Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка5/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

В цілому «руські епізоди» історичних саг засновані на реальних фактах скандинавсько-руських взаємин і з різною мірою достовірності відбивають реальні події тогочасної історії Русі. Зовсім іншого змісту «руський відгомін» знаходимо в сагах леґендарно-романтичних, які переповідають —і відповідно перетлумачують — сюжети героїчного епосу германських народів. Серед них особливо цікава для нас «Тідрек-саґа», котра являє собою пізню скандинавську обробку (належить вона до першої половини XIII ст.) германських героїчних сказань про Дітриха Бернського.

Не вдаючись у докладний аналіз цієї саґи (див. 478; 554; 938), вкажемо на найбільш цікаві й характерні прояви «руського відгомону» в ній. Так, якщо в циклі німецьких епічних поем про Дітриха Бернського дія локалізується в Італії, а її топографічними центрами виступають Берн (Верона) і Рабен (Равенна), то в скандинавській «Тідрек-сазі» вона переноситься в Східну Європу і її центрами стають Константинополь та Гольмґард, столиця Русі. Як відомо, Гольмґардом скандинави називали Новгород, але в «Тідрек-сазі» під цією назвою фігурує столиця Русі, тобтомається на увазі вже Київ (такий перехід назв та імен —явище досить часте в скандинавських саґах і взагалі в епічній творчості середньовіччя). Відповідно одним з центральних героїв твору стає князь Володимир, що його «Тідрек-саґа», це прозове зведення германських епічних сказань про Дітриха Бернського, включає у складну генеалогічну систему своїх епічних героїв. Та найцікавіше те, що образ князя Володимира в «Тідрек-сазі» — це запозичення з давньоруських билин, один з яскравих проявів тогочасного міжнародного обміну фольклорними образами і мотивами. Свідченням билинного походження образу князя Володимира в «Тідрек-сазі» є також те, що поряд з ним виступає «страшний у битвах Іліас» (Ілля Муромець), перетворений на молодшого брата князя. Князь Володимир з даної саги —це монументальний образ сильного володаря, а Русь характеризується в ній як найбільша держава європейського сходу, у васальній залежності від якої перебувають сусідні правителі, зокрема й скандинавські конунґи.

Зрозуміла річ, на відміну від саґ, про які йшлося вище, «Тідрек-саґа» не має конкретної історичної основи й не відтворює конкретних подій в історії Русі й скандинавсько-руських взаємин. Вона цікава для нас по-іншому, насамперед тим, що в ній відбилося узагальнене сприймання й тлумачення Київської Русі на скандинавській Півночі, її, так би мовити, довільний узагальнений образ, не позбавлений, звичайно, й певної історичної основи, певної суми реальних понять і уявлень, трансформованих за законами середньовічної епічної творчості.

Конунґ Вольдемар і його брат Іліас — не єдиний приклад обміну образами й сюжетними мотивами в давньоруській і скандинавській народній творчості й літературі. Внаслідок постійних жвавих контактів між Київською Руссю і Скандинавією X-XI ст. цей обмін був досить значним і розмаїтим. Уже в минулому столітті російськими й українськими дослідниками фіксувалася наявність в давньоруському літописанні оповідань, сюжети яких перегукуються зі скандинавськими саґами, і ставилося питання про руські запозичення із скандинавських джерел. Але при цьому, слід сказати, не ставилося закономірне питання про зворотний зв'язок, про скандинавські запозичення з давньоруського фольклору. Переконливим свідченням таких запозичень є, зокрема, шведська балада «Про викрадення Соломонової дружини», де розповідається про те, як за відсутності Соломона «новгородський конунґ» викрав його дружину, красуню Сольфаґер, опоївши її «забидущим напоєм»; повернувшись додому, Соломон вирушив на пошуки дружини й відібрав її силою у «новгородського конунґа». Як показав О. М. Веселовський, не тільки сюжет цієї балади, а й окремі деталі збігаються з давньоруським сказанням про Василя Окуневича, яке, очевидно, й послужило джерелом для пізнішої за часом шведської балади (479).

Багато суперечок викликала ісландська «Саґа про Ода Стрела», сюжет якої збігається з оповіданням про Олега Віщого в «Повісті временних літ». У названій сазі йдеться про те, як чаклунка напророчила Одові Стрелу, що він прийме смерть від свого коня, і той негайно вбив свого бойового товариша і закопав його в землю. Однак пророкування віщунки збулося: повернувшись через багато років додому, Од Стрел помер від укусу змії, яка виповзла з черепа його коня. Збіжність сюжетів тут цілком очевидна, і питання полягає в тому, який із цих творів, ісландська сага чи давньоруське літописне оповідання, є першоджерелом, а який наслідуванням. О. І. Лященко у спеціальній студії доводив скандинавське походження цього леґендарного сюжету і на доказ цього навіть пробував найменування Олег Віщий вивести з ісландської мови (610). Протилежний погляд висловив інший дослідник, К. Тіандер, висуваючи як арґумент більшу сюжетну завершеність і цілісність літописного оповідання про Олега Віщого (716, с. 235-245). Розвідку на цю тему написав також І. Франко, схиляючись у ній до версії, що першоджерелом сюжету є давньоруське літописне оповідання (738).

Цікавий відгомін Київської Русі знаходимо і в німецьких епічних поемах XII-XIV ст., і у французькому епосі та рицарському романі. Так, русичі (Riuzen) згадуються, поряд з греками й «дикими печенігами», серед воїнства Етцеля у славнозвісній «Пісні про Нібелунґів», перлині німецького героїчного епосу; згадується тут і «Київська земля» ("Lant zu Kiewen"). Згадки про Русь зустрічаються і в сюжетно близькій до «Пісні про Нібелунґів» поемі «Сад троянд"; зокрема, в деяких редакціях цієї поеми серед уславлених витязів, які прибули до Вормса на влаштований Крімгільдоюрицарський турнір, виступають «Гартніт і Ґартунґ із Русі». Та найзначніший відгомін Київської Русі маємо в німецьких епічних поемах «ломбардського циклу», що виникли на основі давньогерманських сказань про Дітриха Бернського. І що найважливіше зазначити, в цих поемах теж знаходимо відгомони руського героїчного епосу (див. 554; 794; 855).

Так, у поемі «Ортніт», складеній у південній Німеччині в першій половиш XIII ст., активну роль відіграє Ілля з Русі (Ilias von Riuzen), дядько і найближчий помічник головного героя, ім'ям якого названа поема. У більш ранньому нижньонімецькому варіанті, про який можна судити за «Тідрек-саґою», героя звали Гартнід із Гольмґарда (тобто Новгорода), і дія поеми частково відбувалася на Русі (545, I, с. 122). У південнонімецькому «Ортніті» головний герой —уже ланґобардський король, володар Північної Італії; туди ж і на Близький Схід змістилася дія поеми, але дядько героя зберіг ім'я Іллі Руського і свої основні сюжетні функції (він допомагає Ортніту здобути жінку-красуню, дочку східного царя-язичника Махороля). Під час східного походу він надає Ортніту неоціненну допомогу, до нього переходить вирішальна роль у війні з «поганами». Невідомий автор «малює його богатирем, сміливим, наполегливим, могутнім. Він несе перед військом чорний стяг, на якому зображений золотий лев. У битвах він нестримний, могутньою рукою побиває він ворогів. Несамовито помщається він поганам за загибель своєї дружини. Увірвавшись у поганський храм, він хапає ідолів і розбиває їх об стіни. Коли ж християнське воїнство здобуває перемогу, він разом з карликом Альберіхом хрестить поганську царівну» (там само, с. 122-123).

З «Ортнітом» певною мірою пов'язана поема «Вольфдітрих», хоч вона й не належить до «ломбардського циклу» німецьких епічних поем, сходячи до меровінґського циклу сказань. Її головний герой Вольфдітрих — син константинопольського короля, і її дія віднесена до Греції. Але в пізніх варіантах цієї поеми дія одного з центральних епізодів відбувається на Русі, а серед персонажів зустрічаємо «маркграфиню Галицьку», котра стає хресною матір'ю головного героя, коли йому вдруге довелося хреститися після врятування з вовчої ями. Ці списки «Вольфдітриха» відносяться до XIII-XIV ст., коли Галицько-Волинське князівство стало добре знаним у Європі, і цим, очевидно, пояснюється поява «маркграфині Галицької» серед персонажів даної поеми.

Слід також сказати, що згадки про Русь і русичів часом з'являються в поезіях німецьких міннезінґерів XII-XIV ст. — Вальтера фон дер Фоґельвайде, Гартмана фон Ауе, Ульріха фон Ліхтенштайна, Освальда фон Волькенштайна та інших (855).

Відгомін Київської Русі і русичів звучить також у французькому героїчному епосі та рицарському романі XI-XIV ст. Слід сказати, що твори обох цих жанрів наповнені згадками про чужі країни й народи — реально існуючі, історичні, а то й леґендарні, вигадані. Серед них знаходимо чимало згадок про слов'янські країни й народи — про полабських слов'ян, про Чехію, Польщу, Болгарію та інші. Але цікаво, що найбільше згадок маємо саме про найвіддаленішу від Франції слов'янську країну — про Київську Русь, і це є цінним свідченням її високого авторитету і важливої ролі в тогочасній Європі.

За підрахунками Е. Ланґлуа, Русь згадується у 28 французьких chansons de geste, всього близько 70 разів, у тому числі кілька разів у різних списках уславленої «Пісні про Роланда» (864, с. 576-577). Невідомі автори епічних поем і рицарських романів говорили про Русь: «Roussie la large», «Roussie la grante» ("Русь широка», «Русь велика"), славили її військову силу і «великі товари» — «руські плащі», «добрі кольчуги», «найкраще руське золото», хутра , коней і т. д. Так, про руське хутро і коней йдеться в поемі «Доон де Майанс», про руські обладунки, срібло й золото — в поемі «Рено де Монтобан». Та найцікавіший у цьому плані роман «Бев де Ґастон», герой якого провадить бесіду з купцями, які побували на Русі. Як слушно зазначив П. Мортьє, посиленню руських відгомонів у французькому героїчному епосі та рицарському романі особливо сприяв шлюб Генріха І з Анною Ярославною, котра прибула у Францію зі своїм руським оточенням і до кінця життя не забувала рідної мови й культури (898, с. 103-104). Династичні зв'язки приводили й до того, що французи відвідували Русь, як, приміром, Бенжамен де Тудель, який приїздив до Києва сватати дочку Ярослава за Генріха І. В найзагальнішій формі французький епос відбивав становище в СхіднійЄвропі, зокрема натиск печенігів, про яких не без побоювання згадується і в «Пісні про Роланда"; печеніги взагалі викликали значне занепокоєння в Європі, і, як доводять деякі дослідники, саме проти них спочатку готувався перший хрестовий похід (див. 527, с. 98).

Як відомо, в тогочасній Європі Київська Русь мала високу військову репутацію, і вона відбилася у французькому епосі в образі богатиря велетенського зросту заввишки чотирнадцять футів, з розкішною гривою русявого волосся і лицем у бойових карбах (527, с. 113-114; 879, с. 86-87). Зокрема, такий образ руського богатиря змальовано в поемі «Saisnes». А в поемі «Thebes» говориться, що руський князь (dus de Roussie) може змагатися з найпотужнішими володарями. Цікаво також відзначити, що в «Пісні про Роланда» тіла полеглих Роланда, Олів'є і Тюрпена за наказом Карла Великого покривають «галицьким плащем», тобто парадним корзном, яким, за свідченням літопису, укривали полеглих руських князів і богатирів.

Як відомо, західні епічні поеми і частина саґ XI-XIV ст. були пізніми літературними обробками народних епічних мотивів і сказань більш раннього часу, обробками, які стихійно вбирали зміст тієї історичної епохи, коли вони створювалися невідомими авторами, в тому числі й відомості, реальні й леґендарні, про Київську Русь, які ширилися по континенту. І важливо підкреслити, що в цілому Русь сприймалася західними ерудитами й поетами не як туманно-фантастичний край чудес на зразок «Індії» середньовічних романів, а на реалістичний кшталт, як добре знана географічна реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя Європи. Правда, в «руських епізодах» тогочасних західних поем і романів є виразний фантастичний елемент, але це вже явище, зумовлене передусім художньою природою цих середньовічних жанрів, котрі в такому ж плані відтворювали й власну національну дійсність. Природно, що фантастичний елемент посилювався у змалюванні віддаленої країни, але принципово важливим є те, що це змалювання ґрунтувалося, зрештою, на певних географічних та історичних знаннях, на реальних контактах Київської Русі й Західної Європи.

Як зазначалося, Київська Русь і Західна Європа належали до різних культурно-історичних спільностей, у їхніх літературах склалися різні художні системи. Але водночас у глибинній основі літературного розвитку середньовічної Європи діяли й спільні чинники, котрі зближували ці спільності, ці системи. Такими чинниками були: фольклор новоєвропейських народів - слов'янських, германських і романських, якому притаманна типологічна близькість; християнство; антична культурна та літературна спадщина. Фольклорові належала велика роль не тільки в розвитку середньовічних літератур, а й у тогочасних літературних спілкуваннях. Сучасна наука вказує на близькість народної епічної творчості Русі та всього слов'янського світу до народної епічної творчості Західної Європи, на спорідненість цих народнопоетичних структур. Завдяки цьому мотиви й образи руського епосу приходили в Західну Європу, а епічна поезія Русі зазнавала впливу скандинавських саг, німецького героїчного епосу тощо. За слушним узагальненням австрійського вченого-славіста Й. Матля, у сфері епічної поезії Європа раннього середньовіччя «від Іспанії до Русі і від Скандинавії до Балкан не була розрізнена, а являла собою єдність» (889, с. 34-35).

Спільною закономірністю літературного розвитку європейського Середньовіччя було й те, що як на Заході, так і на Сході важливу роль у ньому відігравала антична спадщина. Тут різниця полягала в тому, що Русі, тісно пов'язаній з Візантією, близький був її «грецький варіант», а Західній Європі — «латинський». За словами того ж Матля, «культурна верхівка київського суспільства, очевидно, була набагато краще ознайомлена з класичною грецькою культурою, ніж цього хотілося б деяким історикам. Можна було б вказати на безпосередній вплив Гомера на давньоруську літературу, зокрема на «Слово о полку Ігоревім», а з другого боку — на безпосередні латинські джерела давньоруської літератури. Давня Київська Русь, безперечно, перебувала в потоці всеєвропейського культурного життя» (там само, с. 56).

Під «деякими істориками» австрійський славіст має на увазі західних учених, які виводять давню Русь за межі європейського культурно-історичного реґіону, оголошуючи, зокрема, її культуру специфічним «євразійським утворенням». Спростовуючи ці твердження, радянські дослідники наголошували, за терміном Д. С. Лихачова, на «європеїзмі» давньоруської культури й літератури, що був «дуже високий вже при самому її зародженні» (600, с. 9). Це питання має принципове значення ще й тому, що йдеться про вихідний пункт і початковий етап багатовікового культурного й літературного спілкування Західної Європи і східноєвропейського світу.

Наведені вище факти, за всієї їхньої неповноти й вибірковості, з усією очевидністю засвідчують, що в XI-XIII ст. визначився й досить інтенсивно йшов процес економічного, політичного та культурного спілкування Київської Русі й Західної Європи і ширше — процес формування спільної європейської культури, яка відштовхувалася від спільної античної, греко-римської основи. Як зазначалося, на зорі нової (післяантичної) європейської культури склалися два її потужні вогнища — греко-слов'янське на Сході й латино-германське на Заході, розвиток яких відбувався на основі спільних глибинних закономірностей, що аж ніяк не виключало істотних регіональних і національних відмінностей у кожному із них. Важливо при цьому підкреслити, що куль і урні зв'язки Київської Русі й Західної Європи були зв'язками, сказати б, рівноправних і рівносильних партнерів, без визначальної переваги одного над одним. Як наголошував акад. В. Ф. Шишмарьов у доповіді «О. М. Веселовський і слов'янознавство», підготовленій для III Міжнародного з'їзду славістів у Белграді (не відбувся 1939 року в зв'язку із початком другої світової війни), цей видатний російський вчений довів своїми численними працями, що Візантія була найважливішим світовим вузлом літературних шляхів Середньовіччя, які тягнулися від неї і до східних, і до західних європейських народів; звідси випливало, що «східноєвропейські культури — слов'янські й молдо-волоська — сестри західноєвропейських культур, а не дочки їх», причому «більша близькість до світового культурного центру і до спільного джерела культурних впливів (тобто до Візантії) народів Східної Європи, ніж західноєвропейських народів, була, очевидно, головною причиною того, що культура Київської Русі [...] стояла в деяких відношеннях вище від окремих культур тогочасної Західної Європи» (689, с. 203-204).

Але історія Європи і європейської культури склалася так, що в XIII-XV ст. її східне, греко-слов'янське вогнище зазнало жорстокого руйнування татаро-монгольськими й турецькими ордами. Остання і найпотужніша хвиля міграції кочових народів Азії затопила Східну й Південно-Східну Європу і надовго вибила греко-слов'янський світ з орбіти й ритму загального європейського розвитку. Першою жертвою спустошливої навали стала в середині XIII ст. Русь, яка, розкриваючи свої великі потенційні можливості, перетворювалася на центр цивілізації всього європейського Сходу. «Татаро-монгольська навала, — писав Д. С. Лихачов, — не «завершила собою природний процес поступового занепаду», навпаки, вона зовнішньою силою, штучно, катастрофічно загальмувала інтенсивний розвиток давньоруської культури. Саме тому татаро-монгольська навала була сприйнята на Русі як космічна катастрофа, як вторгнення потойбічних сил, як щось небачене й незрозуміле» (599, с. 66).

В такому ж плані татаро-монгольська навала була сприйнята і в Західній Європі. Вісті про страшний розгром Русі та інших країн Східної Європи й Передньої Азії чорною хвилею котилися по континенту, всюди викликаючи містичний жах: удар був настільки несподіваний і масштабний, що вся Європа прийняла татар за надлюдську силу, за здійснення апокаліптичних пророцтв, а розгром Русі, Угорщини, Польщі був розцінений як початок «Страшного суду». Цими настроями пройнята «Велика Англійська хроніка» Матвія Паризького, де багато уваги приділено татаро-монгольській навалі (відповідні фрагменти з неї див. 64, с. 107-171), а також багато інших західних пам'яток того часу. «Це нелюдське і люте плем'я, — писав Матвій Паризький, — що не знає законів, варварське й невтримне, котре називається татарами, піддаючи безумній навалі й жахливому спустошенню північні землі християн, ввергло весь християнський світ у непомірний страх і трепет» (там само, с. 114). Маестро Руджеро ді Пілья, який на власні очі побачив татарську навалу в Угорщині, порівнював її з «кінцем світу» (932, с. 43). Коли татари, розгромивши Польщу, вийшли весною 1241 року на Одер, один з німців-сучасників записав: «Настав кінець Німеччині» ("Fines Theutonias attigerint» — там само, с. 31). «Усьому християнському світові загрожує знищення», — заявляв германський імператор Фрідріх II у своєму зверненні до монархів ЗахідноїЄвропи, де він закликав їх об'єднатися й дати відсіч татарам. Говорить він у цьому зверненні про трагічну долю Русі та її столиці Києва: «Від раптової навали й під натиском цього варварського народу, який звалюється, ніби гнів Божий і блискавка, впало найбільше місто цього королівства Клева (Київ. — Д. Н.), і все це уславлене королівство після того, як жителі його були знищені, було вщент зруйноване» (64, с. 117). Очевидно, звідси йде в німецькій мові слово Tatarenbericht (жахлива вість, страхіття), яке нині вживається іронічно, а раніше мало серйозний зміст.

У кількох тогочасних західних хроніках і найповніше —у згадуваній хроніці Матвія Паризького була зафіксована розповідь про татар і розгром Русі «руського архієпископа» Петра, який виступив на Ліонському соборі 1245 року. (Особистість «архієпископа Петра» досить загадкова, про неї в науковій літературі висловлювалися різні думки. В сучасній науці найбільш вірогідною вважається думка С. Томашівського, за якою архієпископ Петро — це ігумен монастиря Спаса на Берестові в Києві Петро Акерович, про якого згадують давньоруські літописи (723, с. 281; див. також 64, с. 181-184). Під враженням жахливих звісток із Русі на Заході тоді говорили, що від видовища страхіть, які там розігралися, міг би заплакати антихрист.

Із західних історико-літературних пам'яток, у яких відбито трагедію Русі, слід відзначити «Історію монголів» Д. Плано Карпіні. її автор, італійський ченець-францісканець, у 1245 році проїздив через Південну Русь, прямуючи за дорученням Ліонського собору в степи Монголії, до ставки великого хана. В Києві Плано Карпіні побував через п'ять років після його розгрому ханом Батиєм, і ось що він розповідає як очевидець: «Перемігши країну турків, вони (монголи. — Д. Н.) пішли проти Русії і вчинили жахливі вбивства в землі Русії, зруйнували міста та фортеці і повбивали людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після довгої облоги взяли його і вбили жителів цього міста; тому, коли ми їхали через цю землю, ми бачили незліченні голови й кістки мертвих людей, що лежали в полі; це місто було великим і дуже багатолюдним, а тепер воно зведене майже нанівець і ледве чи є тепер там двісті будинків, а людей тих вони тримають в найтяжчому рабстві» (51, с. 25).

Крім цього опису сплюндрованого Києва в книзі Плано Карпіні є ще ряд цікавих відомостей про долю Русі одразу після татаро-монгольської навали. Посилаючись на розповіді «руських кліриків при дворі» (тобто при ставці хана. — Д. Н.), повідомляє він про звірства татарських баскаків на Русі і про варварські вбивства руських князів у Орді. Йдеться в книзі й про переговори, які він за дорученням папи Інокентія IV вів з галицько-волинськими князями Васильком і Данилом; папська курія прагнула, скориставшись із тяжкого становища Галицько-Волинського князівства, домогтися його навернення до католицької церкви (див. 509; 661). Значний інтерес становлять також свідчення Плано Карпіні про часті наскоки литовців на зруйновану татарами й знекровлену Русь: «Ми постійно їхали (до Києва. — Д. Н.) у смертельній небезпеці через литовців, які таємно й часто, наскільки можуть, роблять наскоки на землю Русію, і особливо в тих місцях, які ми повинні були проїздити; оскільки ж більша частина людей Русії була перебита татарами або відведена в полон, то вони не можуть дати їм (татарам. — Д. Н.) належної відсічі» (51, с. 45). Просте й переконливе пояснення причин порівняно легкого завоювання литовцями руських князівств!

Опис Плано Карпіні справив гнітюче враження на Західну Європу, все ще охоплену страхом перед загадковими й грізними татарськими ордами. Він швидко поширився по всьому Заходу, з нього, за свідченням автора, знімали копії ще до того, як він побував у руках папи Інокентія IX і дістав його схвалення; пізніше твір Плано Карпіні багато разів виходив латинською і живими європейськими мовами. Для сучасників вміщений в ньому опис розгрому й руйнування Русі, за висловом французького літературознавця А. Мансюї, «прозвучав на Заході, немов Dies irae на похоронах цілого народу» (886, с. 4-5).

Спустошена й поневолена татарами, а далі захоплена Литвою й Польщею, Русь у XIII-XIV ст. зникла з системи європейських держав і поступово для Заходу ніби розчинилась у величезній Татарії. Зрозуміло, що пригасла вона і як одне з найзначніших вогнищ постантичної європейської культури, і в ближчі століття не могла відігравати значної ролі в її поступі. «Саме в цей злощасний період, — небезпідставно писав Герцен, — що продовжувався близько двохстоліть, Росія і дозволила Європі перегнати себе» (28, VII, с. 159). Точніше тут було б говорити не тільки про Росію, а й про весь східнослов'янський світ. Ще раніше Гердер, наголошуючи на величезній ролі слов'ян на зорі нової європейської цивілізації, зазначав, що пізніше відставання розвитку їхньої культури зумовлене надто тяжким поворотом їхної історії: розселені на східних рубежах Європи, вони прийняли на себе останній і найпотужніший удар кочових орд Азії і зазнали тяжкого руйнування і тривалого поневолення (27).

Необхідно брати до уваги й те, що в XIV-XV ст. зазнали розгрому й поневолення турками інші країни греко-слов'янської культурної спільності. В XIV ст. були завойовані Сербія та Болгарія, а Візантія переживала затяжну агонію, яка завершилася 1453 р. падінням Константинополя, з яким нерозривно пов'язаний кінець Середньовіччя. Сталося так, що на сході Європи він збігся з розгромом та поневоленням країн греко-слов'янської культурної спільності й руйнуванням їхньої культури.

Монголо-татарська навала і наступне «татарське іго» завдали тяжкого удару по розвиткові культурних і літературних зв'язків Західної Європи зі східнослов'янським світом. Ізоляція цього світу в Європі поглиблювалася віросповідальним розколом, поділом християнської церкви на католицьку й православну, що стався в середині XI ст. й посилювався в наступні віки. Слід тут сказати й про позицію католицької церкви на чолі з папським Римом, які виводили «східних схизматиків» за межі європейсько-християнського світу й підтримували експансію в їхні межі, розглядаючи її як засіб подолання схизми.

Однак необхідно внести істотні корективи в уявлення про культурні зв'язки «латинської Європи» і східнослов'янського світу в XIV-XVст., які панували в російській науці попереднього століття й були успадковані радянською наукою, в тому числі й українською. За цими уявленнями, названі зв'язки були нібито повністю обірвані монголо-татарською навалою і почали відновлюватися лише під кінець XV ст. Але ж не можна і в даному аспекті розглядати тогочасний східнослов'янський світ ("Русь") як цілість або ж приймати Московську державу за його повноправного репрезентанта. Насправді східнослов'янського світу як цілості в післямонгольський період не існувало; його південно-західні й західні землі, Україна й Білорусь, перебували в іншому становищі, ніж землі північно-східні, де складалася Московська (Російська) держава, і їхній розвиток відбувався в іншому напрямі. Якщо останні були надовго підкорені татарами й зазнавали «татарського іга», з яким остаточно було покінчено лише в останній третині XV ст., то українські й білоруські землі в другій половині XIII — на початку XIV ст. були приєднані до Великого князівства Литовського і фактично не знали згаданого «іга». На західноукраїнських землях існувало незалежне Галицько-Волинське князівство, яке зникло тільки в середині XIV ст. й було розподілене між Польським королівством і Великим князівством Литовським. В аспекті нашої тематики важливо зазначити, що обидва ці державні утворення належали до системи європейських держав і підтримували з ними різнобічні зв'язки, що відкривало й певні можливості для становлення та розвитку культурних відносин українських і білоруських земель з «латинською Європою».

Не входячи в докладне висвітлення цих відносин, належним чином ще не вивчених, вкажемо на окремі характерні їхні сторони і прояви. Так, із середини XIV ст. в містах Галичини, а згодом і інших українських земель, вводиться магдебурзьке право, тобто починається засвоєння західноєвропейської правової культури. Цікаво зазначити, що місту Саноку це право було дароване ще галицькими князями 1339 року, тобто ще до захоплення Галичини Польським королівством (663, ПІ, ч. 2, с. 108-109). У 1356 році його домігся Львів, далі — Перемишль, Дрогобич, Теребовля, Холм та інші міста Галичини, в XV ст. воно починає поширюватись в містах Волині, Поділля й інших українських земель, що входили до Великого князівства Литовського.

Слід вказати й на те, що XIV і перша половина XV ст. —час майже неподільного панування на Чорному морі генуезців і венеціанців, які тоді відігравали величезну роль у торгівлі між Заходом та Сходом, і таким чином українські землі опиняються в зоні активної торговельної діяльності італійських міст-республік (932, с. 285-288). Зі своїх колоній на північних берегах Чорного й Азовського морів (Кафа, Тана та інші) італійські купці прокладають торговельнішляхи і до Москви, і до Києва, Вільна та Львова, де в XV ст. з'являються їхні факторії; все це створювало ґрунт і для розвитку італійсько-українських культурних зв'язків.

У цьому ряду чинників слід згадати й поширення на українських землях латинської мови, яка була мовою міжнаціонального спілкування в католицьких країнах середньовічної Європи. Цей процес бере початок ще в Галицько-Волинському князівстві, яке підтримувало активні політичні зносини з сусідніми й близькими «латинськими країнами» — з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, з Тевтонським орденом, — і це породжувало необхідність знання латини, яка в католицькій Європі була не тільки мовою церкви й культури, а й мовою дипломатії (див. 663, ПІ, ч. 2; 827). Ще більшого поширення латинська мова набула в Галичині після її приєднання до Польського королівства, де латина в XIV-XV ст. залишалася і мовою писемності, і мовою адміністрації. Щодо Великого князівства Литовського, то тут у цей період домінуючою залишалася православно-руська культура, й істотного проникнення латинської мови, західних культурних впливів, принаймні на українських і білоруських землях, ще не помічається.

З XIV ст. бере початок і така форма українсько-європейських культурних контактів, як навчання студентів-українців у західноєвропейських університетах. Так, у списках найдавнішого в Європі Болонського університету імена студентів українського ("рутенського") походження зустрічаються, починаючи з другої половини XIV ст. (491, с. 212-213). Приблизно в цей же час студенти-українці з'являються і в другому з найдавніших європейських університетів — Паризькому (Сорбонні). На одному з документів цього університету, датованому 1353 роком, стоїть підпис «маґістр Петро Кордован і його товариш з Рутенії"; у списках Сорбонни за 1369 рік значиться якийсь «Іван з Рутенії» (Johannes de Ruthenia), а під кінець XIV ст. документи фіксують, що тут навчався «Герман Вілевич, ліценціат мов і бакалавр рутенської нації з Києва» (Germane Vilewicz licent in lg. et bac. indecs nations Ruthena de Kiowiae) (651, с. 156). У західних університетах того часу студенти ділилися на земляцтва; коли ж представників якоїсь народності було небагато, вони приєднувалися до земляцтв «по сусідству"; тому в Сорбонні XIV-XV ст. українці разом з поляками, чехами і скандинавами належали до німецького земляцтва. Так, в його списку за 1419 рік зазначений «Самійло Лінкевич рутенської нації» (там само). В італійських університетах XV ст., зокрема в Болонському й Падуанському, виникли польські земляцтва, до яких входили також українці, білоруси й литовці (782; 875; 958). Природно, що в той час українців найбільше було у слов'янських університетах — Празькому й Краківському. 1379 р. королева Ядвіґа, дружина Ягайла, заснувала при Карловому університеті в Празі бурсу (інтернат) для вихідців з Великого князівства Литовського, а це свідчить про те, що там було вже чимало молодих українців, білорусів і литовців (846, II, с. 41). Там вони вступали в тісні контакти і з західнослов'янськими, і з західноєвропейськими студентами: адже ще засновником Карлів університет призначався не тільки для Чехії, а й «для Баварії, Саксонії й Польщі», і в ньому постійно навчалося багато вихідців з німецьких земель, а також і з інших західноєвропейських країн. На початку XV ст. (1409 р.) аналогічна бурса «для бідних студентів з Литви й Русі» була відкрита й при Краківському університеті.

Річ відома, в західних університетах XIV, а також і XV ст. (крім італійських) українські студенти засвоювали ще середньовічну «латинську вченість», у якій, щоправда, вже давали себе знати передренесансні віяння. Але в даному випадку важливо підкреслити інше: наведені факти засвідчують, що в Україні та Білорусії традиція навчання молоді в європейських університетах почала складатися ще в пізньому Середньовіччі, набувши значного розвитку в добу Відродження, про що буде мова далі.

В другій половині XIII і в XIV ст. увага народів Заходу була прикута на сході Європи передусім до грізних і таємничих татарських орд; однак це не означає, що Русь як етнічна й історична реальність повністю зникла з поля зору західноєвропейських учених, мандрівників і поетів, ніби поглинута «татарською пітьмою». Так, в «Описі світу» Марко Поло, де цей уславлений венеційський мандрівник розповідає про свою тривалу подорож на Далекий Схід і про службу у великого хана Хубілая (1271-1295), одне з чільних місць відведено «Татарії», але знаходимо в ній також розділ про «дуже велику північну країну Русію"(352, с. 361-364). Маршрут подорожі Марко Поло, як і зворотний шлях, пролягли далеко від Русі (через Константинополь, Закавказзя, Іран), але він вважав за необхідне хоча б стисло описати й цю країну, що вже само по собі є симптоматичним. На відміну від сучасної їй «Великої праці» Роджера Бекона, «Опис світу» Марко Поло аж ніяк не був плодом книжної ерудиції, це книга практика-мандрівника, купця, дипломата, чиновника великого хана, в ній зафіксовано величезний фактичний матеріал, здобутий невтомним автором, відбито його надзвичайно багатий життєвий досвід, її зміст становить те, що автор побачив, пережив, був учасником чи очевидцем, а також те, про що він почув, про що дізнався під час мандрів і вважав за достовірну інформацію (фантастичних домислів про далекі краї, які так полюбляло Середньовіччя, у практика Марко Поло навдивовижу мало).

Опис Русі в книзі Поло заснований на такій інформації, оскільки в цій «великій північній країні» він не побував і лише зустрічався з русичами в Золотій Орді та інших «монгольських імперіях» спадкоємців Чінгісхана. «Русія, — пише Марко Поло, — є дуже велика північна країна, її жителі християни й дотримуються грецького обряду. Вони мають кількох королів і власну мову. Це люди погано виховані. Але вони дуже вродливі, як чоловіки, так і жінки, ставні й високі, з волоссям білявим і довгим. При вході до країни там є багато укріплень. Нікому данини вони не платять, тільки частина їх складає данину правителю Заходу, з яким вони мають зі сходу спільну границю; він є татарином і зветься Токтай. Йому й сплачують данину, але невелику. То не є край торгівлі. Треба знати, скільки вони мають дорогого хутра великої вартості; дуже багато там соболів, і горностаїв, і білок, і ласок, і лисиць там достатньо. Дуже багато також воску. І ще скажу, що є там численні срібні копальні, звідки видобувають багато срібла» (там само, с. 361).

Цікаво зазначити, що в цій пам'ятці італійського автора зафіксована інформація про Русь, зібрана переважно на Сході, та й дивиться він на неї скоріше зі східного боку. Так, хан Золотої Орди названий у нього «правителем Заходу», згадується «багато укріплень... при вході до країни», — це, безперечно, ті оборонні споруди з боку степу, з південно-східної сторони, які зводилися великими князями Київської Русі. Феодальна роздробленість Русі на окремі князівства відбилася у згадці Марко Поло про те, що русичі «мають кількох королів». Не позбавлене інтересу і його твердження, що не вся Русь, а лише східна її частина сплачує данину ханові Золотої Орди.

«Опис світу» Марко Поло є багатющим і цінним джерелом достовірних відомостей — географічних, етнографічних, історичних та інших. Але побудована книга як жива розповідь «бувалої людини» про її незвичайні мандри та пригоди і може розглядатися також як своєрідна пам'ятка тогочасної прози не лише за формою, а й значною мірою за змістом. Велике місце посідають у ній прямі «замальовки з натури», автор переповідає також багато життєвих історій, пережитих ним самим або ж почутих. Словом, немало в його книзі епізодів новелістичного або ж анекдотичного характеру. Один з них наводиться і в CCXX розділі книги, тобто в розділі про Русію. Повідомляючи про жорстокі морози в цій країні зимової пори, Марко Поло тут-таки розповідає сюжет явно анекдотичного характеру про чоловіка й жінку, які досить-таки незвичайним чином примерзли до льоду (там само, с. 363-364). Це сюжет побутово-комічного змісту, — цей тип широко представлений в італійському збірнику «Новелліно» чи французьких фабліо, але разом з тим відбилися в ньому перебільшені уявлення про суворий клімат «північної країни Русії».

На зв'язок книги Марко Поло з тогочасним письменством вказує і цікава історія її створення. Постала книга після повернення автора на батьківщину, в 1298 р., у незвичайній обстановці. В той час Поло був у генуезькому полоні, що його він ділив із пізанцем Рустицієм, досить помітною постаттю в тогочасній західноєвропейській літературі, що розвивалася на старофранцузькій мові. Рустицій був автором переробок рицарських романів, так званих «романів круглого столу"; до нашого часу дійшли в рукописах і друках XVI ст. такі його переробки: «Роман про Трістана», «Ґірон де Куртуа» і «Меліадюс де Леоннуа». Як вважає більшість сучасних дослідників, «Марко Поло диктував Рустицію свої розповіді на венеційському діалекті, в спосіб безпосередній і простий, як розповідають у коліблизьких приятелів, Рустицій же записував їх французькою мовою» (352, с. 22). Працювали вони з великим поспіхом, що позначилося й на мові, яка рясніє італійськими формами та зворотами, і на правописі назв та власних імен, де багато різнобою, і на стилі, дуже нерівному, місцями недбалому.

Інший зміст і характер мала ще одна видатна західна пам'ятка XIII ст., в якій йдеться й про Русь, «Велика праця» англійського мислителя і вченого Роджера Бекона, який одним з найперших виступив проти церковно-схоластичних догм і прокладав шлях для науково-експериментального пізнання світу. В четвертій частині його енциклопедичної «Великої праці», присвяченої «землезнавству», тобто географії, наведено й загальний географічний опис Русі. Слід сказати, що і в цій галузі Роджер Бекон дотримувався своєї «експериментальної методології», сміливо вводячи у «Велику працю» й узагальнюючи конкретні знання, добуті сучасниками, арабами й європейцями, і надаючи їм більшої ваги, аніж свідченням античних авторитетів. Зокрема, ним були використані описи мандрів до Монголії Плано Карпіні й Рубрука, що незадовго перед тим з'явилися в рукописних списках. «Велика праця» Роджера Бекона створювалася в 60-х рр. XIII ст., тобто в період, коли Європа перебувала під величезним враженням татаро-монгольських завоювань, і природно, що «Татарії» в ній відведено велике місце. Проте Роджер Бекон не розчиняє Русь у 'Татарії» і описує її в тих межах, які визначилися перед навалою. Для нього це крайня східна країна Європи, що простяглася до Танаїсу (Дону), ріки, що її середньовічна Європа вважала кордоном з Азією: «З півночі вона (Куманія, тобто половецька земля. — Д. Н.) межує з великою Руссю (епітет «великий» тут вжито як визначення обсягу Русі. — Д. Н.), котра теж доходить до Танаїсу» (цитую за французьким перекладом у збірнику Бержерона — 142, с. 60).

За браком місця я не буду наводити всього беконівського опису Русі, який потребує численних коментарів, і вкажу лише на його судження про релігію і мову русичів. «Рутенці — християни і схизматики, — пише Р. Бекон, — бо дотримуються обряду греків; але в богослужінні вони користуються зовсім не їх (греків. — Д. Н.)мовою, а слов'янською (Sclavoniens), котра є мовою, якою користується багато народів. Русичі, поляки і чехи не вживають ніякої іншої мови, крім цієї (там само, с. 9). Наведений уривок особливо цікавий тим, що в ньому відбилося усвідомлення належності Русі до групи слов'янських народів, притаманне великому англійському вченому XIII ст.

Ще виразніше проявляється воно в анонімному «Описі Східної Європи» (1308 р.), створеному, як гадають дослідники, французом чи італійцем, що мав стосунок до тогочасних балканських справ (120). Разом з тим у цій пам'ятці не менш виразно проявляється й ворожість до «схизматичних слов'янських народів», що її італійський вчений-славіст А. Кроніа слушно пов'язує з атмосферою аґресивного інтересу до православного Сходу, яка запанувала на католицькому Заході в часи папи Боніфація VIII (804, с. 46-47). Характерно також, що невідомий автор пам'ятки, називаючи Русь «величезною землею», практично ототожнює її з Галицько-Волинським князівством; як відомо, в XII-XIII ст. його володіння сягали Дунаю, і воно відігравало важливу роль у політичному житті Південно-Східної Європи. «Окрім цієї імперії (Константинопольської, власне, Латинської, створеної хрестоносцями. — Д. Н.), —пише невідомий автор, — є ще величезна країна, яка називається Руссю (Ruthenia) і яка теж, подібно до Болгарії, прилягає з півночі до Греції, але лежить вона вище від Болгарії. Ця країна має ті ж умови, що й Болгарія, і зрошується тими ж ріками (очевидно, мається на увазі Дунай. —Д. Н.), але замість царя має на чолі князя, найбільшого з мужів. Тепер там править князь Лев, дочку якого взяв за жінку Карл, король Угорщини. Колись ця земля була під владою імперії (?), потім Угорщини, а тепер вона сплачує данину татарам, так само як і Болгарія (?). Всі ці народи, зрадливі схизматики, мову мають ту ж саму. Оскільки ж русичі (Rutheni), болгари, серби (Rasenses), словенці (Slavi), чехи (Bohemii), поляки і прусси всі розмовляють одною мовою, то з цього випливає, що слов'янська мова (linguam sclavoniam) є найбільша й найпоширеніша мова світу» (120, с. 40-41).

Як бачимо, невідомий автор пам'ятки був вражений поширеністю «слов'янської мови», що її він вважав спільною для всіх слов'янських народів, а тому й «найбільшою» серед живих мов Європи. До речі, ця думка про спільністьмови всіх слов'ян стала домінуючою в середньовічній Західній Європі і, як побачимо далі, перейшла також до деяких ренесансних пам'яток. Слід гадати, у її виникненні велика, якщо не вирішальна роль належить тому факту, що в ранньому Середньовіччі старослов'янська мова була мовою всеслов'янської писемності, мовою слов'янської культурної єдності, котра охоплювала не тільки східних і південних слов'ян, а й Чехію та Моравію. Небезпідставно сучасні вчені давньослов'янську мову відносять, поряд з латиною, санскритом і арабською, до наднаціональних мов феодального Середньовіччя (598, с. 23-24). Варто ще зазначити, що в цьому описі початку XIV ст. «Рутенія» ще йде в одній групі не з Польщею й Литвою, а з Болгарією й Візантією, — дія традиції X-XIII ст. на свідомість незнаного автора.

Здається, ніким ще не була відзначена така цікава обставина: в той час, коли реальна Русь зникла в «татарській пітьмі», західні рицарські поеми і романи продовжували славити могутню Київську державу, яка ще довго жила на Заході в поетичній традиції. Так, були розширені «руські епізоди» в останній редакції німецької поеми «Вольфдітрих», яка належить до першої половини XIV ст.; другою половиною XIII ст. датується вже згадувана скандинавська «Тідрек-саґа» з її уславленням Русі як наймогутнішої держави європейського Сходу; явища аналогічного характеру мають місце також у французькому епосі та рицарському романі. І, нарешті, слід сказати, що з цих середньовічних західноєвропейських поем та романів образ могутньої Київської держави перейшов у ренесансні епічні поеми XV-XVI ст., зокрема в широко відому поему Матео Боярдо «Закоханий Роланд».

В післямонгольський період Русь мала з «католицькою Європою» не лише мирне культурне спілкування, яке обопільно збагачує народи і сприяє їхньому спільному поступові. Спершу в Галичині, а потім і у Великому князівстві Литовському в цей період розгортається також боротьба національної руської культури з експансіоністською феодально-католицькою культурою пізнього західноєвропейського середньовіччя. В організації релігійно-політичного й культурного наступу на «схизматичну» Русь вирішальну роль відігравала католицька церква, очолювана папською курією, яка діяла спільно з феодальними військово-політичними силами: спершу з німецькими рицарськими орденами, а з середини XIV ст. — і з шляхетською Польщею. «Споконвіку, — писав Іван Франко, — один папа передає своєму наступникові незмінне римське «Ceterum censeo —orientem esse convertendum» ("А опріч всього іншого — Схід має бути навернений") (736, с. 152).

Одразу ж після приєднання Галичини до Польського королівства там розпочинається наступ на православну церкву й руську національну культуру, які стали зазнавати утисків і гонінь. У «схизматиків» відбирали церкви й передавали їх католикам, була запроваджена система привілеїв і заохочень для «навернених», насаджувалася зневага до православної віри й національної руської культури. У лютому 1375 року папа Григорій XI в буллі «Debitum pastoralis officii» проголосив створення католицької митрополії в Галичі і заявив, що «єпископи схизматиків, які там (тобто в Галичині. — Д. Н.) перебувають, повинні бути усунені як непридатні» (цит. за: 798, с. 27). Інша ситуація склалася в той час у руських землях, котрі увійшли до Великого князівства Литовського. Ці землі були захоплені народом, який тоді стояв на нижчому рівні суспільного й культурного розвитку; сталося так, що тут завойовники почали швидко підпадати під вплив підкорених, засвоювати здобутки давньоруської цивілізації і культури. Литовські князі й знать разом із суспільними інституціями й правовими нормами Русі сприймали також її мову, релігію, літературу й загалом культуру. І характерно, що німецькі хроніки XIV ст. (точніше, хроніки Тевтонського ордену) постійно називають дружину литовських князів та їхніх наближених «боярами» (Bajarens), а простий народ — смердами (smirdens), тобто руськими термінами, що утвердилися й на корінних литовських землях (див. 510; 827). Мовою адміністрації й культури Великого князівства Литовського стала в XIV ст. західноруська мова, котра не була ще ні мовою українською, ні мовою білоруською, а особливою книжною руською мовою, що склалася на основі різних говірок Західної та Південно-Західної Русі, традицій давньоруської писемності та практики канцелярій і судів Великого князівства Литовського. Ця мова в XIV-XV ст. використовувалася не тільки в адміністрації й юридичній практиці, на ній булатакож створена значна література, оригінальна й перекладна, котра до посилення польського впливу в XVI ст. була, власне, літературою всього цього литовсько-руського державного утворення пізнього Середньовіччя.

Вже дослідниками кінця XIX — початку XX ст. було встановлено, що в цьому державному утворенні у зазначений період домінувала православно-руська культура, а вплив католицького Заходу, репрезентантами якого виступали Польща й Тевтонський орден, був ще порівняно слабкий (див. 510; 639; 663, III, ч. 2 та ін.). В XIV-XV ст. західноруська мова мала певне поширення і в сусідніх країнах. Досить нагальна потреба в людях, які могли б писати нею і виступати в ролі перекладачів, відчувалася тоді в Пруссії, і такі люди знаходилися (827, с. 85-90). Була вона відома і в Польщі, особливо з появою на польському престолі Яґеллонів: перші королі цієї династії, виховані в литовсько-руському культурному середовищі, говорили руською мовою, і навіть Сиґізмунд I, який правив у другій чверті XVI ст., ще знав руську мову і в своїй бібліотеці мав чимало книжок цією мовою — Часословець, книгу Іоанна Золотоуста, молитви, різні книги Біблії тощо (663, III, ч. 2, с. 165-166).

Необхідно вказати й на те, що в XIV-XV ст. Західну Русь пов'язувала із Західною Європою її пряма чи опосередкована участь у деяких історичних подіях і процесах усеєвропейського масштабу й значення. Маємо на увазі такі визначні й різнорідні явища європейської історії того часу, як боротьба слов'янських і литовського народів з німецько-рицарським Drang nach Osten, як організація відсічі турецьким завоюванням на Балканах і на Дунаї, як уславлений гуситський рух у Чехії. Всі ці історичні події і рухи тією чи іншою мірою втягували в свою орбіту українські та білоруські землі і, що нас особливо цікавить, позначилися й на їхніх культурних і літературних зв'язках із Західною Європою, знаходили певне відбиття в західних історико-літературних пам'ятках.

Добре відомо, що українські й білоруські землі, які входили до Великого князівства Литовського, брали найактивнішу участь у війнах з Тевтонським орденом, що руські полки зіграли велику роль у вирішальній Ґрюнвальдській битві 1410 року. Петер Дуйсбурзький, автор німецької хроніки XIV ст., писав, що руське вояцтво своєю хоробрістю і військовою вправністю не поступається західному рицарству (603, с. 16). Боротьба «рутенців» проти натиску німецьких феодалів знайшла певний відгомін у німецькій рицарській поезії XIV і першої половини XV ст., зокрема у творчості Петера Зугенвірта (1356-1395) і Освальда фон Волькенштайна (1377-1445).

Характерна постать німецької рицарської поезії часів її занепаду Зугенвірт виступав переважно в жанрі «героїчних розповідей», тобто панегіричних життєписів родовитих німецьких феодалів, котрі нерідко ставали учасниками грабіжницьких походів і на Польщу, і на Литву та Русь (396). Само собою, в поезіях Зугенвірта ці авантюри завойовників витлумачуються як славні діяння «воїнів Христових». Характерний у цьому плані його довгий вірш «Рицарські діяння герцога Альбрехта» ("Von herzog Albrecht ritterschaft"), в якому розповідається про похід молодого австрійського герцога в Прибалтику й Західну Русь, здійснений 1377 року; учасником цього походу був і сам Зугенвірт, який служив при дворі згаданого можновладця. Слід сказати, що у сприйманні Русі цей поет пізнього міннезанґу йшов не від характеризованої вище епічної традиції західного середньовіччя, ще живої в XIV ст., а від тогочасної реальності, коли Русь була розділена на окремі землі та держави, ще зберігаючи, однак, спільну назву з цілою низкою уточнюючих означень. Таку ж картину бачимо і в Зугенвірта, причому Новгородську землю він називає «білою Руссю» (weizzen Reuzzen), землі, що входили до Великого князівства Литовського, насамперед Білорусь, — просто Руссю (Russein або Russenia), а Галичину — «червоною Руссю» (roth Reuzzen). Про останню йдеться в його величезному за обсягом вірші про бурґграфа Альбрехта Нюрнберзького, відомого всій тодішній Європі авантюриста, який у 1352 р. брав участь у поході угорського короля Людовика на Галичину і в штурмі Бельця (там само, с. 32-33). Ще в кількох віршах Зугенвірта згадуються походи інших феодалів на Русь, і в цьому немає нічого дивного, оскільки в XIV ст. Литва й Русь для західних рицарів служили за найближчу арену боротьби з «язичниками», до яких католицька церква облудно прирівняла й «схизматиків», і вони вирушали туди юрбами. Відгук цих походів помітний і насторінках «Кентерберійських оповідань» Д. Чосера, де серед прочан, що йдуть із Лондона до Кентербері, виведено бувалого рицаря, про якого говориться, що «він побував і в Литві й на Русі (in Lettew hed he reused and in Ruse)».

Своєрідні руські епізоди й ремінісценції знаходимо у О. фон Волькенштайна, одного з найзначніших і найцікавіших німецьких поетів кінця XIV й першої половини XV ст. Він також був пов'язаний із традиціями міннезанґу, але, як указують дослідники, в його звучних музикальних віршах застиглі традиційні форми поезії переможено живим і щирим сприйняттям життя, реалістичністю його відтворення (435; 783; 920). Син доби авантюрництва і рицарського, і буржуазно-купецького О. фон Волькенштайн усе життя провів у мандрах, походах та посольствах, і на його долю випало стільки пригод, що їх вистачило б на цілу серію пригодницьких романів. Побував він і на Русі, а саме, як визначено дослідниками XX ст., в Білорусії і на Україні, а під час морської служби на Чорному морі зазнав катастрофи і врятувався лише завдяки тому, що зміг разом з «одним русом» схопитися за розбиту бочку і, побачивши землю, доплисти до неї:

... doch gemas ich und kan hin,

ich und ein Reuss, in den gestreuss haubtguet, gewin,

das suecht den grund und swan ich zue dem reiffen

(429, с. 64).

Очевидно, перебування Волькенштайна на Русі було досить тривалим, оскільки, як зазначалося у щойно цитованому вірші, він навчався там «руської мови» (reussisch), на додачу до інших дев'яти, що ними він міг говорити, зокрема й до однієї слов'янської — мови словенців (windisch) (429, с. 65). Безсумнівно, «руською мовою», якої навчався Волькенштайн, була розмовна мова тих земель Русі, де він побував, найімовірніше українська. Про перебування на Русі «в молоді роки» Волькенштайн згадував ще в кількох своїх поезіях; крім того, в текст деяких із них він вводив окремі «руські слова». Але це були слова, спільні для всіх слов'янських мов, і важко встановити їх «національну належність» у масштабі всього слов'янського світу, не кажучи вже про тогочасне східне слов'янство (435, с. 538-542).

Ведучи тривалу й тяжку боротьбу з татарами, український народ в кінці XIV і XV ст. поступово втягується також і в боротьбу з новим, не менш небезпечним ворогом європейської цивілізації — з турками-османами; як відомо, ця боротьба в зазначений період перетворилася на колективну справу держав Європи. Загони з Червоної Русі входили до війська Польського королівства, яке разом із військом ледве не всіх країн тогочасної Європи, до Англії й Італії включно, брало участь у спільному поході 1396 року проти турків-османів, що завершився катастрофою під Нікополем (у Болгарії на Дунаї) у вересні того ж року. В 20-х рр. XV ст. руські загони з Великого князівства Литовського спільно з угорцями, хорватами, поляками та італійцями воювали з турками-османами на Дунаї, стримуючи їхній натиск на Угорщину (575, с. 39). 1429 р. в Луцьку на Волині, який у XV ст. правив за південну резиденцію великих князів литовських, відбувся конїрес європейських монархів, у якому взяли участь литовсько-руський князь Вітольд, польський король Ягайло, німецький імператор Сиґізмунд, данський король Ерік VII, маґістри Тевтонського й Лівонського орденів, кримський хан, тоді васал Вітольда, господар молдавський, папський леґат і посли від візантійського імператора Іоанна VIII Палеолога. Конґрес обговорював різні політичні питання Центральної і Східної Європи; проте головним серед них було питання про організацію колективної відсічі османській загрозі, яка неухильно зростала (714). Прямих військово-політичних наслідків цей конґрес не дав внаслідок глибокої розбіжності інтересів його учасників, але все-таки він відіграв певну роль у консолідації країн Центральної та Східної Європи перед лицем турецької загрози. Зокрема, це знайшло прояв у новому спільному поході європейських країн на турків 1443-1444 рр., у якому також взяли участь руські загони з Галичини й Великого князівства Литовського і який теж закінчився розгромом християнських військ у битві під Варною 10 листопада 1444 року.

З боротьбою проти турків-османів до певної міри пов'язані деякі західні історико-літературні пам'ятки першої половини XV ст., в яких ідеться й про Україну. В 1427 р. через Західну Україну повертався до рідної Баварії Йоганн Шільтберґер, який ще юнаком був узятий турками в полон під Нікополем і чия подальша доля склалася так, що перед його нехитрим життєписом блідне найбуйніша фантазія майстрів пригодницького жанру (382; є російський переклад, 111). Потрапивши в полон, він став вояком турецької армії, а після її розгрому Тімуром під Анґорою 1402 року вступив у військо останнього і брав участь у його незліченних руйнівних походах, зокрема в Індію, переживши величезну кількість незвичайних пригод. Завершуючи свій життєпис, Шільтберґер повідомляє, що повертався він з Азії через Константинополь, Чорне море й Молдавію, звідки «приїхав в інше місто, що німецькою зветься Лемберг (Львів), це головне місто в меншій білій Русі (in weissen reissen, des kleine). Там я лежав три місяці хворий, а потім прибув до Кракова» (там само, с. 125-126). Разом з тим він говорить також про весь східнослов'янський світ і, маючи на увазі його північно-східну частину, Московську державу, зазначає, що «королівство Росія (Reuschen) теж платить данину татарському королю» (там само, с. 60).

Із західних пам'яток пізнього Середньовіччя найбільш широкі й ґрунтовні відомості про Україну містить опис мандрів Гільберта де Ланнуа, радника герцоґа Бурґундії, невтомного мандрівника, дипломата й шукача пригод, який об'їздив, здається, всю Європу й Близький Схід. Книга подорожей Г. де Ланнуа кілька разів видавалася в XIX і XX ст; краще її видання було здійснене Ш. Потвеном у 1878 році (283). Вперше її автор побував на Русі 1413 р. як учасник походу рицарів Лівонського ордену в Новгородську землю і був тяжко поранений в одній із битв. Українські землі він відвідав у 1421 р., прямуючи з дипломатичною місією в Сірію та Єгипет, які тоді ще не були підкорені турками й ворогували з ними. У своїх «Подорожах і посольствах», які належать до найвидатніших пам'яток «бурґундської гілки» французької літератури XV ст., він залишив опис мандрівок по Галичині, Волині та Поділлю, перебування у Львові, Кременці, Кам'янці-Подільському та інших містах (там само, с. 53-57). З Пруссії Ланнуа, проїхавши Польщу, прибув до «міста Садовен (Sadoven) на Русі», де мав бути польський король, щоб виконати своє «посольство миру"; короля він знайшов «в убогій місцині, що називається Оземни (Oysemny)». Sadoven — це Садова Вишня в Галичині, батьківщина Івана Вишенського, а Oysemny — це, як визначив ще І. Лелевель, Озимини між Самборем і Дорогобужем (870, с. 62). Тут Ланнуа ходив на полювання, аби брати живцем ведмедя. Король спрямував посла до Львова, де його гостинно зустрічали городяни й піднесли йому подарунки.

Далі Ланнуа вирушив у Кременець, названий у нього «Кам'янцем на Волині», де зустрівся з Вітольдом, великим князем Литовським, і провадив з ним переговори. Тут він був присутній на прийомі великим князем послів північноруських міст-республік Новгорода і Пскова. Вітольд дав йому супровідного листа, писаного трьома мовами — латинською, руською і татарською, а також ескорт, що складався з русичів, волохів і татар. Але подарунки від великого князя Ланнуа відмовився прийняти на знак протесту проти того, що Вітольд дозволив своєму васалу, князеві новгород-сіверському Сиґізмунду Корибуту вирушити з військом у Чехію на допомогу гуситам — «воювати разом з гусами (Housses) проти нашої віри» (283, с. 57). Вже по дорозі на Близький Схід Ланнуа побував у Кам'янці-Подільському (названому в його книзі «другим Кам'янцем"), який справив на нього враження своєю неприступністю. І на завершення зазначимо, що українські землі, що ними мандрував бургундський посол, виступають у нього під спільною назвою «нижньої Русі» (la basse Russie), досить поширеною в тогочасних західних джерелах.

Особливий зміст і характер мали зв'язки Західної Русі з гуситським рухом у Чехії, який був чи не найістотнішим явищем європейської історії першої половини XV ст. Сучасною наукою цей рух розглядається як найзначніший прояв «раннього гуманізму» в Центральній Європі, як пролог до Реформації у всеєвропейському масштабі (745; 891; 961 та ін.). Як відомо, гуситство чинило великий ідейний вплив на всю Європу, в тому числі на українські та білоруські землі, і не випадково це питання давно вже привертало увагу дослідників (див. 732, І; 745; 775; 891 та ін.). Для поширення цього впливу на Україні вже існував певний ґрунт, оскільки, як констатував М. С. Возняк, «чеська мова й література були від XIV ст. дуже поширені в Польщі й тих українських і білоруських землях, котрі підбила Польща й Литва» (486). Як зазначалося, невдовзі після заснування Празького університету там з'явилися студенти з українських та білоруських земель, кількість їх зросла в XV ст. Загальновідомо, яку значну роль відігравав Празькийуніверситет у гуситському русі, і, слід гадати, «руська молодь», яка там навчалася, засвоювала певні впливи цього руху й переносила їх до рідних країв.

І Ян Гус, і його послідовники свідомо прагнули того, щоб їхнє вчення не замикалося в національних межах. «В гуситському революційному русі, — пише чеський дослідник Я. Масек, — знаходимо тісне поєднання національного патріотизму й розуміння інтернаціональної солідарності людей різних мов» (891, с. 5). До цього слід додати, що гуситам була властива свідомість спорідненості слов'янських народів, що в них вони бачили своїх потенційних союзників у боротьбі з феодально-католицькою Європою (там само, с. 21-23). Тому природно, що вони докладали зусиль до поширення свого вчення в слов'янських країнах, зокрема православних; їхні вороги небезпідставно скаржилися на те, що в своїй пропаганді серед населення цих країн вони використовують близькість «словенських мов» (там само, с. 23).

Саме цими цілями й мотивами керувався Єронім Празький, найближчий соратник Яна Гуса, у своїй подорожі до Великого князівства Литовського (1413 р.). При цьому Єронім Празький особливу увагу приділив православній Русі; він підкреслено виражав свою повагу до православної церкви та її обрядовості, захищав її перед великим князем Вітольдом та католицькими єпископами, чим завоював симпатії православних і ненависть у католицькому таборі. Безперечно, Єронім Празький і загалом гусити враховували особливу ситуацію, що склалася тоді на Русі, й прагнули привернути її на свою сторону; як показав подальший хід подій, ці їхні надії й розрахунки виявилися не марними. Германський імператор Сиґізмунд на згадуваному з'їзді європейських монархів у Луцьку (1429 р.) висловив побоювання, як би проникнення гуситства на Русь не призвело до союзу «єретиків» зі «схизматиками», небезпечного для католицизму (663, III, ч. 1, с. 65-66). Зазначимо ще, що «змову зі схизматиками» теж було поставлено в провину Єронімові Празькому на Констанцькому соборі, де він був спалений разом з Яном Гусом.

Переважно з українців складалося військо Сиґізмунда Корибута, князя новгород-сіверського, з яким той навесні 1422 року вирушив у Чехію на допомогу гуситам. Хоч Корибут походив з литовського князівського роду Ольгердовичів, він був русичем за мовою, вихованням і культурою (там само, III, ч. 1, с. 54). Коли Корибут прибув до Праги зі своїм військом як намісник великого князя литовського, котрий згодився прийняти запропоновану гуситами чеську корону, він був визнаний обома гуситськими партіями, і чашниками, і таборитами, зокрема прославленим гетьманом останніх Яном Жижкою. Між Яном Жижкою і молодим князем виникла взаємна симпатія, яка в запеклих війнах з хрестоносцями переросла в міцну дружбу. «За певний час двох мужів пов'язала така велика дружба, що Жижка звав князя «пане сину», а той величав його «батьком», — пише сучасний чеський дослідник М. Бартош (775, с. 173). Загалом же Корибут відігравав активну роль у гуситських війнах, кілька разів з'являючись у Чехії зі своїм військом, останнього разу — в 1429-1431 рр., коли він взяв участь у походах гуситів на сусідні країни, де громив разом з ними війська німецьких феодалів та їхніх союзників. Але діяльність Корибута в гуситській Чехії — це широка тема для спеціального дослідження, якого у нас досі немає.

Тут же важливо зазначити, що походи Корибута особливо сприяли проникненню гуситських впливів на українські землі: учасники цих походів, повертаючись із Чехії, приносили з собою гуситські ідеї і віяння. Щоб припинити їхнє поширення, польський король видав 1424 року указ про затримання й ув'язнення «єретиків», прибічників гуситів. За своїм характером це були передренесансні й передреформаційні віяння, які сприяли зростанню опозиції середньовічному християнству, церкві й феодальному ладу. Разом з тим «гуситство зіграло певну роль у поширенні ідей просвітництва й ідей раціоналізму», «у створенні умов для секуляризації і лібералізації народного мислення» (745, с. 49).

Завершуючи розділ на порозі доби Відродження, слід зафіксувати разючу відмінність ситуацій, що склалися на той час у двох культурно-історичних спільностях середньовічної Європи. Руйнівними завоюваннями і поневоленням країни греко-слов'янської спільності були вибиті з орбіти й ритму європейського культурного розвитку. На Русі й на Балканах внаслідок зруйнування культурних центрів, жорстоких утисків і переслідувань культурний і літературний поступ був надто затруднений. За таких умов особливоїваги і значення набувало збереження національних культурних і, зокрема, літературних цінностей, вірність і підтримання національної традиції. Але все це з об'єктивною неминучістю призводило й до консервації структур духовного життя, існуючих літературних форм і традицій.

В той час, коли культура греко-слов'янського світу, позбавлена можливостей вільного розвитку, консервувалася у своїх середньовічних формах, Західна Європа вступала в епоху яскравого культурного розквіту — епоху Відродження. І якщо в попередній історичний період поступ європейської культури був пов'язаний з обома її вогнищами, західним і східним, то тепер центр ваги зміщається до «латинської Європи». Це зовсім не ставить під сумнів той факт, що епоха Відродження була принципово важливим етапом всеєвропейського культурного й літературного розвитку. Йдеться про те, що на цьому етапі культурні й літературні відносини Західної Європи й східнослов'янського світу набувають іншого характеру й спрямованості в умовах превалювання західної ренесансної культури. Це позначається на всіх аспектах і формах культурних відносин названих реґіонів, зокрема й тих, що становлять предмет нашого дослідження.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка