Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка8/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Розділ 6. Глибоке підпілля



6.1. Нові умови – нова тактика
Укриваючись від переслідування, "Леміш" неодноразово міняв місця дислокації. В 1944-1945 рр. ховався в Підгаєцьких і Бережанських (Тернопільська область), Рогатинських лісах (Станіславська область). Створений там особливий Рогатинський надрайонний провід ОУН (криптонім "Роксоляна") спеціалізувався на забезпеченні нелегального перебування лідерів руху опору, його керівник Олексій Демський ("Шувар") був одним із старожилів підпілля й вів боротьбу до свого захоплення в 1954 р. (у листопаді 1955-го засуджений до вищої мері покарання). В 1946-1948-му В. Кук знову перебазувався до Підгаєцького лісу, часом роблячи виходи на запасний пункт зв'язку "100" у Золочівському районі Львівської області.

З місць укриття підтримувалися контакти з підзвітними "Лемішу" керівниками крайового проводу на Північно-Західних українських землях під керівництвом Ярослава Дударя ("Вереса", убитого в 1946 р.), згаданого М.Козака, "Дубового" (застрелився 18 січня 1951-го), Василя Галаси й крайового проводу "Поділля" на чолі з Безпалком ("Остапом", убитий в 1947-му), "Бурланом" (загинув в 1951-му) і Василем Беєм ("Уласом"; у лютому 1951-го він був захоплений органами МДБ, однак обдурив їх обіцянкою співробітництва й знову пішов у підпілля, загинув 23 травня 1952 р.). Окремі лінії зв'язку встановлювалися з керівниками інших великих проводів. Так, на хуторі Теребіжжя (Олеський район Львівщини) розгромили пункт зв'язку "91" до В. Кука від шефа крайового проводу "Захід-Карпати" Романа Кравчука ("Петра").

Правила конспірації зобов'язували регулярно міняти місця перебування, псевдоніми при переписці, шифри "гріпсів" і "штафеток" – записок, які передавали по естафеті кур'єрами. Для роботи в кожній конкретній місцевості обирався певний псевдонім. Кожна територія або захід одержували власні умовні позначки: "Замок" – УПА "Захід", "Степ" – Тернопільська область, "Басейн" – Словаччина, "Троя" – створення позицій у містах, "Сад" – робота в навчальних закладах, "Фенікс" – збереження кадрів, "Комар" – підготовка до війни, "Піонер" – кадри для Сходу, "Нечай" – конспірація й так далі.

На кур'єрських лініях, які досягали Баварії, під контролем СБ обладнувалися "живі" пункти зв'язку – бункери із криптонімами ("Безодня", "Яр", "Вулик" і т.п.), де мінялися кур'єри. Широко застосовувалися й "мертві" пункти для безконтактного зв'язку – у занедбаних будовах, під каменями, у дуплах дерев. Останні, у випадку виявлення чекістами, нерідко мінувалися, і у звітах з'являлися сакраментальні деталі: "За знайденими в обривках френча записками можна припустити...". Функціонери ОУН діставали собі документи прикриття на чужі імена (при затримці у В. Кука вилучили паспорт і військовий квиток на ім'я Крупенка Миколи Борисовича).

Забезпеченням безпеки й кур'єрського зв'язку "Леміша" з підлеглими йому ланками підпілля й Р.Шухевичем в 1944 р. займалося понад 100 чоловік, хоча число охоронців і зв'язкових поступово зменшувалося – близько 20 в 1950-му, 3-4 – в 1953-му р., коли загинув начальник зв'язку В. Кука "Байда". Труднощі в зносинах із Закордонними частинами ОУН через західний кордон навіть змусили командарма УПА продумувати можливість налагодження каналу зв'язку через Закавказзя й Афганістан!

Документи органів держбезпеки зберегли для історії імена й псевдоніми його окремих охоронців: командира групи охорони Івана Демчука, бойовиків Романа Луціва ("Бояна"), Василя Лубонька ("Степовика"), Ярослава Семенька ("Дем'яна"), Василя Кузіва, Івана Луціва ("Ігоря"), "Мухи", "Байрака", "Славка", "Чабана", "Юрія" й інших самовідданих повстанців, які ризикували подвійно через близькість до лідера.

До речі, недавно в підземній схованці в села Озерна Тернопільської області знайшли архів підлеглого В. Куку крайового проводу ОУН "Поділля", опублікований дослідниками М. Мизаком і В. Горбатюком у книзі "За тебе, свята Україна".
6.2. У прицілі всесоюзного розшуку
Чи варто казати, що на розшук В. Кука націлили значні оперативно-військові сили. В 1944 р. органи держбезпеки України завели оперативну справа "Барліг" з розшуку членів Центрального проводу (ЦП) ОУН(Б). За кожним із "бандватажків" закріплювалися групи співробітників Управління боротьби з бандитизмом республіканського НКВС і відповідних підрозділів УНКВС західних областей України. До 1946 р. було вбито або захоплено 5 членів ЦП й 138 керівників ОУН й УПА середньої ланки (усього за десятиліття боротьби ліквідували або заарештували 21 члена ЦП, 7800 командирів підрозділів УПА й функціонерів територіальних ланок ОУН).

Новий сплеск активності підпілля, який почався в 1947 р., змусив владу вжити додаткових заходів із зміцнення антиповстанського оперативно-військового апарату. Відповідно до вказівки ЦК ВКП(б), Раднаркому СРСР, спільним наказом МВС-МДБ СРСР № 0074/0029 від 21 січня 1947 р. протидія націоналістичним рухам передається в компетенцію органів держбезпеки. Їм перепідпорядковуються Внутрішні й Прикордонні війська, винищувальні батальйони, передаються відповідні оперативні обліки й техніка, і тимчасово – органи міліції.

В 2-му Головному управлінні МДБ СРСР (контррозвідка) створюється відділ 2-Н як координаційний підрозділ із боротьби з "буржуазним націоналізмом". В Україні головним знаряддям боротьби з ОУН й УПА виступало Управління 2-Н МДБ УРСР на чолі із заступником міністра. Він же, як правило, керував Оперативною групою МДБ у Львові. За станом на 10 вересня 1949-го Управління 2-Н на чолі із замміністра ДБ генерал-майором В.Дроздовим мало у штаті 126 співробітників, а 1-й його відділ завідував розшуком членів Центрального й крайового проводів ОУН(Б). У 1949-му для більш щільного пошуку й знищення підпілля на стиках областей районів створюється близько 30 оперативних секторів, за якими закріплюються оперативні групи й підрозділи ВВ МДБ. До 1 листопада 1946 р. агентурний апарат у регіоні нараховував 644 резидента, 2249 агентів і 18165 інформаторів.

У системі КДБ УРСР протиборством з підпіллям й оперативними іграми із закордонними центрами ОУН (до 9 березня 1960 р.) займалося 4-е (Секретно-політичне) Управління. Відділи 2-Н відкриваються в УМДБ західних областей України. Партійне керівництво вживало заходів до нарощування чисельності УМДБ західних областей. Так, до 11 вересня 1947-го лише в Станіславське УМДБ відрядили 312 оперпрацівників з 9 областей Нечорнозем'я, 161 – з Ленінградської області, 25 – Карело-Фінської АРСР, 60 – із Прибалтики.

До 1947 р. у Західній Україні зосередили 62, 65, 81 та 82-у стрілецькі дивізії Внутрішніх військ (майже 22 тис. багнетів), 14 загонів (еквівалент полку) Прикордонних військ. До 1948 р. чисельність збройних "груп охорони громадського порядку" ("яструбки") із місцевих жителів досягла 86 тис. чоловік. Удосконалення тактики ВВ і перехід підпілля до пасивної, "бункерної", форми опору різко змінили співвідношення втрат на користь радянської сторони. До середини 1946-го становило 1:2,5, а в 1950 р. у ході операцій загинуло 1582 підпільника, втрати ж ВВ склали вбитими 86 чоловік (159 пораненими), тобто співвідношення безповоротних втрат досягло 1:18.

Персонально по розшуку В. Кука заводиться оперативна справа "Борсук", відповідальність за яку покладається на 1-й відділ Управління 2-Н, Управління МДБ у Тернопільській і Львівській областях. До серпня 1951-го безпосередньо за "Борсуком" полювали оперативно-військові групи Львівського УМДБ (на чолі з його заступником начальника полковником Фокіним, у складі 27 оперпрацівників, 17 офіцерів й 270 солдатів ВВ) і Тернопільського УМДБ (замначальника УМДБ полковник Хорсун, 15 оперативників, 5 офіцерів й 104 солдати ВВ). Для порівняння – усього за членами ЦП тоді працювало 82 оперативника, 65 офіцерів і 1224 солдата ВВ МДБ.

В орієнтуванні МДБ УРСР від 2 вересня 1949-го про "Леміша" говорилося: "Часто носить простий селянський одяг, подібно одягаються його бойовики. При спілкуванні з населенням і підпільниками "Леміш" і його бойовики поводяться строго конспіративно, кличок й імен один одного не називають, своє минуле конспірують, звідки прийшли й куди будуть направлятися ретельно приховують". Повідомлялося, що В. Кук "говорить спокійно, упевненим голосом, не вимовляє букву "л", а також страждає хворобою шлунка, від чого постійно носить при собі фляжку з настоєм полині, а на нарадах керівного складу особистий кухар готує йому дієтичну гречану кашу".
6.3. Смертоносні "сюрпризи"
Підпільна робота таїла чималі ризики, адже органи держбезпеки йшли на різні хитрощі, щоб фізично знищити лідерів ОУН й УПА. 4-й відділ у складі Управління з боротьби з бандитизмом НКВС і Управління 2-Н МДБ УРСР, яке прийшло йому на зміну в 1947 р., займалося розробкою оперативної й спеціальної техніки, включаючи різні смертоносні "сюрпризи". Сам "Леміш" ледь не став жертвою спецоперації МДБ. Перехопивши одну з його ліній зв'язку, чекісти через "перевірену агентуру" відправили В.Куку пошту в тюбику з-під зубної пасти, начиненому гірчичним газом – "Леміш" ледь встиг вискочити із замкнутого простору бункеру на повітря й на якийсь час втратив зір.

Соратник В. Кука по підпіллю Волині, командир Групи УПА "Північ" Василь Галаса і його дружина Марія Савчин через агента – "зв'язкового УПА" одержали пакет з підпільною поштою із вмонтованою бомбою. На привалі в Цуманському лісі під Ковелем у жовтні 1951-го бойовик В. Галаси Максим Ат, відкриваючи пакет, був розірваний на шматки, а сам чоловік і жінка поранені. Підступном удалося ліквідувати й інших підлеглих "Леміша". У вересні 1951 р. референта СБ Тернопільського окружного проведення "Шляху" і двох його бойовиків міна-сюрприз у пошті розметала в радіусі 25 метрів.

Через агентуру заміновану батарею для радіоприймача передали організаційному референтові підлеглого В.Куку крайового проводу "Москва" (Волинська й частина Рівненської областей) "Верховинцю" (після загибелі 18 січня 1951-го шефа проводу "Дубового" він залишався останнім керівником "Москви"). 11 грудня 1951 р. він і його охоронці "Конон", "Андрон" й "Адам" прийшли до бункера, обладнаного в господарстві Корецького, жителя села Радомишль Луцького району. Хазяїна весело запросили "зайти послухати музику", але через хвилин 15 у притулку гримнув потужний вибух... Провід "Москва" припинив існування, розпавшись на окремі вогнища опору, втративши від оперативно-військових ударів 59 чоловік убитими, 320 арештованими, 111 бункерів і 3 підпільні друкарні.

Для захоплення підпільників живими застосовувався рідкий спецпрепарат "Нептун-47", який "надійна агентура" додавала в продукти харчування. Наслідками вживання "Нептуна" були сильний головний біль і спрага, а передозування вело до смерті. Коли "отрута", як її називали підпільники, починала діяти, соратників, які отруїлися, могли пристрілити, так само як і хазяїна-агента, якому завбачливо давали на пробу харчі. Газ "Нептун 7/93" запускався в бункери, "Нептун-22" закладався в каблуки для виявлення сліду собаками. Для своєчасного оповіщення про прихід нелегалів ОУН у будинках агентур установлювався радіосигнализаційний апарат "Тривога" – нажавши його кнопку, негласний помічник чекістів відправляв прямо на пульт місцевого органу МДБ повідомлення про прихід підпільників. До 10 вересня 1949 р. установили 600 таких апаратів, з їхньою допомогою до грудня 1951-го ліквідували 136 повстанців. Двома "Тривогами" обладнали й бункер-пастку, де взяли самого Василя Кука.

Підпільники намагалися протидіяти "тонким чекістським заходам". Як повідомив на допитах у КДБ В. Кук, СБ ОУН займалася збором відомостей про форми й методи агентурно-оперативної роботи органів держбезпеки, про застосування "снотворних і вибухових речовин". Для підпільників складалися зведення про найнебезпечніші прийоми роботи супротивника з рекомендаціями з їхньої нейтралізації.

Але самим підступним і безжалісним супротивником нелегалів ОУН стали їх же недавні бойові друзі – захоплені або ті, що здалися добровільно, які перетворилися в завербованих органами держбезпеки бойовиків. Фатальну роль ці перевертні зіграли й у долі Василя Степановича.


6.4. Під личиною повстанців
Щоб реалістичніше представити витончені методи протиборства на Західній Україні, варто торкнутися й проблеми "легендованого підпілля" ОУН, створеного радянськими органами держбезпеки, тим більше що саме воно зіграла фатальну роль у долі самого В. Кука. Ініціатором створення "конспіративних-розвідувальних груп" виступив капітан держбезпеки Віктор Кащєєв. Директива НКДБ УРСР № 1697 від 3 серпня 1944 р. нормативно закріпила використання спецгруп, які виступали під личиною повстанців. У них включали колишніх партизанів, перевербованих "лісовиків" й оперпрацівників-кураторов.

Енергійно діяла спецгрупа "Хмара" (60 партизан і 40 колишніх воїнів УПА) під командуванням самого В. Кащєєва, який зображав "Тимоша", начальника охорони командира сотні УПА. У ролі останнього виступав агент-бойовик "Хмара", який був командиром диверсійної групи УПА. Спецгрупу направили в кавалерійський рейд у січні 1945-го для ліквідації підрозділів УПА "Чумака" й "Недолі", які зробили напад на райцентр Городницю на Житомирщині. У ході рейду кілька загонів повстанців були знищені або підведені під удари військ НКВС. При цьому спецгрупа діяла настільки артистично, що здобула славу грози "сталінських салоїдів", а піднесені польові командири піднесли "другові Тимошу"... радянську медаль "За відвагу". Та що вже медаль! Командира спецгрупи "Швидкого" (УНКВС по Тернопільській області) майора Соколова начальники представляли до Золотої Зірки Героя Радянського Союзу!

До 1 травня 1945-го на рахунку спецгруп значилося 1163 ліквідованих повстанця; діяло 246 таких формувань із 1011 учасниками й 212 одинаків. Органи НКВС-НКДБ на той час вкоренили в ОУН й УПА 1000 агентів, з них 125 потрапили в керівні ланки, 30 використовувалися по лінії розробки ЦП ОУН(Б).

У першу чергу до негласного співробітництва намагалися залучити співробітників СБ ОУН – їм не доводилося розраховувати на поблажливість радянської Феміди, вони ж відмінно знали методи діяльності нелегалів ОУН і могли реалістично імітувати допит підпільників від імені СБ вищестоящих проводів (у МДБ це йменувалося літерним заходом "ЛСБ" – "ложная СБ"). Так, агент "Веселий" (тут і далі псевдоніми агентів змінені, – Авт .), який був районним референтом СБ (загинув у 1951-му під час операції) зі своєї спецгрупою знищив 12 і захопив 100 підпільників, сприяв ліквідації члена ЦП Олекси Гасина (січень 1949-го) і шефа крайового проводу "Буг-2" Зіновія Тершаківця.

Директива МДБ СРСР № 22 від 25 березня 1949 р. регламентувала використання агентурно-бойових груп (АБГ) у найбільш кваліфікованих оперативних заходах щодо розкладання й ліквідації підпілля в Україні й Прибалтиці (у Литві, приміром, одна з АБГ сприяла ліквідації повстанців в 10 районах, замінивши півсотні оперпрацівників і полк ВВ!). Тільки в липні 1948 - березні 1949-го агенти-бойовики в Україні знищили 238 і захопили 328 підпільників. За словами одного з найбільш досвідчених "бандоловов" (жаргонна назва) Ігоря Купрієнка, бойовики "під керівництвом оперативних працівників підготовлювали й грали цілі спектаклі з мізансценами. Це була дійсна акторська робота".

Агентів-бойовиків заохочували, звільняючи від кримінальної відповідальності, повертаючи зі спецпоселень родичів. В 1952 р. спецагент одержував у рік на екіпірування 1,5 тис. рублів і стільки ж на щомісячне утримання. Активні учасники оперативних ігор одержували не менш 3,5 тис. на місяць (200-300 рублів на руки, інші йшли на ощадкнижку). Велику групу бойовиків МДБ й УМГБ західних областей представили до медалей "За охорону державного кордону" й "За охорону громадського порядку".

Однак не можна забувати, що застосування АБГ супроводжувалося численними актами насильства, грубими порушеннями законності, про що красномовно доносилося у доповідній військового прокурора військ МВС Українського округу полковника юстиції Г. Кошарського від 15 лютого 1949-го, спрямованій секретареві ЦК КП(б)У Микиті Хрущову. У ній приводилися численні випадки вбивств, зґвалтувань, грабежів жителів Західної України агентами-бойовиками, засуджувався "брудно-провокаційний характер їхньої діяльності". "Дії т.зв. спецгруп МДБ носять яскраво виражений бандитський антирадянський характер й, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями".

Нерідкими стали й випадки зради агентів-бойовиків. Так, у травні 1951-го, завдяки оперативній комбінації, затримали керівників Чортківського окружного проводу "Клима", "Кригу" й "Косача". "Клим" погодився співробітничати із МДБ, обіцяючи за кілька днів знищити всіх відомих йому нелегалів. Йому надали трьох кращих бойовиків. Однак "Клим", зустрівшись із підпільниками, перебив агентів, перейшов на нелегальне становище й докладно повідомив про доступні методи отримання негласних помічників органами держбезпеки, які стали йому відомими.

Процес схиляння до співробітництва описав у листі до референта пропаганди крайового проводу "Захід-Карпати" "Гомону" агент-бойовик Станіславського УМВС "Шварно", який повернувся в підпілля. Відразу після захоплення до нього на гарній українській мові звернувся заступник начальника Управління Арсеній Костенко: "Як себе почуваєш? Думаю, ти недурна людина й будеш із нами працювати?" У кузові машини "Шварна" відразу ж почали "обробляти" досвідчені агенти-бойовики: мов, за співробітництво все простять, як і нам, подарують волю. У кабінеті Костенка бесіду продовжили одягнені в цивільне колишні "бандолови" Олексій Нечаєв, Петро Форманчук і Слєпов: "Боротьба безглузда, будь розсудливий. Погоджуючись на співробітництво, урятуєш життя не тільки собі, але й своїм друзям, принесеш користь українському народу. А інакше – ти знаєш, що тебе очікує. Твоя доля у твоїх руках, усе простимо – даю слово комуніста".

З'явилися вино й закуска. "Шварно", який зламався, написав 30-сторінковий звіт про структуру Станіславського окружного проводу ОУН, дав докладні дані на функціонерів підпілля. Відразу ж покращилося харчування, а потім нового негласного помічника одягли в його ж одяг, озброїли й повели на захоплення підпільників, щоб пов'язати конкретними діями "на крові".

Командирів АБГ, що відрізнилися, намагалися морально заохотити й виховати прикладами радянської дійсності. Оперативник-куратор описав поїздку в Київ свого підопічного, командира досить результативної спецгрупи, який у минулому займав досить солідну посаду в підпіллі Карпатського краю (назвемо його "Орест").

Сівши у Львові в м'який вагон столичного експресу, "Орест" і його дружина, які виросли в глухому гуцульському селі, довго не могли отямитися від подиву, по-дитячому захоплюючись оздобленням купе, обмацуючи нікельовані штучки й м'які дивани. Рано вранці спецагент був уже поголений, одяг чисту сорочку, і, хвилюючись, проходжувався коридором – "адже я сьогодні буду вперше в житті голосувати на виборах в українську Верховну Раду", пояснив він свій настрій офіцерові МДБ. У столиці УРСР їх оселили в люксі готелю, годували в ресторані, водили в оперу й кінотеатри, за покупками в ЦУМ. Потім "довірчо" відпустили з дочкою погуляти по Києву (під негласним наглядом двох-трьох бригад 7-го відділу МТБ, "наружки"). "Орест" був вражений побаченим, і збентежило його лише дві речі – чому в музеї Тараса Шевченко так і не змогли провести екскурсію рідною мовою поета й чому в Києві "так багато євреїв".

МДБ УРСР здійснило кадрову "чистку" АБГ: з 191 груп (733 учасників) залишили 25 із 150 кращих бойовиків. Поступово перейшли до формування цілих легендованих територіальних організацій підпілля, які зіграли вирішальну роль в усуненні або затримці лідерів антирадянського руху опору, а також в оперативних іграх із закордонними центрами ОУН і спецслужбами країн НАТО. В 1951-1953 рр. діяло 7 легендованих проводів (Калуський, Коломийський і Кам'янець-Подільський окружні й чотири районні), 6 окремих спецгруп. З їхньою допомогою тільки в Станіславській області до 1954 р. знищили або захопили 300 учасників підпілля, ліквідували або полонили ряд членів Проводу ОУН в Україні: керівника підпілля Галичини Романа Кравчука (21 грудня 1951), референта пропаганди Петра Федуна (23 грудня 1951), шефа підпілля Поділля й Сходу Василя Галасу (11 липня 1953) і В. Кука (23 травня 1954). Усього на рахунку "перевертнів" – 1163 убитих, понад 2000 захоплений й 700 виведених з підпілля учасників руху ОУН й УПА.

Попутно відзначимо, що "легендоване підпілля" охоче застосовувалося й західними демократіями в боротьбі з антиколоніальними рухами. Так, псевдо-повстанські загони із завербованих африканців створив у Кенії капітан британської Спеціальної авіадесантної служби Ф. Кітсон. Він же розробив методику залучення на свою сторону повстанців за принципом "залякування й заохочення". Тільки у квітні-серпні 1954 р. "перевертні" ліквідували або захопили 14 командирів великих повстанських формувань і багато в чому забезпечили нейтралізацію антибританського руху "Мау-Мау". Сам Ф. Кітсон став згодом генерал-лейтенантом і лицарем Британської імперії.


6.5. Світло й тіні радянізації
У перші післявоєнні роки Василь Кук, будучи фігурою № 2 в ієрархії антирадянського руху опору в Західній Україні, виступив у ролі одного із творців нової стратегії й тактики збройного підпілля під політичним керівництвом ОУН, а після загибелі 5 березня 1950 р. Романа Шухевича об'єднав у своїх руках військово-політичне керівництво збройним підпіллям і т.зв. "легальною мережею" ОУН(Б). Тому не зайвим буде хоча б коротко ознайомити читача із ситуацією в регіоні після 1945 р. і радикальними змінами в діяльності ОУН(Б).

...Післявоєнне десятиліття в Західній Україні пройшло під знаком запеклого протиборства між силами, що виступали за державну самостійність України, і сталінським режимом, який проводив соціально-економічні перетворення методами "мобілізаційного соціалізму", раніше апробованими в інших регіонах СРСР й України. Цей конфлікт поєднував риси національно-визвольного руху й громадянської війни, оскільки в нього виявилися утягнені десятки тисяч не просто громадян однієї країни, але й етнічних українців, самих галичан і волинян.

З одного боку, українська нація була спільними зусиллями народів СРСР урятована від знищення або поневолення ІІІ рейхом. У червні 1945-го, після входження Закарпаття в УРСР, у цілому завершився процес об'єднання історичних земель у складі єдиного, нехай навіть квазідержавного, утворення. Українська РСР стала членом ООН з моменту її заснування. Разом з тим Радянська Україна як держава зберігала формальний статус у фактично унітарному СРСР. У цих умовах ОУН висуває гасло – "Українська Самостійна Соборна Держава є точне поняття й не може підмінюватися ніякими "радянськими Українами" або представництвами чужого імперіалізму". Меморандум Української головної визвольної ради (українська абревіатура – УГВР) голові Паризької мирної конференції підкреслював, що уряд УРСР не сформований шляхом вільного волевиявлення, а нав'язаний "московським центром компартії".

З висоти десятиліть не доводиться сумніватися, що поступова, толерантна до специфіки регіону політика модернізації соціально-економічного укладу відсталої напівколонії Польщі зустріла б підтримку більшості населення, змученого роками кровопролиття. Однак реалії радянізації виявилися куди більш суперечливими й драматичними.

Не можна, зрозуміло, нігілістично ставитися до об'єктивно прогресивних плодів політики радянської влади. Тільки в 1944 р. на відновлення продуктивних сил регіону виснажена війною країна виділила 100 млн. рублів, у стрій увели 1700 промислових об'єктів. Поряд із традиційними галузями прискорений розвиток одержали й нові – нафтохімія, електроенергетика, машино- й приладобудування, легка промисловість, і до 1949 р. тут працювало 2,5 тис. підприємств. В 1946-1948 рр. на ЗУЗ прибуло 2 тис. інженерів і техніків, 14 тис. кваліфікованих робітників. До 1950 р. діяло 24 ВУЗів (проти 4 при Польщі). На ЗУЗ приїхало 35 тис. учителів з інших областей України, а 93% шкіл стали українськими. Розгорталася інфраструктура культури й охорони здоров'я.

Не варто забувати, що засоби для фінансування розвитку західних земель України (сировинного придатку закордонних держав, які розділили їх у 1918-1923 роках) вишукувалися винятково із внутрішніх джерел економіки СРСР, підірваної війною. Припливу засобів із-за кордону не очікувалося. У принципі, їх можна було одержати, питання стояло в ціні.

Уже у вересні 1945 р. у Москві відбулися переговори з американською делегацією на чолі з М. Кольмером про надання позик СРСР. Американська сторона висунула умови одержання засобів. В обмін на допомогу союзник по антигітлерівській коаліції й війни з Японією зажадав вивести радянські війська зі Східної Європи, не робити її країнам політичну допомогу, повідомити про умови торговельних договорів з ними. Москва зобов'язувалася повідомляти Вашингтону основні дані про військово-промисловий комплекс, економіку в цілому із правом надати можливість перевіряти ці дані! Одна з умов переконливо демонструє, що вже тоді існували плани інформаційно-психологічної війни проти СРСР – від нього вимагали не тільки гарантувати недоторканність американської власності в Союзі, але надати волю поширення в ньому своєї друкованої продукції й фільмів.

Зрозуміло, виконання цих умов не просто позбавляло країну, яка розгромила 507 з 607 дивізій агресорів, статусу великої держави, але й реального суверенітету як такого. "Братню допомогу" відхилили. Залишається тільки відзначити, що за 10 днів до переговорів у США підписали Меморандум № 329, де закріплювалося 20 найважливіших цілей для атомного бомбування СРСР – найбільші міста з населенням в 13 млн. чоловік (до кінця 1945-го в США було до 200 ядерних бомб).

Однак форсована радянізація ЗУЗ проводилася традиційними для сталінського режиму командно-адміністративними методами, ігноруючи місцевий господарський і духовно-культурний уклад, форсованими темпами, і супроводжувалася масованими репресивними заходами. Радянська ж статистика показує, що в 1944-1953 рр. загинуло, було засуджено або депортовано близько півмільйона жителів Західної України, не враховуючи втрат періоду війни й передвоєнних репресій. До 1947 р. лише 16,2% партійних й управлінських посад (не вище районного рівня) займали місцеві уродженці. Прибулі зі Сходу управлінські кадри відрізнялися низьким культурно-освітнім рівнем, усіляко демонстрували презирство до "аборигенів". В 1946-му ЦК КП(б) У довелося звертати увагу на "численні порушення в кадровій політиці", зловживання адмініструванням, "неправильне ставлення до кадрів місцевого походження". Фактично була розігнана греко-католицька церква, яка користувалася величезним моральним авторитетом серед українців, а 344 її священиків репресовано.

Насильницький характер "соціалістичних перетворень" яскраво виявився в колгоспному будівництві. Століттями в складних аграрних умовах складався одноособовий, хутірський тип господарювання, а власність на землю розглядалася селянином як вища цінність. Перший удар прийшовся по заможних і середняцьких господарствах, у колгоспи заганяли методами економічного примусу й карного переслідування, а належної матеріально-технічної бази під впровадження нових форм господарювання ще не підвели. Про розпач селянина свідчить висловлення переселенця на Волинь із Чехословаччини І. Мархієвка: "Я пройшов Болгарію, Польщу, Францію, Чехословаччину ... але гіршого життя не бачив... Причиною всьому колгоспи... Я своїми руками виріжу родину, але в колгосп не пущу. Якщо в когось побачать коня, корову й у кімнаті в нього чисто, відразу його в Сибір – куркуль!".

Принципову оцінку результатам післявоєнного десятиліття "соціалістичного будівництва" на Західній Україні дав Пленум ЦК Компартії України 2-4 червня 1953 р. Констатувалося, що "серед значної частини населення західних областей існує невдоволення господарськими, політичними й культурними заходами, які проводяться на місцях". У керівництві сільським господарством допущені "серйозні помилки", воно ведеться "без врахування місцевих особливостей", населення невдоволене діями місцевої влади. "...Майже всі керівні посади в партійних і радянських органах західних областей України зайняті працівниками, відрядженими зі східних областей УРСР, а також інших республік Радянського Союзу" (навіть у 1953-му з 742 секретарів органів компартії тільки 62 були місцевими, у нижчій владній ланці вони становили 44%, у прокуратурі – 12% працівників).

Робився висновок, що "таке положення ... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля", що "незважаючи на багаторічну боротьбу для його ліквідації, воно все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення". Критикувалися однобічні методи протидії антирадянському руху опору: "...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько-військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944-1952 рр. у західних областях піддано різним репресіям дуже велика кількість людей". Особливий опір викликали насильницькі методи колективізації аграрного регіону, переслідування греко-католицької церкви, активна русифікація "українського П'ємонту".


6.6. Західна Україна, якої не було
Як бачимо, у Західній Україні протікали суперечливі процеси – соціально-економічний вигляд регіону радикально обновився, однак форсована модернізація обійшлася дорогою людською ціною.

Серед величезної кількості публікацій (нерідко з полярними оцінками конфлікту на Західній Україні) нам дотепер не зустрілася наукова праця, де б розглядалася можлива в тих конкретно-історичних умовах альтернатива розвитку подій у регіоні. Колись видатний англійський історик Арнольд Тойнбі написав ціле есе, у якому спробував змоделювати хід історії у випадку, якби Олександр Македонський помер у віці 67 років.

Йому ж, до речі, належить цікаве висловлювання: "Сторонній спостерігач ... сказав би, що перемоги росіян над шведами й поляками в XVІІІ сторіччі – це лише контрнаступ ... В XІ сторіччі ... майже вся Білорусія й Україна були відірвані від православного християнства й приєднані до західного християнства... Польські завоювання споконвічної російської території ... були повернуті Росії тільки в останній фазі світової війни 1939 - 1945 років... Вірно, що й російські армії воювали на західних землях, однак, вони завжди приходили як союзники однієї із західних країн у їх нескінченних сімейних сварках. Хроніки вікової боротьби між двома гілками християнства дійсно показують, що росіяни ставали жертвами агресії, а люди Заходу – агресорами. Росіяни (з контексту слів А. Тойнби видно, що він має на увазі східнослов'янські народи. – Авт .) зазнавали ворожого відношення Заходу через уперту відданість своїй цивілізації".

Дійсно, як склалася б доля західноукраїнських земель, якби, скажімо, в 1947 р. Москва, в умовах обмеженості ресурсів для відновлення економіки й створення власного ядерного щита (у ядерному проекті безпосередньо задіяли 700 тис. чоловік) дала Західній Україні "вільну". Армія й дивізії Внутрішніх військ потягнулися б на схід, прикриваючи ешелони з партійно-радянським апаратом, фахівцями й найціннішим устаткуванням.

Варіант, безумовно, неймовірний. В умовах реальної загрози війни з коаліцією західних держав на чолі з США це означало б наближення на сотні кілометрів кордону до Києва й індустріальних центрів південного сходу УРСР, втрату зв’язку з підконтрольними "країнами народної демократії" у Східній Європі та комунікацій з розміщеними там військами, не кажучи вже про відмову від однієї з основних на той час нафтогазоносних провінцій СРСР.

Потенційний супротивник одержував би плацдарм для розвідувально-підривної діяльності, масованих десантних операцій й "непотоплюваний авіаносець" для армад "літаючих фортець" – носіїв ядерної зброї. Це прямо підтверджується наполегливими вказівками західних спецслужб розвідці підпілля – виявляти площадки, зручні для десантування, устаткування аеродромів, розкривати дислокацію угруповань радянських військ, вести збір зовсім зайвих для самих повстанців відомостей про об'єкти атомної промисловості СРСР або системі ППО Одеського порту. Але все-таки спробуємо припустити...

Геополітичні й зовнішньоторговельні умови для молодої державності (назвемо її умовно Західно-Українською Республікою (ЗУР), у складі нинішніх трьох областей Галичини, Волинської, Рівненської, Закарпатської й Чернівецької областей – реально територія могла б бути й меншою – тут вже як би вирішив Сталін) складалися найгірші. Крім відсутності виходу до моря, ЗУР оточували прорадянські держави "народної демократії". У них, за ялтинсько-потсдамськими домовленостями між Кремлем і західними демократіями (з їхньою незмінною повагою до права вибору народами своєї долі) установлювався переважний вплив СРСР (у Польщі, наприклад – 90%, рахувати підконтрольність у відсотках запропонував У.Черчіль).

Цілком імовірно, що Кремль просто закрив би очі на територіальні апетити своїх нових союзників у Східній Європі, і ті повернули б собі ті землі, окуповані ними до 1939-1940 років. Безсумнівно, що продовжилися б нерівні бойові дії, насамперед – у Галичині й Західній Волині між українськими повстанцями й відмінно озброєним СРСР Військом Польським – продовжилися б (тільки на Закерзонні проти УПА діяли з 1945 року 1, 5, 8 та 9-а армійські дивізії, сили Корпуса безпеки, органів внутрішніх справ за підтримкою чехословацької горнострілецької бригади). Чи варто говорити, що ЗУР, яка не мала військово-промислового комплексу, могла б протиставити двом повноцінним арміями того ж Війська Польського лише оснащені піхотною зброєю міліційні формування.

Неважко спрогнозувати й репресії за принципом кругової поруки, для підриву соціальної бази повстанства, причому не менш люті, ніж "за совєтів" Те ж польське комуністичне керівництво довело готовність до цього акцією "Вісла" з насильницького переселення близько 150 тис. українців з їхньої етнічної території на сході країни в північно-західні райони ПНР.

Але нас більше цікавить можливий внутрішній устрій віртуальної ЗУР. Рух опору (з урахуванням попередньої ліквідації «совєтами» багатопартійності) виявився єдиною організованою, відмобілізованою силою, яка мала сильні позиції й авторитет у всіх основних верствах населення. Греко-католицька церква, навіть за умови її стрімкого відродження за зразком кінця 1980-х - початку 1990-х, навряд чи б заперечувала лідерство ОУН, тим більше, що її функціонери, якщо буде потреба, не зупинялися перед ліквідацією "нелояльних" ієрархів і священиків.

Крім того, цілком можливими представляються репресії нової влади, а також стихійні розправи родичів потерпілих від радянської влади з її прихильниками, активом, зведення рахунків під маркою покарання "підсовєтчиків". Ексцеси як спадщина колишнього протиборства, а також морально-політичні наслідки цивільного конфлікту могли бути тривалими. Для порівняння приведемо приклад Іспанії, яка пережила в 1936 - 1939 роках громадянську війну, ускладнену збройним втручанням ззовні. Процес національного примирення там почався в 1956 році (!) з ініціативи Іспанської компартії, а закінчився лише в 1976-му всенародним референдумом, на якому перемогла ідея забути братовбивчу війну. Активну миротворчу роль зіграла й католицька церква.

Не можна виключати, що в таких умовах окрилена раптовою перемогою ОУН(Б) повернулася б до більш зрозумілого "старим" учасникам націоналістичного руху установкам про монопартійний устрій політичної системи (у дусі першої програми ОУН 1929 року), заснованої на постулатах "національної диктатури" і влади вождя, підконтрольного тільки своїй совісті. Навряд чи б місце "Вождя ЗУР" мав реальні шанси одержати Степан Бандера, який давно вже перетворився в символ національно-визвольної боротьби. Малоймовірно, що лідери ОУН в Україні стали б ділитися владою з партіями, які відновилися б, націонал-демократичного, націонал-ліберального, націонал-клерикального напрямку. Неминучим ставав конфлікт між лідерами ОУН(Б) – носіями лівоцентристських, "народницьких" поглядів на державний устрій і соціально-економічний розвиток, і прихильниками авторитарного керування з елементами ксенофобії, вихідцями з верхівки галицького суспільства.

Швидше за все, не обійшлося б без розбіжностей навколо місця в істеблішменті ЗУР серед колишніх проводирів повстанського руху. Напевно в них активну роль (якщо не самодостатню) грала б Українська державна служба безпеки з кадрами, що влилися в неї, СБ ОУН (які звикли діяти поза правовим полем описаними вище брутальними методами) на чолі з патологічно підозрілим і жорстоким Миколою Козаком-"Смоком". Проект створення такого відомства, що жорстко проводить політичну лінію націоналістів, і яке б мало командні кадри винятково з їхнього числа, був розроблений в ОУН(Б) ще в 1940 році.

Важко судити, одержав би той же В. Кук солідну посаду в уряді ЗУР (наприклад, пост міністра сільського господарства, з урахуванням його пізнань в аграрному питанні), або ж відправився каторжанином на озокеритові копальні за обвинуваченням у співробітництві з нацистами (навпаки, для західних політичних кіл створювався б імідж Р. Шухевича як борця з гітлеризмом).

Авторитарний, твердий стиль правління міг бути викликаний не тільки політичними традиціями правлячої ОУН, соціально-психологічними особливостями її функціонерів-підпільників (які у своїх френчах й "мазепинках" чимось нагадували барбудос" Фіделя Кастро, які перемогли). Складним було б й економічне становище регіону. Навіть якщо представити, що сателіти СРСР не встановили б торговельну блокаду ЗУР, єдиними джерелами одержання засобів для розвитку промисловості могли бути експорт енергоносіїв й експлуатація села. Не було б солідних капіталовкладень із єдиного радянського народногосподарського комплексу, тисяч присланих фахівців, лікарів і вчителів. Навряд чи Захід підживлював би 8-мільйонне населення через повітряний міст на зразок Берлінського 1948 року. Охопленій проблемами аграрно-сировинній країні саме б підійшло б авторитарне монопартійне правління. Теза Р. Шухевича "хлоп не сміє політикувати" могла б перетворитися в базовий принцип суспільно-політичного пристрою й кадрової політики, а сільський хлопчик із Рівненщини Леонід Кравчук навряд чи б закінчив університет і зробив кар'єру державного мужа...

Але як би не складалася історична доля регіону, сама ОУН ніколи не розглядала майбутнє Західної України у відриві від інших українських земель, висунувши гасло соборності України, єдності всіх її етнічних земель. До цього ж прагнули й творці історичного акту Злуки 1919 р. між Українською Народною Республікою й Західноукраїнською Народною Республікою. Підхід, досить повчальний і досі.


6.7. Від "лісової армії" – до "бункерної війни"
Стратегічною метою руху українських націоналістів у післявоєнний період стало скинення радянської влади в Україні шляхом "національної революції" і побудова Української держави на основах демократії й соціальної справедливості, визначених ІІІ Надзвичайними великими зборами ОУН(Б) у серпні 1943 р. В основу тактики підпілля була покладена установка на збереження "політичної й військової революційної організації, що у визвольний період створить стрижень народу і його керівництво", розвитку "революційно-підпільних осередків у всіх середовищах життя СРСР". Найближчі завдання руху опору полягали в заходах щодо зриву радянізації регіону методами антирадянської пропаганди й агітації, саботажу заходів режиму в соціально-економічній сфері силовими (бойовими й диверсійно-терористичними) засобами.

Значні втрати й нерівність сил, поряд із необхідністю збереження власних рядів і зриву радянізації регіону, привели до появи нової тактики збройного підпілля ОУН. Акцент робиться на мінімізації зіткнень із силовими структурами супротивника, збереження власної організаційно-кадрової структури, а вістря боротьби повертається проти цивільної адміністрації, колгоспного будівництва й інших соціально-економічних заходів влади, а також осіб, що активно співробітничали з нею. При цьому суть тактики ОУН принципово нічим не відрізнялася від аналогічних прикладів в історії народів світу (взяти хоча б антиколоніальні рухи, які буяли прикладами жорстокості стосовно представників метрополії й "зрадників" усередині своїх націй). Одночасно нова тактика додала ситуації в Західній Україні характер громадянського конфлікту, сформувала у жертв протиборства і їхніх нащадків механізм афективної пам'яті, який дотепер перешкоджає національному примиренню.

У доповідній записці Управління із боротьби з бандитизмом НКВС УРСР (вересень 1945 р.) говорилося, що ОУН здійснює перехід від масової організації до "ордена вірних". Акцент у роботі зміщається до низових ланок "район-боївка". Істотні зміни вносяться в організаційну побудову підпілля: ліквідуються обласні, повітові й підрайонні проводи (замість останніх уводяться "кущові", які охоплюють кілька населених пунктів). Розпускається ряд галузевих референтур – військового, жіноча, Українського червоного хреста (уважалося, що вона особливо "засмічена сексотами"), "юнацтва", господарська. Уводиться спеціальна референтура зв'язку в складі Центрального, окружних і надрайонних проводів. Першочергова увага приділялася збереженню референтур пропаганди й СБ, що саме по собі підкреслювало пріоритети післявоєнної діяльності підпілля.

Організаційно мережа підпілля здобуває такий вигляд:

– Провід ОУН в Україні на чолі з Р.Шухевичем (до 5 березня 1950) і Василем Куком (до 23 травня 1954);

– "Великі" крайові проводи "Галичина" (у складі "малих" крайових проводів "Захід-Карпати" (Станіславська, Чернівецька, Закарпатська області); "Буг-2" (Львівська й Дрогобицька області); "Північно-Західних українських земель" ("малі" крайові проводи "Москва" (Волинська й частково Рівненська області, південні райони Білорусії), "Одеса" (Рівненська й частково Тернопільська області) і "Поділля").

Куратором підпілля "Північно-Західних українських земель" безпосередньо виступав заступник Р. Шухевича – В. Кук ("Леміш");

– окружні проводи (охоплювали 10-15 районів);

– надрайонні проводи, по 3-6 в окружному;

– районні проводи, по 3-5 у надрайонному. Районні проводи вважалися провідною ланкою нелегальної мережі;

– кущові (по 2-4 у районному), які складалися з "станичних" організацій (населений пункт).

Крайовий провід Закерзоння (південний схід Польщі) мав окремий статус і підкорявся Центральному проводу. Крім підпілля, уводилася так звана "легальна сітка" із членів ОУН й "симпатиків", що жили відкрито й виконували різноманітні функції із забезпечення боротьби нелегалів.

До 1 грудня 1946 р. діяло, за оцінками МДБ УРСР, 5 крайових, 17 окружних, 38 надрайонних, 117 районних проводів (у рамках проводів – 2694, в окремих групах – 1785 чоловік, підпільників-одинаків – 2151). Як правило, реальна чисельність підпільників була вища тої, яка проходила в оперативних обліках органів держбезпеки. Розгромлені проводи відновлювалися, у тому числі за рахунок переходу на нелегальне становище людського резерву: "Захід-Карпати" – шість, "Поділля" – п'ять, "Буг-2" – три рази!

Підпілля вдавалося до будівництва законспірованих, замаскованих сховищ ("бункерів", "криївок") різноманітних конструкцій. Лише за січень-квітень 1946-го у Львівській області зруйнували в ході оперативно-військових операцій 2517 бункерів. У селищі Топільське Перегінського району Станіславської області вони були виявлені в 44 будинках із 105. "Бункерній війні" сприяли й природно-географічні умови регіону (так, 65% території "найбільш ураженим бандитизмом" Станіславської області приходило на горно-лісисту місцевість, до 80% північних районів Волинської й Ровенської областей охоплювали лісисто-болотні масиви).

Після "чисток" СБ і виведення з підпілля ненадійних учасників, відзначали чекісти, у ньому "залишилися найбільш знаючі нелегальну роботу націоналісти, які вдало маскуються, а під час проведення чекістських операцій по їхньому захопленню чинять відчайдушний опір і лише в рідких випадках здаються живими". Відчайдушний характер опору останніх учасників підпілля підкреслювався в директиві глави МДБ СРСР С. Ігнатьєва й генпрокурора СРСР Г.Сафонова від 8 вересня 1952 р. Указувалося, що тривалість і масштаб опору забезпечують розгалуженість підпільної мережі, яка діє за підтримкою "легальної сітки"; широке сприяння населення, у тому числі розвідувальною інформацією, поповненням молоддю; наявність досвідчених кадрів зі стажем підпільної роботи ще з польських часів; конспіративність і висока дисциплінованість підпільників; ефективність роботи СБ із контррозвідувального захисту підпілля; детальна поінформованість про форми й методи діяльності спецслужб супротивника.

Як визнавалося в партійних документах, "значна частина сільського населення активно надає підтримку бандам ОУН-УПА шляхом надання їм квартир для укриття, засобів пересування, збору продуктів харчування й одягу, а також ... виконуючи завдання керівництва ОУН-УПА з розвідки". У більшості селищ існують чоловічі й жіноча "сітки" ОУН, а в більших населених пунктах – по 2-3.


6.8. "Три кити" підпілля
У 1945-1946 рр. лідери ОУН в Україні Роман Шухевич, Василь Кук, Олекса Гасин, Василь Сидір, Роман Кравчук і Петро Федун виробили три наріжні тактичні схеми діяльності націоналістичного підпілля ("три кити") під назвами "Дажбог", "Олег" і "Орлик". Їхні положення коректувалися відповідно до тодішньої ситуації на нарадах членів Центрального проводу й окремих крайових провідників, що проходили на лісових стоянках, улітку 1945-1946 років (Рогатинський район Станіславської області), у червні 1947-1948 років (Ілівський ліс Миколаївського району Дрогобицької області), у червні 1949 р. (Бобрицький район Львівської області). "Леміш", як й інші, прибував на наради в супроводі охоронців, із чималим ризиком пробираючись конспіративними лініями зв'язку.

Головною була тактична схема "Дажбог", яка визначала принципи виживання підпілля в нових умовах. Схема передбачала збереження кадрів шляхом легалізації й мінімізації відкритих виступів; створення позицій підпілля в органах влади й управління, підготовку до можливого захоплення влади в Україні; зрив різними засобами радянізації регіону; посилення конспірації.

Виняткове значення надавалося розвитку "легальної сітки" – груп або окремих "симпатиків", яка мала б можливості створювати осередки сприяння підпіллю в органах влади й інших державних установ, колгоспах і підприємствах, навчальних закладах, на об'єктах транспорту й зв'язку. Учасникам руху рекомендувалося вступати в партію й комсомол, "легалізовані" розглядалися як кадрове джерело для поповнення на випадок війни між СРСР і Заходом.

В 1945-1947 рр. "легальна" мережа покрила практично всю сільську місцевість. Щоб проілюструвати її масштаб, приведемо такі дані: в 1950-перші три місяці 1951 р. тільки в Станіславській області викрили 103 легальні осередки ОУН, з них 69 у колгоспах, 7 у навчальних закладах, 10 у лісовій промисловості. Вони об’єднували 677 учасників, серед яких 7 голів колгоспів, 56 голів селищних рад, 53 учителі, 40 колгоспних активістів, 35 комсомольців, 8 бійців самооборони, 84 учнів і студентів. С. Бандера у вказівках Р. Шухевичу (літо 1949 р.) підкреслював необхідність пронизати мережею учасників руху опору армію, колгоспи, індустріальні центри, навчальні заклади, рішуче залучати до співробітництва освічену молодь.

Перебудова діяльності за рекомендаціями "Дажбога" дозволила підпіллю навіть після нищівних ударів "Великої блокади" й "Червоної мітли" швидко відновити активність. Так, за даними Станіславського УМВС, у березні 1946-го зафіксували 53 відкриті акції ОУН, а вже у квітні –159, травні – 218, липні – 235.

Тактична схема "Олег" передбачала виховання й підготовку до боротьби молодіжних кадрів як основного джерела поповнення живої сили руху опору. Щороку на нелегальне становище переводилося від декількох сотень до 2 тис. молодих людей. Тільки в 1948 - першій половині 1949 р. на ЗУЗ органи МДБ викрили 561 молодіжну організацію (6405 учасників).

Тактична схема "Орлик" (інша назва – "Харків") передбачала поширення впливу ОУН на східні й південні області УРСР, а в 1948-му Р. Шухевич висунув гасло "Обличчям до Сходу!".

Положення тактичних схем конкретизувалися на нарадах вищого керівництва й в інструктивних документах типу "Оса" або "Мураха". Вони розроблялися у вигляді комплексних річних або сезонних (на літо, на підготовку до зимівлі й т.п.) "тактичних вказівок", інструкцій (наприклад, зі зриву виборів у Верховні Ради УРСР і СРСР, колгоспного будівництва, збору врожаю), інструкцій із напрямків роботи (пропаганди, розвідки, внутрішньої безпеки), вказівок для провідників певних рівнів або територій.

Велике значення надавалося пропагандистській роботі "пошепки", поширенню листівок і брошур – усього органами держбезпеки було виявлено до 100 підпільних друкарень ОУН! Тираж підпільних друкарень одного лише Дрогобицького обласного проводу за зиму 1949-1950 рр. перевершив 300 тис. екземплярів. На підконтрольній В. Куку території Волині працював талановитий художник-гравер, член крайового проводу "Москва", інвалід Ніл Хасевич ("Зот"). У підпільній переписці В. Кук відзначав, що цей творець і пропагандист, незважаючи на "своєрідний характер, високо підняв значення революційного слова". Хасевичу, зокрема , належить розробка дизайну нагородних хрестів і медалей ОУН, понад 150 гравюр на теми опору й викриття сталінського режиму. Його альбоми "Волинь у боротьбі" та "Графіка в бункерах УПА" потрапляли навіть делегатам Генеральної Асамблеї ООН. 4 березня 1952-го на хуторі Сухівці Клеванського району Рівненської області "Зот" загинув із учнями в закиданому гранатами бункері в садибі селянина Стасюка.

Сам Василь Степанович під псевдонімом "Василь Лиманич" також віддав належне пропагандистській роботі, виступивши автором популярних брошур "Про що нам говорить бюджет СРСР на 1945 - 1946 роки" й "Колгоспне рабство". Однак головним способом боротьби залишалася зброя...


6.9. "Вас уб'ють кілками..."
До квітня 1952 р. органами МДБ у західних областях України розшукувалося 1514 збройних учасників руху опору. Лише з 1 серпня 1951 по 17 квітня 1952-го, доповідало МДБ УРСР, було знищено 635, захоплено живими 252 і вийшло з повинною 62 "збройних оунівських бандити" (92 нелегальні групи й 22 організації, учасники яких проживали легально). Система кругової поруки "за бандпрояви", встановлена "робочо-селянською" владою, привела до виселення за цей період 649 родин (2470 чоловік).

Безкомпромісний характер протистояння між антирадянським рухом опору й сталінською репресивною машиною, ескалація обопільного насильства, прагнення ОУН й УПА за всяку ціну не допустити радянізації регіону неминуче породжували терор як напрямок діяльності підпілля. Як відзначав в 1954 р. на допитах В. Кук, "варто сказати, що терор до 1950 року вважався в організації українських націоналістів необхідною умовою боротьби проти Радянської влади й розглядався як продовження й одна з форм збройної діяльності антирадянського націоналістичного підпілля. Саме тому в антирадянській літературі й листівках, які нелегально видавалися різними ланками, Організація українських націоналістів нерідко призивала учасників націоналістичного підпілля до проведення збройної й терористичної діяльності проти Радянської влади.

У силу цих загальних установок і поглядів, які панували тоді в націоналістичному підпіллі, здійснення терактів й убивств було звичайною справою. Тому вказівку на здійснення того або іншого терористичного акту щодо працівника партійно-радянського активу або співробітника органів МДБ міг дати керівник тієї або іншої ланки організації українських націоналістів, зокрема, районний "провідник" ОУН. Його вказівки учасниками націоналістичного підпілля, безумовно, виконувалося. Однак до 1950 року стало зовсім очевидно, що збройна боротьба, тим більше терористична діяльність, є недоцільними в боротьбі проти Радянської влади, не сприяє посиленню антирадянської підривної роботи, а, навпаки, сприяє виявленню й ліквідації учасників антирадянського націоналістичного підпілля. Саме тому в 1950 році особисто мною збройна й терористична діяльність націоналістичного підпілля була заборонена".

На допиті в КДБ УРСР 9 червня 1954 р. В. Кук повідомив: "Чесно кажучи, варто сказати, що на допитах у СБ нерідко застосовувалися методи фізичного впливу щодо осіб, які підлягали затримці й допиту. Над затриманими знущалися й таким чином одержували від них показання, які в багатьох випадках не відповідали дійсності. Відповідно до цього складалися неправильні протоколи й, отже, приймалися неправильні рішення про вбивства й розстріли. Такі факти мали поширення в тих випадках, коли СБ зіштовхувалася з особами, підозрюваними в співробітництві з органами МДБ. Що ж стосується працівників партійно-радянського активу й співробітників органів МДБ, то звичайно ця категорія людей на допитах не могла приховувати й не приховувала свого займаного положення в партійно-радянському апарату або в органах МДБ. Як правило, ці особи після допитів піддавалися вбивству.

Рішення про вбивства у випадках, коли були які-небудь сумнівні дані в працівників СБ, приймалися надрайонним "проводом" ОУН і були обов'язковими для референтур СБ районних "проводів". У тих випадках, коли факти були зовсім очевидними й не вимагали якої-небудь додаткової перевірки, то рішення за такими фактами міг прийняти сам референт СБ і дати відповідні накази про застосування тих або інших заходів, аж до вбивства людини. Документи вбитих, зокрема партійні квитки, паспорти й інші документи, направлялися по організаційних зв'язках і надходили в архів центрального "проводу" ОУН, де переважна більшість таких документів і зберігалася".

За даними КДБ УРСР, в 1944-1953 рр. безповоротні втрати радянської сторони в бойових зіткненнях і від "бандпроявів" склали 30676 чоловік. Серед них 697 співробітників органів держбезпеки, 1864 – органів внутрішніх справ, 3199 військовослужбовців, 2590 бійців винищувальних батальйонів; представників органів влади – 2732; функціонерів Компартії – 251; комсомольських працівників – 207; голів колгоспів – 314, колгоспників, селян – 15355; робітників – 676; представників інтелігенції – 1931; дітей, старих, домогосподарок – 860. Нагадаємо для порівняння, що в результаті бойових дій і репресивних заходів радянської сторони загинуло й постраждало приблизно в 15 разів більше учасників ОУН-УПА й жителів-некомбатантів Західної України.

Безпосередньо в підконтрольних В.Куку областях було вбито: у Рівненській – 3997 чоловік, Волинській – 3500, Тернопільській – 3557, Хмельницькій – 133, Житомирській – 150 чоловік.

У зверненні ОУН "Смерть ворожим зрадникам" говорилося: "...Більшовики своєю системою зрадництва й виказування виховали незліченну кількість шпиків, сексотів, зрадників, яничарів... Ланцюжок зради починається від артільного сторожа, а закінчується членами політбюро ЦК ВКП(б)... Якщо більшовицькі кати мільйонами винищували українців – то й у нас не здригнеться рука зняти голову кожному, хто буде допомагати окупантові втримувати наш край. ...Вас уб'ють кілками, жаль буде куль на таку погань".

Про взаємне озлоблення учасників збройного конфлікту, переходу боротьби в ірраціональну площину взаємного залякування свідчить директива МДБ УРСР № 57 від 31 травня 1947 р. Там відзначалося, що особовим складом органів і військ держбезпеки під час операцій трупи підпільників "спотворюються до такого стану, що виключається будь-яка можливість проведення їхнього впізнання", із трупів знімається одяг і взуття, допускається "безцільне фотографування трупів убитих в... позах, що не мають практичного значення при проведенні впізнання". Подібне бузувірство допускали й підпільники. В 1949 р. у селі Рожнів Кутського району Станіславської області були вбиті майор МДБ Іван Сібірцев і сержант Іван Бормотов. Тіло нещасного майора, добитого господинею будинку, викопали з могили, нарізали ременів, четвертували, а голову виставили на колі при дорозі.

6.10. Багнет у землю

Масовані оперативно-військові заходи скорочували ряди підпілля. Тяжкі умови зимівель під землею й постійна психологічна напруга породжували легеневі й шкірні захворювання, авітаміноз, дистрофію й нервові розлади. Референт СБ "Ромб" повідомляв вищестоящому начальникові, що за зиму в бункері він "ледь не збожеволів, навчився писати частки "не" й "ні" і звик курити як швець."

Повною мірою відчув на собі тяготи нелегального становища й кочового життя Василь Кук. Коли його оглянув начальник поліклініки КДБ, заслужений лікар УРСР, підполковник медслужби Гуменюк, то виявив в "ув’язненого 300-го" міокардіодистрофію, гіпопластичний гастрит, астенію нервової системи, а проведений 27 листопада 1954-го рентген й обстеження професора Міхнєва й доцента Букрєєва діагностували виразку дванадцятипалої кишки.

Сільську місцевість до вересня 1950 р. колективізували на 96-99% і поставили під контроль системою місцевого керування й агентурного апарату. Позначилася страшна утома від кровопролиття й насильства, яке тривало з 1939-го. Почали давати плоди соціально-культурні програми нової влади. За словами члена Яворівського надрайонного проводу "Уляни" (28 квітня 1951 р.), "населення по суті перестало підтримувати нас. У селах неможливо залишатися, населення доносить про нас органам МДБ... Колгоспники не дають ніякої матеріальної допомоги, загрожують видачею... Здебільшого доводиться сидіти в бункерах, а продукти харчування діставати в нічний час й у більшості випадків силою зброї".

Як доповідав організаційний референт Буковинського окружного проводу шефові крайового проводу "Карпати" "Єфрему", підпільники ліквідують голів колгоспів, дільничних міліціонерів, оперпрацівників райвідділів МДБ, палять колгоспні будови, а влада відповідає арештами, круговою порукою й виселеннями в Сибір: "варто визнати, що більшість населення вбачає причину свого нещастя тільки в нас...". Командир дрогобицької міської боївки СБ, кавалер двох Срібних хрестів заслуги ОУН Роман Різняк ("Макомацький") зізнавався в приватному листі: "...через мене радянська влада вивезла багато родин у Сибір, багато людей просили мене вийти з повинною, але я цього не зробив, тому що радянська влада мене не простить і розстріляє".

Органи МДБ досить ефективно розкладали підпілля, компрометуючи його функціонерів через агентів – колишніх учасників ОУН й УПА, а сховатися від "перевертнів" було практично неможливо. Доходило до того, що в окремих районах Рівненщини СБ тримало під підозрою 50-85 % підпільників! За словами дружини шефа підпілля Галичини Р. Кравчука Галини Турченяк, серед підпільників окремих проводів запанувала атмосфера розколу й взаємної недовіри, вони "шукають одне одного, щоб фізично знищити як провокаторів". Значна частина нелегалів ОУН "готова кинути підпільну роботу, почати мирне життя, але їх стримують репресії керівників оунівського підпілля".

Розуміючи, що подальший відкритий опір поглиблює розрив із населенням, приведе до безглуздих жертв і не в силах зупинити радянізацію, В. Кук з початку 1950-х рр. неодноразово видає розпорядження про мінімізацію бойових і терористичних акцій, переходу в глибоке підпілля або легалізацію його учасників, збереження сил на віддалену перспективу, зміцненні молодіжного резерву. Ліквідується мережа референтур СБ.

Рух опору усе більше здобував осередковий характер, загубивши струнку організаційну структуру й активність другої половини 1940-х рр. До серпня 1953 р. органами ДБ налічувалося в Західній Україні близько 160 збройних підпільників, розшукувалося 725 членів ОУН, діяв В. Кук як єдиний з уцілілих членів проводу ОУН(Б), були ланки Львівських і Карпатського крайових проводів, двох окружних, 4 надрайонних, 13 районних проводів й 22 окремі групи підпілля. З 1 січня по 1 серпня 1953 р. відзначене всього лише 17 акцій підпілля, включаючи 9 терактів (9 убитих і поранених) і 14 випадків поширення листівок.

Однак, визнавали чекісти, "стан агентурної роботи продовжує залишатися незадовільним", не вдалося впровадити надійних негласних помічників у центральний і крайові проводи, відсутні "прямі агентурні підходи до ватажків цих проводів". Тому планами оперативних заходів передбачалися "рішучі заходи щодо розшуку й ліквідації найближчим часом членів т.зв. Центрального проводу ОУН Кука, Галаси й Охримовича", для чого створювалися спеціальні оперативні групи на чолі з начальниками й заступниками начальників управлінь МДБ УРСР. Ці групи, укомплектовані найбільш досвідченими оперативниками, підрозділами військ Внутрішньої охорони й транспортом, зобов'язувалися шляхом впровадження агентур до складу керівних ланок підпілля підвести їхніх учасників під "оперативний удар".

Керівництво МДБ СРСР змушене було навіть 24 січня 1953 р. видати наказ "Про заходи щодо ліквідації націоналістичного підпілля і його збройних банд у західних областях Української й Білоруської РСР, у Литовської, Латвійської й Естонської РСР". Чи варто говорити, що розшук "Леміша" перебував під особливим контролем у ЦК Компартії України й розглядався на найвищому рівні. Так, 31 грудня 1953-го ЦК КПУ вказувало МВС УРСР на незадовільну роботу з "повного розгрому націоналістичного підпілля", а 15 березня 1954 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло постанову про причини "провалу операції з ліквідації" В. Кука в Хмельницькій області.

Забігаючи вперед, слід зазначити, що, закріпившись військовими і командно-адміністративними методами в Західній Україні, радянська влада й комуністична ідеологія не змогли змінити сформованих сторіччями в лоні західно-католицької цивілізації Польщі й Австро-Угорщини глибинних соціально-психологічних, ментальних основ регіону, національну свідомість і релігійність його жителів. Місцеві жителі, немов керуючись схемою "Дажбог", могли успішно робити кар'єру в радянській системі, користуватися плодами індустріалізації й соціально-освітніх програм, зберігаючи при цьому внутрішню самобутність і латентну опозиційність (втім, як і у не "переварених" "ленінською національною політикою" Прибалтиці, Середній Азії й на Кавказі). Навіть половинчасті горбачовські ліберальні зміни негайно призвели до росту політичної опозиції. Так що справа Василя Кука і його товаришів перемогла в не такій вже далекій історичній перспективі. Правда, сучасні націоналістичні організації, набираючи на парламентських виборах десяті частки відсотка, так і залишилися на маргінесі українського політикуму через практично повну відсутність конструктивізму в соціально-економічній сфері.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка