Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка6/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

2. В РЕНЕСАНСНІЙ РЕЦЕПЦІЇ

Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов'янського світу після тривалої паузи, викликаної монголо-татарською навалою, спостерігається в XV-XVI ст., тобто за доби Відродження. Воно реалізується в різнорідних історико-літературних пам'ятках і про Московську державу, і про Україну й Білорусію, що з'являлися в різних країнах Західної Європи. З часом ці видання дедалі більше диференціюються, поділяючись на дві частини: на пам'ятки й джерела про Московську державу, яка, звільнившись від татарського ярма, швидко зростала, і на пам'ятки та джерела про українські й білоруські землі, які входили до Польсько-Литовської держави. Цей процес був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки, з різними їхніми аспектами й тенденціями, які не завжди гармонійно між собою узгоджувалися.

Слід зауважити, що в різних країнах Західної Європи цей процес розпочався неодночасно і йшов нерівномірно. Спробу визначення ролі різних народів Заходу на різних етапах вивчення Росії у XV-XVII ст. зробила свого часу І. Любименко: за її періодизацією, в 1335-1486 рр. Росію вивчали італійці, в 1487-1555 рр. - австрійці й німці, в 1549-1600 рр. - англійці і т.д. (881). Ця періодизація досить-таки схематична й надміру категорична, хоч і має під собою певні підстави. Точніше було б сказати, що в XV- першій половині XVI ст. у справі розширення обізнаності зі Східною Європою провідна роль належала Італії, яка в той час ішла в аванґарді європейського економічного й культурного поступу. При цьому Східна Європа була тоді не тільки полем діяльності для італійських купців і дипломатів, а й предметом зацікавлення для гуманістичної думки. З кінця XV ст. ознайомлення зі східною частиною континенту досить активно відбувалося також у Німеччині, досягнувши свого апогею в публікації славнозвісних "Записок про Московію" (1549 р.) С. Герберштайна. В другій половині XVI ст. безсумнівна провідна роль в ознайомленні з Росією переходить до англійців, які налагоджують активні торговельні зв'язки з Москвою за Івана Грозного, але на Україну й Білорусь вони зовсім не поширюються. Щодо Франції, то внаслідок географічної віддаленості й відсутності економічних і політичних інтересів у Східній Європі значна зацікавленість нею пробуджується там лише в останній третині XVI ст. Приблизно те ж саме можна сказати й про Іспанію.

Разом з тим, говорячи про розвиток розширення обізнаності Західної Європи зі східнослов'янським світом у добу Відродження, не можна втрачати з поля зору активну посередницьку роль Польщі, яка в XV ст., після успішного завершення боротьби з Тевтонським орденом, вийшла з ізоляції і встановила тісні політичні й культурні стосунки з країнами Заходу, зокрема з Італією. "Європейці XV ст., -зазначав І. М. Голенищев-Кутузов, - мало що знали про Східну Європу, незважаючи на подорожі Плано Карпіні, Марко Поло, Помпонія Лета. Польські історики й географи початку XVI ст. здійснили революцію в історичній науці" (492, с. 282). Справді, без урахування внеску польських гуманістів XVI ст., їхнього посередництва неможливо відтворити повну й достовірну картину ознайомлення Заходу зі східними слов'янами в епоху Відродження. Однак, у цілому високо оцінюючи роль польських учених і літераторів у цій справі, не можна забувати й про те, що їхня інформація про східнослов'янський світ не вільна від свідомої чи суб'єктивно неусвідомлюваної тенденційності, породжуваної експансіоністською політикою польської шляхетської держави у Східній Європі. Особливо це стосується їхньої інформації про Україну й Білорусь та їхню історію.

Але для того щоб належним чином з'ясувати зміст західноєвропейської україніки доби Відродження, необхідно брати до уваги всю систему тогочасних культурних взаємин України із Західною Європою, бо цим великою мірою визначалися характер і спрямованість рецепції маловідомої в той час країни авторами західних історико-літературних пам'яток.

Як говорилося в попередньому розділі, ще в домонгольську епоху Русь визначилася як європейська країна, а її культура - як культура європейська, і цим був детермінований основний напрям усього її подальшого культурного розвитку, хоч би яким складним і драматичним він ставав у деякі періоди. "Східне слов'янство, - слушно пише Д. С. Лихачов, - вступивши на спільний для людства шлях у X і XI ст., зав'язавши тісні стосунки з європейською літературою і не пориваючи цих зв'язків навіть у найтяжчі часи татаро-монгольського іга, неминуче мало разом з Візантією і південним слов'янством прийти до Передвідродження" (712, с. 385). А також, додамо, й до Відродження, до засвоєння, хай і в зміщені строки, і в специфічних формах, його основоположних для всієї новочасної Європи культурних здобутків.

Необхідно належним чином брати до уваги й ту велику відмінність культурно-історичних ситуацій, що склалися в західній і східній частинах Європи у XIII-XIV ст. У той час, коли Західна Європа, не знаючи перерви чи, точніше, розриву в поступальному русі культури, вступала в пору її блискучого розквіту - епоху Відродження, культура іншого, греко-слов'янського реґіону зазнала жорстокого руйнування. Але про це вже йшлося в попередньому розділі, і я не буду повторювати сказане. Додам лише: це була головна причина того, що в греко-слов'янському реґіоні не розгорнувся тоді перехід до культури нового часу, а, навпаки, наступила затримка її поступу, вимушена консервація її середньовічних форм. А це серед іншого означає, що західноєвропейсько-східнослов'янські зв'язки епохи Відродження - це зв'язки культур не лише різнотипних, а й різностадіальних, на що не раз уже вказували і вітчизняні, і зарубіжні дослідники.

Автор цієї книги дотримується, сказати б, традиційної концепції, за якою Відродження у східних слов'ян - проблема передусім європейська, і її продуктивне вирішення можливе лише на основі розуміння Відродження як великого європейського культурного руху, дія якого поступово поширювалася на весь континент. За цим традиційним розумінням, поняття Відродження обов'язково включає момент перелому, перевороту в сфері духовної культури. Поставши на грунті розкладу феодального ладу й формування нових, буржуазних відносин, культурний рух Відродження, в свою чергу, чинив дію на названі процеси, які знаменували початок зміни суспільно-історичних формацій. Будучи перехідною за своїм характером і структурою, культура Відродження невіддільна від усіх цих зрушень та трансформацій, і хоч у східнослов'янських культурах процеси перехідного характеру інтенсивно розгорнулися вже поза хронологічними рамками епохи Відродження, було б хибним виключати їх із загальноєвропейського контексту, із загальної спрямованості й детермінованості культурного поступу нашого континенту.

Важливим є питання про географію Відродження або, за відомим у нас терміном Ф. Енгельса, про "культурну область", де воно розвивалося. До неї відносили країни Західної і Центральної Європи, включаючи й Польщу, які "розвивалися тепер у взаємному зв'язку" (615, XX, с. 466). Власне, йдеться тут про появу культурної спільності нового типу, відмінної від середньовічних, що великою мірою засновувалися на релігійно-віросповідальних засадах. В названу "культурну область" не входили країни православно-слов'янського кола, де література і вся духовна культура в XV-XVI ст. ще зберігали в основному середньовічний характер і структуру в їхньому "східному", візантійсько-слов'янському варіанті.

Проте й на слов'янському Сході в цей час спостерігаються важливі зрушення, які знаменують початок поступового повороту в бік нової культури, переходу на нові шляхи культурного розвитку. Та свого розмаху й завершеності ці процеси досягли тут лише в XVII-XVIII ст. Так, в українській літературі процес перебудови її структури розпочався в XVI ст., а завершився в XVII-XVIII ст., "матеріалізувавшись" у становленні нової загальноєвропейської системи жанрів та стилів, яка склалася в епоху Відродження.

Важливим фактором у поширенні ренесансних віянь на Україні XV-XVI ст. було навчання вихідців з українських земель в європейських університетах. Слід зазначити, що ці виїзди молоді до європейських університетів у більшості своїй не були випадковостями, викликаними приватними причинами - волею шляхетних батьків чи сцієнтичними захопленнями окремих індивідумів. Вони зумовлювалися й об'єктивними чинниками, такими як економічний розвиток міст, активізація їхніх торговельних зв'язків, що породжувало потребу в освічених людях, фахівцях тогочасних інтелігентних професій - лікарях, юристах, учителях тощо.

Слід вказати й на такий специфічний для тогочасної України фактор, як потреба у "вчених людях" - теологах-полемістах, письменниках-полемістах тощо, що викликалося боротьбою з католицькою експансією, яка невпинно посилювалася в XVI-XVII ст.

Засвоюючи в європейських університетах здобутки ренесансної культури, названі студенти переносили їх на батьківщину, сприяючи тим самим поступові рідної культури. При цьому їм доводилося долати запеклу протидію поборників національної старовини, супротивників усього "латинського". Серед останніх найвпливовішими були ієрархи православної церкви, котрі, як, приміром, львівський єпископ Балабан, вважали, що "люди от многих бивающиє в Італії, премудрієм внешних ученій прельщающиєся, в различниї єреси впадают, і обнажившиєся благочестія, от церкви отпадают" (76, с. 932). Внаслідок такої позиції православної ієрархії "чимало обдарованих, але незаможних дрібних шляхтичів і городян руського походження з Галичини й Литви для того, щоб здобути західну гуманістичну освіту, вимушені були переходити в католицтво і на кошти єпископів та монастирів їхати до Італії" (493, с. 140). Однак вже ніякий опір консерваторів не міг зупинити процес, який мав принципово важливе значення для розвитку тогочасної української культури.

Як зазначалося, навчання вихідців з українських земель у європейських університетах бере початок із середини XIV ст. У XV ст. їхня кількість швидко зростає, зокрема в італійських університетах, де утверджувалися гуманізм і ренесансна культура. Серед студентів-українців, які в XV ст. навчалися в італійських університетах, зустрічаємо вже імена, які заслуговують на серйозну увагу, і поміж них передусім Юрій Котермак із Дрогобича, який здобув ступені доктора філософії і доктора медицини в Болонському університеті наприкінці 70-х рр., згодом читав там лекції з астрономії і математики, а в другій половині 80-х рр. перебрався ближче до батьківщини й викладав астрономію і математику в Краківському університеті. Найпримітніша постать серед українців, які в першій половиш XVI ст. навчалися в західноєвропейських університетах, - це Станіслав Оріховський. Він же в листі до італійського вченого-гуманіста П. Рамузіо засвідчує, що в 20-30-х рр. XVI ст. серед студентів із Польського королівства, які навчалися в Падуанському університеті, найбільше було вихідців із Малої Польщі й Русі (Руського воєводства, тобто Галичини. - Д. Н.), що руські шляхтичі приїздили туди з таких глухих куточків, куди навіть не заглядали королівські комісари (344, с. 22-23).

Не маючи на меті більш-менш повного висвітлення цього аспекту тогочасних українсько-європейських культурних зв'язків (про це див. 651), зазначу ще, що в середині XVI ст., у зв'язку з поширенням реформаційних рухів у Речі Посполитій, серед української молоді також посилюється потяг до протестантських університетів, передусім німецьких. Це навчання зміцнювало названі рухи на українському терені, сприяло їхньому розповсюдженню; крім особистого впливу, студенти привозили багато протестантської літератури, яка розходилася серед місцевої шляхти, а також певною мірою й серед городян. Як констатував М. Любович, відомий дослідник реформаційних рухів у Речі Посполитій, у XVI ст. "багато русинів і поляків з перемишльської та інших руських земель виховувалися у Віттенберзькому та інших університетах. Варто лише зазирнути до списку студентів Віттенберзького університету за 30-40-і рр., і відразу зустрічаєш багато прізвищ із позначенням: Ruthenus або ж Polonus ex Russia (604, с. 74). Чимало навчалося в протестантських університетах також українців і білорусів із Великого князівства Литовського. В 1535 р. король Сигізмунд І видав заборону відвідувати за кордоном "єретицькі школи", але проіснувала вона недовго, лише до 1542 р., однак лишилася в силі заборона привозити з-за кордону протестантську літературу й поширювати її. Але протестанти теж не дрімали, зокрема князь М. Радзивіл Чорний, глава кальвіністів у Великому князівстві Литовському, заснував по закордонних протестантських університетах стипендії для литовської і руської молоді.

Навчання молоді в західних університетах було важливим чинником поширення ренесансних впливів на українських землях. Водночас ця практика створювала передумови для включення українського народу в творення слов'янської культури Відродження. Тут найяскравіший приклад - діяльність видатного українського латиномовного письменника Станіслава Оріховського, чия творчість була широко відома по всій Європі; його твори видавалися й перевидавалися в різних країнах, перекладалися живими мовами. Узагальнюючи явища цього плану, І. М. Голенищев-Кутузов відзначав у своїй доповіді на V Міжнародному з'їзді славістів, що "в XVI ст. з кафедр Кракова і Болоньї, Падуї і Відня вихідці з українських степів коментували латинських поетів", що "гуманісти українського походження, які вважали себе русичами, розвивали свою діяльність в самій Польщі й на Заході, вони поклали свої камені у фундамент чудової будови польського Відродження" (493, с. 136 і 159).

І ще зазначу, що практика навчання в західноєвропейських університетах сприяла формуванню на Україні прошарку інтеліґенції, яка за своїм типом наближалася до ренесансної. У зв'язку з цим необхідно нагадати, що поява нової, світської інтеліґенції, яка протистояла середньовічно-клерикальній, була одним із найважливіших історичних звершень епохи Відродження. За словами М. Й. Конрада, її культура "трималася на інтеліґенції, а вона, ця інтеліґенція, була, безсумнівно, міжнародною, в масштабах свого часу, звичайно", її ж поява "була необхідною для руху людської думки, суспільного життя, культури, науки" (566, с. 238 і 247). В Україні цей процес не дійшов тоді до завершення, прошарок інтеліґенції, відмежованої від церкви, так і не склався остаточно внаслідок специфічних умов суспільного й культурного розвитку, але при всьому тому цей прошарок відіграв першорядну роль у національному культурному піднесенні кінця XVI-XVII ст. Згодом ця українська інтеліґенція відіграла велику роль і в тих перетвореннях, що відбулися в російській культурі другої половини XVII -першої половини XVIII ст.

Важливо тут вказати й на те, що в XVI ст. починає змінюватися вся система європейських відносин української культури. Цей процес пов'язаний з кардинальними зрушеннями в загальній картині європейських культурних зносин і зв'язків, у їхньому характері й структурі. В епоху Відродження починає стиратися грань між "візантійсько-слов'янською" і "латинською" культурними спільностями, у великій мірі заснованими на релігійно-конфесійних розходженнях, і починає формуватися нова всеєвропейська культурна спільність з іншими, позаконфесійними підвалинами.

Розвиток культури Відродження спершу в Італії, а потім і в інших країнах Західної і Центральної Європи означав також занепад середньовічної "латинської" культурно-історичної спільності, яка тепер відходить у минуле. Щодо візантійсько-слов'янської спільності, то вона теж починає розпадатися. В цьому також проявлялася дія Відродження. Причому діяли тут не тільки впливи західноєвропейського Відродження, а й стадіальні процеси та тенденції ренесансного характеру, які іманентно розвивалися на місцевому ґрунті. Однак, хоч названа спільність у XVI-XVII ст. і занепадала, вона при тому все ще лишалася важливим фактором культурного життя східних слов'ян, яким не можна нехтувати.

В цей перехідний період розширюється діапазон міжнаціональних зносин української культури і водночас поступово змінюється не тільки їхня орієнтованість, а й їхній зміст та структура. Так, для української літератури і в цей період найближчими лишаються однотипні з нею літератури православно-слов'янського кола, але об'єктивно для неї, так само як і для літератур російської та білоруської, дедалі більшої ваги й значення набувають зв'язки з західнослов'янськими і західноєвропейськими літературами. Конкретно ж у системі міжнаціональних зв'язків східнослов'янських літератур тепер на перший план виходять їхні зв'язки з польською літературою, а це великою мірою пояснюється й тим, що в цей перехідний період Польща виступала посередником у взаєминах східнослов'янського світу з європейськими культурами Відродження й бароко.

Специфічне місце України в системі тогочасних європейсько-східнослов'янських культурних зносин визначалося тим, що внаслідок географічних та історичних обставин вона впродовж століть перебувала на межі двох культурно-історичних спільностей, внаслідок чого не лише зазнавала інтенсивного впливу нової європейської культури, а й виступала посередником у її поширенні на слов'янському Сході. Відомий хорватський славіст М. Мурко у своїй рецензії на праці О. Колесси назвав Україну "класичною областю для порівняльного літературознавства" (122), оскільки тут раніше розпочався й мав активніший перебіг процес взаємодії середньовічної візантійсько-слов'янської літературної традиції з новими європейськими віяннями та впливами.

Але в цій книзі я не буду зупинятися на поширенні гуманістичних і реформаційних ідей в українській духовній культурі XVI-XVII ст., як і на ренесансних проявах і тенденціях у тогочасній українській літературі, що їх висвітлено в іншій нашій книзі (643). Предмет цієї книги - не літературні й культурні зв'язки України із Західною Європою, а зворотний процес, де суб'єктом виступають західноєвропейські літератури (в широкому значенні слова, про яке йшлося у вступі). І слід сказати, що це зв'язки іншого змісту й структури, хоч розвивалися вони синхронно. Якщо у зв'язках України із Західною Європою основний зміст становило засвоєння її культурою набутків європейського Відродження, то у зворотних зв'язках основний зміст - це ознайомлення країн Заходу з Україною, сприймання і витлумачення її життя, історії, культури в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках.

Та при всьому тому між цими двома аспектами культурних і літературних зв'язків, такими різними за своїм змістом і характером, існують і моменти спільності. Полягають вони в тому, що і в тих, і в тих зв'язках першорядну роль відігравали великі рухи гуманізму й Відродження. Власне, маємо різні вияви й тенденції названих рухів у різних типах тогочасних культурних і літературних зносин.

Звичайно, новий, ренесансний етап ознайомлення Заходу зі східнослов'янським світом, що характеризується комплексом специфічних рис та тенденцій, настав не відразу. Переростання середньовічного етапу в ренесансний тривало впродовж майже всього XV ст., причому в різних країнах Західної Європи відбувалося воно в різний час і з різною інтенсивністю, що залежало від поступу ренесансної культури в кожній із країн. В XV ст. українські землі відвідували і західні рицарі та місіонери, що представляли стару середньовічну Західну Європу та її культуру (Й. Шільтберґер, Ґ. де Ланнуа, О. фон Волькенштайн та ін.), і італійські комерсанти, дипломати, вчені, пов'язані з новою, ренесансною культурою, яка розквітла в містах Італії. Як відомо, в XIV-XV ст. українські землі входили до зони активної торговельної діяльності італійських міст-республік. На північних берегах Чорного й Азовського морів існували тоді італійські колонії, серед яких виділялися генуезька колонія Кафа в Криму й венеційська колонія Тана в гирлі Дону, що її відомий італійський вчений-славіст А. Кроніа навіть називає "північною Олександрією того часу" (804, c. 114). У XIV-XV ст. і Кафа, і Тана були широко відомі в Італії, сюди здійснювали мандрівки не тільки з Генуї та Венеції, а й з інших міст та реґіонів країни, і це сприяло пробудженню інтересу також до земель навколо цих колоній.

На цьому етапі найбільшу активність у вивченні півдня Східної Європи виявляли венеціанці, які загалом відіграли величезну роль у розвитку географічних знань. Вступивши в XV ст. в тяжку боротьбу зі зростаючою Османською імперією, Венеція розпочала й активну дипломатичну діяльність у Східній Європі й на Середньому Сході, шукаючи союзників; їх вона вбачала в Персії, Московській державі, Польщі, а згодом і в українському козацтві. За свої мандрівки й місії венеціанці звітувалися докладно перед сенатом, і звідси їхні славетні relatione, які мають велику пізнавальну цінність. Вони являють собою широкі історико-географічні панорами з відомостями описового характеру про різні країни - топографічними, економічними, етнографічними, політичними, з історичними екскурсами й іноді навіть зі статистичними таблицями; чимало з них містять також конкретні замальовки побаченого й пережитого, фіксації вражень, нерідко з відчутним елементом художності.

Найцікавіші описи півдня Східної Європи, що з'явились у Венеції XV ст. - це "Подорож до Тани" Джозафата Барбаро і "Подорож до Персії" Амброджо Контаріні. Автор першого з них, Д. Барбаро, прибув до Тани у 1436 р. і, за його словами, "провів там шістнадцять років і оглядав з ретельністю і цікавістю і море, і землю тієї сторони" (10, с. 93); наслідком цих його тривалих оглядів саме й була книжка "Подорож до Тани". Тут, у Тані, Барбаро мав рибні промисли й займався торгівлею, збуваючи продукцію своїх промислів у країни східного Середземномор'я. Його твір особливо цікавий тим, що в ньому конкретно, місцями колоритно, з художньою виразністю описане повсякденне життя цієї італійської колонії в низах Дону, закинутої в безмежні й дуже неспокійні степи "Татарії". Цей чужий і своєрідний світ, що часто загрожував небезпекою, підступав до самих стін Тани, з яких можна було впритул спостерігати за його життям. Цікаво розповідає Барбаро про рух татарської орди повз Тану, коли її жителі цілими днями не покидали стін, споглядаючи широкий і нескінченний потік возів і кибиток, вершників, табунів коней та різної худоби, так що "під вечір зовсім втомлювалися дивитися" (там само, с. 41). Барбаро знав татарську мову й часто спілкувався з ординцями, що дало йому змогу достовірно й колоритно описати їхній спосіб життя і звичаї, побут і заняття. Дивлячись очима європейця на розкинуті в степах татарські стани, він знаходить, що вони "схожі на величезні й красиві міста", в них теж займаються ремеслами й торгують, тільки що навколо цих степових міст немає фортечних стін і вони здатні пересуватися. Тут він зустрічав людей із різних країн, в тому числі й руських полонених, перетворених на рабів.

Практик і дипломат, Барбаро не належав безпосередньо до гуманістів, але ренесансна культура не пройшла повз нього, та й походив він із венеційського патриціату, сприйнятливого до цієї культури. Із його роду, відомого у Венеції, вийшов гуманіст Франческо Барбаро (1398-1454), автор численних епістол і перекладів із Плутарха, а також Ермолао Барбаро (1452-1493), який, до речі, в листі до нідерландського гуманіста А. Боста згадує в 1486 р. "ще одного Барбаро... який їздив послом до перського шаха", тобто про автора "Подорожі до Тани" (цит. за 10, с. 72-73). Цей твір був написаний Д. Барбаро вже на схилку його довгого й бурхливого життя, десь на рубежі 90-х рр. XV ст. В ньому виразно проявляються риси, притаманні певному типу ренесансних історико-літературних пам'яток, але про ці риси скажемо трохи далі. Перше видання твору з'явилося у збірнику "Подорожі до Тани, Персії, Індії та Константинополя", виданому у Венеції 1543 року славетними Мануціями. Вдруге твір побачив світ у "Другому томі плавань та подорожей" (1559 р.) Дж. Рамузіо, який кілька разів перевидавався протягом XVI ст. і був знаний по всій Європі. В середині XVI ст. "Подорож до Тани" була перекладена В. Томасом англійською мовою, але цей навдивовижу точний і виразний переклад було опубліковано лише в 1873 році.

Порівняно з твором Барбаро, "Подорож до Персії" А. Контаріні написано сухіше й діловитіше, але також із наведенням реалій і замальовок із життя віддалених країн. За своїми жанровими ознаками це relatione, звіт дипломата про його місію до перського шаха Усун-Гассана в 1474 р. Характерно, що безпосередньо дипломатичними справами Контаріні займався десь близько восьми місяців, тоді як на подорож до Персії і зворотний шлях витратив два з половиною роки. З його реляції добре видно, з якими небезпеками і труднощами були тоді пов'язані посольства до віддалених країн. Автор твору належав до верхівки венеційського патриціату, - з роду Контаріні вийшло кілька дожів, чимало послів, полководців, правителів колоній тощо. Написаний був твір після повернення автора на батьківщину в 1477 р., а в 1487 р. вийшов окремим виданням. Далі ж він постійно друкувався в парі з твором Барбаро - і в згаданому Альдовому збірнику 1543 року, і в "Плаваннях та подорожах" Рамузіо, і в перекладних виданнях аж до вже цитованого недавнього російського. В українському перекладі існує уривок із твору Контаріні, в якому йдеться про мандри автора по Україні (95).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка