Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка10/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Розділ 8. Ув'язнений "300-й"



8.1. Останній бункер

Безпосередньо розшук і затримку В. Кука (оперативний захід "Пастка") організовував 1-й відділ 4-го (Секретно-політичного) Управління КДБ УРСР на чолі з наймолодшим начальником відділу в республіканському Комітеті Петром Свердловим і його заступником Григорієм Клименком. В Іванцівському лісу Львівської області підготували для зустрічі "Леміша" один із підземних бункерів, де він зупинявся в 1947-1952 рр. Укриття розмінували, побілили зсередини, висушили примусами й додали йому обжитого вигляду. Там же замаскували два радіосигналізаційні апарати "Тривога", вивівши їхні антени під кору дерев. У ніч із 20 на 21 квітня 1954 р. туди вселилися спецагенти "Богун", "Живий" і "Петро" (псевдоніми змінені. – Авт .), щоб навіть запах притулку не викликав підозри в досвідченого конспіратора "Леміша". Історія захоплення Василя Кука в деталях описана у звітах його учасників, що дозволяє реалістично відновити події дня 23 травня 1954 р.

...У ніч на 23 травня йшов дощ. Близько 4-ї години ранку "Богун" вийшов на поверхню подихати й почув тріск гілок у чагарнику. "Чи-чи-чи" – почувся характерний умовний сигнал підпільників, що імітує клекіт лісового птаха. До бункеру прибув В. Кук, його дружина Уляна Крюченко й два охоронці Володимир Задвірковий ("Довбуш") і Михайло Фенін ("Назар"). Докладно розпитавши "Богуна" про обстановку, "Леміш" велів йому йти за рушником, щоб зав'язати очі бойовикам (їх залишили на деякому віддаленні від бункера), а сам із дружиною направився в укриття.

У бункері панував порядок, "Петро" смажив картоплю для гостей на гасниці. Уже на допитах В. Кук згадав, що його насторожило тремтіння в руках "Петра" і те, що бойовик, який зустрічав гостей, ішов до бункеру, не знявши чобіт, і наявність хороших продуктів, радянських книг. Але тоді вони були страшно втомленими після тривалого переходу й бажали відпочинку під охороною "друзів-боївкарів". За сніданком "Леміш" багато жартував, похвалив знайомого йому за підпіллям "Петра" ("добрий бойовик", "надійний хлопець") і пояснював за чаєм "колегам", як успішно уходити від пошукового пса, посипавши стежку "кайєнською сумішшю" або пристріливши пса.

Помивши ноги, "Леміш" ліг відпочити на нари, попросивши "Богуна" почистити його американський автомат (подарунок Василя Охримовича). На лихо собі, показав як розбирати заморську штучку. Коли чоловік і жінка заснули, "Богун" й "Петро" знешкодили автомат, обережно витягли з-під подушки Уляни ТТ і накинулися на сплячих...

"Скільки вам заплатили?!" – гнівно запитав "Лемиш". "Ми заарештували вас за наказом провідника "Орлана", – відповідав як на політінформації "Богун", – щоб скоріше покінчити з війною й забезпечити нормальне життя народу". Взявши себе в руки, Кук став обіцяти бойовикам від 5 до 20 тис. рублів, золоті вироби, що були при них, але марно. "Я колишній есбіст, – твердо заявив Куку "Богун", – і знаю правило – хто наказав зв'язати, той і наказує розв'язати. Хіба не Ви вчили нас цьому?" Агенти викликали по "Тривозі" опергрупу, і до 10:35 прибув лейтенант Валентин Агєєв і старший групи Григорій Клименко. Привітавшись із Куком, Клименко виразив радість від зустрічі. Василь Степанович чи то в жарт, чи то всерйоз помітив, що якби він одержав у 1953-му лист із умовами здачі, то, не виключено, міг би ними скористатися.

Агєєв із двома бойовиками відправився за охоронцями В. Кука. Знаючи сувору субординацію підпільників, лейтенант оголосив їм на гарному галицькому діалекті: "Ви арештовані за наказом вищестоящого провідника!" Й охоронці безмовно дали себе зв'язати.

Поки Агєєв відлучався, Клименко розмовляв із "Лемішем". Той просив розв'язати йому руки, але одержавши відмову, саркастично помітив: "Невже я така страшна людина?" Два професіонали-супротивники обмінялися міркуваннями. "Й я, і ОУН стали помітно "лівіше", – сказав В. Кук, – із приводу чого я неодноразово сперечався із Шухевичем. А хто писав мені листа в підпілля? Він же не знає галицьких прислівників! До того ж від "Петра" я знав, що Охримовича затримано, і від його імені ведеться зі мною гра".

Підвівши затриманих до Клименко, Агєєв продовжував "ламати комедію", жваво відрапортувавши майорові: "Друже провідник, обоє друга арештовані за вашим наказом!". Той гру підтримав, допитавши захоплених, довідався їхні псевдоніми й райони дій, лише потім відрубав: "Досить гратися, ведіть їх до машини!". Спецагент "Богун" весь тремтів і зі слізьми попросив залишити його побути наодинці із самим собою, але Агєєв відійшов із ним, заспокоюючи.

Старший опер 1-го відділу 4-го Управління КДБ УРСР лейтенант В.Агєєв й оперуповноважений лейтенант Кирилюк обшукали затриманих, Уляна попросила светр: "Якщо ви боїтеся, що прийму отруту, то вона в жакеті". Їм дали умитися, на Кука накинули фуфайку. "Чи нема вина?" – раптом попросив "Леміш". Коли спиртного не виявилося, іронічно помітили: "Ех люди-люди, як вам не совісно. Такий момент, і чарки вина немає".

Затриманих повантажили на Газ-67 і відправили у Львів, а відтіля – спецрейсом літака в Київ. Машиною командуючого УПА провезли по місту, він не приховував замилування столицею, хоча й не схвалив рясніння всюди розвішаних плакатів і портретів "вождів": "Це ж треба стільки грошів мати!". За ними повільно зачинилися масивні ворота двору сірого будинку колишнього Будинку земств на вулиці Короленко. Для ведення справи В. Кука створили групу під керівництвом начальника Слідчого відділу КДБ УРСР підполковника Півоварца.

На тривалих допитах Василь Степанович дав широкі показання про минуле націоналістичного руху і його сучасний стан, структуру ОУН(Б) і функції її референтур, основні етапи своєї участі в боротьбі за незалежність України, дав характеристики лідерам руху опору й закордонних центрів ОУН, взаєминам між ними й спецслужбами Англії й США. "На слідстві поводиться спокійно, – задоволено відзначали оперпрацівники, – показання дає без особливого заперечення". Однак радуватися виявилося рано. "Леміш" повів свою гру з "савєтами", що розтяглася на роки...

Захоплення В. Кука (його зашифрували як ув’язненого "300", дружину – "88") трималося в найсуворішій таємниці. Офіційно тривав їхній розшук, проводилися оперативно-військові заходи, навіть у закритих навчальних посібниках "Леміш" фігурував як діючий "ватажок". Навіть на час візитів представників нагляду від прокуратури у внутрішню в'язницю (ВВ) КДБ їх камерам, обладнаним засобами негласного контролю, надавався нежилий вигляд, а чоловіка й жінку вивозили в місто під посиленим прикриттям бригад "наружки". Лише ряд співробітників КДБ та верхівка ЦК КПУ знали про піймання "Леміша".

Справа в тому, що в "органів" були свої "Міркування з використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави", схвалені 8 грудня 1954 р. першим головою КДБ СРСР Іваном Сєровим. Передбачалося використати В. Кука в "цілях морально-політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни", для компрометації керівників закордонних центрів ОУН і їхніх зв'язків з іноземними розвідками, загострення ворожнечі між ними й "демонстрації повної ліквідації підпілля". Вершиною "оперативних міркувань" були плани встановлення за участю "Леміша" контактів із ЗП УГВР для подальшого впровадження туди своєї агентури й перехоплення каналів зв'язку закордону з підпіллям.

20 червня 1954 р. В. Кук, після бесід із начальником 3-го відділу (оперативні ігри) 4-го Управління КДБ УРСР Миколою Зубатенком (майбутнім генерал-майором і заступником голови КДБ УРСР), написав "міркування" про нейтралізацію залишків підпілля, виявивши впевненість, що заходи радянської влади приведуть до занепаду націоналістичного руху. Уважаю, писав "300-й", що своїм авторитетом я міг би вплинути на відрив рядової маси ОУН від закордонних центрів і довести, що єдино правильний шлях – визнання радянського ладу. Висловлювалися й думки із приводу нейтралізації зусиль розвідок США й Англії, залучення преси для викриття їхнього співробітництва із закордонними центрами українських націоналістів, а також впровадження в них своїх джерел.

"Леміш" запропонував домогтися об'єднання націоналістів у єдиний політичний центр закордоном, а на чолі його поставити В. Галасу (про його затримку В. Кук здогадувався). Більше того, пропонував відправити його самого в Німеччину для проведення "об'єднання". Зрозуміло, на це розсудливо не пішли, зрозумівши, що бідовий "Леміш" під видом співробітництва саме й намагається зруйнувати "генеральну лінію" – на поглиблення розколу закордонних націоналістів. Правда, 26-27 листопада 1954 р. за участю В. Кука й саперів у лісі Рогатинского району Станіславської області викопали 7 бідонів документів, включаючи адреси, шифри й коди для переписки із закордонними центрами, США, Канадою, Італією, Аргентиною, "запитальники" від М. Лебедя для збору підпіллям розвідувальної інформації про радянський військовий потенціал. Однак він довго не розкривав зміст своїх записів, відмовлявся називати місця укриття підпільників, які залишилися.



8.2. "Маленькі радощі" тюремного життя

"300-й" не упускав можливості відстоювати свої права – мовляв, писати мені важко, у в'язниці я морально розбитий, прошу поліпшити умови утримання. Викликало побоювання й душевний стан "88-ї": вона перебувала в депресії, не цікавилася долею дитини, апатична й часто сміється наодинці із собою, доповідали пильні тюремники. Увечері 20 грудня 1954-го в адміністративному приміщенні ВВ КДБ В.Куку дали можливість, у присутності оперпрацівників, відзначити із дружиною день її народження. Подарунком від КДБ стала коробка цукерок. Сюрприз по-справжньому зворушив Уляну. Вона радувалася зустрічі із чоловіком, хоча й скаржилася, що її допити ведуть російською мовою , але "свято" в цілому вдалося. Дивилися по телевізору румунський фільм і японську стрічку "Жінка йде по землі". В. Кук не спав у своїй камері до 3 годин ночі, був сильно збуджений, констатувало приховане спостереження.

Узимку 1955-го В. Кука етапували в столицю СРСР. У Москві Василь Степанович "гостював" з 8 лютого по 17 березня 1955 р. З ним розмовляли начальник 2-го відділу 4-го управління КДБ СРСР (боротьба з "буржуазними націоналістами") полковник І. Хамазюк (його згадує в мемуарах як здібного оперативника Павло Судоплатов), "фахівець" по українських націоналістах полковник Л. Бурдін.

Нарешті, із санкції Генерального прокурора СРСР Романа Руденка, парі з квітня 1955 року дозволили проживати в одній камері. Зрозуміло, що від "прослушки" не відмовилися, і фіксували жаркі нічні суперечки – Уляна категорично відмовлялася відректися від своїх переконань, а чоловік умовляв її поводитися гнучко й розсудливо. 4 травня 1955 року В. Кук написав "Декларацію" про політичне визнання перемоги радянської влади. "Леміш" зумів домогтися звільнення від спецпоселения й таборів своїх родичів і родичів дружини. З Мордовії повернувся в рідне село батько, мати Параска – з Іркутської області.

На утримання "300" та "88" виділили добові й гроші на пристойний одяг, дієтхарчування, Уляну звозили за покупками в Дарницький універмаг. Подружжю надали кваліфіковану медичну допомогу, показували "ідейно витримані" фільми й хроніку, водили в музеї Леніна й Шевченка й чомусь зоопарк, возили на підприємства й у передові колгоспи. Перелік "переваг радянського ладу", затверджений начальством для "перевиховання бандоунівців", був досить стандартним і включав Дніпрогес, Харківський тракторний, шахти Сталіно, металургію Запоріжжя, колгоспи Київщини, а також Лавру, Софію Київську, Аскольдову могилу. В. Кук також відвідав всі регіони України й навіть заповідник Асканія-Нова.

Для "ідейного перековування" до В.Кука відрядили молодого співробітника КДБ Георгія Саннікова, який закінчив юридичний факультет Київського держуніверситету, що було рідкістю в органах того часу. Сам Георгій Захарович, який встиг "повоювати" у Західній Україні, докладно описав бесіди з "Лемішем" у мемуарах "Велике полювання. Розгром збройного підпілля в Західній Україні".

Майже рік тривали дискусії про історію, політику, національне питання між "бандватажком" і "Юристом", як конспіративно охрестив Георгія "Леміш" (Уляна навіть замальовувала завзятих полемістів). Як не студіював офіцер праці "класиків українського буржуазного націоналізму", узяти гору в суперечці з ерудованим Куком, який прекрасно знав праці Леніна, було проблематично. Іноді в полемічному запалі парубок видавав такі "крамольні" судження, що його знайомій Зіні доводилося його виручати – як співробітник оперативно-технічного управління, вона "писала" бесіди й стирала з магнітної плівки лоскітливі місця.

Згодом Г. Санніков 20 років проробив у зовнішній розвідці, спеціалізуючись по Німеччині. Закінчилася його служба драматично. Повернувшись із тривалого закордонного відрядження в Москву, він чекав призначення у Швейцарію. Отут зателефонував приятель-розвідник, який сидів під "ковпаком" за підозрою у фінансових порушеннях закордоном. Мова зайшла про нового начальника розвідки, протеже В. Андропова – Володимира Крючкова, який був партійним апаратником, і якого терпіти не могли професіонали. Санніков дав волю емоціям, і роздруківки його негативних відгуків про шефа лягли на стіл керівництву. Гнів Крючкова був страшний, Георгія Захаровича вибили з органів, та так, що друзям ледь удалося відтягнути наказ до досягнення права на пенсію. Знову зустрілися вони з В.Куком за чаркою коньяку в його двокімнатній квартирі на київській вулиці Чудновського, що в Дарниці, восени 2001 р. Ветеранам було, що згадати...



8.3. Квартира від тоталітарного режиму

Планувалося створити "під Кука" дві легендовані групи, залучити "300-го" до оперативної гри "Перехоплення". У листопаді 1955 р. від його імені направили листа М. Лебедеві (через іноземного моряка) й відомому видавцеві Івану Тиктору в Канаду. Те, що листи дійшли адресатам, підтвердили встановлені знаки в передачі "Голосу Америки" з нагоди 85-ї річниці Лесі Українки. Коли ж зав’язалася переписка із закордонними центрами ОУН і в ній з'явилися умовності, В. Кук відмовлявся їх пояснювати, посилаючись на незнання. Як сказав згодом Г. Саннікову один з керівників КДБ УРСР, В. Кук "так і не пішов на співробітництво з нами, залишився на своїх позиціях переконаного борця за "незалежну вільну Україну". Ми ж бо знаємо його добре – смілива людина".

Ще в лютому 1955 р. КДБ УРСР пропонував І. Сєрову використати В. Кука із пропагандистською метою, що припинило б "слухи" про існування організованого підпілля. Подібна пропозиція побічно підтверджувала – одержати конкретну користь від оперативного використання "Леміша" не вдалося. Однак у Москві ініціативу не підтримали.

29 жовтня й 2 листопада 1957 р. голова КДБ УРСР В. Нікітченко на особистих зустрічах гарною українською мовою пропонував "300-му" написати книгу (зрозуміло, що викривального змісту), свого роду пропагандистську бомбу під політичну еміграцію. Кук вимагав змінити умови утримання й амністію, висловлював побоювання, що його розстріляють відразу ж після публікації цієї праці. "Думайте, – агітував генерал, – Ваша доля у Ваших руках". Книга так і не з'явилася, хоча камеру обладнали радіоточкою, виписали з дюжину газет і журналів, включаючи "Крокодил".

Слід зазначити, що саме зважена позиція органів держбезпеки врятувала Василя Степановича від розстрілу з "розпублікуванням", до чого схилявся перший секретар ЦК КПУ Олексій Кириченко. У ЦК не було секретом, що В. Кук переконаний у русифікації України й відступі від "ленінської національної політики".

У серпні 1959-го чоловіка й жінку оселили в особняку КДБ у київському районі Ланка, у товаристві капітана Павленко. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 липня 1960 р. № 139/82 Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. "З огляду на бажання колишнього керівника "Організації українських націоналістів" Кука надолужити свою провину перед Радянською державою патріотичною діяльністю на користь Батьківщини, – говорилося в Указі, – задовольнити клопотання Комітету держбезпеки України про поширення на нього й Крюченко Уляну Никифорівну Указу Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року "Про амністію радянських громадян, які співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років".

21 липня голова КДБ при РМ УРСР Віталій Нікітченко підписав постанову про їхнє звільнення з-під варти з поверненням грошей і речей, що були в затриманих до арешту.

Тоді ж, в 1960-му, були припинені оперативні радіоігри від імені захоплених емісарів ЗЧ ОУН із закордонними центрами й розвідками країн НАТО, які стали "політично невигідними". Ефект від обнародування факту їхнього провалу був приголомшуючий і коштував посади начальникові "російського" відділу британської розвідки.

19 вересня 1960 р. Василь Степанович зачитав звернення по радіо до українців в еміграції, яке потім неодноразово ретранслювали й опублікували в газеті "Вісти з України", призначеної для поширення в діаспорі (у той період близько 200 колишніх членів ОУН виступили в ЗМІ із заявами "покаяння").

Парі надали в липні того ж року квартиру по вулиці Речицькій, 2, видавши 1000 рублів на обзаведення господарством, а також виділили охорону "з метою недопущення можливості здійснення з боку націоналістичних елементів провокаційних дій". Довгі роки В. Кук був оточений різними специфічними методами стеження (лірично йменувалися тоді "Тетяною", "Ольгою", "Дмитром"), траплялося, завдавав турбот чекістам самовільним виїздом у Ленінград, а то й псував настрій "сімці" (7-е управління КДБ, зовнішнє спостереження), кваліфіковано уходячи від філерів. Від уваги органів не вислизали навіть "антирадянські" повчання Василя Степановича сину: "От дурний, краще б учив арифметику, щоб гроші заробляти, а не витрачав час на ці політінформації!"

Уже після 1991 р. Україну відвідали колишній шеф Служби безпеки Закордонних частин ОУН Іван Кашуба ("Чад") і керівник розвідки СБ ЗЧ ОУН Степан Мудрик ("Мечник"). В молодості ці есбісти мали в діаспорі прізвисько "технічних убивць", але згодом придбали солідність, а С. Мудрик навіть став професором Українського вільного університету в Мюнхені. Ветерани руху довго розмовляли з В. Куком, з'ясовуючи обставини його затримки, причини виходу на волю, позицію "Леміша" із приводу розбіжностей серед закордонних центрів націоналістичного руху на початку 1950-х рр. Інформацію про долю В. Кука, писав С. Мудрик, вони збирали завжди й були "дуже пригноблені" його публічними виступами-каяттями в 1960 р. Хоча гості з Мюнхена ніяк не доводилися Василю Степановичу "начальством", він сумлінно написав "Пояснення до документів, які в 1951-1953 роках одержало ЗП УГВР від ОУН в Україні".

8.4. Світ не без добрих кагебістів

Оперпрацівники КДБ, які зверталися до "Леміша" за "консультаціями", констатували – виявившись на волі, він різко змінив лінію поводження, постійно посилається на безпам'ятність, поводиться замкнуто, хоча з колегами по роботі спілкується досить дружелюбно.

Проте свою позитивну роль у долі "розконвойованої" родини В. Кука зіграв полковник держбезпеки Леонід Миколайович Дубинін, у ті роки – начальник 6-го Управління КДБ УРСР (контррозвідувальний захист науково-промислового комплексу).

Як розповідав ветеран органів авторові, саме він допомагав синові Василя Степановича, Юрію, одержати рідкісну в 1960-і роки університетську освіту кібернетика й поступити в аспірантуру (радянська бюрократія сама навряд чи б дала дорогу нащадкові "бандватажка"). Начальник П'ятого управління (боротьба з ідеологічною диверсією й "дисидентствуванням") КДБ УРСР полковник Леонід Каллаш доводив партійним органам недоцільність створювати перешкоди В.Куку в науковій праці й не погоджувався з рішенням "сірої хати" (як у народі охрестили будинок ЦК КПУ) про недопущення до захисту дисертації далекого від політики Юрія Кука.

У цілому ж прекрасно поінформовані органи держбезпеки все більше усвідомлювали наростання неадекватності "лінії партії" стану радянського суспільства (не даремно Ю.Андропов, прийшовши до влади, частенько повторював: "ми не знаємо суспільства, у якому живемо"). За словами колишнього начальника 5-го Управління КДБ СРСР Ф. Бобкова, влада "всіма силами прагнула замовчувати, глушити національні протиріччя, анітрошки не піклуючись про майбутнє".

З настанням в Україні консервативної хвилі й приходом в 1970 р. до керівництва республіканського КДБ "кошмарного сну" українських дисидентів Віталія Федорчука хмари знову згустилися над помилуваним. Контакти В. Кука із правозахисниками (він, до речі, категорично не радив тому ж Василю Стусу створювати нелегальні організації – викриють і "пришиють" суворі статті) не залишилися непоміченими. Були відібрані томи "компромату" – в основному документи про терористичну діяльність очолюваного їм підпілля. Справа йшла до повторного порушення кримінальної справи, і сумніватися в суворості вироку не доводилося. Важко сказати, що врятувало його від розстрільної камери. Ймовірно, починався процес "розрядки", потепління відносин із Заходом, і страта лідера національно-визвольного руху напевно викликала б шквал обурення в численній українській діаспорі США, Канади, Німеччини, Англії, Австралії, Південної Америки.



8.5. Доктор наук, який не відбувся

Хоча Василь Степанович мріяв завершити юридичну освіту, йому дали можливість одержати заочно університетський диплом історика (в 1964-му закінчив історико-філософський факультет Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка). Володіючи польською, англійською, німецькою, грецькою, латинською і старослов'янською мовами, В. Кук з 1961 р. працював старшим науковим співробітником у Центральному державному історичному архіві, збираючи документи з історії державності й культури козацько-гетьманських часів.

В 1969-1972 рр. працював в.о. старшого наукового співробітника відділу історіографії й джерелознавства Інституту історії АН УРСР. Тут розкрився його талант вченого-історика. Виходять написані ним статті з історії державного устрою Гетьманщини, освіти в Україні, персоналії видатних діячів національної культури, численні статті в "Українській радянській енциклопедії". Підготував кандидатську дисертацію "Роль селянського післяреформового банку в проведенні аграрної столипінської реформи в Україні", яку вважали гідною докторського ступеня. Однак роботу "зарубали" за вказівкою ЦК КПУ.

У червні 1972 р., коли вдарили "морози" ідеологічної реакції й посипалися арешти українських дисидентів – фігурантів справи КДБ "Блок", В. Кук, його співавтор з підготовки до друку видатного пам'ятника козацького літописання – літопису полковника Григорія Грабянки, Ярослав Дзира, інші науковці були вигнані з "храму науки", втративши можливість публікуватися аж до "перебудови". Закрили й наукову тему В. Кука – "Українське національне питання й українські політичні партії на західноукраїнських землях. 1918-1941 роки". Чи ледве не "ідеологічну диверсію" побачили в підготовленому ним розділі монографії "Марксизм-ленінізм про українське національне питання". Та й як тут сказати, "буржуазний націоналіст" у ролі тлумача "безсмертних праць" класиків! Доктор наук, який не відбувся, ледве влаштувався простим агентом в "Укрпобутрекламу", де й працював до виходу на пенсію в 1986 р.

Незалежність України стала морально-політичною перемогою справи всього життя Василя Степановича. Він, незважаючи на похилий вік, ринувся в гущавину суспільно-політичної й наукової праці. Очолив науковий відділ Всеукраїнського братерства ОУН й УПА, увійшов у Головну булаву братерства, вів активну лекторську роботу, співробітничав із редакцією "Літопису УПА". Опублікував спогади про соратників – Степана Бандеру, Романа Шухевича, Василя Галасу, Ярослава Старуха, Дмитра Грицая, Дмитра Мирона, Кирила Осьмака та інших. Він так і не дочекався обнародування офіційної позиції суверенної Української держави стосовно руху, який боровся за те, щоб вона відбулася.

Наступав час дикого ринку, брудних політичних "розбірок", нових кумирів із сумнівним минулим, цілеспрямованого убивання наших цивілізаційних підвалин, занепаду суспільної моралі. Час, коли володарями душ стали долар, безсоромні мітингові діячі, верткі естрадні "зірки", а не люди "довгої волі", як говорили монголи Чінгіз-хана. Час, коли "просунутій громадськості" однаково наплювати що на ветерана Великої Вітчизняної, що на комбатанта "лісової армії", тому що ці релікти суворої епохи, люди твердих переконань, заважають своїми повчаннями комфортно віддаватися всілякому "драйву". Головне ж – вони втілюють породжені, вистраждані самим українським народом уявлення про шляхи розвитку своєї батьківщини.

Не можу судити, що думав особисто Василь Степанович про принади "трансформаційного періоду", але дозволю себе висловити припущення – навряд чи за них він чверть століття боровся й ризикував, не жаліючи ні себе, ні супротивників. Але оптимізм не залишав старого борця, який коротав століття під рушником з нагородними хрестами націоналістичного руху. "Я хотів би побажати молоді бути справжніми патріотами України, будівельниками держави, пишатися приналежністю до Шевченківського роду" – говорив в одному з інтерв'ю генерал-хорунжий УПА "Леміш" – Василь Степанович Кук. Чи прислухаються нащадки до його заклику?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка