Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка37/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   43

Найзначніша подія останніх десятиліть XVIII ст. — це Велика французька революція, яка докорінно змінила становище в усій Європі, надала нового напряму всесвітньому суспільному розвиткові. Звідси принципове значення проблеми — Французька революція і Україна, — яку розглянемо тут у розрізі проблематики нашого дослідження. Зрозуміло, що нас передусім цікавить рецепція України та її історії в революційній Франції і те, як вона відбилася в тогочасних історико-літературних пам'ятках.

Французька революція урочисто проголосила, що всі нації народжуються вільними та рівними, і її обов'язок — надавати їм допомогу в здобутті свободи. Голоси про те, що необхідно допомогати іншим народам звільнитися від тиранії, почали лунати у Франції вже в перші місяці революції. Німецький історик Г. Зібель писав, що французькі революціонери вже в 1789 р. мріяли побачити прапор свободи на берегах Темзи, Дунаю, Ґанґу й Міссісіпі (цит. за: 519, с. 361). До того ж необхідність вести боротьбу не на життя, а на смерть з контрреволюційною коаліцією, в якій об'єдналися Англія і континентальні феодально-абсолютистські держави, штовхала Францію до активних дій в організації революційних і визвольних рухів по всій Європі. Тому у Франції "десь з літа 1792 р. пропаґанда допомоги іншим народам у їхній боротьбі проти гнобителів виходить далеко за рамки виступів окремих людей і перетворюється на державну політику" (там само, с. 368). Революційний Конвент ухвалює рішення вести війну проти всіх монархій під славнозвісним гаслом "мир хатам, війна палацам", звертається до інших народів з закликом повстати проти тиранів і виборювати свободу.

В цьому плані увагу в революційній Франції починає привертати й Україна. Коли висланий із Петербурга французький посол Жене прибув у Париж, Конвент доручив йому скласти меморіал про народи Російської імперії. В цьому меморіалі Жене говорить про Україну як про країну зі стійкими волелюбними традиціями і радить діяти тут у плані підготовки повстання проти царського уряду (461, с. 15-16). До комітету іноземних справ Конвенту входили Ж. Л. Карра й Буасі д'Анґль, які й раніше цікавилися Україною і зверталися до її історії, про що свідчить праця Карра "Історія Молдавії і Волощини", яка була спершу видана в Яссах 1777 р. й наступного року перевидана в Парижі (є також її німецький переклад) і нотатки Буасі д'Анґля із французької україніки XVI-XVII ст., які збереглися в його архіві (там само, с. 16). З ініціативи Карра й Буасі д'Анґля Конвент надіслав Паранд'єру, який займався справами революційної пропаґанди "в Польщі й східних країнах", інструкцію з розпорядженням "пильно стежити за настроями на Україні та подавати інформацію про українські справи" (там само, с. 17). Одночасно Лелеман, французький посол у Венеції, одержав інструкцію "придивитися, чи нема серед поляків українців, бо Польща і Україна мають поширювати гасла свободи по всій Півночі" (там само).

Говорячи про ставлення до України в революційній Франції, слід належним чином брати до уваги її відносини з царською імперією. Як відомо, Катерина II люто ненавиділа французьку революцію і брала найактивнішу участь в організації інтервенції проти неї. Вона мала всі підстави заявити про себе у 1791 р.: "Ніхто більше мене не бажає відновлення у Франції старого порядку і щоб Франція зайняла своє колишнє місце в Європі... Я зовсім не заперечую проти думки, що Росія стане рятівницею всіх" (519, с. 293). У свою чергу Французька республіка, небезпідставно вбачаючи в Росії потенціальне найсильнішого ворога (російська армія вважалася тоді першою силою в Європі), шукала на континенті і в самій "імперії царів" сили, які могли б стати її союзниками в боротьбі з царизмом. Такі сили Конвент вбачав у Польщі, в українському й донському козацтві й виношував плани організації там повстань і визволення всіх народів, поневолених царизмом, у тому числі й російського. Конвент мріяв про появу в Росії "нового Пугачева", про це, зокрема, йшлося в його інструкції французькому послу в Константинополі (461, с. 18-19).

Слід сказати, що появи "нового Пугачева" під впливом французької рволюції найбільше боялися Катерина II та панівні кола імперії, і в цьому одна з причин їхньої непогамовної зненависті до революції. За свідченням очевидців, на імператрицю гнітюче враження справила страта Людовіка XVI в Парижі, причому особливо її вразило те, що дата страти Людовіка XVI (21 січня 1793 р.) збіглася з датою страти Пугачова (21 січня 1775 р.). Цей збіг вона сприйняла як містичний знак попередження для неї самої. Секретар імператриці Храповицький зафіксував у своєму щоденнику, що в ці дні вона була дуже похмурою і їй ввижався Пугачов (519, с. 348).

Комітет громадського порятунку, створений у Франції під час якобінської диктатури, наголошував в інструкції своїм агентам у Східній Європі: "Щоб вести цю війну (з царською Росією. — Д. Н.), необхідно підтримувати Польщу, донських козаків і Україну". І далі в цій інструкції говорилося про українських козаків: "Цей войовничий, колись вільний народ поневолив цар Петро. Необхідно відродити у цього народу прагнення до свободи, щоб він міг скинути ярмо, під яким стогне, і щоб дерево свободи розквітло в Києві" (461, с. 20-21).

В революційному Парижі в III рік Республіки (за традиційним літочисленням — з 22 вересня 1794 по 22 вересня 1795 р.) з'явилася книга "Політичне дослідження про стан давньої і сучасної Польщі, приурочене до її останньої революції" (217). Автором цієї книги був Ж. Ф. Ґарран де Кулон, колишній прокурор комуни Парижа й член Конвента, відомий і тим, що він розробив законопроект про звільнення негрів від рабства у французьких колоніях. Трактат вийшов у світ після Термідоріанського перевороту, але написаний він був раніше, під час якобінської диктатури, на що автор вказує у вступному слові, де говориться, що твір є "наслідком вимушеного дозвілля автора, як і інших народних представників, під час жахливої тиранії", тобто диктатури Робесп'єра (там само, с. 5). Безпосереднім поштовхом до його написання послужила "остання революція в Польщі", тобто повстання під проводом Тадеуша Костюшко, яке спалахнуло в січні 1793 р. після другого поділу Речі Посполитої. Як відомо, це повстання і загалом польські справи завадили Катерині II кинути свої армії на Париж разом з військами всієї першої коаліції на придушення революції.

Великий розділ цього трактату відведено Україні та українському козацтву, в якому Ґарран вбачав одну з великих сил, що діяли в суспільно-політичному житті Речі Посполитої і відіграли значну роль у кризі та падінні шляхетської республіки. Для нас розділ "Про козаків України" становить особливий інтерес, бо він є поглядом на історію України та її тогочасний стан із табору Французької революції, так би мовити, зі стін Конвенту, і являє собою найбільш повне вираження їх сприймання та інтерпретації в революційній Франції.



Характерною особливістю твору Ґаррана є те, що в ньому апологетичне ставленя до повсталої Польщі поєднується з таким же апологетичним ставленням до українського козацтва та його багатовікової визвольної боротьби. А це означає, що у Ґаррана долається те протистояння двох підходів до історії України у її співвіднесеності з історією Речі Посполитої, шляхетської республіки, яке проходить крізь усю історіографію й політичну літературу французького (та й не тільки французького) Просвітництва. Активний діяч Французької революції, Ґарран добре розумів, що в шляхетській Польщі "крайня свобода панівного класу засновується на рабстві решти нації", а також поневолених країн, таких, як Україна (там само, с. 16). Його вища мета — загальне благо всіх класів, усього народу, і з цього погляду, характерного для Французької революції на вищому етапі її розвитку, він оцінює суспільно-політичний лад Речі Посполитої. "Стара Польща" ним рішуче засуджується, він вважає її державним утворенням скоріше азіатським, ніж європейським, і застерігає "польську революцію" від помилок минулого, закликає її до того, щоб вона домагалася "свободи для всіх", утверджувалася на цьому шляху (там само, с. 17-18).

Розділ "Про козаків України" Ґарран починає з констатації того, що в шляхетській державі простий народ зазнавав надміру тяжкого гноблення і не повставав лише тому, . що був доведений до крайньої рабської упослідженості. "Але в усіх країнах і в усі часи, — провадить далі автор, — знаходяться в народі люди, які вміють визволятися від гніту й карати тиранів. Саме такими людьми були козаки України, які жили на кордонах держави" (там само, с. 129). Власне, тут маємо формулу підходу Ґаррана до українського козацтва, визначається основний аспект трактування його історії в світлі ідеології Французької революції. Слід сказати, що це тлумачення позначене певною однобічністю, навіть моментом ідеалізації, але ж трактат Ґаррана, як і інші пам'ятки такого типу, цікавий не стільки своїм об'єктивно-історичним змістом, тобто фактами історії України та повнотою їх висвітлення, скільки якраз своєю "суб'єктивною" інтерпретацією, що виражає специфічні особливості сприймання України та її історії в революційній Франції.

Говорячи про виникнення козацтва, Ґарран слушно зазначає, що формувалося воно з селян, які втікали від феодального гніту на незаселені, небезпечні близькістю татар і турок землі в низов'ях Дніпра, Бугу, Дону та інших рік. Але тут же, віддаючи данину стійкій традиції тогочасної історіографії, він проголошує предками козаків хазар, посилаючись в цьому на Шерера (там само, с. 129-130). Та передусім козаки в очах Ґаррана де Кулона — це найзначніша антикріпосницька й антимонархічна сила на європейському Сході, за його визначенням — "активний фермент", який викликав бродіння в сусідніх феодальних імперіях і сприяв їх руйнуванню (там само, с. 134-135). Звідси, з козацьких земель, ці сили виходили сформованими, організованими у військо, здатне вести тривалі війни з феодальними монархіями, здійснювати як морські, так і сухопутні походи. Тут мається на увазі Запорозька Січ, яку Ґарран описує з великою симпатією, оцінюючи її суспільно-політичний лад ледве не як живе втілення "Суспільного договору" Руссо, який для радикальних партій Французької революції, зокрема для якобінців, мав зміст і значення соціально-політичної програми. Захоплюючись демократичним ладом Запорозької Січі, автор трактату твердить, що все життя в ній засновувалося на принципах "свободи, близької до природного стану", "справжньої рівності" й "найсердечнішого братерства" (там само, с. 132-133). Але ж свобода, рівність і братерство — це основоположні принципи Французької революції і ті надихаючі гасла, під якими вона відбувалася. У Ґаррана виходить так, що ці принципи імпліцитно, в специфічних формах, близьких до "природного стану", були закладені й діяли в устрої Запорозької Січі, цієї своєрідної "козацької республіки". Беручи матеріал про суспільний устрій і звичаї запорожців переважно з "Опису України" Боплана, Ґарран, як бачимо, радикально його перосмислював у дусі ідеології французької революції.

Друга половина розділу містить стислий виклад історії українського козацтва з середини XVI й до останньої третини XVIII ст. Слід сказати, що загальна концепція, якої дотримується автор, йде, зрештою, через посередництво Шерера і Леклерка, від українських козацьких літописів та їхніх обробок, зокрема від не раз уже згадуваного "Короткого опису Малоросії". Згідно з нею, козаки свого часу створили надійний заслін на південних кордонах Речі Посполитої, зробили їй цінні послуги, і за це отримали автономні права й привілеї. Це викликало заздрість у польських маґнатів і шляхти, які почали захоплювати козацькі землі, чинити всілякі утиски супроти козаків і закріпачувати селян. На це козаки й увесь український народ відповіли грізними повстаннями, які не вщухали протягом десятиліть і, зрештою, вилилися у велику визвольну війну під проводом Хмельницького. Це відома, поширена в той час модель української історії часів Козаччини, і найбільший інтерес тут становлять коментарі автора трактату, його загальна інтерпретація названих процесів і подій. Так, коментуючи "невдячність" польського уряду та шляхти до "козацького народу", він заявляє, що угода між двома народами взагалі не буває тривкою, якщо вона не засновується на їхньому спільному прагненні до свободи й загального блага. Визвольна війна середини XVII ст. під його пером набуває певної відповідності з уславленим гаслом французької революції "мир хатам, війна палацам". При цьому Ґарран де Кулон не забуває зазначити, що козаки, безжально розправляючись із гнобителями, разом з тим ставилися зі співчуттям і турботою до "мирних трудівників", котрі, як і раніше, знаходили приставок і захист на їхній землі.

Беззастережно засуджує Ґарран де Кулон політику російського уряду на Україні, яка зводилася до обмеження і ліквідації автономії та закріпачення вільного селянства. Відповідальність за цю політику він поклав на Петра I, хоч насправді то був курс, який з різною мірою активності й послідовності проводили всі російські царі. Закономірно, що він виправдовує дії гетьмана Мазепи, витлумачуючи їх як боротьбу проти царської тиранії за свободу й непідлеглість України. Як і Шерер свої "Аннали Малоросії", Ґарран де Кулон завершує розділ "Про козаків України" зруйнуванням Запорозької Січі російськими військами в 1775 р., яким, на його думку, завершується героїчний етап історії цієї країни й починається етап занепаду. "Після цього, — коментує він, — Україна все більше й більше впадає в стан дикого запустіння" (там само, с. 153). Однак Ґарран не побажав завершити виклад на такій сумній ноті і кидає далі промінь надії, говорячи, що "дух незалежності таємно бродить серед розсіяних козацьких орд" і що "можливо, вже недалекий час, коли, зібравшись під проводом нового Пугачева, вони змінять лице Росії..." (там само). Тут знаходять вираження ті сподівання на нову козацько-селянську революцію в царській імперії, які мали місце в революційній Франції.

Загалом же в трактаті Ґаррана де Кулона, написаному під час Французької революції, знайшли логічне завершення ті тенденції в інтерпретації української історії століть Козаччини, які розвивалися в західноєвропейському Просвітництві.

Наприкінці XVIII ст. на Заході також з'являються цікаві твори "літератури факту", частково чи повністю присвячені Україні. Так, у 1797 р. в Парижі вийшла книжка "Географічні й історичні нотатки про країни між Чорним і Каспійським морями", автор якої сховав своє ім'я під псевдонімом Баер (128). Небажання автора проставити на титулі своє ім'я видавець у зверненні до читачів пояснив тим, що він, відомий громадський і політичний діяч, член Законодавчих зборів, не хоче ставити книгу в залежність від політичної кон'юнктури у Франції. В основному присвячена вона Кавказові, але в третій її частині описується й Україна на основі щоденника подорожі автора по південній частині Російської імперії, здійсненої у 1784 р. Маршрут цієї подорожі проліг по Дніпру від Києва до Херсона, побував мандрівник і в Криму, за рік до того приєднаному до Росії. Подорожні нотатки Баера містять описи придніпровських і південних районів України, а також екскурси в її історію; однак вони плутані й поверхові і ніякого інтересу не становлять.

Найцікавіші сторінки цієї частини книги Баера — це досить точний і колоритний опис Києва, а також південних степових районів України. Якою ж постала панорама Києва останньої чверті XVIII ст. перед очима іноземного подорожнього? Місто, зазначає він, складається з кількох районів, які різняться між собою не лише за топографією, а й за соціальним складом і життєвим укладом. "Фортеця, що називається Печерськ (Petscherko), стоїть на досить крутій горі, до неї входять кілька складів, будинки губернатора й коменданта та уславлений монастир, який дав назву району ... Згаданий монастир чудовий і просторий, його храми високо зводяться над вежами, звідки відкривається величний вид на течію Дніпра" (там само, с. 3). Це військово-адміністративний центр Києва, який розмістився на території Києво-Печерської лаври після її сплюндрування військами Петра I у 1709 р. Про знамениті печери та їхні реліквії Баер розповідає стримано, не без вольтерівської іронічної посмішки над віруваннями, пов'язаними з мощами ченців: "Печери довгі, з нішами, в яких поховані померлі ченці; показують одного, який сам себе зарив у землю майже на півкорпуса. Довірливі душі вірять, що він з кожним роком глибше входить в землю, а коли зовсім сховається, то настане кінець світу" (там само).

Як фіксує далі Баер, новий Київ, той, що розбудовується на Печерську, — це, власне, передмістя з дерев'яних будинків біля фортеці (тобто біля Лаври); тут живе знать, тут стоїть нічим не примітний палац імператриці в сучасному стилі (petit batiment moderne peu remarquable). "Старий Київ унизу ділиться на дві частини залишками укріплень і нагадує велике село. Тут є досить великий монастир, найдавніший на Русі; в соборі, дуже схожому на собор св. Марка у Венеції та на всі давні грецькі храми, збереглося кілька старовинних мозаїк у поганому стані" (там само, с. 3-4). Як неважко здогадатися, йдеться тут про Софію Київську, яка на автора подорожніх нотаток не справила особливого враження. Преромантичні віяння його не торкнулися, інтерес і любов до старовини у нього ще не пробудились. Не викликав у Баера зацікавленості й Андріївський собор — "велика церква при спуску на Подол, дуже вишуканої архітектури, яка була побудована імператрицею Єлизаветою" (там само). Але тут, очевидно, справа в іншому, в неприйнятті стилю рококо, який людині, вихованій у класицистських традиціях, здавався надто вишуканим і манірним. Дещо докладніше описує автор Поділ, характеризуючи його як найбільш заселену частину міста, як його економічний і торговельний центр (там само, с. 4-6).

Край від Києва до Кременчука, розповідає далі Баер, дуже мальовничий і дуже родючий, досить гарно культивований, хоч і порівняно рідко заселений. Невеликі міста, що зустрічалися по дорозі, схожі на села і відрізняються від них передусім великою кількістю церков. Південніше від Кременчука край пустинний, його заселення розпочалося лише після завоювання Кримського ханства і вигнання турків з північних берегів Чорного моря. Але в цьому твердженні Баер помиляється: тут до згаданих подій існували козацькі поселення, що належали до Запорозької козацької республіки, розвивалося не тільки сільське господарство, а й ремесла. Найбільше вдався авторові опис напівпустинних степових просторів з рідкими поселеннями в долинах річок (там само, с. 9-10). Йдеться тут і про Запорозьку Січ, недавно зруйновану російськими військами, але нічого певного сказати про неї автор не може, задовольняючись плутаними відомостями й анекдотами, почутими від російських офіцерів.

До найцікавіших пам'яток тогочасної документальної літератури про Україну належать "Листи про Галичину" німецького прозаїка й драматурга Ф. фон Краттера (1758-1830), які 1786 року вийшли в двох томах у Ляйпціґу (271). Написані з чітко виражених просвітницьких позицій, ці листи цікаві не тільки багатим фактичним матеріалом, а й його висвітленням, характерним для руху Просвітництва. Вони не призначалися певному адресатові, автор вдався до епістолярної форми, широко вживаної у той час як у красному письменстві, так і в публіцистичній та науковій літературі. Можна сказати, що їхнім адресатом була вся німецька й австрійська освічена громадськість. В книзі описувався край, який недавно, за першим поділом Польщі (1772 р.), перейшов до Австрійської імперії, що загострювало зацікавленість ним. Побувавши в Галичині й ґрунтовно ознайомившись із нею, Краттер ставив на меті всебічно описати її стан, розповісти про різні сторони життя її суспільності. У зверненні до читачів, яким відкривається книга, він так формулював її завдання: "Я спробував описати внутрішній устрій краю, його закони, різні його стани, звичаї, характери, конфесії, своєрідні відносини між класами, всілякі зловживання, безчинства, глупоту, тиранію, гноблення й переслідування, описати як добре, красиве, гідне поваги, так і погане, зле й огидне, описати все таким, яким побачив у натурі" (там само, у вступі відсутня пагінація). Автор попереджає читачів, що в книзі багато сторінок, що справляють гнітюче враження, але знімає з себе відповідальність за них, перекладаючи її на надто безвідрадну дійсність Галичини. А точніше — на тривале польсько-шляхетське панування, яке призвело країну до такого стану.

Розпочинається книга розповіддю про прибуття Краттера до Львова, де його увагу передусім привернув щойно відкритий університет. Перші одинадцять листів (розділів) книги й присвячені Львівському університету, в них ідеться про його факультети, бібліотеку, професорський склад кафедр, статут, про його суспільно-освітні функції і завдання. Коли ж до цього додати, що кілька наступних листів відведено шкільній справі в Галичині, надзвичайно занедбаній, то стане очевидним, що автора в першу чергу цікавлять проблеми освіти. Це, характеризуючи його як типового просвітника, є для нього чимось природним і логічним. Адже просвітники тому так і називаються, що освіті вони надавали виняткового значення, боролися за її поширення в різних верствах суспільства, вбачали в ній головний засіб вирішення всіх суспільних проблем.

В очах Краттера нововідкритий університет у Львові — важливе освітнє вогнище у віддаленому занедбаному краї. Описуючи його, він обстоює просвітницькі ідеали, виступає проти засилля теології та обскурантизму, проти станового підходу до освіти, палко заперечує тим, хто виступає проти навчання в університетах молоді з третього стану. Він висловлює невдоволення з приводу того, що до керівництва університетом прийшли клерикали — перемишльський єпископ та декан теологічного факультету. Це для Краттера свідчення того, що університет "ще перебуває в дитячому віці". "Та й який з університетів Австрії вийшов з дитячого віку?" — тут же не без сарказму запитує він (там само, I, с. 10-11). Інформуючи про університетську бібліотеку, він з прикрістю констатує, що великою частиною вона складається з церковної літератури, і пропонує використати її для опалення університетських аудиторій ("щоб усі ці фанатичні теревені перетворилися на зігріваюче тепло"). Словом, автор "Листів про Галичину" демонструє типово просвітницьку вольтерівську позицію у ставленні до богословської і клерикальної літератури. Природна річ, що найціннішою частиною університетської бібліотеки він вважає твори просвітників, зокрема Вольтера і Руссо.

Домінування теології для Краттера — це неподолане середньовіччя, він закликає покінчити зі схоластикою, розвіяти химери, що полонять розум. Справжню цінність, на його думку, мають три інші факультети університету — юридичний, медичний і філософський, про які він розповідає відповідно в IV, V і VI листах. Саме вони і є справжнім вогнищем освіти, своєю повсякденною практичною діяльністю вони проводять у життя просвітницьку програму. Автор "Листів про Галичину" вважає ненормальним той стан, що їм відведено другорядну роль у щойно відкритому університеті.

Цей заклад був німецьким університетом, викладання велося в ньому німецькою мовою; як зазначає Краттер, на філософському факультеті вивчалася лише німецька література, ні класична, ні польська, ні якась інша не вивчалися (там само, с. 37). Але це спрямування університету не тривожить сумління автора, національному й національно-культурному питанням він не надає значення. В книзі лише зазначається, що Львівський університет має протидіяти польсько-шляхетському пануванню в галицькому суспільстві, і це схвалюється Краттером. А той факт, що основні свої завдання — ширити освіту й поліпшувати звичаї — німецький університет на українській землі не може ефективно здійснювати, зовсім його не бентежить.

Разом з тим Краттер свідомий того, що основне населення Галичини — це "русини або руснаки", що це їхня одвічна земля. В XVII листі він робить екскурс в історію Галичини, пише про те, що за давніх часів вона була частиною Руської держави, що згодом тут утворилося Галицько-Волинське королівство (Konigreich Galizien und Lodomerien, за тогочасною німецькою термінологією), яке вело боротьбу з Польщею та Угорщиною (там само, с. 145). Історичний екскурс дістає продовження у XIX листі, де, розповідаючи про польсько-шляхетський гніт в Галичині та на інших українських землях, Краттер згадує про Запорозьку Січ, козаків та про їхню боротьбу проти цього гніту (там само, с. 155-156).

Найдокладніше Краттер описує в своїх листах суспільний устрій Галичини, успадкований від Речі Посполитої, побут та відносини різних класів і верств населення, передусім селян та поміщиків. З усією виразністю проявляється тут притаманна йому просвітницька ненависть до кріпосництва та його породжень у різних сферах життя. Автор "Листів про Галичину" вільний від будь-яких ілюзій щодо Речі Посполитої та її шляхетсько-республіканського ладу. Про її суспільно-політичний лад він слушно зауважує, що кулачне право, яке процвітало в Священній Римській імперії, блідне перед тим, що панувало в Речі Посполитій (там само, с. 157). До польського панства, яке в Галичині залишалося панівним класом і після її приєднання до Австрійської імперії, він ставиться з неприхованою ворожістю і характеризує його як потворне породження феодального варварства (там само, с. 165 і далі). Описуючи життя галицьких селян, Краттер характеризує їх як найбільш злиденну й нещасну верству суспільства, що тяжко страждає від кріпосного гніту й панської сваволі.

В поле зору Краттера потрапляє також галицьке бюрґерство, тобто міщанство, констатується його нерозвиненість і упослідженість, що, на погляд автора, робить безперспективним стан всього суспільства цього краю. У другому томі книги Краттер спершу докладно розповідає про духівництво, якому належало важливе місце в галицькому суспільстві. В цілому його підхід до духівництва -загальнопросвітницький, про який уже йшлося вище, але про сільське духівництво, його злиденний стан і забитість, він говорить не без співчуття: "Сільський священик за зовнішнім виглядом і звичаями мало чим відрізняється від селянина. Живе він у такій же вбогій хатині, як і селянин, так само оре поле й бідує. ... Більшість їх п'є горілку, як воду" (там само, II, с. 2). З неприхованою зневагою пише Краттер про ченців, наголошуючи на їхньому паразитизмі і моральній розтлінності. Кілька листів у другому томі його книги відведено євреям, які складали значну частину населення міст і містечок Галичини. Окремий лист присвячений описові Львова.

Загалом же "Листи про Галичину" Ф. фон Краттера — цікаве джерело про цю частину України кінця XVIII ст., яке заслуговує докладнішого вивчення.

Різкою реакцією на просвітницькі "Листи про Галичину" Краттера була книга А. Г. Траумпаура "Тридцять листів про Галичину, або спостереження безпартійної людини, яка більше, ніж пару місяців, знайомилася з цим королівством", котра 1787 р. вийшла водночас у Відні й Ляйпціґу (410). Її автор, австрійський аристократ і офіцер, звинуватив Краттера в тенденційності й поверховості опису сучасного стану Галичини, в слабкій обізнаності з ним і спотвореному його висвітленні. Як незаперечну перевагу над своїм опонентом, Траумпаур виставляє те, що він не подорожував по Галичині, а провів там вісім років на військовій службі і, отже, мав можливість краще спізнати життя краю. Слід, проте, сказати, що побачив він у ньому мало і ще менше зрозумів; щоправда, він точніший в деяких емпірично-побутових деталях, але йому властива специфічна вузькість і однобічність зору. Незважаючи на це, Траумпаур намагається вести спір з Краттером на високому, сказати б, ідеологічному рівні. Просвітницький критичний запал Краттера він прагне зняти холодним скепсисом, який, однак, не піднімається над обивательським рівнем; обивательський скептицизм і становить усю його філософсько-ідеологічну базу.

Автор "Траидцяти листів про Галичину" перш за все проголошує, що всілякі безчинства, зловживання, забобони, глупота існували в усіх країнах в усі часи, "вони не мають вітчизни і, як солдати, всюди почувають себе вдома" (там само, с. 2). Будь-яка держава, будь-яке суспільство і форма правління мають свої вади і тією чи іншою мірою потребують поліпшення (там само, с. 3). Спустившися з цих філософських висот на землю Галичини, Траумпаур не знаходить у її житті надмірних відхилень від визначеної загальнолюдської норми, він схильний вважати, що в цілому воно вкладається в цю норму. Далі він переходить до конкретніших речей і передусім бере під захист польську аристократію, на яку Краттер нібито звів наклепи. Він згоден визнати, що окремі польські аристократи погано виховані, але загалом це симпатичні люди з європейською культурою (там само, с. 8-9). Як відомо, після приєднання Галичини австрійський уряд пробував обмежити сваволю польської шляхти, його чиновники пробували провести цю політику в життя, що викликало тертя між шляхтою й урядом. Очевидно, з класової солідарності Траумпаур стає на бік шляхти й засуджує ретельних урядових чиновників. Не вдаючись у докладніший аналіз "Тридцяти листів про Галичину", скажу лише, що їхній автор дотримується зазначеної лінії і у висвітленні інших сторін життя краю. Все це, зрештою, дозволяє кваліфікувати даний опис як однозначну консервативно-аристократичну реакцію на просвітницьку інтерпретацію "сучасного стану Галичини" Ф. фон Краттера.

На зламі століть з'являються також твори "літератури факту", які ніби підбивають підсумки західноєвропейської україніки XVIII ст. й намічають перспективи її розвитку в XIX ст. Сумні соціально-політичні наслідки історії України віку Просвітництва підвів, не ставлячи перед собою такого завдання, Ш. Ф. Массой у своїх "Секретних мемуарах про Росію" (311). Їхній автор учителював у Росії з 1786 р., був особистим секретарем майбутнього царя Олександра I, що відкрило йому доступ у вищі державні кола. Як видно з мемуарів, Массон добре зорієнтувався в українських справах.

Передусім зазначимо, що підхід Массона, як і більшості західних авторів того часу, до України й українського народу повністю розбігається з великодержавницькою концепцією російського царизму, котра заперечувала саме їх існування як історично сформованого етносу й відмовляла йому в праві на самостійний розвиток. За тогочасною традицією, ототожнюючи український народ з козаками й називаючи його "козацькою нацією", Массон пише в своїй книзі не без полемічного загострення: "Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію й зіпсуту мову, їхні звичаї, навпаки, їхній спосіб життя, їжа, війни — цілком відмінні, коли не брати до уваги загальних схожостей, які завжди існують між суміжними народами, наближеними вузлами релігійними й політичними ..." (цит. за: 95, с. 147).

Відзначаючись тверезістю погляду, Массон підійшов до розуміння несумісності козацької республіки й царської деспотії як державно-політичних структур, про що десь через століття з усією визначеністю скажуть вчені початку XX ст., зокрема В. І. Вернадський (див. вище). Слушно вказує він на те, що відразу ж після приєднання України до Росії царський уряд вдався до обмежень козацької республіканської автономії, ставлячи на меті її повне знищення; особливо брутально діяв у цьому напрямі цар Петро І. "Одначе його наступники, — каже далі Массон з тією ж тверезою проникливістю, — поважали останні козацькі військові й громадські інституції, бо боялися, щоб безмежними утисками не кинути їх у підданство туркам, Польщі або кримським татарам. Та з хвилиною, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинилися в рабстві царату. Тепер їхня прадавня республіканська конституція не існує, рівність поміж ними зникає, їм дано шляхту, і нині дуже тяжко простому козакові дійти до якого-небудь ступеня" (там само, с. 147-148).

Сучасний стан українського народу Массон характеризує як глибоко трагічний стан нації, розчавленої Російською імперією: "Російський уряд, завжди стривожений і підозрілий через те, що він завжди гнобить, не обмежився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має такі кігті. Не вистачає йому того, що він відбирає її військову силу, розчленовує її територію й перетворює в давні російські провінції. Оце недавно він почав розчленування самої нації ..." (там само, с. 149). Тут Массон має на увазі переселення частини запорозьких козаків на Кубань, проведене урядом Катерини П. Завершує автор свою характеристику сучасного стану українського народу такими словами: "Козацька нація нині в стані кризи, вона хвилюється й б'ється під ногами колоса, що її розчавлює" (там само). На порозі XIX ст. він песимістично дивиться на її майбутнє ("вона скоро зникне з поверхні землі"), припускаючи, однак, що виручити її може "хіба що якась щаслива революція, яка прийде в скорому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і душить".

Необхідно тут згадати, що на схилку XVIII ст. серед західних інтелектуалів і письменників різко змінилося ставлення до Російської імперії та її суспільно-політичного ладу. Розвіюються ілюзії щодо "освіченого абсолютизму" російських самодержців, мовкнуть голоси оспівувачів "північної Семіраміди" та її правління, натомість приходить усвідомлення того, що був то політичний блеф, яким маскувалася неприглядна дійсність кріпосницької деспотії. Особливо гострому осуду піддається тепер кріпосне рабство, на якому базувався соціально-політичний лад "імперії царів". Водночас зростає симпатія до народів, поневолених царизмом, та співчуття до їхньої боротьби за національне визволення, яке західні просвітники тісно пов'язували з визволенням від кріпосного рабства. Не буде перебільшенням сказати, що увагу західних просвітників у цьому плані приваблювала передусім Україна з її волелюбними козацькими традиціями і безвідрадною сучасністю поневоленої і покріпаченої країни.

Окрім мемуарів Массона, характерна в цьому плані книга подорожей Е. Д. Кларка, англійського вченого, професора Кембріджського університету, який тривалу мандрівку по країнах Європи, Азії та Африки розпочав з Російської імперії і на порозі XIX ст. побував на сході України й на Кубані. Перший том сімнадцятитомного видання його подорожей вийшов 1810 року, після повернення автора на батьківщину; він кілька разів перевидавався англійською мовою, виходив у французькому й німецькому перекладах.

На Російську імперію Кларк дивився настільки критично, що деякі інтерпретатори навіть закидали йому русофобію, — як на мій погляд, без достатніх підстав, оскільки рішуче неприйняття і осуд викликали у англійського мандрівника насамперед суспільно-політичний лад Росії, кріпосницькі порядки з усіма їхніми породженнями. Разом з тим, хоч маршрут подорожі Кларка пройшов лише по східних окраїнних землях України, до українців він виявив активний та цілеспрямований інтерес і безперечну симпатію. Ця обставина давно вже помічена і зафіксована; так, німецький мандрівник Й. Г. Коль у книзі "Подорожі по глибинній Росії" (1841 р.) назвав свого англійського попередника "великим панегіристом малоросіян" (265, II, с. 351). Згодом відомий англійський вчений-славіст В. Р. Морфіл писав у своїй книзі "Слов'янські літератури": "Не вільний від зростаючої русофобії, в немалій мірі спричиненої поганим поводженням з ним імператора Павла, Кларк поряд з тим всіляко підносить козаків України, їхня гостинність, простота і чесність — це його постійна тема" (324, с. 112).

Ще по дорозі між Павловськом і Воронежем мандрівник зустрівся з українськими чумаками ("caravans of the Malo-Russians"), i вони справили на нього живе враження, пробудили жвавий інтерес. З цього моменту все, що стосується України та українців, стає у Кларка предметом посиленої зацікавленості й фіксується в його книзі мандрів. Як і Массон, він вважає українців окремим етнічним утворенням, сформованим народом зі своєю територією і національним характером, зі своєю мовою і культурою. "Українці, — пише він, — цілком відрізняються від іншого російського населення. Так само відрізняються вони й від поляків. ...

Їхня мова так само відрізняється від російської, як діалекти південної Франції відрізняються від діалекту, на якому говорять у Парижі" (180, I, с. 212). Досить точно визначає Кларк межі розселення українців, описує їхній побут і звичаї, села й житла, народну культуру. Своєю чистотою і впорядкованістю українські села й селянські садиби нагадують йому Голландію і Норвеґію, а хати з вибіленими стінами й садами біля них — сільську Англію (там само, с. 216-217). Цікаве твердження англійського мандрівника про те, що в поселеннях змішаного типу можна легко й безпомилково розрізнити українців і росіян за всім укладом життя і народною культурою. Було ним помічене також упереджене, а то й вороже ставлення до українців з боку царської адміністрації і панівних верств Росії.

Знайомство Кларка з українським народом було продовжене на Кубані, де він зустрівся з запорозькими козаками, які за кілька років перед тим були туди переселені за розпорядженням Катерини П. Про те, що Чорноморське козацьке військо — колишні прославлені запорожці, Кларк дізнався в Таганрозі від українця Коваленського. Він характеризує їх як "народ відважний, але грубий і войовничий", разом з тим гостинний і простосердечний (там само, с. 346). Зазначається в його книзі й те, що російське офіційне суспільство дивиться на чорноморське козацтво як на "орду розбійників" (там само, с. 348). Тут варто додати, що це, власне, продовження ставлення названого суспільства до запорозьких козаків, яке неодноразово фіксувалося західними спостерігачами у XVIII ст.

Окремо слід сказати про історико-літературні джерела, в яких приділяється увага культурі тогочасної України, характеризується стан освіти, фольклор, мистецтво тощо. Як зазначалося, вже деякі автори XVII ст. повідомляли про Києво-Могилянську академію, описували архітектурні пам'ятки українських міст, зокрема Києва і Львова, зауважували багатства фольклору, красу й мелодійність народних пісень. У XVIII ст. кількість таких джерел зростає, характеристики української культури розширюються й поглиблюються, хоч, слід сказати, інтерес до української культури не набуває стійкого й системного характеру.

Як фіксувалося вище, чимало західних авторів, описуючи Київ, повідомляли про Києво-Могилянську академію, характеризуючи її як університет, "відомий в тих краях". Чимало говориться й про вихованців цього університету, зокрема тих, що працювали на російському терені. Більш розгорнута розповідь про Києво-Могилянську академію дається в книзі X. В. Геґельмаєрна "Визначні місця Російської імперії", в розділі, відведеному Україні (246). Тут описується розташування академії, її структура, склад і порядок навчання студентів, стисло характеризується професорський склад, вказується на риси схожості з німецькими університетами (докладніше див.: 521). Про Києво-Могилянську академію розповідає також у своїх мемуарах П. Ґордон, який на початку XVIII ст. керував у Києві будівництвом фортеці. Цікаві його відомості про філософські диспути, які влаштовувалися в академії двічі на рік, і в них могли взяти участь всі, хто бажає, а також про театральні вистави, що відбувалися після диспутів (553, с. 195). Як ішлося вище, новоутворений Львівський університет, його організацію, структуру й перший період діяльності докладно описав Ф. фон Краттер у своїх "Нотатках про Галичину".

В плані ознайомлення країн Заходу з українською культурою помітне явище — "Відомості про музику в Росії", нарис німецького вченого Якоба Штеліна, в якому багато уваги приділено також українській музиці. Штелін здобув освіту в Ляйпціґському університеті, після чого приїхав у Петербурґ, де викладав історію літератури, риторику, логіку й основи філософії в академії і гімназії. Він відзначався широтою й розмаїттям наукових інтересів, писав праці з різних галузей знань, найцікавіші з них, що зберегли значення й на сьогодні, — праці про розвиток мистецтва в Російській імперії, зокрема музичного. В передмові до їх російського видання акад. Б. Асаф'єв зазначав, що вони є "основним матеріалом з мистецтва XVIII ст. в Росії, до того ж вони становлять велику цінність достовірністю у викладі фактів" (114, с. 37).

Розповідаючи у "Відомостях про музику в Росії" про музичне життя Петербурґа, Штелін насамперед зупиняється на церковному хорі, "набраному переважно з українців, наділених чудовими голосами" (там само, с. 59). Далі він повідомляє, що цей хор "виконує псалми, хвальні пісні та інші тексти у формі справжніх церковних концертів, котрі створюються як італійськими придворними концертмейстерами, такими як Манфредіні, шановний Ґалуппі, так і українськими композиторами, які раніше були придворними співцями" (там само). Серед українських композиторів він виділяє Максима Березовського, який навчався в Болоньї у знаменитого Мартіні. "Протягом кількох років, — пише Штелін про Березовського, — він створював для придворної капели чудові церковні концерти, позначені таким смаком і такою чудовою гармонізацією, що їх виконання незмінно викликало захоплення слухачів і схвалення двору" (там само, с. 60).

Високо оцінюється також Штеліном домашня капела, створена у Глухові при дворі гетьмана Розумовського. В 1753 р. вона виступала в Москві і, як засвідчує автор, мала винятковий успіх у слухачів. Виконувала вона як твори українських композиторів, так і українські народні пісні. Особливе захоплення викликав у Штеліна співець Гаврило з цієї капели (там само, с. 90).

Хоч Штелін і не побував в Україні, він мав змогу досить ґрунтовно ознайомитися з українською народною музикою в Петербурзі й Москві завдяки бандуристам, які в той час у великій кількості відвідували імперські столиці. Досить докладно він розповідає про цих своєрідних національних музикантів, описує їхній інструмент — бандуру. При цьому Штелін зауважує, що це не примітивна музика простолюду, вона здатна приносити насолоду й "витонченому слухові", на своїх інструментах бандуристи чудово виконують і серйозні музикальні твори. Тут же Штелін пише: "Україна є найважливішою провінцією Росії, так що, порівнюючи її з іншими провінціями цієї держави, можна сказати, що серед них вона посідає таке ж місце, як Прованс у Франції, її південне місцезнаходження, достаток плодів на полях та в садах і, як наслідок цього, привільне життя її веселих жителів помітно виділяють її поміж інших провінцій Російської держави. На цій землі все співає, танцює і грає, а найпоширенішим інструментом є бандура. На ній майстри-українці грають гарні польські та українські танці і акомпанують своїм численним, справді чудовим пісням" (там само, с. 71-72). Як бачимо, Штелін малює надто ідилічну картину життя на Україні, але не будемо за це йому докоряти, оскільки він не побував на українській землі, а її образ склався у нього на основі музичних вражень та усних розповідей, почутих у "північних столицях".

Нарис Штеліна "Відомості про музику в Росії" вперше був опублікований, разом з нарисом про розвиток російського театру, у виданому А. Л. Шлецером збірнику "Haigold's Baylagen zum Neuveranderten Russland" за 1769-1770 pp. Під трохи зміненою назвою "Музика в Росії" через рік він був передрукований в "Gothaischen Hofkalender zum Nutzen urd Yermogen eingerichtet auf das Jahr 1772" і водночас — у французькому виданні цього ж календаря (780, с. 236-37). За цим перекладом, у трохи скороченому вигляді, в Італії він був надрукований в анонімному "Есе про російську літературу" (Ліворно, 1774 р.) під назвою "Стисла історія музики в Росії". Отже, в останній третині XVIII ст. нарис Штеліна став досить доступним для читачів у Західній Європі, які цікавилися культурою східнослов'янських народів.

Про те, що українські народні пісні й музика в середині XVIII ст. ставали все відоміші у Західній Європі й набували там високої репутації, свідчить передмова до збірки "Оди й пісні" (1747 р.) Ф. фон Гаґедорна, відомого поета німецького рококо. "Мене запевняли також, — мовиться в цій передмові, — що багато жартівливих та любовних пісень поляків і войовничі думи козаків, до яких приграють на бандурі (багатострунній лірі), у своєму роді не можуть іти в порівняння ні з чим і можуть суперничати за першість з найбільш уславленими співами французів та італійців" (цит. за: 484, III, с. 444). Оскільки в 1747 р. нарису Штеліна ще не було в друці, слід думати, що Гаґедорн скористався усною інформацією, на що вказує й форма наведеного пасажу з його передмови.

Особливе місце і роль в історії українсько-західноєвропейських культурних та літературних зв'язків належить Й. Ґ. Гердеру (1744-1803) — видатному філософу, естетику й фольклористу пізнього німецького Просвітництва. Щоправда, у Гердера знаходимо лише окремі згадки й висловлювання про Україну, розсіяні в різних його творах. Але в даному випадку принципове значення мають його ідеї, які, не стосуючись безпосередньо України, намічали або й визначали новий підхід до неї, який став домінуючим у німецькій і всій європейській україніці епохи романтизму. Зміст і характер сприймання українського народу і його культури в епоху романтизму важко з'ясувати без гердерівської концепції народної творчості, її ролі й значення в духовній культурі людства і без гердерівських ідей щодо слов'янства, його особливої сутності і місії в розвитку європейської культури.

Заперечуючи слідом за Руссо сучасну цивілізацію як протиприродну й фальшиву, Гердер разом з ним шукав безпосереднього вираження "природи" й справжнього "почуття" в залишках народної патріархальної культури і в народній творчості, не зачепленій впливом буржуазної цивілізації. Під визначальним впливом Руссо і його вчення про перевагу "природного стану" над цивілізацією складається у нього програма оновлення культури шляхом її повернення до глибинних народно-національних джерел, що з часом стане однією з провідних тенденцій європейського романтизму. На відміну від класицистів та просвітників-раціоналістів, Гердер розумів художній твір і мистецтво загалом як свого роду організм, що виростає на певному народно-історичному ґрунті й формується його умовами, традиціями, всією сумою особливостей життя народу і його культури. Ідеї Гердера перекинули шкалу естетичних цінностей, загальноприйняту в Європі XVII-XVIII ст. Те, в чому класицисти й просвітники-раціоналісти вбачали пережитки "варварських часів" (фольклор, міфологія тощо), він проголосив вищими естетичними набутками, а творінням вишколеної класицистичної музи відмовив у художній цінності. Це була справжня революція естетико-художніх понять і орієнтацій, без якої годі уявити широке звернення романтиків до фольклору й народного мистецтва, в тому числі й появу значного й цілеспрямованого інтересу до фольклору українського.

Значного поширення в добу романтизму набула також гердерівська концепція слов'янства, найповніше виражена в останньому томі його капітальної праці "Ідеї до філософії історії людства" (1791 р.). Але ще в свій ранній, "ризький період" Гердер побачив у слов'янах народи, які зберегли якості "природного стану", і пов'язав з ними свої руссоїстські ідеали, свої надії на майбутнє європейської культури. Слов'яни уявлялися йому "природними людьми", не зіпсованими облудною цивілізацією, молодими й повними свіжих сил народами, які мають оновити європейську цивілізацію, внести в неї дух гармонії і гуманності. В "Ідеях..." ця концепція слов'янства поглиблюється, дістає розгорнуте філософсько-історичне обґрунтування. Тепер у тлумаченні Гердера слов'яни — це нації мирних трудівників, які, на відміну від своїх сусідів, ненавиділи військові походи, розбої і грабежі. В їхньому характері, в їхній мирній землеробській праці з можливою повнотою втілилася гуманність, що притаманна людській природі і є, за Гердером, вищим законом і вищою метою суспільного розвитку. Важливе місце в цій концепції слов'ян відводиться також їхній художній, зокрема музичній, обдарованості, притаманному їм нахилу до поезії і краси. Ці риси й нахили перебувають у тісному зв'язку з їхньою сутністю, є органічним породженням їхнього миролюбного характеру, їхнього способу життя. Ці твердження Гердера сприяли поширенню уявлень про особливу любов слов'ян, зокрема українців, до поезії і музики.

Прогрес Європи, майбутнє її культури Гердер пов'язував з її "слов'янським началом", оскільки, як наголошується в "Ідеях до філософії історії людства", поступові суспільства необхідні мирні землероби, а не завойовники. У слов'янському світі почесне місце він відвів Україні, вважаючи, що завдяки чудовим природним умовам, суто слов'янському, тобто мирному землеробському способу життя її народу, тут набули конденсованого втілення слов'янська сутність і слов'янські нерозкриті можливості. У "Щоденнику подорожі 1769 року" він пророкував: "Україна стане новою Грецією. Чудове небо, що розкинулося над цим народом, його весела натура, музикальність, родючі ниви і т. п. дадуть одного разу щедрі плоди. З безлічі малих диких народів, якими були колись і греки, виникне цивілізована нація" (249, IV, с. 402). Але цьому пророцтву Гердера, як і іншим пророцтвам щодо майбутнього України, не судилося здійснитися.

В одному зі своїх творів Гердер сказав, що характеризувати якийсь народ можна лише тоді, коли відчуваєш до нього симпатію, а до цього ще необхідно ознайомитися з його історією, з умовами його життя в даний час, і все це не тільки зрозуміти, а й відчути серцем. Тут доцільно поставити питання: що знав Гердер про Україну та багатства ЇЇ фольклору і що він "відчув серцем"? Безсумнівно, його обізнаність з історією України, принаймні в ранній період творчості, була поверховою. Про це свідчить хоча б твердження з наведеного фраґменту, що її заселяють численні племена, на зразок Греції передкласичного періоду. Очевидно, йому був відомий розділ із "Історії Карла XII" Вольтера, в якому йдеться про Україну, — в кінці 60-х рр. він посилено вивчав французьких просвітників, зокрема Вольтера. Слід думати, пізніше, в 90-х рр., ознайомився він з нарисом "Про козаків" А. В. Гупеля, свого ризького кореспондента й постійного інформатора в східноєвропейських справах. Ще знав він деякі описи Російської імперії, до яких входили й розділи про Лівобережну Україну, наприклад, "Опис всіх народів Російської імперії" Й. Г. Ґеорґі. Можливо, потрапляли йому до рук і ще деякі джерела про Україну, але безперечним є той факт, що ґрунтовної обізнаності з її життям та історією у Гердера не було, що в наведеному фраґменті пріоритет не за аналітичним розумом, а за "серцем", яке певну суму відомих фактів щедро доповнює симпатією, уявою та інтуїцією.

Окремо слід сказати про ставлення Гердера до українського фольклору. Він оцінював його дуже високо, а "козацькі думи" відносив до найвищих досягнень світової народної поезії. Висуваючи перед поетами нову програму, закликаючи їх виходити з духу народної поезії, Гердер вказував як на її високі зразки не лише на англійські балади, іспанські романси та скандинавські саги, а й на литовські дайни і "козацькі думи" (там само, I, с. 266). Деякі дослідники, зокрема M. K. Азадовський, гадали, що Гердер був безпосередньо обізнаний з українськими думами і "вони надзвичайно подобалися йому" (431, I, с. 120). І все-таки для подібних тверджень немає достатніх підстав, ближче до істини німецький дослідник Е. Гексельшнайдер, який вважає, що про українські думи Гердер знав опосередковано, з відгуків людей, які мали змогу безпосередньо ознайомитися з ними (839, с. 5). Очевидно, якби Гердер мав тексти українських дум чи пісень, він обов'язково включив би їх до виданого ним уславленого збірника "Голоси народів у піснях (1778-1779 рр.), куди ввійшло чимало литовських, латвійських, морлокських (хорватських) та чеських пісень, навіть дві перуанські пісні та одна пісня мальгашів з острова Мадаґаскара. На той час іще не існувало зібрань українських народних пісень і дум, а російський збірник М. Д. Чулкова, в який потрапили й українські пісні, лишився Гердеру невідомий.

З інших письменників "Бурі й натиску" значний інтерес до українського й російського фольклору проявляв Ф. Д. Шубарт (1739-1791), який поєднував у собі літератора з музикантом і створив, до речі, чимало пісень у народному ключі, що мали досить широкий відгомін серед простого люду. Шубарт високо оцінив нарис Я. Штеліна "Відомості про музику в Росії", назвав його "чудовим твором", і саме цей нарис послужив йому основним джерелом суджень про "національну музику Росії" в теоретичній праці "Ідеї з естетики музичного мистецтва" (1785 р.). У ній ідеться й про народну музику, зокрема російську й українську, причому Шубарт, йдучи за Штеліном, розглядає їх комплексно, проте аж ніяк при цьому не ідентифікуючи.

У справі ознайомлення Заходу з народною культурою України певне значення мала "Дисертація про старожитності Росії" шотландця М. Ґітрі, котра 1795 р. вийшла у Петербурзі французькою мовою. Як сповіщає автор у передмові, ескіз його праці обговорювався в Едінбурзькому товаристві старожитностей і був ним схвалений, матеріал же для неї він черпав із тогочасних російських фольклористичних збірників і почасти збирав його сам у "різних провінціях Росії", зокрема в Україні. Інженер-архітектор за фахом, Ґіт рі довгий час перебував на російській службі й мав час та можливості для цих збирань та досліджень, які, слід сказати, мали не аматорський, а серйозний науковий характер (звичайно, на рівні того часу). Видання Ґітрі постало на хвилі захоплення національними старожитностями, яка була піднята в Європі преромантизмом у другій половині XVIII ст. і під кінець цього століття докотилася до Росії. Своїм завданням Ґітрі ставив сумарний опис міфології русів, їхніх стародавніх поганських обрядів, святкових ритуалів та ігор, народної музики та музичних інструментів, сільських звичаїв та обрядів — весільних, похоронних тощо. Причому, як це повелося в багатьох тогочасних виданнях, західних і вітчизняних, автор звертається як до власне російських, так і до українських фольклорно-етнографічних матеріалів, інколи зазначаючи національну належність останніх. Найцікавіші у Ґітрі фольклористичні матеріали, зокрема з народної музики й пісні, де він спирався й на власні враження. Описується у нього сільський оркестр, склад інструментів у ньому, кожен з цих інструментів, відмінності між цими оркестрами у росіян і у "козаків", тобто українців. Тут, зокрема, зазначається, що сільський хор виконує пісні під акомпанемент сопілки лише на Україні. "Повинен зізнатися, — пише він, — що я тривалий час поділяв це здивування (іноземців, які чули хор в такому супроводі. — Д. Н.), поки, подорожуючи по Україні, сам не почув сірінкс і не розпізнав у ньому свистка, який акомпанує співу російського сільського хору" (232, с. 24). Не випадково автор, говорячи про українську сопілку, вжив слово "сірінкс", давньогрецьку назву флейти, — він був переконаний, що східнослов'янські музичні інструменти й пісні, народна музика споріднені з давньогрецькими інструментами та музикою і ведуть походження від них.

Дисертація Ґітрі в основному носить компілятивний характер. ЇЇ автор насамперед широко використав збірки російських народних пісень, які почали з'являтися в останній третині XVIII ст. (М. Д. Чулкова, В. Ф. Трутовського, Й. Г. Прача та інші). Як відомо, тоді досить часто практикувалося включення до цих збірок також українських народних пісень. Засновуючись на цих збірках, а також на своїх враженнях, Ґітрі характеризував українські народні пісні, вказуючи на їхню відмінність від російських пісень: "Збірки цієї країни включають також багато пісень жителів України або Малоросії, які за своїм стилем дуже відрізняються від пісень Великоросії. Мсьє Прач визначає їхні пісні й танці як більш мелодійні, але ставить нижче їхні протяжливі мелодії" (там само, с. 46-47). Й. Ґ. Прач — композитор, чех за походженням, який переселився до Росії в 70-х рр. XVIII ст. і брав активну участь у розвитку російської культури. Серед іншого він займався збиранням і публікацією народних пісень і в 1790 р. видав збірку "Зібрання російських народних пісень з голосами", на яку тут і посилається Ґітрі.

Засновуючись на тих же критеріях, Ґітрі розрізняє й українські танці. Так, про "Козачок" ("Danse cosaque") він пише: "Цей національний танець українського походження; нині він дуже модний у столиці (тобто в Петербурзі. — Д. Н.), настільки, що його називають російським танцем, але це не так, бо його такти жвавіші й одухотвореніші, ніж такти танців інших частин цієї держави" (там само, с. 93-94). В додатку до дисертації наведеш ноти цього танцю, а також текст (у французькому перекладі) і ноти української "протяжної" пісні "Ой під вишнею, під черешнею".

Слід ще сказати, що своє завдання Ґітрі не обмежував зведенням до певної системи й описом фольклорно-етнографічного матеріалу; він ставив також масштабну проблему: шляхом вивчення "старожитностей" розкрити близькість руської народної культури до грецької і довести, що вона своїм джерелом має грецьку культуру. Це було його наукове "надзавдання", цілком у річищі тогочасних європейських наукових захоплень, що його він, природно, здійснити не міг. Але в усьому цьому є ще одна грань, на яку звернув увагу відомий російський фольклорист M. K. Азадовський: своїми розшуками Ґітрі "вперше вводив матеріали російського фольклору в коло наукових проблем, що розроблялися західноєвропейською наукою" (431, I, с. 111). Сказане стосується й українських фольклорно-етнографічних матеріалів, що їх автор включив у свою книгу.

Примітною подією в історії українсько-західноєвропейських літературних зв'язків слід вважати повідомлення про знахідку рукопису "Слова о полку Ігоревім", яке з'явилося 1797 р.'в жовтневому випуску гамбурзького часопису "Le Spectateur du Nord", який виходив французькою мовою. Автром цього повідомлення, що надійшло з Петербурга, був M. M. Карамзін. В ньому говорилося: "В наших архівах два роки тому знайдено фраґмент під заголовком "Пісні про вояків Ігоря" ("Chants des guerriers d'Igor"), який без вагань можна порівняти з найкращими поемами Оссіана" (791, с. 67). Слід сказати, що це повідомлення було тоді сприйняте на Заході не без скепсису, висловлювалося підозріння, що це підробка, поема, подібна до згаданих Карамзіним "Пісень Оссіана" Макферсона. Таку думку, зокрема, висловив Шлецер, який згодом у "Несторі" змінив її на користь аутентичності "Слова" (764, с. 160).

Ніби підсумовуючи інформацію про розвиток культури й освіти в Україні, яка приходила в Західну Європу, в передостанній рік XVIII ст. Ц. Майнерс писав у своїй книзі "Порівняння давньої і нової Росії": "Київські ченці постійно підтримували певний рівень теологічних знань, які в решті Росії майже повністю занепали. Україна вже тривалий час постачає для всієї Росії освічене духівництво, а нині постачає й кращих музикантів і співців. Нарешті, всі мандрівники засвідчують, що здібність сприймати й швидко засвоювати знання, так само як винахідливість у різних ускладненнях, яка дивує в усіх русів, у козаків проявляється в найвищій мірі" (307,1, с. 132).

Книга Майнерса цікава й тим, що в ній маємо спробу огляду й підсумування більш ніж трьохсотлітнього процесу ознайомлення Західної Європи з Росією та вивчення її; оскільки ж цей процес був досить тісно (хоч і далеко не повністю) пов'язаний з ознайомленням з Україною та її пізнанням, можна сказати, що в певній своїй частиш ця книга відноситься й до західноєвропейської україніки. В передмові Майнерс слушно зауважує, що, вивчаючи історію Росії і, зокрема, її іноземні джерела, він пересвідчився, що ці джерела містять багато невідомого й цікавого, чого не знайти в руських літописах та в істориків (там само, с. 111). Цікаве також його твердження про те, що ніде не зібрано так багато цих матеріалів, як у бібліотеках німецьких університетів. Категорично заперечує Майнерс поширену в Росії думку про те, що серед іноземців про Росію в основному писали невігласи, що зі швидкістю кур'єрів проїжджали по країні, а потім, повернувшись на батьківщину, з самовпевненою зверхністю плели нісенітниці про державу й народ, про його побут і звичаї, бачили в ньому лише злиденних і грубих варварів. Насправді ж це були здебільшого люди освічені й сумлінні, які ставилися до справи відповідально і прагнули об'єктивно розповісти про все, що спостерегли в незнайомій країні (там само, с. 103-104). Природна річ, що вони дивилися на її життя під іншим кутом зору, гостро сприймали такі його явища й сторони, які не помічалися або недооцінювалися самими росіянами чи українцями. Але зазначимо при цьому, що з боку українських вчених та літераторів не лунали подібні скарги на західних авторів та звинувачення їх у необ'єктивності, спотворених зображеннях, наклепах і т. п. Слід думати, це пояснюється насамперед тим, що в західноєвропейських істерико-літературних джерелах рішуче переважає позитивна інформація про Україну.

Названий огляд Майнерс розпочав з мандрів Д. Барбаро й А. Конріні, виділив він "Трактат про дві Сарматії" М. Меховіти, починаючи з якого пізнання Східної Європи набуває на Заході характеру процесу, що неухильно поглиблювався.

Слушно зазначається також, що цей трактат є "першою книгою, в якій Русь була відмежована від татарських країн і водночас включена до Європи" (там само, с. 4). Помилкою Меховіти німецький вчений вважає те, що він цілком розмежував Русь і Московію, тобто Україну і Росію, які, на його думку, належать до Русі "в широкому значенні слова" (там само, с. 6). Цю помилку Меховіти, каже далі автор, виправив С. Герберштайн у своїх "Записках про Московію". Важлива роль в ознайомленні Заходу зі Східною Європою справедливо відводиться збірнику Д. Рамузіо "Плавання і подорожі", другий том якого ввібрав усі найцінніші матеріали на цю тему, що з'явилися в Західній Європі протягом XVI ст., від нарису Барбаро до "Опису Європейської Сарматії" Ґваньїні.

Кількість матеріалів, що стосується України, зменшується у Майнерса в огляді західноєвропейських джерел XVII ст., тут він майже повністю зосереджується на численних джерелах про Росію. Знову вона дещо збільшується в розділах, що охоплюють россіку XVIII ст., де значна увага приділяється, зокрема, різним описам Російської імперії, типу характеризованих вище описів Ґеорґі або Шторха. Але слід зазначити, що в цій частині книги дається взнаки апологетичне ставлення автора до імперії і "освіченого правління" Катерини II, якій він у другому томі проспівав немало дифірамбів. Виправдовує він і введення на Україні кріпосницького ладу, арґументуючи це державною та історичною необхідністю (там само, II, с. 44-45).

Поряд з численними творами "літератури факту", в останній третині XVIII ст. на Заході з'являються також художні твори на українську тему. Це твори різні не тільки за змістом та ідейним спрямуванням, а й за художнім рівнем; можна сказати, що належать вони до різних "поверхів" тогочасної західноєвропейської літератури.

У 1764 р. в Амстердамі вийшов французькою мовою роман "Спогади Аземи", виданий його автором К. Дорвілем за "переклад з російської". В 1799 p. (an sept, floreal) він був перевиданий у багатотомній паризькій серії "Нова універсальна бібліотека романів" як її XIV том, причому видавець включив його до серії "історичних романів". Звичайно, керувався він при цьому "довальтерскоттівським" розумінням жанру, виходячи з того, що в творі поряд з романним змістом, котрий у той час розуміли лише як вимисел, є також зміст історичний, тобто розповідь про історичні події та історичних діячів — про Петра I, Карла XII й Мазепу. Головним героєм роману виступає Мазепа, сюжет твору засновується на його біографії, почасти історичній, почасти леґендарній. Треба сказати, що дійсну біографію Мазепи автор знав у найзагальніших рисах, засновуючись на відповідних розділах "Історії Карла XII" Вольтера; до того ж у почерпнуту з цієї праці історичну канву він вносив багато домислів, коли починав "оживляти" та деталізувати її, як того вимагав романний жанр.

Починається роман розповіддю про походження Мазепи ("польський шляхтич з Подільського воєводства") та його виховання, в якому виділяється роль ґувернера-француза, який прищепив вихованцеві "інтерес до наук та філософську розважливість", а також розуміння політичних справ у Європі. Підрісши, Мазепа став блискучим кавалером при дворі короля Яна Казиміра, настільки невідпорним, що на нього не могла байдуже дивитися графиня де Бра..., дружина старого маґната. Далі переповідається з певною "деталізацією" пущена Пассеком вигадка про любовний зв'язок молодого Мазепи зі згаданою аристократкою та про розправу над ним старого маґната, про незвичайну скачку героя, прив'язаного до спини дикого коня. У Дорвіля дикий кінь приносить непритомного Мазепу до Батурина: "Ви на Україні, — сказав йому старий, — у козаків біля Батурина, столиці країни" (315, с. 10). І тут же в уста старого козака автор вкладає цілу промову про Україну, яка бореться з численними ворогами за свою свободу — спершу проти Польщі, яка жорстоко гнобила козаків, а потім проти Москви, "яка накинула на них не менш тяжке ярмо" (там само, с. 11-12).

Виявляється, що цей старий козак — дядько Мазепи Савеський (Savieski), який набагато раніше покинув Варшаву і став наближеним до "козацького генерала", тобто гетьмана. По недовгому часі таким же наближеним гетьмана стає Мазепа, і перша його акція — помста графу Бра..., напад на його замок із загоном козаків. Кульмінаційний момент цього епізоду: оточений козаками, підступний граф Бра... заносить нинджал над дружиною і заявляє, що вб'є її, якщо Мазепа його не відпустить. Метким пострілом козак вбиває графа, але той, зібравши останні сили, вливає трутизну в уста непритомної графині.

Наведений епізод промовисто засвідчує невисокий художній рівень роману "Спогади Аземи", його належність до специфічної романної творчості того часу, що становила "нижній поверх" літератури. Для нього, як і для переважної більшості романів тогочасної тривіальної або "масової" літератури, характерне засилля штампу і шаблону, постійне вживання "романних кліше" в сюжеті, в портретних характеристиках і мізансценах, у змалюванні почуттів і переживань героїв та в інших компонентах твору, прагнення до зовнішніх ефектів і нагнітання мелодраматизму. Призначалася ця літературна продукція для невибагливих читачів з низьким освітнім та культурним рівнем, але мала прихильників і у вищих верствах.

Специфічна особливість "Спогадів Аземи" в тому, що твір являє собою спробу романної обробки інтриґуючого історичного сюжету, що в ньому постійно чергуються "історичні" й суто романні епізоди. Так, після наведеного епізоду, який завершується тим, що козаки "з ентузіазмом" обирають Мазепу гетьманом, автор переноситься на терен російської історії і розповідає в такому ж вільному стилі про конфлікт Петра з Софією, про стрілецький бунт та його придушення. Тут з'являється героїня роману Азема, дочка вельможі Осакова (Osakov), який допоміг царю Петрові придушити стрілецький бунт і став його наближеним. Характеристика героїні — кліше з описів паризького великосвітського кола і його проекція на московський царський двір кінця XVII ст.: Азема — "одна з найчарівніших жінок Росії і водночас одна з найосвіченіших жінок Європи. Ледве вона з'явилася в світі, як стала об'єктом захоплення і бажань всього царського двору" (там само, с. 38). Але від цього, слід сказати, вона аж ніяк не стає на сторінках роману живою особистістю, залишається умовною фіґурою чарівної жінки. Прибувши до Москви і ставши другом Осакова, Мазепа не без взаємності закохується в Азему, а після того, як відбувся його розрив з царем Петром, силою відбирає її у батька і разом з нею втікає на Україну. Так найчарівніша жінка Росії і найосвіченіша жінка Європи стає дружиною Мазепи й свідком подальших його справ і пригод.

Певний інтерес становить трактування в романі конфлікту Мазепи з Петром I, у якому Дорвіль недвозначно стає на бік бунтівного гетьмана. Цар заявляє Мазепі про свій намір "цивілізувати козаків, тобто повністю позбавити їх незалежності, в якій вони виросли". "Мазепо, — сказав він йому, — тобі належатиме слава приєднання їх (козаків. — Д. Н.) до моєї імперії. Я хочу бути повним господарем на Україні й чекаю від тебе цієї важливої послуги" (там само, с. 40). На цю пропозицію Мазепа дає відповідь, яка є суцільною апологією козацького волелюбства і перегукується з тією, яку він сам колись почув від старого козака. Ця відповідь привела царя в страшенну лють, і Мазепа ледве уникнув його розправи і втік на Україну разом з чарівною Аземою. Коментуючи його подальші дії, Дорвіль пише: "Надто великий і надто гордий для того, щоб перетворитися в раба деспотичного правителя, Мазепа вирішив зробити свою країну незалежною і звести її на руїнах Російської імперії, якій він провіщав крах" (там само, с. 51). З цією метою він вступив у союз з Карлом XII, але потерпів разом з ним поразку в битві під Полтавою і змушений був втекти до Туреччини.

Дотримуючись в загальній формі канви історичних подій, Дорвіль дуже вільно їх висвітлює і перетлумачує в дусі й стилі тогочасних популярних романів. Зрозуміла річ, цей твір жодною мірою не може претендувати на значення історичного документа, джерело історичної інформації. Але він становить інтерес в іншому плані — як відбиття масштабного історичного конфлікту й образу Мазепи на рівні "масової свідомості" тогочасного Заходу. Про те, що цей роман був досить популярним у другій половині ХУШ ст., свідчить його німецький переклад, що з'явився 1766 р. під назвою "Чарівна росіянка, або дивовижна історія Аземи" і був перевиданий у 1773 p. ("Die schone Russin, oder der wunderbare Geschichte der Azema").

На відміну від "Спогадів Аземи", цілком позбавлений історичної канви в сюжеті роман "Лодоїска, або татари" Фобласа, ще більш голосний твір тогочасної тривіальної літератури. Його дія теж пов'язана з Україною, але ні відображення подій української історії, ні змалювання життя українського народу або якогось "локального колориту" в ньому не знайти, — все це усувається плетивом неймовірних, але захоплюючих для тривіальної свідомості пригод та мелодраматичних ефектів. Виданий перед французькою революцією 1789-94 рр., цей роман був перевиданий у 1799 р. (301) і перекладений на німецьку мову ("Lodoiska, aus dem Franzosischen des Faublas ubersetzt", 1802). Під час революції, у 1792 р. за цим романом К. Ф. Лоро написав "Лодоїску, героїчну комедію зі співами" (302), а музику до неї створив відомий французький композитор Л. Керубіні. Ця "героїчна комедія" з успіхом ішла на паризькій сцені й ще раз була перевидана 1796 р. Словом, роман "Лодоїска" мав голосний успіх наприкінці XVIII ст., в певних читацьких колах він зберіг популярність і в першій половині XIX ст. Про "Лодоїску" згадує у "Знедолених" Віктор Гюґо в такому контексті: "То була епоха, коли старий класичний роман уже спустився від "Клелії" (роман М. де Скюдері, завершений 1661 р. — Д. Н.) до "Лодоїски" і, продовжуючи лишатися аристократичним романом, але все більше тривіалізуючись і переходячи від мадемуазель де Скюдері до пані Бурнон-Маларм і від пані де Лафайєт до пані Бартелемі-Адо, продовжував запалювати велелюбні серця паризьких консьєржок і навіть поширювати свою руйнівну дію на паризькі передмістя".

У 1766 р. в Німеччині з'явився роман під назвою "Надзвичайні й дивні події в житті персони козацького стану", підписаний жіночим псевдонімом Якобіне В. (Jacobine W.). Назва наводить на думку, що це твір із життя "козацької України" або ж із життя козацької старшини в Гетьманщині, але вона виявляється оманливою. Дія твору справді починається в Україні, але швидко переноситься до Німеччини, звідти — на острів у Атлантичному океані, де й затримується до заключних розділів, до повернення оповідачки й основних персонажів до Європи. Отже, оповідачку автор наділив "козацьким походженням", її дитинство проходить на Україні, однак ці моменти не грають далі ролі, на протязі п'ятисот сторінок про них немає жодної згадки, вони не залишають жодного сліду в її житті й свідомості.

Як дізнаємося на початку роману, батько оповідачки — козак, який вів типово козацьке життя, близьке, на думку автора, до звіриного стану: "...Мій батько був лейтенантом серед козаків, жив він так, як живуть всі козаки, а це означає — скоріше як звірина" (259, с. 2). Житло козака — льох, виритий у землі, а їхня їжа — напівсире м'ясо, що полежало під каменем або під кінським сідлом. Свого батька оповідачка (вона й один з центральних персонажів роману) в дитинстві бачила рідко: "Наш батько майже не бував з нами, тому що він щоденно відправлявся з іншими козаками на грабунок" (там само, с. 3).

Хоч на те й не вказується в романі, автор імпліцитно описує тут життя запорозьких козаків, — звичайно, як воно уявлялося йому на основі розхожих чуток, а не достовірних джерел, — до того ж переносячи на них деякі деталі з побуту й звичаїв татар, про які багато писали на Заході. Те, що на перших сторінках роману малися на увазі саме запорозькі козаки, підтверджує подальша розповідь про те, як батько через деякий час змушений був втекти "в Україну", де він "поступив на службу до московитів", і тут його спосіб життя змінився. Коли ж цар розпочав війну в Німеччині, батько героїні теж пішов у похід з його військами і потрапив у полон до пруссаків під час битви при Цорндорфі. Йдеться тут про Семирічну війну, в якій — про це говорилося вище — брали участь козацькі полки з Лівобережної України. Мати з дітьми приїздить до полоненого батька, а після його звільнення з полону родина назавжди оселяється в Німеччині.

І тут ми дізнаємося, що батько й мати оповідачки "гарно говорять по-польськи й по-німецьки", що вони дають їй хоч і суворе, але високоякісне виховання, котре відповідає тогочасному найвищому рівню. Маємо кричущу неузгодженість з тим, що говорилося про "козацьку персону" та родину на початку роману, про їхній "напівзвіриний" спосіб життя та звичаї. В процесі виховання оповідачка засвоює вищі здобутки культури і, будучи природженою резонеркою, бере найактивнішу участь у бесідах і суперечках на морально-етичні теми, якими переповнені сторінки цього роману з його яскраво вираженими просвітницькими тенденціями.

Загалом же слід сказати, що "козацький зачин" роману й "козацьке походження" оповідачки виявляються чимось випадковим у творі, не пов'язаним ні сюжетно, ні ідейно-тематично з основним його змістом. Все це якоюсь мірою є містифікацією читачів, на що автор і натякає прозоро в

"Попередній заувазі"; попереджаючи розчарування майбутніх своїх читачів, які скажуть: "Не вистачало ще однієї історії про козаків", він обіцяє, що мова в творі піде про зовсім інші речі.

Нарешті, згадаємо два драматичні твори, дотичні до української історичної тематики, які наприкінці XVIII ст. з'явилися в Італії. Обидва вони присвячені князеві Володимиру Святому й хрещенню Русі. Це трагедія Р. Е. Кампі "Володимир, або перетворення Русі", яка вийшла в Модені 1783 р. й була присвячена Катерині II (165), і музична драма Дж. Боджіо "Володимир", яка вийшла в Туріні 1786 р.; музику до неї написав відомий італійський композитор Д. Чімароза (150).

До української (козацької) теми підійшов Ф. Шіллер, працюючи над своїм останнім драматичним твором — трагедією "Деметріус" на сюжет із російської історії про Дмитрія Самозванця, яка залишилася незавершеною. Вивчаючи російську історію кінця XVI — початку XVII ст., Шіллер натрапив на українських козаків, котрі, як відомо, відігравали значну роль в авантюрі Дмитрія Самозванця й подальших подіях "смутних" часів. Козаки його жваво зацікавили, і він вдається до праць Г. Міллера про запорозьке козацтво та інших матеріалів, робить із них виписки, а в одній із нотаток до трагедії фіксує слушну думку про те, що "козацтво було військовою демократією" (цит. за: 756, с. 389).

"Деметріус" є тим драматичним твором Шіллера, у структурі якого найбільш відчутна орієнтація на історичні хроніки Шекспіра. Його сюжет засновується на перебігу історичних подій, що відтворюються в численних сценах, які розгортаються одна за одною в хронологічній послідовності. Розпочинається трагедія сценою в польському сеймі, де самозванця визнають сином Івана IV й законним спадкоємцем російського престолу, і той закликає шляхту взяти участь у поході на Москву, обіцяючи за це щедру винагороду. У ремарці Шіллер пише: "Сильне хвилювання серед виборних від шляхти. Корела, отаман козаків, заявляє, що він готовий привести до Деметріуса своє військо.
Одовальський: Невже і славу, і багату здобич

Козак у нас перехопити зможе?


З цього моменту козацький отаман Корела стає одним з найближчих помічників Деметріуса. Після сутички в сеймі з князем Сапєгою, який рішуче виступив проти авантюри з самозванцем і порушення мирної угоди з Москвою, "під загальний шум і брязкіт шабель палата спорожніла, лишаються лише Деметріус, Мнішек, Одовальський і козацький отаман". І тут заходить король Сиґізмунд III, який обіцяє самозванцеві негласну допомогу і дає дозвіл "полякам і козакам" озброюватися й рушати в похід на Москву. Безперечно, Шіллер знав з історичних матеріалів, що уряд Речі Посполитої всіляко спонукав козаків до участі в авантюрі Лжедмитрія, вбачаючи в цьому й можливість вирішення гострого внутрішньополітичного напруження, і це знайшло відбиття в його "Деметріусі".

Не оминула Шіллера й одна з найголосніших проблем західноєвропейської політичної літератури доби Просвітництва, яка викликала стільки сперечань (див. вище), — зіставлення державно-політичного ладу Речі Посполитої і Російської держави. Вона ввійшла у внутрішню проблематику твору і, судячи з планів та наміток до ненаписаних актів, мала отримати в ньому поглиблену розробку з трагічними обертонами. Природно, що Шіллер, "співець свободи", виявляв симпатію до республіканського ладу Речі Посполитої, але набута обізнаність з її суспільним ладом та історією остерігала його від однозначно апологетичної позиції.

Деметріус не був би шіллерівським героєм трагедійного складу, якби він не плекав певних волелюбних ідей та намірів. Дізнавшись про деспотичний лад Московської держави, про те, що там "влада вимагає рабської покори", а "законом є сваволя правителя", Деметріус проголошує намір "перенести свободу на батьківщину", "створити вільних із рабів, а не владарювати над рабськими серцями". Про його спроби здійснення цих намірів говориться в планах ненаписаних актів трагедії: в Москві "він відхиляє вияви рабської покори росіян і висловлює бажання викорінити низькопоклонство" (110, с. 484). Однак, як говориться далі, "навіть те, що робить йому честь, тобто його любов до народу, простота поводження, зневага до старовинних підлесливих обрядів і звичаїв, — навіть ці достоїнства викликають загальне обурення" (там само, с. 487). Наразившись на загальний опір, Деметріус заради збереження влади вдається до насильницьких дій, "стає примхливим деспотом" і тим самим перекреслює попередні плани й наміри, зраджує себе самого. Але це тільки контурний начерк подальшої еволюції героя, що не отримав художньої розробки.

В написаних сценах трагедії знаходимо цікавий пасаж про Київ, який свідчить про те, що Шіллер був обізнаний з його історією. Марина Мнішек просить у батька дозволу виїхати до Києва, де був призначений збір для всіх, хто бажав взяти участь в поході самозванця на Москву. В той час Київ був запустілим містом на кордоні Речі Посполитої з Московською державою, але Марині відоме його славне минуле, те, що колись він був столицею Русі, і з волі автора вона заявляє батькові


Чи Київ — Польща?

З давнього-прадавна

Він спадщиною був князів варязьких.

Літопис я читала старовинний

І знаю, що від Руської держави

Відірваний він був.

Пора настала

його вернути владарям законним.


На українській землі відбувається дія другої сцени другого акту трагедії — передостанньої з написаних. Тут Деметріус зі своїм військом переходить кордон і опиняється в межах тогочасної Російської держави, під Черніговом. "Пагорб, затінений деревами. Відкриваються широка й весела долина, гарна ріка, яка несе свої води через рівнину, навколо ниви, вкриті свіжою зеленню; так і там видніються сяючі куполи кількох міст", — так у вступній ремарці малює Шіллер ландшафт Сіверщини.
Деметріус: А це Дніпро на берег котить хвилі?

Одовальський: Ні, за Черніговом тече Дніпро,

А це Десна, високий мій владарю.

Усе, що бачиш ти, — твоя держава.

Разін: На обрії далекому сяйливо

Ряхтять новгород-сіверські церкви.



Деметріус: Чудовий краєвид.
У науково-критичній літературі Шіллерові не раз закидали, що він припустився грубої географічно-топографічної помилки, настільки зблизивши Чернігів і Новгород-Сіверський, що з одного пагорба видні золоті куполи чернігівських і новгород-сіверських храмів. Думається, що це не так. Не забуваймо, що Шіллер був не тільки поетом, а й вченим-істориком, автором кількох ґрунтовних історичних праць, і, вивчаючи матеріали та змальовуючи похід самозванця на Москву, він заглядав у географічні мали й знав, що два давні міста Сіверщини розділяє досить велика відстань. Скоріше маємо навмисне зближення їх, симультанеїзм на кшталт середньовічного живопису, коли об'єкти, віддалені в просторі й часі, розміщуються поряд, в одній площині для вираження того, що бачиться не візуально, а духовним зором. Вдавшись до своєрідного симультанеїзму, Шіллер створив історичний ландшафт Сіверщини, давньоруської землі, багатої пам'ятками давньої культури. Не слід забувати й про те, що золоті куполи храмів, які сяють на видноколі шіллерівського ландшафту, — це, власне, храми Київської Русі, її історичного часу, бо в час, коли відбувається дія трагедії, вони перебували в стані запустіння.

І, нарешті, слід сказати, що, судячи з планів і наміток до "Деметріуса", Шіллер мав намір ширше розгорнути в творі козацьку тему. В сцені, що мала йти одразу ж за написаними, Деметріус терпить поразку в першій битві з царськими військами і впадає у такий відчай, що хоче накласти на себе руки. Далі в плані значиться: "Корела і Одовальський заледве відмовляють його від цього. Свавільні вчинки козаків, навіть проти самого Деметріуса" (там само, с. 481). Отже, в плани драматурга входило докладніше зобразити козаків, наголосивши на їхній непідлеглості, що переходить у сваволю, тобто козацьку вольницю, знану по всій Європі. В цьому ж аспекті згадуються вони і в планах та намітках деяких подальших сцен трагедії.

Звичайно, 1800 рік — досить умовна межа між двома етапами розвитку західноєвропейської україніки, просвітницьким і романтичним. Загалом подібні переходи відбуваються поступово, охоплюючи не одне десятиліття. Як зазначалося вище, в останній третині XVIII ст. поряд з творами цілком просвітницькими з'являлися твори, яким притаманні риси й тенденції, що характеризуватимуть наступний, романтичний етап розвитку західноєвропейської україніки. З іншого боку, в перші десятиліття XIX ст. з'явилося друком чимало видань, які продовжували просвітницьку традицію в підході до України, й осмислення та інтерпретації. Такий характер, зокрема, мають численні історичні праці про українське козацтво, переважно французькі й німецькі, що побачили світ в період Першої імперії (Н. Л. Піссо, Ж. Л. Карра, Малт-Брюна, К. фон Плото, Й. Траґера, Ф. фон Ґретцмюллера та інші). Завершується їхній ряд двотомною "Історією козаків" М. Лезюра, яка вийшла 1814 року. Словом, маємо досить тривалий перехідний період на рубежі століть, протягом якого відмирає тип історико-літературних пам'яток, іманентний вікові Просвітництва, і на зміну йому приходить романтичний тип пам'яток, що характеризується іншими підходами до сучасного й історичного буття українського народу, зміщенням інтересу на інші його аспекти, специфічними особливостями змісту й структури.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка