Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка7/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
4.5. Подруга по життю й боротьбі

Працюючи на Сході, Василь Кук зустрів і свою половину, яка розділила з ним всі тяготи підпільної боротьби і яку захопили разом з ним у травні 1954 р. Його майбутня дружина Уляна Никифорівна Крюченко народилася в 1920 р. у селі Сурсько-Литовське (за іншим даними – у селі Єленівка Солонянського району) Дніпропетровської області, навчалася в Дніпропетровськом інституті інженерів залізничного транспорту. В 1941-му примкнула до націонал-патріотичного руху, виконувала обов'язки керівника "Юнацтва" ОУН у Дніпропетровську й області. В 1942 р. вони з В.Куком, як говорять в Україні, "стали на рушник", і дружина одержала від чоловіка псевдонім "Оксана".

Уляна Крюченко, незважаючи на слабке здоров'я й підірвану підпіллям нервову систему, непохитно переносила тяжкі умови нерівної боротьби з наддержавою. Вона безпосередньо створювала підпілля в Новомосковську, а із червня 1943-го перебувала референтом по роботі з молоддю в Криворізькому окружному проводі ОУН. Коли в липні 1949-го її затримали чекісти, прагнучи використати для піймання "Леміша", "Оксана" для годиться дала згоду на співробітництво, однак утекла до підпільників, тільки-но виявившись поза досяжністю органів держбезпеки.

В 1947 р. у чоловіка й жінки народився син Юрій. Мінливості підпільного життя батьків відбилися й на долі дитини. Дворічного Юрка забрали в дядька, Івана Кука, відправили в спеціальний дитячий будинок ім. Крупської у Жданів (нині Маріуполь), а потім у Петровський дитячий будинок у Сталіно, де він утримувався як "Юрій Антонович Чоботарь, 1946 року, уродженець Сталіно". Як повідомили органи держбезпеки інформатори-вихователі, хлопчик добре малює й танцює, бере участь у художній самодіяльності. Про батьків розповідає, що "мама сидить у в'язниці, мій батько-комуніст розстріляний у Греції, відтіля і я прилетів". У квітні 1957-го повідомлялося, що в третьому класі спецдитбудинку "хлопчик добре встигає, багато читає, захоплюється шахами, у дітей має авторитет". Івана Кука, його матір і батька засудили як "бандпосібників" до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Можливо, молодість, специфічні умови підпільного життя породжували й романтичні захоплення "Леміша". У всякому разі, як повідомляли документи органів МДБ, в 1949-му ними була арештована близька подруга В. Кука Галина Скасків.

Втім, у керівників підпілля особисті драми не були рідкістю, підтвердження тому – доля близьких одного з давніх соратників і земляка В. Кука – Василя Галаси ("Орлана"). Дружина "Орлана", одного з керівників ОУН й УПА в Польщі, Марія Савчин, будучи арештована місцевими органами держбезпеки, утекла, обдуривши охоронця, упевненого, що мати не кине п’ятимісячну дитину. Хлопчика всиновив відповідальний працівник Міністерства суспільної безпеки ПНР. Друга їхня дитина Петро виховувалася під виглядом сина Настасії Мартиновської із села Олексино Козовського району Тернопільської області (органи держбезпеки добралися й до них).

11 липня 1953 р. подружжя В. Галасу й М. Савчин ("Марічку") захопила в Кам'янець-Подільській області спецгрупа МДБ (перебування під слідством М. Савчин докладно описала в мемуарах "Тисяча доріг", виданих у серії "Літопис УПА"). Згодом вона дала згоду співробітничати з органами КДБ, однак, будучи вивезена в Західний Берлін, замість виконання завдань радянської розвідки відразу відправилася в консульство США, повідомивши про плановану оперативну гру з використанням її чоловіка (за твердженням ветерана зовнішньої розвідки КДБ Георгія Саннікова, з Марією йшов агент КДБ "Матрос", оунівський псевдонім "Тарас").

Сама "Марічка" із великими труднощами переконала співробітників Служби безпеки Закордонних частин ОУН у тому, що вона – не "заслана козачка" (агентуру супротивника, реальну й, здебільшого, уявну, СБ безжалісно ліквідувала, замуровуючи трупи під підлогу й у стіни старої Єгерської казарми в німецькому місті Міттенвальде). У спогадах "Марічка" запевняє, що її задум перейти на Захід був схвалений чоловіком.

Однак фактично "Орлан" і дитина залишалися заручниками чекістів. У кримінальній справі В. Галаси збереглася повна відчаю записка "ув’язненого № 10" від 6 березня 1956 р.: "Мені дотепер важко повірити, що "Оксана" (очевидно, новий псевдонім М. Савчин. – Авт .) могла добровільно мені, дітям і рідним підписати смертний вирок. А вона знала, що саме такий кінець буде нам, якщо вона зрадить".

5 березня 1956-го проти В. Галаси знову порушили кримінальну справу й перевели під арешт. Треба заради справедливості відзначити, що голова КДБ при СМ УРСР генерал-майор В. Нікітченко особисто клопотав перед військовим трибуналом Київського військового округу про пом'якшення "Орланові" покарання. 11 червня 1958 р. В. Галаса виступив з останнім словом на судовому засіданні. "В ОУН, – говорив він, – мене привела шовіністична політика Польщі. Репресії НКВС, виселення матері й сестри, шок від розстрілів у західноукраїнських в'язницях відштовхнули мене від радянської влади. В останні роки я побував у Москві, Харкові, Запоріжжі, багато зустрічався з робітниками. Мені дали закінчити 10 класів, а XX з'їзд КПРС переконав у позитивних змінах у державі. Однак я втратив дружину, хоча й рекомендував органам, як доцільніше з нею працювати, але до мене не прислухалися. Цього, таку грубу роботу я їм ніколи не пробачу.. "

Вирок – 10 років виправно-трудових таборів з вирахуванням строку з 1 лютого 1955 р.. "відбував строк" у колонії № 4 у Житомирі, колонії № 113 у Беличах під Києвом, працював малярем, давав понад 200% виробничої норми, був членом групи цивільного порядку. Мав три подяки за сумлінну роботу, а з 22 грудня 1959 р. соратника В. Кука перевели в слідчий ізолятор республіканського КДБ.

Тут з ним часто зустрічалися начальник 1-го Управління (зовнішня розвідка) КДБ УРСР Прокофій Савчук, начальник відділу Д. (колишній куратор спецагента КДБ Богдана Сташинського, який убив у 1959-му в Мюнхені Степана Бандеру, одержав після вдалого теракту свого підопічного орден Червоної Зірки, погони полковника). Постановою Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1960 р. В. Галасу звільнили й помилували. Він не дожив декількох днів до 60-ї річниці "лісової армії" і помер у столиці суверенної України 5 жовтня 2002 р.



Розділ 5. Стежками партизанської війни
5.1. Повстанський воєначальник
З весни 1943 р. діяльність Василя Кука пов'язана з УПА, у якій він до 1949 р. очолював Групу "Південь", а його дружина Уляна Крюченко стала співробітником політико-виховного відділу штабу УПА-"Південь". У рядах повстанців Василь Степанович дослужився до дуже високого в УПА звання полковника, є й дані про присвоєння йому Українською головною визвольною радою (УГВР) до 10-річчю УПА 14 жовтня 1952-го звання генерал-хорунжого. Узимку 1943/1944 р. сили повстанців під командуванням "Леміша" переходять для продовження боротьби через радянсько-німецький фронт у Кременецькі ліси на стику Рівненської й Тернопільської областей.

До певного часу лідери українських націоналістів не вважали за доцільне проводити відкритий збройний виступ проти німецьких окупантів. В одному з документів ОУН червня 1942 р. відверто говорилося: "Нам сьогодні жаль кожної людини, що вмирає за інтереси Москви або Берліну... Наша година ще прийде...", а поки потрібно чекати взаємного виснаження рейху й СРСР. "Головний ідеал у них, – доповідав командир Чехословацького партизанського загону капітан НКВС Рєпкін (майбутній Герой Радянського Союзу словак Ян Налєпка, який загинув наприкінці 1943 року на Житомирщині), – щоб німці розбили більшовиків, а німців розбили англійці. Тоді вони створять Самостійну Україну". У цих словах – трагедія тисяч волинян і галичан, що опинилися в пеклі братовбивства через передвоєнні ексцеси тоталітаризму.

Однак на початку грудня 1942 р. у Львові відбулася військова конференція Проводу ОУН(Б) під головуванням Миколи Лебедя, який виконував обов'язки арештованого німцями Бандери, за участю військового референта Івана Климіва, військових референтів Крайових проводів бандерівців Західної, Північно-Західної й Східної України. Конференція прийняла рішення відмовитися від колишнього курсу з ухилення від збройної боротьби проти німців. Ухвалили приступити до формування партизанських і регулярних військових формувань – "військових підрозділів ОУН самостійників-державників", створили групу для розробки бойових уставів й інструкцій.

Не останнє місце приділялося ролі розвідки й контррозвідки: передбачалося, що органи розвідки, Служби безпеки й жандармерії виникнуть при всіх територіальних ланках підпілля ОУН. Підкреслювалася необхідність створення широкої агентурно-інформаційної мережі. Служба безпеки (СБ) повинна була зайнятися, у випадку перемоги, вирішенням "національного питання": активних супротивників планувалося ліквідувати, етнічних росіян – не чіпати, оскільки вони "зрослись із українцями". Поляків, євреїв і вірменів чекала депортація, чехам, угорцям і румунам гарантувалася недоторканність.

Незабаром були розроблені інструктивні документи "Партизанство", "Загальні основи партизанства", "Радянська партизанка", у яких закріплювалися конкретні завдання українського повстанства. Серед них – організація агентурної розвідки з боку штабів повстанських формувань, збір інформації про німців і польські націоналістичні організації. У навчальній роботі використовувався Устав Армії УНР, затверджений в 1921 р. Головним отаманом Симоном Петлюрою, радянські бойові устави й настанови з партизанської війни.

Формування перших підконтрольних ОУН(Б) збройних загонів почалося на Волині в жовтні 1942-го під керівництвом Степана Качинського ("Остапа"). 7 лютого 1943-го сотня Гриця Перегійняка ("Коробки") напала на німецькі казарми у Володимирці на Рівненщині. 3-я конференція ОУН(Б) 17-21 лютого того ж року висуває курс на збройну боротьбу з нацистами. Стратегія "двохфронтової боротьби з московським і німецьким імперіалізмом" закріплюється ІІІ Надзвичайним збором у серпні 1943 р. Шляхом злиття окремих бойових загонів ОУН(Б), інших збройних формувань націонал-патріотичної орієнтації, організованого переходу на сторону повстанців 5 тисяч українських "допоміжних поліцейських" і мобілізації населення влітку 1943-го виникає Українська повстанська армія під політичним керівництвом ОУН(Б). Правда, нерідко УПА силовими методами поглинала конкурентів – загони мельниківців, "вільних козаків", Фронту української революції. 18 серпня 1943-го вийшов наказ обеззброїти Українську народно-революційну армію Тараса Боровця-"Бульби" (УНРА), створену як "Поліська Січ" ще в 1941-му з політичною орієнтацією на Державний центр Української Народної Республіки (УНР) в еміграції. Чимало бійців УНРА, яка досягала 6 тис. багнетів, і дружина самого "Бульби" Ганна Орочинська, були знищені за допомогою СБ УПА.

Тільки під час осіннього наступу 1943 р. на німців повстанців і загонів "кущової самооборони", за підрахунками діаспорних істориків, відбулося 47 боїв і 125 зіткнень, вермахт втратив 1,5 тис. солдат. Відзначимо, що в повідомленнях розвідки червоних партизанів в Український штаб партизанського руху антинімецька боротьба УПА одержала досить серйозну оцінку. У травні 1943 р., використовуючи інформацію агентур СБ УПА, загін "Помста Полісся" на шосе Ковель-Брест розгромив із засідки німецьку колону. Серед убитих – начальник штабу СА обергруппенфюрер В. Лютце. Під час німецького наступу на Чорний ліс у Прикарпатті через агента СБ роздобули план операції, завдяки чому успішно відбили наступ частин 7-й танкової дивізії вермахту й евакуювали населення із зони бойових дій. Коли для каральних операцій проти УПА був створений у Володимирі-Волинському спеціальний штаб "Банденбекемпфунг" на чолі зі штурмбанфюрером СС Плятте, СБ УПА вкоренила й туди свою агентуру, а плани й накази штабу оперативно передавалися повстанцям.

Правда, згідно з наказом Головного командування УПА від 26 листопада 1943 р. і з тактичною інструкцією Головного військового штабу УПА повстанці зобов'язувалися обмежитися обороною при насильницьких діях окупантів проти населення, "акціями помсти", готуватися до протистояння з основним супротивником – Червоною Армією, яка наближалася до Правобережної України.

Як відзначається у висновках Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН й УПА, "на всіх етапах існування УПА головним ворогом українських націоналістів була радянська влада з усіма її політичними й силовими структурами.., війна УПА була війною громадянською; українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України; найбільша трагедія історичного моменту полягала в тому, що це була братовбивча війна". Можна лише погодитися з відомим істориком професором Станіславом Кульчицьким – простих сільських хлопців вела під прапори повстанців помста "сталінській державі за смерть і страждання близьких і друзів".
5.2. "Лісова армія"
До травня 1943 р. утворюється Головна команда УПА на землях Волині й Полісся під керівництвом Дмитра Клячківського ("Клима Савура", убитого в ході розвідувально-пошукової операції Внутрішніх військ і НКВС у районі Клевані на Рівненщині 12 лютого 1945 р.). Фактично Савур заклав основи військової організації УПА (в 1952-му Д. Клячківський постановою УГВР був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги ОУН, одержав звання полковника УПА). Однак цю сувору, неоднозначну особистість у літописі повстанського руху затьмарила фігура Романа Шухевича ("Тараса Чупринки", генерал-хорунжого УПА з 1946 р.), який з листопада 1943-го став командуючим повстанцями, щоб об'єднати в одних руках військове управління й керівництво територіальною структурою ОУН в Україні.

До речі, більшість вояків переважно селянської за складом "лісової армії" не були членами ОУН. Причини, що спонукали їх узятися до зброї, варто шукати в соціальному й духовному протесті проти політики сталінизму, яка достатньо проявила себе на Західній Україні в 1939-1941 рр. Красномовну інформацію з цього приводу дав згаданий Рєпкін (29 березня 1943 р.). На переговорах про спільні дії проти німців повстанські командири пояснювали капітанові, що воювати їх змусила зовсім не ворожість до комуністичної ідеології. Причини були в насильницькій колективізації й переслідуванні церкви більшовиками. У випадку гарантій приватної власності на землю й свободу віросповідання повстанці з радістю повернулися б до мирного життя.

Відзначимо, що випадки подібних переговорів і навіть угод про нейтралітет були не одиничними, що жахливо дратувало функціонерів КП(б)У. В директиві Організаційного бюро ЦК КП(б)У (березень 1943 р.) командуванню партизанських загонів рекомендувалося не вести бойових дій проти повстанців; із цього ж документу вилучили тезу про доцільність координації антинімецьких операцій між партизанами й бійцями УПА. За словами секретаря Рівненського підпільного обкому Василя Бегми, "окремі командири партизанських загонів стали на шлях переговорів" з польовими командирами УПА й "навіть заключали з ними договори про нейтралітет".

Сучасна Українська держава прагне до формування офіційної позиції щодо діяльності ОУН й УПА, убачаючи в цьому важливий крок для досягнення згоди в суспільстві. Згідно п. 16 ст. 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" воїни УПА, що приймали участь у бойових діях проти нацистів, які не зробили військових злочинів і реабілітовані відповідно до діючого законодавства, вважаються учасниками бойових дій. Важливо, що Закон чітко поширив на учасників повстанського руху принцип індивідуальної правової відповідальності, невід'ємний для правового поля демократичної держави.

На жаль, єдиний фронт повстанців і партизан проти гітлерівців не був створений. 21 січня 1943 р. відбувся перший великий бій між загоном УПА ім. Богуна й ковпаківцями біля с. Владинопіль Любомильского району Волинської області. При підході партизанів, як повідомляє їх знаменитий командир М. Наумов (особистим розпорядженням Сталіна його підвищили з капітана в генерал-майори за небувалий 2400-кілометровий рейд по тилах німців), УПА, не роздумуючи, вступає в бій. Відомий трагічний Карпатський рейд Сидора Ковпака привів до створення в регіоні Української народної самооборони під командуванням Олександра Луцького. Хоча досвідчені партизани й завдали їй поразки, вороже відношення місцевого населення й наскоки повстанців буди не останньою причиною великих втрат. Не даремно комісар ковпаківців Семен Руднєв (який пройшов спеціальну підготовку до партизанської війни до того, як її "прикрили" в 1934 р.), наполягав на пошуку компромісу з повстанцями в інтересах боротьби з німцями.

У квітні-травні 1943 р. почастішали бої між УПА й партизанами в трикутнику Холм-Ковель-Маневичи, у басейні Прип'яті й до Дніпра. Особливої жорстокості набули зіткнення після передислокації великих партизанських з'єднань на підконтрольну УПА територію, яка досягала десятків тисяч квадратних кілометрів – у жовтні-листопаді 1943-го відмічено 54 боїв УПА з партизанами. Особливу активність повстанці проявляли в знищенні розвідувально-диверсійних груп НКВС-НКДБ.

Як зазначалося в записці агентурної розвідки партизанського з'єднання І.Шитова (3 серпня 1943 р.), навіть загартовані в боях партизани відзначали, що вони "уперше вели такий запеклий бій з подібними нахабами, які йдуть на "ура" на станкові кулемети". Наприкінці вересня 1943-го Д. Клячківський (земляк В. Кука) провів нараду щодо планування удару формувань УПА "Турів" й "Заграва" по партизанському з'єднанню А. Федорова. Навіть улітку 1944-го УПА вистачало бойових можливостей, щоб перешкодити введенню в Галичину 17-тисячного партизанського з'єднання.

Радянські спецслужби й партизанська розвідка перетворилися в серйозних супротивників УПА. Наказ наркома оборони СРСР № 00189 від 5 вересня 1942 р. увів посади заступників командирів партизанських загонів з розвідки й направив для цього 367 співробітників НКВС. Наприкінці 1942-го начальник розвідувального Управління Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) генерал-майор Аргунов поставив серед основних завдань партизанів України на зиму 1942/1943-го вкорінення агентур у середовище націоналістичних формувань. 3 листопада 1943-го заступник начальника Українського ШПР С. Бєльченко й начальник розвідвідділу М. Анісімов направили директиву № 3762, яка зобов'язувала створювати агентурні позиції в підпіллі ОУН і загонах УПА, вести серед них розкладову роботу.

З жовтня 1942 по квітень 1943-го українські партизани здобули 800 цінних розвідданих, з них 42 – по ОУН й УПА, а з літа 1943-го за партизанськими загонами закріпили "оперативно-чекістські групи". Усього в 1942-1944 рр. розвідувальний відділ УШПР одержав 94 інформаційні повідомлення про "бандоунівців" (архіви згаданого підрозділу – джерело правдивих відомостей про положення на окупованій території, кращий засіб від "лакування" історії партизанського руху).

З огляду на великий досвід протиборства з УПА, у серпні 1944-го Політбюро ЦК КП(б)У передало партизанську дивізію ім. С. Ковпака в розпорядження НКВС для "використання її в першу чергу для ліквідації націоналістичних банд". На розвідувально-підривній діяльності проти УПА спеціалізувалися 7-й та 12-й батальйони з'єднання О. Сабурова (не менше клопотів вони доставляли НКВС, чий шеф Л.Берія змушений був інформувати "інстанції" про мародерство, насильство, убивства селян з боку цього "спецназу").

Поступово зростала чисельність бойового складу УПА. За даними оперативних джерел НКВС, у параді на День зброї 31 липня 1943 р. у Свинарському лісі на Волині брали участь 85 піхотних сотень по 150-170 бійців і до 1,5 тис. кавалеристів. Провід ОУН створив Головний Військовий Штаб (ГВШ) і три крайові Групи – "Захід" (Прикарпаття), "Північ" (Волинь і Полісся), "Південь" (Поділля), розбиті на військові округи. Тактичними одиницями були загони (еквівалент полку), курені (батальйони), сотні (роти), чоти (взводи), рої (відділення). Старшинські (офіцерські) і підстаршинські кадри готували школи "Дружинники", "Лісові чорти", "Олені". На основі бойових уставів Червоної Армії створюються власні нормативні документи, організовується система розвідувального й тилового забезпечення, Служба безпеки й Військово-польова жандармерія.

Усього, за оцінками сучасних істориків, тільки через бойовий склад УПА пройшло від 100 до 300 тис. чоловік.

У радянські часи не прийнято було згадувати, що класик партизанського мистецтва команданте Ернесто Че Гевара у своєму трактаті "Партизанська війна" називав серед своїх учителів українських повстанців. Досвід Української повстанської армії вивчався у військових академіях США, які створили в 1952 р. "партизанські війська" – знамениті "зелені берети". Тактичні прийоми УПА творчо застосовувалися, за їхнім власним визнанням, партизанами Південного В'єтнаму.

Командуючий Групою УПА "Захід" Олександр Луцький (розстріляний в 1946 р.) свідчив, що до 15% особового складу з'єднання приходилося на "східняков". За відомостями розвідки партизанського з'єднання О.Сабурова (лютий 1944-го), до 40% особового складу повстанської армії становили особи неукраїнського походження. Як би спірно не виглядала ця статистика (у сучасній літературі приводяться більш правдоподібні 20%), повстанські ряди й справді багато в чому поповнювалися представниками східних областей України, етнічними росіянами, представниками народів Кавказу, Середньої Азії, європейських держав (військовополоненими, що втекли).

Однак у міру наближення радянських військ проводиться мобілізація в УПА чоловіків 16-47 років з розрахунку 15-20 чоловік на село, широко застосовувалися й примусові методи набору рекрутів (в одному із сіл Рівненщини в 1943 р. було зарубано 27 селян за відмову вступати в УПА). Зрозуміло, що сформовані в такий спосіб повстанські підрозділи не відзначалися стійкістю (за різними оцінками частина мобілізованих досягала 50-60% особового складу), поширеним було дезертирство. Список дезертирів сотні "Хоми" (жовтень 1943) нараховував 49 бійців (майже половину чисельності). У лютому 1944-го на Поділлі розбігся цілий курінь мобілізованих; у лютому 1945-го на Буковині в повному складі капітулював курінь "Перебийноса" (400 багнетів). Лише в лютому – листопаді 1944 р. здалося 13 тис. воїнів УПА. Своєрідним способом поповнення рядів були перехоплення призваних до армії: 28-30 липня 1944-го на Рівненщині УПА відбила й забрала в ліс 1130 призовників.

До речі, скільки ж активних бійців нараховували з'єднання червоних партизанів в Україні? Після війни глава республіканської парторганізації Микита Хрущов назвав цифру в 220 тис., і її канонізувала офіційна історіографія (інші історики брали й "підвищені зобов'язання"). Разом із тим у березні 1943 р. ЦШПР доповідав Й.Сталіну, що в Україні партизанять 12631 чоловік, до 50 тис. налічувалося в загонах, з якими загубили зв'язок (офіційна цифра, як бачимо, виходить завищеною в 3-4 рази). Більше того, в 1976 р. Інститут історії партії при ЦК Компартії України виявив, що в УРСР, на відміну від інших союзних республік, відсутні облікові картки на партизанів, і встановити їхню достовірну чисельність уже навряд чи вдасться.


5.3. Битва в Кременецьких лісах
У літературі останніх років нерідко зустрічається твердження, що повстанці воювали винятково з "НКВДистами й каральними військами", але не чіпали червоноармійців. Нажаль, реалії війни були складнішими. Як свідчать документи, тільки з липня по жовтень 1944-го у Волинській області УПА нанесла 800 ударів по армійських тилових об'єктах. У вересні-жовтні на Станіславщині відзначено 33 напади на військовослужбовців РСЧА. Як доповідав у НКВС УРСР командуючий 1-м Білоруським фронтом К. Рокосовський (23 серпня 1944 р.), загони УПА силою в 150 бійців на Волині зухвало атакують підрозділи й тили військ, розсіюють маршові колони, знищують командний склад. Улітку 1944 р. Волинь і Поділля стали ареною запеклих боїв українських повстанців з радянськими військами. Для підсилення Червоної Армії в антиповстанських операціях на Волинь до квітня 1944-го перекинули Сухумську й Орджонікідзевську дивізії, п'ять бригад, 18-й кавалерійський полк військ НКВС, кілька бронепоїздів, танковий батальйон Окремої дивізії Внутрішніх військ (ВВ) ім. Дзержинського з Москви; їм допомагали сім загонів і 42-й мотострілковий полк Прикордонних військ НКВС. Загальновійськові армії виставили для боротьби з повстанцями по 20-25 тис. багнетів кожна.

Довірена В.Куку Група УПА "Південь" провела найбільший бій із Внутрішніми військами (ВВ) НКВС – Гурбенський бій у Кременецьких лісах (21-27 квітня 1944 р.). Шляхом допиту полонених повстанців органи НКВС з'ясували, що в Кременецьких лісах дислокується курінь УПА Володимира Лукащука-"Кропиви" й інші повстанські підрозділи. Силами 14 батальйонів ВВ НКВС, козачого полку й 16 легких танків почалося оточення й прочісування лісів Кременецького й Шумського районів. З повітря наносили удари штурмовики ІЛ-2, їхні осколкові бомби й гарматно-кулеметний вогонь завдавали чимало втрат і відчутно деморалізували повстанців, які не мали фронтового досвіду. Загальне командування здійснював начальник Управління ВВ НКВС Українського округу генерал-майор Марченко.

Їм протистояло кілька куренів Групи УПА-"Південь" Василя Кука (начальник штабу майор УПА Василь Процюк, начальник оперативного відділу штабу майор Микола Свистун). За словами В. Кука, у боях брало участь 10 тис. повстанців й 30-40 тис. радянських військовослужбовців (у діаспорних публікаціях по історії національно-визвольного руху називається відповідно 5 й 30 тис.). У результаті бою значній частині повстанців удалося вирватися з кільця.

За час бойових дій "знищено понад тисячу бандитів і чотириста бандитів захоплено у полон", бадьоро рапортував у ЦК Тернопільський обком партії. Проате за даними НКВС, повстанці втратили вже 2018 убитими, 1570 полоненими (ВВ НКВС – 11 убитими, 86 пораненими), 7 гармат, 15 мінометів і навіть справний літак В-2. Повстанці визнали 200 чоловік загиблими (що відповідає рекомендації ділити на 10 реляції про втрати супротивника), зате в пропагандистських документах не забули "покласти" 800 "червонопогонників". Оскільки ніде, як відомо, так не брешуть, як на війні й полюванні, спробуємо розібратися з бойовою статистикою Гурбенського бою. Штатна чисельність батальйону мотострілкової бригади ВВ НКВС становила 713 чоловік. Навіть якщо допустити, що в бій ішли укомплектовані на 100% підрозділи (що малоймовірно в умовах безперервних бойових дій), то чисельність ВВ не набагато перевищувала 10 тис. багнетів і шабель. Чисельність повстанців, звичайно ж, була, якщо витримувати запропоноване В.Куком співвідношення 1:3-4, 2,5-3 тис. бійців (діяти великими з'єднаннями в умовах величезної військово-технічної переваги супротивника було для повстанців подібно смерті).

На думку сучасних наукових видань з історії ВВ, їхні втрати в 1944-му склали 6% від втрат УПА, тоді визнані УПА 200 загиблих повстанців виглядають цілком припустимими, а "нанесені супротивникові втрати" – також приблизно в 10 разів завищеними.

Та і якщо підсумувати радянські дані, то вийде, що всі повстанці (а то й більше) були перебиті або захоплені, у той час як частина їх прорвалася. Свої ж втрати радянська сторона, очевидно, назвала точно – для порівняння: майже таке ж за чисельністю угруповання при проведенні Станіславської антиповстанської операції (весна 1945 р.) втратило 13 чоловік убитими й 19 пораненими.

Привертає увагу й той факт, що кількість "ліквідованих бандитів" у кілька разів менша за кількість трофейної зброї, очевидно, в "бойові" успіхи зараховували й мирних жителів – завжди можна було списати на "бандпосібників", або просто роздмухували статистику – адже в Москві не перевіриш. Утім, педантичною правдивістю в підрахунку вбитих партизанів відрізнялися до певного часу хіба що німецькі каральні команди, вказуючи тільки вірогідно виявлені трупи (потім стали дописувати й знищених мирних селян).

Усього по "гарячих слідах" було підраховано: в 1944-1945 рр. відбулося 8696 боїв з УПА, із 19,8 тис. повстанців, включаючи 433 командири, у полон потрапило 17962 чоловік. Називається й цифра в 22 тис. убитих і поранених радянських військовослужбовців. Статистика більш пізніх років "вихваляється" за цей же період майже 130 тис. убитими, затриманими й такими, що здалися в полон. Як говориться, без коментарів.


5.4. "Два ведмеді в одному барлогу"
В опублікованій журналом "Зона" статті-спогаді про командуючого УПА й лідера Проводу ОУН(Б) в Україні Романі Шухевича та й в інших сучасних публікаціях В. Кук ретельно підкреслює, що між членами вищого керівництва ОУН й УПА ніяких протиріч і розбіжностей не існувало. Чи так це? Схоже, що традиція облагороджування "справ давно минулих днів" не обійшла й Василя Степановича...

В інформації НКВС УРСР секретареві ЦК КП(б)У М.Хрущову від 20 листопада 1944 р. відзначалося, що ріст втрат серед учасників ОУН й УПА, поінформованість населення про зв'язки керівників руху з німцями спричиняють відтік рядових учасників повстанського руху й скорочення його підтримки місцевим населенням. У свою чергу, це стимулює посилення каральних заходів "проти тих, хто уходить із банд, та населення, яке негативно ставиться до оунівців". Погіршення становища викликало розбіжності серед лідерів руху опору, до яких додалися й особисті тертя між окремими членами Проводу ОУН(Б) в Україні (групою М. Лебедя, В. Кука й М. Степаняка з одного боку, Р. Шухевича й інших членів Проводу – з іншого). Зокрема, М. Степаняка Р. Шухевич ще в травні 1943-го відсторонив від керівництва підпіллям Галичини, призначивши замість нього свого ставленика Василя Охримовича.

Як повідомив на допитах арештований УНКДБ Рівненській області 2 серпня 1944-го року член Проводу Михайло Степаняк ("Лекс"), ним, Миколою Лебедем і Василем Куком була ініційована конференція керівників ланок ОУН у Волинській, Рівненській і Тернопільській областях. Деякі учасники конференції запропонували відмежуватися від ОУН, оголосити Р.Шухевича головним винуватцем співробітництва з німцями й вивести підпілля згаданих областей з-під керівництва Проводу ОУН. Вирішили, що нове крило націонал-патріотичного руху буде називатися Народно-визвольною революційною організацією (НВРО), а її програму доручили скласти "Лексу", який мав повну юридичну освіту, чим він і займався до арешту. Про створення НВРО оголосили керівникам місцевих ланок ОУН Волині. Правда, у жовтні 1944-го нова організація саморозпустилася, однак кінцем розбіжностей між лідерами ОУН й УПА це не стало.

До слова, про долю однодумця В. Кука. Одержавши в березні 1947-го 25 років таборів, М. Степаняк був 12 квітня 1961-го помилуваний Президією Верховної Ради УРСР зі зняттям судимості. Виступив із заявою про осуд колишньої "націоналістичної діяльності" (тоді ж КДБ організував публічне "самобичування" у ЗМІ близько 200 колишніх функціонерів ОУН). Степаняка приймав для бесід заступник голови КДБ УРСР генерал-майор Борис Шульженко, прихильник м'якої лінії стосовно ідейних супротивників комуністичного режиму, який носив під офіційним піджаком українську вишиванку. "Лекс" визнав, що орієнтація то на нацистську Німеччину, то на країни НАТО була політичною помилкою ОУН, і дивіденди від співробітництва із Заходом, отримані закордонними центрами ОУН, не коштували життів тисяч патріотів у Західній Україні. Як позитив оцінив старий націоналіст і знання українцями російської мови, що дозволяло їм розширювати свій культурний кругозір – "українці не втратять свою мову, а наслідки русифікації будуть переборені". Помер член Проводу ОУН в 1967 р.

Цікаві свідчення про відносини між "генералом Чупринкою" й "Лемішем" дала в МДБ УРСР особиста зв'язкова й коханка Р.Шухевича Катерина Зарицька: "Шухевич звичайно хоч і давав високу оцінку "Лемішу" як енергійній і здібній людині, але завжди відзначав, що "Леміш" не вміє й не хоче з ним працювати й завжди індивідуально вирішує всі питання. У свою чергу, "Леміш" як організаційний референт Головного проводу ОУН і керівник оунівського підпілля на Волині, Подільському краї й на Сході завжди ретельно беріг свої організаційні зв'язки на цій території й при вирішенні тих чи інших питань уникав радитися із Шухевичем і навіть усунув його від участі в керівництві ОУН у цих областях".

"Документальними даними встановлено, – повідомляло орієнтування органів держбезпеки, – що між Шухевичем і "Лемішем" існують серйозні розбіжності в організаційних питаннях, які викликали особисту ворожість одне до одного". Захоплені підпільники засвідчили, що в 1947 р. "Леміш" розпорядився виключити із пропагандистських матеріалів гасло "Хай живе командир УПА Тарас Чупринка!" (тобто Р. Шухевич).

Узимку 1945-го В. Кук не допустив до особистої зустрічі зв'язкову Р.Шухевича "Ганну" (Галину Дідик), та ще й направив своєму шефові листа з докорами щодо порушень встановлених правил конспірації ліній зв'язку. Улітку 1947-го "Леміш" не пустив своїх підлеглих на проведену Р. Шухевичем нараду в Рогатинських лісах Карпат і не реагував на розпорядження "Чупринки" здати командування рухом опору на довіреній йому території. Конспіратор до мозку кісток, В. Кук суворо дорікав Р. Шухевичу за небезпечні й зухвалі поїздки на кардіологічне лікування в Одесу в супроводі "Ганни" в 1948-1949 рр. (критику "Лемиша" "Чупринка" сприйняв близько до серця).

Здається, позначилася й соціально-психологічна несумісність двох лідерів. Роман Шухевич, на відміну від "чорної кістки" Василя Кука, представляв галицьку еліту, нехай і скромного рівня (наскільки цісарська й польська влада дозволяли національній більшості регіонів підніматися по соціальним сходам). Походив із роду священиків, дядько – відомий адвокат, сам володів рекламною фірмою. Перед польським судом за участь у терористичній діяльності один з родичів радив Роману: "Тримайся гордо, щоб голота бачила, хто тут пан!". Порада, очевидно, запам'яталася. Як свідчив член Проводу ОУН Михайло Степаняк, Шухевич своє відношення до суспільного устрою нерідко виражав словами: "Хлоп не сміє політикувати".

Правда, обґрунтовані претензії були до В.Кука й у командарма УПА. Так, за словами командуючого Групою УПА "Захід" Олександра Луцького, оскільки Провід ОУН офіційно виступав проти контактів з німцями, у січні 1944 р. за переговори з німцями про ненапад загроза покарання нависла над командиром УПА "Південь" "Лемішем", і його врятували тільки особисті великі заслуги. Р. Шухевич обвинувачував підлеглого й у тому, що при його потуранні на Волині відбулася масова фізична "чистка" Службою безпеки рядів підпілля ОУН, яка призвела до його розколу. Але це окрема сторінка біографії В. Кука.
5.5. На вершині повстанського Олімпу
Про реальний вплив В. Кука на формування основ діяльності ОУН(Б) переконливо говорить те, що саме він став одним із провідних ініціаторів і розробників корінних змін у програму організації, прийнятих на ІІІ Великих Надзвичайних зборах у серпні 1943 р.

У "Програмних постановах" Зборів висувалося гасло боротьби "проти імперіалістів та імперій" – як проти СРСР, так і проти "німецької "Нової Європи". Стратегічною ціллю діяльності націоналістичного руху проголошувалося створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД), забезпечення права народів на самостійне державне існування й будівництво справедливого політичного й соціального ладу.

В якості магістрального шляху розглядалася "революційна боротьба" української нації в союзі з іншими поневоленими народами проти "імперіалізму Москви й Берліну" з перспективою відродження національних держав. ОУН проголошувалася єдиним послідовним політичним проводирем національно-визвольного руху. Доцільно детальніше зупинитися на уявленнях націоналістів про устрій майбутньої УССД.

В аграрній сфері декларувалося, що земля є власністю народу й влада не стане нав'язувати селянству певної форми користування нею. Допускалося як індивідуальне, так і колективне землеволодіння. Аграрні ресурси (поміщицькі, монастирські й церковні землі) повинні були безкоштовно перейти селянству.

Ряд пунктів програмного документу визначав порядок організації промислового виробництва й соціальні гарантії робітників. Передбачалася націоналізація великої промисловості й "кооперативно-суспільна" форма власності для дрібної. Говорилося про участь робітників у керуванні виробництвом й одержанні ними частини прибутку (у кооперативному секторі) і премій (на державних підприємствах). Не обійшлося, звичайно, без наївних тез про усунення "комісарсько-партійного принципу" керування промисловою сферою, хоча, як би не називався цей "принцип", для реалізації своїх вимог правлячій ОУН довелося б приборкувати ринкову стихію саме комісарськими важілями. Трудящим гарантувалися вільний вибір професій і місця роботи, свобода профспілок, 8-годинний робочий день. Заборонялося залучати жінок на важкі й шкідливі виробництва. Пропонувалося впровадити державну систему захисту материнства, пенсійне забезпечення й підтримку інвалідів праці.

Поряд із державною торгівлею дозволялася кооперативна й приватна торгівля, створення добровільних ремісничих артілей.

Говорилося про обов'язкову середню освіту, вільний доступ молоді до вищої освіти, забезпечення студентів стипендіями, гуртожитками й навчальними матеріалами, створення умов для розумового, культурного й фізичного розвитку нових поколінь. Підкреслювалася необхідність розгортання широкої мережі культурно-просвітніх установ, зміцнення інтелектуального стану нації, державної підтримки інтелігенції.

В Українській державі передбачалося ввести систему безкоштовної охорони здоров'я й відпочинку. Гарантувалася свобода друку, слова, переконань, віросповідання, відділення церкви від держави. Національні меншини мали б повні права на розвиток власної культури й рівні з українцями цивільні права.

Інакше як гібридом соціалістичної й соціал-демократичної ідеології програму назвати важко. Її висування красномовно свідчило, що найгнучкіші представники керівництва ОУН, які ознайомилися до того ж із настроями населення індустріальних регіонів і колгоспного селянства, зрозуміли – інша перспектива масової підтримки співвітчизників не забезпечить. За гіркою іронією історії в безкомпромісному протиборстві на Західній Україні зійшлися рух з подібними програмними установками й держава, яка багато в чому їх уже реалізувала. Драматизму ситуації надавало й те, що збройне підпілля ОУН у післявоєнний період, прагнучи до зриву радянізації як умови боротьби за самостійність України, об'єктивно перешкоджали перетворенню в життя гасел, які повністю ж самі поділяли.

Пройшовши через етап "мобілізаційного соціалізму", трагічними сторінками якого стали голодомори, масові незаконні репресії, обмеження де-факто цивільних свобод, закріплених у "сталінській конституції", матеріальні злидні й позаекономічний примус (ГУЛАГ, "прикріплення до землі" колгоспників), радянський лад швидко (за мірками історичного часу) еволюціонував до суспільства соціальної захищеності й досить високого рівня життя (більш заможного, ніж у 85% населення планети, досягнутого без тих джерел росту, що в "золотого мільярду" – спадкоємців колоніальних імперій, тому що, за підрахунками всесвітньо відомого історика Ф. Броделя, з однієї тільки Індії Англія викачала третину засобів на індустріалізацію). До 1991 р. особисті заощадження радянських людей становили 372 млрд. рублів (50 млрд. доларів за курсом 2001 р.), із них 116 млрд. рублів заощаджень були відібрані в населення України тими, хто голосніше всіх кричав про "святість, недоторканність приватної власності".

Уже в 1949 р. Нобелівський лауреат Альберт Ейнштейн констатував: "Я переконаний, що є єдина можливість усунути ці важкі дефекти (капіталістичної системи. – Авт .) – за допомогою встановлення соціалістичної економіки, доповненою системою освіти, орієнтованої на соціальні цілі. У цьому типі економіки засоби виробництва перебувають у руках суспільства й використовуються в плановому порядку. Планова економіка, що регулює виробництво відповідно до суспільних потреб, розподіляючи роботу між всіма, здатними працювати, й гарантує існування всім людям, всім жінкам і дітям. Виховання особистості, крім того, щоб стимулювати розвиток її внутрішніх задатків, культивує в ній почуття відповідальності перед співгромадянами, замість того, щоб прославляти владу й успіх, як у нашому нинішньому суспільстві".

До кінця 1950-х ліквідується ГУЛАГ, ще раніше – позасудові переслідування. 300 засуджених за 20 років дисидентів (які стали, багато в чому, заручниками наступальної "психологічної війни" Заходу проти СРСР) уже не йшли в порівняння із сотнями тисяч незаконно засуджених до горезвісної вищої міри покарання. Кращим реальним показником стану міжнаціональних відносин став неухильний ріст шлюбів між людьми різних національностей – у ЗАГС рішеннями партійних з'їздів не заженеш (в 1959 р. число змішаних національно шлюбів на тисячу родин в Україні становило 150, в 1989-му – 253).

Колгоспна система, яку викривав В. Кук у книзі "Колгоспне рабство", забезпечила СРСР до 1980-му років 6-7 місце у світі за якістю харчування при ризикованому землеробстві (за даним ФАО – Всесвітньої організації продовольства).

Дійсністю стали високий технологічний рівень, досконала й гуманістична система освіти й культури – на чолі "внутрішніх ударних загонів" руйнування радянського ладу йшли зовсім не вцілілі повстанці, а люди, які одержали від нього, крім безкоштовної освіти, звання академіків і Державні премії (у тому числі – за безустанне бичування "бандерівських різунів"), високі пости в науці й письменницьких організаціях, гарантовані тиражі книг і повний набір благ із суспільних фондів споживання. Їм активно співчувала маса інтелігентів, чимало з яких зараз змінили НДІ й університетські кафедри на кіоски із цигарками й презервативами.

"На цьому шляху, – пише відомий сучасний мислитель Сергій Кара-Мурза, – радянський лад домігся визнаних усім світом успіхів, у СРСР були усунуті головні джерела масових страждань – бідність, безробіття, бездомність, голод, злочинне, політичне й міжнаціональне насильство, а також масова загибель у війні з більш сильним супротивником. Заради цього минулого понесені великі жертви, але вже з 60-х років виникло стабільне й наростаюче благополуччя".

Показником еволюції радянського ладу стала й доля самого Василя Степановича. При всіх перенесених стражданнях, він швидко адаптувався до оточення радянських людей. Як відзначалося в документах органів держбезпеки, з оперативними працівниками КДБ уже амністований "Леміш" поводиться приязно, усіляко ухиляється від бесід "на задані теми", проте з колегами й оточуючими його членами нової історичної спільноти людей (із новими соціальними й поведінковими установками, але аж ніяк не з єдиною національною приналежністю) тримається привітно, по-товариському. І якщо В.Куку загрожувала загибель у бою або розстріл із волі запопадливих партійних функціонерів, то вже син командарма, пройшовши через спецдитбудинок, одержав престижну університетську освіту, пішов у науку.

Вододілом між В.Куком, його соратниками й радянською владою стали, видимо, два моменти – прагнення до справжньої державної незалежності України й протест проти насильства при проведенні форсованої інтеграції цивілізаційно своєрідної Західної України в радянську систему (на жаль, але досвід всіх форсованих модернізацій, включаючи побудову капіталізму у феодальній Європі, обходився вкрай дорого європейцям і ще дорожче народам нинішнього "третього світу").

...В 1944 р., на нараді членів Проводу ОУН(Б) в Олеському лісі на Львівщині В. Кук знову вводиться у вищий керівний орган національно-визвольного руху як організаційний референт. "З 1945 року, – пише в автобіографії Василь Кук, – я безпосередньо керував діяльністю ОУН на Східноукраїнських землях, у Подільському краї, а після смерті Провідника Північно-Західних Українських Земель "Клима Савура" також і на Північно-Західних Українських Землях, і увесь час постійно перебував у цих місцевостях".

Незважаючи на розбіжності з Р.Шухевичем, військово-політичний досвід і здібності керівника заслужено забезпечували В.Куку друге за значенням місце в ієрархії руху самостійників-державників, як іменувала себе бандерівска фракція ОУН. Крім керівництва підпіллям Волині, Поділля й Сходу України, підрозділами УПА на цій території, він з 1947 р. був заступником Р.Шухевича як із командування повстанцями, так і у Проводі ОУН(Б) в Україні.

11-15 липня 1944 р. у лісі біля села Лужок-Горишній Турківського району Дрогобицької області під охороною бійців УПА проходять Установчі збори Української головної визвольної ради (УГВР) – надпартійного демократичного вищого керівного органу національно-визвольного руху (своєрідний предпарламент). УГВР мала керувати боротьбою "проти московсько-більшовицького й німецько-гітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави аж до створення органів незалежної державної влади в Україні". Приймаються Платформа, Устав й Універсал, обирається Президія, куди ввійшли й не пов'язані з ОУН суспільно-політичні діячі. Президентом УГВР обрали колишнього члена Української Центральної Ради 1917-1918 рр., політв'язня 1930-х рр. Кирила Осьмака. 13 вересня 1944-го К. Осьмака заарештували, у рядах УПА загинула його дочка Ляля. Як повідомляв у липні 1955 р. внутрішньокамерний агент – сусід по Володимирському централу, – перший президент УГВР "залишається переконаним націоналістом, прихильником повністю самостійної, незалежної України, проти будь-якого об'єднання з Росією... Осьмак говорить, що віддав життя українському народу, за щастя якого боровся – це було й залишається метою його життя". Там же у Володимирській в'язниці для "політичних" він і помер 16 травня 1960 р.

Наприкінці 1944-го року 20 з 25 членів Президії УГВР їдуть за кордон, утворивши там Закордонне представництво УГВР (ЗП УГВР) на чолі з греко-католицьким священиком Іваном Гриньохом. Главою ж Генерального Секретаріату (передуряду) УГВР стає Р. Шухевич, а його заступником – В. Кук. Після загибелі "генерала Чупринки" 5 березня 1950-го В. Кук займає місце голови Генерального Секретаріату, перетворюючись в одну з ключових політичних фігур руху опору, претендентом на вищі державні пости в евентуальній Українській державі.

Основною резиденцією "Леміша" в заключний період війни служило село Дермань Мизоцького району Рівненської області. Навколо місць перебування керівництва ОУН й УПА Служба безпеки вводила посилене агентурне забезпечення. Референт СБ Василь Андрощук ("Вороний") створив щільну агентурну мережу й перекинув декілька боївок СБ у Дермань, де з осені 1943 до початку 1945 р. перебували відомі повстанські командири Дмитро Клячківський, Василь Кук, Яків Бусел, Петро Олійник, шеф СБ ОУН Микола Арсенич, начальник тилу УПА Ростислав Волошин (за однією з версій, останній був негласно ліквідований СБ як супротивник її необмежених повноважень). Однак не можна не визнати, що дії запопадливих есбістів у цьому населеному пункті привели до відомої "Дерманської трагедії" – за даними місцевої влади й КДБ в 1944-1948 рр. у селі есбісти знищили близько 450 чоловік, з яких лише 28 були колишніми радянськими військовослужбовцями.

У вересні 1955-го один із останніх нелегалів ОУН у Волинській області "Борис", бойовик охорони місцевого керівника підпілля "Рудого", здався органам держбезпеки, сам ліквідував свого патрона й видав три молочних бідони з архівами підпілля. Захоплені матеріали свідчили, що Дерманська різанина стала наслідком спланованої референтурою СБ на Волині акції залякування й ліквідації підозрілих. В 1957 р. витягнуті з колодязів і братських могил останки жертв були врочисто перепоховані, а В. Андрощук, викритий показаннями очевидців, які вижили, на відкритому судовому процесі в Дубно в 1959-му визнав, що особисто здійснив 73 убивства.

Пізніше, в 1960-х, матеріали про Дерманську трагедію долучили до збірки "компрометуючих матеріалів" на В. Кука (тоді вже помилуваного Президією Верховної Ради СРСР), покликаних лягти в основу повторного порушення проти нього кримінальної справи, у випадку політичної доцільності. При цьому яких-небудь певних доказів особистої причетності "Леміша" до гекатомб волинського села не приводилося. Сумніватися ж у результаті судового процесу не доводилося, однак він не відбувся – до цього епізоду ми ще повернемося.


5.6. Трагедія "чисток"
Тяжкі наслідки для боєздатності УПА й підпілля ОУН принесли фізичні "чистки", розгорнуті в УПА Службою безпеки починаючи з 1943 р. За словами члена Проводу ОУН(Б) Михайла Степаняка, розпорядження про "чистки" в УПА віддав "Клим Савур" наприкінці того року. Надалі внутрішні репресивні кампанії неодноразово повторюються. Їхньою причиною керівники руху ОУН й УПА називали, насамперед, необхідність порятунку від агентур супротивника й "ненадійних елементів". Ініціаторами "чисток" могли виступати не тільки вищі провідники, а й керівники регіональних формувань ОУН й УПА. Так, 3 березня 1944-го організаційна референтура Крайового проводу на ЗУЗ серед основних завдань указує на усунення ненадійних учасників, а також осіб неукраїнського походження. Така ж установка містилася й у наказі командуючого УПА "Захід" Василя Сидора № 12 від 28 квітня 1945 р.

Безсумнівно, що головною причиною "чисток" варто вважати зростання ефективності агентурно-оперативної роботи органів держбезпеки (у тому числі – і з позицій партизанського руху), які швидко здобували досвід дій в умовах регіону. В 1944-1945 рр. кількість оперпрацівників НКВС-НКДБ на ЗУЗ досягло 22 тисяч. Агентурно-інформаційний апарат включав 359 резидентів, 1473 агенти, 13085 інформаторів (за тодішньою чекістською практикою інформатори поставляли відповідні відомості, а агенти безпосередньо залучалися до активних оперативно-розшукових заходів). Оперативно розроблялося майже 400 повстанських формувань (до 6 тис. учасників). Акцент робився на створення позицій спецслужб безпосередньо в повстанському середовищі, цілеспрямованому його розкладанні, включаючи компрометацію "бандватажків" через агентурно-оперативні комбінації.

Те, що підготовка й засилання агентури в райони дій підпілля ОУН поставлена "на конвеєр", не було секретом для контррозвідників СБ. Чимало відомостей про професійні методи органів держбезпеки вивідувалися у захоплених радянських розвідників, яких готували для роботи на Західній Україні на спецкурсах у Москві, Києві, Горькому, Ульянівську, Коломиї та інших містах. Зберігся складений есбістами як навчальний посібник томик матеріалів про розробку слідчими СБ випускника спеціальної школи № 2 МДБ УРСР декого Байди. Досить довго він викладав свою легенду – мовляв, син розкуркулених, потрапив до одеської шпани (навіть заспівав знамениту "Мурку", сумлінно записану есбістами), приїхав у Галичину на заробітки (дійсно, у регіон ринуло чимало жителів Сходу України, "заробітчан", а потім і рятувалися від голодомору 1946-1947 рр.). Поступово, діючи то "рукою", то умовляннями, то викриттям протиріч у показаннях, есбісти "шар за шаром" знімали наносне, обіцяли зберегти життя й нарешті "розкололи" Байду. Для заохочення до відвертої розмови підслідному щедро давали кружку спирту.

Розвідник повідав, що закінчений ним навчальний заклад до війни перебував у Москві, а потім був евакуйований до Куйбишева, підготував за роки війни 240 диверсантів і радистів для зафронтової роботи. У Києві ж він працював у режимі 3-місячних курсів для підготовки негласних співробітників держбезпеки для дій у Західній Україні. У спецшколу набирали чоловіків 28-40 років, які опановували ремесло кравця, бляхаря, столяра, шевця, щоб без підозр осідати в селах і спілкуватися із широким колом людей. Основними предметами були "Як розпізнати підпільників і стежити за ними", "Устрій криївок" (конспіративних притулків підпільників), "Легенди". Курсанти перебували на положенні військовослужбовців. Одержували утримання в 300 рублів і повне держзабезпечення, жили й харчувалися в старому будинку школи. Про побут підопічних піклувався старшина Іванов, який водив їх у лазню й щодня влаштовувала бесіди "про товариське поводження". До 18 годин курсанти відвідували заняття під керівництвом офіцерів і займалися самопідготовкою, опівночі оголошувався відбій. Навчання завершувалося іспитом й урочистим обідом з пивом, випускник одержував півкіло консервів і буханець хліба, 300 карбованців, інструменти для роботи за спеціальністю прикриття й відбував у призначений район бунтівної Галичини. Байда наприкінці "роботи" з ним пригадав свої українські козацькі корені й шкодував про роботу на "совєти", оголошений йому суворий вирок зустрів спокійно...

По-друге, давали про себе знати значні втрати "лісової армії" у боях з великими контингентами регулярних військ, посилених оперативним складом, винищувальними батальйонами з місцевих жителів, агентурно-бойовими групами й "озброєним активом". Частини й з'єднання Внутрішніх військ були відмінно оснащені бойовою технікою й важкою зброєю. Так, за штатом мотострілкова бригада військ НКВД мала 4025 багнетів, 50 легких танків, 50 бронемашин, 335 автомашин, 45 мінометів й 30 станкових кулеметів. Застосовувалася й штурмова авіація, бронепоїзди.

Нарешті, радянські партійні й владні структури створювали умови для відриву від підпілля його учасників й активних помічників. 12 лютого 1944 р. виходить звернення Президії Верховної Ради й Ради Народних Комісарів "До учасників так званих УПА й УНРА" із пропозицією амністії й соціальних гарантій учасникам опору, які склали б зброю. 12 лютого 1945 р. подібне звернення повторили, а за рік мирними ініціативами скористалися понад 30 тис. чоловік (що зайвий раз підкреслює масовий склад антирадянського руху опору).

Активно діяла й радянська пропагандистська машина. До травня 1945-го в регіоні працювало 3,5 тис. агітаційних колективів, роздано 20 млн. листівок, 1 млн. газет, 100 тис. брошур. Поширювалися листівки-обіцянки від імені полонених командирів УПА (наприклад, захопленого наприкінці січня 1945 р. командира одного із з'єднань УПА на Волині Юрія Стельмащука) з компрометацією очільників повстанського руху (у тому числі апелювали до їхніх контактів з німцями й безглуздих "чисткам") із закликами здати зброю.

Отже, існувала об'єктивна необхідність захисту повстанських рядів від розвідувально-підривної діяльності спецслужб супротивника. Ефективність роботи СБ ОУН неодноразово визнавали супротивники, розглядаючи її як один з основних факторів тривалості й завзятості підпільної боротьби. У травні 1943-го контррозвідники повстанської армії викрили групу радянських розвідників. "Ми недооцінили сили вашої Служби безпеки, – заявили вони, - ми думали, що буде легше працювати серед вас, ніж серед дурних німців, і помилилися". За визнанням польського полковника Я. Герхарда, їхня агентурна розвідка в середовищі повстанців "не дала ніяких позитивних результатів".

Поряд із цим специфіка діяльності СБ (часто всупереч установкам керівництва ОУН, наказам командування УПА й елементарної службової доцільності) завдала відчутних втрат повстанській боротьбі. За свідченням одного з керівників підпілля ОУН (А. Мельника) Олега Штуля, нормальному процесу керування повстанськими підрозділами перешкоджало надмірне втручання есбістів у бойове планування. Тверда система контролю "загнала опозицію під землю. Ніхто відверто не насмілювався висловлювати ніякої критики... Найдурніші й жахливі накази виконувалися".

Бойові й допоміжні повстанські підрозділи були густо пронизані агентурами СБ УПА. У звіті одного з керівників повстанської контррозвідки "Аскольда" (перша половина жовтня 1943 р.) говорилося, що в сотнях "Негуса" й "Макса" з'єднання "Богун" (Група УПА "Північ") із 220 стрільців в агентурну мережу СБ залучено 26 чоловік (2 сотенних, 6 взводних і 18 "ройових" командирів), у медичному підрозділі – 1, санітарній школі – 2 чоловік. Про надзвичайно широкі повноваження СБ свідчить наказ командуючого УПА Групи "Північ" № 27 від 14 січня 1944 р.: всі воїни, незалежно від службового становища, повинні співробітничати зі СБ, вимоги якої мають беззастережний характер. Апарату СБ надавалася повна свобода дій. Організаційна інструкція повстанців, підготовлена у зв'язку із приходом радянських військ (не раніше березня 1944 р.) визначала СБ як "провідну ділянку" руху опору, наполягала на тому, що увесь актив ОУН й УПА повинен із нею співробітничати й беззастережно виконувати всі доручення есбістів. Командири й керівники, які приймали нових учасників ОУН й УПА без їх попередньої перевірки СБ, прирівнювалися до "явних ворогів".

Зрозуміти сформовану ситуацію навряд чи можливо без врахування загальної атмосфери тодішнього лихоліття. За словами учасника повстанського руху на Волині Михайла Підворняка, "не було тоді в людей ніякого милосердя, не було найменшої іскри совісті, тому що люди перетворилися в звірів. Здавалося, що диявол зі своєю темною силою повстав зі безодні й опанував людськими серцями... Найбільше запам'яталося нам бандерівська СБ... Цих двох букв наші люди боялися не менше ніж НКВС чи Гестапо, тому що хто потрапив у їхні руки, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, що вимагає твердої руки, твердої влади. Але це не було виправданням, тому що садисти завжди є садистами, і під час війни й у мирний час". Автор убачає в терорі СБ одну із причин розкладання повстанських рядів: "Через якийсь час багато наших хлопців, що служили в УПА, бігли додому. Вони були ідейними хлопцями, пішли в УПА з патріотичних спонукань, з почуття національного обов’язку, але тепер не могли погодитися з тим, що робилося в самій УПА, не хотіли підняти руку на свого брата й розчаровані пішли додому".

Атмосферу шпигуноманії й внутрішнього терору вдало використовували чекісти для внесення розбрату між повстанцями, компрометації їхнього командного складу. Як відзначалося в спеціальному повідомленні НКДБ УРСР (березень 1945 р.), внаслідок посилення розкладання в підрозділах УПА й дезертирства значно активізувалася терористична діяльність СБ проти "капітулянтів". Ця обставина, поряд із спеціальними агентурними заходами, ... викликає хвилювання й розклад у їхніх рядах", ріст настроїв на користь недоцільності й безперспективності подальшої боротьби з радянською владою. Сама Компартія (більшовиків) України наполягала на активному застосуванні провокаційних методів компрометації й розколу підпілля й УПА. Наприклад, прямо пропонувалося зводити підозру в співробітництві із НКВС на заможних селян з метою їх ліквідації руками СБ.

Однак було б несправедливим не зауважити, що есбісти зазнавали значних втрат у ході бойових дій. У переліку загиблої тактичної ділянки УПА "Чорний ліс" (Група УПА "Захід") за вересень 1944 - липень 1945-го з 30 загиблих у боях 12 були співробітниками СБ. Про активну участь у боях співробітників СБ і польової жандармерії згадує учасник УПА Юрій Борець.

Однак "чистки" прийняли неадекватний масштаб. За словами підпільниці Марії Савчин, уже в 1944 р. радянські органи держбезпеки мали сильні позиції в середовищі УПА, однак "не всюди й не в кожному випадку Служба Безпеки зорієнтувалася в підступній тактиці агентів, і при ліквідації агентів часом ставали жертвами безневинні люди", ситуація з "критичної переросла в трагічну".

Відзначимо, що здійснення "чисток" не передбачало обов'язкового фізичного знищення підозрілих осіб, проте з ініціативи окремих керівників СБ ліквідація "ненадійних елементів" ставала самоціллю, основним методом протидії реальній або вигаданій агентурам, втрачала раціональну обґрунтованість. Микола Козак ("Смок"), який очолював СБ у Групі УПА "Південь" і на Північно-Західних українських землях, наприкінці 1944-го віддав наказ поголовно знищувати підозрілих, у тому числі серед керівного складу. Про стиль роботи цього есбіста красномовно свідчить його розпорядження спалити "нелояльне" село Борівку Деражнянського району Рівненської області, щоб помститися за загибель "Клима Савура".

Про спрямованість терору СБ можна, наприклад, довідатися зі звіту референтури СБ військового округу УПА "Заграва" (15 вересня - 15 жовтня 1943 р.), яка ліквідувала 50 "сексотів", 18 комуністів, 5 німецьких інформаторів, 33 поляка, двох німців, єврея й голландця.

Масштаб і механізм внутрішнього терору ілюструють репресії в Групі УПА "Південь". За словами політичного референта проведення ОУН на Волині Миколи Мірошника (24 вересня 1945 р. він був із слідами катувань відбитий в есбістів оперативно-військовою групою НКВС на Рівненщині), його обвинуватили в розвалі роботи в східних областях і передали в СБ. Слідчі М. Козака вибивали з нього "свідчення" про "засміченість" командного складу радянськими агентурами. Фальшиві показання спровокували "чистку", яка знищила до травня 1945-го до 40 повстанських командирів (серед них – начальник штабу Групи "Тирса", політичний референт "Архип", начальники шкіл мінерів і медсестер, кілька курінних командирів й інструкторів). Майже повністю винищили підрозділи "Матроса", "Чорних гайдамак", "Крут", чимало членів родин цих повстанців.

За даними джерела НКДБ "Параски", наприкінці 1944-го на пункті зв'язку в лісовому масиві Вербського району Рівненської області відбулася нарада за участю В. Кука, його заступника "Вереса", в.о. командувача УПА "Південь" Петра Олійника ("Енея"). Розглядалося питання "чисток" через СБ керівних кадрів ОУН й УПА. Згадані керівники опитували командний склад УПА, визначали коло осіб із "зрадницьким настроєм", які надалі знищувалися.

Загальна кількість жертв репресій серед повстанців становила тисячі людей. Доведені до розпачу безглуздими переслідуваннями, повстанці повертали зброю проти боївок СБ (БСБ). Так, у січні 1945 р. у лісовому масиві біля селищ Любиковичі й Мар’янівка Сарненського району Рівненської області відбувся справжній бій загону УПА й БСБ, із жертвами з обох боків. 18 полонених есбістов повісили, а інших розстріляли. Перед цим повстанці примусили есбістів на загальному зборі селян "розповісти про їхню терористичну діяльність і вчинені звірства над місцевим населенням", повідомляла агентура НКДБ УРСР.

Відомо про підрозділи УПА "Адама" й "Слюсара", які роззброювали СБ і військово-польову жандармерію, захищаючи від них населення. У підлеглій В.Куку Групі УПА "Південь" виникла змова командирів проти сваволі СБ, учасниками якого стали начальник старшинської школи "Хмара" (керівник), курінні командири "Недоля", "Шрам" й інші. Однак заколотників викрили, "Хмару" повісили, ряд його спільників розстріляли. Член крайового керівництва "Камінь", який уник розправи, створив на Кременеччині (де СБ знищила до 60 кращих командирів повстанців) групу для ліквідації М. Козака, винахідника знаряддя катувань - "верстата".

Проводячи навесні 1945-го розслідування діяльності СБ і довідавшись про методи, якими діяв "Смок", відзначається в документі НКВС, член Проводу ОУН "Коваль" (В. Кук) заявив: якби потрапив він на "верстат" до цього есбіста, то визнав би себе "абісінським негусом". Втім, "Смок" став жертвою власної ж люті. Ставши з лютого 1945-го крайовим провідником ОУН на Північно-Західних українських землях, він мав звичай знищувати за неправдивими обвинуваченнями підпільників, які будували йому конспіративні притулки. У кінців-кінців його охоронець "Чорний", щоб уникнути неминучої загибелі, здався владі й навів на шефа оперативно-військову групу МДБ. 8 лютого 1949 р. у селі Петушків на Рівненщині кавалер Золотого Хреста Заслуги ОУН М. Козак застрелився при спробі затримки.

Крім нерівного протистояння з потужним радянським оперативно-військовим угрупуванням, серйозною проблемою, з якою зштовхнувся В. Кук, став розкол у підпіллі ОУН Волині. Згадана вакханалія жорстокості СБ викликала справжній розкол підпілля ОУН на довіреній "Лемішу" території Волині, Полісся й Поділля. У знак протесту проти невиправданого внутрішнього терору підлеглий В. Кука Степан Янишевський ("Далекий") з весни 1945 р. розгорнув підготовку відокремлення крайового проводу ОУН "Одеса" (Рівненська й частина Тернопільської областей) від підконтрольного М. Козаку проводу Північно-Західних українських земель.

За словами прибулих розібратися з "сепаратистами" співробітників СБ "Модеста" й "Вовка", лідер заколотників не вірив у розмах роботи радянських агентур ("агентури – хвороблива вигадка нездорових людей"), у дусі вольниці Поля забороняв брати в контррозвідувальну розробку жителів "республіки командира Далекого" й "не виконав наказу про ліквідацію східняків" (повстанців – уродженців Сходу України). 5 грудня цього ж року проголошується організаційна самостійність проводу, який діяв у 15 районах Рівненської й суміжних областей. У міжусобних зіткненнях ворогуючих проводів загинуло до 120 членів ОУН.

Суд ОУН 25 серпня 1948 р. присудив С. Янишевського до "страти без права реабілітації". Однак 13 серпня "Далекий" пораненим потрапив у полон до оперативно-військової групи МДБ. На допитах, зокрема, дав показання про безчинства СБ як причини розколу підпілля Волині: "Найпоширенішим методом катувань був так званий "верстат". Працівники СБ зв'язували своїй жертві руки, закладали їх нижче колін, зв'язували ноги, а потім між зв'язаними руками й ногами вставляли міцний ціпок і вішали її зі своєю жертвою на два коли. Потім допитуваного били ціпком по ступнях ніг і сідницям і вимагали зізнаватися в співробітництві з органами МДБ-МВС. Безумовно, таких катувань "допитувані" не витримували й, прагнучи скоріше вмерти, давали бажані есбістам "показання". Уважаю, що винахідником "верстата" був "Смок", тому що вперше він почав застосовуватися на території краю "Одеса", "Омельком", який раніше працював у підпорядкуванні "Смока".

Розстріляли С. Янишевського 29 листопада 1951-го за вироком військового трибуналу ПрикВО. Відповідно до діючого законодавства України в реабілітації йому було відмовлено – до кримінальної справи залучені довідки місцевих органів влади про знищення бойовиками "Далекого" більше тисячі цивільних осіб у ході дій підпілля зі зриву заходів радянської влади.

Тут буде доречним згадати про недавно випущені 44-й та 45-й томи "Літопису УПА" (так звана "канадська серія"), у яких, всупереч застереженням професійних архівістів, опублікували протоколи допитів Службою безпеки ОУН осіб, обвинувачених нею в негласному співробітництві з органами держбезпеки. Дійсно, нескладно представити моральну травму, нанесену нащадкам людей, яких в атмосфері шпигуноманії есбісти найчастіше безпідставно виставили "сексотами" (такі, як правило, ліквідувалися).

Не ставлячи під сумнів розмах залучення інформаторів й агентів органами держбезпеки, укажемо: більшість людей, які потрапили під маховик репресій СБ, ніякого відношення до радянських спецслужб не мало. Так, при допиті співробітником СБ "505-м" (Білоруський окружний провід ОУН) захопленого агента-бойовика "Назара" останній назвав 19 прізвищ агентів. З них, як з'ясувалося при аналізі протоколів допитів у МДБ, такими в дійсності виявилося лише шестеро (чим не красномовний ККД роботи есбістів).

Фальсифікація матеріалів слідства набула чималих масштабів. Так, в 1946-1947 рр. шеф Закарпатського окружного проводу "Тиміш" і референт СБ "Літун", бажаючи виправдати відсутність успіхів у роботі серед місцевого населення, обвинуватили членів проводу в співробітництві із МДБ. Сфабрикувавши протоколи, вони стратили більшість членів проводу. Потім охоронець провідника забрав "Літуна", сам "Тиміш" розстріляв своїх бойовиків, крім двох, з якими й відправився в Галичину, представивши там керівництву фальшиві протоколи допитів "зрадників". І подібні типові документи (тільки з Поділля) представили громадськості як істину в останній інстанції!

Знаючи методи одержання СБ зізнавальних показань (не менш моторошні, ніж у "сталінських опричників" – і в тих, і в інших, наприклад, існувало поняття "конвеєр" при допитах, а також ступені залякування підслідних), систему приписок перед вищестоящими референтами СБ, можна сміливо стверджувати, що більшість репресованих контррозвідкою підпілля громадян стали жертвами неправдивих обвинувачень. "Літопис УПА" фактично ж підтвердив "обґрунтованість" цих ексцесів, заодно продемонструвавши відсутність не тільки принципів моралі, громадянської відповідальності, але й джерелознавчих навичок аналізу документів того страшного часу (представте резонанс від публікації "за чисту монету" кримінальних справ на безневинних жертв сталінського "Великого терору", таких геть чисто японських і польських шпигунів). Укладачі томів підкреслювали, що є принциповими супротивниками цензури при публікації історичних документів, але не утруднювали себе докладними поясненнями специфіки їхньої появи.

Міркуючи над проблемою "чисток", які в чималій степені вкоротили існування самого антирадянського руху опору, важко не погодитися з висновками відомого богослова, диякона Андрій Кураєва: "Постійне життя в підпіллі накладає незгладимий слід на психіку людини. В умовах багаторічного й безвихідного підпілля люди неминуче мутували. Якщо жити в стані страху й напруги від того, що всі навкруги донощики й зрадники, то через кілька років починаються незворотні процеси".

Дійсно, широке застосування насильства (особливо у "війні без лінії фронту") неминуче відкриває простір для гірших якостей людської натури, патологічних осіб, у нормальний час "загнаних у підпілля" силою закону й моралі. Безкомпромісне протистояння на Західній Україні зайвий раз підтвердило цю сумну закономірність братовбивчої війни.
5.7. Нове призначення
З 11 січня по 10 квітня 1946-го військами МВС й армійськими частинами при сприянні органів держбезпеки здійснюється масштабна антиповстанська операція, відома в літературі як "Велика блокада". Практично всі населені пункти Західної України зайняли гарнізони армії й ВВ. Мобільні групи проводили облави в гірсько-лісистій місцевості. За різними оцінками, сили руху опори скоротилися на 40-60%.

Великі втрати привели до змін у тактиці ОУН і структурної реорганізації УПА, мінімізації її бойових виступів, скорочення чисельності повстанських сил, які в період найбільшої активності досягали декількох десятків тисяч активних багнетів. За радянськими даними, на 1 квітня 1946-го в УПА перебувало 3735 вояків. У другій половині 1945 - початку 1946-го повстанські підрозділи здебільшого зливаються з мережею збройного підпілля під політичним керівництвом ОУН(Б), яка в наступному десятилітті виступає провідною формою антирадянського руху опору в Західній Україні.

28 серпня 1949 р. УГВР ухвалила призупинити діяльності УПА. На цій підставі видається наказ по УПА № 2 від 3 вересня 1949-го про тимчасове призупинення діяльності підрозділів і штабів повстанської армії. Незабаром кільце стискується навколо об'єкту пошукової справи "Вовк" – Романа Шухевича, за яким "полювало" одночасно 700-800 оперативників МДБ УРСР. Через спритну комбінацію із застосуванням агента гестапо, а потім і НКВД-МДБ "Рози" в арештованої зв'язкової "Чупринки" Дарини Гусяк вдалося вивідати місце укриття командира УПА на конспіративній квартирі в селі Білогорша під Львовом.

Там, ранком 5 березня 1950 р., Р. Шухевич загинув у перестрілці (це за досить плутаною офіційною версією чекістів, до того тричі рапортували Москві про "ліквідацію бандватажка"). Судячи з фото й свідчень його сина, Героя України Юрія Шухевича, генерал-хорунжий застрелився. Власник конспіративної квартири Галина Дидік, яка намагалася отруїтися, вийшла на волю лише в 1971 р., описавши свої лихоліття у відкритому листі в Президію Верховної Ради СРСР: "Мене нещадно били, перші півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке "слідство" тривало понад дві років. Мучили, втрачаючи при цьому людську подобу, – слідчі МДБ Гузєєв (в 1970-х роках став ... заслуженим діячем культури УРСР. – Авт.), Солопа, Півоварєц (майбутній начальник Слідчого відділу КДБ УРСР. – Авт .), Клименко, Лініченко приходили познущатися наді мною в якості п'яної розваги".

До осені 1950-го про загибель Р. Шухевича стає відомо в Закордонних частинах ОУН і керівництву УГВР. Тоді ж Василю Куку доручається очолити антирадянський рух опору в Західній Україні, номінально він же стає останнім командуючим УПА.

Щоб наочно представити розмах українського повстанства й ступінь підтримки його населенням, приведемо таку статистику. Відповідно до довідки, підготовленої КДБ УРСР для Верховної Ради УРСР в 1973 р., в 1944-1953 рр. сили ОУН й УПА зробили 4904 терактів, 195 диверсій, 457 нападів на винищувальні батальйони із числа місцевих жителів, 645 нападів на колгоспи, органи влади, заклади соціально-культурної сфери, 359 збройних "експропріації".

За офіційним даними, в 1943-1956 рр. загинуло майже 156 тис. учасників руху опору, за обвинуваченням у причетності до ОУН й УПА арештовано 103866 і засуджено з них 87756 чоловік, а близько 77 тис. учасників руху й осіб, які їх підтримували, "вийшли з повинною". І це на 6 млн. довоєнної загальної чисельності етнічних українців на Заході республіки! Серед загальних трофеїв радянської сторони в протиборстві з ОУН й УПА за 1944-1955 рр. нараховували 2 БТР, 61 гармату, 595 мінометів, 77 вогнеметів, 358 протитанкових рушниць, 844 станкових і 8327 ручних кулеметів, 26 тис. автоматів, 72 тис. гвинтівок, 100 тис. гранат й 12 млн. патронів. За даними КДБ УРСР, в 1972 р. тільки в Україні проживало 132 тис. учасників руху ОУН й УПА й "активних посібників" повстанців. От вам й "бандитська армія", як обізвав УПА, ліберальний здавалося б, російський "Незалежний військовий огляд".




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка