Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука



Сторінка9/12
Дата конвертації15.04.2017
Розмір2.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Розділ 7. У тенетах протиріч




7.1. Захід нам допоможе?

Окремо варто торкнутися питання про зіткнення між Заходом і СРСР як передумови перемоги національно-визвольної боротьби, тим більше що в радянській літературі цей аспект тактики ОУН із зрозумілою метою гіперболізувався. Декларація ОУН, випущена з нагоди закінчення Другої світової війни, чітко проголошувала "незалежну політику й орієнтацію на власні сили". При цьому тверезо констатувалося, що "бездержавному народу в боротьбі за волю можна, а часто й треба мати союзників, але ніколи – імперіалістичних опікунів". Потенційний збройний конфлікт між США й СРСР ("Чума" у зашифровці ОУН) займав одне з першорядних місць у нормативно-інструктивних документах підпілля. "Ми в соціально-економічних питаннях виступаємо як проти більшовицької системи, так і проти буржуазно-капіталістичної. У можливій війні західних альянтів проти СРСР ми зацікавлені остільки, оскільки вона несе ще один шанс поневоленим народам звільнитися від усякого імперіалізму".

Відзначалося, що прихід військ Заходу – ще не гарантія суверенітету України, і у випадку їхньої перемоги необхідно бути готовими відстоювати й перед Заходом інтереси незалежності України. Одночасно пропонувалося вселяти рядовим членам підпілля впевненість у швидкій війні, збирати необхідну супротивникам СРСР інформацію про оборонний потенціал "совєтів", приховуючи при цьому, для кого вона призначена (у бункерах підпілля знаходили розвідувальні звіти навіть про армійські частини й з'єднання, дислокованих у Східній Пруссії, Забайкалі, Порт-Артурі!).

В інструкції Проводу ОУН 1950 р. "Напрямок діяльності під час війни" пропонувалося після її початку активізувати роботу, підривати мости й залізниці, ліквідувати командний склад і представників партійно-радянського апарату, захоплювати невеликі адміністративні центри й архіви, вести агітацію серед військовослужбовців з метою схилення їх до здачі.

Не можна не помітити, що відношення до західних держав лідерів підпілля й закордонних центрів ОУН мало істотні відмінності. Перші, перебуваючи в епіцентрі боротьби з радянським режимом, загострено сприймали прагматичне відношення до них Заходу, небажання розуміти важливі нюанси положення підпілля й соціально-економічної ситуації в регіоні, України в цілому. Уже в 1946 р. в одному із запасних бункерів В. Кука чекісти знайшли екземпляр листа англійською мовою до У.Черчіля від "групи українських політичних діячів", із зауваженнями про позиції Заходу відносно України.

10 квітня 1948 р. перший секретар Львівського обкому партії Іван Грушецький одержав листа із пропозиціями провести консультації про можливі мирні переговори між ОУН і радянською владою, автор якого прикривався псевдонімом "Сова". Як з'ясували органи МДБ, лист склала довірена особа Р.Шухевича, художниця Ярослава Музика, яка з 1944 р. виступала посередником у зносинах між рухом опору й радянською владою. Автор стверджувала, що ймовірна війна між США й СРСР може призвести до окупації України військами Заходу. У цих умовах Україна навряд чи одержить незалежність і стане "певного роду колонією США". Тоді перед ОУН виникне дилема: орієнтація на Москву або на Вашингтон, і націоналісти вважають, що їм "всі таки легше буде домовитися з Москвою, ніж із Вашингтоном", а більшість населення навряд чи схвально поставиться до присутності західних армій. Більше того, у випадку глобального конфлікту ОУН "разом із компартією" буде боротися проти окупації англо-саксами.

У серпні 1950 р. член ЦП ОУН, керівник Бюро інформації УГВР Петро Федун ("Полтава") склав критичне послання щодо змісту радіопередач на Україну "Голосу Америки". Адміністрації США дорікали в нерозумінні негативного відношення населення УРСР до капіталізму, соціальної нерівності, того, що ОУН й УПА виступають за плюралізм форм власності. За словами В. Галаси, в 1952 р. В. Кук доручив йому написати аналогічний критичний лист "радіоголосам".

До речі, Роман Шухевич був реалістом і розумів ілюзорність надій на глобальний конфлікт. Дружина його друга, полковника УПА й військового референта Проводу ОУН Олекси Гасина ("Лицаря"), розповіла на допитах, що Шухевич висміяв міркування її чоловіка про майбутню війну як шанс для націоналістів. Америка, саркастично підмітив генерал-хорунжий, чомусь не бажає прислухатися до міркувань "Лицаря". Ольга Гасин поцікавилася: чому б їм, хворим і виснаженим тривалою боротьбою, не піти на Захід? Із гіркою усмішкою Шухевич відповів, що вони потрібні тут, в Україні, і нікому не потрібні там, на Заході.

Хоча члени Проводу ОУН(Б) В. Кук, П. Федун і Р. Кравчук погодилися поставляти відомості американській розвідці, передача їх за кордон була проблематичною – лінії кур'єрського зв'язку перехопили органи безпеки СРСР, Польщі й Чехословаччини. Підготовлений для емісара ЗП УГВР В. Охримовича розвідувальний звіт містив лише фрагментарні відомості про режим охорони держкордону, артилерії в Чорному лісі, звіт солдата про службу в Німеччині. У травні 1952-го В. Кук заборонив вести розвідувальну роботу на користь Заходу через загрозу розконспірації кадрів і невдоволення рядових учасників підпілля.

Відзначимо, що все це відбувалося на тлі розробки в США (при наявності ядерної монополії) планів превентивного (тобто не спровокованого, першого) удару зброєю масового знищення по СРСР. План "Дропшот", приміром, передбачав скидання 300 ядерних боєприпасів на 70 радянських міст, а також 250 тис. тонн звичайних фугасів.



7.2. Пани б'ються, а в хлопців чуби тріщать...

У липні 1950-го в листі закордонним центрам ОУН В. Кук відзначав: "Досить сумний і відразливий образ виявляє собою український політично-партійний табір. Основний тон – це партійна гризня, гіршого сорту лайка, що очорняє кожного "не свого". Уже після досягнення Україною незалежності, повертаючись до ситуації початку 1950-х, В. Кук писав: "Конфліктні пристрасті в той час розгорілися настільки, що всяке критичне, аналітичне мислення притупилося, відсунулося на задній план, а на перше місце висунулося непереборне бажання за всяку ціну узяти гору над своїм опонентом".

Мова йшла про те, що з 1946 р. наростають розбіжності між лідером Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН, підконтрольних англійській розвідці) Степаном Бандерою, що претендував на одноосібний контроль над націоналістичним рухом в еміграції, і функціонерами ЗП УГВР на чолі з Миколою Лебедем й Ярославом Стецьком (які співробітничали зі спецслужбами США). Ряд конференцій ОУН кінця 1940-х рр. нічого не дав, С. Бандера заперечував необхідність демократизації націоналістичного руху й навіть розпорядився фізично усунути суперників.

Необхідно відзначити, що центри українських націоналістів в еміграції визнавали над собою верховенство керівних органів підпілля у "воюючій Україні". Саме вотум довіри повстанців легітимував "ОУН у вигнанні", дозволяючи закордонним центрам виступати перед закордонними політичними колами від імені України. Звідси виникало завдання одержати "мандат довіри" від лідерів підпілля, що отримало особливе, майже сакральне значення у зв'язку з різким загостренням протиріч між проводирями Закордонних частин ОУН і Закордонного представництва (ЗП) Української головної визвольної ради (УГВР).

При цьому обидві сторони апелювали за морально-політичною підтримкою до лідерів підпілля в Україні, направляючи туди емісарів за "мандатом". Знаючи гостроту розбіжностей, радянські спецслужби одним із основних завдань оперативних ігор із закордонними центрами ОУН і розвідками країн НАТО (з використанням захоплених емісарів і радистів) уважали поглиблення розбрату між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР.

Розуміючи, що радисти не стануть сумлінно співробітничати під примусом і завжди можуть вставити в радіограму умовний сигнал "працюю під контролем", їх ретельно, поволі готували до зміни "хазяїна". Закинутого із ФРН радиста "Марка" (Юліан Магур, захоплений 16 грудня 1953 р.), згадував оперпрацівник НКВС-КДБ Ігор Купрієнко (який мав п'ять поранень за війну, брав участь у ризикованих пошукових заходах, траплялося, по кілька місяців зимував у бункерах разом із справжніми підпільниками), довгий час делікатно "виховували" агенти-бойовики на легендованій "базі" підпілля. Лише після відправлення їм на радіоцентр у Франкфурті радіограми про припинення зв'язку на зиму, "Марка" захопили. "Спецлітаком він був відправлений у Київ й у той же вечір, не встигнувши віддихатися від спертого повітря бункеру, сидів в оперному театрі й, вражений, слухав оперу "Запорожець за Дунаєм". Ранком попросив папір і ручку".

Для проводирів ОУН в Україні розбіжності секретом не були, і зрештою В. Кук заборонив підпільникам іменувати себе "бандерівцями", схилившись до підтримки більш демократичного ЗП УГВР. Одним із кур'єрів, що відправилися 5 вересня 1950-го через Польщу в Німеччину з поштою від "Леміша" до ЗП УГВР був Лев Чепіль. 12 серпня 1952 р. Л. Чепіль і його напарник Юрко Стефюк були скинуті з американського літака із завданням розвідки мережі ППО в Карпатах і пошуку площадок, придатних для десантів. Однак незабаром їх обеззброїли й зв'язали... чабани Боринського району Львівської області. "Скільки ми не повторювали цим людям, – згадував Ю. Стефюк, – що ми їм допоможемо "звільнитися", що ми прибули до підпілля – все це викликало в них сміх і співчуття нашої наївності... Ці люди всю ніч дивувалися, яке фантастичне уявлення маємо ми про свій рідний край". Лева Чепіля, який відмовилося брати участь в оперативній грі, розстріляли в Києві в 1953-му...

У липні 1953-го від імені В. Кука на Захід передали лист, який уповноважував на створення Колегії з вирішення конфлікту в складі Степана Бандери, Лева Ребета й Зенона Матли, однак переговори між ними в серпні нічого не дали, і в січні 1954 р. С. Бандера вийшов із Колегії.

6 жовтня 1952 р. за допомогою агентів-бойовиків був захоплений закинутий у травні 1951-го з американського літака керівник політико-інформаційної служби (розвідки) ЗП УГВР Василь Охримович ("Грузин"). Цікаво, що оправившись від першого шоку, "Грузин" побачив солдата-казаха й зажадав: "Заберіть його, усе, що тут відбувається, стосується тільки нас, українців, і казахові робити тут нема чого!". Однак бойовик "Петро", що був неподалік від місця операції, зумів утекти, таким чином, звістка про захоплення або загибель В. Охримовича дійшла й до В. Кука.

Кур'єрська група в жовтні 1951-го доставила важливого гостя до місць базування В. Кука в північній частині Золочевського району Львівщини. Як повідомив на допитах Охримович, вони вели з Куком довгі бесіди про стан націоналістичного руху. "Леміш" песимістично оцінював перспективи боротьби, підкреслював відірваність від реальності політичних установок закордонних центрів ОУН. Лідер підпілля доручив "Грузинові", члену ОУН з 1930 року, написати книгу із критикою поглядів засновника ідеології "інтегрального націоналізму" Дмитра Донцова, наголосивши на банкрутстві ксенофобії в сучасних умовах. Перезимувавши з В.Куком, який присвоїв емісарові ЗП УГВР звання майора-політ-вихователя УПА, 26 травня 1952 р. В. Охримович відправився в Карпати, де з доручення "Леміша" очолив Львівські й Карпатський крайові проводи ОУН і за сумісництвом став політичним референтом Головного штабу УПА.

Головним завданням емісара було одержання від В. Кука мандата довіри для ЗП УГВР. "Леміш" як голова Генерального Секретаріату УГВР погодився видати йому мандат довіри, для передачі на Захід написаний "Грузином" на цигарковому папері ще 5 вересня 1952 р. Більше того, нагородив "Грузина" Золотим Хрестом заслуги ОУН.

До речі, з такою же місією конкуренти – ЗЧ ОУН – закинули в Галичину британським літаком шефа своєї СБ Мирона Матвієнка, також захопленого в 1951 р. спецгрупою МДБ (за оцінкою В. Кука, Матвієнко здатний на провокації, міг домогтися визнання навіть від безвинної людини). Мирон Васильович став головною фігурою оперативної гри "Ланка", яку радянська сторона вела до 1960 року із ЗЧ ОУН, англійською й італійською розвідками.

Учасників захоплення Охримовича щедро нагородили, звільнивши від спецпоселення родичів. "Грузин" особисто показав у лісі біля села Калшув Золочевського району Львівської області розташування бункера, у якому застрелилися при спробі захоплення бойовики "Леміша" "Тарас", "Вишневий" та "Ілько", а в селі Курники-Іванченське Збаразького району Тернопільщини за його ж показаннями ліквідували бункер, наданий В.Куком для зимівлі в 1951-1952 рр. При цьому загинули підпільники "Андрій", "Чубатий" і "Микола". 22 січня 1953-го в селі Стратин Рогатинського району Станіславської області у власника пункту зв'язку кур'єрської групи В. Кука Михайла Проца розгромили бункер, де загинули охоронці "Леміша" "Петро", "Дмитро", кохана Охримовича "Зенка" і сам хазяїн. Усього ж за наведеннями "Грузина" розкрили 4 бункери (7 убитих підпільників), які використовувалися В.Куком, ліквідували двох кур'єрів повстанського командарма.

Поки емісар закордонного центру дивився в порядку "перевиховання" радянські блокбастери "Падіння Берліна", "Ленін у Жовтні" й "Сказання про землю Сибірську", вивчав куплену на його прохання книгу "Стратегія й тактика шахової гри", оглядав Дніпрогес і передові колгоспи Київщини, від імені Охримовича склали лист до "Леміша", у якому "зниклий" провідник Карпатського краю пояснював "поважні причини" особистої неявки на зустріч. Охримович писав, що підпілля стоїть "перед неминучим і даремним знищенням залишків своїх кадрів, перед безперспективною й безглуздою втратою крові українських людей".

У ніч із 26 на 27 травня 1953-го у Вишневському лісу Букачевського району Тернопільщини агентурно-бойова група знову передала охоронцям В. Кука на чолі з "Орестом" "пошту" від В. Охримовича. Однак сам "Леміш" на п'ять наступних зустрічей не прибув. Лише пізніше стало відомо, що в червні 1953р. В. Кук повідомив В. Галасу – ним розкрита оперативна гра, що ведеться з ним від імені В. Охримовича з 1952 р., однак він має намір її продовжувати, дезінформуючи супротивника. Поінформованість "Леміша" зірвала й задуману гру з виведенням за кордон спецагента, "який добровільно виявив згоду нанести йому вогнепальне поранення" для імітації правдоподібності "прориву" на Захід.

Втім, оправившись від потрясінь перших місяців неволі, В. Охримович категорично відмовився співробітничати з органами держбезпеки, чим зірвав оперативну гру"Траса", що почалася від його імені, де Охримович повинен був "відігравати роль" шефа легендованого проводу ОУН. 23 листопада 1953-го підконтрольний радист "Берест" послав в ефір погоджену із чекістами радіограму – "останню радіограму": "Мене оточують, палю шифри..." "Продовжує поводитися вороже, – доповідали "опікуни" із МВС 25 травня 1953 р., – виконує наші завдання тільки в силу арешту... Поводиться нещиро, відкрито заявляє про своє вороже ставлення до радянської держави і її політики, висловлює свої націоналістичні переконання й категорично відмовляється від співробітництва з органами МВС. Тричі відмовлявся від виконання наших завдань, наполягав на закінченні слідства й передачі його суду".

"Так, я злякався й здав багатьох, – заявив "Грузин", – "засипав" організаційні таємниці. Але моя совість не дозволяє брати участь у захопленні "Леміша". Думаю, відмова прискорить розправу наді мною, але я готовий до цього!". На рівні ЦК приймається рішення про страту Охримовича з повідомленням про це через ЗМІ. 29 березня 1954 р. Військовий трибунал КВО засудив його до вищої мері покарання. 18 травня вирок здійснили в Києві, а наступного дня з'явилися повідомлення про це в пресі й на радіо.

7.3. "Кінець" підпілля

Соціально-економічні заходи нової влади, оперативно-військові удари й механізм кругової відповідальності за підтримку інсургентів підірвали раніше масову базу підтримки підпілля. До 1953 р. підпілля вдалося придушити в 147 адміністративних районах регіону, хоча ще в 44 залишалися окремі проводи ОУН – як правило, керуючий функціонер з 1-2 охоронцями. Усього в розшуку перебувало на 10 грудня 1953-го 98 збройних нелегалів, що утворювали 12 проводів і 18 окремих груп, розподілених по 37 районам Західної України. До серпня 1954-го "на обліку" перебувало до 70 підпільників, які не склали зброю.

У листі від квітня 1953 р., призначеному для передачі на Захід, В. Кук так оцінив поточний стан підпілля: "Положення організації в цілому катастрофічне... Керівні кадри ліквідовані. Вся робота полягає в самозабезпеченні й збереженні на кращі часи... Тривале підпільне життя виснажило навіть найсильніших, нервове виснаження, фізична перевтома, хвороби й рани...".

Відзначимо, що останнє збройне зіткнення відбулося 14 квітня 1960 р. у Бережанському районі Тернопільської області. Там у результаті оперативно-військової операції були вбиті нелегали ОУН Петро Пасічний ("Петро") і Олег Цетнарський, захоплена цивільна дружина Пасічного Марія Пальчак, яка намагалася застрелитися.

Як і раніше одним із головних завдань органів держбезпеки вважався розшук останніх членів Центрального проводу в Україні В. Кука й В. Галаси. Для захоплення останнього створили спецгрупу "Захід" ("Закат") на чолі з колишнім начальником кур'єрської групи Центрального проводу й шефом одного з окружних проводів "К-62" (псевдонім змінений. – Авт .). Про ступінь довіри до нього лідерів ОУН свідчить присвоєння йому В. Галасою звання поручика УПА, нагородження Хрестом заслуги й двома медалями "За боротьбу в особливо складних умовах", призначення крайовим провідником Поділля. Не знаючи, з ким має справу, В. Кук виділив "перекинчику" 15 тис. рублів. Під керівництвом "К-62" створили легендований Кременецький районний провід – згаданий "Захід".

Бойовики "Заходу" увійшли в довіру до керівника пункту зв'язку Центрального проводу "Бурого", і в його супроводі 28 червня 1953-го прибули до місця базування об'єкта пошукової справи "Кріт" – Василя Галаси ("Орлана"), шефа підпілля Волині й Поділля. У рамках оперативного заходу "Капкан" "Орлана" удалося переконати в наявності підпілля в східних областях, куди він і вирішив перебратися, відправивши до "Леміша" кур'єрів із повідомленням про своє рішення. Чекати відповіді залишився в товаристві "К-62" і вірного охоронця, власника пункту зв'язку Волинського крайового проводу Миколи Примаса ("Чумака"). 11 липня 1953-го "Орлан" із дружиною й "Чумаком" прибув у лісовий масив біля села Ямпіль Білогірського району Хмельницької області. "Чумака" під пристойним приводом відправили в село на "конспіративну квартиру".

Після сніданку, близько 7:30 ранку, Василь Галаса й Марія Савчин прилягли відпочити, укрившись плащ-наметами. "К-62" моргнув двом своїм бойовикам, і сплячих миттєво обеззброїли й зв’язали. У затриманого провідника вилучили 21 тис. рублів, самозарядну гвинтівку, пістолет ТТ і револьвер. Незабаром прибули оперпрацівники Рудик і Салабай із військовою групою. Галасу з дружиною доставили у внутрішню в'язницю МВС УРСР у Києві по вулиці Короленка, 33, і вже 14 липня майор Птічкін приступив до допитів члена Центрального проводу.

"Орлан" в окремому протоколі докладно розповів про контакти останніх років з "Лемішем", який у серпні 1952-го наказав йому виїхати в Кам'янець-Подільську область для організації підпільної роботи на Сході. Судячи з усього, В. Кук готував із нього спадкоємця на випадок загибелі або захоплення. У серпні 1952-го ознайомив його з поштою від закордонних центрів ОУН і деталями гострих розбіжностей між їхніми лідерами. Для зустрічей "Леміш" й "Орлан" вибрали умовні точки "Праля" (собор у Рівному) і "Колгосп" (у півкілометрі від перетину шосе Дубно-Кременець із залізницею в селі Шепатин Кременецького району). Чергове рандеву планувалося на 14-15 липня 1953-го: "Орлан" повинен був три рази сказати "ку-ку" і зламати гілку, а "Леміш" – тричі вдарити камнем об камінь і загавкати. Пароль: "Рим" – "Рига".

На останній особистій зустрічі в серпні 1952-го могікани підпілля виробили ряд рішень: підготувати для передачі в закордонні центри ОУН тези про тяжке становище антирадянського руху опору, запропонувати створити спільний керівний орган із числа як прихильників С. Бандери, так й опозиційних йому функціонерів ЗП УГВР, згорнути активні акції підпілля, зробивши акцент на вихованні молодої зміни. "Леміш" доручив Галасі готувати лист радіостанції "Голос Америки" із критикою політичного курсу США. Зустрітися домовилися в 1953 р. "А якщо Ви загинете?" – запитав "Орлан". "Заповіту не залишаю, нема чого й кому передавати. Вирішуйте самі – залишатися або пробиватися закордон".

Затриманому "Орланові", який страждав дистрофією, міокардитом і холециститом, надали лікування, дали можливість закінчити середню освіту. Марію лікували від туберкульозу, забезпечили гарне харчування. Подружжю показували визначні пам'ятки й передові підприємства, водили в театри й кіно під прикриттям бригад "наружки". З парою неодноразово зустрічалися київські й московські "громадяни начальники", що дало привід "Марічці" привести в мемуарах цікаве порівняння – ті оперпрацівники, з якими довелось мати справу на заході України, були "худі як борзі собаки" і різко контрастували з поважними й відгодованими "товаришами по партії" з генеральськими зірками.

"Ув'язнений 10", як конспіративно називали В. Галасу чекісти, 21 серпня 1953-го підготував "Кілька варіантів можливого піймання живим Леміша". До того, 11 серпня, він написав документ під назвою "Моє відношення до останніх змін у СРСР і пов'язані з ними питання про підпілля". "Подальша боротьба підпілля безглузда й позбавлена моральних основ", – писав син батрака й член ОУН з 1937 р., кавалер Срібного й Золотого хрестів заслуги ОУН "Орлан". Соціалізм і комунізм – єдино прийнятні моделі суспільного розвитку. Радянський уряд бореться за поліпшення життя людей. У цьому мене переконали рішення сесії Верховної Ради СРСР, міністра фінансів Звєрєва. Заради побудови суспільства соціальної справедливості я готовий відректися від націоналістичних переконань на користь існування єдиної союзної держави. До боротьби нас підштовхнув курс на побудову державного капіталізму й відродження нової Російської імперії із проповіддю переваги російського народу. Однак десталінізація життя радянського суспільства, ріст добробуту народу змусили мене переглянути свою точку зору. Я вважаю, що настав час припинити загибель людей, і готовий піти до "Леміша", щоб переконати його віддати наказ від імені Проводу ОУН й УГВР про складення зброї.

В. Галаса назвав близько 50 місць укриття підпільників й архівів Центрального проводу, з його участю провели ряд оперативно-військових операцій. За допомогою В. Галаси, який став провідником, 6 листопада 1953-го у Львівській області захопили кур'єра В. Кука з 1946 р. "Левка" (псевдонім змінений. – Авт .). Той повідомив, що навесні 1954 р. у бункері на окраїні Пеняцького лісу вони повинні зустрітися з "Лемішем", а також видав місця вкриття 7 бідонів документів підпілля й 75 тис. "організаційних" рублів. Розв'язка наближалася...





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconРафаель Сабатіні Одіссея капітана Блада
Джерело: Р. Сабатіні. Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада. К.: Майдан, 1992. 488 с. С.: 4-289
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconАвтобіографія візенков Дмитро Валерійович
Візенков Дмитро Валерійович, народився 03 грудня 1985 року у м. Маріуполь, Донецької області, Україна
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський філософія г. С. Сковороди
Леонід Ушкалов. Дмитро Чижевський та його книга про філософію Сковороди
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДуховна міра таланту
Тижня минулого року І зосередити увагу читачів на творчості укр поетів -наших земляків. Під час цього дня читачам цікаво було послухати...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВасиля голобородька
К 54 Поетика Василя Голобородька. Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. 196 с
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconЛук’яненко Дмитро Григорович Біографія Лук’яненко Дмитро Григорович
Російської Федерації. Його раннє дитинство пройшло у селі Старовичі Іванківського району Київської області, де його виховували бабуся...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДмитро чижевський історія української літератури
Чижевський Дмитро Iванович. Історія української літератури. — K: Видавничий центр «Академія», 2003. — 568 с (Альма-матер)
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconДжеймс кук Біографія
Експедиція також довела, що Нова Зеландія — це два самостійні острови, розділені вузькою протокою (протокою Кука), а не частина невідомого...
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconПедагогічної освіти імені василя сухомлинського
В. М. Нудний, заступник директора з навчально-організаційної діяльності коіппо імені Василя Сухомлинського
Дмитро Вєдєнєєв Одіссея Василя Кука iconВсеукраїнська професійна бухгалтерська газета
Україні. Виходить українською мовою з 1927 року, має багату історію. Саме цей журнал визнав І благословив на творчість Олександра...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка