Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка1/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Дмитро Вєдєнєєв

Одіссея Василя Кука


"Одіссея Василя Кука. Військово-політичний портрет останнього командувача УПА.": К.И.С.; Київ; 2007

ІSBN 978-966-7048-96-9

Анотація
"...про контри ОУН-УПА із КДБ у післявоєнний період. Автор розсудливо втримався від ідеологічних пасажів — наведені факти унікальні й без політконтексту"

Андрій Курків, журнал "Фокус", 15/06/2007.
* * *

У науково-популярній роботі на основі широкого кола документів, невідомих читацькій аудиторії, уперше дається повний нарис драматичного життя й військово-політичної діяльності видатного діяча українського національно-визвольного руху, останнього командувача Української повстанської армії й лідера збройного підпілля ОУН у Західній Україні Василя Кука. Біографія генерал-хорунжого УПА Василя Степановича Кука – це одночасно й історія тридцятирічної боротьби за волю України, і захоплюючий пригодницький сюжет, гідний пера романіста й кінорежисера. Вільна від ідеологічних акцентів книга буде цікава всім, хто захоплюється військовою історією України.


Не читайте історію, тільки біографії, тому що в них життя без теорії.

Бенджамін Дізраелі, прем'єр-міністр Британської імперії
Я переконаний, що неймовірний успіх партизанських дій пов'язаний з тим, що люди, які беруть участь у цих діях, з'єднують свої почуття зі своїми вчинками. І те, що вони діють у повній згоді зі своїми почуттями, дозволяє їм робити справжні чудеса. Вони борються не за якісь недосяжні "ідеали", а за цілком зрозумілі, земні цілі: вони борються за їжу, за свою землю, за власне життя. Їхні почуття й бажання не суперечать цілям їхньої боротьби. Вони борються за свою країну, за землю своїх дідів і прадідів.

Річард Строцці-Хеклер, "У пошуках духу воїна"
Чи зловорожу й надалі війну і лиху їм готуєш
Битву, чи дружбу тепер між двома закладеш сторонами?
…Мир хай наступить, а дітей, і братів їх загибель
Пустим в непам'ять. Хай знов у них буде любов обопільна,
Як і раніш, хай в мирі й багатстві навік вони будуть…
Гей, зупиніть, ітакійці, війну між собою жахливу!
Годі вам кров проливать, припиніть ворожнечу!


Гомер, "Одіссея"

Від автора

"СРСР помер, а командарм УПА ще живий", – писав відомий історик і публіцист Ярослав Тинченко про Василя Кука, командувача Української повстанської армії й лідера антирадянського руху опору в Західній Україні в 1950-1954 роках. На жаль, коли завершувалася робота над цією книгою, Василь Степанович помер 9 вересня 2007 року на 95-му році життя в Києві – столиці держави, за незалежність якого він самовіддано боровся чверть століття, здавалося б у зовсім безнадійних умовах. З генерал-хорунжим УПА прощалися в столичному Будинку вчителя з дотриманням військових почестей, а спочив він, відповідно до заповіту, на малій батьківщині, поруч із прахом батьків, дружини й соратниці Уляни Крюченко. Мало яка газета й телеканал не приділили уваги цій події – смерті "провідника Леміша". Земля йому пухом...

Уже 10 вересня глава Львівської обласної державної адміністрації Петро Олійник повідомив про створення оргкомітету з увічнення пам'яті В. Кука – для проведення комплексу заходів, включаючи перейменування в його честь вулиці в Києві, на якій він проживав, а також клопотанні про присвоєння цієї легендарної особистості звання Героя України посмертно.

На жаль, але генералу-повстанцю не вистачило лічених тижнів життя до 65-літнього ювілею "лісової армії", присвоєння Указом Президента України Віктора Ющенка звання Героя України її першому командувачу Роману Шухевичу. У зв'язку із цим не можна не згадати й Указ В. Ющенко від 12 жовтня 2007 р. "Про 65-у річницю створення Української повстанської армії" і виступ Президента України з нагоди ювілею 14 жовтня 2007 р. на врочистому засіданні в Палаці "Україна". По суті, уперше держава на найвищому рівні продемонструвала рішучість виразно висловитися (вустами глави держави, а не обтічними формулюваннями звітів "робочих груп") із приводу хворобливої проблеми нашого спільного минулого. УПА, відзначив Президент України, "стала непереможеною, нескореною й однієї з найбільш трагічних армій XX сторіччя".

Мабуть, уперше було чітко заявлено, що на вітчизняну історію потрібно дивитися "поглядом національного достоїнства", не ділити на табори всіх тих, чиї праця й подвиги забезпечили наше сьогоднішнє існування, прагнути до "спільного й чистого" написання історії. Зрозуміло, ніхто конституційних положень про плюралізм та свободу думки не скасовував. Справа в іншому – держава починає виконувати свою природну, консолідуючу роль й у сфері формування ідеології будівництва суверенної країни. Відродження історичної пам'яті справедливо називалося главою держави однієї з передумов "спільного руху вперед – як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу". На тлі всепоглинаючої "чорноти" у писаннях про минуле, Президент закликав співвітчизників шукати в Кліо насамперед "приклади людської самопожертви", "відданості цінностям гуманізму, добра й милосердя".

Його життя – жива історія українського національно-визвольного руху 1920-1950-х років, і тим цікавіше її досліджувати. Тим більше, що повного життєпису повстанського командарма так і не створено, а мемуари, над якими він працював у міру сил і здоров'я, залишилися незавершеними.

Наприкінці 2006 року видавництво "К.И.С." випустило нашу спільну з кандидатом юридичних наук Геннадієм Биструхіним книгу "Повстанська розвідка діє точно й відважно..." (із заснованої нами воєнно-історичної серії "Таємні війни – історія та сучасність"). У ній уміщені біографічні нариси про провідних діячів руху ОУН й УПА, серед них – і про Василя Кука-"Леміша". Засновані на рідкісних, невідомих широкій читацькій аудиторії документах національно-визвольного руху й радянських органів держбезпеки, нариси викликали інтерес у читачів. В інтерв'ю російській газеті "Известия", даному незадовго до смерті, В. Кук відзначав, що із книг, які з'явилися останнім часом, він довідався чимало нового про перипетії у війнах спецслужб, що розверталися навколо його персони.

До речі, на святкуванні свого 90-річчя повстанський командарм у числі істориків, які прагнуть об'єктивно (висвітлити складні, драматичні події 1939-1950-х років на Західній Україні, назвав й автора цієї роботи. Наші книги були в особистій бібліотеці покійного. Як розповідав відомий львівський фалерист Віталій Манзуренко (Василь Степанович консультував його за матеріалами майбутньої дисертації), серію авторських нарисів про В. Кука в газеті «Секретні матеріали» їх герой читав уважно, роблячи позначки, повертаючись у пам'яті до нелегкого життєвого шляху.

"Василь Кук припинив війну з Росією" – конфронтаційно називалося згадане інтерв'ю В. Кука в "Известиях". Але навряд чи войовничим був тоді його духовний настрій – скоріше, філософське осмислення життєвого шляху, спроби пояснити поколінню, яке обрало "Пепсі", ті цінності, заради яких такі, як він, не щадили ні себе, ні супротивників. Яка вже тут війна – скоріше приготування до шляху у вічність: "я пережив всіх дорогих мені людей, це кара за те, у чому був і не був винуватий...".

Все це в значній мірі підштовхнуло до підготовки розширеної біографічної роботи про В.Кука. Крім того, дивувало, що про нього дотепер так і не з'явилося узагальнюючого дослідження, де простежувалися б основні етапи життєвого шляху – від "юнака" ОУН до командуючого "лісовою армією", від перших підпільних "університетів" до незримого протистояння всесильній комуністичній спецслужбі в камері № 64 внутрішньої в'язниці КДБ УРСР. Звичайно, вистачає інтерв'ю, статей, на високому рівні відзначалося 90-річчя повстанського командарма, Центр досліджень визвольного руху у Львові (керівник Володимир В’ятрович) перевидав його основну друковану працю "Колгоспне рабство". Однак узагальнюючого життєпису цієї неординарної особистості явно не вистачає.

Навряд чи це випадково – візьміть, для порівняння, кілька книг і численні статті про Романа Шухевича-"Чупринку", соратника й суперника Василя Кука-"Леміша", що вийшли в останні 16 років. Звичайно тих, що відійшли, легко й приємно перетворювати в символи й так само легко, не вникаючи, зображувати монстрами – вони ж бо вже не внесуть коректив, не обсмикнуть. З живою особистістю складніше, от якби "упав смертю хоробрих" або залишив останню кулю собі... Якщо вже на те пішло, то не провина "Леміша" у тім, що вижив, чому – ми докладно пояснюємо в книзі.

Не квапилися створювати його життєпис автори, що тяжіють до тих або інших політичних об'єднань діаспори, і після досягнення Україною незалежності вони не залишили протиріч і розбратів. Історія визвольного руху як і раніше служить ареною з'ясування відносин, і вихлюпуються свари в "метрополію", якій і своїх проблем вистачає.

Відвідували скромну київську квартиру В. Кука й старі колишні керівники Служби безпеки Закордонних частин ОУН – допитувалися, чому вижив, чому тоді, на початку 1950-х прийняв не ту тактику, не ту політичну силу української еміграції підтримав (з Мюнхена, звичайно, видніше). Як знати, може й через піввіку хтось не міг йому простити відмову дарма класти життя небагатьох уцілілих у нерівних боях підпільників в інтересах забезпечення розвідувальними даними закордонних спецслужб, заборони повстанцям іменуватися "бандерівцями", зняття пропагандистських гасел, що прославляють Р.Шухевича.

Не підлещувався перед сильними світу цього – і не дозволяв собі прийняти звання Героя України доти , поки держава не визначиться зі статусом воїнів УПА. Не бажав бути "головою, що говорить", для передвиборних роликів і мітингів (справа не стільки в здоров'ї – до останніх днів зберігав ясність розуму, читав без окулярів). Незручний був, що й говорити, свої переконання відстоював твердо, але й не нахвалював ілюзорні "демократію й прогрес в Україні", що мирно уживаються зі ста тисячами офіційно визнаних безпритульних дітей (без усяких "громадянських війн й іноземних інтервенцій"), із втратами народонаселення, які Президент України Віктор Ющенко зіставив із втратами часів Великої Вітчизняної.

Нарешті, переконання В. Кука (про що докладніше піде мова в книзі) інакше як соціал-демократичними, лівоцентристськими назвати складно. Не випадково він став одним з ініціаторів і творців оновленої програми ОУН(Б) 1943 року, що ставить завдання побудови в незалежній Україні демократичної й соціальної держави, з командними висотами економіки в руках держави, потужною системою захисту прав трудящих, гарантіями прав людини, рівністю націй.

"Лівизна" В. Кука йшла, видно, не від постулатів марксизму-ленінізму (хоча праці його класиків знав прекрасно – як досвідчений полеміст). Його погляди на соціально-економічні перетворення скоріше виходили із глибинних морально-етичних цінностей слов'янської цивілізації, "громадівського" духу предків, які прагнули до ідеалів справедливості, від "християнської республіки" Запоріжжя, жалю до "малих сих", що шукали духовної правди перед "мамоною". Від поваги до важкого, але усвідомленому вибору мільйонів жителів України на схід від Збруча, що вони підтвердили самовідданим захистом свого ладу й колосальних жертв у період війни. З настроями й цінностями жителів індустріальних регіонів і наддніпрянського селянства Василь Степанович знайомився особисто, керуючи підпіллям ОУН у південно-східній і центральній Україні.

Звичайно, В. Кук навряд чи б визнав очевидний парадокс історії: найбільше повно програмні установки ОУН і сподівання учасників повстанського руху втілив саме їх "основний супротивник": соборність українських етнічних земель у єдиних границях, ліквідація бідності й інфекційних хвороб, які мучили простий люд регіону, досягнення загальної грамотності населення, доступність вищої освіти для дітей пастухів і плотарів, та й багато чого іншого.

Впевнений, що розумів він й іншу очевидну річ – суверенітет України є лише базовою передумовою для руху вперед, реалізації конструктивного потенціалу народу, забезпечення гідного майбутнього не тільки для спадкоємців радянської номенклатури й криміналітету, який зумів уписатися в "капіталізм".

Адже може спокійно існувати суверенітет атрибутивний, на рівні символів і рот почесної варти, а на ділі паралізований сваволею кланів і непролазним болотом корупції, кричущими соціальними контрастами як порохового льоху прийдешніх "безглуздих і нещадних" бунтів, бажанням зовнішніх сил загнати найбільшу державу Європи у своєкорисливі схеми "нового світового порядку".

Не можу не сказати й про особисті мотиви, що спонукали узятися за "дискомфортну" тему протиборства на захід від Збруча. Ніхто з родичів автора не приймав участі в збройному конфлікті на Західній Україні (ні на тому, або іншому боці), тому старі порахунки не тяжіли при написанні цієї книги, й інших робіт з історії руху ОУН й УПА. Для мене, етнічного росіянина, що виріс у російськомовному середовищі багатонаціональної Луганщини, у радянський час ті трагічні події були "білою плямою". Заідеологізовані книги радянських істориків, потім – тенденційні роботи діаспорних авторів, а також "перефарбованих" трудівників вітчизняного ідеологічного апарату, у минулому штатних критиків "буржуазних фальсифікацій історії КПРС і радянського суспільства" (ці, як говорять у народі, "і при німцях добре жили"), ясності не вносили. "Наші завжди праві" – їх глибинний методологічний прийом (правда, згодом "наші" мінялися місцями).

Але чим більше вивчав документи учасників конфлікту, мемуари, тим більше виникало паралелей (а значить і розуміння суті) між боротьбою жителів Західної України й опором моїх волелюбних предків, донських козаків, організованому насильству більшовицького режиму, ініційованого Яковом Свердловим і Львом Троцьким "розкозачуванню" як формі геноциду. Терор у відповідь, звіряче знищення не тільки представників влади й військовополонених, але й земляків, лояльних "радам", не змусили себе чекати. Відомий дослідник-сучасник терору більшовиків і ЧК Сергій Мельгунов визнавав: "білий терор завжди був жахливіший, аніж червоний, інакше кажучи, реставрація несла із собою більше людських жертв, ніж революція". Тотожність цих подій не тільки в закономірному народному опорі примусовому зламуванню вікового укладу життя й віри, але й, на жаль, у невтримному, нерідко ірраціональному насильстві учасників протиборства. Воно ж багато в чому формує "механізм афективної пам'яті", що затьмарює життя нащадкам.

Професійний обов’язок сучасних істориків – постаратися внести ясність у глибинні причини протистояння, не лякаючись можливих висновків про те, що в тих конкретно-історичних умовах по-іншому навряд чи могло трапитися. Тільки через раціональне розуміння кореня трагедії можливе подолання отруйного впливу її наслідків (які роздмухуються до того ж безсовісними кон'юнктурними "дискурсами") на морально-політичний клімат України – держави поліетнічної, зітканої із земель-регіонів з досить різною історичною долею. Недарма премудрий Уїнстон Черчіль попереджав про небезпеку "воювати з історією".

І то правда. Спробуйте знайти в самовдоволеній Великобританії підручник з історії, де б журилися із приводу організованих їхньою імперією (чверть світового населення до кінця позаминулого сторіччя) голодоморів в Індії й Ірландії, кривавого колоніального поневолення народів, спроби придушити повстання Північноамериканських штатів, винаходу концтаборів у війні з бурами, зрадництва одного свого союзника по антигітлерівській коаліції ets. Дійсну ціну цьому британські політики знали, інакше б не стали вносити до списку "заборонних тем" Нюрнберзького процесу зовнішню політику XІХ століття "першої європейської демократії", Англо-бурську війну й Мюнхенський договір (не дай Боже, підсудні вдаряться в небажані аналогії).

Доводиться чути від людей, нічим не скривджених "старим режимом", про необхідність "подолати комплекс меншовартості малороса". Зізнаюся, не доводило зустрічатися із суб'єктами, які страждали б від цього "комплексу". Уже краще, добродії, не формуйте нових комплексів. Чого коштують хоча б заклики "влитися (повернутися) у цивілізований світ"!

А як же "тисячолітня традиція державного будівництва", про яку йшла мова в Акті проголошення незалежності України, найбагатша культура титульних націй і народів України, власні традиції вічової й січової демократії, створених без експлуатації половини світу передовий матеріально-технічний та інтелектуальний потенціал, свій власний духовний світ, що не дозволяє й зараз, при всіх ударах періоду "катастройки" й "трансформаційного періоду", утримувати наше суспільство від остаточної "атомізації" й озвіріння.

Та й нема "цивілізованого світу" як такого, уже якщо на те пішло. Не зайвим буде нагадати слова всесвітньо відомого вченого-антрополога К. Леві-Строса: "Не може бути світової цивілізації в тому абсолютному змісті, що часто надається цьому вираженню, оскільки цивілізація припускає співіснування культур, які виявляють величезну розмаїтість; можна навіть сказати, що цивілізація й полягає в цьому співіснуванні. Світова цивілізація не може бути нічим іншим, окрім як коаліцією, у світовому масштабі, культур, кожна з яких зберігала б свою оригінальність. Священний обов'язок людства – охороняти себе ... від схильності приписувати статус людства одній расі, культурі або суспільству, і ніколи не забувати, що ніяка частина людства не має формули, застосовними до цілого, і що людство, занурене в єдиний спосіб життя, немислиме".

Українська держава докладає зусиль до формування справедливої оцінки минулого національно-визвольного руху, що, зрозуміло, не вичерпується історичним феноменом ОУН й УПА. Зокрема, 20 квітня 2005 р. Президент України В. Ющенко доручив відповідним органам влади й наукових установ підготувати пропозиції для вироблення офіційної позиції щодо руху ОУН й УПА з метою зміцнення згоди в суспільстві, досягнення взаєморозуміння й примирення між учасниками Другої світової війни.

Важливим кроком став й Указ Президента України від 14 жовтня 2006 р. № 879 "Про всебічне вивчення й об'єктивне висвітлення діяльності українського визвольного руху й сприянні процесу національного примирення". Передбачається всебічне вивчення участі українців у Другій світовій війні, підготовка відповідних ґрунтовних наукових досліджень і науково-популярних видань в інтересах розробки законопроекту про український національно-визвольний рух 20 - 50-х років XX сторіччя.

Сувора документальна правда, без якої немислиме зважене вивчення суперечливих, драматичних сторінок вітчизняної історії, демонструє справжнє, страшне обличчя громадянського конфлікту, який приніс жертви й страждання не тільки тисячам жителів Західної України, але й численним вихідцям з інших земель нашої держави. Збройний конфлікт у Західній Україні варто розглядати як трагедію народу, коли обидві ворогуючі сторони не зупинялися перед антигуманними методами. Болюча пам'ять, скорбота, незагойні рани лихоліття й зараз тривожать душі сучасників, обумовлюють загострене сприйняття проблеми минулого ОУН й УПА. Подолання ворожнечі, звичайно ж, довгий процес; при цьому в згаданій у зв'язку із цим Іспанії воно зайняло десятиліття, а спочатку довелося пройти через період справжньої кревної помсти.

Однак знати драматичні сторінки нашої загальної історії необхідно, хоча б для створення надійних механізмів запобігання суспільних катаклізмів у майбутньому. Власна історія переконує нас – єдиним доцільним шляхом динамічного й гармонічного розвитку суспільства є згода й консолідація народів України в єдину політичну націю, з гармонійним поєднанням глибинних, традиційних основ буття зі здатністю відстоювати себе в складній системі координат своєкорисливого зовнішнього світу.

Ми повинні розуміти, що різні уявлення в сучасній Україні про оптимальність моделей розвитку ("перекинуті" і на оцінки подій минулого) склалися об'єктивно, всі їхні корені, що глибоко йдуть в історію, навіть не усвідомлюються більшістю носіїв протилежних поглядів. Відбулося це не через злу волю учасників чергових і позачергових виборів ( які, звичайно, активно експлуатують шари народної пам'яті), а в силу мінливості історичної долі українських земель, їхнього територіального розчленовування, насильницького або еволюційного включення до складу інших держав, викликаних цим етнокультурних і ментальних розходжень між історико-етнографічними землями. Досить сильний об'єктивний фактор регіональної історичної пам'яті (що включає, зрозуміло, й ірраціональні "забобони") і усунути його адміністративним шляхом неможливо без ризику розпаду країни.

Крім того, не можна не враховувати, що "добровільно-примусова" загибель СРСР, що не дозволила радянському ладу перебороти "кризу модернізації", потужний потік маніпулятивних інформаційних впливів призвели до вибухонебезпечного духовного розриву між поколіннями (звичайно, старші завжди будуть бурчати на молодь, але так, щоб розмовляти різними мовами й не мати точок духовного дотику – це вже загроза національній безпеці).

Попутно відзначимо, що протиріччя навколо загального минулого виходять далеко за різноманіття поглядів на проблеми духовної сфери, властиві плюралістичному суспільству. Те, що нерідко відбувається навколо оцінок подій минулого у вихорі політичного протистояння, цілком укладається в одну з визначених ст. 7 Закону України "Про основи національної безпеки України" загроз національним інтересам і національній безпеці – "спроби маніпулювання суспільною свідомістю, зокрема шляхом недостовірної, неповної або упередженої інформації". У той же час цей Закон відносить "зміцнення політичної й соціальної стабільності в суспільстві" до числа пріоритетів національних інтересів (докладніше ці проблеми розглянуті нами в книзі: Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Двобій без компромісів. Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій. 1945-1980-ті роки. – К.: К.І.С., 2007. – 568 с).

Не нам судити, чому живі учасники конфлікту не можуть досягти примирення – ми не пройшли через те, що довелось пройти їм. Насмілимося тільки припустити – крім інших причин, є тут і схований соціально-психологічний нюанс. Підсвідомо учасники конфлікту вважали, що супротивник – "свій", слов'янин, зрозуміти його мову не складно, не німець або інший очевидний чужинець, від них бо нічого гарного не доводитися чекати за визначенням. До речі, про чужинців. Як не дивно, тільки в полон до Червоної Армії на Східному фронті потрапило 465 тис. представників народів Західної Європи, раніше окупованих ІІІ рейхом, причому воювали вони, в основному, у добровольчих з'єднаннях військ СС. Досить сказати, що у французькому Опорі загинуло в боротьбі з нацизмом в 2,5 рази менше людей, аніж французів на Східному фронті (відповідно 20 та 50 тисяч).

Свої, як відомо, б'ють болючіше, і простити це набагато складніше, ніж відкритому ворогові, у якого в плані "Ост" був чітко прописаний відсоток знищення твого народу. Тут вже український народ і місцеві жителі усе більше й більше втягувалися в конфлікт або змушені були визначатися, яку сторону підтримати. До 1951 р. частка етнічних українців серед особового складу органів держбезпеки в Західній Україні перевищила 41%, десятки тисяч місцевих жителів перебували в озброєних групах охорони громадського порядку, тисячі громадян співробітничали зі спецслужбою в негласному порядку. Росла й кількість місцевих уродженців у структурах цивільної адміністрації, колгоспах.

Примирення – справа виняткова добровільна, в основі його лежить внутрішня духовна готовність простити й зрозуміти один одного. Рескриптами тут не допоможеш. Однак справедливою буде постановка питання: а що реально принесе новим поколінням конфронтація? Чи доречно в правовій державі зведення рахунків за минуле? А заповідь Христа Спасителя "мені належить помста, і я віддам"? Що в дійсності затьмарює життя переважній більшості українських народів – колишні образи чи нездатність до консолідації для відстоювання своїх невід'ємних прав? Так-то в нас усі за громадянське суспільство, грозу недбайливих комунальників і учасників передвиборних "перегонів", які вічно беруть на себе непосильний тягар. На практиці ж рішучості "згуртуватися" явно не вистачає.

Чи варто шукати однобічної "правди" там, де в безкомпромісному двобої зійшлися представники однієї слов'янської етнічної спільноти, нині громадяни однієї держави. Адже тільки неуважний спостерігач або запеклий грантоїд може зводити збройний конфлікт 1939-1950-х рр. на Заході України, трагедію мільйонів душ, до примітивних, однолінійних схем. Отут й "націонал-патріоти проти комуно-більшовицького окупанта" (комуністи вже давно не при владі, а пристрасті продовжують кипіти). Або ж – "народна влада проти жменьки годованців абвера" (що спростовує сама ж "карально-бойова" статистика радянської сторони).

Де взагалі раціональне співвідношення між урахуванням минулого, турботою про день сьогоднішній й забезпеченням інтересів майбутнього? Чи стане, наприклад, нормальна людина пропонувати знести історико-культурний "старий" Львів на тій підставі, що його століттями будували самі що ні на є "окупаційні влади"? Важко не погодитися з Ф.Ніцше: "Надлишок історії шкодить". Чому ж через десятиліття в суспільстві, поглиненому будівництвом "типу капіталізму" або виживанням у ньому, так гостро сприймаються події не такої далекої давнини? Безумовно, позначається й те, що деякі політичні сили цілеспрямовано сиплють сіль на рани, роз'ятрюють те, що здоровий розум намагається забути, але це вже окрема історія.

Неупереджене вивчення тих подій показує: протиборство являло собою складне переплетення національно-визвольних мотивів, соціального протесту проти форсованого ламання традиційного укладу господарчого й духовного життя, боротьби за різні уявлення про державно-політичну модель розвитку України, протиріч між різними групами населення регіону й зіткнення цивілізаційних анклавів. Складна, звичайно, картина, не для мітингового настрою. Простіше, коли прийшов завойовник, землю поневолив, заводи й електростанції не будував, інститути з безкоштовним навчанням не відкривав, із сифілісом не боровся, окупанта вигнали – і спільно святкуємо.

Не можна не враховувати, що розглянуті події розвивалися в контексті Другої світової війни, а після 1945 р. – міжблокового протистояння у світі, коли великодержавні інтереси холоднокровно підминали під себе "малі" сподівання окремих народів або жителів окремих регіонів. Одночасне протистояння в Західній Україні може бути зрозуміло лише в контексті боротьби між двома глобальними цивілізаційними векторами – капіталістичним і комуністичним (назва останнього умовна, тому що з основних постулатів марксистського вчення про комуністичне суспільство втілена була лише ліквідація експлуатації людини людиною). Кожний з них мав свої переваги й недоліки, свої орієнтири й цінності, багато в чому обумовлені не стільки ідеологічними доктринами, скільки особливостями історичного розвитку народів або цілих родин народів.

Погано те ,що трагедія Західної України 1939-1950-х рр. є лише однією з пережитих українським народом "історичних пасток". Представити вихід з них у твердих конкретно-історичних умовах (якщо, звичайно, не балуватися жанром історичної фантастики) без жертв і втрат неможливо в принципі (див. підрозділ книги "Західна Україна, якої не було"). Візьміть хрестоматійний приклад "історичної пастки" – період Національно-визвольної війни 1648-1657 р. під проводом Богдана Хмельницького. Самотужки не впоратися, повернутися до передвоєнного стану – шляхетські репресії, що затьмарюють терор до "золотого десятиліття" 1639-1648 р.. Пошук союзників ставав неминучий, але не було навколо тих, хто б допомагав з "гуманітарних" міркувань. За підтримку доводилося платити або ясиром, або обмеженням самостійності аж до її втрати в перспективі. Цікаво, коли історики сперечаються, чим уважати Переяславську раду й Березневі статті – військово-політичним союзом, конфедерацією, федерацією. Годі вам, не породила тодішня практика міждержавних відносин таких витончених політологічних тонкощів, і будь-який самодержець сприймав форму відносин з більш слабкими, тими, хто прохає допомоги куди менш "політкоректно", прагматично, у дусі тодішніх "конкретних" подань про взаємини васала й сюзерена.

Заради справедливості варто визнати, що, на великий жаль, ексцеси, якими супроводжувалася інтеграція Західної України в радянську систему, принципово нічим не відрізнялися від аналогічних "силових модернізацій" в історії людства, а жорстокість, з якою придушували народний опір західні держави (у періоди власного переходу до капіталістичного шляху розвитку, формування колоніальних імперій і боротьби з антиколоніальними рухами), набагато перевершували "вітчизняні зразки".

Нескладні підрахунки показують, що в 1954-1962 р. французи в Алжирі, борючись із Армією національного звільнення, знищили або позбавили волі в 5-6 разів більше людей, ніж сталінізм у Західній Україні, при приблизно рівній чисельності населення цих територій. Задовго до того французи за одну Варфоломієву ніч 1572 р. перебили громадян більше, ніж загинуло за роки Опричнини Івана Грозного, а перехід на інший шлях розвитку в період Великої французької буржуазної революції й наполеонівських війн коштував життя кожному шостому спадкоємцеві галлів (за підрахунками авторитетного демографа Б. Урланіса). Це корисно пам'ятати, щоб не дозволяти нав'язувати собі своєрідний комплекс "історичної пригнобленості" – запорука керованості нацією ззовні. Вірно говорив інспектор Жеглов – "у них в Англії не менше нашого крадуть".

На жаль, але історія людства сама по собі є глибоко драматичним процесом, густо замішаним на законах "екзистенціального егоїзму" й "раціонального розрахунку" (визначення покійного філософа Олександра Зінов'єва). Потрібно мати громадянську мужність і критичний стиль мислення, берегти інтелектуальну волю від корисливих навіювань, щоб сприймати історію такою, як вона є, але вірити й діяти так, щоб не додавати сивини Кліо.

Яких би історіософських поглядів і концептуальних тлумачень не дотримувалися ми стосовно ходу світової історії, не зайвим буде привести думку на цей рахунок Святої Православної Церкви, висловленої на початку 1990-х вустами покійного митрополита Санкт-Петербурзького й Ладозького Іоанна (Сничева): "Відношення людей і народів до дару порятунку (прийняття або відкидання) в остаточному підсумку визначає долю як окремої людини, так і цілого народу... Воля полягає у виборі між добром і злом, чеснотою й пристрастю, законом Божим і беззаконням, християнським боргом служіння й свавіллям, сваволею. "Потік історії" є лише реалізація цього релігійно-морального вибору в подіях і вчинках".
* * *
Здається, що в рік 65-річчя Української повстанської армії наш професійний і громадянський обов'язок заповнити несправедливий стосовно покійного Василя Кука пробіл в історіографії національно-визвольного руху. Автор свідомо писав цю книгу російською мовою, сподіваючись, що це посприяє популяризації знань про рух ОУН й УПА й на пострадянському просторі, і серед російськомовного населення України.

Віхи життєвого шляху В. Кука подаються нами на тлі ключових моментів історії ОУН й УПА. В основу роботи покладені численні архівні документи руху ОУН й УПА, радянських органів держбезпеки й компартії, мемуарна й наукова література. Науково-популярний стиль викладу, на нашу думку, сприяє ознайомленню молодіжної аудиторії з минулим національно-визвольного руху. Сподіваємося хоча б частково компенсувати приголомшливу непоінформованість чималої частини співгромадян у питаннях вітчизняної історії – неминучий наслідок стрімкої ерозії громадянської самосвідомості, деградації системи утворення й маніпулятивних інформаційних технологій, спрямованих на духовний розрив поколінь як одного з найважливіших факторів стабільності суспільства, поглинання нашої свідомості тим, що делікатно називають "глобалізацією".

Наведені оцінки історичних подій є особистою точкою зору автора, завжди вдячного колегам за конструктивний обмін думками.

Цитати з україномовних джерел подаються в авторському перекладі. Псевдоніми негласних помічників органів держбезпеки й окремих підпільників змінені.


Розділ 1. Шлях у підпілля




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка