Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка29/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   43

Чи не першим ґрунтовний і об'єктивний виклад про що визначну подію дав "Theatrum Europeum", який, за традицією, що бере початок з часів Хмельниччини, приділяв значну увагу тому, що діялося в Україні. Розповідається в ньому, зокрема, про повстання Семена Палія проти польсько-шляхетського панування, що відбулося в 1701-1704 рр. (403, XIV, с.414-415, 444, 1043). У XVIII томі цього видання, що вийшов 1720 р., широко описується Полтавська битва, грунтовно висвітлюється її "передісторія" і її розв'язка, яка була для Швеції великою поразкою, а для України — катастрофою. Автор цього розлогого нарису, що охоплює майже сто сторінок, розповів про трактати Мазепи з Карлом XII і його перехід на бік Швеції, проаналізував причини цього переходу, не розходячись істотно з превалюючою позицією тогочасних західних джерел, подав біографію гетьмана, написану досить-таки стримано, змалював знищення Батурина російськими військами, показав важке становище шведської армії в Україні — її виснаженість нескінченними походами й битвами, надзвичайно сувору зиму 1708-1709 рр., яка завдала їй значних втрат, складні стосунки з українським населенням і козаками, далі докладно описав саму битву і втечу Карла XII й Мазепи в межі Турецької імперії (там само, XVIII, с. 262-350).

Докладний опис битви під Полтавою завершується в нарисі епізодом гострої розмови Карла XII з Мазепою, який дорікав гетьману за те, що той нібито призвів його до поразки. Втекти до Туреччини, зазначає далі автор, вони змогли лише завдяки тому, що Мазепа й козаки "знали всі балки, ріки й струмки, як найкращий моряк знає без компасу дорогу в морі". Як спостеріг Т. Мацьків, цей образний вислів списаний у Барділі, який, у свою чергу, запозичив його із шведського документа (622, с. 63). Цікава ще розповідь про те, як цар Петро домагався, пускаючи в хід усі засоби, видачі Мазепи турками, але ті йому постійно відмовляли. Завершується цей ґрунтовний історичний нарис смертю Мазепи: "З листопада 1709 р. помер у Бендерах старий Мазепа, вірний, але нещасливий союзник шведського короля. Це була людина глибокого розуму й великого військового досвіду, і хоч він мав велике багатство й владу серед козаків, прагнув до чогось більшого, може, з бажання помститися, і зазнав краху. Ходили чутки, що турки отруїли Мазепу, бажаючи його позбутися, але цьому важко повірити, бо вони постійно рішуче відмовлялися його видати" (403, XVIII, с. 350).

Слід ще зазначити, що цей нарис із "Theatrum Europeum" написаний не з російської, а скоріше з українсько-шведської точки зору. На цю думку наводить і його зміст, відбір матеріалу, і його структура, аспект висвітлення всіх цих драматичних подій; починається він розповіддю про встановлення союзу Мазепи з Карлом XII, а завершується смертю гетьмана в Бендерах після полтавської катастрофи.

Як на одну з головних причин поразки шведів у Полтавській битві "Theatrum Europeum" вказує на те, що козаки в більшості своїй не пішли за Мазепою; на це вказують також інші західні джерела. Очевидно, гетьман допускав таку можливість та побоювався її, і не випадково він до останнього моменту приховував від козаків і народу перехід на бік Карла XII. Колишній духівник, а потім історик шведського короля Й. А. Норберґ розповідає у своїй книзі, що коли в жовтні 1708 р. Мазепа вийшов назустріч Карлу XII, то "козаки вважали, що вони йдуть атакувати шведів. Коли ж він оголосив свої справжні наміри, то більшість полковників ретирувалися зі своїми людьми, і з ним лишилося десь близько семи тисяч чоловік" (336, с. 248).

Як відомо, в Полтавській битві одні козацькі полки й запорожці билися на боці шведів, інші — на боці росіян, велася й партизанська війна з військами Карла XII. Однак, хоч український народ у значній своїй частині не пішов за гетьманом Мазепою і вів боротьбу проти шведів, це не завадило царю Петру після перемоги під Полтавою обрушити жорстокі репресії на Україну. Згадувана сумна доля Батурина не була якимсь прикрим епізодом; в "Історії русів" так говориться про цей час: "Равной участи подвержена была большая часть Малороссии. Разъезжавшие по ней партии воинства царского сожигали и грабили без изъятия, и по праву войны, почти неслыханному, Малороссия долго ещё курилась после пожиравшего её пламени" (47, с. 207).

Сучасний англійський історик Л. Р. Левіттер пише про цей похід російської армії на Україну, що він "своїми грабунками, підпалами, побоями та ґвалтуваннями нагадував скоріше карну експедицію, ніж союзне військо" (цит. за: 790, с. 160).

Скориставшися сприятливими для його планів обставинами, цар Петро I вирішив звести нанівець автономію України й підготувати ґрунт для повної її ліквідації. Водночас великого розмаху набуло закріпачення українського селянства та його "розкозачування": цар щедро роздавав своїм "вірним слугам" маєтності разом з селянами, які перетворювалися на кріпаків. Внаслідок всіх цих дій "царя — визволителя від шведів" на Україні склалася народна точка зору на нього, яку згодом афористично висловив Тарас Шевченко в поемі "Сон": "Це той Пepвий, що розпинав нашу Україну..."

Розгром України, вчинений Петром I, досить широко висвітлювався в західноєвропейських джерелах, викликаючи в основному неґативну реакцію. Значний резонанс викликало зруйнування Батурина і винищення його населення: про цю варварську акцію писали газети, повідомляли про неї дипломати в своїх реляціях, розповідається про неї в мемуарах та історичних працях. Лорд Вітворт повідомляв свій уряд, що після переходу Мазепи на бік шведів "його резиденція місто Батурин негайно було взяте й спалене, і понад сім тисяч чоловік було забито незалежно від віку й статі" (428, с. 26). Прусський посол Кайзерлінґ сповіщав у звіті від 28 листопада 1708 р., що цар наказав Меншикову захопити й знищити Батурин, і той це зробив у найжорстокіший варварський спосіб, не пощадивши ні жінок, ні дітей (582, с. 27-28). Про сплюндрування Батурина й винищення його мешканців разповідала австрійська газета "Wiennerisches Diarius" за 2-4 січня 1709 р., тут же вона писала й про те, що Мазепа засуджений заочно до страти, а його манекен за наказом царя повішений на шибениці (622, с. 86). Французькі й голландські газети вміщали інформацію про жахливі царські репресії під промовистими заголовками: "Жахлива різанина", "Плюндрування України", "Ціла Україна купається в крові", "Жінки й діти на вістрі шабель" (460, с. 73). "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів", — писала одна з газет (там само).

Не менш жорстоко розправилася російська армія з Запорозькою Січчю, на яку напад було вчинено в той час, коли основна маса запорожців пішла на допомогу Мазепі. Віденська газета "Posttaglische Mercurius" від 24 липня 1709 р. розповіла, що після взяття Січі її було вщент зруйновано й розграбовано, а триста запорожців, яких полковник Яковлєв полонив, "для прикладу посадили на палі"; цифра, наведена австрійською газетою, збігається з тією, що навів Меншиков у звіті цареві за 19 травня 1709 р. (622, с. 87). До речі, у відповідь на це цар писав Меншикову: "Ми прийняли з великою радістю звістку, що ви здобули це прокляте місце, джерело всякого лиха і надії наших ворогів" (цит. за: 460, с. 85). І він же повідомляв генералу Апраксіну, що "полковник Яковлєв заволодів цим клятим кублом і вирізав усю наволоч. Тим робом ми винищили останній пень Мазепиного роду і з цієї нагоди складаю вам побажання" (там само).

Про Україну початку XVIII ст. й про бурхливі військово-політичні події, що відбувалися на її терені, знаходимо відомості в багатьох книгах, що видавалися тоді на Заході. Серед них слід виділити книги авторів, які побували на Україні чи принаймні в Росії й спиралися на свої спостереження та враження або хоча б брали інформацію з перших рук.

Слід тут згадати книгу Й. Ґ. Корба під іронічною назвою "Щоденник подорожі в уславлену Московію", яка вийшла У Відні латинською мовою на самому початку XVIII ст. (268). Як секретар посольства цісаря Леопольда II, Корб побував у Москві в 1698-1699 рр. і на основі своїх спостережень і вражень написав книгу, в якій дав настільки гостро критичне зображення тогочасної Росії, її порядків і установ, звичаїв і моралі різних верств суспільства, військової організації тощо, що російський уряд домігся від австрійського заборони її розпродажу й перевидань; лише в другій половині XIX ст. вона вийшла у французькому й англійському перекладах. Російська держава постала в ній як азіатська деспотія, де все тримається на необмеженій царській владі, страху та рабській покорі (фраґменти з цієї книги див.: 95, с. 125-127).

Книга Корба містить окремі стислі відомості про Україну, подані в нейтральному тоні, зокрема про українське козацьке військо. "Важливим скріпленням для царських (військових) сил є козаки. Московита схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і намагаються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони (козаки) не задумали перейти до поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати цілий нерв московського війська; цей народ (козаки) сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю" (там само, с. 127). Розповідається також у Корба про війни з турками й татарами, в яких брали активну участь українські козаки "під проводом козацького вождя Мазепи", подаються географічні й топографічні відомості про південь України, ґравюри міст та укріплень у Приазов'ї.

Більш численні й конкретні відомості про Україну містить інша латиномовна пам'ятка того часу "Історія делеґації до шведського короля Карла XII" Д. Крмана, видана угорською Академією наук наприкінці минулого століття (273). Словак з походження і фанатичний протестант, Даніель Крман у травні 1708 р. був посланий протестантською общиною і з рекомендацією князя Трансільванії до Карла XII з тим, щоб домогтися його допомоги й протекції протестантам в Угорщині. Через Закарпаття, Польщу й Литву він прибув у Білорусь, де в Могилеві був уперше прийнятий шведським королем. Залишившись при шведській армії, він разом з нею вирушив на Україну, побував під Полтавою, втікав до Туреччини, в Бендери, звідки вже через Молдавію повернувся на батьківщину. Отже, Крман став свідком великих і драматичних подій, що в 1708-1709 рр. розігралися на Україні, але не можна сказати, що він належав до вдумливих і проникливих спостерігачів. На те, що відбувалося навколо нього, він дивився крізь шори протестантського віросповідання, виявляючи поверхове й однобічне розуміння подій. Як зазначив В. Сочинський, властиве йому неґативне ставлення до православної віри він механічно поширював на український народ, козацьке військо і Мазепу (95, с. 130-131). Але цікаві своїм емпіричним змістом фіксації тих конкретних подій, які пройшли перед очима Крмана або про які він чував у шведському таборі.

Про перехід Мазепи до шведів Крман пише, що гетьман "скликав коло тридцяти полковників, яких мав за вірніших, предложив їм питання, що треба чинити і з ким хочуть лучитися: цар порушив багато їх вільностей, накидаючи московські залоги на Україні, забираючи щороку певну кількість коней, відмовляючи козакам приналежної платні, відриваючи вже три роки від України три полки; противно, шведський король живе дуже далеко і від нього нема небезпеки для їх вільностей, навіть можна надіятися їх прибільшення; він дуже вірний своєму королівському слову, не покине їх, як віддадуться під його владу, досі все перемагав, а по тому, що за ним справедливість і Божа поміч; гетьман уже над гробом та хоче ще покласти свої сили і кров за добро своєї України. Всі присутні однодумно згодилися на план гетьмана, заприсягли тайну і розійшлися" (там само, с. 131).

Особливо цікава замальовка прийому й обіду на честь Мазепи у Карла XII, на якому, судячи з детальності опису, був присутній і Крман: "Прийшов Мазепа до короля з невеликою військовою дружиною, що несла замість хоругви довгу жердку, вершок її був прикрашений золоченою короною і величезним кінським хвостом. Це була княжа хоругов, інші були менші, почасти з короною, почасти з китайки, що на ній був знак хреста, без хвостів. Після авдієнції сидів при столі з королем, що займав сам-один одну сторону довгого стола; з другого боку, по правій королеві сидів Мазепа зі своїми достойниками, може, десятьма, з-поміж них сестринець Мазепи, польний маршал Войнаровський, по лівім боці (короля), напроти Мазепи. Обід тривав ледве годину, король не говорив ані одного слова, вони ж між собою підносили легкий гомін кілька разів. Було багато шведських достойників, що були цікаві побачити Мазепу. По обіді король велів собі принести ту Мазепину хоругву, заінтересований новістю, а Мазепа пішов до свого війська в сусідстві, де зібралося повно шведів" (там само, с. 132).

Крман був також свідком прибуття у шведський табір запорожців на чолі з кошовим Гордієнком та їх прийому Карлом XII і Мазепою, що сталося 6 квітня 1709 р. "Запорозький отаман з товариством став перед королем, промовив до нього і зложив присягу вірності. Король відповів через свого комісара Солдана, що знав українську мову. Потім кожний із запорожців за порядком похилявся низько перед королем, буцімто падали до його ніг. По годині відійшли від короля до гетьмана Мазепи. Цей приймав щедро старшину, а король гостив решту; бенкетували три дні" (там само, с. 132-133).

Розповідь Крмана про Полтавську битву відзначається фрагментарністю, це спостереження людини, що випадково потрапила на поле битви й зафіксувала розрізнені епізоди, які потрапили їй на очі. Одна з таких фіксацій: ранній ранок, поле навпроти північних воріт Полтави, "і тут ми побачили гетьмана Мазепу, що їхав на прекрасному (generosissimo) коні: він у пишнім уборі виїхав був рано до битви; король його похвалив, але велів йти до багажів, щоб шанував своє життя, коли й так здоров'я слабе" (там само, с. 133). Вже під час битви, бажаючи її побачити, Крман поїхав до ставки Карла XII, але опинився "аж на самім краю лівого крила, котре замикали запорозькі козаки і котре було справді найбільш небезпечне, бо ворог легкої зброї напирав на нього" (там само, с. 134). Після Полтавської битви серед шведів була поширена думка, що причиною їхньої поразки є хибно обраний королем напрям наступу й прихід на Україну, а обрав він цей шлях під впливом Мазепи. Передаючи цю думку, Крман повністю з нею погоджується. Насправді ж це рішення Карл XII прийняв до переходу Мазепи на його бік, і гетьман, дізнавшись про нього, був цим дуже невдоволений і стривожений.

Необхідно тут вказати й на книгу "Російська держава за нинішнього царя" (1716 р.) Дж. Перрі, англійського інженера, який шістнадцять років провів у Росії, займаючись будівництвом каналу Волга-Дон, воронізької верфі, каналу на Ладозі. Перрі був добре обізнаний зі справами в Російській імперії, і хоч його діяльність проходила в місцях, далеких від України, події на її терені теж привертали його увагу, насамперед військово-політичні. Він теж вважав, що Карл XII пішов на Україну за запрошенням Мазепи, але, зазначається далі, сталося все це тому, що московський уряд дуже зле поводився в цій країні, так що не тільки козаки, а й усе населення готове було повстати (350, с. 25). Залежний від російських джерел інформації, він твердив, що Мазепа, вступивши в союз зі Швецією, зобов'язався підпорядкувати Україну Речі Посполитій, як це було до часу, коли вона прийняла московський протекторат (там само). В цілому про події в Україні автор пише лаконічно й стримано, констатуючи факти й уникаючи вираження свого ставлення до них. Чи не єдине, про що він говорить з обуренням, так це знищення Батурина й розправа з безвинними мешканцями, і зауважує при цьому, що ці жорстокості, однак, "не відстрашили козаків і народ України давати підтримку Мазепі" (там само, с. 27).

Особливий інтерес становить книга Ф. К. Вебера "Росія, що змінилася", і не багатством та розмаїттям матеріалів про Україну, а витлумаченням процесів у Російській державі, в якому виразно проступають просвітницькі тенденції; її перший і найцікавіший том з'явився 1721 р. (424). В ролі резидента Ганноверського курфюрста Вебер провів у Росії п'ять років, з 1714 по 1719 р., де його захопила реформаторська діяльність Петра I, і він став її переконаним прихильником. Саме Петро I та його діяльність перебувають у центрі уваги цього автора, і небезпідставно російський переклад його книги вийшов під зміненим заголовком "Записки Вебера о Петре Великом и его преобразованиях" (16). Цим же визначається й кут зору, під яким висвітлюється в книзі Вебера все, що відбувалося в Російській державі на початку XVIII ст. Однак слід зазначити, що її автор не обмежувався своїми спостереженнями та враженнями (хоч первісна щоденникова структура книги сильно відчутна в першому томі), а й вдавався до вивчення різнорідних матеріалів про тогочасну Росію. Завдяки цьому в книзі, особливо в першому томі, досягаються широке охоплення різних сфер її життя і ґрунтовність їхнього висвітлення.

Досить виразно проявляються у Вебера тенденції, характерні для раннього Просвітництва. Автор різко виступає проти кріпосного права, він не може прийняти того, що в Росії "всі селяни — раби і працюють на своїх панів" (там само, с. 1151). І що найгірше, кріпосницькі порядки перетворилися на тяжкі пута соціально-економічного розвитку держави. Вебер вважав, що найбільшим благом для Росії, для її поступу було б скасування кріпосного права, що привело б до включення економічних механізмів розвитку суспільства. Але цар Петро пішов іншим шляхом — шляхом примусових державно-адміністративних методів у своєму "перетворенні Росії". Хоч теоретично Вебер і не визнавав його по-справжньому "розумним" і "плідним", він вітав активну реформаторську діяльність Петра, яка виводила Росію зі стану азіатського застою.

Цікаві судження Вебера про козацтво, українське й донське. В козаках він вбачав окрему суспільну групу, соціально пов'язану з селянством; разом з тим це вільні люди зі своєю військовою організацією, які охороняють південні й південно-східні кордони. В цьому їхня практична користь для держави; але водночас вони, на думку Вебера, становлять для неї, для її суспільно-політичного ладу велику небезпеку як деструктивний елемент, фермент народних повстань, що з усією очевидністю засвідчило повстання Булавіна на Дону. Тому цар проводить політику обмеження козацтва, встановлення над ним державного контролю, яка в цілому схвалюється автором. В цьому ж плані він характеризує й політику царя Петра на Україні, яка зробилася особливо жорстокою після Полтавської битви.

Складність ситуації, що постала на Україні, якоюсь мірою усвідомлювалася Вебером, тому в її аналіз він вводив історичний момент. "Козаки або черкаси, — говориться в його книзі, — володіють так званою Україною, тобто смугою земель, що простяглася між Доном і Дніпром, вище від його порогів, від яких вони ще звуть себе запорозькими козаками" (там само, с. 1150). Спершу козаки були під владою Польщі, коли ж ця держава почала їх надто гнобити, вони перейшли під протекторат Туреччини, а потім визнали зверхність московського царя. Здійснення всіх цих акцій Вебер приписав гетьману Дорошенку, який нібито в трактатах з Москвою "зумів так укласти умови договору, що нове підданство не внесло в життя країни ніяких змін, а козаки, незважаючи на свою підвладність, не відчували того, що таке неволя" (там само, с. 1151). Головне їхнє зобов'язання, за Вебером, полягало в тому, що вони мали під час війн виставляти шістдесятитисячне військо, а це була велика військова сила, тим більше що козаки мали репутацію першокласних вояків.

Але згодом, розповідає Вебер, царський уряд почав урізати козацьке військо, хоч спершу він уникав крутих заходів, побоюючись, щоб козаки не перекинулися до поляків або турків. Але це була, підкреслює автор, усталена й неухильна лінія царського уряду на Україні, яку Петро I почав проводити з такою наполегливістю, що внаслідок його заходів "від колишньої України не лишилося й тіні" (там само, с. 1152). Вебер розрізняє запорозьких і "гетьманських" козаків, зазначаючи, що останні "підлягають гетьманові, який живе в Батурині. Це місто мало колись величний замок і чудовий собор, було обнесене старими оборонними мурами. Але коли Мазепа покинув царя, князь Меншиков зайняв Батурин збройною рукою та зрівняв мало не ціле місто з землею" (там само). Більшою свободою користуються запорозькі козаки, які після Полтавської битви покинули межі Російської імперії. Розповідає Вебер і про те, як цар Петро щедрою рукою роздавав на Україні своїм підручним маєтки разом із селянами, які ставали кріпаками.

Вебер звернув увагу й на певні аспекти тогочасних російсько-українських культурних зв'язків. Говорить він, зокрема, про те, що таких необхідних йому освічених людей цар-реформатор запрошував не тільки з Західної Європи, а й з України. Зазначає він і те, що в заснованих царем школах, зокрема в московських гімназіях, викладали вчителі-росіяни, які "здобули освіту в Польщі, в Україні і в Пруссії" (424, с. 1378). Слід тут згадати й свідчення лорда Вітворта, який, описуючи в своїй книзі безграмотність і безкультур'я, що панували тоді в російському суспільстві, в тому числі й серед духівництва, зазначає, що виняток серед них становлять духовні особи, що здобули освіту в Києві (428, с. 46).

Твір Вебера, а точніше перший його том, викликав значний інтерес у Західній Європі. Упродовж першої половини XVIII ст. перший його том ще тричі виходив німецькою мовою, в 1723 р. з'явився його англійський переклад, у 1725 p. — французький, який ще двічі перевидавався. Щодо другого й третього томів книги Вебера, які вийшли відповідно у 1729 й 1734 рр., то вони успіху в читачів не мали, не перевидавалися й не перекладалися іншими мовами. Слід думати, пояснюється це тим, що написані вони на матеріалах, взятих із чужих рук, із друкованих джерел, в них відсутні свідчення очевидця, які дуже цінувалися тогочасними читачами.

Протягом першої половини XVIII ст. в різних країнах Західної Європи виходила мемуарна й історична література про Північну війну й Полтавську битву. Виділимо в ній ті твори, які містять значний український матеріал і мають вагу безпосередніх свідчень. Деякі з цих видань, до того ж ті, що належать до найцікавіших для нас, поєднують у собі риси мемуарної й історичної літератури, — наслідок того, що їхні автори прагнули так обробити мемуарний матеріал, щоб надати йому змісту й вартості літературного твору. Це, зокрема, книга Норберґа "Історія Карла XII", меншою мірою книга Адлерфельта "Військова історія Карла XII". Слід сказати, що тогочасна історіографія, яка залишалася оповідною, "літературною", легко допускала подібний синтез.



Цікаві написані Й. В. Барділі мемуари про "подорожі й походи" вюртемберзького герцоґа Максиміліана Емануїла який командував драґунським полком в армії Карла XII і здійснив з нею похід із Саксонії на Україну, брав участь у Полтавській битві, був полонений росіянами і, повертаючись на батьківщину, у вересні 1709 р. помер на Волині. Духівник і секретар герцога, Барділі пережив свого патрона, повернувся в Німеччину і 1730 р. опублікував мемуари в скороченій редакції (130). Повне їх видання з'явилося в 1739 та 1755 рр. у Франкфурті й Ляйпціґу. Вийшла ця книга також французькою мовою 1740 р. в Амстердамі під зміненою назвою "Мемуари Максиміліана Емануїла, герцога вюртемберзького..." (131).

Автор цієї книги і його патрон пройшли весь маршрут шведської армії в 1707-1709 рр. від Саксонії до Полтави. У запису від 25 жовтня 1708 р. Барділі фіксує зміну в напрямі руху війська, яке повернуло на південь, на Україну замість подальшого просування на Смоленськ і Москву, і вказує, що причиною цієї зміни був Мазепа. "Козацький керівник, — говориться далі, — дуже невдоволений царем, вирішив перейти з усім своїм народом під протекцію Карла XII. Про цей свій намір Мазепа передавав ще раніше через польського короля Станіслава, але якщо тоді шведський король не надав цьому значення, то тепер він дуже захотів скористатися послугами гетьмана, зважаючи, зокрема, на чисельність козаків і на їхнє добре знання території" (130, с. 417). Коли ж Мазепа прибув у шведський табір, Карл XII був розчарований тим, що з ним прийшло так мало козаків (Барділі називає цифру 1500 чоловік, занижуючи її, бо насправді їх було десь шість чи сім тисяч).

Із вступом шведської армії на Україну автор дає її опис з деякими історичними ремінісценціями, які свідчать лише про його поверхову обізнаність з історією країни. Україна у нього цілком ідентифікується з козаками, яких він вважає народом, що її заселяє, до того ж народом автохтонним. "Україна або Козакія, — пише він, — це країна, де раніше жили скіфи, спадкоємцями яких і є козаки, вільний народ, що не хоче підкорятися ні Польщі, ні Москві, тому вони постійно борються за свої привілеї і права, що, власне, й стало причиною переходу Мазепи до шведів" (там само, с. 420). Серед козаків він розрізняє "гетьманських", тобто підлеглих гетьманові, й запорозьких, про яких він розповідає, що вони живуть у наметах на Дніпрі, не мають жінок, займаються полюванням, рибальством та нападами на турків і татар (там само, с. 423-424).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка