До найвищих вершин



Скачати 243,86 Kb.
Дата конвертації06.05.2017
Розмір243,86 Kb.


Анатолій Загнітко,

доктор філологічних наук,

професор, завідувач кафедри української

мови та прикладної лінгвістики

Донецького національного університету

ДО НАЙВИЩИХ ВЕРШИН

Шумить і переливається золотиста нива, а на ній вітер ніжно похитує повне колосся з добірним зерном пшениці, жита, ячменю… Тихо шепоче колосок до колосочка, передаючи свої почуття, виболені і вистраждані. І раптом хтось бере в долоню ці колоски, пестить їх, мрійливо дивиться на край обрію, де мрійливо видніється рідне село Колосова… Це маленький Івасик, а в майбутньому видатний вчений, повертається зі школи, адже шлях до Рудківської школи, у якій він навчається після закінчення початкової в рідній Колосовій, немалий – цілих п’ять кілометрів в один бік. Його цікавить: чому так назвали його рідне село – Колосова, перша згадка про яке датована 1545 роком? Можливо, назване так тому, що після викорчовування лісу тут заколосилось, заврожаїлось – і досі тривожить душу кожного колосівця голос поля, передзвін зерна в колосках. Не забуває стежки до свого села Іван Романович Вихованець, який народився тут у знаменний день – День Івана Богослова 9 жовтня 1935 року (і в селі є церква Івана Богослова, збудована в 1990 р.) і через усе своє життя проніс любов до рідного села, передзвону стиглих колосків у полі, над якими часто зупинявся, прямуючи до школи. Звідти його любов до достиглого і спілого, такого зерна, що переливається своїми усіма багатими барвами. Так він чинить і у своїх дослідженнях, у своїй редакторській практиці, у керівництві аспірантами і консультуванні докторантами.

Іван Вихованець належить до тих учених, хто уміє не тільки помітити проблему, сформулювати її, але “розібрати увесь механізм” мовного явища, а потім часточка до часточки, “гвинтик до гвинтика” змонтувати і то таким чином, щоб побачити зсередини усі його дії, а новий механізм вразив своєю довершеністю. Це легко помітити уже в першій монографії ученого “Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові” (К.: Наукова думка, 1971. – 120 с.), що започаткувала послідовні студіювання видатного лінгвіста з проблем граматичного аналізу. Уміння не приховувати процедуру аналізу, процес наукового осмислення пізнаного, доступно прокоментувати досягнуте – це під силу тільки справжньому Майстрові, яким і є Іван Вихованець. Усім, хто працює з ним, надзвичайно пощастило, адже спілкування з ним – завжди творчий процес: учений наче розмірковує вголос, запрошуючи до розмови. Згадуючи пророчі слова Антоніо Небріха щодо особливостей вжитку іспанської мови – “пишіть точно так, як я нею говорю”, висловлені в XIV столітті, і перефразовані Вуком Караджичем у ХІХ столітті щодо сербської мови – “пишіть так, як ви говорите”, можна подати визначальний принцип наукових пошуків ученого – “пишіть так, як бачите та осмислюєте мовне явище”.

Івана Вихованця я знаю з 1981 року, коли вперше переступив поріг Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України, і за дорученням академіка Віталія Русанівського (тоді директора Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України) Йосип Андерш (тоді вчений секретар Інституту мовознавства імені Олександра Потебні НАН України) познайомив нас. Зустріч була миттєвою, але й досі пам’ятний її перебіг. Іван Вихованець відразу запитав, що мене цікавить. Почувши моє бажання займатись питанням детермінологізації – вживання терміна в художньому тексті (з цієї теми писав свого часу дипломну роботу), відразу відповів, що це не складає сферу його наукових зацікавлень. Після моїх слів, що мені до душі і проблеми граматики, учений відразу порадив почитати якомога більше академічних видань і подумати над категорією граматичного роду іменників. З тих пір наше знайомство триває і досі, за що я вдячний тій миті і людям, які нас познайомили, а ще… за те, що учений підтримав мої несміливі наукові пошуки.

Усією своєю постаттю, своїм поглядом Іван Романович випромінює якесь внутрішнє наукове зацікавлення, прагнення проникнути в глибину мовного явища, наче заохочуючи цим і свого співрозмовника до творчого пошуку. У розмові з ним не можна просто слухати, тому що він активно захоплює своїми міркуваннями. Цей науковий порив, рішучість і послідовність у відстоюванні принципів учений завжди береже як найдорожче і найцінніше, як святість душі. Це легко відчути уже з перших слів у спілкуванні з ним. З ученим завжди легко розмовляти на будь-яку наукову проблему, висловлювати свої сумніви, бо не відчуєш ані поспіху, ані насміху, ані якоїсь зверхності, а навпаки – відкритість душі, і тоді – витворюється атмосфера відкритості і щирості. Учений уміє слухати, полюбляє дискутувати, не боїться свої ідеї озвучувати і підкріплювати відповідними фактами, допомагає у формулюванні наукової гіпотези.

Захоплює і вражає талант науковця осмислювати проблему, її глибину і проектувати шлях її розгляду, інколи в такому вимірі, що відразу просто важко збагнути, як йому це вдається так швидко все побачити. Виникає відчуття, наче він постійно тільки над цим думає, обмірковує і чекає такого питання, аби відразу його прокоментувати. А ще… Його талант бачити вагомість ідей інших учених. Високі слова його оцінки можна неодноразово почути про титанічну наукову працю Олександра Мельничука, Євгена Тимченка, Люсьєна Теньєра, Леоніда Булаховського, Отто Єсперсена, Чарльза Філлмора, Віри Бєлошапкової та багатьох-багатьох інших.

Ще маленьким Іван Вихованець прагнув пізнати глибінь слова, відчути в ньому шепіт колоска і ніжну тривогу чорнобривців, їхні осінні хвилювання (адже він народився в час цвітіння цих символів осені і запаху городини), підпорядкувавши втіленню цієї мрії все життя. Йому це вдалося – сьогодні він видатний учений, який не тільки підкорив наукові вершини, але й створив власні граматичні широти і меридіани, що постають для інших тими науковими шляхами, за якими вони ведуть власний пошук, а відшук відповідних координат є прямим шляхом до розв’язання проблеми. Сьогодні учений досяг тих граматичних вершин, їхніх найвищих вимірів і – як не дивно – постійно у творчому пошукові, у творчому пориві, у шліфуванні власних ідей і намірів. Одна з провідних його настанов, яку я вперше почув від нього на ІІІ Міжнародному конґресі україністів (м. Харків), – створення категорійної граматики.

Іван Романович Вихованець належить до тих учених, яких у науку привело власне серце, поклик власної душі. Саме такі науковці досягають знаково етапних результатів, бо їхнім дослідженням притаманні неординарність тлумачення наукових фактів, для них властиве заглиблення у відомі істини та їхній аналіз уже на якісно новому рівні, у контексті нових бачень та узагальнень. Ученому притаманний вивірений педагогічний такт і вміння сформувати в початківця прагнення до пошуку істини, виваженого аналізу лінгвістичних фактів, з’ясування їхніх особливостей у всій категорійній структурі мови. Так, врахування семантико-граматичного аспекту мовних форм дало можливість Іванові Романовичу Вихованцеві по-новому підійти до розгляду системи відмінків і системи частин мови, статусу синтаксичних одиниць у граматичній будові мови, простежити загальні особливості граматичного ладу української мови, сформувати концепцію категорійної граматики. Такий підхід передався й учням І.Р. Вихованця, що засвідчує становлення в українському мовознавстві його лінгвістичної школи, з якою пов’язане розрізнення первинних і вторинних словосполучень, встановлення диференційних ознак усіх відмінків, визначення типологічних закономірностей синтаксичних зв’язків, семантико-синтаксичних відношень на рівні словосполучення та речення, з’ясування функційних виявів морфологічних форм, семантико-синтаксичної структури речення, типології предикатів, становлення концепції функційної і категорійної граматик. Усі ці питання розглядаються самим лінгвістом та його послідовниками, що уже знайшло вияв у низці підручників та посібників для вищої школи, численних монографіях, наукових статтях та виступах на міжнародних та інших науково-теоретичних конґресах, симпозіумах, конференціях.

З ім’ям І.Р. Вихованця в україністиці пов’язано становлення концепції категорійної граматики і нового підходу до аналізу мовних явищ – функційно-семантичного. Увібравши в себе найкращі набутки вітчизняного і світового мовознавства, І.Р. Вихованець запропонував власне бачення і суто авторське тлумачення цілої низки лінгвістичних явищ, що загалом склало серію досліджень з проблем граматичного ладу української мови. Саме за оригінальний розгляд мовних явищ і цілісність концепції граматичного ладу української мови Іван Романович Вихованець був удостоєний у 1989 р. академічної премії ім. Івана Франка, а в 2004 р. – академічної премії ім. О.О. Потебні (разом з К.Г. Городенською за концепцію сучасної української морфології [Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови. – К.: Університетське вид-во «Пульсари», 2004. – 398 с.]).

Його перу належать науково-теоретичні монографії з проблем морфологічної системи української мови (див.: [Вихованець І.Р. Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові. – К.: Наукова думка, 1971. – 120 с.; Вихованець І.Р. Прийменникова система української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 286 с.; Вихованець І.Р. Система відмінків української мови. – К.: Наукова думка, 1987. – 232 с.; Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка. – 1988. – 256 с.]), особливостей її синтаксису [Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. – К.: Наукова думка, 1983. – 219 с.], науково-популярні праці, звернені до працівників слова, вчителів [Вихованець І.Р. У світі граматики. – К.: Рад. шк., 1987. – 192 с.; Вихованець І.Р. Таїна слова. – К.: Рад. шк., 1990. – 284 с.], науково-навчальні, адресовані безпосередньо студентам, педагогам-словесникам [Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. шк., 1982. – 208 с.] і це попри широкий спектр науково-теоретичних статей з актуальних проблем граматичного ладу української та інших слов’янських мов. Він створив перший підручник із синтаксису для університетів [Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.].

Крім того, І.Р. Вихованець брав участь в укладанні одинадцятитомного тлумачного “Словника української мови”, що побачив світ у 1970-1980 рр., словника-довідника “Українська літературна вимова і наголос” (1983 р.), у створенні п’яти- / шеститомної академічної праці “Сучасна українська літературна мова”, видрукованої у 1969-1973 рр.

Народився І.Р. Вихованець 9 жовтня 1935 року в селі Колосова Кременецького району Тернопільської області (батько – Роман Трохимович (1900-1985 рр.); мати – Єфросинія Іванівна (1911-2004 рр.)). Рано потягнувся до слова, прагнув відчути повноцінну його мелодику і щонайглибшу тайну (мабуть, тому й одну з книг так назвав). Уже у п’ять літ вільно читав і писав. Та війна і рання селянська праця під час перебування батька на фронті не дала можливості вчитися. І тільки після повернення тата з війни І.Р. Вихованця зарахували відразу до третього класу, тому що навчальні програми попередніх класів він засвоїв самостійно. Спочатку навчався у Колосівській початковій школі (до червня 1947 р.), а потім став учнем Рудківської семирічної школи (з вересня 1947 р. до червня 1950 р.). Незабутнє враження у цій школі на майбутнього лінгвіста справила учителька української мови Дарія Андріївна Галаган (після одруження її прізвище Парфенюк; сьогодні – заслужена учителька України), яка так вияскравлювала “болі” слова, що “випромінювалася їхня душа”. Чи не звідти і залюбленість Івана Романовича у слово, прагнення дошукатися до його щонайпотаємніших звучань і відшукати “крутизни долі” слова, бо, за його ж словами, “Життя слова не є прямолінійним. Інколи важко передбачити, куди ведуть його дороги” (з книги “Таїна слова”).

Уже зі школи бриніла в душі Івана Романовича ніжна мелодика неповторної чарівності мови, що й привело його до Кременецького педагогічного училища (вересень 1950 р. – липень 1954 р.), а згодом – до Кременецького педагогічного інституту на філологічний факультет (вересень 1954 р. – серпень 1956 р.), Львівського державного університету ім. Франка (вересень 1956 р. – червень 1959 р.) (тепер – Львівський національний університет імені Івана Франка). І.Р. Вихованець повністю утверджується у своєму виборі і просто не уявляє себе поза роботою зі словом.

Після закінчення університету Іван Романович працює учителем української мови і літератури Шумської середньої школи робітничої молоді на Тернопільщині (м. Шумськ), а потім стає учителем Жолобківської середньої школи (лютий 1960 р. – серпень 1962 р.) Шумського району, що на Тернопільщині, а з вересня 1962 р. до жовтня 1964 р. – учитель української і німецької мов Локнянської восьмирічної школи Кролевецького району Сумської області (с. Локня). Постійно поглиблює свої теоретичні знання й активно працює в галузі вивчення слов’янських, германських мов, оволодіває білоруською, польською і чеською мовами.

1 листопада 1954 р. стала реальністю давня мрія Івана Романовича – він стає аспірантом Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України. З тих пір його доля (з невеликою перервою) повністю пов’язана з цим науковим закладом. У 1967 році Іван Романович успішно закінчує аспірантуру і захищає кандидатську дисертацію з проблеми “Синтаксис знахідного відмінка в сучасній українській літературній мові” (1968 р.), стає молодшим науковим співробітником інституту і перебуває на цій посаді до травня 1974 року, а в червні 1974 року – уже старший науковий співробітник й активно працює над проблемами теоретичної граматики української мови, заглиблюється в зіставлення слов’янських мов, вияв типології мовних одиниць, категорій, опрацьовує теорію семантико-синтаксичної структури словосполучення і речення.

Активно починає перекладати українською з інших слов’янських мов. У 1974 році виходять “Білоруські народні казки” (видавництвo “Веселка”), десять з яких переклав Іван Вихованець (до речі, у 1983 році здійснено їхнє словацьке видання, у 1987 році було друге видання цих казок, де оригінальність перекладів збережено (див.: Carovna pistala: Biloruske ludove rozprawky. – Kosice, 1983. – 110 s.)). Водночас учений перекладає низку поезій Якуба Коласа українською мовою, що увійшли до книжки “Думка в дорозі” (серія “Шкільна бібліотека”).



У 1983 році Іван Романович захищає докторську дисертацію “Функціональна типологія прийменників і відмінків (на матеріалі сучасної української літературної мови)”, високо оцінену в наукових колах і визнану такою, що започаткувала новий семантико-синтаксичний напрям, у руслі якого з’являються нові праці вченого: “Система відмінків української мови” (1987 р.), “Частини мови в семантико-граматичному аспекті” (1988 р.). У дослідженнях викінченою постає система відмінків з простеженням їхніх первинних і вторинних функцій та з окресленням їхньої внутрішньореченнєвої позиційної закріпленості. Вперше лінгвіст встановлює ядро, напівпериферію та периферію відмінкової і частиномовної систем, що постають аргументованими внаслідок опертя не тільки на власне-морфологічний, але й на синтаксичний, словотвірний і семантичний мовні яруси. Сьогодні студіювання цієї ідеї у вищій школі набуло особливої актуальності, тому що мову розглядають все більшою мірою як самоорганізовану систему з чітко простежуваними чинниками внутрішнього впорядкування і стійкості з наявними шляхами еволюції й динаміки.

Ядром відмінкової системи є називний і знахідний, що спеціалізовані на вираженні субстанційності, напівпериферійним виступає давальний як носій функції адресатності. До периферії належать орудний, кличний і родовий відмінки. Так, кличному відмінку властиві три основні семантико-синтаксичні різновиди, а найвиразніше “виявляються його особливості в реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу” [Вихованець І.Р. Система відмінків української мови. – К.: Наукова думка, 1987. – С. 140], де він поєднується предикативним зв’язком із присудком і “як представник вихідного згорнутого речення виражає адресатну семантику й у результаті взаємодії з найбільш відповідним його семантиці дієслівним присудком наказового способу утворює синкретичний компонент у функції адресата – потенційного суб’єкта дії” [Там само. – С. 140-141]. Другий різновид кличного являє собою функція акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого суб’єкта, а третій різновид – кличний ідентифікаційний полісемантичний, що “дублює відповідну семантико-синтаксичну природу граматично пов’язаного з ним займенникового іменника другої особи” [Там само. – С. 142]. Учений стверджує, що кличний відмінок “...варто визнати першим за рангом реченнєвотвірним відмінком, оскільки він майже в усіх випадках виступає конденсатом суб’єктно-предикативно-адресатної структури” [Там само. – С. 142]. Такий підхід сьогодні активно використовуваний у гімназіях, ліцеях, колегіумах, коли розглядають головні і другорядні члени речення з урахуванням особливостей співвідношення / неспіввідношення їхнього формального і функційного виявів, а також у практиці сучасних шкільних факультативів (див., наприклад: Омельчук С. Комунікативно-функціональний синтаксис української мови. Програма факультативного курсу для 8–9-х класів ЗНЗ // Програми спецкурсів та факультативів з української мови. – К.: Вид. дім «Шкіл. світ» : Вид. Л. Галіцина, 2006. – С. 14-36). Функційний підхід до вивчення реченнєвої будови в шкільній практиці знаходить свою логічну мотивацію через використання обґрунтованої Іваном Вихованцем системи частин мови, де ядро складають іменник і дієслово, а периферію – прислівник і прикметник [Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 256 с.]. Викінчено з’ясовує Іван Романович специфіку двоїстого характеру дієприкметника, простежує статус інфінітива у структурі аналітичних дієслів, простежує синтаксичний і морфологічний характер ад’єктивності дієприкметника, визначає загальні напрями синтаксичного, морфологічного і семантичного переходу дієслова, іменника і прислівника у прикметник і водночас закономірності такого переходу іменника, дієслова, прикметника у прислівник [Там само. – С. 169-173 і 197-202]. З використанням частиномовної теорії ученого досить прозорим постає аналіз у шкільній практиці синтаксичної позиції інфінітива, пор.: Зрозуміти людину – значить подивитися на світ її очима (В. Черняк) (інфінітив зрозуміти у позиції підмета); Навчати інших – завжди удосконалювати себе (В. Сухомлинський) (інфінітиви в позиції підмета і присудка); Хлопець запросив дівчину танцювати (О. Гончар) (інфінітив у позиції додатка); Олеся приїхала до міста подивитися нову театральну виставу (Україна молода. – 2010. – 12 лютого) (інфінітив у позиції обставини мети); Марія справді мала мрію доглядати свою землю (М. Дзюба) (інфінітив у позиції означення).

Для лінгвіста визначальними є категорії субстанційності і предикатності у внутрішньореченнєвій структурі. Це дозволяє послідовно диференціювати субстанційні синтаксеми суб’єкта, об’єкта, адресата, інструмента, локатива з відповідним їхнім відмінковим закріпленням і синтаксичними позиціями і предикатні синтаксеми дії, стану, процесу, якості, кількості, локативності. Учений запропонував власну концепцію семантико-синтаксичної структури речення, основу якої складають валентні потенціали предикатів, оскільки у побудові “простого речення головну роль відіграють дві частини мови – дієслово та іменник. Ці частини мови слід вважати центральними, тому що вони формують переважну кількість речень” [Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – С. 124]. Останнє уможливило кваліфікацію семантично елементарного простого речення як такого, що складається тільки з одного предиката й зумовлених його семантико-синтаксичною валентністю іменникових синтаксем. Такі речення позначають одну ситуацію [Там само. – С. 125]. Відповідно до типів валентності предикатів – від одно- до шестивалентних – автор диференціює шість класів семантично елементарних речень [Там само. – С. 127-129]. Семантично ж неелементарним простим реченням постає таке, у якому названо дві або більше ситуації. У сучасній вишівській практиці цей підхід постає основним у розгляді семантико-синтаксичної структури і встановленні особливостей вираження пропозиції – елементарного змісту речення.

Активне опрацювання проблем функційної граматики має підґрунтям глибинне диференціювання завдань функційної морфології і функційного синтаксису (див.: [Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 222 с.]), що зроблено ученим на найвищому теоретичному і прикладному рівнях. Лінгвіст не тільки з’ясовує теоретичні основи функційного синтаксису, але й простежує систему мінімальних формально-синтаксичних одиниць, диференціюючи головні (нульові і ненульові), другорядні прислівні / детермінантні / опосередковані члени речення і дуплексиви. У характеристиці предикатних і субстанційних синтаксем учений розвиває власні погляди, започатковані в низці попередніх праць. Аналіз вторинних предикатних синтаксем ґрунтується на розмежуванні темпоральних, причинових, цільових, допустових, умовних синтаксем, синтаксем відповідності / невідповідності і встановлює закономірності нейтралізації предикатів в атрибутивній позиції. Сучасному ж викладачеві допомагає кваліфіковано розглянути статус компонента в реченнєвій структурі з урахуванням семантичного наповнення відповідної синтаксичної позиції, пор.: Люди стояли на майдані стривожені (М. Дзюба) і Ліс стояв зажурений (В. Підмогильний) – у першому реченні в семантико-синтаксичній структурі наявний предикат стояли і дуплексив стривожені, на формально-граматичному рівні – складний присудок; у другому реченні в семантико-синтаксичній структурі міститься предикат стояв зажурений, на формально-граматичному рівні – складений іменний присудок; це мотивовано семантикою підмета – у першому реченні люди – іменник – назва істоти (реалізує дві дії); у другому реченні ліс – іменник – назва неістоти (реалізує одну дію, а дієслово стояв втрачає свою повнозначність і виступає допоміжним). Семантичні процеси ускладнення синтаксем простежувано шляхом розгляду особливостей заповнення внутрішньореченнєвих синтаксичних позицій неспеціалізованими формами. Так, автор встановлює закономірності вияву предикатних синтаксем у субстанційних позиціях, визначає специфіку поєднання суб’єктних й об’єктних синтаксем та окреслює функційні зміщення інструментальної синтаксеми, семантичні варіації локативної синтаксеми. Ґрунтовним постає аналіз співвідношення прихованих предикатів і семантичного ускладнення субстанційних синтаксем, з одного боку, і корелятивності / некорелятивності субстанційних синтаксем і супровідних предикатів, з іншого.

З’ясування специфіки семантично елементарного і семантично неелементарного, формально елементарного і формально неелементарного простого і складного речення та визначення ієрархії синтаксичних одиниць дозволило ученому виявити особливості реалізації формальної, семантико-синтаксичної і комунікативної парадигм речення з окресленням у їхніх межах місця варіацій, модифікацій і трансформацій. Теорія трансформації постає викінченою внаслідок того, що лінгвіст її послідовно розглянув у частиномовній системі, простеживши закономірності семантичного, синтаксичного і морфологічного внутрішньочастиномовного і міжчастиномовного її вияву. Його теорія міжчастиномовної трансформації та закономірності вияву трансформації в синтаксисі стали основою численних спецкурсів з цих питань у Волинському національному університеті імені Лесі Українки, Донецькому національному університеті, Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського, Рівненському державному гуманітарному університеті та ін.

У руслі сформульованої ним проблематики розпочинали працювати і нині студіюють його учні – аспіранти і докторанти, інші послідовники: Катерина Городенська, Ніна Іваницька, Каленик Шульжук, Анатолій Загнітко, Микола Мірченко, Василь Ожоган, Мар’ян Скаб, Тетяна Масицька, Галина Рогачова, Наталя Костусяк, Раїса Христіанінова, Олександр Межов та ін., які досліджують окремі аспекти теоретичних питань граматичного ладу української мови, структури категорійних одиниць і под. Чи не в цьому виявився справжній хист наукового керівника, що його учні розвивають започатковану ученим граматичну концепцію, упроваджують його ідеї у практику сучасної вищої і середньої школи.

З червня 1986 р. до вересня цього ж року І.Р. Вихованець стає провідним науковим співробітником Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, а з жовтня 1986 р. – завідувачем сектору теорії української мови. Визначає основні засадничі принципи створення національної функційної граматики і розпочинає роботу над одними із її розділів – синтаксисом.

Відчуває потребу в апробації досягнутого у вишівській практиці і тому стає завідувачем кафедри української мови Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки (тепер Волинський національний університет імені Лесі Українки) – листопад 1987 р. – вересень 1991 р. У цей період Іван Романович опрацьовує принципи створення підручника із синтаксису для університетів, визначає напрями науково-популярної роботи і пропонує нові спецкурси для студентської молоді. Читані ним спецкурси з проблем формально-граматичної, семантико-синтаксичної, власне-семантичної і комунікативної структури речення, співвідношення первинних і вторинних словосполучень (згодом Іван Романович значно перегляне цей погляд і стверджуватиме відсутність словосполучень у структурі простого семантично елементарного речення), парадигми речення в Луцькому державному педагогічному інституті, Івано-Франківському державному педагогічному інституті (нині Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника), Донецькому державному університеті (нині Донецький національний університет) викликають значний науковий резонанс, активізують творчу молодь і сприяють розширенню наукових досліджень з проблем граматики, сприяють створенню постійного Всеукраїнського граматичного семінару в Донецькому національному університеті (на його основі проведено п’ять міжнародних граматичних читань).

Все ширшої ваги Іван Романович надає працям для учителів-словесників, планує створити цілу серію науково-популярних видань з проблем граматики, лексикографії, лексикології, стилістики, сучасного вжитку національних мов і под. (див.: [Вихованець І.Р. У світі граматики. – К.: Рад. шк., 1987. – 192 с.; Вихованець І.Р. Таїна слова. – К.: Рад. шк., 1990. – 284 с.] та ін.). Ідея про створення серії таких книг і сьогодні є предметом уваги ученого. Активно працює Іван Романович як наставник, як член низки спеціалізованих вчених рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій в Інституті мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України і Київському державному педагогічному інституті (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова), як опонент низки кандидатських і докторських дисертацій.

У своєму науково-популярному виданні “У світі граматики” (К., 1987) Іван Романович наголошує на співвідношенні усталених граматичних форм і закономірностях поповнення лексичного складу мови, простежує особливості сполучуваності слів, мотивує тенденції відхилення від усталених норм. Услід за тезою вченого, що “Покликання письменника – берегти і шліфувати слово” [У світі граматики. – К.: Радянська школа, 1987. – С. 162], можна тільки сказати, що це покликання кожного лінгвіста, адже “Творча діяльність мовознавця вимагає від нього широкого бачення мовних явищ і культури в цілому, вимагає дару вловлювати ледве помітні зародки нового в мові, вміння дати суспільству цінні поради щодо мовних норм”, і тому: “Індивідуальні смаки повинні переборюватися в ім’я вироблення бездоганних загальнонародних норм естетики мови”, тому що на “цих принципах ґрунтувалася і ґрунтується справжня культура мови” [Там само. – С. 163]. А в “Таїні слова” (К., 1990), що складається з двадцяти шести різноманітних розповідей, учений у популярній формі розповідає про важливість словників для кожної мови, наголошує на необхідності знання багатств «цих пишних ярів” (за М. Рильським) і констатує, що народження нових слів мотивує необхідність створення нових тлумачних словників [Таїна слова. – К.: Радянська школа, 1990. – С. 15]. Не слід забувати кожному, що головним творцем слова, “його будівничим є народ”, але уміння точно висловити свою думку народжується не за один день, тому сприймаючи красу природи, незмірного світу, “...дитина має вдосконалювати могутній інструмент пізнання – мову” [Там само. – С. 270]. Автору вдалося в оригінальній і доступній формі розповісти про розділи мовознавства і висвітлити історію появи окремих слів у нашій мові, простежити особливості функціонування тих чи інших суфіксів та ін.

Зростання числа наукових проблем, прагнення їхнього теоретичного узагальнення і створення національної функційної граматики спонукають Івана Романовича повернутися до Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, у якому з вересня 1991 р. до квітня 1991 р. він працює провідним науковим співробітником, а з часу створення Інституту української мови НАН України очолює відділ граматики (згодом відділ історії та граматики української мови з 1998 р.; потім відділ граматики і фонетики з 2005 р.), а з 2007 р. стає головним науковим співробітником цього ж Інституту.

У листопаді 1992 р. Івана Романовича обирають членом-кореспондентом НАН України як ученого, що обґрунтував і викінчено структурував цілісну концепцію граматичного ладу української мови. У цьому ж році виходить друком дослідження з проблем функційного синтаксису (Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 224 с.), концептуалізовано остаточний варіант першого в Україні університетського підручника з синтаксису (Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 348 с.), завершено проспект національної граматики, часто з’являються статті з проблем широкого вивчення функційної значущості певних утворень, опубліковано праці з дискусійних проблем сучасного мовознавства.

Керовані Іваном Романовичем кандидатські і докторські дисертації спрямовані в граматичну проблематику (Т. Масицька, О. Гадзюк (Кузьмич), І. Мельник (Пасічник), Н. Костусяк, О. Межов, А. Джура, Н. Шульжук), і в центрі їхніх завдань перебуває визначення національної специфіки граматичних конструкцій на загальнослов’янському і загальноєвропейському мовному тлі. За вагомий внесок у розбудову лінгвістичної науки і підготовку наукових кадрів для вищої школи його обрано у 2002 році Почесним професором Волинського державного університету ім. Лесі Українки.

Іван Романович активно і плідно працює в галузі синтаксису, морфології, словотвору, все більшої ваги набувають його студії в напрямі створення теоретичної фундаментальної граматики української мови, що стане етапним явищем у розвитку української лінгвістики. Вихід “Теоретичної морфології української мови” (у співавторстві з К. Городенською) можна вважати її початком. У 2004 році автори цієї праці стали лауреатами Премії ім. О.О. Потебні НАН України.

З часу заснування часопису “Українська мова” і до сьогодні учений є заступником головного редактора, він опублікував у часописі серію статей з актуальних проблем українського правопису, частиномовної ієрархії, особливостей співвідношення / неспіввідношення частин мови і членів речення, закономірностей вияву семантично елементарних і семантично неелементарних, формально елементарних і формально неелементарних простих і складних речень в українській мові, граматичної термінології, окреслив засадничі постулати нової академічної граматики [Навколо проблем предикативності, предикації і предикатності // Українська мова. – 2002. – № 1. – С. 25-31; Аналітизм у граматичній структурі сучасної української мови // Українська мова. – 2002. – № 2. – С. 3-9; Динамічні процеси в українському іменниковому відмінюванні // Українська мова. – 2003. – № 3-4. – С. 33-38; Лексико-граматичне опрацювання прийменників української мови // Українська мова. – 2002. – № 4. – С. 90-97; Ненаукові пристрасті навколо українського правопису // Українська мова. – 2004. – № 2. – С. 3-25; Концепція “Граматичного словника української мови (прийменник)” // Українська мова. – 2004. – № 3. – С. 30-36; Студії про члени речення // Українська мова. – 2005. – № 2. – С. 22-28; Концепція нової академічної “Граматики сучасної української літературної мови” у 3-х томах // Українська мова. – 2006. – № 3. – С. 41-47].

Іван Романович започаткував у часописі “Українська мова” надзвичайно цікаву та важливу рубрику “Мовна мозаїка”, у межах якої аналізує й висвітлює актуальні питання культури мови, закономірності кодифікації тих чи інших граматичних форм, окреслює шляхи конкурентності форм, простежує випадки неправильного наголошення слів і т. ін. (опублікував понад 100 мозаїк). Не менш знаковою постає співпраця вченого з часописом “Українська мова й література в середніх школах, гімназіях та колегіумах”, де він започаткував рубрику “Мовознавчі етюди” (уже опублікував 36 етюдів), а також уміщено програмове інтерв’ю “Бережімо рідну мову – найдорожчий скарб! Бережімо Україну” (Українська мова й література в середніх школах, гімназіях та колегіумах. – 2009. – № 4. – С. 4-14) з викладом засадничих принципів та аналізом фактологічної бази академічної граматики, характеристикою статусу української мови в Українській Державі, аналізом принципів сучасного українського правопису, а завершує інтерв’ю вчений власною поезією “Мово материнська”: Я маю… Я повинен… Я мушу… / Щодня мовою вмивати душу… / Я маю-повинен-мушу… Своїм змістом вона розкриває його відданість рідній землі, отчому краю, виявляє творче кредо.

Тривалий час Іван Романович Вихованець був членом Правописної комісії, плідно працював над питаннями української пунктуації та загальною структурою українського правопису як член Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України (1994-2002 рр.) (див.: [Український правопис (проєкт). – К.: Інститут української мови НАН України, 1999]), брав участь у численних дискусіях з актуальних правописних норм.

Учений був членом редакційної колегії енциклопедії “Українська мова” (К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2000. – 752 с.) та її наступних доопрацювань (Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 2-е, виправл. і доп. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.; Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 3-тє, зі змінами і доповненнями. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – 856 с.). До першого видання енциклопедії лінгвіст написав понад сто статей з проблем теорії мови, граматичних категорій, мовних одиниць, морфологічних і синтаксичних форм, які в другому і третьому виданнях було суттєво розширено і поглиблено, водночас з’явилися і нові статті. Цікавими постають студії вченого з висвітлення внеску окремих лінгвістів у розбудову українського мовознавства.

Іван Вихованець був активним учасником усіх семи міжнародних конґресів Міжнародної асоціації україністів, керуючи на них програмними секціями з актуальних питань граматики української мови, її правопису та ін. Учений уперше обґрунтував концепцію категорійної граматики (ІІІ міжнародний конґрес Міжнародної асоціації україністів (м. Харків)), яку згодом суттєво поглибив у наступних своїх виступах і науково-теоретичних статтях.

Монографії і науково-теоретичні, науково-прикладні статті, науково-популярні видання лінгвіста належать до таких, на які досить часто покликаються, вони стають теоретичним підґрунтям для подальших студій інших мовознавців. Індекс цитувань наукових праць дослідника в Україні та за її межами є досить високим, що легко підтвердити. Для цього варто переглянути будь-яку монографію або підручник з граматики української або іншої слов’янської мови.

Учений щедро ділиться своїми набутками з аспірантами і докторантами. Його учні нині працюють в Інституті української мови НАН України, Донецькому, Волинському імені Лесі Українки, Чернівецькому імені Юрія Федьковича національних університетах, Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, Вінницькому національному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського, Рівненському державному гуманітарному університеті, Бердянському державному педагогічному університеті та ін.

Іван Романович Вихованець також плідно працює у складі багатьох спеціальних комісій. Він є членом Граматичної комісії при Міжнародному комітеті славістів, членом Наукової ради “Українська мова” Інституту української мови НАН України, членом експертної групи з української мови Науково-методичної ради Міністерства освіти і науки України, членом спеціалізованої вченої ради для захисту докторських дисертацій в Інституті української мови НАН України. Його включено до складу редколегій низки високоавторитетних спеціальних періодичних мовознавчих видань, наукових вісників провідних університетів України. Іван Романович намагається зробити все можливе для розвитку лінгвістичної думки, для підготовки фахівців вищої і найвищої кваліфікації для Національної академії наук України і вищих навчальних закладів, для підняття престижу вітчизняної науки. Йому належить вісім одноосібних монографій, дев’ятнадцять написано ним у співавторстві, два словники, а загальний список друкованих праць нараховує більше 650 позицій, це без врахування тих позицій, що пов’язані з рецензуванням наукових праць, активною участю вченого у складі редколегій часописів, наукових вісників і наукових записок, щорічників та різноманітних разових фахових видань. Він і сьогодні працює плідно над поглибленням власної граматичної, лексикографічної і правописної концепцій. У післямові до “Таїни слова” (К., 1990) учений пише: “Кожне слово рідної мови має неповторну біографію. Воно може наповнюватися як ніжністю серця народу-мовотворця, так і громозвукою ненавистю, гнівом до ворогів. Любов до Батьківщини виявляється в любові до рідного слова. Словом рідним треба дорожити, як честю матері, як совістю, як найвищими проявами народної моралі”, і це повністю стосується самого вченого, який усе своє життя, працюючи на ниві рідного слова, теоретичного і науково-прикладного, дотримується цього, тому що: “Тільки той, хто виплекав у душі красу рідного слова, зможе проникнутись уявленнями народу про навколишній світ, його думами і почуттями, любов’ю і ніжністю, ненавистю і презирством”. Іван Романович дбає про культуру рідного слова, прагне умотивувати необхідність дотримання єдиних норм і простежує їхню динаміку у своїх численних публікаціях, це тому, що “із мелодією рідного слова” влилася “в серце напруга мислі й почуття, яку заніс народ у слово, вигранюючи його протягом сторіч” [Таїна слова. – К.: Радянська школа, 1990. – С. 277]. Ця залюбленість у рідне слово залишається для нього визначальною.

Погляди вченого знайшли широкий вияв і в шкільній практиці – він науковий редактор шкільних підручників з української мови “Рідна мова” (автори Олександра Глазова і Юрій Кузнецов) для п’ятого, шостого, сьомого, восьмого, дев’ятого і десятого класів. Його концептуальне розмежування типів допоміжних слів-зв’язок у присудку, кваліфікаційні ознаки членів речення, розуміння формальної і семантичної елементарності / неелементарності простого і складного речення стали хрестоматійними.



Його творчим кредо є прагнення проникнути в слово, його граматичну мелодику, встановити особливості функційної значущості морфологічної або синтаксичної форми, подати її викінчений аналіз і з’ясувати статус у загальномовній ієрархії. Як самому Іванові Романовичу властиве прискіпливе вивчення кожного мовного факту, так це він передає своїм учням. Самобутність та оригінальність, довершеність і цілісність створеного ним, обґрунтованість і фундаментальність постають основою розбудови і розвою сучасної лінгвістичної науки. Сьогодні він досяг найвищих лінгвістичних вершин – його праці цілісно виявляють специфіку українського мовного ладу, погляди вченого постають основою студіювань і наукової аргументації, багатоаспектні праці лінгвіста є зразком наукових досліджень, визначальні компоненти його концепції упроваджено в практику викладання української мови у вищій і середній школі, концептуально-засадничі принципи категорійно-фундаментальної граматики знайшли визнання і підтримку. Нехай творчий пошук і наукове горіння, здоров’я і щастя завжди будуть у Вашій життєвій дорозі!
Каталог: files -> новини -> ОСТАННІ НОВИНИ 2010
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> З журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах»
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Грінченківські читання іппо ку імені Бориса Грінченка 7 грудня 2010 року Оксана Євгеніївна Матвійчук
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Фрагменти уроку позакласного читання та розвитку мовлення 4 клас І. О. Большакова
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> План-конспект уроку Предметна сторінка класного журналу Календарно-тематичний план (заголовок)
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Есе як вид роботи з розвитку писемного мовлення школярів
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Навчання історії у профільних класах: теорія І практика
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному році лист мон
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> Каденюк Леонід Костянтинович Герой України. Перший космонавт незалежної України, народний депутат України 4-го скликання
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> З журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах»
ОСТАННІ НОВИНИ 2010 -> З журналу «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах»


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

До найвищих вершин iconАкмеологічний супровід навчання української мови та літератури в системі особистісно зорієнтованого навчання
Сьогодні суспільство потребує конкурентоспроможної особистості, здатної досягти найвищих вершин у життєдіяльності, всебічно реалізувати...
До найвищих вершин iconІ. Франка. Лірика збірки “З вершин І низин
Омити з громадянською лірикою І. Я. Франка, його збіркою «З вершин І низин»; розвивати вміння декламувати вірші; розвивати й виховувати...
До найвищих вершин iconФранцузький символізм
Тільки сягаючи найглибших прірв падіння уява запалює світоч найвищих ідеалів
До найвищих вершин iconГоловною метою вивчення предмета «Світова література» в загальноосвітніх навчальних закладах є виховання в молоді високої читацької І загальної культури, естетичного смаку шляхом залучення її до найвищих досягнень світової літератури та

До найвищих вершин iconРозділ І особистісно орієнтовані методи навчання
Зарубіжна література – один із навчальних предметів, що вивчають в середній школі. Мета предмета полягає в тому, щоб, по-перше, прилучити...
До найвищих вершин iconПоема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт українському народові
Тема уроку: Поема «Мойсей» одна з вершин творчості І. Я. Франка. Основна сюжетна лінія. Біблійна основа. Пролог до поеми – заповіт...
До найвищих вершин iconДо 100 – річчя від дня народження С. Т. Ріхтера м. Новоград-Волинський
Геніальний музикант, «піаніст ХХ століття», С. Т. Ріхтер усе своє життя присвятив фортепіанному виконавству, розвитку музичної культури....
До найвищих вершин iconСеред українських вчених, що сягнули вершин європейської І світової науки, одне з почесних місць належить Іванові Пулюєві. Своєю науковою І технічною діяльністю він заслужив широке міжнародне визнання

До найвищих вершин iconЖиттєвий І творчий шлях Івана Карпенка-Карого
До мистецьких вершин Карпенко-Карий ішов повільною, але твердою, впевненою ходою, долаючи численні перешкоди, що одна за одною поставали...
До найвищих вершин icon"Лірика збірки "З вершин і низин" Івана Франка"
Франко народився 27 серпня 1856р. У підгірському виселку Нагуєвичі, Дрогобицького повіту в родині сільського коваля. Вчився він у...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка