Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка3/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

За концепцією М. Грушевського, Київська держава була утворена «полуденною частиною східнослов'янських племен», тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, передовсім полянами. «Русь — це земля полян, —писав Грушевський, — русини — це поляни передовсім, хоч в ширшому значенні се ім'я обіймало в XI-XII ст. всю Україну, а і все східне слов'янство, зв'язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам» (504, I, с. 191).

Цей висновок М. Грушевського підтверджується всім текстом «Повісті временних літ», з якого видно, що Київська земля — це земля полян, яку десь з IX ст. почали називати «Руссю». Визнається це й багатьма російськими вченими. Наприклад, М. Тихомиров зазначав, що «в XII-XIII ст. назва «Русь» означала певну область: Київську землю у вузькому значенні слова» — на відміну від Київської держави (719, с. 61). І далі він уточняв: «Назва «Русь» — давня назва Київської землі, країни полян, відомої вже в першій половині IX ст» (там само, с. 80). Також Б. Рибаков визнавав: «Текст «Повісті временних літ» дає право об'єднувати Київ, Чернігів і Переяслав в одне ціле. Цим цілим була «Русь», яка замінила собою назву «Поляни» (690, с. 86). Звідси лише один крок до висновку, що поляни разом з сіверянами та волинянами були тими племенами, з яких безпосередньо формувався український етнос. Проте російські вчені, як правило, уникають цього висновку, підставляючи спільного для східнослов'янських народів посередника в розгортанні етноісторичних процесів — «давньоруську народність», яка нібито склалася в XI-XII ст.

Щодо російського народу, то він, за М. Грушевським, почав формуватися в міжріччі Волги й Оки дещо пізніше, в процесі слов'янської колонізації цієї території, заселеної здавна угро-фінськими племенами: «Він витворився на фінськім ґрунті цією новгородсько-кривицькою та кривицько-в'ятицькою колонізацією, асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов'янський національний тип» (504, I, с. 185). Як доводив М. Грушевський, Московська (російська) держава не була спадкоємицею Київської, вона виросла з власного коріння, і починати історію Росії з Київської держави — це не лише спотворювати початковий період історії іншого, українського народу, а й позбавляти російський народ його справжніх витоків (503). Ця концепція на початку XX ст. була тією чи іншою мірою прийнята й деякими російськими істориками, найбільш послідовно розвивав її М. Д. Приселков у книзі «Утворення великоруської держави» (674).

Однак не можна й спрощено підходити до цієї складної проблеми й вирішувати її однозначно, відлучаючи Росію і росіян від Київської Русі та її спадщини. Безперечно, зачатки державності були перенесені в міжріччя Волги й Оки з Києва, Володимирське велике князівство відгалузилося від Київського великого князівства, хоч згодом Володимирське державне утворення зазнало татарських впливів і модифікувалося на східний лад. Не менш безперечним є й те, що російська культура взяла початок у культурі Київської Русі, зберігала й по-своєму розвивала її традиції. «Загалом відомо, — слушно писав з цього приводу І. Лисяк-Рудницький, — що Московське царство в багатьох засадничих рисах (головно політичного й соціального устрою, а також і культурної атмосфери) кардинально різнилося від Київської Русі. Але, з другого боку, деякі староруські риси краще збереглися на Московщині, ніж в Україні. На політичному полі це буде, наприклад, тяглість династичної традиції, ваги якої в цих віках не вільно недооцінювати. А на культурному полі ми не можемо заперечити, що на далекій Півночі до наших часів збереглися в народній пам'яті фрагменти київського епосу, тоді як в Україні це давно забулося. І староруську літературу ми знаємо майже виключно із списків, що збереглися в московських монастирях...» (597, I, с. 25-26).

Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з «Трактату про дві Сарматії» (1517 р.) М. Меховіти й «Нотаток про Московію» (1549 р.) С. Герберштайна, нерідко з'являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з'являються вони здебільшого в описах «Русії», тобто України, а не «Московії», тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов'язували переважно з Україною, а її історію — з українською історією. Висвітленню даного питання буде приділена належна увага в подальших розділах цієї книги.

Важливо ще торкнутися тут проблеми історичної ономастики України й українського народу в часи Київської Русі й у XV-XVIII ст. З цього питання дотепер зустрічається багато плутанини, неісторичний підхід до етнонімів «Україна» й «українці», спроби вивести їх ледве не з епохи Київської Русі, наділивши сучасним змістом. З другого боку, спираючись на спільність назв, російська наука й громадська свідомість найтісніше пов'язують Київську Русь і Росію, вбачаючи в другому етноісторичному утворенні пряме продовження першого. Але ж історію назви етносу не можна ототожнювати з самим етносом, назви можуть мінятися, з'являтися й зникати, а етнос залишається й розвивається; історія знає безліч подібних прикладів.

Як давно встановлено, одвічна Русь — це середнє Придніпров'я, тобто та територія, де відбувалося формування українського народу в часі, що піддається історичному огляду. З появою Київської держави, яка швидко розширилася, підкоривши всі східнослов'янські племінні союзи, все це державне утворення через певний час також почали називати Руссю. Так виникли два значення слова «Русь», широке і вузьке, що виразно й зафіксували давньоруські літописи. Тут Русь у широкому значенні — це вся Київська держава, «але поряд з цим термін «Русь» дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців із свого міста «в Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав); так само «їздили в Русь» із Суздальської, Смоленської, Полоцької та інших земель (467, с. 162).

Проте утворення Київської держави, на яку поширилася назва «Русь», оскільки вона її створила, не означає появу «давньоруської народності» як її кореляції в сфері етноісторичній. Формування етносу й державно-політична історія —це все-таки різні процеси, які далеко не завжди збігалися, надто в часи середньовіччя. Не слід суспільно-політичні й етнокультурні функції і можливості державних утворень пізнішого часу механічно поширювати на середньовіччя, що йому притаманний феодальний тип державності як зібрання під верховенством сюзерена васальних володінь, різною мірою від нього залежних. У цих державних утвореннях, до яких належала й Київська Русь, не було постійної системної дії доцентрових сил у різних сферах життя, ця дія то посилювалася, то послаблювалася залежно від різних чинників, зокрема від суб'єктивних якостей правителя. А далі наставала фаза, що називається феодальною роздробленістю і характеризується утворенням місцевих центрів, які зводять до мінімуму або Й до нуля значення головного центру.

Як говорилося вище, назва «Русь» ще в IX ст. закріпилася за землею в середньому Подніпров'ї з центром у Києві, яка є історичним ядром формування руського (українського) етносу. За порівняно нетривалий час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину X —першу половину XI ст., на неї поширюється назва «Русь», але вживається вона лише в двох значеннях — у державно-політичному стосовно інших держав і в церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна одиниця (931, с. 149-150). Однак і в той час ця назва «в широкому розумінні», як етнонімічна, адекватна «давньоруській народності», не вживалася. Як показав А. М. Насонов у спеціальному дослідженні, «межі «Русі», «Руської землі» визначаються територією Переяславської області, Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і Київської області, за винятком Деревської і Дрогобицької земель. Нема даних про верхнє Полісся з Курськом... Не можна бути цілком впевненим, що сіверянська територія по верхньому Поліссю не входила в склад «Руської землі», в усякому разі, це питання доводиться залишити відкритим» (647, с. 29). Впадає у вічі, що обриси «Руської землі» збігаються з тими межами, які згодом стали межами розселення української народності (на півночі й північному сході), і коли деякі князівства в XI-XIII ст. охоплювали землі інших племінних союзів (деревлян, дреговичів та інших), ці землі до «Руської землі» не включалися.

В XII-XIII ст. це розуміння Русі витісняє «широке», більше того, виникає її протиставлення іншим східнослов'янським землям, де створюються фактично незалежні князівства, і «в найбільших із цих князівств з'являються перші стимули національно-ідеологічної диференціації» (682, с. 226). «На другу половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття «землі» як суверенного об'єднання (...). Лише в одному випадку, а саме в понятті «Руська земля» маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох компонентів: колишнього Київського князівства, Переяславського князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства» (там само, с. 225). За ним і закріплюється в східнослов'янському світі назва Русі, про що переконливо свідчать численні літописні матеріали (напр., див. 81; 587; 674; 682; 683; 701; 711; 732; 749; 804 та ін.).

Як відомо, в другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в XII-XIII ст. претендує на роль гегемона в східнослов'янському світі, для південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам'яток і джерел цю ситуацію яскраво відбиває «Слово о полку Ігоревім», яке постало наприкінці XII ст. Не вдаючись тут у розгляд цього питання, знову пошлюся на висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в його книзі «Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя XI-XIII ст.» (1980 р.). Залучивши до розгляду також літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під «Руссю» або «Руською землею» творець «Слова» розумів лише Південну Русь з центром у Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям, центральною проблемою якого була «боротьба зі степом», турбувався тільки про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших північних князівств. «Серед усіх випадків вживання поняття «Руська земля» в «Слові», — констатує дослідник, — немає жодного, який говорив би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов'янські князівства» (682, с. 233). Більше того, в «Слові» та інших джерелах того часу «Русь», чи «Руська земля», недвозначно протиставляється іншим державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов'янському світі, насамперед Володимирському князівству, головному супернику Києва.

В цілому ж слід сказати, що етноісторичні процеси, формування трьох східнослов'янських народностей та їхніх мов, відбувалися іманентно, державно-політичні фактори могли позначатися на них, чи то сприяючи їм, чи то стримуючи їх, але не вони їх визначали. Твердження про те, що ці племінні союзи в Київській державі настільки зблизилися й уніфікувалися, що можна говорити про появу спільної «давньоруської народності», є безсумнівним перебільшенням, політико-ідеологічною міфологемою, витвореною пізніше в Росії. Відносна державно-політична єдність, котра до того ж проіснувала в Київській державі недовго, перш ніж у ній взяли гору відцентрові сили, не означала появи етнонаціональної єдності.

Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як «руський народ» і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVII ст. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем «усіх руських земель» і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі здебільшого називають його «Московією», а російський народ відповідно «московитами». Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIII ст., коли в Європі остаточно переходять до назви «Росія». Словом, у східнослов'янському світі, особливо після приєднання України до Росії, відбувалися два протилежні, але взаємопов'язані процеси: дедалі більшого відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення його на «московський народ», за яким вона у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів

«Україна» й «українці» був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в «общерусском море», котра невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше завершився в реґіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних реґіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні самовизначення «Русь» і «руський» ("русинський").

Оскільки ж терміни «Русь» і «руський» у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюються за Росією і росіянами, то це сприяло вкоріненню характеризованої вище етноісторичної схеми, за якою Київська Русь є прямою попередницею Росії, початковим етапом її історії. Україна ж у цій схемі виглядає якимось пізнішим і побічним продуктом історичного процесу, що постав внаслідок литовсько-польських завоювань і відокремлення від Росії, як писав у свій час О. Пушкін. Цю схему «приймає безкритично й західний світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися» (597).

Але повернімося до нашої безпосередньої теми, до відносин Київської Русі з Західною Європою та їх відтворення в західноєвропейських джерелах. Як відомо, Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у XI-XII ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв'язки не тільки з Візантією та південними слов'янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних пунктів, які виникли після занепаду тих, що склалися в пізній античності (876, с. 129-130). Вузлові торговельно-економічні центри пізньої античності містилися на берегах Середземного моря, по ньому ж пролягали й головні торговельні артерії того часу. Після падіння Західної Римської імперії, впродовж другої половини І тисячоліття н. е. центри економічного й суспільно-політичного життя Європи зміщалися в глибину континенту, на північ і північний схід; відповідно виникають нові торговельні артерії, які набувають дедалі більшого значення. В цій новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «із варяг у греки», який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях і замикав на сході всю систему європейських торговельних шляхів того часу. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Реґенсбурґа, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала тоді й Волга, якою пролягав торговий шлях до Ірану й Середньої Азії. Словом, у IX-XI ст. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов'язана з «усіма сторонами світу», і все це відіграло неабияку роль у її тогочасному економічному й культурному піднесенні.

Безумовно, найбільше значення мали для Київської Русі її економічні й культурні зв'язки з Візантією, найрозвинутішою країною тогочасної Європи. Разом з тим Русь мала тоді економічні стосунки і зі своїм північним сусідом, Скандинавією, і з Західною Європою, особливо Німеччиною, а з XII ст — і з Італією. Торговельні зв'язки Русі з Німеччиною зафіксовані вже у джерелах X ст., в митних статутах деяких чеських та південнонімецьких міст для руських купців, які проїжджали через них зі своїми товарами, прямуючи на захід (751, с. 4). А в наступному XI ст. в уже згадуваному Регенсбурзі навіть виникає окрема корпорація купців, так званих русаріїв, котрі спеціалізувалися на торгівлі з Києвом та іншими містами Русі (там само, с. 4-5). Київ особливо вабив німецьких купців багатством товарів і місцевого, і візантійського та східного походження, — в X-XII ст. він був також важливим транзитним пунктом торгівлі. У XII ст. в Чорне море проникають італійські торгові республіки, Ґенуя й Венеція, засновують свої перші колонії на його північному березі і встановлюють досить широкі торговельні зв'язки з «Руською землею», зокрема з Києвом. Це, до речі, знайшло відгомін у «Слові о полку Ігоревім», де згадуються «венедиці», тобто венеціанські купці, в столиці Русі. Вони названі серед представників народів, що славлять у Києві перемогу князя Святослава над половцями в 1185 році: «Ту Немци и Венедици, ту Греци и Морава поют славу Святославлю...» (45, с. 202). Ця згадка про «венедиців» автора «Слова...» наводить на думку, що вони були в той час не такими вже Й рідкісними гостями в Києві.

В цілому ж названі торговельні зв'язки засвідчують, що до монголо-татарської навали в Європі існувала певна єдність господарського розвитку, яка охоплювала простір від Атлантики до Волги, і Русь входила до цієї системи.

У X-XII ст. Київська Русь відігравала визначну роль і в політичному житті Європи, з нею шукали зв'язків і порозуміння не тільки сусідні держави, а й віддалені, в тому числі Німеччина й Франція. Місце й роль Русі в тогочасній системі європейських держав, її участь у політичному житті континенту докладно висвітлені в численних дослідженнях, вітчизняних і зарубіжних (526; 661; 672; 754; 755; 821), і тут ми обмежимося тим, що вкажемо на деякі, найбільш промовисті моменти. Так, уже в X ст. походи київських князів на Візантію набули розголосу по Європі, сприяючи утвердженню військово-політичної репутації Київської держави. Слід вказати й на те, що у IX-XI ст. великі загони русичів служили у візантійському війську і брали участь у нескінченних війнах, які вела Візантія, зокрема в Італії, на Сицілії і в Північній Африці, де вони нерідко стикалися з воїнами різних країн Заходу. Зважаючи на військову силу Київської держави, Візантія прагнула підтримувати з нею мирні й дружні відносини, що було відомо в усій Європі й справляло на неї враження (594). Наполегливий інтерес виявляв до Русі папський Рим, намагаючись витіснити візантійський церковний вплив і втягнути її в свою орбіту. Про велику політичну роль Русі в тогочасній Європі красномовно свідчать розгалужені династичні зв'язки київських князів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, з дворами європейських держав XI-XII ст.

В ті часи шлюби між особами правлячих династій служили виключно політичним цілям, і правителі європейських держав прагнули породичатися з могутніми київськими князями та заручитися їхньою підтримкою в дипломатичних та воєнних акціях. Так, уже 1014 року до Києва прибули чеські й угорські посли з проханням до князя Володимира видати дочок за їхніх королів; син київського князя

Святополк в цей же час одружився з польською княжною, а всі ці шлюби, зрештою, укладалися з метою створення коаліції чотирьох держав — Русі, Польщі, Чехії й Угорщини — проти Германської імперії (754, с. 88-89).

При дворі київських князів нерідко знаходили притулок і підтримку королі та принци скандинавських династій. Та найкрасномовніше про велику політичну вагу Київської Русі на континенті свідчать два факти. Наприкінці 40-х рр. XI ст. встановлюються династичні зв'язки Київської Русі з віддаленою Францією: король Генріх І з династії Капетинґів одружується з княжною Анною, дочкою Ярослава Мудрого. Як зазначав ще П.-Ш. Левек, французький історик другої половини XVII ст., «Русь тоді мала більше єдності, більше щастя, більше сили й обширу, ніж Франція», і за допомогою зазначеного шлюбу Генріх І сподівався підняти авторитет своєї династії як у самій Франції, так і на міжнародній арені (295, с. 71-72). Ще цікавіший факт одруження славетного германського імператора Генріха IV з Євпраксією, дочкою київського князя Всеволода, в 1089 р., невдовзі після смерті її першого чоловіка, маркграфа саксонського Генріха Штаде. Це сталося в той час, коли досягла граничної гостроти боротьба Генріха IV з папою Григорієм VII, котра, як відомо, належить до найважливіших і найдраматичніших подій раннього західноєвропейського середньовіччя, і слід думати, імператор Священої Римської імперії, вступаючи в цей шлюб, розраховував на допомогу й фінансову підтримку свого нового тестя, великого Київського князя. Зазнавши невдачі, Генріх IV зненавидів Євпраксію-Адельгейду, і через рік після одруження замкнув її в монастир у Вероні. Потім з цього цинічно скористалася папська партія для сенсаційного звинувачення імператора в аморальності, після чого нещасна жінка була всіма покинута, і їй не лишилося нічого, як, повернувшись до рідного Києва, піти знову в монастир, де вона за три роки й померла у 1109 р. (637; 686). Цей нещасливий шлюб, фатальний також для долі Генріха IV, зробив київську княжну популярною героїнею тогочасних німецьких та італійських хронік і поем.

Князівські шлюбні союзи XI-XII ст. — це разом з тим цікавий і важливий показник тодішньої політичної і — до певної міри — культурної орієнтації Київської Русі. За підрахунками Н. Баумґартена, із 36 відомостей про «міжнародні» шлюбні союзи київських Рюриковичів у XI ст. 8 припадає на Німеччину, 2 — на Францію, 5 — на скандинавські країни й Англію, тоді тісно з ними пов'язану, 7 — на Польщу, 6 — на Угорщину, 3 — на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою і 3 — з представниками візантійської аристократії (778). Як бачимо, дані досить таки промовисті: із загального числа 36 шлюбних союзів київських Рюриковичів тридцять припадає на держави Центральної й Західної Європи і лише декілька — на Візантійську імперію та половецькі ханства. За тими ж даними, у XII ст. «частка Візантії зростає до 7 випадків, але не за рахунок істотного зменшення шлюбних союзів великих київських князів з правлячими династіями центрально- і західноєвропейських держав» (там само, с. 69). І небезпідставно відомий югославський літературознавець В. Мошин зазначав з цього приводу: «Хоч би як применшували значення династичного фактора в питаннях культурної орієнтації середньовічних держав, наведені цифри переконливо свідчать про те, що в XI ст. Русь у своєму політичному житті була значно сильніше зв'язана з Західною Європою, аніж з Візантією й балканськими слов'янами» (629, с. 41). В усякому разі, ці династичні зв'язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах, з повною очевидністю засвідчують, що в XI-XII ст. вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Вона жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика XI-XII ст. — це передусім, як слушно зазначає М. А. Алпатов, «зустрічний рух великої європейської держави на Захід» (439, с. 56).

На ґрунті зазначених економічних і політичних зв'язків розвивалося міжнародне культурне спілкування Київської Русі, яке в XI-XII ст. набуло значного розмаху та інтенсивності. Безперечно, найважливішими й найпліднішими для культурного розвитку Русі були її зв'язки з Візантією, «вплив якої, — за словами Д. С. Лихачова, — піднімався до порівняно досконалих форм спілкування високорозвинених духовних культур» (601, с. 18). За вражаюче короткий час (щоправда, у великій мірі завдяки болгарському літературному посередництву) Русь засвоїла величезні літературні багатства Візантії, насамперед церковно-повчального змісту, а також історичні хроніки, перекладні повісті тощо. Як відомо, перекладні твори становлять більшу частину загального фонду літератури Київської Русі, великий вплив вони справляли й на розвиток літератури ориґінальної. В плані нашого дослідження важливо підкреслити, що це активне перекладання знаменувало залучення Русі до загальноєвропейських скарбів книжності й ширше — її включення в загальний процес європейського культурного й літературного розвитку.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка