Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка36/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   43

Розділи з книги Гаммерсдорфера, присвячені історії, способу життя та звичаям козаків, вже після смерті автора, У 1812 р., були перевидані під назвою "Козаки, разом з деякими відомостями про їхній устрій і звичаї" (239). Це перевидання пов'язане з хвилею загострення інтересу до козаків та їхньої історії, яка прокотилася по Західній Європі, головним чином по Франції й Німеччині, у зв'язку з наполеонівськими війнами.

Ґрунтовністю відзначається просторий нарис "Про козаків" пастора А. В. Гупеля, опублікований 1790 р. в збірнику "Nordische Miscellanea", що видавався в Ризі (256, с. 172-245). Цей нарис був продовжений "Поглядом на історію малоросійських козаків, із "Анналів" Шерера", вміщеному в тому ж збірнику (там само, с. 246-294). За визнанням автора у вступному слові до нарису, інтерес до козаків зародився у нього ще під час Семирічної війни (1756-1763), коли вони діяли на території Німеччини в складі російської армії і разом з нею вступили в Берлін. Дійсно, в Семирічній війні брали участь українські козацькі полки, зокрема Київський, Ніжинський, Чернігівський і Чугуївський. Відтоді, каже Гупель, він і почав збирати відомості про козаків як писемні, так і усні. Його нарис має солідну джерельну базу, яка складається головним чином з німецьких і французьких видань XVIII ст. (Г. Ф. Міллер, А. Ф. Бюшінґ, К. Г. Манштайн, Ж. Б. Шерер та інші). Поряд з ними важливим джерелом інформації послужили для Гупеля розповіді "російських генералів і офіцерів німецького походження", які воювали разом з козаками або й побували в їхній країні (там само, с. 5).

Вважаючи, що давня історія українських козаків уже докладно описана його попередниками, Гупель переповідає її стисло, спираючись передусім на праці Г. Ф. Міллера. Втім, обізнаний він з нею досить широко, відомий йому і такий факт, як участь запорожців у Тридцятилітній війні, на першому її етапі (там само, с. 26). Найбільше уваги він приділив історії козаків десь із середини ХУШ ст. та описові Запорозької Січі, яка у нього теж викликала значний інтерес. Хоч цей опис не ніс нічого принципово нового, засновується він на джерелах, які вище аналізувалися, але треба відзначити його ґрунтовність і різнобічність (там само, с. 216-226). Йдеться в ньому про демократичний устрій Запорозької козацької республіки, діючі в ній закони й принцими громадського життя, про побут і звичаї запорожців, про їхню військову організацію, ведення війни на суші й на морі.

На відміну від багатьох західних авторів, які назву "козаки" поширювали на весь український народ і, власне, ідентифікували їх, Гупель слушно вказував, що "країну населяють не одні козаки, а люди п'яти різних станів або класів" (там само, с. 178). Визначаючи кожен із цих "станів або класів", він пише про козаків: "Будучи здавна військовим станом, козаки давно вже стали найважливішим і чільним класом серед населення України" (там само, с. 182). Оскільки ж за способом життя і звичаями вони відрізняються від інших станів на Україні, то це, на думку автора, й створило ґрунт для того, щоб іноземці вважали їх окремим народом. Відмічається в нарисі й те, що останнім часом, тобто за правління Катерини II, козаки втратили своє колишнє становище на Україні. Найчисленніший же стан українського суспільства — селяни, які раніше, до указу імператриці 1783 року "були вільні не тільки від військової служби, а й від кріпацтва" (там само, с. 184-185).

В нарисі Гупеля знаходимо спробу характеристики української мови, але зроблена вона без належної обізнаності в предметі, на основі загальної інформації з різних джерел. Автор вважає, що "мова українців є тією ж російською мовою, але нечистою, зіпсутою, що робить її діалектом, наближеним до польської мови" (там само, с. 188). Він відхиляє думку Й. Г. Ґеоргі, який вбачав у ній діалект польської мови, і пристає до думки А. Л. Шлецера, котрий у своїй "Загальній історії Півночі" твердив, що українці говорять слов'янською мовою, яка є сумішшю різних мов (там само, с. 325). Більш слушним є зауваження Гупеля про необхідність розрізняти ділову мову канцелярій та стиль козацьких хронік, де багато полонізмів, і розмовну мову козаків, від них вільну, але в ній, гадає автор, немало татарських і турецьких слів. Як ілюстрація, наводиться в нарисі порівняльна таблиця приблизно півсотні німецьких, російських і українських слів (там само, с. 189-191), однак деякі українські слова подаються в ній неправильно, піддаються полонізації (напр.: Berg-gora-gura; Jahr-god-rok тощо).

Щодо доповнення до нарису Гупеля "Погляд на історію малоросійських козаків", то це не що інше, як скорочений переклад "Abrege de l'Histoire des Hetmans des Cosaques ..." із другого тому "Анналів Малоросії" Шерера, котрий, як вже говорилося, був перекладом "Летописца краткого...", складеного на основі "Краткого описания Малороссии". Це ще одне підтвердження того, якого значного поширення на Заході в останній третині XVIII ст. набула ця пам'ятка української історіографії, скомпільована з літопису Грабянки.

Там же, в Ризі 1797 р. вийшов "Історико-статистичний опис Російської імперії наприкінці XVIII ст." Ґ. Шторха, який слід віднести до ґрунтовних наукових праць на цей предмет, що з'явилися в той час західноєвропейськими мовами. Перший том видання містить стислі, але змістовні розділи про Україну та запорозьких козаків, засновані на вивірених відомостях. Це стосується також викладу історії українського козацтва й опису його становища в другій половині XVIII ст. Цікаві зауваження Шторха про непоборний нахил українського козацтва до створення державності, незалежної від царського уряду (393, с. 84-85). Але зруйнування Запорозької Січі автор опису пояснює тим, що Катерина II не могла далі миритися з грабіжництвом запорожців, занедбаністю господарства на багатих землях, які їм належали, і їхньою безшлюбністю.

Вершиною західноєвропейської україніки XVIII ст. в галузі історіографії є, безперечно, книга Й. X. Енгеля "Історія України та українських козаків", що вийшла 1796 року (205). Трансільванський німець за походженням, Й. X. Енґель (1770-1814) був учнем Шлецера у Ґетгінґенському університеті, де під його керівництвом здобув ґрунтовні знання з історії України та Росії, зокрема, з її джерельної бази. У 1790 р. він видав латинською мовою дисертацію "Роздум про військові республіки, або порівняння лакедемонян, крітян і козаків", де важливе місце відведено українському козацтву (204). Другою його працею про минуле України була "Історія Галича і Володимира", де в центрі історія Галицько-Волинського князівства, яка вперше була видана двома томами у 1792-1793 рр. (206). Обидві ці книги, власне, були підходами до основної праці Енґеля з історії України, виконаної у 1793-1795 рр.

Цю працю Енґеля з повним правом можна назвати першим масштабним і систематизованим викладом історії України від давніх часів до кінця XVIII ст., близьким до того типу історіографії, що витворився у XIX ст. Заснована вона на численних українських, російських, польських і західноєвропейських джерелах, причому важливо наголосити, що авторові, який пройшов наукову школу Шлецера, притаманний науковий підхід до цих джерел, їх зіставлення та критичний аналіз. І небезпідставно М. С. Грушевський характеризував книгу Енґеля як першу наукову працю з історії України, котра за своєю методологією близька до вимог сучасної історичної науки (504, II, с. 280).

Книга відкривається вступом, у якому автор обґрунтовує необхідність вивчення історії України із загальноєвропейської точки зору, подає огляд її джерел і короткий географічний опис краю. Особливо цікаве обґрунтування, де Енґель формулює свої завдання та свої підходи до історії України, з яких вимальовується концепція його книги. Тут він визначає шість основних "потреб" (Nutzen) вивчення української історії, виходячи, сказати б, з інтересів європейського загалу.

Перша з них полягає в тому, що історія України є важливим складником історії східних слов'ян і водночас всієї історії європейської Півночі. Друга потреба або стимул зумовлюється тим, що Україна, багатий від природи край, яка за розмірами дорівнює королівству, на протязі віків "була бар'єром між культивованою Європою і дикою Азією, воротами, через які вривалися в Європу азіатські орди" (205, с. 2). Третій стимул інтересу: як підпали козаки під владу Росії, як вдалося останній "скорити тих, хто ще недавно викликав страх у турків, татар і поляків?" (там само). Ця проблема посилено цікавила Енґеля ще й тому, що в приєднанні України до Росії він вбачав найважливіший фактор зростання російської могутності (там само, с. 7). Четверта потреба в тому, що історія козаків впливала й на історію інших сусідніх країн, зокрема Польщі, Швеції і Трансільванії, і без її вивчення не можна належним чином зрозуміти ні піднесення й падіння Речі Посполитої, ні деяких важливих подій шведської історії. Цікава п'ята потреба: "Історія козаків повчальна з політичної точки зору (politisch lehrreich), особливо для нашого часу, коли так гостро стоїть питання, якими шляхами має відбуватися суспільно-політичний розвиток народів" (там само, с. 3). Можливі, на думку історика, два шляхи": або насильницьке тиранічне правління народами, або довіра до "природного розвитку", слідування "духові часу" й проведення необхідних реформ відповідно до його вимог. Тут Енґель, сучасник Великої французької революції, виступає проти "крайніх партій" — як монархістів, так і якобінців, висловлюючись за програму поміркованого Просвітництва. Історія козаків, говорить він далі, дає повчальний приклад того, до яких згубних наслідків приводить перший спосіб правління: грубе насильство, до якого вдалася польська шляхта на Україні, викликало ґрандіозний вибух, який "підірвав могутність держави і сприяв повному знищенню Польщі в останній час" (там само). І заключна, шоста з потреб: "Історія козаків цікава сама по собі. Енерґія цілого народу, як і окремих особистостей, котра нас захоплює у греків і римлян, повторилася тут на полях битв під Бєлгородом, Корсунем та Збаражем і в героїчних діяннях Хмельницького і Мазепи. І треба володіти пером як той, хто так майстерно й повчально описав відпадіння Нідерландів, щоб усе це передати" (там само, с. 4). Тут маються на увазі Шіллер та його історичний твір "Історія відпадіння Нідерландів", який вийшов незадовго пред тим, у 1788 р.

Далі у вступі йде огляд використаних джерел, який багато що промовляє про твір Енгеля. На перше місце він ставить "рукописні аннали козаків", тобто козацькі літописи чи, точніше, їхні скорочені виклади. Це рукописний "Летописец краткий...", копію якого Шлецер одержав у Петербурзі від гетьмана Розумовського й привіз у Ґеттінґен, де надав змогу учневі вивчити цю історичну пам'ятку. У розпорядженні Енґеля був і німецький переклад другого видання нарису В. Рубана "Краткие политические и исторические сведения о Малой России"; його німецький переклад спершу з'явився у IX томі "Magazin fur neue Historie und Geographie" Бюшінґа, а згодом у характеризованому збірнику Шторха. Само собою, користувався він і "Анналами Малоросії" Шерера, зокрема зібраними в їхньому другому томі матеріалами з історії України. До цінних джерел Енґель відніс "Sammlung Ryssischen Geschichte", т. IV, а в ньому виділив працю Г. Міллера "Про походження козаків". Широко використав він і "Опис України" Боплана, але не в ориґіналі (в огляді джерел вказані німецький, англійський і латинський переклади пам'ятки). Звертався Енґель і до інших західноєвропейських джерел, зокрема до книг Шевальє, Лінажа де Вос'єнна, Отевіля та інших. Вказані в огляді численні польські джерела як латинською, так і польською мовами, зокрема "Скіфсько-козацька війна" Пасторія, "Козацько-польські війни" Ґрондського, хроніки Гайденштайна, П'ясецького, Коховського та інші. З російських видань названі "История Петра Великого" Прокоповича і "Собрание российских указов", подароване бароном фон Ашем бібліотеці Ґеттінґенського університету. Загалом же для свого капітального твору Енґель зібрав і вивчив велику кількість джерел і праць, що й надало його викладу історії України наукової ґрунтовності.

Значної ваги Енґель теж надавав описові географії України, вважаючи слідом за Монтеск'є та іншими просвітниками, що характер народу та його історія пов'язані з природними умовами його життя і значною мірою зумовлюються ними. Тут же він пробує окреслити національний характер українців і зазначає, що щедрість української природи й нестабільність життєвих умов "витворили мужній, заповзятливий, життєрадісний до безтурботності і водночас прямий і простодушний народ" (там само, с. 16).

Завершується вступ обширним витягом із "Анналів Малоросії" Шерера, в якому сформульована концепція історії України як наполегливих визвольних змагань мирного й трудолюбного народу, що зазнав поневолення з боку сусідніх феодальних монархій. Ця просвітницька концепція в основному поділяється автором "Історії України й українських козаків", що засвідчується всім змістом книги.

Історію України Енґель починає з післямонгольського періоду; що ж до періодів Київської Русі й татаро-монгольської навали, то він вважає їх "загальноруською історією". Втім, ці періоди української історії докладно ним висвітлюються в попередній його праці про Галицько-Волинське князівство, яка була прикладена до "Історії України й українських козаків". Як і в інших творах тогочасної історіографії, і українських, і іноземних, історія України в книзі Енґеля — історія "козакоцентрична", з появою козацтва вона фактично ідентифікується з історією козаків. В основу її періодизації покладено державно-політичний принцип. Енґель поділяє історію України на три періоди, а кожен з них у свою чергу ділиться на два підперіоди. Перший період — це "Україна під Литвою, з 1320 р. по 1569 р.", тобто від битви на Ірпені, в якій литовський князь

Ґедимін розбив київського князя й захопив Київ, до Люблінської унії, за якою всі українські землі перейшли до польської корони. Характерно, що цей період автор ділить на такі підперіоди: "До появи назви козаків з 1320 по 1516 р.", коли ще не було козацьких гетьманів, і "Після появи назви козаків, з 1516 по 1569 р.", коли заявили про себе "козацькі правителі", тобто гетьмани.

У зв'язку з цим необхідно сказати, що в своїй періодизації Енґель дотримується принципу, виробленого ще середньовічними хроністами й не подоланого остаточно просвітницькою історіографією, за яким в основу хронометрії минулого кладеться правління монархів та інших правителів. Якщо до 1516 р. за такий хронологічний стрижень в книзі Енґеля служить правління великих литовських князів, то після 1516 р. ним стає правління козацьких гетьманів.

Другий період української історії у Енґеля — "Україна під Польщею, з 1569 по 1654 р.", а поділяється він на такі не менш цікаво визначені підперіоди: 1. "Козаки як ангели-охоронці Польщі (als Schutzengel von Polen), з 1569 по 1592 р.", коли вони, організовані у сильне військо, захищали Польське королівство від мусульманських сусідів і росіян. 2. "Козаки як бич Польщі, з 1592 по 1654 р.", коли вони спершу внаслідок релігійних утисків, а далі й політичного гноблення стали непримиренними ворогами поляків. "На цей проміжний період, — пише Енґель, — припадає діяльність Богдана Хмельницького, месника за свій народ і його віру, який врешті-решт віддався в руки росіян" (там само, с. 20).

Третій період — "Україна, поділена між Росією і Польщею, але більшість козаків перебуває під верховним російським правлінням, з 1654 р. до недавнього часу". Цей період автор теж розбиває на два підперіоди, причому перший підперіод (1654-1730) визначається за поділом козаків на українських і запорозьких (за Андрусівською угодою Росія і Польща визнали автономію Запорожжя) і їхнім "возз'єднанням" за гетьманства Данила Апостола у 1730 р. Центральною постаттю цього підперіоду української історії виступає у Енґеля гетьман Мазепа. Другий підперіод доводиться істориком до часу написання його твору, центральні події цього проміжку — повна ліквідація державності України й зруйнування Січі.

Ранній період історії України Енґель висвітлює, звертаючись насамперед до "Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі" М. Стрийковського, котру оцінює дуже високо, як "зразкові для литовської історії класичні аннали" (там само, с. 21). В цій частині його твору значне місце відведене діянням литовських князів, їхнім війнам з Тевтонським орденом, з татарами, поляками й московитами, а також їхнім міжусобицям. Описуючи напади татар на Україну й Польщу, автор спирається на латиномовний трактат Михалона Литвина "Про звичаї татар, литовців і московитів", виданий на Заході, і на розділ про татар в "Описі України" Боплана. Слушно вказується в книзі, що саме як самозахист народу від цих нападів і виникла "вільнолюбна українська міліція, названа козаками" (там само, с. 37); її виникнення Енґель відносить до рубежу XV-XVI ст., а точніше до періоду з 1471 по 1529 р. З цього моменту центр уваги історика переміщується на козацтво, на процес його становлення й перетворення у вирішальну військово-політичну силу на Україні, на його війни з турками, татарами і шляхетською Польщею, а далі на його стан у Російській імперії і його роль в суспільно-політичному житті України, зокрема на його боротьбу за збереження національної державності.

Як і для інших істориків того часу, для Енґеля теж неабиякий інтерес становила проблема походження козаків і пов'язана з нею етимологія їхнього найменування, її з'ясуванню відведено окремий розділ, у якому автор дає критичний огляд різних концепцій і гіпотез від П'ясецького і Ґваніна (Ґваньїні) до Міллера і Деґіня. Його не спокусили версії скіфсько-сарматського, хазарського чи кипчацького походження козаків, і він прийшов до слушного висновку, що козацтво було наслідком масової втечі українських селян на небезпечні, зате вільні землі в Придніпров'ї, де над ними не було ні панів, ні влади, ні кріпосного рабства (там само, с. 43). Цікаво зазначити, що цей процес Енґель пов'язує із загостренням антифеодальної боротьби на Україні, з селянськими повстаннями у XV ст., зокрема з повстанням Мухи на Покутті (там само, с. 44). Втікачі у Придніпров'ї прийняли запозичене татарське слово "козаки", яким називали вільні військові загони, що діяли на свій розсуд і утримувалися за рахунок військової здобичі. Відзначається ґрунтовністю розповідь Енґеля про козацькі війни з турками й татарами, оперта на широке коло різнорідних джерел — українських, польських і західноєвропейських. Як у цих війнах, так і загалом в історії козацтва автор виділяє Сагайдачного, якому відводить окремий розділ під назвою "Життя і діяння уславленого гетьмана Петра Сагайдачного. 1610-1621" (там само, с. 112 і далі).

Чітко фіксується Енґелем зміна ситуації на Україні наприкінці XVI ст.: внаслідок посилення релігійних утисків і соціального гніту "козаки, які дотепер воювали лише з магометанами, повернули зброю проти Польщі, і сталося так, що майже вся Україна стала на їхній бік" (там само, с. 94). Починаючи з цього моменту, стає особливо відчутною близькість Енґеля до тієї просвітницької концепції історії України, яка перед тим цілком визначене вираження знайшла в "Анналах Малоросії" Шерера. Водночас наголошується повчальний сенс української історії, про який уже йшлося вище, його дотичність до суспільно-політичної актуальності сучасної Європи. А полягає він у тому, що українська історія "підтверджує велике вчення: не може бути стабільною і довговічною держава, яка не визнає прав людей усіх класів і їхньої рівності перед законом" (там само, с. 43). Іншими словами, у Енґеля проявляється тенденція витлумачення процесів чи подій історії України XVI-XVIII ст. і в плані підтвердження ідей Просвітництва та Французької революції кінця XVIII ст. Звідси його загальне апологетичне ставлення до "козацьких війн з Польщею" як боротьби пригнобленого народу за національне й соціальне визволення (хоч жорстокість цієї війни, розправи повсталих з гнобителями не знаходять у нього схвалення).

Такої ж лінії автор дотримується і у висвітленні третього періоду історії України, де особлива увага приділяється її становищу в складі Російської імперії, боротьбі козаків за збереження її автономії. Надаючи великого значення приєднанню України до Росії як фактору зростання російської могутності, Енґель разом з тим не закривав очі на сумні наслідки цієї історичної акції для України. Він також наводить у своїй книзі пункти угоди Богдана Хмельницького з царем Олексієм, зауважуючи, що Україна прийняла протекцію Москви на правах найширшої автономії. Але царський уряд не збирався виконувати цієї угоди, його політика на Україні неухильно спрямовувалася на обмеження і повну ліквідацію "козацької автономії"; до цієї політики Енґель виявляє недвозначно неґативне ставлення. Її висвітлення ґрунтується на багатій джерельній базі, автор наводить численні документи, зокрема царські укази й закони щодо України, аж до указів Катерини II про закріпачення українського селянства і зруйнування Запорозької Січі.

Загалом же Енґель виявив у своїй книзі безперечну симпатію до українського народу, який протягом століть виборював собі свободу, і особливо до козаків, які вийшли з селянської маси і витворили свою державність, республіку з дійсно демократичними структурами: народними зборами, виборним гетьманом, старшинами тощо. Більше того, як слушно спостеріг Б. Крупницький, "оці форми українсько-козацької державності стають головною проблемою його історії України. Таке вже він бере на себе завдання — боронити свободолюбний український народ і його свободолюбні демократичні інституції; він рішуче відкидає претензії й зазіхання Польщі та Москви на Україну, що прагне свободи" (583, с. 163).

Книга Енґеля була першим повним і систематизованим викладом історії України, близьким за своїми засадами до історіографії XIX ст. Завдяки цим якостям їй належить важливе місце і в розвитку української історіографії, на що вже не раз звертали увагу історики України. Так, Д. Бантиш-Каменський писав у вступі до своєї "Истории Малой России", що це "дуже цікава книга, яка робить честь автору", і виражав захоплення його працездатністю те ерудицією (9, I, с. XIV). Високо оцінили твір Енґеля і його значення у вивченні історії України також М. Костомаров і М. Грушевський. У XIX ст. до нього часто зверталися і західноєвропейські, і українські та російські історики (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Костомаров, М. Карамзін, М. Устрялов та інші).

Подібні тенденції проявлялися і в інших західних істориків останньої третини XVIII ст., в тому числі у авторів праць із загальної і європейської історії. Це, зокрема, стосується відомих у той час німецьких істориків Д. Е. Ваґнера і Й. Шпіттлера. В їхніх працях не знайти послідовного висвітлення історії України, але з розрінених фраґментів, окремих спостережень і суджень видно, що обом їм були притаманні цілком визначені засади в підході до неї. Обох їх цікавило передусім козацтво, його визвольні боріння і його суспільний устрій, вироблені ним "конституційні принципи". З симпатією ставилися вони до боротьби козаків як з польським, так і з московським пануванням. Так, розповідаючи про Богдана Хмельницького, його боротьбу із шляхетською Польщею і приєднання до Росії, Ваґнер зауважує, що це не був вихід для України, що в цьому кроці йому довелося гірко розчаруватися і невдовзі шукати нових союзників і протекторів (422, XVI, ч. 8, с. 379). Як говорить один з українських дослідників, "у видатного історика кінця XVIII сг. Шпітглера знаходимо тільки деякі нотатки про історію України, хоч у нього була велика кількість матеріалів польського й західноєвропейського походження, в яких чимало цікавого й потрібного було й про Україну. Ворог російського "деспотизму" ("Die politische Freyheit ist jetaz im Russischen Reich nur noch bey den nomadischen Horden" — "Політична свобода в Російській імперії існує тільки в кочових ордах"), він виразно і зі співчуттям заступає "станову конструкцію" козаків у цілому й запорожців спеціально (з нагоди зруйнування Січі в 1775 р.)" (585, с. 848-849).

Після приєднання Галичини й частини Волині до Австрійської імперії внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) віденський уряд організовує вивчення "нової провінції", інспірує появу історичних праць про неї. Так в останні десятиліття XVIII ст. з'являються кілька книг з історії Галичини й Лодомерії (Волині), що виходять у різних містах Австрії й Німеччини. 1792 р. вийшла "Історія Галича й Володимира до 1772 р." Енґеля з "роз'ясненням і захистом австрійсько-угорського права на володіння цим королівством" (206), тобто землями колишнього Галицько-Волинського князівства. Мета цього видання полягала в доведенні того, що Польщею колись були узурповані права на це "королівство", що насправді воно мало належати угорській короні, і оскільки тепер австрійський імператор є й угорським королем, то йому й належить законне право володіти Галичиною і Лодомерією. Того ж 1792 р. у Відні вийшла ще одна книга на цю ж тему — "Давня й нова історія королівства Галичини й Лодомерії" Й. Гоппе й К. Бошньє (255). У 1788 р. опублікував свою "Історію королівства Галичини й Лодомерії" Л. А. Ґебгарді, історик-просвітник із ґеттінґенської групи, про яку йшлося вище (220). У 1804 р. він перевидав її, об'єднавши з "Історією великого герцогства Семигородського" (219), а через рік ще раз видав окремою книгою.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка