Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка33/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   43

Найцікавіший у романі четвертий розділ, де автор виводить норманського вояка Амунда, розповідає про його походи й подорожі в різні країні; основне ж місце в розділі посідають його бесіди з королем Альфредом. Спершу типовий норманський вікінґ Амунд бере участь у поході Гастінґа на Візантію, де надовго залишається, засвоює грецьку культуру й закохується в чарівну Теофанію і внутрішньо міняється. Цікаво зазначити, що після захоплення Константинополя ворогами Амунд з Теофанією і Гастінґ з візантійською принцесою тікають на скандинавську північ шляхом "із варягів у греки", "який тоді скандинави добряче втоптали" (там само, с. 100). Але головний зміст розділу розкривається в розгорнутому діалозі Амунда з королем Альфредом, де першому відведена роль "бувалої людини", яка побачила світ, а другому — роль резонера, який оцінює, узагальнює, робить висновки. В цій своїй частині роман нагадує "Утопію" Томаса Мора, структуру якої Галлер, очевидно, і брав тут за взірець. При цьому співрозмовників цікавить передусім, якщо не виключно, соціально-політичний лад країн, у яких побував Амунд. Тут слід сказати, що просвітник Галлер, подібно до гуманістів Відродження, не дуже рахувався з хронологією, у нього теж поряд з країнами, які у той час реально існували, фігурують і такі, що вже стали набутком історії, до того ж нерідко щодо існуючих країн він вживає античні назви (наприклад, Польщу називає Сарматією, придунайські князівства — Дакією і т. д.). Ідеалом політичного устрою для Галлера, подібно до Вольтера, була конституційна монархія англійського зразка, на що прямо вказується в авторській передмові до роману (у виданні 1773 р. відсутня паґінація). Ним рішуче заперечується як аристократична олігархія, так і абсолютна монархія, про яку в романі говориться, що це "ярмо, під яким ніхто не може бути щасливим" (там само, с. 113). Але для Галлера неприйнятне й народовладдя з його "нерозумною рівністю" й "надмірною свободою", проти них він висуває той арґумент, що "люди не можуть бути рівними. Ця рівність є вигадкою зарозумілих софістів. Розум або хоробрість підносять одну людину над іншою" (там само, с. 160). Саме завершене втілення такої "нерозумної рівності" й "надмірної свободи", які обертаються проти суспільства, що живе за цими "принципами", Галлер і побачив у Запорозькій Січі.

Як виявляється, Амунд у свій час побував і у пацинаків (так названі в романі запорожці) в ролі... посла візантійського двору. "Живуть вони, — розповідає він, — на порогах Бористена, а їхня резиденція (Hauptsitz) називається Січ (Setscha). Вояки різних націй проживають тут одні, не підпускаючи й близько жінок; з свого острова (очевидно, мається на увазі Хортиця. — Д. Н.) вони роблять руйнівні походи в сусідню Сарматію, в родючу Дакію й багату Болгарію. Кожного року всі ці вояки збираються, щоб обрати своїх командирів і керівника; у них всі рівні, і голос недосвідченого молодика має ту ж вагу, що й голос сивочолого воїна, який років п'ятдесят брав участь у війнах свого народу і як полководець не раз приводив його до перемоги" (там само, с. 171-172).

Такий демократичний устрій, що легко обертається проти найбільш заслужених членів суспільства, Галлер вустами бувалого Амунда безапеляційно засуджує. "Ні честь, ні власність, ні навіть життя громадян не є в безпеці при державному устрої, де єдиним законом є воля натовпу", —проголошує він, продовжуючи критику "конституційних принципів" Запорозької Січі. На підтвердження він залучає ще приклади з античної історії, ставлячи на карб "свавільному натовпу" і несправедливість, вчинену Коріолану, і смерть Ціцерона, і склянку цикути, яку довелося випити Сократу. Хоч Галлер і не любив Вольтера і трактував його як "публіциста з метким пером" (federflinke Publizist), y своєму ставленні до "натовпу" й страху перед ним він повністю з ним солідаризувався, — як, до речі, і в багатьох інших важливих питаннях.

Вільне поводження з історією, продемонстроване автором "Альфреда, короля англосаксів", пояснюється не слабкою чи недостатньою обізнаністю з нею. Численні статті й рецензії, опубліковані Галлером у ґеттінґенському науковому часописі (який саме під його керівництвом досяг розквіту), засвідчують прямо протилежне — ґрунтовні й різнобічні знання історії, зокрема слов'янських країн. У слов'янському світі він особливо цікавився Росією, насамперед процесом її "європеїзації", і виявляв симпатії не тільки до Петра I, який з легкої руки Вольтера став кумиром багатьох західноєвропейських просвітників, а й до Катерини II, розцінюючи їх як "освічених монархів".

Більше уваги приділяв Україні та козакам інший німецький історик, Г. Ф. Міллер, який з 1725 року працював у Петербурзі і свої праці публікував у Росії і в Німеччині. В них він виходив із схеми Татіщева і розглядав історію Росії як цілісний і безперервний процес, що від піднесення "київських часів" прийшов до занепаду в "удільні часи", а потім до нового піднесення в "московські часи", яке триває. В цій схемі не було місця Україні як національно-історичній реальності, в трактуванні її історії Міллер ретельно дотримувався офіційної імперської доктрини. Як справедливо пише Б. Крупницький, "він був, безперечно, історик-кар'єрист, що хотів принаймні зовні зберегти вигляд об'єктивної людини, але таким він не був і робив те, що наказували йому згори, від російського уряду" (585, с. 845).



Повною мірою це стосується і його двох досить розлогих нарисів про українське козацтво: "Про походження козаків" (1756 р.) і "Відомості про запорозьких козаків" (1760 р.), які були разом надруковані в "Sammlung der Russisches Geschichte" (СПб, 1760, т. IV і V). Але перший з них раніше, в 1756 р., з'явився в часописі Готшеда "Das Neueste aus der anmutigen Gelehrsaminkeit", що виходив у Лепціґу, а в 1758 р. передруковувався в "Erdbeschreibung" Бюшінґа. Як показали новітні дослідження, він не є самостійним дослідженням, а компіляцією, написаною на основі ненадрукованої праці князя С. Митецького "История о козаках запорожских", автор якої десь у середині XVIII ст. побував на Січі й описав життя та звичаї запорожців, що викликало значний інтерес його сучасників (там само). Згодо_м в архіві Міллера було знайдено чимало матеріалів з історії України, зокрема статтю "Роздуми про запорожців", яку О. Бодянський опублікував у "Чтениях в Обществе истории и древностей российских" за 1847 рік. У цій статті, як і в інших своїх працях, Міллер виправдовував політику царського уряду щодо українських козаків і зруйнування Січі.

В західноєвропейській україніці останньої третини XVIII ст. провідна роль переходить до історіографії, яка помітно активізується. Це не означає, ніби інші її галузі занепадають, йдеться про те, що найбільш помітні публікації про Україну з'являються в цей час головним чином в історіографії. Впадає у вічі, що згадана активізація перебуває в контрасті з тогочасним станом України, для якої розпочався один з найпохмуріших періодів її історії. Неухильний наступ, який вів царизм на автономію України протягом більш ніж століття, завершився в останній третині віку Просвітництва ліквідацією останніх залишків української національної державності. В 1764 році за указом Катерини II була остаточно скасована Гетьманщина, через рік — козацьке самоврядування в Слободській Україні, в 1775 році російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. На всі ці українські землі була поширена загальноімперська система правління. Водночас було введене кріпосне право в його найтяжчих формах, з широким практикуванням купівлі-продажу покріпачених селян. (Чого, до речі, не бувало і за най лихіших часів польсько-шляхетського панування, чого загалом не знала Європа). За першим поділом Польщі 1772 р. до Австрійської імперії відійшла Галичина, а за другим поділом 1793 р. Правобережна Україна була приєднана до Російської імперії. Політика обох імперій спрямовується на якнайскорішу інтеґрацію українських земель їхніми державно-політичними системами.

Таким більш ніж сумним виявився для України соціально-політичний підсумок XVIII ст.

Звичайно, згадані події суспільно-політичного життя України теж знаходили відбиття в західних історико-літературних пам'ятках, але можна сказати з певністю, що не вони тоді викликали переважний інтерес, не вони були й головними його збудниками. В другій половиш XVIII ст. інтерес зміщується на історію України, а основні його імпульси слід шукати не так у тогочасній українській дійсності, як в обставинах і колізіях громадсько-політичного й ідейного життя самих західноєропейських країн.

В цілому "вік Просвітництва" на Заході характеризується розширенням горизонтів і поглибленням суспільно-політичної думки. Одним з аспектів цього процесу було неухильне зростання зацікавленості Східною Європою та її народами, їхньою історією й культурою, суспільними інституціями й політичним ладом, які в зростаючій мірі стають предметом вивчення і роздумів. На відміну від епох Відродження і бароко, тепер Польське королівство вже не вважається "східним муром" Європи, її границі просвітницька думка відсуває далеко на схід, у межі Російської імперії, включаючи, хоч і не без внутрішнього опору й ретардацій, в орбіту європейської цивілізації Росію та підлеглі їй народи Східної Європи. В повній відповідності з духом Просвітництва особливий інтерес викликають різні форми правління та різний суспільно-політичний устрій східноєвропейських країн. І в першу чергу — вражаючий контраст між Російською імперією і Річчю Посполитою як державно-політичними утвореннями, контраст, що відкривався в усьому, на що б тут не звертали увагу західні просвітники, що б вони не зіставляли. Оскільки ж у XVIII ст. Польська шляхетська республіка невпинно котилася до повного занепаду й зникнення з політичної карти Європи, а Російська імперія набувала дедалі більшої могутності й впливу на європейські справи, ці зіставлення пробуджували у просвітників поглиблені роздуми й гострі сперечання на державно-політичні й філософсько-історичні теми.

Без перебільшення, занепад Польщі й піднесення Росії, що призвело до докорінної зміни ситуації в Східній Європі, належали до тих явищ європейської політичної історії XVIII ст., які привертали посилену увагу просвітників. З цим найтісніше пов'язувалося питання про те, яку роль у занепаді однієї держави і піднесенні другої відіграв політичний устрій кожної із них, такий разюче несхожий. В медитації і дискусії на ці теми тією чи іншою мірою втягнувся ледве не весь цвіт західного Просвітництва — Вольтер і Руссо, Дідро і Маблі, Бернарден де Сент-П'єр і Кондорсе, Галлер і Гердер, Гіббон і Кокс, Альфієрі та багато інших. Оскільки ж в обох історичних процесах — як занепаду Польщі, так і піднесення Росії — неабияка роль належала Україні й українському козацтву, то в ці роздуми й сперечання нерідко прямо чи опосередковано входила й "козацька проблема". Серед основних факторів, що спричинили кризу й загибель Речі Посполитої, вказувалося, поряд з політичним "ладом, що засновується на безладді" та застарілими феодальними соціально-економічними структурами, і на фактор національний, фактичний розкол держави на два національно-релігійні табори, що найбільш наочне вираження знаходило в козацьких війнах та повстаннях на Україні (923, с. 25-26).

В підході до названих проблем між просвітниками не було згоди, одні з них піддавали нищівній критиці Річ Посполиту й водночас схилялися до ідеалізації або й явно ідеалізували Російську імперію, інші ставилися до неї неґативно і тією чи іншою мірою симпатизували шляхетській республіці, треті ж однаково не приймали ні феодально-анархічної Польщі, ні деспотичної "імперії царів". Перший з цих підходів виразно проявився у Вольтера, особливо в його історичних і публіцистичних творах фернейського періоду; характерні в цьому відношенні, з одного боку — вже згадувана вище "Історія Російської імперії за Петра Великого", а з другого — "Історичний і критичний нарис про церковні міжусобиці в Польщі". В цьому нарисі, опублікованому 1767 р. в Базелі під псевдонімом Бурдільйон, Вольтер протиставляв Польщі, де панують варварство і віросповідальна нетерпимість, "щасливу Росію", якою править мудра й освічена імператриця Катерина II (156). І тут слід сказати, що не тільки Вольтер, а й інші просвітники, що дотримувалися тих же позицій, впадали в некритичну апологію царської Росії, піддавшись демагогії Катерини II, яка в Європі видавала себе за прихильника просвітників, а свою кріпосницьку імперію — за освічений абокзотизм. Не уникнув усього цього й Дідро, який в "Енциклопедії" характеризував Річ Посполиту як державу, де зберігся середньовічний феодалізм, і в той же час виступав апологетом "освіченої монархії" Катерини II. Подібний підхід був поширений і серед німецьких просвітників, зокрема був він притаманний А. фон Галлеру (847, с. 134-138).

Просвітникам, які дотримувалися другого підходу, властиве прихильне ставлення до шляхетської Речі Посполитої, хоч вони здебільшого визнавали історичну закономірність краху цього державного утворення; як зворотний бік медалі, з'являється у них неґативно-критична позиція щодо царської Росії та її політики в Речі Посполитій. Найвидатніший представник цієї лінії в Просвітництві — Жан-Жак Руссо, який і в цих специфічних питаннях дотримувався поглядів, діаметрально протилежних поглядам Вольтера.

Чим же пояснюється ця дещо парадоксальна для Руссо позиція захисника Польської шляхетської держави, в якій зберігалися найбільш архаїчні форми феодального суспільства? Звичайно, тут відіграла свою роль та обставина, що його праця "Роздуми про правління в Польщі" (1771 р.) була інспірована керівниками Барської конфедерації, М. Вєльгорським та його групою, тобто аристократичною партією, яка обстоювала привілеї свого класу. Але справа насамперед у тому, що автор "Суспільної угоди" не розібрався до кінця в соціальній природі суспільно-політичного устрою Речі Посполитої, абстраговано підійшов до її республіканізму, до прав і свобод особистості. Вони в його очах мали цінність самі по собі, незалежно від соціальної реальності польської держави, від того, що це були права й свободи виключно шляхетські, що від них невіддільні безправ'я народу, рабство покріпаченого селянства. Тому в своїх "Роздумах про правління в Польщі" женевський філософ взяв під захист те, що Вольтер та його послідовники рішуче засуджували: і виборність короля та обмеження його влади, і децентралізацію держави та конфедерації, і навіть горезвісне liberum veto, побачивши в усьому цьому прояви народного генія, притаманного йому "республіканського духу" (370).

Словом, Руссо виявляв симпатії до "польських вольностей", зіставляючи суспільно-політичний лад Речі Посполитої і царської Росії, він підсумував це зіставлення у відомій сентенції: "Краще небезпечна воля, ніж безпечна сваволя". На відміну від Вольтера чи Дідро, він не піддався демагогії Катерини II і, вірний "республіканському духові", неґативно оцінював політичний лад царської імперії. Це своє ставлення він висловив у "Суспільному договорі", де водночас пророкував неминучу загибель Російської імперії — разом з іншими європейськими монархіями. До речі, це пророцтво Катерина II з обуренням витлумачила як заклик до хрестового походу на Росію, але це був демагогічний хід, оскільки у Руссо насправді йдеться про всеєвропейський крах феодально-абсолютистського ладу (див. 760, с. 233). Не поділяв він і культу Петра I, створюваного деякими західними просвітниками, і там же, у восьмому розділі другої книги "Суспільного договору", песимістично оцінив наслідки його реформаторської діяльності. На думку Руссо, реформи Петра I, насильно залучаючи Росію до європейської цивілізації, руйнували її самобутність, цар-реформатор "хотів створити із своїх підданих німців і англійців, тоді як треба було починати з того, щоб створити з них росіян" (91, с. 39). Суть міркувань Руссо в тому, що реформи мали не міняти уклад національного життя, а відновлювати народний суверенітет, що для народу й означає ставати самим собою (там само).

Мимохідь зазначу, що в цих міркуваннях Руссо закладена одна з фундаментальних ідей російського слов'янофільства XIX ст.

Близьким до Руссо в трактуванні означених питань був Ґ. Маблі, який теж належав до радикального крила французьких просвітників. У трактаті "Про уряд і закони Польщі" (1782 р.) він теж прихильно оцінював її "республіканську конституцію" і "демократичні свободи", але разом з тим не закривав очей на породжувані такими порядками внутрішню слабість держави та пануючу в ній шляхетську анархію. В пізніших творах, зокрема в "Банкеті політиків", виданому посмертно 1794 р., Маблі вже критично дивиться на суспільно-політичний лад Речі Посполитої і песимістично оцінює її перспективи. Для нас особливо цікаво, що тут Маблі дав різко неґативну характеристику Барській конфедерації, яка, за його словами, наводила жах на місцеву людність (тобто на українських селян), а не на ворожі війська. "Ці шляхтичі, — писав він, — не маючи вітчизни, помщаються на цій людності за приниження, яких зазнають, повзаючи біля ніг магнатів; якщо вони й здатні виявити відвагу, то лише в тому разі, коли їх побуджує можливість грабунку" (цит. за: 923, с. 71).

Не важко помітити, що ця характеристика французького просвітника співзвучна тому змалюванню барських конфедератів, яке знаходимо в поемі Шевченка "Гайдамаки". І слід сказати, що підхід Маблі аж ніяк не був якимсь винятком, ще різкіше трактував Барську конфедерацію Вольтер, знаходячи в ній лише прояв віросповідального фанатизму, хаос і свавілля шляхти; близький у цьому до нього був і Даламбер (там само, с. 99).

Сам Руссо до соціальних і національних рухів у Речі Посполитій, зокрема до визвольної боротьби українського народу, в своїх творах безпосередньо не звертався. Але вплив його концепції, його трактування справ шляхетської республіки позначився на творах деяких французьких авторів, які зверталися до історії України, зокрема на книзі К. Рюльєра "Історія анархії в Польщі", автор якої перебував у близьких стосунках з женевським філософом.



Історик і письменник просвітницького напрямку, Рюльєр кілька років провів у Росії як секретар французького посольства й був очевидцем двірського перевороту 1762 р., який привів на трон Катерину П. Засновуючись на зібраних у Петербурзі матеріалах, він написав книгу "Анекдоти про переворот у Росії 1762 року", яка створила йому на батьківщині репутацію філософа й ворога деспотизму. Під впливом подій 1768 року на Україні, тобто Коліївщини, йому було доручено написати для дофіна історію бунтів і заколотів у Польському королівстві. Над цим твором, який отримав назву "Історія анархії в Польщі й розчленування цієї республіки", він працював довго й ретельно, а опублікований він був уже після смерті автора, в 1807 році, тобто за часів імперії Наполеона (373). Наступного року твір Рюльєра з'явився в польському перекладі.

Значне місце відведене в книзі Рюльєра історії України, яка охоплюється широко, включаючи й історію Київської Русі. Але перш ніж аналізувати висвітлення української історії в цій книзі, необхідно сказати про її загальну концепцію. Слідом за Русо її автор прихильно ставився до "республіканського ладу" Речі Посполитої, хоч і вважав, що в ній республіканські закони й принципи доведені до абсурду. Як на основні причини занепаду Польщі, вказує він на liberum veto і вибори королів, на майже повну незалежність магнатів і тяжке рабство народу, а також на експансію Російської імперії, якій відводить особливу роль. Рюльєр належав до тих французьких просвітників, які не вірили в "освічений абсолютизм" Катерини II і в розширенні її кріпосницької імперії вбачали загрозу для Європи. Сутність його концепції розкривається в протиставленні Польської шляхетської республіки і "царської деспотії", залежно від нього у значній мірі й висвітлюються події української історії. Іншими словами, оцінка цих подій часто ставиться в залежність від того, сприяли вони піднесенню Речі Посполитої чи, навпаки, підривали її міць і прискорювали занепад. Так, цілком позитивно оцінює він перший період Козаччини, коли козаки створили заслін держави з півдня і захищали її від турецьких і татарських нападів. "Отож, у давній історії республіки цей час є кращим її періодом", — так резюмує автор цю епоху в історії України й Польщі (там само, с. 41-42). І навпаки, до Визвольної війни та приєднання України до Росії він виявляє цілком неґативне ставлення. "Цією своєю акцією, — говориться в книзі, — козаки дали злий приклад православному населенню інших провінцій (Речі Посполитої. — Д. Н.), яке за ними теж потяглося до Московії, а та посилено заохочувала цей потяг до чужої протекції" (там само, с. 44).

За своїм змістом і структурою книга Рюльєра є не так "історією анархії в Польщі", як паралельною історією Польщі, України і Росії, написаною з полонофільських позицій. Однак, у відповідності з провідною тенденцією книги, події історії України і Росії цікавлять автора скоріше не самі по собі, а як фактори, що впливали на процеси спершу піднесення, а потім занепаду Й загибелі Польського королівства.

Для Рюльєра, як і для багатьох західних істориків та письменників XVIII і XIX ст., Польща і Росія — це передусім протилежні державно-політичні структури, республіканська і деспотична, заснована на вольностях та свободі особистості і заснована на механічній покорі та суворій державній дисципліні; в їхньому протистоянні, в боротьбі між ними та її розв'язці ліберальні західні інтелектуали знаходили повчальний і не дуже втішний філософсько-історичний зміст. "Нестримна любов благородних поляків до свободи, — пише Рюльєр, — мало-помалу призвела до надзвичайного розладу в їхній системі правління. (...). Навпаки, росіяни, устрій яких засновується на абсолютній владі монарха, створили велику імперію: деспотична дисципліна надала їм могутності, яка перевищує їхні реальні сили" (там само, с. 6-7).



А все це, як скаже згодом Бальзак, спричинилося до того, що в багатовіковій боротьбі Росії і Польщі за гегемонію в Східній Європі "країна дисципліни, слов'яни, що вміють коритися, повинні були поглинути слов'ян недисциплінованих, країну, яка завжди страхалася покори" (129, с. 675).

Чимало уваги приділено в творі Рюльєра Коліївщині, яка й послужила поштовхом до замовлення твору. Проте в підході до цього народного руху з особливою виразністю проявилася згадувана тенденційність автора. Як видно з книги, він знав про те, що Коліївщина, як і попередні селянсько-козацькі повстання на Україні, була викликана передусім тяжким кріпосницьким гнітом, який насаджувався польськими маґнатами й шляхтою, а також релігійними утисками. Однак це не завадило йому трактувати гайдамаків як розбійницькі банди, а Коліївщину загалом — як криваву різанину, страхітливий вибух варварства і руйнівної стихії (373, с. 93-96). Як керівник повстання, названий у книзі Залізняк, згадується й "один з начальників польських козаків", який перейшов на бік повстанців і допоміг їм захопити Умань, тобто Гонта. В мотивуванні причин Коліївщини на перший план Рюльєр висунув підступні дії російського уряду, який за допомогою православного духівництва розпалював релігійний фанатизм українських селян та козаків і тим самим спровокував це грізне й руйнівне повстання. Таке однобічне витлумачення Коліївщини в неабиякій мірі пояснюється тим, що її автор співчував барським конфедератам і користувався їхньою інформацією.

Відбита в книзі Рюльєра велика роль запорозьких козаків у Коліївщині, яких він вважав провідною силою цього повстання. І тому описові повстання 1768 року в нього передує екскурс в історію Запорозької Січі з розгорнутою неґативною характеристикою запорожців, про яких він пише, що у них "релігійний запал поєднується з любов'ю до розбою" і вони "вперто вважають, що фанатичний запал спокутує всі їхні злочини" (там само, с. 86). Виходячи із загальної концепції книги, про яку йшлося вище, Рюльєр неприхильно трактує боротьбу українського козацтва із шляхетською Польщею, хоч при цьому не замовчує ні жорстокого кріпосницького гніту польської шляхти, яка "звикла трактувати селян, як рабів", ні намагань шляхти й уряду перетворити козаків на таких самих кріпосних рабів.

Слід зазначити й те, що в своєму історичному екскурсі про Запорозьку Січ Рюльєр впадає в характерну помилку, гадаючи, що із запорожців вийшло все українське козацтво, "вся нація козаків". На його думку, козаки спершу жили на островах Дніпра, а "згодом почали залишати Січ, одружуватися й селитися на рівнині, що зрошується Бористеном" (там само, с. 36-37). Слід думати, подібні аберації у питанні походження й розвитку козацтва йдуть від аванґардної ролі Запорозької Січі в його історії, від того, що Січ незмінно виступала головною опорою у визвольних боріннях козацтва й усього українського народу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка