Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст



Сторінка7/43
Дата конвертації11.04.2017
Розмір7.38 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   43

До Персії Контаріні діставався через Німеччину, Польщу, Україну, Крим і Грузію. Його розповідь стає докладнішою, як тільки він ступає на землю Польщі, - з неї для тогочасного Заходу починалася маловідома частина Європи. Цікаво зазначити, що Контаріні точно фіксує межу між Польщею і Україною, а це, до речі, було явище досить рідкісне для тогочасних джерел. "20 березня, - пише він, -виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля; до 23 числа їхали ми весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гарну, хоч і дерев'яну фортецю, де ми залишилися до 24 числа" (362, c. 112). Отже, три дні їзди верхи від вступу на руську землю до Луцька - це приблизно відстань від Західного Бугу, історичного кордону Польщі і України. Для уточнення ще вкажемо, що до Луцька Контаріні їхав з Любліна, де він мав побачення з синами короля Казиміра, вихователем яких у той час був відомий італійський гуманіст Ф. Каллімах-Буонокорсі.

На відміну від італійських учених-гуманістів XV-XVI ст., які в ономастиці Східної Європи дотримувалися античної термінології, застарілої і часто плутаної, практик-дипломат Контаріні вживає слов'янські назви, по змозі наводячи й античні, освячені авторитетом Птолемея і Страбона. Близько підійшов він і до розуміння реальної етноісторичної ситуації в тогочасному східнослов'янському світі. Для нього Східна Слов'янщина аж ніяк не була етноісторичною цілісністю, хоч і поділеною державно-політичними кордонами, як традиційно тлумачилося це питання в російській науці, в тому числі й радянського періоду. Так, цей погляд послідовно проводить Г. Н. Скржинська у вступній статті та коментарях до останнього російського видання творів Барбаро й Контаріні, причому цю проблематичну етноісторичну єдність вона називає "Росією", а про Україну ні разу навіть не згадує. Цей же погляд приписується й Контаріні, всупереч тому, що в його тексті Росія і Україна фактично диференціюються, причому першу він називає "Московією" або "верхньою Руссю" (la Rossia alta), а другу - "нижньою Руссю" (la Rossia bassa). Дослідниця трактує ці назви як щось випадкове, позбавлене істотного етноісторичного змісту (10, с. 235).

Насправді ж ці етноніми зовсім не були випадковістю, зустрічаються вони і в інших західноєвропейських джерелах XV - першої половини XVI ст. Як уже говорилося вище, до них вдавався Ґ. де Ланнуа, радник герцога Бурґундії, який у 1421 р. мандрував українськими землями. Про "нижню Русь" і "верхню Русь" писав на початку XVI ст. італійський історик П. Джовіо у своєму трактаті "Про справи Московії". Венеційський посол Іоскаріні твердив у 1557 р.: "Є дві Русі... Ту, що становить частину Литуанії (Великого князівства Литовського. - Д.Н.) називаємо нижньою Руссю, а верхньою, або білою, ту, що підвладна московитам" (411, с. 147). Отже, маємо справу з досить усталеними назвами, якими в той час фіксувалися на Заході "дві Русі" як дві етноісторичні реальності. За моїми спостереженнями, вони зникають у другій половині XVI ст., коли в західноєвропейських джерелах за Україною закріплюється назва "Русь", а за Росією - "Московія".

Найцікавіший у Контаріні опис Києва, куди він прибув 1 травня 1474 р. і провів там близько двох тижнів, чекаючи на від'їзд литовського посольства до Криму, щоб разом з ним подолати небезпечну степову зону. "Це місто, - розповідає Контаріні про Київ, - стоїть на кордоні з Татарією, воно є важливим центром торгівлі, сюди купці з верхньої Русі привозять хутра та інші товари і звідси вони, збираючись у каравани, йдуть до Кафи, тому що на них часто нападають татари. Місто це багате на хліб і м'ясо. Його жителі мають звичай працювати з ранку до третьої години дня, після чого йдуть до шинків (caverne), де залишаються до ночі" (362, c. 114). Остання особливість житєвого укладу киян пов'язана, очевидно, з відомою забороною властей палити світло в приватних будинках, яка припадає на цей період. Цікаве також свідчення Контаріні, що Київ до завоювання турками Кафи у 1475 р. виступав посередником у торгівлі Московської Русі з італійськими колоніями в Криму. Загалом він описує його як прикордонне місто, за яким розпочинаються безмежні степи Татарії, тобто відбиває ту ситуацію з заселенням українських земель, що склалася в останній третині XV ст.

Торговельні операції венеційців і генуезців на сході Європи, мандри дипломатів і купців по його обширах, - все це викликало зацікавленість в італійських містах і знайшло певний відгук у літературі. Про південь європейського сходу йдеться у третій і четвертій частинах написаної 1422 р. італійською мовою поемі астрономічно-географічного змісту "La Sfera", автором якої вважається Горо (Ґрегоріо) Даті (Gregorio di Staggia Dati, 1362-1435). Правда, деякі дослідники вважають автором поеми фра Лоренцо, брата Ґоро Даті. Але падре Толозані, продовжувач "Сфери світу", називає своїм попередником у праці над твором саме Ґоро Даті, і немає серйозних підстав не довіряти цьому авторитетному свідченню (див. 771, II, с. 36).

Характерний тип італійського городянина XV ст., Ґоро Даті поєднував торгівлю шовком із літературними заняттями, цікавився різними науками й чимало подорожував по Європі, написав ще дев'ятитомну "Історію Флоренції" й автобіографічну "Секретну книгу". У "Сфері світу" він описав географію південної частини Східної Європи, спираючись на античних географів і користуючись античною ономастикою. Говориться в поемі про татар, що їх автор оселив у північній частині "величезної Азії":


Da tramontana di questa Asia grande

Tartari sono sotto la fredda zona

Genti bestiali di legge et di vivande.

("В північній частині цієї величезної Азії, в холодній зоні, живуть татари, народ грубий за звичаями і способом життя").


А завершується поема Ґоро Даті стансами, в яких ідеться про плавання до Тани і про ріку Танаїс (Дон), де "закінчується величезна Азія":
Dove si navichi, et finisce qui

L'Asia maggione al fiume Tanai (цит. за 903, с. 58-59).
Поема "Сфера світу" мала великий успіх у сучасників Ґоро Даті, з неї робили численні списки, а з появою книгодрукування вона кілька разів видавалася наприкінці XV й на початку XVI ст., тричі у Флоренції (1470, 1482 і 1513 рр.) і один раз 1534 року у Венеції (969, с. 53).

Загалом же слід сказати, що розвиток західноєвропейської україніки XV-XVI ст. особливо тісно пов'язаний з тим аспектом епохи Відродження, який часто незаслужено полишають у тіні, - з великими географічними відкриттями, які справляли інтенсивний вплив на різні сфери її життя, в тому числі й на сферу духовно-ідеологічну. Нагадаю, що епоха Відродження - це не тільки віднайдення давніх манускриптів і освоєння античної спадщини, а й відкриття нових світів та їх вивчення, - не тільки Поджо Браччоліні, а й Христофор Колумб. Одним із найважливіших процесів її розумового й культурного життя було бурхливе розширення знань про навколишній світ, зокрема географічних, які відповідно до сутності ренесансно-гуманістичної ідеології набували своєрідного людинознавчо-етнографічного характеру. Відходить у минуле наївний середньовічний європеоцентризм, який поєднувався з нестримним фантазуванням про "заморські землі", на зміну йому приходить свіже й гостре усвідомлення того, що різні народи мають різний життєвий устрій, звичаї та вірування, що людська природа невичерпна в своїй розмаїтості. Прагнучи пізнати її в цій новій якості, гуманісти Відродження виявляли великий інтерес до "екзотичних країн", до всього, що не схоже на своє, західноєвропейське, і на цьому ґрунті в XVI ст. зароджується етнографія, яка спершу розвивалася на матеріалі "екзотичних країн" і лише пізніше поширюється на країни Західної Європи (564, с. 24-25). Як зазначалося, ці людинознавчо-етнографічні інтереси притаманні всій ренесансній літературі, але своє концентроване вираження знайшли вони в низці її пам'яток, від "Лузіад" Камоенса до "Есе" Монтеня.

На різнорідних літературних пам'ятках про "чужі краї", що з'являлися в добу Відродження, виразно позначалися характерні риси гуманістичної ідеології. Особливо велике й конструктивне значення мала для них ідея "єдності роду людського", яку висунули й розвивали гуманісти. Середньовічно-церковному поняттю "братерства во Христі", яке породжувало релігійну нетерпимість, вони протиставили поняття "братерство в людстві", яке знімало конфесійні й расові бар'єри. Все це виразно позначилося й на літературних пам'ятках західноєвропейського Відродження, в яких ідеться про східнослов'янський світ, зокрема про українські землі. Для них характерне зникнення або ж, у деяких випадках, істотне послаблення конфесійного фактора в підході до православно-слов'янських країн і народів, у змалюванні й інтерпретації їхнього життя й духовної культури. В цьому одна з важливих відмінностей ренесансних пам'яток від пам'яток пізнього Середньовіччя (XIII-XV ст.), які були далеко не вільні від віросповідальної упередженості, а то й ворожості до "схизматиків". Певна реставрація цієї упередженості, слід сказати, спостерігається в західноєвропейських джерелах наприкінці XVI -на початку XVII ст., з посиленням наступу контрреформації й боротьбою навколо унії на слов'янському сході.

В описах Східної Європи, що з'являлися на Заході в добу Відродження, не менш виразно проявлялися також ренесансний раціоналізм та емпіризм. Як відомо, одним з найважливіших зрушень, здійснених гуманістами Відродження в духовній сфері, було заперечення догматичної віри й утвердження в правах розуму, що засновується на емпіричному досвіді. На цьому ґрунті в добу Відродження зароджується науково-емпіричний підхід до світу й людини, який, щоправда, повного розвитку набуде вже за її межами, в XVII-XVIII ст. Ці тенденції ренесансної думки чітко окреслюються і в багатій літературі про віддалені країни й народи, в тому числі й слов'янського сходу. До них цілком прикладається слушне спостереження А. Кроніа про відмінність між середньовічним і ренесансним підходом до "екзотичних країн": "На зміну поезії чудес і трепетного подиву перед розмаїттям форм ще не відомого світу приходить проза, яка прагне до істини й наукової достовірності, якій властива допитливість, що ґрунтується на досвіді й відкидає фантазії" (804, с. 101).

Як можна було помітити вище, ці зміни в підході досить виразно проявилися в творах Д. Барбаро й А. Контаріні, в їхніх описах півдня Східної Європи.

Разом з тим у тогочасних західних історико-літературних пам'ятках, що стосуються України, наявна й зовсім інша, специфічно ренесансна тенденція. Надзвичайно високий авторитет античності, органічно властивий Відродженню, і свідомість того факту, що південь Східної Європи входив до античної ойкумени і описувався греко-римськими вченими та письменниками, породжували у гуманістів XV-XVI ст. спокусу при пізнанні й висвітленні названого регіону спертися на класичну спадщину, на античні авторитети. Звідси у них, зокрема, звернення до безнадійно застарілої античної ономастики півдня Східної Європи й прагнення реставрувати її, посилання на античні джерела й цитації з них, античні алюзії та ремінісценції в їхніх творах. Зрозуміла річ, це була ілюзорна установка гуманістів Відродження, яка не могла дати продуктивних наслідків у пізнанні сучасної Східної Європи; більше того, в деяких випадках вона призводила до затуманення і своєрідної містифікації реальностей життя тогочасної України. Та слід зазначити, що ця тенденція в неоднаковій мірі була властива ренесансним авторам, які писали про українські землі. Найістотніше вона дається взнаки у латиномовних італійських та інших письменників XV ст., які належали до антикізуючого ренесансного класицизму, і майже повністю зникає у більшості авторів другої половини XVI ст.

Особливо цікавим явищем у цьому плані була "скіфська подорож" Помпонія Лета, що відбулася в 1479-1480 рр. Засновник і керівник римської академії Помпоній Лет належить до найвидатніших постатей серед італійських гуманістів XV ст. Учень славетного Лоренцо Валли, він продовжував його філософську традицію, котра, на відміну від флорентійського платонізму, виходила з матеріалістичного вчення Епікура й Лукреція. Він же перший почав ставити на сцені комедії Теренція й трагедії Сенеки і тим самим заклав підвалини "правильного театру", який наслідував античні взірці, тобто вчено-гуманістичного театру, який відіграв визначну роль у формуванні драматургії та театру нового часу. Безмежно закоханий в античність, він усе своє життя присвятив вивченню та популяризації її культури і серед сучасників мав репутацію чудового педагога-гуманіста.

З цим основним заняттям Помпонія Лета й пов'язана його подорож до "Скіфії", про яку багато писали античні вчені й поети. Коли ж до цього додати, що він не стояв осторонь географічно-етнографічних інтересів епохи і належав до визначних знавців космографії (в цікавому каталозі часів Пія II (1452-1464) про нього говориться, що він "у поті чола свого вивчає старовину", що він "тонкий знавець космографії, ніжний вихованець Аполлона і муз" (цит. за: 42, с. 66-67), - то стане ясним основний мотив його "скіфської мандрівки": ознайомлення з маловідомими країнами, освяченими авторитетом класичної давнини, перевірка на місці відомостей античних авторів про "Скіфію" з тим, щоб дати їм на лекціях поглиблене витлумачення. Відразу ж впадає у вічі, що Летові (як і багатьом гуманістам Відродження) критично бракує історизму, і, описуючи Україну, він ніби не помічав тієї обставини, що від Верґілія і Овідія його віддаляють півтори тисячі років. Ось це прагнення духовно переселитися в античний світ, яке було притаманне багатьом італійським гуманістам, починаючи з Петрарки, у Помпонія Лета виразилося і в тому, що на Україну кінця XV ст. він дивився ніби очима Верґілія та Валерія Флакка і не без задоволення відзначав їхні помилки в описах "Скіфії", так само як і збіжності своїх спостережень з їхніми твердженнями. А все це, зрештою, призводило до того, що в його викладах реальність тогочасної України пробивається крізь густу запону застарілих античних уявлень і ремінісценцій.

Опис "скіфської подорожі" Лета не дійшов до нас, можливо, він взагалі не був скомпонований, оскільки цей визначний гуманіст не надавав значення написанню праць, посилаючись на приклад Сократа й Христа. Але, коментуючи в лекціях класичних авторів, він широко користувався своїми "скіфськими" нотатками та враженнями; вчені давно вже взялися до їхньої реставрації, засновуючись на записах його лекцій ретельними слухачами. Без відома Помпонія Лета в 1487 і 1490 рр. у Брешії були видані його лекції про Верґілія, проти чого він рішуче протестував; згодом були ще видані лекції про Варрона і Квінтіліана, інші лишилися в рукописах (970, II, с. 92-93). Повну їхню реставрацію здійснив російський вчений В. Забугін, на той час приват-доцент Римського університету, в спеціальному дослідженні про Помпонія Лета. Повністю воно вийшло італійською мовою у 1909-1910 рр., "скіфські матеріали" наводяться тут у другому томі (970, II, с. 61-95); наведені вони і в скороченому російському виданні, що з'явилося напередодні першої світової війни.

У "скіфську подорож" Помпоній Лет вирушив весною 1479 р. Як писав Петро Марс, учень Помпонія і член римської академії, він, "уподібнившись гомерівському Одіссею, мужньо вирушив на північ, про яку багато читав дивовижних і майже неймовірних звісток, відвідав країни карінтійців, угорців, поляків і русичів, дійшов до татарської землі і, повернувшись до острова Пеуки, побачив Евксін, схожий на скіфський лук" (942, с. 255-256). На основі записів лекцій Помпонія Лета В. Забугін встановив, що з Кракова він вирушив до берегів Дніпра і по дорозі, що проходила вздовж ріки, дістався до Чорного моря. Зокрема, в лекціях про Верґілія він як очевидець розповідає про дніпровські пороги: "На відстані трьох днів їзди від моря Бористен укритий величезним камінням, яке "виросло" на місці, а не перенесене течією, тому що ріка ця тече не горами, а широкою рівниною; тут же вона стає зовсім непрохідною для суден" (42, с. 75). Від Дніпра Помпоній Лет повернув на схід, об'їхав береги Азовського і Чорного морів, побував у Тані, а на батьківщину повернувся через Константинополь і острови грецького архіпелагу. Отже, його "скіфська мандрівка" не вийшла, власне, за межі сучасної України.

Але тут необхідно хоча б у загальних рисах з'ясувати ономастику Східної Європи у Помпонія Лета та інших гуманістів, тим більше що з цим питанням будемо ще зустрічатися не раз. Як згадувалося, гуманісти дотримувалися в цьому античної традиції, що нерідко породжувало плутанину, особливо у випадках, коли виникала необхідність визначати географічні реальності, про які в античних джерелах не було точних відомостей. Та й у широко вживаних найменуваннях країн і країв слов'янського сходу серед ренесансних гуманістів не було згоди; значною мірою пояснюється це тим, що вони орієнтувалися на різночасові античні джерела, починаючи з Геродота (V ст. до н. е.) і кінчаючи Клавдієм Птолемеєм і Помпонієм Мелою (II ст. н. е.).

Завдяки величезному авторитету "Географії" Птолемея найпоширенішою ренесансною назвою півдня Східної Європи була "Сарматія", до якої включали ще Польщу, Литву й "Татарію"; за її західну межу вважався кордон Польщі з Німеччиною, а східна її межа губилася в безмежжі азійських степів. До того ж, знову ж таки за Птолемеєм, Сарматію поділяли на Європейську і Азійську, розмежовуючи їх Танаїсом (Доном), який вважався границею між континентами. В багатьох ренесансних джерелах сарматами називали взагалі слов'ян, і Сарматія в них виступає, власне, своєрідним синонімом Слов'янщини; в деяких джерелах виявляється тенденція закріпити цю назву за Польсько-Литовською державою, як воно пізніше й сталося. Не заглиблюючись у складну "сарматську проблему" (див. спеціальне дослідження - 945), зазначу тільки, що цей термін завжди лишався розпливчастим і мінливим, але разом з тим стійким, здатним до реґенерації і наповнення різним змістом у різні епохи і в різних галузях знань.

У Помпонія Лета слов'яни теж виступають під назвою сарматів. Але він розходиться з традицією, називаючи Сарматією лише землі від Одера до Дніпра: "Сарматія починається від Одера і тягнеться до Бористена. Власне, теперішні сармати - це поляки й литовці, хоч у Сарматії живуть і скіфи (так Лет називає русів. - Д. Н.), проте їх помилково називають вандалами, тому що колись вони служили їхнім полководцям. У межах Сарматії говорять сімома мовами, з яких найбільш розповсюджена скіфська, яку називають рутенською, а найменш - летонська (тобто литовська. -Д. Н.)" (42, с. 77-78). Ці рядки Помпонія Лета можуть правити за хрестоматійний зразок характерного для культури Відродження зіткнення між книжною античною традицією і безпосереднім досвідом вивчення маловідомих країн. Улягаючи зазначеній традиції, він втискає свої конкретні спостереження в систему етнічних та географічних понять античності, не замислюючись над тим, що з часів Геродота і Птолемея у Східній Європі все докорінно змінилося. Приймаючи за Сарматію Польсько-Литовську державу, Помпоній водночас правильно зазначає, спираючись на досвід, що найбільша її частина заселена "рутенцями", що їх він називає "скіфами". Але "Скіфію" він відрізняє від "Сарматії", проголошуючи, що вона розпочинається від Борисфена і простягається далеко на схід і північ, до міфічних Рифейських гір і до Льодовитого океану (там само, с. 78-79). Заявляючи в лекціях про Валерія Флакка, що "мова скіфів слов'янська", він разом з тим включає до Скіфії татар, народи Сходу та Півночі. Однак, оскільки його "скіфська подорож" замкнулася фактично в межах України, все те конкретне, що він сказав у своїх лекціях про "Скіфію" і "скіфів", базується головним чином на спостереженнях природи України і життя українського населення.

Особливу увагу виявив Помпоній Лет до землеробського побуту "скіфів", що почасти пояснюється метою "перевірки" й коментування поеми Верґілія "Георгіки", в першій частині якої йдеться про землеробство у Скіфії. Досить докладно він розповідає, як у "Скіфії" обробляють поля і якими культурами їх засівають. Він встановлює, що основна землеробська культура "скіфів" - пшениця, яку вони сіють навесні й збирають... у жовтні; крім того, сіють вони ще просо, жито й овес. На польових роботах "скіфи" використовують не волів, а коней, плуг закріплюють до маленької двоколки. Хліба вони не печуть, чомусь далі заявляє Лет, а варять мучну затірку, та й то лише тоді, коли їм нічого робити; Лет каже, що спостерігав за її приготуванням і покуштував її. З пшениці й вівса вони виготовляють міцні напої, але найуживаніший їхній напій - мед: "різних медів у них стільки ж, скільки різних вин на Заході" (там само, с. 89-90).

Багато місця відвів Помпоній Лет також розповіді про флору й фауну "Скіфії", особливо екзотичного зубра і "розумних бобрів". Слід сказати, що для тогочасного Заходу українські степи були такою ж екзотикою, як пустелі Аравії чи тропіки Індії. Флору й фауну України незмінно описували автори західних космографій XVI ст.; пізніше багато уваги приділив їм Боплан у славетному "Описі України". Серед "скіфських дивин" чи не найцікавіша у Помпонія Лета розповідь про "лебедині пісні", наведена в лекції про Овідія: "Коли лебідь старіє, на лобі в нього виростає коротке тверде перо. Пишуть (натяк на Помпонія Мелу. -Д. H.), що це перо пробиває мозок птаха, і думають, що тоді він чарівно співає і помирає. Я чув лебедині пісні серед скіфських боліт. Місцеві жителі не знали, чи має вмерти той, що співає. Гармонія їхніх пісень ніжна, і коли слухаєш одного, здається, що співає декілька (там само, с. 96).

Зіставляючи свої спостереження з описом Скіфії у Верґілія, Помпоній Лет зрештою доходить висновку, що уславлений римський поет включав до неї Дакію та Фракію і що в нього описана не "справжня Скіфія", а саме Фракія з її сніговими вершинами, печерами й гірськими потоками. Спростовує він також інших античних авторів пізніших часів і перевагу віддає Геродотові: "Пліній і Птолемей в описі Скіфії говорять багато неправди, особливо Птолемей. Геродот пише набагато точніше, коли говорить, що повітря там "повне пір'я", тобто сніжинок. Влітку в Скіфії багато дощів, вони випадають майже щодня, але дуже короткочасні" (там само, с. 82). Слід тут зазначити, що Помпоній Лет, розміщаючи на території тогочасної України "Скіфію", спирався саме на Геродота, розходячись із Птолемеєм та іншими авторитетами пізньої античності, а також ономастичною традицією своєї епохи.

Привернув увагу Помпонія Лета й суспільний лад "Скіфії", який ним осмислювався за аналогією з давнім Римом. Мандрівник-гуманіст помітив залежність дрібного шляхетства від маґнатів, і в лекціях про Валерія Флакка заявив, що в "Скіфії" зберігся давній звичай, за яким "клієнти вранці приходять на поклін до знатних осіб міста" (там само, с. 98). В іншому місці він говорить про кабальні записи, що існували тоді на Україні, знову ж таки проводячи аналогію з давнім Римом: "У Скіфії, на зразок Риму, в тих випадках, коли боржник не може сплатити боргу, кредитор забирає його в рабство з усією сім'єю і зберігає на нього права до виплати боргу" (там само). "Скіфська подорож" Помпонія Лета, безперечно, є одним із найцікавіших явищ західноєвропейської україніки доби Відродження. Це був, за виразом Т. Улевіча, "урок романтичної пізнавальної експедиції... до краю, "знаного" за старовинними переказами й недостатніми відомостями комерсантів і дипломатів" (945, с. 36). Водночас лекції Лета - характерне явище антикізуючого класицизму кватроченто у специфічному його прояві, в рецепції тогочасного європейського сходу. Те, що Помпоній Лет виходив зі своїх безпосередніх вражень, не підлягає сумніву, але в його лекційній інтерпретації ці враження не тільки переломлювалися крізь призму античних понять та уявлень, а й перепліталися з некритичними запозиченнями із застарілих античних джерел, що призводило до великих зміщень у відбитті української реальності останньої третини XV ст., навіть до її своєрідної антикізуючої містифікації.

В історії західноєвропейської україніки Відродження не можна не згадати Ф. Каллімаха-Буонокорсі, визначного італійського гуманіста, одного із зачинателів гуманістичного руху в Польсько-Литовській державі. Член заснованої Помпонієм Летом вільнодумної римської академії, він після її розгрому папою Павлом II (1468 р.) втік, рятуючись від розправи, на грецькі острови, а потім до Константинополя; звідти його потягло до Польщі, в чому відіграла роль ренесансна жадоба пізнання невідомих країн. "Я вирушив до вас для того, щоб пізнати ще кілька країн, між якими ваша країна посідає не останнє місце", - писав він пізніше одному з польських маґнатів (973, с. 102-103). Проте була також причина прозаїчного характеру, а саме те, що купецький рід Буонокорсі за кілька десятиліть до того "вторгнувся" в Польське королівство, і Каллімах розраховував тут на підтримку своїх багатих родичів. До Польщі він дістався через Україну навесні 1470 р.: "Каллімах, який мчить верхи на коні степами України, став символом польського Відродження", - писав І. М. Голенищев-Кутузов (493, с. 144). Діяльність Каллімаха в Польському королівстві головним чином пов'язана зі Львовом і Галичиною, що мало значення й для розвитку гуманізму та ренесансної культури на українській землі. Відомо також, що Каллімах написав трактат "Про звичаї татар" ("De Tartarorum moribus"), у якому розповів і про татарські наїзди на Україну, але цей трактат безповоротно загублений (491, с. 222).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   43

Схожі:

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДмитро Дорошенко нарис історії україни
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon1. Загальна характеристика некласичної філософії
Західній Європі в 19 ст поза межами німецької класичної філософії. Остання, однак, має саме пряме відношення до виникнення цих течій,...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconКонтрольна робота на тему Скульптура України в другій половині XVII-XVIII ст. Друга половина XVII-XVIII ст
Це стосується насамперед української традиції, оскільки в рамках мистецької творчості західноєвропейської орієнтації на Правобережжі...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconДержавний комітет україни по водному господарству літопис розвитку І становлення водного господарства Волинської області
Волинська область розташована в північно-західній частині України І займає територію площею 20,2 тисяч квадратних кілометрів, що...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconПівденно-західній відділ рос. Географ. Товариства в києві
Києвської Громади 1870-х p p стверд­жують лише науково культурницький характер в роботі такої виключної своїм значінням української...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст icon„Самарський бір
Учнівський проект „Я – ровесник незалежної України” за напрямком „Природа очима душі”
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconРецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві Лєбєдь Ю. Ф. Рецепція творчості Ромена Гарі в критиці І літературознавстві

Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconЦаричанський аграрний професійний ліцей” Навчальний проект „Україна в Європі. Європа в Україні”
Мета: ознайомитися з лірикою Ліни Костенко, шляхом аналізу віршів розкрити внутрішній світ поетеси, риси її характеру; перебування...
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconУрок української літератури 11 клас Учитель І категорії
Тема. Українська література за межами України. Література в Західній Україні
Дмитро наливайко очима заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка