Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка31/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   43

В тоні, що поєднує симпатію, подив і певну частку іронії, розповідає Вольтер про запорозьких козаків, на його думку, — "найдивовижніший народ на землі" за способом життя. "Це збіговисько русів, поляків і татар, яке славиться захистом християнства і розбоєм, подібним до того, що чинять флібустьєри. Вони самі обирають своїх керівників, яких часто зміщують і нерідко страчують при цьому. Вони не терплять у своєму середовищі жінок, а викрадають дітей в окрузі двадцяти чи тридцяти льє і виховують їх за своїми звичаями. Влітку вони весь час у походах, а взимку відпочивають у своїх куренях, де розміщаються по чотириста або п'ятсот чоловік. Вони нічого не бояться, живуть вільними людьми і зневажають смерть..." (там само, 191-192). Як бачимо, в своєму змалюванні запорожців Вольтер йшов не тільки від історичних джерел, зокрема від Боплана, а й від поширених уявлень, не вільних від домислів і леґенд, які, очевидно, спокушали його своєю "колоритністю".

Слід сказати, що дії Мазепи, його союз з Карлом XII Вольтер теж трактує як протидію політиці Петра I на Україні, котра спрямовувалася на ліквідацію автономії і повне підпорядкування її царській адміністрації. Він теж вказує, що безпосереднім поштовхом до трактатів Мазепи з шведським королем був план Петра I перетворити козацькі полки на реґулярне військо, з яким він ознайомив гетьмана. "Одного разу за столом у Москві, — розповідає Вольтер, — цар запропонував йому дисциплінувати козаків, щоб зробити цей народ більш підлеглим. Мазепа відповів йому, що ситуація на Україні й дух нації створюють непоборні перешкоди цьому плану. Тоді цар, добре розігрітий вином і нездатний у гніві керувати собою, назвав його зрадником і пригрозив посадити на палю" (там само, с. 182). Після цього Мазепа, розповідається далі в творі, "повернувшись в Україну, розробляє план бунту; шведська армія, яка з'явилася незабаром на кордонах, мала полегшити його здійснення". Мета Мазепи, за Вольтером, полягала у тому, щоб створити в Україні назалежне королівство. Однак значна частина старшини й козацьких полків не пішли за ним, а разом з російською армією воювали проти шведів.

У своїй "Історії Карла XII" Вольтер розповів також про незвичайні пригоди молодого Мазепи, і ця його розповідь набула великого розголосу в літературі й мистецтві. "Він, — говориться у Вольтера, — народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казиміра, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, який він мав у молодості з дружиною одного польського магната, розгніваний чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого, до дикого коня і відпустити у такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений перед тим з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго залишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя назначити Мазепу гетьманом України" (там само, с. 181-182).

Це не дійсна подія і не фольклорно-леґендарний мотив, як гадали деякі дослідники минулого століття. Ця в сутності своїй фантастична історія є вигадкою Я. X. Пассека, польського шляхтича і літератора кінця XVII ст., пущеною в хід з метою дифамації Мазепи, який свого часу при дворі Яна Казиміра повідомив про його належність до конфедератів. За це Пассек і помстився тим, що згодом у своїх мемуарах умістив вигадану історію про любовний зв'язок Мазепи з дружиною шляхтича Фальковського і про своєрідну помсту ревнивця, який нібито наказав прив'язати коханця дружини до спини коня й відпустити його. Щоправда, у Пассека це не дикий кінь, приведений з України, як це говориться у Вольтера, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в українські степи за сотні кілометрів, а додому, в маєток по сусідству (346, с. 302-304). Мемуари Пассека були видруковані лише в 20-30-х рр. XIX ст., але й до того вони були відомі в Польщі й поширювалися в списках. Працюючи над "Історією Карла XII", Вольтер роздобув у Франції один із списків, що належав колишньому королю Станіславу Лещинському, і той у листі підтвердив істинність фактів, що стосуються Мазепи (841, с. 344). Як встановив французький дослідник К. Ж. Нордман, про цю історію Вольтер розпитував посла Франції в Стамбулі (900, с. 10) і вже після цього вмістив її в своїй книзі, внісши згадану зміну про дикого коня, який примчав зв'язаного Мазепу в Україну, що зробило її зовсім неймовірною.

Популяризована Вольтером у всій Європі, ця вигадана історія про молодого Мазепу не тільки набула поширення в добу романтизму, а й пережила цікаву трансформацію, сублімуючись у високий романтичний сюжет, який розробляли Байрон, Гюґо, Словацький, Ліст, Делякруа, О. Верне та чимало інших митців. І як часто буває з подібними сюжетами, він набув символічного змісту, перетворився в топос європейської художньої культури, і вже в цій якості зустрічаємо його, наприклад, у Рільке й Брехта.

Зазначу ще, що Вольтер високо цінував свій перший історичний твір і незмінно відносив його до кращих своїх творінь. Не без підстав він пишався тим, що в цьому творі йому вдалося сказати чимало нового, маловідомого або й зовсім не відомого своїм сучасникам і співвітчизникам. "Наприклад, про Україну, — писав він у листі до Шуазеля 16 грудня 1767 р., — у нас знали тільки книгу Боплана, а цю книгу написала людина, прихильна до поляків. У той час, за гетьмана Хмельницького, Україна була майже незалежна держава, потім у союзі з Московією" (цит. за: 695, с. 46). Справді, цей твір Вольтера написаний з безперечною симпатією до України, до багатовікової визвольної боротьби українського народу.

Але треба ще сказати, що підхід Вольтера до України й висвітлення її історії та тогочасного стану значною мірою змінилися в його пізнішій праці "Історія Росії за Петра Великого" (1763 р.). Ця праця була написана Вольтером на замовлення царського уряду (але він сам довго й настирливо домагався цього замовлення), в ній він використовував матеріали й заготівки, які йому надсилали з Петербурґа, там же перед друком вона проходила рецензування й коректуру (516, с. 200-201). Все це, зрештою, призвело до того, що на її змісті виразно позначилася офіційна політика царизму щодо України. Тут уже вона віднесена до "підкорених провінцій", Мазепа недвозначно характеризується як "зрадник", виправдовуються репресії Петра I на Україні після Полтави. По-іншому, в суто неґативному плані оцінюється тут і запорозьке козацтво (420, с. 594), що теж є відбиттям політичного курсу російського уряду. Репрезентуючи Петра I як живе втілення "освіченого абсолютизму", Вольтер виступає тепер апологетом його політики, в тому числі й щодо України.

На відміну від "Історії Карла XII", ця історична праця Вольтера не мала справжнього успіху ні у Франції, ні за її межами. Як видно з численних матеріалів, наведених у книзі А. Лортоларі "Російський міраж у Франції XVIII ст", в інтелектуальних колах країни до неї поставилися прохолодно, багатьох неприємно вразила улесливість автора, якою вона наскрізь пройнята. Д"Аламбер писав у листі від 25 липня 1763 р.: "О Боже мій, цей восьмий том Вольтера (з "Історією Петра Великого". — Д. Н.) викликає огиду низістю й безсоромністю вихвалянь" (цит. за: 878, с. 184). Дуже різко відгукнувся на цей вольтерівський твір Руссо, вільний від будь-яких ілюзій щодо "освіченого абсолютизму" російських царів. Стримано поставилися до нього також Маблі, Кондільяк, Мірабо, який вказав Вольтеру на деякі помилки і взяв під сумнів найменування царя Петра "Великим" (там само).

Становище на Україні по Полтавській битві знайшло відображення в нотатках данського дипломата Ю. Юста, який у 1709-1712 рр. був послом в Росії і в 1711 р. подорожував по Україні. Велике місце в його подорожньому щоденнику займають географічні й етнографічні матеріали, він описує різні міста Лівобережної і Правобережної України, заняття, побут і звичаї населення різних районів, що теж становить безперечний інтерес. Поряд з тим знайшли відображення в його нотатках деякі цікаві явища й обставини суспільно-політичного життя тогочасної України. Так, відмічає він засилля царської адміністрації і невдоволення козаків новими порядками, введеними Петром І. "Будучи вільнолюбним народом, — зазначає Юст, — козаки невдоволені тим, що цар призначив російських комендантів у їхніх фортецях ... Вважаючи себе вільним народом, вони обурені тим, що їм постійно доводиться служити царю й виконувати його накази" (95, с. 145). Говориться у Юста й про встановлення царським урядом контролю над "малоросійським гетьманом", який фактично позбавлений можливості самостійно вирішувати серйозні справи: "Цар постійно тримає на Україні міністра, який має пильно стежити за гетьманом. А під час походів до Скоропадського приставлений ще генерал-майор Бутурлін з три- чи чотиритисячним загоном добре вивчених російських солдатів" (там само, с. 146).

В українських селах данський посол помічав спротив населення московським "приставам", які вимагали виконання повинностей, зокрема забезпечення кіньми та підводами, і пояснював це ненавистю українського населення до царя і його чиновників (там само, 147). їхав Юст по Україні в супроводі загону російських драгунів, які мали його охороняти як посла дружньої держави, і даремно намагався стримувати їх у грабіжництві й розбоях. "Я вжив, — пише Юст, — немало заходів, щоб утримувати посланих зі мною драгунів від грабувань і бандитизму. Свавілля їх доходило до того, що вони часто погрожували залишити мене, якщо я буду не дозволяти їм робити те, що вони хочуть. За моїми плечами вони грабували всякого стрічного, продавали євреям моїх коней, котрих після отримання грошей знову в них викрадали ..." (там само, с. 149).

Описуючи Правобережну Україну, її міста й райони, Юст майже постійно відзначає розорення, руїни, занедбаність. Внаслідок цього в багатому від природи краю йому часто не вистачало харчів, на що він не раз скаржиться в своєму подорожньому щоденнику. Так, про Немирів він пише як про зовсім розорене місто, однак зазначає при цьому, що "й останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат" (там само, с. 148). Занедбаність і руїни відмічає він у Вінниці, а про Бар у його нотатках говориться: "Це велике й просторе, але знищене й запустіле місто. В ньому ще й досі є багато кам'яних церков і будинків, але вони здебільшого лежать у руїнах. Колись місто було сильною фортецею, нині від укріплень лишився лише фундамент" (там само).

До сторінок подорожнього щоденника Юста долетів відгомін військових дій, які тривали на Правобережній Україні після Полтавської битви, зокрема дій козаків гетьмана Пилипа Орлика. Описуючи Білу Церкву, Юст повідомляє, що минулого, тобто 1710 року її захопили козаки й татари "під керівництвом козацького головнокомандуючого або гетьмана Орлика, якого шведський король призначив на місце Мазепи, з ними був п'ятитисячний загін польського війська (із військ Станіслава Лещинського. — Д. Н.), в якому знаходилися, як інструктори, сорок шведських офіцерів" (там само). В іншому місці говориться про те, що "дорога в Ясси через Сороки на Дністрі небезпечна. Сильні загони запорожців захоплюють обози і ще недавно відбили у росіян сімсот підвод з хлібом і мукою" (там само).

Про тогочасні воєнні дії на Правобережній Україні йдеться і в книзі французького вченого й мандрівника А. де ла Моттреє, який тут побував у 1712 р. Цікаво, що до Бендер він добирався разом з Андрієм Войнаровським, який після смерті Мазепи став правою рукою гетьмана Орлика (322, І, с. 412-413). Книга подорожей Моттреє з'явилася спершу в англійському перекладі 1723 р., а в оригіналі вийшла в Голландії 1727 р., є також її пізніший німецький переклад (1787 р.).

Як бачимо, резонанс драматичних подій української історії початку XVIII ст. в західноєвропейських джерелах був стійким, тривав він протягом усієї першої половини століття. Та водночас з'явилися публікації, що відображали сучасний стан України, а також такі, що висвітлювали її історію. Треба сказати, що, незважаючи на різке погіршення становища України в другій половині XVIII ст., пов'язане з повною ліквідацією автономії, зруйнування Запорозької Січі, утисками національного життя й культури, інтерес до неї на Заході в добу Просвітництва не вмирав і своєї кульмінації досягнув в останні десятиліття XVIII ст.

При цьому в різні періоди переважали різні види історико-літературних пам'яток і джерел про Україну, що й дозволяє нам групувати матеріал не тільки за хронологічним, а й за жанрово-тематичним принципом.



Так, у західноєвропейській україніці середини XVIII ст. найширше представлена "література факту", тобто документальна література: мемуари й щоденники, описи мандрівок і військових кампаній, звіти про різні місії тощо. Ця література не тільки переважає чисельно, а й за своїм змістом є найцікавішою і найвагомішою, звичайно, якщо брати її сумарно. За "літературою факту" залишається важливе місце і в західноєвропейській україніці останніх десятиліть XVIII ст., але на цьому етапі провідна роль переходить до історіографії, що зумовлено рядом факторів; та про це мова буде далі.

Хоч на Лівобережній Україні у XVIII ст. царизм дедалі більше обмежував, а потім і зовсім ліквідував автономію, посилював національний і соціальний гніт, вона була в той час разом з Києвом центром національного й культурного життя українського народу. Поряд з тим, принаймні до останньої третини XVIII ст., вона залишалася й одним із найзначніших культурних вогнищ усієї Російської імперії, звідки виходили на загальноімперську арену письменники (Прокопович, Кантемир, Капніст та інші), живописці (Лосенко, Левицький, Боровиковський та інші), композитори (Березовський, Бортнянський та інші), загалом культурні діячі. Навпаки, Правобережна Україна та західноукраїнські землі у XVIII ст. приходили в стан дедалі більшого занепаду. На Правобережній Україні тривала боротьба проти польсько-шляхетського панування, виник і набув великого розмаху гайдамацький рух.

Цю соціально-політичну й культурну ситуацію на українських землях відбивають і деякі західноєвропейські джерела того часу. Цікавий у цьому плані щоденник англійського дипломата Д. Белла, який у 30-х рр. XVIII ст. побував на Україні, відвідав Глухів, Батурин та Київ, а також Правобережну Україну. Найбільш докладно описаний у нього Київ, де, зокрема, відмічається: "Крім того, є в них у Києві університет, який користується високою репутацією в тих краях" ("Besides they have an University of Kiev of considerable repute in the pats". — Цит. за: 790, с. 57). Мовиться тут про Києво-Могилянську академію, яка в 30-х рр. XVIII ст. ще перебувала на піднесенні. Про Правобережну Україну Белл говорить, що вона залишилася підвладною шляхетській Польщі, і тут гайдамаки та запорозькі козаки ведуть боротьбу з польською шляхтою (там само, с. 58). Щоденник Белла цікавий і тим, що в ньому чи не вперше в англійських і загалом західноєвропейських джерелах розповідається про гайдамацький рух, про його причини й розгортання.

Як і раніше, найбільший інтерес як у політичних колах, так і серед громадськості Західної Європи продовжують викликати козаки, зокрема козаки запорозькі. В 1736 р. спеціальну реляцію про запорозьких козаків надіслав своєму уряду К. Рондоу, англійський посол у Петербурзі. Щоправда, ніяких нових фактичних даних про Запорозьку Січ ця реляція англійського посла не містить, цікава вона загальним підходом і трактуванням цього, за визначенням Рондоу, "військового братства". За словами автора, написати цю реляцію спонукало його те, що "нині багато говорять про запорозьких козаків, які заселяють кілька невеликих островів у гирлі ріки Дніпра або Бористена, а фельдмаршал Мініх часто згадує про них у своїх донесеннях, і, очевидно, тутешній уряд з вигодою скористається ними проти турків" (87, с. 445). Ці твердження англійського посла засвідчують, що запорозькі козаки і в 30-х рр. XVIII ст. залишалися значною воєнною силою, на яку змушені були зважати уряди сусідніх держав.

Проголошуючи, що "запорозькі козаки являють собою сильне і невтомне плем'я", Рондоу описує їхній внутрішній устрій і спосіб життя, звичаї і військову організацію. Як і в інших західних джерелах того часу, наголошується демократичний лад Запорозької Січі, де будь-яке рішення старшин "не буде виконане, якщо воно не схвалене всім братством" (там само, с. 446). Загалом же з тексту реляції випливає, що Запорозька Січ була сприйнята й осмислена автором як своєрідне військово-християнське братство, за аналогією з рицарськими орденами, зокрема з мальтійським. "Запорожці, — пише Рондоу, — допускають у своє братство всіх бажаючих, незалежно від національності, аби лиш вступаючі прийняли грецьку віру і згодилися на семилітнє випробування, перш ніж одержать звання рицаря. Якщо хтось залишає братство, то таких не переслідують, але вважають недостойними свого товариства" (там само).

Про те, що на Заході й після Полтавської битви продовжували стежити за тим, що відбувається в Україні, свідчить брошура про обрання Данила Апостола гетьманом козаків, яка вийшла в Берліні 1728 р.; вона містить також стислу біографію нового гетьмана й характеристику становища на Україні (331). Географічний та історичний опис України з'являється у французькому виданні про Південно-Східну Європу — поряд з описами Угорщини, Туреччини, Волощини, Молдавії та Кримського ханства (181). Це видання цікаве тим, що в ньому Україна виділена із складу Речі Посполитої та Російської імперії і віднесена географічно й історично до південно-східного реґіону Європи, який має свою специфіку.

На Заході було відомо про те, що політика обмежень та утисків, яку царський уряд проводив на Україні, обурювала козаків і викликала у них спротив. Тому в урядових колах деяких західних держав виникають наміри скористатися цим фактором в політичній грі на європейській арені, зокрема в боротьбі з Російською імперією. Так, 1734 р. французький уряд доручив Ледрану, директору міністерства закордонних справ, скласти доповідну записку про зближення Росії з Імперією, тобто з Австрією, і про те, як можна цьому запобігти. Цей документ під назвою "Мемуар про московитів і ліґу імператора з цим народом" зберігається в архіві французького міністерства закордонних справ (Меmoires et documents. Russie, vol. Ш). В ньому про Україну говориться так: "Росію можна ще значно турбувати Україною. Козаки, мешканці України, є нація незадоволена, відважна й численна, що віддавна стогне під ярмом росіян. Пан Апостол, вождь козаків, помер недавно. Козаки, зазнаючи кривд від поляків, перейшли до турків, а звідти до московитів. Україна, що вони її заселяють, є одна з найродючіших країн у світі. Козаки мають армію в сто тисяч піхоти. Україна є осередком, де схрещуються шляхи з Трансільванії, Відня, Копенгаґена. Вона являє собою заслону проти варварів-росіян, татар і турків. Козаки самі є здатні не тільки стримати росіян, а й відкинути їх до кордонів між Україною й Московщиною" (105, с. 276).

Про рухи серед козаків, які боролися за збереження автономії, за свої права й привілеї, говориться в "Історичних, політичних та воєнних мемуарах" К. Г. Манштайна, які належать до кращих західних історико-літературних пам'яток XVIII ст. про Російську імперію. Ці мемуари користуються високою репутацією у дослідників, відомий російський історик К. М. Бестужев-Рюмін твердив, що "крім Манштайна, немає про правління Анни Іванівни жодного західного джерела, на яке можна було б покластися" (цит. за: 61, IV). У цих мемуарах відбито події 30-40-х рр., коли їхній автор перебував на російській службі, але опубліковані вони були в 1770 р., майже через півтора десятиліття після його смерті.

К. Г. Манштайн — син Ернста Манштайна, генерала російської армії часів Петра I. Після закінчення Кадетського корпусу в Берліні він служив офіцером у прусській армії, а в 1736 р. перейшов на російську службу. Брав участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., яка проходила на території південної України та Криму. Згодом у Петербурзі Манштайн грав активну роль у поваленні Бірона та проголошенні імператрицею Анни Леопольдівни; прихід до влади Єлизавети Петрівни привів до різкого погіршення його справ, і в 1744 р. він був змушений тікати з Росії. Після цього він повернувся на службу в прусську армію і загинув в одній із битв Семилітньої війни.

Свої "Мемуари про Росію" Манштайн написав німецькою мовою, але змушений був перекласти їх на французьку за бажанням прусського короля Фрідріха II, відомого своїм зневажливим ставленням до німецької мови. З рукописом мемуарів знайомився Вольтер, який у той час жив при дворі Фрідріха II, і вніс в їхній текст чимало коректив, у тому числі й в ті фраґменти, що стосуються України (791, с. 67). Спершу "Мемуари про Росію" Манштайна побачили світ в англійському перекладі, зробленому з французького рукопису (1770 р.), який був опублікований у Ляйпціґу через рік. Вони мали великий успіх у читачів і були ще двічі перевидані французькою мовою (1771 і 1772 рр.) і раз англійською (1775 р.), двічі виходили також німецькою мовою (одного року, 1771-го, але в різних містах — Бремені і Ляйпціґу). Їхнє перше російське видання з'явилося 1823 р., кращим російським виданням справедливо вважається видання 1875 р., яке є перекладом з рукопису Манштайна.

Відомості про Україну та українських козаків розсіяні в мемуарах Манштайна, особливо в першій їх частині. Як відомо, гетьманські й запорозькі козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., і Манштайн не забуває проінформувати про їхні дії під час різних операцій цієї війни. Він відзначає, що в армії фельдмаршала Мініха загальним числом в п'ятдесят чотири тисячі чоловік було дванадцять тисяч козаків: п'ять тисяч донських, чотири тисячі українських (тобто гетьманських) і три тисячі запорозьких (61, с. 72). Розповідає він і про те, що незважаючи на укріплені лінії, побудовані російським урядом на півдні України, татари продовжували робити напади на українські землі, плюндруючи села й невеликі міста, забираючи полонених. Та ще обтяжливішою була для України сама російсько-турецька війна. Манштайн об'єктивно зазначає, що "Україна дуже постраждала від війни. Вона чотири роки підряд давала зимові квартири всім російським військам і весь час постачала армію підводами для похідних обозів. Все це привело її до жалюгідного стану: не тільки губернатори, а й другорядні чиновники грабували й розоряли народ" (там само, с. 187-188).

Крім усіх цих розкиданих відомостей, знаходимо в книзі Манштайна й окремий розділ під цікавою назвою: "Рухи козаків України і що це за народ" ("Mouvements des Cosaques de l'Ukraine et ce que c'est que ce Peuple"). Очевидно, ніяких письмових джерел та історичних праць про Україну у Манштайна не було, за винятком хіба що "Історії Карла XII" Вольтера, засновувався він на власних спостереженнях та на усній інформації, яку одержував від офіцерів російської армії, а також від самих козаків, з якими він мав можливість спілкуватися. "Я розмовляв з українськими козаками, — заявляє Манштайн. — Вони заселяють Україну, яка є, без сумніву, однією з найкращих країн Європи. Одна її половина належить до Російської імперії, а друга до Польщі. Ці дві її частини розділяє Дніпро або Бористен, що править за кордон. Колись ці козаки були незалежним народом" (309, с. 221).

Під впливом отриманих вражень у Манштайна пробудився інтерес до минулого України, однак більш-менш ґрунтовної й системної обізнаності з її минулим у нього не було, і звідси "приблизність" висвітлення, численні помилки й неточності в його історичному екскурсі. Для нас його мемуари становлять інтерес передусім як свідчення очевидця про становище на Україні в післяпетрівську епоху. В них відбилася і репресивна політика царизму на Україні, і піднесення руху за поновлення її автономії після смерті Петра I. На те, що цей рух серед козацтва особливо привертав увагу автора, вказує й заголовок розділу про Україну в його книзі ("Рухи козаків України..."). "На цей час (1728 р.), — розповідає Манштайн, — знову прийшли в рух українські козаки. Після повстання Мазепи Петро I так придушив їх, що вони не виступали більше проти його влади. Словом, поки жив цей правитель, вони не наважувалися підняти голову. Згодом вони вирішили, що дитинство Петра II створює для них сприятливі умови, і знову виступили. Однак невдовзі порядок серед них був відновлений військовою силою. Деякі з них, найбільш багаті й неспокійні, були послані депутатами до Москви, щоб просити пробачення у імператриці. На чолі цієї депутації став їхній князь або гетьман" (там само, с. 223). В російському виданні 1875 року, перекладеному з рукопису Манштайна, тут маємо дещо інший текст: "Найбагатших і найнеспокійніших козаків схопили й заслали в Сибір. Інші просили помилування, яке й одержали. Але все-таки вони змушені були відправити до Москви численну депутацію, щоб виклопотати прощення" (61, с. 261). Ймовірно, що змінений друкований текст — одна з тих коректив, які були внесені в мемуари Манштайна Вольтером.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка