Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека



Сторінка1/5
Дата конвертації12.06.2017
Розмір0,75 Mb.
  1   2   3   4   5

Дніпропетровська

обласна

універсальна

наукова

бібліотека


ім. Первоучителів слов’янських

Кирила і Мефодія


Краєзнавчий відділ



Недосєкіна Тетяна

Український родовід

як джерело вивчення історії України
Посібник зі складання родоводу

для вчителів, школярів та початківців

Дніпропетровськ

2010


ББК 63.214 (4УКР)

Н 42


Недосєкіна Т. Український родовід як джерело вивчення історії України [Текст]: Посібник зі складання родоводу для вчителів, школярів та початківців: Метод.-бібліограф. видання / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010.– 42 с.; табл., сх.– Бібліогр. с. 34–40.

© ДОУНБ, 2010

© Недосєкіна Т.В., 2010

Від упорядника
Майже три роки на базі краєзнавчого відділу ДОУНБ працює міська громадська організація «Дніпровське генеалогічне товариство», члени якого досліджують як власні родоводи, так і родоводи видатних людей Придніпров’я. Цікавість до життя та діяльності своїх предків надзвичайно висока, все більше й більше людей залучаються до вивчення родоводів, серед них представники різних фахів, освітнього рівня, віку. Курс «Генеалогія» як пробний, або ж факультативно, вводиться у школах. На жаль, за попередні десятиріччя традиції генеалогічних досліджень були втрачені, тому виникла потреба в літературі, настановах щодо методики проведення пошуків, виявлення джерел.

Посібник зі складання родоводу для вчителів, школярів та початківців «Український родовід як джерело вивчення історії України» підготовлений Тетяною Недосєкіною. Історик, вчитель-методист, голова Дніпровського генеалогічного товариства, вона вже багато років займається дослідженнями власного родоводу, викладанням основ генеалогії в Дніпропетровському міському юридичному ліцеї, поширенням знань в галузі генеалогічних пошуків серед краєзнавців, учителів, учнів.

Методичні рекомендації доповнені бібліографією видань та публікацій з генеалогії, всі запропоновані джерела є у фонді ДОУНБ.

Даний методичний посібник призначений для використання вчителями та учнями на факультативах і гуртках з історії. Посібник також може використовуватися для проведення телекомунікаційних проектів. Крім того, він буде у нагоді початківцям різного рівня рсвіти та віку, а також усім, хто цікавиться історією своїх предків, своїм корінням.






ВСТУП
Кожній людині цікаво знати, звідки вона походить, ким були її предки, де її «мала батьківщина». Відповісти на ці питання, правильно зібрати та скомпонувати матеріал допоможе Генеалогія.

Генеалогія (з грец. genealogia – родовід) – це допоміжна історична дисципліна, яка вивчає походження та родинні зв’язки історичних осіб, родин, сімей.

Представники шляхетського стану, аристократи та їхні нащадки – наші сучасники – пишаються своєю приналежністю до стародавніх родів, можуть розповідати про діяльність своїх предків, історію своєї родини, яка зафіксована у родовідних розписах.

Насправді, кожен з нас може сказати, що він походить зі страродавнього роду (Іваненків, Коваленків тощо), і матиме рацію, бо будь-який рід є давнім, веде свою історію з неозорих глибин віків. Тільки не всі можуть довести це відповідними родовідними таблицями та розписами.

У минулому лише вельможі мали можливість та відчували необхідність у фіксації родинних зв’язків. Сьогодні генеалогією може займатися кожен, кому цікава історія родини. Це заняття не лише захоплююче, а й пізнавальне. Вже знайомство з родинними легендами дає історичну канву: в цій події брав участь мій батько, в тій – дід, прадід воював на фронтах війни, а іменна зброя та нагороди за хоробрість, що зберігаються в сім’ї, належать відважним пращурам. Таким чином, минуле родини стає часткою загальної історії країни, і людина, яка складає власний родовід, усвідомлює зв’язок з історією. Знання минулого родини може стати корисним для визначення походження сімейних реліквій, для встановлення осіб, які зображені на пожовклих фотографіях початку минулого століття в сімейному альбомі, для пояснення таємниць, родинних легенд.

Пропонований посібник познайомить із теоретичними основами генеалогії, розкриє значення головних понять і термінів, дасть рекомендації щодо практичної роботи над складанням родоводу.
1. ІСТОРІЯ ГЕНЕАЛОГІЇ
Генеалогія, як знання родинних зв’язків, з’явилася разом із людським суспільством та існує на всіх етапах його розвитку. У сучасних закордонних енциклопедичних словниках стаття «Генеалогія» починається з біблейного ветхозавітного розділу. Біблія розповідає про походження та спорідненість усіх численних народів.

Розповіді про походження народів, династій і знатних родин отримали широке розповсюдження у багатьох країнах Європи в ранньому середньовіччі, і не дивно, що розквіт генеалогії співпадає з розвитком феодалізму. Коли у суспільстві з’являється власність та обговорюються права її успадкування, особливо важливо знати ступені споріднення. Здавна повелося: щоб примножити володіння, краще ріднитися із заможною родиною. Розшарування суспільства призводить до появи замкнених груп (станів), кожна з яких має свої особливі права, обов’язки, привілеї. Така відокремленість примушує фіксувати ступені споріднення не лише всередині кожної сім’ї а й між різними родами. В Англії та Франції у XVI ст. були утворені державні посади, які відповідали за правильність складання родоводів.

У Київській Русі розповідь про розселення слов’янських народів і про початок правління династії Рюриковичей, від якої, за переказом, вели своє походження руські великі та удільні князі вперше з’явилася в стародавньому літописі ченця Нестора «Повісті минулих літ».

В іншому літописі – «Сказання про князів володимирських», де розповідається про коріння княжих родів Москви, варяг Рюрик, про предків якого у стародавніх літописах немає ніяких згадок, вже став нащадком римського імператора Августа. До речі, свій родовід від імператора Августа або навіть імператора Нерона вели й інші монархи деяких європейських країн раннього середньовіччя.

У Київській Русі здавна цікавалися історією своєї родини. Вперше грецькі рукописи, в яких використовувалося слово «генеалогія», з’явилися у часи правління Ярослава Мудрого.

Утворення єдиної Російської держави потребувало юридичного закріплення стосунків між родами правлячого класу. Саме там, наприкінці XV – на початку ХVІ ст. уперше з’явилися родовідні розписи, в яких записували нащадків по чоловічій лінії князів або їхніх сановних васалів. Генеалогічний ряд був безперервним, від пращура до тих, хто цей розпис започатковував. Бувало, що рід вже розпався на кілька самостійних родин, але їх все одно необхідно було з’єднати, щоб кожен за необхідності міг довести старовинність свого походження. Цікаво, якщо хтось помирав бездітним, то поруч із його ім’ям писали «бездітний», аби ніхто із самозванців не міг причислити себе до стародавнього роду. Досить рідко у розписах зустрічалися відомості про кар’єру якогось знатного предка, про їхню участь у тіх чи інших битвах і зовсім були відсутні повідомлення про шлюби, дружин, долі дочок. Пояснюється це тим, що родовідні розписи були необхідні для просування по службі та отримання чинів, а для цього треба було довести своє «високе» походження та встановити впливовість своїх предків при дворі.

У сорокові роки XVI ст. з’являються перші родовідні книги, складені у Розрядному приказі, який відав призначеннями на військову службу.

У Росії стислі генеалогічні документи на барвисті історії сімей почали перетворюватися у ХVII ст., значно пізніше, ніж це відбулося у західноєвропейських державах. Це не дивно: рицарська культура середньовіччя з її потягом до емблем, гербів, поем і романів про подвиги рицарів відбилася на родоводах у всій своїй пишноті та розкоші. У багатьох країнах Європи склався звичай малювати генеалогічні дерева. Родовідне дерево як символ життєвих сил пов’язували з ідеєю росту, розквіту та процвітанням родини. Такі «дерева» швидко стали звичними в Європі, тому іноземці, які подорожували Росією, дивувалися, що подібні прикраси були відсутні у палацах російських вельмож.

За часів Петра І ведення справ щодо дворянства російських родин було доручено спеціально створеній установі – Герольдмейстерській конторі, в обов’язки якої входила видача документів, що підтверджували дворянське походження, здійснення контролю над просуванням дворян по службі.

Внаслідок губернської реформи, яку провела Катерина ІІ, у кожній губернії були створені дворянські зібрання, до функцій яких входив запис в особливі родовідні книги тих, хто мав на це право, прийом нових членів, видача свідоцтв про належність до дворянського стану.

У ХVIII ст. генеалогія знайшла своє місце і в науці. Спочатку в Росії почали з’являтися історичні праці, в яких простежувалася послідовність княжіння та царювання монархів, пізніше й історія окремих сімей. Окремими виданнями почали виходити документи сімейних архівів.

У 1898 р. у Санкт-Петербурзі з’явилося Російське генеалогічне товариство, а в 1904 р. аналогічне Історико-родовідне товариство було засновано у Москві. Вивченням родоводів займалися й професійні історики, і любителі, які збирали відомості про історію власних родин.

На початку ХХ ст. прокотилася нова хвиля зацікавленості до генеалогії. На сторінках численних наукових журналів з’явилися статті з історії сімей, були видані монографії, в яких йшлося про життєвий шлях конкретних осіб, побачили світ бібліографічні покажчики праць з генеалогії.

Активна діяльність генеалогічних товариств припинилася у 1914 р. з початком Першої світової війни. У 1918–1919 рр. родовідні дослідження ненадовго відновилися, але через три-чотири роки вони практично припинилися. Фахівців майже не залишилося, а з історичної науки поступово зникали теми, які потребували генеалогічного дослідження: історія державних установ, землеволодіння, біографія державних і громадських діячів тощо. Однак, і в радянські часи генеалогія як допоміжна історична дисципліна не зникла безповоротно.

Новий сплеск інтересу до генеалогії припав на 1962 р., коли відзначалося 150-річчя Бородинської битви, яка вирішила участь наполеонівських військ у Росії. Тоді при історичному музеї у Бородині був утворений Союз нащадків учасників Вітчизняної війни 1812 року. Через деякий час ювілей повстання декабристів на Сенатській площі в Санкт-Петербурзі об’єднав в подібне товариство й їхніх нащадків. У той же час почали виходити в ефір захоплюючі радіо- та телепередачі відомого у той час артиста І.Л. Андроннікова про генеалогічний пошук, пов’язаний із життям і творчістю російського поета Михайла Лермонтова.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. у період перебудови спалахнув новий інтерес до історії своєї родини, своїх предків. Були відновлені купецькі та дворянські зібрання, де перебувають нащадки стародавніх родин – наши сучасники. Відновлені обидва генеалогічних товариства у Петербурзі та Москві. Утворювалися такі ж товариства і в інших містах колишнього Радянського Союзу. Сьогодні виходять спеціальні генеалогічні журнали, перевидаються старовинні довідники.

У Гетьманській Україні першими дворянами у 60-х роках ХVII ст. були 12 чоловік із числа генеральної та полкової старшини. Це – Забіла, Гречаний, Горленко, Дворецький, Многогрішний, Витязенко, Апостол, Ярмоленко, Гвинтовка, Гамалія, Острянин, Шийкевич. Однак, треба відзначити, що не всі вони зберегли успадковане шляхетство в наступному, ХVIII ст. Деякі старшинські сім’ї мали фамільні герби на польський зразок, як рід Полуботків. У ХVIII ст. окремі представники козацької старшини отримували російське дворянство за особисті заслуги.

Після ліквідації Гетьманщини з її особливим суспільно-політичним устроєм багато старшинсько-козацьких родин намагалися потрапити до дворянських родовідних книг. Саме наприкінці ХVIII – початку ХIХ ст. з’являються перші українські родоводи у складі сімейних архівів козацької старшини Чернігівської та Полтавської губерній. Метою їх було бажання довести древність свого роду та отримати привілеї на маєтності та дворянські вольності, почесті, заслуги тощо. Однак, ці складені нащадками козацької старшини родоводи не були підставою для внесення даних прізвищ до офіційного Гербовника Російської імперії. Древність роду доводилася царськими жалуваними грамотами та іншими архівними документами про службу і маєтності, а також постановами губернських дворянських депутатських зборів про внесення роду до відповідної древності та заслуг роду до родовідної книги.

Позиція Геральдичної комісії викликала заперечення освіченої частини лівобережної української козацької старшини. Наслідком цих обставин була поява «Записки про малоросійське дворянство» маршала Роменського повіту В.Г. Полетики, а також «Записки про малоросійські чини» А.І. Чепи.

Родоводи іноді були складовою частиною духовних заповітів. Вони могли також складатися у вигляді літописних «казок», які зустрічаються у фамільних архівах родів Ханенків, Маркевичів, Сулим, Милорадовичів, Берло, Лукомських, Стороженків та інших.

Родоводи іноді являли собою сімейні хронічки або були частиною сімейних записних книг, в яких крім хронічок вміщувалися також публічноправові та приватноправові акти, які належали даній родині. Родоводи могли бути складені однією особою або різними представниками роду.

Значення цих перших – недосконалих у методиці складання родоводів – велике.

По-перше, встановлення споріднення козацької старшини дозволяє відновити зв’язки розпорошених фамільних архівів. По-друге, у зв’язку з тим, що старшинські маєтності у різних селах, містах і містечках переходили у спадок синам, давалися як посаг дочкам, родоводи дозволяють простежити процес концентрації чи роззосередження маєтностей. По-третє, часто прізвища козацької старшини змінювалися, особливо у другій половині ХVII ст., оскільки вони, як правило, утворювалися від імені батька, через що важко простежити зв’язок між окремими особами, особливо тоді, коли нащадки жили не у родових маєтках, а в набутих ними самостійно.

Необхідно підкреслити, що активізація генеалогічних розвідок припадає на періоди культурно-національного відродження українського народу: на кінець ХVIII – першу чверть ХIХ ст., кінець ХIХ – початок ХХ ст. Очевидно, що генеалогічні заняття мали на меті не стільки правові, скільки культурно-історичні наслідки. Історія однієї родини чи споріднених родів вписувалися в контекст державотворення, формування політичної та соціальної еліти, накопичення духовних цінностей народу. Можливо, це була одна з ниточок, яка не давала перерватися історичній пам’яті українського народу, котрий при кожній більш-менш сприятливій ситуації, зібравши сили, намагався вибороти право на власну державу, а відтак, – і на власну історію.

У радянський період генеалогічні дослідження знаходилися під негласною забороною. «Експлуататори» мали бути викинуті з історії, а значить й усе, що з ними пов’язано. Причини цього очевидні: розвиток генеалогії сприяв би зростанню національного усвідомлення, що, як відомо, було зовсім небажано. З іншого боку, один із тезисів офіційної ідеології наголошував, що творцем історії є народ. Таким чином, в історичному процесі брали участь тільки якісь абстрактні народні маси та окремі вожді, котрі їх очолювали. Особистість людини не цікавила істориків. Вона була лише «гвинтиком» без роду й племені... Однак, побудувати нове супільство не на міцному фундаменті, створеному поколіннями, а на зогнилих ідеологічних підвалинах обіцянок кращого життя, виявилося неможливим.

У наш час відбувається посиленний інтерес до історії та культури України, зокрема до генеалогії та інших допоміжних історичних дисциплін, таких як сфрагістика та геральдика. Цьому сприяє й утворення Українського генеалогічного товариства, метою якого є вивчення генеалогії на науковій основі. Сучасний етап розвитку генеалогії передбачає, що мають розвиватися не лише дворянські родоводи, а й родоводи інших станів, що складають суспільство. Це надто важливо для України, і тому, що допомогло б формуванню загальнонаціональних цінностей, а ще й тому, що українські генеологи й раніше були відомі своїми демократичними традиціями, інтересом до вивчення усіх класів та станів суспільства. На сьогодні генеалогія селянства, міщанства, інтелігенції майже зовсім не опрацьована. А проте – це велике поле діяльності для дослідника!

Генеалогія – це величезний світ пристрастей, емоцій, переживань. Генеалогія – це долі людей з їхніми трагедіями та радощами, це душі наших пращурів, які залишили в нас своє біологічне коріння, що дали нам Початок. Знати історію роду – це значить знати епоху, розуміти багатогранні явища, котрі притаманні тому часу, це розуміння через далеке минуле близького сьогодення.

За висловом єпископа Києво-Печерської лаври Павла, «людина, котра не знає своєї історії, не шанує батьків і прадідів, не відає свята Віри в душі, живе марно і без майбуття». До цього можна додати, ще й вислів В.Б. Єфимова, автора генеалогічного дослідження «Це – все ми» про рід Капністів-Єфимових, «що історія – життя пам’яті. Усе, що є в природі та суспільстві, народжується, живе і колись гине. Залишається лише пам’ять. І то є щастя, якщо пам’ять будь-яким чином зафіксована для майбутніх поколінь».

Сьогодні генеалогія пробудилася. Суспільство, нарешті, усвідомило, що без поваги до пам’яті предків немає духовності, культури, віри, бо шанобливе ставлення до своїх пращурів означає наявність поваги і до батьківщини, і до свого народу. Сотні архівів України на своїх полицях зберігають велику кількість безцінної інформації, сотні тисяч документів чекають на дослідників.

Якщо раніше генеалогія була привілеєм дворянських родів, то сьогодні, як і в інших цивілізованих країнах світу, будь-який громадянин України має можливість пізнати історію свого роду, де напевно будуть мати місце славні справи його пращурів.


2. ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СКЛАДАННЯ РОДОВОДУ
Процес складання родоводу можна умовно поділити на кілька етапів.

Перший: збір інформації для складання сімейної «легенди» та складання низхідних та висхідних генеалогічних схем. Для цього необхідно, в першу чергу, побесідувати з родичами, особливо старшого покоління, яких треба розпитати про них самих і зокрема про все, що зберегла їхня пам’ять. Літні люди краще пам’ятають те, що відбувалося в їхні молоді роки, ніж події останніх часів. Бесіду треба ретельно продумати. Краще завчасно приготувати питання, за допомогою яких можна легко вести розмову та не відхилятися від теми. Для цього можна скористатися пунктами картки. Краще записувати розповіді на магнітофон (диктофон), аби зекономіти час, а потім занотувати відповіді на папір, або занести до комп’ютера. Крім того, сам запис стане часткою сімейного архіву, збереже для нащадків живий голос представника старшого покоління.

Саме з розповідей і спогадів можна дізнатися про цікаві факти з життя конкретної особи, мотиви та час переїздів, зміни роботи, дійсне ставлення до релігії, відомості про матеріальні статки, фізичний стан, зовнішність, звички, сімейні перекази та легенди тощо.

Через те, що ці відомості будуть розміщені тільки у родовідному розпису, їх треба починати збирати одночасно зі складанням генеалогічних схем.

Другий етап: ретельне вивчення сімейного архіву. У шафах і тумбочках міських квартир, у скринях та шухлядках на горищах сільських будинків обов’язково знайдуться якісь старі сімейні папери – документи, листи, щоденники, фотографії тощо. Всі вони за умови уважного вивчення дадуть первинну інформацію про те, хто були і як жили найближчі предки.
Рекомендації щодо збереження архіву:

– зберігати сімейний архів треба дотримуючися кількох правил:

– зберігати документи у розгорнутому вигляді для запобігання ушкодження;

– великоформатні та цінні документи і фотографії розміщувати в окремих конвертах;

– зробити ксерокопії документів, особливо старих за часом;

– увесь матеріал треба сгрупувати за темами, авторами, адресатаи і хронологією та зберігати у теках.



Які документи використовувати:

Шукайте інформацію спочатку в документах сімейного архіву, щоденниках, листах, записниках, альбомах з фотографіями, на зворотах фотографій, у вирізках газет, журналів тощо. Вивчення цих неофіційних документів дасть можливість по-іншому подивитися на батьків, бабусь і дідусів, відкриє світ їхніх почутів і стосунків, успіхів і невдач. Обов’язково треба звертати увагу на імена, дати, місця проживання, родинні зв’язки. Вони є ключовими моментами, важливими для родоводу сім’ї.

Використовуйте офіційні документи:

Свідоцтво про народження дасть знання про час та місце народження, імена і по батькові батьків, їхні прізвища.

Свідоцтво про шлюб повідомить про час і місце укладення шлюбу, дівоче прізвище дружини, дати народження подружжя, що особливо має значення при відсутності свідоцтв про народження.

Свідоцтво про розірвання шлюбу розповість про дату розірвання шлюбу у ЗАГСі, а не через суд, місце його реєстрації, післяшлюбних прізвищ.

Свідоцтво про смерть повідомить про її час, місце та причини.

Паспорт крім деяких вже вказаних раніше відомостей надасть інформацію про місця проживання його власника, про дружину (чоловіка), дітей – їхні імена, дати народження. До того ж, паспорт має одну чи декілька фотографій власника, може фіксувати й інші відомості, наприклад, про групу крові, обмін грошей.

Трудова книжка розповість про місця роботи та посади власника, його освіту, нагороди чи догани.

Дані про фах, освіту, звання, нагороди предків можуть міститися у свідоцтвах, атестатах, посвідченнях, грамотах, дипломах, орденських книжках. Для чоловіків та частини жінок універсальним документом є війський квиток, який містить багато важливої інформації, навіть із зазначенням зросту, ваги, розміру голови та взуття.

Перерахованих документів сімейного архіву буде достатньо для складання таблиці до 4–5 коліна. Більш повний перелік документів, які можна використовувати у генеалогічних дослідженнях, розміщений у кінці посібника у Додатку № 2.

Третій етап: вивчення та аналіз друкованих джерел інформації, які можна знайти у бібліотеках. У кожному обласному місті працює універсальна (наукова) бібліотека, яка має багаті фонди книжок і газет, окрім цього, існують бібліотеки в університетах та інших вищих навчальних закладах та історико-краєзнавчих музеях. У бібліотеці допомогу нададуть бібліографи – фахівці з пошуку інформації за певною темою. Вони порадять, з якими старовинними та сучасними енциклопедіями та іншими довідковими виданнями, краєзнавчою літератуою, географічними картами, пресою треба познайомитися. Можливо, у фондах знайдуться спеціальні генеалогічні довідники. В останні часи почали публікуватися звіти генеалогічних товариств, гуртків та об’єднань, в яких з’являються родоводи купців, міщан, селян, ремісників, робітників, тобто представників непривілейованих у минулому станів і груп суспільства. Як правило, такі видання у вигляді невеличких книг та брошур, статей у місцевій пресі, потрапляють до обласних бібліотек.

Книги будь-якої особи про своїх предків – це не лише багатюща фактична інформація, а й приклад для наслідування, так би мовити, методичний посібник для тих, хто тільки починає робити перші кроки у генеалогічних дослідженнях. Необхідно обов’язково звертати увагу на те, якими джерелами інформації користувався автор книги, можливо, що саме вони стануться у нагоді й Вам. Дуже корисними будуть методичні поради, які друкуються на сторінках сучасних генеалогічних журналів «Летопись Историко-родословного общества в Москве», «Историческая генеалогія» (Екатеринбург), «Известия Русского генеалогического общества» та «Генеалогический вестник» (обидва виходять у Санкт-Петербурзі), матеріали чотирьох міжобласних генеалогічних конференцій «Український родовід» (Львів).

У 70-х роках ХХ ст. були видані фундаментальні книги з історії міст і сіл усіх областей України. Незважаючи на очевидну політико-ідеологічну тенденційність цього видання, воно містить безцінну інформацію з історії населених пунктів України, згадування величезної кількості людей і, найважливіше, посилання на архіви та інші використані джерела. Ці книги допоможуть зрозуміти історичні обставини, які реально існували у певному історичному просторі, саме там, де жили представники того чи іншого роду.

Сучасні інтернет-технології також значно розширюють коло джерел, роблять доступними фонди не тільки бібліотек, а й архівів, при чому, як вітчизняних, так і закордонних.

Величезний за обсягом матеріал, який у змозі задовільнити будь-які запити користувача, пропонує сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського у Києві. Добре представлений науково-довідковий апарат у вигляді електронного каталогу з численними посиланнями та переліком утворенних баз данних. Сайт також має посилання і на внутрішні структури бібліотеки, наприклад: Інститут рукопису, Інститут архівознавства, Інститут біографічних досліджень, Центр комп’ютерних технологій та інші, хоча, на жаль, ці сторінки мають лише описувальний характер.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconБібліотеки Дніпропетровщини
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Первоучителів слов’янських
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconДніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека дніпропетровщина у полум’ї війни
Упоряд. І. Голуб, Л. Задворна, К. Костіна.– Дніпропетровськ: доунб, Дніпропетровськ, 2005.– 651 с
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconДніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Первоучителів слов’янських Кирила І Мефодія
Олесь Гончар – син Придніпров’я: До 95-річчя від дня народження: Біобібліограф покажчик / Упорядн.: Т. Бреславець, І. Голуб.– Дніпропетровськ:...
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconДніпропетровська Обласна Універсальна Наукова Бібліотека Відділ наукової організації І методики бібліотечної роботи
Бібліотеки Дніпропетровщини: літопис подій 2016: Інформаційний бюлетень. — Вип. 12/ Упоряд., І. Луньова, І. Білоус — Дніпро: доунб,...
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconДніпропетровська Обласна Універсальна Наукова Б
Зведений каталог періодичних видань, передпла-чених головними бібліотеками м. Дніпропетровська на 2014 рік [Текст] / Укладач: С....
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconДніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека Відділ краєзнавчої літератури та бібліографії Серія «дослідники рідного краю»
Літописець міста на трьох пагорбах Михайло Шатров (1908–1985). (До 100-річчя від дня народження): Біобібліограф покажчик / Упорядн.:...
Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека iconВолян Наталія Петрівна, головний бібліотекар відділу маркетингу та наукової роботи Комунального закладу «Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека»
Волян Наталія Петрівна, головний бібліотекар відділу маркетингу та наукової роботи Комунального закладу «Рівненська обласна універсальна...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка