лише до Білоцерківської угоди ("Скіфсько-козацька війна" Пасторія була опублікована 1652 року). Та разом з тим слід наголосити, що Шевальє досить-таки радикально переосмислює запозичений історичний матеріал. Як відомо, Пасторій виступав істориком Польського королівства, його війни з козаками і "скіфами", тобто татарами, і в її змалюванні та тлумаченні він послідовно дотримувався польсько-шляхетської точки зору, та й книга його присвячена королю Яну Казиміру. Щодо Шевальє, то його спокушала честолюбна думка виступити "першим історіографом козаків", і він прагнув до висвітлення війни "з козацької сторони" (що відбилося і в заголовку книги), а це викликало зміну ракурсу, а також певне переосмислення матеріалу й зміщення акцентів.

Проте на шляху до здійснення згаданого честолюбного наміру Шевальє постали численні перешкоди об'єктивного й суб'єктивного характеру, подолати які було йому не під силу. Це і його належність до французького шляхетства й католицької конфесії, і тиск оточення, яке палко співчувало "нещастям польської корони" та польській шляхті, а також вплив пропольських і прошляхетських джерел, насамперед того ж Пасторія, поширених на Заході упереджених уявлень про "варварство" козаків і т. д. Прошляхетська тенденційність Шевальє найчіткіше проявляється в різко негативному ставленні до масового повстання українських селян, хоч сам він констатує, слідом за Бопланом, що "селяни України та сусідніх провінцій неначе раби", що саме їхнє "тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго запорозького війська" (там само, с. 46). Не до кінця подоланий вплив концепції Пасторія проглядає у порівнянні козацького і татарського війська, що виступило проти Польщі в 1649 р., з "ордами часів Аттіли й Тамерлана" (там само, с. 89). Зрештою, вийшло так, що Шевальє, суб'єктивно прагнучи виступити "історіографом козаків", об'єктивно у своєму висвітленні "великої козацької війни" стоїть ближче до польсько-шляхетської точки зору.



Однак важливіше віддати належне тому істинному й позитивному, що вносила книга Шевальє в обізнаність західноєвропейської громадськості з Україною та її визвольною боротьбою. Так, слідом за Бопланом автор вносив повну ясність у питання про козаків, про їхнє походження та відношення до українського народу, вкрай заплутане в Західній Європі некомпетентними авторами, котрі навіть називали козаків окремим народом татарського походження. Шевальє правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, але називав його "русами" (les Russes) або "русинами" (les Russiens), що, слід сказати, не вело до злиття його з росіянами, яких именовано у нього "московитами" (les Moscovites). Завершуючи характеристику козаків, він наголошував, "що козаки — це тільки військо, а не народ, як багато хто думав", але військо народного, селянського походження "на зразок французьких франтірерів часів Столітньої війни" (там само, с. 98).

На відміну від багатьох західноєвропейських авторів, які вбачали в запорозьких козаках різношіеменне збіговисько ледве не з усієї Європи, Шевальє правильно вказував, що в основному вони прийшли в Придніпров'я з Русі (Галичини), Волині й Подолії, тобто мають суто українське походження, і з населенням цих земель належать до одного народу. Запорозьких козаків він зливає з усіма українськими козаками, гадаючи, що з-за порогів вони прийшли на Україну і розсіялись по всій її території, утворивши особливий військовий стан зі своїми правами й привілеями. "Колись, як про це вже була мова, — пише Шевальє, — вони мали своїм пристановищем лише одне місто, де була резиденція їхнього гетьмана, а також пороги Бористена, звідки походить їхня назва запорозьких козаків, на відміну від козаків з Московії з-над Дону, або Танаїса" (там само, с. 39). У Шевальє знаходить підтвердження той факт, що саме запорозькі козаки, створивши на південних кордонах Речі Посполитої заслон від кримців і турків, забезпечили бурхливу колонізацію Наддніпрянської України та її соціально-економічне піднесення наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. "Створене таким чином військо для охорони кордону, — розповідає він, — так його забезпечило від татарських нападів, що всі безлюдні землі за лінією міст Брацлав, Бар та Київ почали заселюватися, і там побудовано велику кількість міст та фортець, оскільки кожний (козак) приводив туди людей із сусідніх провінцій" (там само, с. 34).

Свій третій, головний нарис Шевальє починає слушним твердженням, що жодна з війн, які вела Польща, не була для неї такою небезпечною, як та, що він описує. Поляки, пише він, "завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули в свій заколот мало не все населення Чорної Русі" (там само, с. 68-69). Отже, як цілком вірно вказує автор, найгрізнішою для Речі Посполитої цю війну робило не приєднання татар до козаків, а те, що слідом за козаками весь український народ піднявся на боротьбу проти польсько-шляхетського панування. Слід відмітити, що книга позначена увагою автора до соціального аспекту Визвольної війни, хоч і не обійшлося без тенденційності в його тлумаченні. У докладному висвітленні воєнних дій 1648-1649 і 1651 рр., "першої козацької війни" і "другої козацької війни", за поширеними тоді на Заході визначеннями, яких дотримується й Шевальє, відчувається його значна залежність від польсько-шляхетських інформаторів, зокрема від Пасторія, але поряд з тим в окремих моментах досить яскраво показано мужність і хоробрість козаків, їхні високі вояцькі якості.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка