Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка34/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   43

Треба сказати, що про гайдамацький рух на Правобережній Україні йдеться і в інших західноєвропейських джерелах. Як зазначалося вище, чи не першим інформував про нього вже згадуваний англійський дипломат Д. Белл. Повідомлення про Коліївщину з'являлися і в тогочасних західноєвропейських газетах та часописах. Але, за незначними винятками, ці джерела інформації залишаються ще не вивченими. У свій час І. Борщак повідомляв про наявність такої інформації у французькій "Gazette de France" і в англійському річнику "Annual Register or a view of the Histories, Politics and Literaturę" (791, c. 66), однак, наскільки мені відомо, не публікував цих матеріалів. Повідомлялося в західній пресі й про іншу подію тогочасної української історії, про зруйнування царськими військами Запорозької Січі, зокрема в тій же "Gazette de France" від 18 серпня 1775 року і в "Journal historiąue et politiąue de ргіпсіраих evenements des differents cours de l'Europe" від 30 липня 1775 року (там само).

Відгомін Коліївщини знаходимо і в книзі "Подорож з Верхньої Сілезії на Україну" С. Гаммарда, який побував на Правобережжі через кілька років після повстання, коли воно ще лишалося живим у пам'яті. Але розповіді про цю подію, про гайдамаків і запорожців він чув не від українських селян, а від польських шляхтичів та російських офіцерів, і звідси відповідне різко неґативне їх трактування. У зображенні Гаммарда Коліївщина — це суцільний кривавий розбій, який чинили гайдамаки на чолі "з їхнім ватажком Гондою", як автор називає Ґонту (238,1, с. 170-179). Слід сказати, що прусський лейтенант-інженер Гаммард не мав ніяких знань про Україну, і тому він так довірливо передавав у своїй книзі все те, що чув про незнайому країну та її історію від своїх інформаторів. Як рівень знань автора, так і характер та спрямованість інформації, якою він користався, наочно розкриваються, наприклад, у такому пасажі про запорожців: "З українцем межує запорозький козак (так в оригіналі: Mit dem Ukrainern grentz der Zaporoger Kosak), закинутий в крайній кут Дніпра, збіговисько всіх варварів, убивць, грабіжників, солодіїв, словом — покидьків суспільства" (там само, с. 168). Зрозуміла річ, усе це йде не від самого Гаммарда, він тут виступає, власне, в ролі звичайного передавача, відбиваючи ставлення до запорожців та гайдамаків, поширене як серед польської шляхти, так і серед російського офіцерства.

Продовження п'ятої частини...

Початок п'ятої частини...
Як було вже помічено дослідниками, у західних просвітників, які виявляли симпатію до Речі Посполитої, спостерігається така закономірність: цю симпатію вони виявляли здебільшого a priori, до конкретного знайомства з шляхетською республікою, побачивши ж її на власні очі, вони виносили неґативне враження і різко міняли своє ставлення до неї (854, с. 101). Так, зокрема, було з Маблі. Характерне в цьому плані й те розчарування щодо Речі Посполитої, яке пережив Ж. А. Бернарден де Сен-П'єр, відомий французький письменник, автор сентиментально-ідилічного роману "Поль і Віржіні". Учень і послідовник Руссо, він був схильний ідеалізувати Річ Посполиту, її "республіканський лад", але знайомство з її жителями під час подорожі призвело його до повного розчарування й зміни позиції. У своєму "Спостереженні над Польщею" він піддав різкій критиці її суспільно-політичний лад, наголосивши на тяжкому становищі народу, зокрема селянства (143, с. 248-267). Він спостеріг глибоку прірву між шляхтою та простим народом і прийшов до висновку, що "в Польщі, власне, є два народи, селяни і шляхтичі, а до них ще слід додати третій, євреїв" (там само).

В 60-х рр. XVIII ст. Бернарден де Сен-П'єр побував також у Росії і навіть вступив там на військову службу, але пробув на ній недовго й повернувся на батьківщину. Для нас найцікавіше те, що в цей час він виношував план створення в українських степах колонії, яка мала стати практичним здійсненням ідей "Суспільного договору" його вчителя Руссо. Ця колонія, заселена місцевими жителями, тобто українцями, які уявлялися Бернардену де Сен-П'єру людьми, не розбещеними цивілізацією, мала засновуватися на принципах простоти життєвого укладу, загальної рівності й свободи, їхав він до Росії з ідеальними уявленнями про неї як про країну, де існує "освічена монархія", де править імператриця, яку він називав одним із семи чудес світу. За допомогою Г. Орлова, фаворита Катерини II, Бернарден де Сен-П'єр був представлений імператриці й підніс їй проект устрою ідеальної республіки; на цьому все й закінчилося, даремно він чекав якоїсь відповіді чи реакції (911, с. 84). Як і деякі інші західні інтелектуали, що їхали тоді до Росії з подібними настроями й планами, Бернарден де Сен-П'єр зрозумів, що "північній Семираміді" потрібні не радники та діячі, а обожнювачі й панегіристи, що він став учасником спектаклю, який російська імператриця розігрувала перед Європою. Глибоко розчарований повертався він 1764 року з Росії й у виданій вже посмертно "Подорожі в Росію" характеризує її як деспотію, що спирається на військову потугу й чисельність, на людей підступних і вульгарних, які поважають лише тих, кого бояться (143). Залишився ненаписаним "російський роман", що його був задумав письменник.

Процеси, що відбувалися в Східній Європі, зокрема занепад ще недавно великого й сильного Польського королівства, викликали інтерес і в Італії. Тут у середині 70-х рр. з'явилася книга "Історія заворушень у Польщі", автором якої є Дж. Казанова, відомий авантюрист і письменник, що виступав і в ролі історика (168). Подібно до інших західних авторів того часу, Казанова одну з причин занепаду Речі Посполитої теж вбачав у "козацьких повстаннях", які зсередини підривали міць держави й руйнували її. В першому томі його книги міститься досить докладна розповідь про українських козаків, котрі характеризуються як "віддавна хоробра й підступна нація", про їхнє походження й звичаї, про їхні війни й повстання проти польської корони. Слід, проте, сказати, що розповідь Казанови про козаків ґрунтується на книжкових джерелах і носить компілятивний характер.

Проте було б хибним робити висновок, ніби в середині XVIII ст. погляди західноєвропейських істориків і письменників зверталися до України та її минулого лише у зв'язку з польсько-російською проблемою, зі співвіднесеними між собою процесами занепаду Речі Посполитої й зміцнення Російської імперії. Існували й інші стимули, і насамперед безпосередній інтерес до самої України та її історії, до закладеного в ній своєрідного історичного уроку; ця тенденція особливо посилюється в останні десятиліття віку Просвітництва.

Чимало уваги приділив Україні французький вчений Деґінь у своїй п'ятитомній "Історії гуннів і народів, які тепер там живуть", що вийшла 1756 р. В першому й четвертому томах він описав географію й природу України, навів етнографічні й історичні відомості, охарактеризував її сучасне суспільно-політичне становище (198, I, с. 300-310; IV, с. 509-538). Зокрема, про становище на Україні тут говориться: "Сучасна Україна перебуває в стані більш сумному порівняно з часами, коли козаки самі були господарями своєї долі. Народ не краще зжився з російським пануванням, ніж раніше з пануванням польським" (791, с. 71). З симпатією характеризує Деґінь гетьмана Мазепу, в якому вбачає поборника національних прав України.

Загальний географічний та історичний опис України містить також книга Пейсонеля "Історичний та географічний огляд варварських народів, які заселяють береги Дунаю і Чорного моря" (349). Такого ж типу відомості про Україну, компілятивні за своїм характером, знаходимо і в книзі С. А. Караччіолі "Роздуми про походження, розвиток і завоювання Російської імперії", яка 1771 р. вийшла в Лондоні французькою мовою (167). В західних країнах, зокрема в Німеччині, з'являються нариси про запорозьких козаків, їхнє походження, суспільну й військову організацію, способи ведення війни, відносини з сусідніми державами; подаються в цих нарисах також відомості з історії запорозького козацтва, його війн з турками й татарами і з шляхетською Польщею (791; 817).

Треба згадати й про те, що в середині й останній третині XVIII ст. в Західній Європі пробуджується зацікавленість "Описом України" Боплана, що перебуває у прямому зв'язку з пожвавленням інтересу до "країни козаків": адже книга Боплана й на той час залишалася на Заході одним з найґрунтовніших і найнадійніших джерел з україніки. В 1752 і 1764 рр. перевидається англійський переклад книги Боплана, який вперше був опублікований на початку століття у згадуваній "Колекції подорожей і плавань" Дж. Черчілля. Книга Боплана зацікавила відомого англійського історика Е. Гіббона, автора "Історії занепаду і руйнування Римської імперії" (1776-1788 рр.), який на неї посилався в описі варварських народів, що руйнували Римську імперію та Візантію. У 1780 р. вийшов німецький переклад Бопланового "Опису України", зроблений Й. В. Меллером, медиком за фахом, який вісімнадцять років служив лейб-лікарем польського короля Станіслава Понятовського і не раз бував на Україні. Загалом Меллер — помітна постать у німецькій україніці XVIII ст., він є також автором двох книг подорожей по Україні, про які скажемо трохи далі.

Докладний коментований виклад "Опису України" Боплана вміщено в цікавій книзі Ж. Б. Дюбуа де Жансіньї, яка під анаграмою М. Д. вийшла 1778 р. французькою мовою в Берліні (313). Написана з позицій поміркованого Просвітництва і присвячена тому ж королю Станіславу Понятовському, ця книга мала служити для нього (а заодно й для інших монархів) настановою в правлінні державою. Складається книга з двох частин, перша її частина має теоретичний характер, це, як значиться в заголовку, "загальні роздуми про проґрес наук і мистецтв", який, за трактуванням автора, є невід'ємним складником і важливою рушійною силою прогресу всього суспільства. Необхідні передумови прогресу наук і мистецтв — релігійна терпимість і свобода друку, котра, однак, не повинна бути абсолютною, бо це породжує анархію, і підлягати контролю освіченого монарха. Друга частина книги Дюбуа де Жансіньї має скоріше прикладний характер, в ній розглядаються літературні пам'ятки з географії і природознавства (histoire naturelle) Польського королівства, серед яких, за визначенням автора, книга Боплана "справедливо займає почесне місце" (там само, с. 232). Він характеризує її як дуже цінну й дуже рідкісну, хоч у свій час вона "мала надзвичайний успіх і була перекладена на багато мов" (там само, с. 235). Цим успіхом книга зобов'язана не красі й досконалості стилю, — її стиль залишає бажати кращого, він рясніє діалектизмами й застарілими зворотами, і, наводячи далі розділи з неї, Дюбуа піддає редаґуванню мову Боплана, наближаючи її до літературної норми XVIII ст. Цінність книги — в її змісті, ґрунтовності й достовірності, а також у незвичайності, оскільки країна, описана Бопланом, мало знана в Західній Європі.



Загалом же відповідні розділи "Есе літературної історії Польщі" Дюбуа де Жансіньї звучать як свого роду популяризація книги Боплана в добу Просвітництва, котра поєднується з її коментуванням та інтерпретацією в дусі просвітницької ідеології.

Звернімося тепер до згаданих двох книг мандрів Й. В. Меллера по Україні. Перша з його подорожей відноситься до початку 80-х рр., коли Меллер, у той час лейб-лікар Станіслава Понятовського, був посланий у південні райони Правобережної України, де спалахнула епідемія чуми. Про цю мандрівку й боротьбу з епідемією він розповів у книзі "Подорож із Варшави на Україну в 1780 і 1781 рр.", яка була видана майже через чверть століття, у 1804 р. (319). Вдруге Меллер подорожував по Україні 1787 р., коли він спустився по Дніпру від Чорнобиля до Херсона, побував на дніпровських порогах, в тих місцях, де ще недавно була Запорозька Січ, побачив її руїни. Про все це він розповів у книзі "Подорож із Волині до Херсона в 1787 р.", яка з'явилася друком раніше, у 1802 р., в рідному місті автора Гамбурзі (318).

Хоч Меллер мав досить ґрунтовну обізнаність з Україною і переклав німецькою мовою книгу Боплана, у своїх подорожніх нотатках, як слушно вже зазначав Д. Дорошенко, він не виявляв інтересу ні до її історії, ні до сучасного суспільно-політичного стану (817, с. 28). Широта погляду на життя України йому чужа, його описам притаманний суто емпіричний підхід, вузька фактографічність, чим вони, слід сказати, по-своєму цікаві — точними фіксаціями певних життєвих моментів і подробиць на побутовому рівні. Як лікар, Меллер цікавився станом медицини й санітарної справи, виявляв також активний інтерес до економіки й торгівлі міст та районів, через які проїжджав, меншою мірою — до соціальних відносин та діяльності адміністрації. Поряд з тим у його книгах мандрів розсіяні етнографічні відомості й замальовки побуту й звичаїв українських селян, зокрема весільного обряду, куті, святкування Великодня тощо. Описується в першій книзі подорожей також селянська хата на Поділлі й ведення селянського господарства (319, с. 83-84). Наявні у Меллера й певні прояви інтересу до української мови, в тій же книзі наводяться "проби місцевого діалекту", тобто добірки українських слів (там само, с. 68).

В другій книзі мандрів Меллера найбільший інтерес становлять епізоди, що стосуються запорожців та недавно зруйнованої Запорозької Січі. Як зазначалося, автор побував у тих місцях і там само зустрів свого колеґу й земляка, доктора Шіка, який раніше одного часу був прийнятий у військове товариство запорожців. Шік показав йому документ про цю належність, підписаний Петром Калнишевським, останнім кошовим Запорожжя. З уст Шіка автор цих подорожніх нотаток дізнався про історію запорожців та про їхню сумну долю після зруйнування Січі. Зокрема, тут говориться про те, що під час її розгрому російськими військами була розграбована скарбниця запорожців, чотириста тисяч карбованців. Шік передав також Меллеру "Пісню-скаргу запорожців про втрату їхньої свободи" ("Klagelied der Zaporoger wegen Verlust ihzer Freiheit"), її запис автор книги навів в українському оригіналі німецькою абеткою і в перекладі на німецьку мову (там само, с. 60-61).

У 1784 р. по Лівобережній Україні й Запорожжю подорожував невідомий автор, книга якого вийшла 1798 р. в німецькому перекладі під назвою "Подорож південною частиною Росії" (363). Із вступного слова перекладача дізнаємося, що її автор — французький аристократ, "відомий філософ і друг людства", еміґрант з часу французької революції, що він мав зв'язки з правлячими колами Росії і подорожував по її південній частині з відома Катерини II, яка зобов'язала адміністрацію сприяти цій подорожі. Цю книгу нам не вдалося розшукати, і матеріали з неї наводимо за вже цитованою працею Д. Дорошенка (817). Вона містить спеціальний розділ про Україну, в якому описуються головним чином природа краю і люди. Узагальнюючи цей опис, невідомий автор говорить: "Україна або Малоросія, через яку протікає Дніпро, є кращою провінцією Росії і одним з найдогідніших у Європі країв... Її жителі люди підлеглі, але не раби, як у Росії (мається на увазі селяни-кріпаки. — Д. Н.). Це козаки, народність, яка заселяє південні області Росії, їхня мова й релігія збігаються з мовою і релігією росіян, але їхній життєвий уклад має воєнний нахил... Вони поділяються на дві головні вітки, козаків малоросійських і слобідських; з першими пов'язані запорожці, яких в Польщі називають гайдамаками" (цит. за: 817, с. 29-30). В книзі описується Дніпро та дніпровські пороги і розповідається про зруйнування Запорозької Січі зі слів російського генерала Язикова, який брав участь у цій акції. Завершується розповідь цікавим повідомленням про те, що "ці козаки, передані, як сповіщають газети, Росією цісарю, хочуть поселитися в Угорщині, де такі люди дуже потрібні" (там само, с. 23).

Тут ідеться про переселення частини запорожців у межі Австрійської імперії, в Банат на турецькому кордоні, про що дізнаємося також з інших західноєвропейських джерел. Докладніше про це переселення запорожців у Банат 1785 р., з тим, щоб вони захищали від турків прикордонні області Австрійської імперії, розповідається в анонімній статті "Запорозькі козаки", вміщеній у "Віденському кишеньковому календарі для потреб і розваги на 1788 рік". Вона докладно аналізується в спеціальній розвідці В. Щурата, де наводиться і її текст (759). У ній дається інформація про запорожців і Січ, про її устрій та звичаї і про її зруйнування російськими військами 1775 р. Як слушно спостеріг В. Щурат, стаття витримана в офіційно-імперському дусі, але точність викладу матеріалу наводить на думку, що її автором був українець; за небезпідставним припущенням дослідника, ним був Г. І. Полетика, у той час російський посол в австрійській столиці. Поряд з тим Щурат зауважив, що ця стаття послужила джерелом для брошури Гендловика "Докладний і правдивий опис запорозьких козаків", яка з'явилася наступного 1789 року (241).

Написана вона була з приводу поселення запорожців у Банаті за бажанням австрійського імператора Йосифа II, на що автор і вказує у вступному слові. Однак не тільки це, каже він далі, спонукало його взятися за перо, а й те, що про козаків багато говорять і пишуть у газетах при бракові достатніх і достовірних відомостей про них, і його публікація мала якоюсь мірою заповнити цю прогалину. Справді, в брошурі Гендловика чимало достовірних відомостей про запорожців, але переважно етнографічного, а не історичного характеру. Детально і зі знанням справи описані в ній житла (курені) й звичаї запорожців, їхній одяг і озброєння аж до дрібниць — як вони носять шаблю, де ховають кисет та люльку і т. п. Разом з тим у брошурі слушно говориться, що запорозьке козацтво постало десь на початку XVI ст., що складалося воно з "малоросіян", — скіфсько-сарматські версії походження козаків, які в той час набули поширення в Західній Європі, не торкнулися автора брошури.

Отже, це публікація радше етнографічного, ніж історичного змісту. У Гендловика навіть виходило так, що "виокремлення" запорожців серед українського народу було наслідком своєрідності їхнього побуту і звичаїв (там само, с. 9). Очевидно, з історією українського козацтва він був обізнаний слабко, принаймні в його брошурі нічого не говориться про багатовікову боротьбу козаків проти польсько-шляхетської експансії. Увагу автора привертають недавні події, він розповідає про поступову ліквідацію царським урядом запорозького козацтва і про заселення козацьких земель колоністами. Як на причину такої політики, він вказує на те, що запорозькі козаки своїми діями завдавали російському уряду багато ускладнень і неспокою.

Хоч в останній третині XVIII ст. на Заході в значній кількості з'являлися "книги мандрів" та інші твори "літератури факту" про Україну, на перший план у тогочасній західноєвропейській україніці, як уже зазначалося, висувається історіографія. До того ж вона на цьому етапі позначена цікавими рисами й тенденціями. Саме в цей час, коли відбувалося назрівання, а далі вибух Великої французької революції, в просвітницькій історіографії остаточно складається вже згадувана концепція минулого України як драматичної і повчальної історії мирного й працелюбного народу, котрий зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій і впродовж століть у нерівній боротьбі виборював свободу. Неважко помітити, що ця концепція перебуває в органічному внутрішньому зв'язку з просвітницькою ідеологією, зокрема з характерними постулатами її філософії історії і, за всіх специфічних моментів, є її закономірним породженням.

На даному етапі спостерігається також звернення до української історіографії XVIII ст. та документів історії України, їх перекладання та публікації західноєвропейськими мовами, а також їх використання західними істориками. Це, безперечно, сприяло більш ґрунтовному й адекватному пізнанню української історії на Заході, істотно розширювало його джерельну базу. Разом з тим із "козацьких літописів" перекочовували в тогочасну західну історіографію деякі відомості леґендарного характеру й фантастичні гіпотези походження "козацького народу".

У 30-х рр. XVIII ст. на Україні було складене "Краткое описание Малороссии", яке містить огляд подій української історії з 1340 по 1734 р., з докладною розповіддю про добу Хмельницького. Головним джерелом для нього послужив літопис Г. Грабянки, із якого невідомий укладач відібрав усе істотне й передав у скороченому викладі, більш цільному й стрункому. За свідченням М. Маркевича, гетьман Розумовський наказав зробити копію "Короткого опису Малоросії", а його ориґінал передав у петербурзьку Академію наук (613, V, с. 93). Цей в основі своїй компілятивний твір мав великий успіх на Україні, розповсюдився в численних списках і в свою чергу став джерелом для появи інших творів такого ж характеру. Так, дещо пізніше на його основі був створений "Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким". Є дві редакції цього літопису, обидві вони в першій половині переписують "Короткий опис Малоросії", виклад подій з 1506 по 1662 р., далі ж ідуть різними шляхами: перша — шляхом скороченого опису подальших подій, друга — шляхом його розширення, введення подробиць і не згаданих у "Короткому описі..." подій, а то й цілих оповідань; як довів В. Антонович, автором другої редакції був Я. Лизогуб (618, с. 80). В 1774 р. В. Рубан видав у Петербурзі "Краткую летопись Малыя России...", в якій описані події української історії з 1506 по 1776 р. Зіставлення показує, що це, власне, виправлений список "Короткого опису Малоросії" зі змінами в мові й стилі; твір був виданий відомим політичним діячем О. Безбородьком і доповнений хронікою подій від 1734 по 1776 р.

Ця пам'ятка під назвою "Короткі географічні, політичні й історичні відомості про Малоросію" була перекладена німецькою мовою X. Газе й видана в Петербурзі 1773 року; через два роки вона була передрукована в ж. "Magazin fur neue Historie und Geographie", який видавався в Галле (т. 9, с. 415-562), а також вийшла окремою книгою (372). Цим був покладений початок входження пам'яток української історіографії XVIII ст. в західноєвропейську історичну літературу. Далі переклади "Короткого опису Малоросії" і похідних від неї творів будуть не раз з'являтися, а ще частіше використовуватися в ряді німецьких і французьких видань останньої третини XVIII й початку XIX ст.

Це, зокрема, стосується великого нарису "Історія козаків з обох берегів Бористена..." Н. Леклерка, включеного в другий том його "Історії давньої Росії" (285). Ґрунтується цей нарис на "Короткому описі Малоросії", складеному за літописом Грабянки. У 1759-62 рр. Леклерк служив домашнім лікарем у гетьмана Розумовського і від нього одержав рукопис згаданого "Короткого опису" та інші матеріали з історії України. На це він сам вказує у передмові до другого тому своєї "Історії давньої Росії": "Я приїздив із Москви на Україну з гетьманом козаків та його родиною. Це тут, в цій чарівній провінції, одній із найродючіших на землі, і серед самих козаків, я зібрав багато цікавих фактів, і передусім ті, що наведені в "Історії козаків" (там само, II, с. 14).

Слід сказати, що нарис Леклерка витриманий у тоні, співчутливому до України й козацтва, і цим автор "Історії давньої Росії" теж викликав роздратування Катерини II, яка назвала його "негідником" і доручила генералу І. Болтіну "належним чином" відповісти йому. Той це і зробив в "Примечаниях на "Историю древния и нынешния России" г. Леклерка" (1788 р.), в яких, зокрема, звинувачував свого опонента у спотвореннях історії козацтва, передусім його походження. Насправді ж ніяких навмисних спотворень у Леклерка не було, річ тут у тім, що він некритично йшов за українськими джерелами, зокрема за тим же "Коротким описом Малоросії", де знайшла вираження відома концепція "хазарського походження" козаків.

У своєму нарисі Леклерк виходив з певних засад і принципів просвітницької історіографії, які на той час стали ледве не загальноприйнятими. Основним завданням історика він вважав змалювання побуту і звичаїв, законів і правління народів у їхньому історичному розвитку. Полемізуючи з Монтеск'є, який у своєму "Дусі законів" визначальну роль у формуванні суспільно-політичного ладу різних народів відводив клімату країни, Леклерк декларує у вступі до своєї книги, що на людину й суспільство в однаковій мірі діють фактори фізичні, моральні й політичні, і необхідно брати до уваги весь їхній комплекс, їхню комплексну дію. Але тут же він проголошує типово просвітницьку тезу: "Судьби держав залежать від прогресу людських знань", яка була, власне, основоположним постулатом просвітницької філософії історії. Виступаючи прихильником "освіченої монархії", Леклерк разом з тим із кон'юнктурних міркувань видавав за таку монархію Людовіка XVI.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка