Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка6/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3.5. Перед походом на Схід
Найближчі політичні завдання ОУН чітко сформулював Маніфест Проведення ОУН(Б) від грудня 1940 р.: "Тільки через повний розвал московської імперії й шляхом Української Національної Революції й збройних повстань всіх пригноблених народів добудемо Українську Державу й звільнимо підневільні Москвою народи".

Навесні 1941 р. Василь Кук організував й очолив Центральний штаб Похідних груп членів ОУН(Б) для просування їх у східні області України. Ці формування повинні були, просуваючись разом з німецькими військами, вести пропаганду відродження української держави, демонтувати радянську й створювати підконтрольну ОУН адміністрацію. Для оперативного забезпечення в їхній склад увійшли й співробітники Служби безпеки.

Було організовано три такі групи: Північна – керівник Микола Климишин, Середня – Микола Лемик, Південна – Зіновій Матла. У Похідні групи ввійшло біля п'яти тисяч чоловік. Подібні групи створили й мельниківці.

Незадовго до початку війни "Леміш" увійшов у Львівську групу з 20 керівних функціонерів ОУН(Б) на чолі з Ярославом Стецьком, завданням якої було якнайшвидше добратися до історичного центру Галичини й організувати проголошення Української держави. У ній В. Кук відповідав за організаційно-технічні питання, зв'язки з місцевими ланками ОУН і перекидання групи у Львів.


Розділ 4. У боротьбі з нацизмом

4.1. У нацистських катівнях
Ще основоположник теорії "інтегрального націоналізму" Дмитро Донцов писав, що відновлення незалежності України можливе лише "під покровом німецького походу на Схід", і в тих умовах це мало геополітичний резон. Зрозуміло, без допомоги й союзницьких відносин з рейхом про перенесення націоналістичної роботи на територію України й думати не доводилося. Узимку 1940/1941-го в спеціальному полку абвера "Бранденбург-800" створюються українські легіони "Нахтігаль" ("Соловей") і "Роланд", які в ОУН іменувалися "Дружинами українських націоналістів". Командував "Нахтігалем", укомплектованим переважно бандерівцями, Теодор Оберлендер, а одним з його заступників був Роман Шухевич ("Тур"). Провід ОУН(Б) у меморандумі від 15 червня 1941-го виразив надію, що німці не стануть застосовувати насильство проти українців, сприяють відновленню національної державності в рамках "нового порядку" у Європі, сприймуть націоналістів як рівноправних партнерів.

Агресія нацистської Німеччини і її союзників проти Радянського Союзу, стрімке просування групи армій "Південь" дали можливість ОУН(Б) поширити свою діяльність в Україні. Відповідно до передвоєнних установок Проводу ОУН(Б) збройні групи націоналістів розгорнули активну бойову й диверсійно-терористичну діяльність проти радянських військ: засідки й обстріли колон, окремих підрозділів РСЧА, знищення десантів, теракти проти командного складу. Особлива увага приділялася зриву мобілізації (що мало успіх у шокованої репресіями й радянізацією Західній Україні), підривній пропаганді з метою схилити червоноармійців до здачі й дезертирства.

Бойові й підривні акції підпілля ОУН були зафіксовані по всій території регіону. На Тернопільщині, зокрема, бойові групи ОУН 3 липня 1941 р. самостійно захопили райцентр Козову. Одночасно були відбиті в'язниці НКВС у Львові, Кременці, Бережанах, Золочеві й інших містах, на волю вийшли ув'язнені, які вціліли від винищування ("розвантаження") при відступі (списки жертв цієї кривавої вакханалії опубліковані Службою безпеки України наприкінці 1990-х років).

Як важливі об'єкти розглядалися територіальні органи НКВС-НКДБ із їхніми оперативними архівами. Відомо, наприклад, про захоплення СБ ОУН архівних матеріалів УНКВС у Луцьку й Львівській в'язниці по вул. Замастринівскій. У Луцьку трофеями есбістів стали особисті справи агентів, директивні документи про боротьбу з націоналістичним підпіллям, повідомлення закордонних джерел НКВС (!) про протиріччя між течіями-конкурентами в ОУН.

Реалізуючи екстремальні установки на перший період війни, СБ приступила до ліквідації політичних супротивників й осіб, обвинувачуваних у співробітництві з радянськими правоохоронними органами. Як повідомляла німецька поліція безпеки, під м. Добромиль (Львівська область) знищили 82 колишніх інформаторів НКВС. На Станіславщині створювалися "таємні суди", які заочно засудили до 450 чоловік, обвинувачуваних у нелояльності до ОУН(Б).

Не можна не згадати окремі акти знищення національних меншин. Так, у травні 1944-го під с. Косув Тернопільської області знайшли ями із трупами 80 чоловік, включаючи жінок і дітей. З опитування населення й документам установили, що це євреї, знищені бойовиками ОУН 7-8 липня 1941-го року. І справа тут була не тільки в ксенофобії деяких лідерів ОУН (як писав рейхсміністру А. Розенбергу заступник С. Бандери Ярослав Стецько, "наполягаю на знищенні жидів і доцільності перенесення на Україну німецьких методів екстермінації жидівства"). Юдофобство, яке мало під собою, насамперед економіко-конкурентну основу, століттями укоренялася в масовій свідомості населення регіону, міжвоєнну Польщу потрясали погроми, потужніші кривавих ексцесів часів "риси осілості".

30 червня 1941 р. у Львів серед німецьких частин вступив "Нахтігаль". У радянській історіографії затвердилася версія про особисту участь "легіонерів" у знищенні 64 львівських діячів науки й культури польської і єврейської національностей, однак ретельні пошуки професором Сорбонни Володимиром Косиком не виявили документальних підтверджень причетності українських націоналістів до цієї різанини. Свідки, які давали показання Міжнародному трибуналу в Нюрнберзі, також підтверджують – інтелігенцію знищували саме німці, "загін гестапівців". Однак даний трагічний епізод як і раніше залишається предметом пропагандистських спекуляцій.

Місцеві осередки ОУН(Б) явочним порядком брали під контроль населені пункти, намагалися підтримувати громадський порядок. Так, у наказі № 1 Бродівського районного проводу (Львівщина) говорилося: "владу в краї взяла Організація українських націоналістів ... під керівництвом Степана Бандери". Всі жителі зобов'язані підтримувати порядок і спокій, повернутися на колишні місця роботи, не допускати грабежів державної й приватної власності, здати зброю. У випадку непокори винним загрожував "Революційний трибунал".

Прагнучи до створення власної адміністративної системи, націоналісти намагалися розгорнути власні органи правопорядку й безпеки. З'являється звернення Крайового провідника західно-українських земель Івана Климіва ("лейтенанта Легенди"), "Головного вождя Української революційної армії", де говорилося про необхідність створення "Української Жандармерії", органів "державної безпеки", загонів національної самооборони "Січові Стрільці" для охорони військових об'єктів, боротьби з диверсантами й парашутистами супротивника. Уводилися надзвичайний стан, революційні трибунали з необмеженими репресивними повноваженнями, декларувалася колективна відповідальність за сімейним або національним принципом.

Під керівництвом одного з керівників СБ ОУН Івана Равлика (загинув у німецькій в'язниці в 1942-му) створюються органи Української міліції (у райцентрах – "бюро народної міліції"). Документи німецької поліції безпеки й СД у Генерал-губернаторстві (куди ввійшли з 1 серпня 1941-го землі Галичини) від серпня – вересня повідомляють про створення націоналістами в багатьох населених пунктах "Української служби безпеки", таємних курсів української міліції, впровадженні ними інформаторів в установи окупаційної влади, розгортанні розвідувальної мережі серед населення.

Ситуація у взаєминах з нацистськими окупантами радикально змінилася після скликання ОУН(Б) 30 червня 1941 р. у Львові "Законодавчих зборів західноукраїнських земель" й Акту проголошення незалежності Української держави. Її уряд ("Українське державне правління") очолив Я. Стецько. Хоча Стецько неодноразово заявляв про намір "тісно взаємодіяти з націонал-соціалістською Великою Німеччиною, що під керівництвом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й допомагає українському народу звільнитися з-під московської окупації", гостра негативна реакція рейху не змусила себе чекати. Цікаво, що відповідальний за "східні території" Альфред Розенберг висував проект "Великої України" з Кубанню включно, розраховуючи на 4 млн. "багнетів"-українців, однак підтримки в расово стурбованого фюрера не зустрів.

Відновлення суверенітету України не входило в плани антилюдського нацистського режиму. У відповідь на Акт 30 червня й наступні заходи ОУН(Б) 4 липня німці заарештували С. Бандеру. 15 вересня проводяться масові арешти членів ОУН(Б) в Україні й на території ІІІ рейху (близько 1500 чоловік до жовтня). На початку вересня абвер за вказівкою свого шефа В. Канаріса розриває офіційні відносини з бандерівцями, а 16 вересня заарештували координатора їхнього співробітництва Ріко Ярого (був призначений представником України в Японії). Директива поліції безпеки від 25 листопада 1941 р. пропонувала знищувати бандерівців "під видом грабіжників". До початку 1942-го було страчено 15 і кинули в концтабори 300 функціонерів ОУН. В 1942-му під репресії потрапили й мельниківці, які воліли діяти легально й вести націонал-патріотичну культ-освітню роботу. В 1942-1943 рр. тривали гоніння на обидві течії ОУН як в Україні, так й у містах Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини. За деякими оцінками діаспорних істориків, жертвами нацистів стали 4756 членів ОУН, включаючи 197 керівників .

Заради справедливості відзначимо своєрідний режим утримання лідерів ОУН у німецькій неволі. Улітку 1944 р. чекісти перехопили лист С. Бандери своїй сестрі Владимирі. Там повідомлялося, що члени Проводу ОУН живуть у триповерховому будинку, у його розпорядженні автомобіль, бібліотека, радіо, заміська вілла (два брати лідера ОУН не вийшли з німецьких концтаборів – за однією з версій були страчені, за іншою – вбиті в'язнями-поляками з помсти). У квітні 1944-го закордонні джерела НКДБ повідомили про звільнення С. Бандери й групи його соратників, що підтвердило орієнтування 4-го Управління НКДБ СРСР від 17 червня того ж року. Відзначалося, що цей крок продиктований прагненням залучити сили українських повстанців до розвідувально-диверсійної роботи проти Червоної Армії.

Керівництво підпіллям ОУН в Україні прийняв Микола Лебідь. Бандера ж більше в Україну не повертався й став скоріше символом радикального крила національно-визвольної боротьби. Не прибув він для керівництва підпіллям і в післявоєнні роки, пояснюючи тим, що відправлятися в "воюючу Україну" йому "не радять англійські друзі".

Інструкції німецьких спецслужб оголошували націоналістів "небажаними політичними агентами" і пропонували заарештовувати у випадку проведення ними відкритої роботи. Українська поліція не повинна була перевищувати 1 % населення й мати тільки легку зброю. До переслідувань оунівців підключилися також спецслужби Румунії й Угорщини.
4.2. Колабораціонізм – проблема всесвітня
Хотілося б відразу обмовитися, що співробітництво ОУН й УПА з німцями, яке мало місце в 1939-1941-му й в 1944-1945-му роках, не було проявом якогось "виняткового колабораціонізму" "хохлів", які прагнули увігнати ніж у спину (як це, буває, подається в окремих публікаціях).

У роботах відомих дослідників проблем партизанської боротьби – співробітників КДБ СРСР – приводяться такі соціологічні викладки: у випадку окупації до 10% населення здатні стати колаборантами, у тому числі 3% – активними, збройними посібниками супротивника; 70% жителів займуть пасивну, вичікувальну позицію.

Щоб підкреслити всю складність проблеми колабораціонізму часів Другої світової, який воістину набув всесвітнього масштабу, приведемо такі цифри. З 3,7 млн. військовополонених, узятих на Східному фронті радянськими військами, 464147 були представниками народів Західної Європи, тобто країн, окупованих третім рейхом! Виникає питання: що спонукало їх воювати із країною, що перемолола 507 з 607 дивізій гітлерівської коаліції? Не випадково Гітлер 30 червня 1941 р. заявив про "європейську єдність у результаті спільної війни з Росією". Згадані європейці, підкреслимо, як правило, боролися в добровольчих національних формуваннях, які належали до елітних польових військ (ваффен) СС.

Серед 37 ваффен-гренадерських дивізій СС, які прийняли участь у боях, було десять європейських добровольчих (ще одна не воювала). У їх числі західноєвропейці утворили дивізії "Шарлемань" (французька), "Нордланд" (скандинавська), "Лангемарк" (бельгійсько-фламандська), "Нідерланди", "Данемарк" (датська), а також бельгійська бригада "Валлонія" (розбита, до речі, у Корсунь-Шевченківському котлі на Черкащині). Мусульмани Боснії утворили дивізію СС "Хандшар" (спеціальний кинджал для відрізання голів).

Наївно думати, що французів і бельгійців надихала боротьба з більшовизмом як політичним ладом й ідеологією. Ще 20 червня 1941-го майбутній міністр східних територій Альфред Розенберг у директивній промові сказав про простаків, які вірять в "звільнення бідних росіян", тоді як метою війни є "проведення німецької світової політики". Як писав в 1953 р. німецький професор К. Пфеффер, "більшість добровольців із країн Західної Європи йшли на Східний фронт тільки тому, що вбачали в цьому загальне завдання для всього Заходу". Крім того, у Німеччині трудилося до 10 млн. кваліфікованих робітників із країн Західної Європи.

Маленька Латвія дала 150 тис. добровольців у дві латиські дивізії СС (третина з них загинула), "свою" дивізію СС утворили естонці, близько 14 тис. галичан увійшло в 14-у дивізію СС "Галичина". Їх відібрали з 82 тис. добровольців, хоча всі командні посади від батальйонної ланки включно займали німці. В 1944 р. "Галичина" загинула в Бродівському котлі на Львівщині – з 11 тис. її бійців прорвалося з оточення три тисячі. Попутно відзначимо, що набір добровольців в "Галичину" оголосила ОУН А. Мельника, і дивізія ніякого відношення до Української повстанської армії під політичним керівництвом ОУН С. Бандери не мала. Відомі також батальйони "Роланд" і "Нахтігаль" з українців, що входили до складу полку спецпризначення "Бранденбург-800" (були розпущені з початком репресій нацистів проти прихильників ОУН-Б після проголошення ними незалежності України у Львові 30 червня 1941 р.), Буковинський курінь, який сумно "відзначився" при розстрілах мирних громадян у Києві.

Усього ж за роки війни німці сформували з вихідців з різних регіонів України до 80 батальйонів допоміжної поліції (шуцманшафту) чисельністю близько 50 тис. чоловік (в 1943-му по команді Проводу ОУН(Б) 5 тис. українських шуцманів перейшло зі зброєю до українських повстанців).

За даними співробітників Національного музею Великої Вітчизняної війни (Київ), поліцаї брали участь у знищенні приблизно 300 українських сіл, вони ж залучалися до каральних операцій у Білорусії, а 200 бійців 31-го українського батальйону шуцманшафту перекинули для придушення Варшавського повстання серпня 1944 р. (цей батальйон виник на основі Українського легіону самооборонного ОУН А. Мельника).

Зі спецслужбами агресора взаємодіяли в області розвідувально-диверсійної роботи Національні комітети азербайджанців, вірменів, калмиків, туркменів, етнічні росіяни й кримські татари, інші народи СРСР; у складі розвідувально-диверсійних формувань вермахту діяли спецпідрозділи "Бергман" ("Горець", з народів Кавказу), "Тамара-2" (грузинський ), "Межа Каті" ("Дика кішка", з латишів), "Ерна" (естонський) та інші.

З радянської літератури в деякі сучасні видання й пропагандистські документи перекочувало твердження про "засудження ОУН-УПА Нюрнберзьким трибуналом". Звернемося ж до першоджерела – "Вироку Міжнародного військового трибуналу" стосовно злочинних організацій, структурам нацистської Німеччини й головних військових злочинців (Нюренбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов. – М.: Госюриздат, 1961. – Т.VII. – С. 307—515). У цьому підсумковому документі немає й згадки про український націоналістичний рух і його збройні формування! Нічого не говориться про них й у виступі державного обвинувача від СРСР Л. Смірнова, в "особливій думці" члена Міжнародного трибуналу від СРСР генерал-майора юстиції І. Нікітченко (там же, с. 516-541).

Дійсно, у залучені до матеріалів процесу протоколах допитів керівників абвера Ервіна Штольце, Ервіна Лахузена неодноразово говориться про співробітництво з лідерами ОУН А. Мельником і С. Бандерою в інтересах розвідувально-підривної діяльності проти СРСР, як, втім, і із представниками грузинів, прибалтійських народів. До речі, не підтверджують матеріали процесу й участі українських націоналістів у кривавій розправі над 70 видними вченими й діячами культури польської і єврейської національності у Львові влітку 1941 р. У використаному Л. Смірновим повідомленні Надзвичайної державної комісії "Про злочини німців на території Львівської області" показання свідків, чудом уцілілих очевидців, чітко говорять – інтелектуалів заарештовували й знищували "загін гестаповців" або "есесівці" (там же, т. ІІІ, с. 243-245).

Пам'ять про лютий терор "розкозачування", ініційованого в 1919-му Я.Свердловим і Л.Троцьким, розкуркулювання й голодомор 1932-1933-го стали "генетичними" причинами співробітництва з ворогом козаків Дону й Північного Кавказу. До квітня 1943-го в складі вермахту діяло до 20 кінних козачих полків (по 400-1000 шабель у кожному). 21 квітня створюється 1-а козацька кавалерійська дивізія в складі 1-ї Донської й 2-ї Кавказької козачих кавалерійських бригад (близько 19 тис. бійців), перетворена 25 лютого 1945 р. в 15-й козачий кавалерійський корпус СС (дві дивізії, 25 тис. чоловік, з них до 5 тис. німців). Як відомо, союзники видали козаків радянській стороні, що викликало хвилю самогубств серед "козаків СС".

Російська визвольна народна армія (РОНА), яка зародилася в районі Орла й Брянська на основі антибільшовицького партизанського загону (діяв із часів колективізації!), стала основою 29-ї російської дивізії СС. Справа в тому, що в районі селища Локоть Орловської області українець Костянтин Воскобойник (убитий партизанами 8 січня 1942-го) і напівнімець-напівполяк Броніслав Камінський створили своєрідну республіку. Лояльна до німців "Локотська республіка" мала свою адміністрацію, міліцію, кілька заводів і збройові майстерні, банк, 249 млинів й 345 шкіл, захищала майно від радянських партизанів. Радянські закони скасували, видавши наказ "Про відновлення справедливості у відношенні розкуркулених"! Чи варто дивуватися, що до весни 1943-го РОНА мала 20 тис. багнетів, а після відступу з німцями воювала з партизанами в Білорусії. Російська штурмова бригада (2 тис. чоловік) так лютувала під час придушення Варшавського повстання у 1944-му, що її командир Б.Камінський був засуджений воєнно-польовим судом СС за насильство над мирним населенням і розстріляний. До речі, розповсюджена версія про участь у придушенні цього повстання дивізії "Галичина" позбавлена підстав, однак її підрозділи застосовувалися для антипартизанських заходів у Югославії й Словаччині.

Масовим явищем стали так називані "хівіс" ("готові допомогти") – допоміжний персонал німецьких з'єднань на Східному фронті із числа радянських громадян. До листопада 1941-го на радянсько-німецькому фронті вийшло з ладу 740 тис. солдат вермахту, і весь склад польових запасних батальйонів (320 тис.) не міг компенсувати втрати. Тоді командування узаконило практику набору добровольців і військовополонених "хівіс", число яких доходило до 15% загальної чисельності піхотних дивізій. Нерідко, всупереч категоричній забороні А. Гітлера, "хівіс" озброювали. Серед півмільйонного особового складу артилерії потужної ППО Німеччини були тисячі "добровільних помічників люфтваффе" з народів СРСР, включаючи росіян, прибалтів й українців (підношувачі снарядів, прожектористи й т.п., які носили пов'язки з національною символікою).

Співробітничали з німцями і їхніми союзниками представники десятків народів світу, причому як колоніально залежних територій, так й їхніх європейських власників. Націонал-патріотичні й антиколоніальні сили Азії розглядали такі кон'юнктурні зв'язки як знаряддя боротьби з метрополіями. Досить згадати спробу пронімецьких арабських націоналістів зробити антибританський переворот у Багдаді (січень 1941-го), співробітництво зі спецслужбами ІІІ рейху націонал-патріотичних організацій Індії й Афганістану, націоналістів англійської Бірми й Французького Індокитаю з японцями, створення за допомогою мілітаристської Японії збройних формувань у голландській Індонезії...

Характерними були відносини спецслужб Німеччини, Італії і Японії з націоналістичними силами Афганістану, Індії, народів Центральної й Середньої Азії, Туркестану. Зокрема, спецслужби Німеччини створили план "Аманулла", який передбачав похід німецьких військ в Афганістан й Індію з опорою на потужне антибританське повстання племен (план окупації Афганістану вже лежав у сейфах німецького Верховного командування, от тільки 30 зайвих дивізій вишукати був складно – вермахт смертельно загруз на Східному фронті). Із грудня 1941-го німецька розвідка розгорнула підготовку диверсійних загонів з пуштунських племен на кордонах із Британською Індією. У червні 1942 р. італійська місія в Кабулі досягла домовленості з лідером пуштунських повстанців "Факіром з Іпі" (який опирався на до 40-тисячне воїнство) про спільні дії проти Англії. У самій Німеччині збирала сили націоналістична організація "Вільна Індія" на чолі із Чандрою Босом, в Індії існувала її філія – "Організація Мацотти". З військовополонених-індусів сформували "Індійський легіон" (3 тис. бійців), у спецшколі у Франкфурті-на-Майні навчили диверсійному ремеслу сотню індусів. Розвідки держав-агресорів налагодили співробітництво з лідерами узбецьких, таджицьких, туркменських націоналістичних центрів для організації походу 40-тисячної армії воїнів ісламу прямо на радянську Бухару.

Навіть радикальна "Хагана", прекрасно знаючи про політику Німеччини в "єврейському питанні", установлювала контакти зі спецслужбами рейха в інтересах вигнання з Палестини англійських колонізаторів.

Безглуздо й уважати співробітництво з окупантами справою лише окремих членів ОУН або жителів Західної України. Досить сказати, що, за даними дослідників Національного музею історії Великої Вітчизняної війни в Києві, поліцаї – вихідці з Наддніпрянської й Східної України приклали руку до знищення близько 300 українських сел. І не тільки українських.

Довгі роки радянські люди були впевнені, що звіряче знищення білоруського села Хатині разом з її жителями – справа рук безпосередньо німців. Однак справа складалася трохи інакше. Варварський акт зробив 118-й поліцейський батальйон СС, укомплектований вихідцями з України. Серед них – уродженець Черкащини, 27-літній Григорій Васюра, лейтенант РСЧА (служив начальником зв'язку укріпрайону 67-ї стрілецької дивізії), який мав незакінчену вищу освіту й всі задатки ката-садиста. Він швидко зробив кар'єру й підв’язався начальником штабу карального батальйону (в 1941-му цей підрозділ брав активну участь у знищенні представників різних народів СРСР у Бабиному Яру).

У той страшний день 11 березня 1943 р. підлітки-партизани (саме – підлітки, ішла народна війна) підстрелили із засідки "шефа роти" 118-го батальйону, улюбленця фюрера, чемпіона в штовханні ядра Берлінської Олімпіади 1936 р., гауптмана Ханса Вельке. Щоб помститися, карателі й улаштували відому криваву вакханалію, знищивши 360 жителів Хатині. Васюрі присвоїли звання лейтенанта, нагородили двома медалями. Кривавий шлях його проліг через село Осови, де спалили 78 родичів партизанів, контрпартизанську операцію "Коттбус", розстріли жителів ряду сіл і 50 євреїв. Усього ж у Білорусії карателі знищили понад 200 сіл і 120 тис. мирних жителів.

Потім Григорій служив у військах СС у Франції, а у фільтраційному таборі видав себе за учасника французького Опору, благополучно повернувся на рідну Черкащину. Однак в 1952 р. трибунал КВО засудив його за співробітництво з німцями на 25 років, про каральні справи ніхто тоді не довідався. Правда, потрапив під амністію 1955 р., оселився у Великій Димерці Броварського району Київщини. Згодом став членом КПРС, вибився на керівну роботу в агропромисловому комплексі – трудився заступником директора великого радгоспу. Дві його дочки вчителювали, сам Васюра, цілком респектабельний громадянин, уважався ветераном війни й навіть перебував ... почесним курсантом одного з київських військових училищ! Природно, помовчував про минуле, однак люди помітили, що в День Перемоги "ветеран" Васюра поводиться дуже дивно. Сигнальну інформацію реалізували в 1985 р. співробітники Броварського райвідділу КДБ, які затримали карателя, а їхні білоруські колеги знайшли десятки свідків, що викрили бузувіра.

У 1986-му в Мінську пройшло закрите засідання військового трибуналу. Васюра і його підручний Мелешко одержали вищу міру покарання, інші карателі – тривалі строки ув’язнення. Дехто Катрюк, який "косив" із кулемета "МГ" людей, що виривалися з палаючої комори, незважаючи на кількаразові вимоги СРСР до влади Канади, так і не був виданий правосуддю. Мінському процесу "Известия" збиралися присвятити цілу смугу. Але за розпорядженням перших секретарів ЦК Компартії України й Білорусії інформація про судове засідання була засекречена – вирішили, що це затьмарити "братню дружбу народів СРСР". Правда, після кривавих Сумгаіта й Фергани, Карабаху й Таджикистану, Чечні й Абхазії дійдеш висновку – праві в цьому минулому "партократи". Джина ірраціонального міжнаціонального протистояння в жодному разі не можна випускати на волю...

За підрахунками сучасних істориків, з окупантами співробітничало 1,2 - 1,6 млн. радянських громадян, з них 215 тис. – безпосередньо перебувало в бойових формуваннях супротивника. Звичайно, і зараз велике значення має проблема мотивів переходу на сторону ворога, тому що, на думку кримінологів, саме в особливо небезпечних державних злочинах виняткове значення мають "внутрішня сторона діяння й психологічні властивості особистості, особливо спонуки й мета". А мотиви були всякими. Одним з основних був звичайний страх і бажання вижити. Засуджений 19 березня 1969 р. Кіровоградським обласним судом до страти поліцейський Д. Чорний чесно заявив: "Я боявся за свою голову, своя голова дорожче всього". Тоді ж у Кіровограді зазнав кари виданий владою США А. Литовка. Допитаний про мотиви переходу на сторону німців, він повідомив: "У поліцію я надійшов добровільно, тому що мої батьки були куркулями й радянською владою були репресовані, за що я хотів мстити... Не можу сказати, хто кому був ворогом, тому й німців не можу назвати ворогами" (під час колективізації в Україні було виселено 1,2 млн. селян, не враховуючи засуджених, а доведені до розпачу насильницьким зламуванням традиційного укладу життя селяни відповіли, по даним органів держбезпеки, 8 тисячами терактів проти представників влади й активістів, і на придушення акцій протесту навіть довелося перекидати елітну Московську пролетарську дивізію).

Аналіз понад 500 кримінальних справ, проведений дослідниками КДБ наприкінці 1970-х років, дозволив виявити найбільш характерні мотиви співробітництва з ворогом (відзначимо, що ці викладення призначалися не для партійних доповідей або пропаганди, а тому мали об'єктивний характер). Отож , "вороже відношення до радянського державного й суспільного ладу" склало мотиви переходу до ворога в 44% випадків, "незгода з політичним режимом у СРСР" – 13%, "буржуазно-націоналістичні погляди" (тобто, якщо відкинути ідеологічні штампи, прагнення до національного звільнення) – 10% (у Західній Україні – чверть випадків; до речі, важко зрозуміти, яке відношення до "буржуїв" мала переважно селянська по складу УПА), "невір'я в перемогу радянського народу над німецько-фашистськими загарбниками" – 11%.

Варто врахувати, що перехід до ворога в основному припадає на 1941-1942 рр., тобто період катастрофічних поразок Червоної Армії, яка тільки полоненими втратила в 1941-му понад 3 млн. чоловік з 16 оточених армій, а всього до 1945 р. у полон, по ретельних німецьких підрахунках, потрапило 5231057 радянських воїнів, з яких вижило лише 1155055. Таким чином, до 78% випадків переходу на сторону агресора мали, по суті, соціально-політичні, національно-політичні або військово-політичні мотиви, і лише інші керувалися "мотивами боягузтва, побутового характеру, малодушністю, користю".

Що ж стосується цілей співробітництва з гітлерівцями, то серед них виділялися "помста радянській владі за репресії родичів" (29%), бажання "завдати шкоди СРСР у силу своєї ворожої настроєності до Радянської держави" (13%), ухилення від військової служби (12%), прагнення врятувати своє життя (20%), корисливі мотиви й бажання полегшити страждання в полоні (17%). Таким чином, близько 55% "зрадників Батьківщини" переслідували зовсім не особисті або побутові цілі.

Навряд чи доводиться цьому дивуватися після страшної смуги насильства, що почалася з жовтня 1917 р. В 1918-1922 рр. населення колишньої Російської імперії в результаті війн, терору, еміграції, голоду й епідемій скоротилося на 13-15 млн. душ. Початок 1930-х відзначений мільйонними жертвами голодомору в Україні, на Дону й Північному Кавказі, Казахстані. Лише в 1937-1938 рр. до страти присудили близько 682 тис. радянських громадян і позбавили волі 3,8 млн. "Населення" ГУЛАГА (виправно-трудових таборів, виправно-трудових колоній), по ретельних архівних підрахунках російського історика Віктора Земськова, до 1941 р. склало близько 1,92 млн. чоловік (при населенні СРСР в 1941-му 195 млн. чоловік), з яких близько 28% становили засуджені за "контрреволюційні злочини".

Відзначимо, що розповсюджувані окремими авторами твердження про те, що "70% в'язнів ГУЛАГу становили українці" не витримує перевірки джерелами. Так, за станом на 1 березня 1946 р. у виправно-трудових таборах перебувало 600 тис. чоловік, з них українців – 108 тис. (усього в ГУЛАГу на той час – 1,7 млн. душ).

Не підтверджуються розсекреченими даними з Державного архіву Російської Федерації також вигадки про чи ледве не поголовне репресії після 1945 р. військовополонених і вивезених у Німеччину цивільних осіб. До 1 березня 1946 р. репатріювали близько 2,6 млн. цивільних осіб. При цьому до місць колишнього проживання відправили 80%, 10% – у робочі батальйони, 5% призвали в армію й лише 1,7% передали органам НКВС. З 1,5 млн. військовополонених, що вижили, 43% повернулися в армію, 22% – у робочі батальйони, 18% – у місця колишнього проживання, близько 15 % направили для подальшого розгляду в органи НКВС для виявлення тих, хто воювали на боці ворога.

За новітніми підрахунками співробітників Служби безпеки України (2007 р.), в 1927-1990 рр. в Україні присудили до вищої міри покарання понад 140 тис. чоловік, до позбавлення волі – 331 274, було вислано 51 684, понесло інші покарання 23 901 чоловік. Безпосередньо в період "Великого терору" 1937-1938 рр. на території України органи НКВС заарештували 279 126 чоловік, з них до розстрілу присудили 67 777 наших земляків.


4.3. Лідер ОУН Південно-східних земель
У липні 1941 р. Василь Кук очолив Київську групу членів ОУН й їхніх прихильників, приблизно 30 чоловік, переважно вихідців зі східних областей, з метою повторити в Києві проголошення Української держави. Однак план реалізувати не вдалося. Наприкінці літа німці заарештували його у Василькові на Київщині й помістили в концтабір у Білій Церкві. Потім довелось побувати у в'язницях Житомира, Рівного, Луцька, звідки йому й організували втечу – як правило, співробітники СБ ОУН, коли організувуючи втечу самі, коли просто підкуповуючи наглядачів, неодноразово організовували звільнення з німецьких катівень функціонерів ОУН. Так, Дрогобицький обласний референт СБ К. Цмоць ("Модест") звільнив членів Проводу ОУН Олексу Гасина (майбутнього начальника Головного штабу УПА), Ярослава Баба (загинув на посту командуючого силами повстанців у Польщі в 1947 р.) і воєначальника УПА Дмитра Грицая.

Восени й узимку 1941/1942 рр. Василь Степанович, разом із Крайовим провідником Іваном Климівим ("Легендою") займався організацією антинімецького підпілля. Наприкінці вересня - початку жовтня 1941-го в с. Сороки під Львовом відбулася І конференція 10-15 керівників ОУН(Б). За свідченнями членів Проводу М. Лебедя й Михайла Степаняка ("Лекса", арештованого в 1945 р.), конференція вирішила перевести більшу частину кадрів у підпілля, створити "легальну" мережу, готувати бойові кадри, вести пропаганду й у відкритий конфлікт із окупантами поки не вступати. Створюється Крайовий військовий штаб (поєднував Рівненський і Львівський штаби), відкривається 37 нелегальних військових шкіл по 300-500 курсантів у кожній. В 1941-1942 рр. через них пройшло до 3 тис. чоловік.

Проведена у квітні 1942-го 2-а конференція ОУН(Б) прийняла більш радикальні рішення. При збереженні курсу на відхилення від відкритої боротьби й нагромадження сил передбачався перехід до "збройної боротьби в зручний час", давалася вказівка створювати власні збройні формування. Починається організація "груп самооборони" (або "боївок"). Кожна місцева організація ОУН зобов'язувалася відрядити в німецьку допоміжну поліцію 10 добровольців з метою придбання досвіду й зброї. Як визнавав згодом нарком держбезпеки УРСР Сергій Савченко, незважаючи на репресії нацистів, оунівці не тільки не послабили свої позиції, але й підсилили їх за рахунок нелегальної мережі. До весни 1942-го в рядах ОУН(Б) перебувало майже 12 тис. членів й 7 тис. резервістів-"юнаків".

Керівником підпілля ОУН(Б) у Києві й на землях Східної України став давній знайомий В. Кука ще по Люблінському університеті Дмитро Мирон ("Орлик"). Діяльність і загибель "Орлика" – переконливий довід проти огульних обвинувачень українських націоналістів у співробітництві з нацистами. Про це розповімо докладніше, використовуючи виявлений автором архівний документ.

...У січні 1949-го в Станіславській (нині Івано-Франківській області оперативно-військова група МДБ УРСР біля гори Шипкована виявила схованку підпільників – молочний бідон з документами. Серед них – унікальні й донині не опубліковані записки Надії Романів ("Наталки Тирси"), дружини тодішнього Головного судді ОУН, керівника Крайового проводу "Захід-Карпати" Василя Сидора ("Шелеста"). У свій час вона брала участь київському підпіллі ОУН(Б) і особисто знала "провідника "Орлика".

Автор записок високо відкликалася про свого керівника, характеризуючи його як людину, віддану справі, з феноменальною пам'яттю, ерудицією, витримкою, вимогливого й уважного до соратників, талановитого публіциста й відмінного конспіратора. Завдяки світським манерам й елегантності, знанню мови він виглядав "дійсним німцем". Німецька контррозвідка давно полювала за лідером націоналістичного підпілля. За допомогою зрадника Скузя (власника конспіративної квартири ОУН по вулиці Саксаганській) були встановлені прикмети й прізвище, під яким ховався "Орлик".

24 липня 1942 р. близько 15 годин два гестапівські філери біля Володимирського собору упізнали у високій людині в сірому плащі й з портфелем Д. Мирона, затримали його й повели в штаб-квартиру таємної поліції на Короленка, 33 (до війни там розташовувався республіканський НКВС). Раптово біля Оперного театру затриманий кинувся бігти. Гестаповці відкрили вогонь по ногах... Через кілька хвилин примчалася карета "швидкої допомоги", яка доставила підпільника в клініку медінституту на бульварі Шевченко. Урятувати "Орлика", який сплив кров'ю з перебитих кулями артерій, не вдалося. Незабаром прибули високі чини гестапо. Ознайомившись із документами покійного, старший офіцер закричав: "Хто дозволив цьому ідіотові стріляти в нього!". Але було пізно...

Для розслідування обставин загибелі "Орлика" у Київ прибув сам шеф СБ ОУН Микола Арсенич. І він ледь не став жертвою гітлерівців, зумівши через вікно й сад утекти від гестапівців, які прийшли за ним. Однак "вичислити" зрадника спецслужба ОУН зуміла. Уночі 7 листопада сотник В. Сидір і хорунжий Юліан Ковальський ("Гарпун") застрелили Скузя саме напроти місця, зрошеного кров'ю шефа київського підпілля. Уже в роки незалежності України на стіні Оперного театру встановили меморіальну дошку на честь Дмитра Мирона.

На закінчення відзначимо, що доля Н. Романів також склалася трагічно. Серед захоплених чекістами документів підпілля ОУН виявився листок зі схематичним планом місцевості й позначками. За схемою вдалося ідентифікувати ділянку лісового масиву в Перегінському районі Станіславської області... 14 січня 1949-го пошукова група МДБ почула звук працюючої пилки й виявила групу підпільників, які будували землянку. Захопившись роботою, вони втратили пильність. У перестрілці загинули всі до одного, серед тіл пізнали "Шелеста" й "Наталку Тирсу". Смерть з'єднала подружжя-однодумців навічно.

СБ здійснювала й інші акції відплати стосовно колаборантів, ліквідовувала агентів гестапо. Наприклад, був розстріляний заступник референта СБ Львівського обласного проводу ОУН(Б) "Кривий", викритий у співробітництві з гестапо, ліквідований керівник СБ крайового проводу Галичини конкурентів-мельниківців М. Соколовський, який видав німцям члена Проводу бандерівців згаданого І. Климіва.

Спадкоємцем "Орлика" на посту керівника підпілля Сходу й Півдня України став Василь Кук, який нелегально працював там з весни 1942 р.

Діяльність підпілля ОУН Південно-Східних земель України – одна з найменш вивчених сторінок історії націоналістичного руху. Провід ОУН(Б) у Південно-Східних землях, який "Леміш" очолив з весни-літа 1942 р., охоплював підпільною діяльністю Донецький і Криворізький басейни, індустріальне Придніпров'я, Крим, Одесу й так звану Трансністрію – "подаровані" фюрером союзній Румунії землі південно-заходу України, а також Кубань із її високою часткою українського населення.

Похідні групи ОУН(Б) створили тут Київський і Південний (Дніпропетровський) крайові проводи, які поєднували 14 обласних й 30 окружних (біля тисячі учасників). Зокрема, Південний провід ОУН (керівники – Зенон Матла, з літа 1942-го В. Кук, референт СБ Б. Яворський ("Мирон") ділився на Запорізький, Дніпропетровський і Кіровоградський обласні, Дніпропетровський й Одеський міські проводи. Обласні проводи (як правило, 50-100 активних підпільників) ділилися на два окружні й районні.

Структуру й діяльність підпілля ОУН на Сході досить докладно описав сам В. Кук на довгих допитах у КДБ УРСР. Його найближчими помічниками виступали референт пропаганди Логуш ("Іванів") і організаційний референт Петро Дужий (арештований в 1945-му і який дожив до незалежності України). Дніпропетровський окружний провід очолювали Петро Олійник ("Еней", майбутній воєначальник УПА, який загинув 17 лютого 1946 р.) і "Лемко" (який загинув в 1944-му на Рівненщині). Криворізького окружного провідника "Вермена" розстріляли німці. У Запорізькому обласному проводі (Запорізька й Мелітопольська окружні ланки) працювало до 50 чоловік. Правда, близько 20% прибулих із Західної України підпільників довелося повернути, тому що вони не змогли адаптуватися до умов переважно російськомовних регіонів.

У цілому робота на сході стала серйозним випробуванням для ідеології "інтегрального націоналізму", яка проголошувала гасла "Україна для українців" й "Нація вище всього". Не випадково згаданий проект нової програми ОУН, прийнятої в серпні 1943 р. (позбавленій ксенофобії, національної нетерпимості, заснований на універсальних демократичних цінностях й ідеях соціальної справедливості), розробила саме група підпільників на чолі з Василем Куком й Омеляном Логушем. Зокрема, "Леміш" пропонував у жодному разі не налаштовувати проти ОУН населення східних областей гаслами відродження капіталізму.

Ланки ОУН вели пропаганду, поширювали націоналістичну літературу й листівки, зривали заходи окупантів з набору робочої сили й заготівлі продуктів для рейху. Здійснювалися спроби організувати органи робочого самоврядування. Так, в 1942-му в рудничному селищі імені 1 Травня в Криворізькому районі за завданням окружного проводу ОУН створюється "районний робочий комітет", у серпні 1943 р., який перейшов на нелегальне положення під тиском німців. Готувалися численні навчальні матеріали із соціально-економічного положення на Сході, про уклад життя й психології "східняків".

Створюються й бойові групи, які роззброювали допоміжну поліцію з місцевих жителів, накопичували зброю та набирали добровольців для Української повстанської армії. Останніх направляли в традиційний оплот українських Робін Гудів – ліси Холодного Яру під Уманню на Черкащині. Їх постачали нехитрим паролем: "Я прийшов від Павла взяти вашу валізу" – "Валізи нема, приходьте завтра". "У завдання референтур СБ у період німецької окупації, – говорив сам В. Кук на допиті в КДБ УРСР 9 червня 1954 р., – входило вивчення методів роботи німецької розвідки й контррозвідки й із цією метою вони засилали членів ОУН для роботи в органах німецької розвідки й контррозвідки".

На жаль, і на Сході не припинялося протиборство між бандерівцями й мельниківцями, яких ортодоксальні націоналісти розглядали як конкурентів й "дрібноміщанську політичну агентурну групу". Автор дослідження з історії ОУН (М) періоду Другої світової війни В. Верига справедливо відзначає, що лідери бандерівців виступали "не за консолідацію всіх революційно-державних сил, але за монополізацію їх під своєю командою, усували всіх, хто стояв їм на дорозі... Ліквідацією небажаних осіб займалася зазвичай "служба безпеки". За деякими підрахунками, жертвами міжусобної ворожнечі стали до 4 тис. мельниківців. Оперативні можливості СБ залучалися восени 1942-го для вивчення намірів функціонерів ОУН(М) під час консультацій про можливості об'єднання двох гілок націоналістів (позитивний результат досягнуть не був).


4.4. Таємний фронт на Сході
Збір соціально-економічної, політичної й військової інформації на Сході вважався одним із провідних завдань підпілля в регіоні. Відзначилися референтури СБ окружних проводів – Дніпродзержинського (референт "Богдан", вихованець спеціальних курсів СБ) і Криворізького (референт "Костя", який до призначення вів розвідку в інтересах ОУН під прикриттям посади перекладача гестапо в Сталіно (нинішньому Донецьку). Однак не доводилося забувати й про контррозвідувальний захист рядів підпілля.

В Україні окупантами була розгорнута потужна мережа карально-репресивних органів спеціального призначення – таємної державної поліції (гестапо), поліції безпеки (СД), польової жандармерії, поліції порядку, підрозділів абвер-3 (військова контррозвідка). Крім того, діяли спецоргани сателітів Німеччини – таємна поліція (Сігуранца) і Служба спеціальної інформації (військова розвідка) Румунії, угорська контррозвідка. Ці спецоргани не тільки активно протидіяли нелояльному націоналістичному підпіллю, але й намагалися залучити до співробітництва в інтересах розвідувально-підривної діяльності проти СРСР його учасників. Уже в "Інструкції з боротьби з партизанами" № 1900/41 від 25 жовтня 1941 р. Генерального штабу Німеччини розвідувальним підрозділам армійських штабів різних рівнів пропонувалося звернути особливу увагу на вербування українських націоналістів.

Робота СБ проти німців активізувалася з 1942 р. Зокрема, восени за вказівкою представника Проводу ОУН(Б) М. Прокопа ("Володимира") у Києві на конспіративному засіданні функціонерів підпілля приймається рішення про створення спеціальних агентурних груп для збору інформації про німців. Контррозвідка підпілля виявляла й заводила справи розробки на агентів гестапо серед оунівців. Крім того, вивчалися співробітники гітлерівських силових структур, їхнього зв'язку серед місцевого населення.

Кожен референт СБ повинен був двічі на місяць подавати керівництву звіт про роботу німецьких карально-репресивних органів, проведених ними арештах або пошукових заходах, про осіб, підозрюваних в агентурних відносинах або тих, які офіційно співробітничали з окупантами. Збір попереджувальної інформації дозволяв виводити підпільників з-під ударів німецьких спецслужб. За свідченням В. Кука із протоколів його допитів у КДБ, у завдання референтур СБ "у період німецької окупації входило вивчення методів роботи німецької розвідки й контррозвідки, і із цією метою ... засилали членів ОУН для роботи в органах німецької розвідки й контррозвідки".

Про діяльність антинімецького підпілля в індустріальних регіонах України досить докладно розповів у ряді інтерв'ю член ОУН Євген Стахів, що проживає в цей час у Нью-Йорку. У лютому 1942 р. він прибув на підпільну роботу в Горлівку (нинішня Донецька область), пізніше його колегами створюються молодіжні нелегальні групи ОУН у промислових містах Маріуполі, Константинівці, Слов'янську, Макіївці, Краснодоні й Луганську. Робота підпілля зосереджувала на розвідці й пропаганді. Готуючи фальшиві документи, допомагали людям уникнути відправлення в Німеччину.

Підпільники Є. Стахіва зустріли в Краснодоні своїх колег, які змальовували розпізнавальні знаки з німецької техніки. Ними виявилися учасники групи радянського руху опору, пізніше узагальнено названої як "Молода гвардія". Однак на контакт із членами ОУН вони не пішли. Гестапо завдало удару по націоналістичному підпіллю, чимало його учасників розстріляли, а документи німецької спецслужби потрапили згодом в архіви НКВС. Там, вважає пан Євген, з ними й ознайомився письменник Фадєєв. У його романі "Молода гвардія" злилися воєдино відомості про антинімецькі дії комсомольського підпілля Краснодона (дотепер ведуться суперечки про персоналії його керівників і причинах загибелі) і підпілля націоналістичного. Про останній, природно, глава письменницької організації СРСР змовчав, зате придумав для головного негативного зрадника прізвище Стахович, дискредитуючи не тільки Стахіва, але й активного радянського антифашиста Віктора Трет’якевича (чесне ім'я цього патріота відновили лише через десятиліття).

Не ставлячи під сумнів документально підтверджене протистояння підпілля ОУН нацистським окупантам, помітимо, що реальний внесок націоналістів у боротьбу з німцями і їхніми сателітами не можна зрівняти з ударами по агресорі радянських військ і партизанів. За словами функціонера ОУН(Б) Євгена Врецьони, "для дотримання історичної правди й без зайвого патріотичного сорому скажемо собі відверто, що українці в радянській армії, від рядового до маршала, зіграли куди більше важливу роль у збереженні біологічної субстанції нашого народу, обороняючи її перед повним знищенням".

Не можна не відзначити, що очолюване В.Куком підпілля встановило контакти із центральним апаратом і периферійними органами румунської Служби спеціальної інформації (ССІ, військова розвідка). У жовтні 1943 р. в Одесі представник Проводу ОУН і керівник мережі ОУН на окупованій румунами території південно-західної України Лука Павлишин, його заступник Семчишин зв'язалися з керівниками центру № З ССІ полковником Пержу й капітаном Аргіром, які повідомили про принципову згоду Бухареста на переговори з націоналістами. Тоді ж досягли домовленості про припинення бойових дій.

У квітні 1944-го в Галаці емісари ОУН зустрілися з новим начальником розвідцентру полковником Іонеску. Останній інформував про декрет румунського уряду про політичну амністію для українських націоналістів і готовність надати їм військово-технічну допомогу; у розпорядження румунської спецслужби відрядили 14 членів ОУН. Незабаром курсанти-українці вже навчалися в розвідшколі під керівництвом досвідченого підпільника Л. Павлишина під Бухарестом, звідки їх закидали в радянський тил, а в Галаці готували радистів для УПА.

Серйозним супротивником ОУН було й радянське підпілля. Директива НКВС СРСР № 364 від 14 серпня 1941 р. поставила перед органами держбезпеки, у тому числі, і завдання агентурної розробки українських націоналістів. З листопада 1941 по березня 1942 р. НКВС УРСР спільно зі спеціальною групою ЦК КП(б)У на територію шести областей Західної України було перекинуто 150 спеціальних формувань й окремо 148 агентів і зв'язкових. Створене в січні 1942 р. 4-е Управління НКВС УРСР (зафронтова розвідувально-диверсійна робота) зобов'язувалося просувати агентури в антирадянські угруповання на окупованій території, у тому числі для подальшого її виводу в Німеччину й інші європейські держави.

Залишена на окупованій території агентура органів держбезпеки (понад 12 тис. чоловік), крім властиво антинацистських заходів, не припиняла розробки націоналістичного середовища. В 1941-1942 рр. нею було виявлено 57 націоналістичних організацій. В Одесі, наприклад, радянським підпіллям велися розробки "Сателіти" (на 60 мельниківців) і "Одеські покидьки" (на 50 членів ОУН(б). До негласного співробітництва вдалося залучити навіть референта СБ одного з територіальних проводів ОУН(Б) на Сході, у результаті чого радянська сторона одержала відомості на 180 нелегалів ОУН й установила їх 33 конспіративні квартири. За зібраними оперативними джерелами даними, тільки на Лівобережній Україні після її звільнення від окупантів було арештовано 153 функціонера ОУН. На обліку відділу з боротьби з бандитизмом УНКВД по Запорізькій області до 1 листопада 1943-го перебувало 148 "активних націоналістів".

Органи НКВС і НКДБ відразу ж після відновлення радянської влади на тимчасово окупованих територіях прийнялися за виявлення націоналістичних організацій. Лише в Дніпропетровській області заводяться справи оперативної розробки "Націоналісти", "Самостійники", "Соборники", "Державники", "Проломщики", "Капела". В 1946 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях провели 468 (!) оперативних заходів, заарештувавши 56 членів ОУН. З 1 серпня 1951 по 25 жовтня 1952-го в східних областях органи держбезпеки знищили 26 і захопили 22 членів ОУН.

Потрібно сказати, що закладені В.Куком з товаришами позиції на Сході дозволили їм й у післявоєнний період зберігати в регіоні певну активність (більше того, на просування на Схід націлювала окрема тактична схема ОУН "Орлик", або "Харків"). Там передбачалося вести пропаганду, створювати законспіровані ланки на випадок війни між СРСР і Заходом ("хати-зачіпки"), збирати розвідувальну інформацію. Передбачалося опиратися на вихідців із Західної України, перекинених в індустріальні райони в ході їхньої післявоєнної реконструкції (27000 родин переселенців, 125 тис. мобілізованих у промисловість і на навчання у ФЗН – школи фабрично-заводського навчання). Проводи ОУН Галичини повинні були встановлювати "шефство" над східними й південними областями: Коломийський провід – над Дніпропетровською й Запорізькою; Калуський – над Миколаївською, Херсонською й Кіровоградською, Дрогобицький – над Одеською й Ізмаїльською.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка