До збірника додано



Сторінка2/13
Дата конвертації22.12.2019
Розмір2,86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
    Навігація по даній сторінці:
  • Ордени

Премії:


Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1990) за збірку “Диво калинове” як кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва

Лауреат премії імені Максима Рильського (1976) за укладання "Антології болгарської поезії".

Лауреат премії імені Олександра Копиленка (1989).

Лауреат премії імені Лесі Українки (1997) за збірку віршів "Чари барвінкові"

Лауреат премії імені Олени Пчілки (2001) за книжку "За Україну молюся"

Ордени:


радянський орден Дружби народів (1980);

болгарський орден Кирила і Мефодія першого ступеня (1966) за перекладацьку діяльність;

болгарський орден «Мадарський вершник» (1995) за перекладацьку діяльність;

український орден князя Ярослава Мудрого п'ятого ступеня (жовтень 2001);

український орден «За мужність» третього ступеня (2002)

Натхненно й плідно працював Д.Білоус в останні роки, підготувавши іще чотири нові книги для дітей: “Їжакова канцелярія”, “Абеткові істини”, “Пернате царство” та “Веселий розмай”.

З’явилися ще й такі його книги, як “Ромен хіба не родич Рима” та остання, посмертна, яка має цікаву й мудру назву - “Безцінний скарб” – вірші про українську мову, за появу якої він так уболівав, переживав, але не дочекався її виходу.

Д.Білоус успішно поєднував власну творчість і роботу з молоддю – працював у кабінеті молодого автора при СПУ, очолював літературну студію при видавництві “Молодь”. Його школу майстерності пройшло багато сучасних письменників.

14 жовтня 2004 р. відомий поет, прославлений перекладач, невтомний трудівник літератури, людина-бджола, як його любовно називали, патріарх нашої поезії, академік Дмитро Григорович Білоус помер. Справжній патріот, захисник української мови, дбайливий оберігач її безцінного скарбу, борець за її чистоту, виступав проти її недругів, ворогів-шовіністів, невігласів, глумителів над нею і закликав берегти її, як кожну мову у світі.

ВІКТОР СЕМЕНОВИЧ БЛИЗНЕЦЬ

Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 року в багатодітній селянській родині. Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору. Середню школу закінчив із золотою медаллю.

У 1957 pоці закінчив факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка.

Дозвілля проводив або в бібліотеці, або на природі. Після університету працював редактором у редакціях газет, журналів, видавництвах.

Публікуватися почав 1959 p., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).

Віктор Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).

1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.

А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.

У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і у ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір'ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.

Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність. Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).

Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).

В. Близнець практично не мав проблем із виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.

Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз'ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя...




БОЙКО ГРИГОРІЙ ПИЛИПОВИЧ

Народився 5 вересня 1923 року в селі Оленівці на Донеччині в сім'ї службовця. Після закінчення сільської семирічки він учився в Оленівській рудниковій школі, яка знаходилась досить далеко. Тому хлопцеві щодня доводилося вставати о четвертій ранку, кілька кілометрів йти пішки до станції, а вже звідти їхати робочим поїздом до школи. І не здавалося, що важко, адже тяга до знань була безвимірною.

Після закінчення школи Грицько Бойко пішов на фронт захищати Батьківщину від навали фашистів. Служив рядовим кулеметного взводу, а потім і офіцером-зв'язківцем. Брав участь у боях під Сталінградом, був поранений і контужений. Удостоєний бойових урядових нагород.

Після війни Грицько Бойко став студентом українського відділу літературного факультету Донецького педагогічного інституту. У 1949 році закінчив його з відзнакою. Кілька років він працював в обласній газеті «Радянська Донеччина» та літературним консультантом Донецької філії Спілки письменників України.

Початком своєї літературної діяльності Г. Бойко вважав 1950 рік, коли в Донецькому обласному видавництві вийшла його перша збірка віршів «Моя Донеччина». Адресована вона була дорослим, а вже наступного року вийшла в світ збірка його поезій для дітей «Будем шахтарями». Відтоді поет не зраджував наймолодшим читачам, повністю віддав їм тепло свого серця і свій непересічний талант.

Грицька Бойка справедливо можна назвати неперевершеним майстром сміху в поезії для дітей. Він, як ніхто інший, вмів не просто розважати молодших читачів, а й з теплим, добрим гумором дотепно й незлобливо показати найрізноманітніші вади дитячого характеру. Вереда, замазура, хвалько, брехун, ледар, базіка, невіглас, недотепа, боягуз, підлабузник, задавака, ябеда, роззява, симулянт — ось «знамениті» персонажі його чудових віршів та поем.

Звичайно, Грицько Бойко писав у своїх творах про рідний край — Донеччину, про героїчну працю шахтарів. Це збірки: «Будем шахтарями», «Ми з Донбасу», «Шахтарочка».

В інших творах він розповідав дітям про їхніх ровесників за рубежем: «Два хлопчики Сміти», «Славків гість», «Діти Чілі». Є серед написаного Грицьком Бойком і п'єси-казки: «Космічна подорож» та «Про Андрійка і Терпця». Популярним жанром у поета були також скоромовки-спотиканки та загадки. Вони заставляють сміятися і думати, збуджують цікавість та увагу.

Із захопленням Грицько Бойко працював для дошкільнят. Для них він написав коротенькі веселинки та мініатюри. Вони не тільки бавлять малечу, а й несуть цікаві відомості про життя, природу, допомагають пізнавати довкілля.

Грицько Бойко не тільки поет-гуморист, а й поет-перекладач. Для українських дітей він переклав твори С.Маршака, К.Чуковського, А.Барто, С.Михалкова, а також інших поетів. Збірник пісень на слова Г. Бойка «Соловейко» побачив світ у 1974 році.

Знаний Грицько Бойко і як поет-пісняр. Він написав понад 400 пісень, переважно для дітей. Відомі українські композитори А.Кос-Анатольський, А.Філіпенко, Ю.Рожавська, А.Мясков поклали чимало його творів на музику. Великою популярністю користувалися його «Ніченька-чарівниченька» (композитор І.Поклад), «Вишневий цвіт» (композитор В.Верменич). Класикою стали створені ним з Аркадієм Філіпенком «На місточку» та «Соловейку, щебечи!». Ці пісні записав із дитячим хором відомий в усьому світі співак з України Іван Семенович Козловський.

Помер 25 вересня 1978 року. Похований на Міському кладовищі "Берківцях". Поруч з ним похований його син драматург Вадим Бойко.



БУЦЕНЬ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

Буцень Олег Васильович народився 4 березня 1923 року в Києві в сім’ї службовця.

Дитинство його пройшло у веселих розвагах і цікавих походах. Хлопчик захоплювався моделюванням літаків, робив радіоприймачі, любив малювати і, звісно, зачитувався книжками. Мандруючи стежками рідного краю, він мріяв про подорожі — не менш як у джунглі Африки чи на Південний полюс. «Та не так часто діється, як в дитинстві мріється», — любив повторювати у зрілому віці Олег Васильович.

Тільки закінчив десятирічку, як почалася війна. Усі мрії дитинства змінилися на шинель і гвинтівку. Після закінчення Тбіліського авіаційного училища юнак воював на фронтах Вітчизняної війни аж до Дня Перемоги. Нагороджений медалями. Демобілізувавшись, він вступив на філологічний факультет Київського університету. Після його закінчення працював учителем української мови і літератури в Бережанському педагогічному училищі на Тернопільщині, потім — у дитячій редакції Українського радіо, у видавництві «Веселка».

Перші вірші з’явилися у фронтовій пресі, у студентські роки друкувався в газеті. Олег Буцень – перший редактор-упорядник календаря „Дванадцять місяців”, що почав виходити у Дитвидаві з 1958 року. Писав оповідання про дітей і для дітей. Оповідання звучали по радіо. Друкувалися в журналах „Малятко”, „Барвінок”, у московських альманахах „Звездочка”,

Переважна більшість книжок Олега Буценя випущена видавництвом „Веселка”. Це, зокрема, збірки оповідань для малят: „Що розповів калачик”(1959), „З ранку до вечора” (1961), „Так чи не так”(1962,1979,1983), „Город узимку”(1963,1969,1988), „Не варто ображатись”(1964), „Солодкий дощ”(1965), „Наше відкриття(1967,1972,1977), „Перші канікули”(1973), „Підйомний кран”(1988). Окремі твори друкувалися в щорічниках „Календарик-дошколярик”, у збірниках „Перший раз – у перший клас” (1986), „Веселі пригоди”(1985,1986), „Слово до слова – весела розмова”(1994, 2002).

Оповідання видавалися у перекладі на російську мову („Так или не так”, 1973).

Письменник любив ділитися з друзями своїми планами, спостереженнями. «Знаєте, — розказував він, — був нещодавно в лісі. Лежу під сосною, на небо дивлюся, замислився. Раптом: кап, кап... Що за дивина? Небо як вимите, ані хмаринки. А тут дощ! Приглядаюся — аж то мурахи капають! Поспішають, бач, до хати, поки сонце не сіло. Без парашутів стрибають. Напишу...» І написав оповідання «Наше відкриття»

Багато відкриттів зміг би ще зробити Олег Буцень, та важка недуга передчасно зламала його. Помер Олег Буцень 1966 року в Києві.

ОСТАП ВИШНЯ

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту, склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив до Київського університету; однак скоро залишив навчання і присвятив себе журналістській і літературній праці.

Друкуватися почав з 1919 р. під псевдонімом П. Грунський, а з 1921-го – Остап Вишня. Переїхавши до Харкова, тодішньої столиці України, активно співробітничав у газеті «Вісті ВУЦВК», друкувався також у «Селянській правді», «Червоному перці», «Літературному ярмарку» та інших виданнях, де виступав із фейлетонами, гуморесками, усмішками, сатиричними нотатками.

Уже наприкінці двадцятих Остап Вишня був автором 23 книг - фейлетонів, гуморесок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки. Їхній загальний тираж сягнув близько мільйона примірників. На той час це була майже фантастична цифра. І лише «Кобзар» Т. Шевченка перевищував її. У 1928 р. вийшло чотиритомне видання. Звертаючись переважно до тогочасної сільської дійсності, Остап Вишня то з гумором, то з іронією, а також вдаючись до сатири, висміював канцелярщину, формалізм як вияви бюрократизму в роботі сільських рад і своїми творами утверджував нові принципи суспільного життя, закликав селян до навчання, відстоював право жінки брати участь у громадській діяльності.

З роками до письменника прийшла велика популярність, надзвичайний успіх.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр — усмішка. Усмішка — це різновид фейлетону та гуморески. Увів цей термін сам Остап Вишня.

На початку тридцятих років життя Остапа Вишні стає надто тернистим, а далі нестерпним. У пресі розгортається кампанія паплюження талановитого народного письменника. Колоніальним властям, безперечно, страшними були величезні тиражі його видань, що в широких масах пробуджували інтерес до української мови, свого народу, нації. Тож за абсолютно вигаданими звинуваченнями наприкінці 1933 р. Остапа Вишню заарештовують. І десять років Павло Михайлович провів у концтаборі на Печорі.

Із ув’язнення його звільнили в 1943 р., але повністю реабілітували тільки в жовтні 1955 р.

Трагічною, вимушеною і несправедливою була та десятирічна перерва у творчості письменника. Та після повернення в Україну він знову поринає в літературу, активно береться за перо. До речі, 26 лютого 1944 року в газеті «Радянська Україна» була надрукована його знаменита гумореска «Зенітка», яка набула широкої популярності.

Гуморист працював над перекладами творів російської та світової класики— М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.

О.Вишня проводив і велику громадську роботу. Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому ж журналі, коли 1927р. було поновлено його видання. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких організацій.

Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії журналу «Перець» і один з найактивніших його співробітників, член правління Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки, учасник численних зустрічей із читачами.

Писав він і для дітей, щиро і тепло. Саме Остап Вишня започаткував новий літературний жанр – нарис-усмішку. Він був багатогранним письменником широкого діапазону.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований у Києві.

Рада Міністрів УРСР своєю постановою увічнила пам’ять письменника. Його ім’ям названо грунський Будинок культури, дніпровський теплохід, на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку. З метою увічнення пам’яті Остапа Вишні здійснено найповніше семитомне видання його творів.

МИКО́ЛА СТЕПА́НОВИЧ ВІНГРАНО́ВСЬКИЙ

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936року в селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім булла війна, тяжкі повоєнні роки. Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. Після першого курсу його забрав із собою у ВДІК до Москви Олександр Довженко. Однокурсниками Вінграновського Були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Ще студентом зіграв головну роль у художньому фільмі «Повість полум'яних літ», автором якого був Олександр Довженко.

Писати вірші почав у студентські роки. Перші вірші з'явилися 1958 року на сторінках журналів «Дніпро» та «Жовтень» («Дзвін»).



7 квітня1961 року «Літературна газета» вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було надруковано аж п'ятнадцять віршів молодого автора. Перша поетична збірка «Атомні прелюди» вийшла в 1962 році, а через п'ять років побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів, в остаточному варіанті поезій залишилося 99.

Автор книжок-віршів «Атомні прелюди», «Сто поезій», «Поезії», «На срібнім березі», «Київ», «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», повістей «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Літо на Десні», роману «Северин Наливайко».

У дитячу літературу Микола Вінграновський прийшов на початку шістдесятих років, коли в журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори у трьох томах» (2004).

Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч». Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Лауреат літературної премії «Благовіст». Лауреат премії Фундації Антоновичів (США).



Помер 26 травня 2004 року в Києві. Похований у Києві на Байковому кладовищі.


МАРКО ВОВЧОК

Справжнє ім'я — Марія Олександрівна Вілінська. Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.У 1839 р. помер її батько, мати вдруге одружилась із лютим кріпосником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845—1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові. Протягом 1847—1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом із чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову. У 1856 р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» — першу книгу Марка Вовчка. У 1859 р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини. У 1860 р. в журналі «Отечественные записки» з'явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенева. Протягом 1860—1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. У 1861 — 1862 pp. були опубліковані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань». У 1867р. Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала. Після погіршення стану здоров'я, у зв'язку з посиленням переслідувань царської цензури, разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878 р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років. 28 липня 1907 р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.

Спадщина Марка Вовчка налічує дві книги «Народних оповідань», романи й повісті: «Інститутка», «Кармелюк» (казка), «Три долі», «Маруся», «Гайдамаки», художні нариси «Листи з Парижа», твори російською мовою, переклади творів французької, німецької, англійської, польської літератур, критична стаття «Мрачные картины». За тематикою творчість письменниці різноманітна, але провідною темою є життя селян.

Наприкінці 50-х — у 60-х pp. XIX ст. її твори стають відомими російському, польському, чеському, сербському, болгарському, хорватському, німецькому, французькому читачеві, а у 70-х pp. перекладаються майже всіма найвідомішими європейськими мовами. Серед перекладачів були видатні письменники. Твори Марка Вовчка перекладав російською І. Тургенев, болгарською — Л. Каравелов, французькою. — П. Меріме, естонською — Л. Койдула. Не випадково історична повість Марка Вовчка «Маруся» десятки разів перевидавалась у Франції і була нагороджена премією Академії Франції.

ОСНОВНІ ТВОРИ: «Народні оповідання» («Козачка», «Максим Гримач», «Три долі», «Два сини», «Ледащиця»), повісті «Інститутка», «Маруся».

ВОЛКОВ ОЛЕКСАНДР МЕЛЕНТІЙОВИЧ

Олександр Мелентійович Волков народився у центрально-східній частині Казахстану, у глухому містечку Усть-Каменогорську.

Хлопчику не було ще й 4-х років, коли батько навчив його читати. Від того часу й упродовж усього життя Олександр мав потяг до літератури.

У 12 років Олександр закінчив міське училище кращим учнем. А ще через кілька років він став викладачем у тому ж таки училищі. Ще тоді, живучи у Сибіру, він писав дитячі п’єси, які з успіхом ставилися у школах.

Переїхавши до Москви, Олександр Мелентійович взявся за наукову роботу, написав кілька праць з математики. У цей час він уже був викладачем вищої математики в одному з московських вузів.

Олександр Волков знав багато мов, а коли в нього з’явилося бажання вивчити ще й англійську, він став перекладати книгу американського письменника Френка Баума “Чарівник із країни Оз”. Книга настільки сподобалася Олександру Мелентійовичу, що він переповідав її своїм дітям, але з багатьма поправками та доробленнями.

Так виникла книга “Чарівник смарагдового міста”, але її герої говорили вже російською мовою так само невимушено й весело, як і півстоліття тому говорили англійською.

Протягом усього життя О.Волков писав продовження “Чарівника смарагдового міста”. Це “Урфін Джюс та його дерев’яні солдати”, “Сім підземних королів”, “Вогняний бог Марранів”, “Жовтий туман” і “Таємниця покинутого замку”.

Волков-письменник – це не тільки казкар, хоч його історичні та науково-популярні книги відомі не досить широко. Він написав книгу про історію повітроплавання “Чудовий шар”. Це історичний роман із захоплюючим сюжетом, цікаво розробленими характерами героїв.

Ще одна історична повість має назву “Два брати”, а спочатку вона називалася “Царський токар”, бо розповідає про чоловіка, який працював токарем у Петра Першого.

У роки війни була написана книга “Бійці-невидимки”, в якій О.Волков розповів про використання математики на фронті. Також він створив книгу “Літаки на війні”. Найпопулярніша його науково-художня книга “Земля і небо”. Це своєрідна астрономічна енциклопедія, написана так, що засвоїти закладені в ній відомості може кожен.

Загальний наклад його творів, виданих на багатьох мовах світу, перевищив двадцять п'ять мільйонів примірників.

Ось так і став Олександр Мелентійович Волков не лише корисною і цінною людиною для літератури, а й улюбленим письменником кількох поколінь.



Каталог: wp-content -> uploads -> 2017
2017 -> Українська музична література
2017 -> Українська музична література
2017 -> Програма вступних випробувань з англійської мови для навчання за освітньо-кваліфікаційною програмою
2017 -> Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
2017 -> Галузь знань 101 Педагогічна освіта Спеціальність 010101 Дошкільна освіта І семестр – 32 год. (іспит) дитяча література з методикою навчання теми І плани лекцій (середа, пара
2017 -> Програма фахового вступного випробування для вступників на навчання за окр
2017 -> №1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

До збірника додано iconКандидат філологічних наук
В окремому реєстрі покажчика за алфаві­том розміщені всі синоніми словника із зазна­ченням назви синонімічного ряду. До словника...
До збірника додано iconВідділ бібліотекознавства
Документознавство. Інфор–мологія», «Научные и техничес­кие библиотеки» та наукового збірника «Наукові праці Національної бібліотеки...
До збірника додано iconМіжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства
До збірника увійшли статті та тези доповідей викладачів, аспірантів І студентів юридичного факультету СумДУ, інших юридичних внз...
До збірника додано iconВиступ-презентація Куп’янськ 2016 Роботу виконав
Метою даного збірника є познайомитися з біографічними відомостями математиків, що народилися в Україні, проаналізувати та порівняти...
До збірника додано iconИємництва матеріали всеукраїнської студентської науково-практичної конференції «сучасні тенденції розвитку інформаційно-комунікаційного простору» київ 2017 р
...
До збірника додано iconСергій побожій історик мистецтва єгор рєдін
Саме в приватній бібліотеці П. Білецького випало мені вперше побачити й тримати в руках рідкісне видання – XIX том збірника Харківського...
До збірника додано iconРоман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
Західної Європи. Докотилась ця легенда І до Росії як складова частина одного збірника рицарських повістей (XVII ст.). Леся Українка...
До збірника додано iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка