До збірника додано


ЛІ́НА ВАСИ́ЛІВНА КОСТЕ́НКО



Сторінка6/13
Дата конвертації22.12.2019
Розмір2.86 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

ЛІ́НА ВАСИ́ЛІВНА КОСТЕ́НКО

Лі́на Васи́лівна Косте́нко народилася 19 березня 1930року у місті Ржищів Київської області у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О.М.Горького, який закінчила в 1956 році.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л. Костенко «Дорогою вітрів». 1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.



1968 — написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л. Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В. Маланчуком. Лише 1977 року вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ,— історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка.

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).



2010 року вийшов перший роман Л. Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях, що привело до появи піратських передруків. У січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі охочі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.

Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рога та Острога були відкладені на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовані..

У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.

9 квітня 2012 року, в день народження Шарля Бодлера, відбулася презентація монографії про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Книга надрукована видавництвом «Либідь».



  • Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

  • Почесний доктор Львівського національного університету.

  • Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).

  • Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)

  • Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000).

  • Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).

  • Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»

  • Відзнака «Золотий письменник України», 2012.

  • В листопаді 2013 року УГКЦ нагородила Ліну Костенко, Редлиха Шимона та Зеновію Кушпету третьою щорічною відзнакою імені блаженного священномученика Омеляна Ковча.

Твори Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

АНАТОЛІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ КОСТЕЦЬКИЙ

«Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики...», - цими словами майже кожного ранку упродовж кількох років вітав, як ніхто по своєму, слухачів популярної радіопередачі «Пригоди славнозвісних книг» Анатолій Георгійович Костецький. Усе, що написане цим письменником, неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з дітей. А все це тому, що Анатолій Костецький вмів ніби не виходити з віку своїх героїв — бути або ж ровесником читача, або ж не набагато за нього старшим. Так добре він знав і відчував той світ, у якому вчаться, мріють, дружать і бешкетують герої його пригодницьких повістей і віршів. «А. Костецький справжній дитячий письменник, як то кажуть, від Бога. Причому цілком оригінальний, ні на кого не схожий», — справедливо зауважив свого часу добре відомий дітворі Всеволод Нестайко.

Народився А. Г. Костецький у Києві в сім'ї вчителів. Про своє дитинство розповідає з гумором: «Дитинство було важке: класний керівник тато; «нормальні» діти після школи відпочивали від учителів, а в школі від батьків а у мене вчителі і вдома, і в школі...». У п'ять років хлопець сам читав і писав, навчився грати в шахи й плавати. Відтоді не розлучався зі спортом, книгою, пером. Ще в дитячому садку, коли його, малого, дорослі запитували «Ким ти хочеш бути?», він упевнено відповідав: «Письменником!» І через багато років, коли Богдан Чалий запитав вже відомого тоді літератора Анатолія Костецького: «Не шкодуєте, що стали дитячим письменником?», він відповів: «Тільки дитячим! Нас, дитячих, читатиме мінімум два покоління. Адже батьки передають своїм дітям те, що їм подобалося в дитинстві. Читатимуть власним дітям літературу, яка колись припала їм до серця»

Після закінчення школи в 1963 році Анатолій Костецький навчався в технікумі радіоелектроніки, потім у Київському університеті. Закінчивши аспірантуру, Анатолій Георгійович одинадцять років працював в університеті, викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах. У 80-х роках він залишив цю роботу — обрав літературу.

Ще в першому класі в Анатолія Костецького був зошит із власними віршами. У п'ятому він отримав на шкільному конкурсі диплом за вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Друкуватись почав «аж» у двадцять років. Свою літературну творчість А. Г. Костецький розпочав із ліричних віршів про природу та кохання. 1967 року доля звела поета-початківця з Михайлом Стельмахом, який щедро почав ділитися з ним таємницями творчості. Він порадив Анатолію Костецькому писати для дітей і через кілька років уже був редактором першої його книжечки «Джміль про сонечко гуде» (1972).

Анатолій Костецький — автор понад п'ятдесяти поетичних і прозових книжок: «А метеликам весело», «Весняні дарунки», «Все про мене», «Лист до птахів», «Де літо живе?», «Батьки нас не розуміють», «Бюро знахідок», «Постукай у моє вікно», «Все — як насправді», «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь!», «Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків», «Мої та твої таємниці» та інших.

У віршах, казках, повістях-казках Анатолія Костецького вибудоване ціле місто з вулицями й провулками, узвозами і майданами, палацами і звичайними будинками. У ньому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують меткі, балакучі, ліниві, непосидючі сьогоднішні хлопчики та дівчатка. «У жодного поета не знайде читач стількох шкільних сюжетів. Анатолій Костецький — один із чільних співців шкільної вольниці. Тепло, але часом і дошкульно, говорить він із нашим школярем — володарем чи не найважчого в світі портфеля. І не без моралі. Рідкісно поєднуються в нього вагома сатира з цілющою батьківською усмішкою», — зазначав Б. Чалий.

Твори А. Костецького перекладено російською, молдавською, чуваською, польською, німецькою, угорською та іншими мовами. Чимало їх є в підручниках для молодших школярів. Поет і сам багато часу віддавав перекладам з англійської, німецької та деяких слов'янських мов. Він є автором статей з питань теорії, історії та критики дитячої літератури.

Талановиті твори А. Г. Костецького та його лицарське служіння дитячій літературі відзначено літературними преміями імені М. Трублаїні, імені О. Копиленка та однією з найвищих літературних нагород України — премією імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва.

МИХА́ЙЛО МИХА́ЙЛОВИЧ КОЦЮБИ́НСЬКИЙ

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885).

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. У цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П’ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок. Цей зв’язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904).

Багата творчими здобутками п’ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім’я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

У п’ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), у якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов’язаних із подіями першої російської революції. Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911).

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”. Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження.

Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Болдиній горі в Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

ІННА КОСТІВНА КУЛЬСЬКА

Народилась Інна Костівна Кульська 11 листопада 1909 року в Петербурзі. Мати її була вчителькою, а батько – журналістом і поетом. Дівчинка зростала у сім’ї материних батьків у селі Самгородку на Вінничині. Виховувала Інну бабуся, яка вміла гарно розписувати печі та крашанки, розповідати українські й польські приспівки, вміла грати на скрипці. Мабуть, все це вплинуло на артистичні нахили дівчинки.

З дитинства І. Кульська почала складати вірші і захоплюватись театром. Навчаючись у трудовій школі у місті Києві, вона працювала у молодіжному хореографічному театрі „Іскра” – пише сценарії постановок та їх віршовані супроводи, допомагає в роботі режисерові.

Вищу освіту І. Кульська здобула в Києві, закінчивши театральний інститут і літературний факультет університету. Далі викладала українську мову й літературу, керувала театральним гуртком, писала п’єски, складала пісні й казки. Друкувала ці твори в журналах „Весела бригада”, „Жовтеня”, в газеті „На зміну”.

У війну Інна Кульська зв’язує свою долю з партизанським загоном, з підпільниками. Нагороджена медалями.

Після війни працює в районній газеті міста Умані, у всеукраїнській дитячій газеті „Зірка”.

1958 року в самому куточку першої сторінки газети „Зірка” з’явилася така об’ява: „Відкривається медпункт жарту і сміху. Проводить прийом медсестра Їжачиха.

На колючому прийомі лікуватиме знайомі нам усім шкільні недуги: запрошуємо всіх ледарів та забіяк, бешкетників та нетіпах, хвастунів та брехунів ще й лукавих хитрунів...” Інна Кульська скромно сховалась під веселим ім’ям „медсестри Їжачихи”.

Отак в газетному „медпункті” і почали з’являтися її веселі та колючі віршики про „хворих”, які вимагали кумедних „ліків” – „антиледарину”, „трударину”, тощо.

Школярі не забарились; скоро полетіли до редакції „Зірки” на адресу „Колючий поштамт, Їжачисі” – цікаві листи з описами різних шкільних „недуг”, вчинків та витівок окремих „хворих” на бійки або двійки, або тих, що зазнали у класі прикрої слави як базіки та невмійки, пустуни чи торохтійки.

Про цих „хворих” Їжачиха складала веселі вірші, які друкувала в газетах, журналах, книжках; читала по радіо, на зустрічах з школярами.

Сорок років Інна Костівна Кульська працює в літературі. За цей час письменниця подарувала дітям понад тридцять книжок віршів, біля двадцяти п'яти п'єс, десятки пісень та оповідань. Чимало з них було премійовано на республіканських конкурсах, перекладено російською, білоруською та іншими мовами.



Я́НКА КУПА́ЛА

Я́нка Купа́ла (справжнє ім'я — Іва́н Доміні́кович Луце́вич, біл. Іва́н Даміні́кавіч Луцэ́віч) народився 7 липня 1882 року (за новим стилем) у селі В'язинка під Мінськом. Батько належав до дрібної збіднілої шляхти, яка орендувала землю в поміщицькому селі. Він був народжений в ніч на Івана Купала. Слов'янське повір'я про те, що тільки в цю єдину літню ніч розквітає папороть, а людина, що побачив його квітка, стає вільним і щасливим, багато в чому визначило і псевдонім і майбутню долю Івана Луцевич. Він навчався в Петербурзі та Москві, а заробляв на хліб всим, чим тільки міг: працював різноробочим, прикажчиком у крамниці, писарем, давав приватні уроки, а для душі складав вірші.

Перші твори Купала — сентиментальні вірші польською мовою, надруковані у 19031904 роках у часописі «Ziarno» (Зерно) під псевдонімом «К-а». Перший вірш білоруською мовою — «Мая доля» (Моя доля), який уперше з'являється 15 липня 1904 року.

У 1905 році в результаті революційних подій у Росії було знято заборону на «обмеження у використанні місцевих мов», у тому числі і відносно білоруської мови. До тих пір мова, на якій говорили білоруси, офіційно не визнавалася як самостійне лінгвістичне явище. Іноді її називали «простою» , а частіше «мужицькою». Після зняття заборони білоруська інтелігенція стала видавати свою газету « Наша доля». Проте через кілька номерів за зайвий радикалізм газета була закрита. Але актив швидко придумав вихід і відродив видання під новим ім'ям «Наша Нива». Серед активістів газети був і Іван Луцевич . Перший його вірш « Мужик » був опублікований в 1905 році російської газетою «Північно -Західний край» , а з 1907 року Луцевич - Купала вже не тільки друкувався в газеті «Наша Нива» , але й став її редактором.

1908 року в Петербурзі у видавництві «Загляне сонца і ў наша ваконца» виходить перший збірник Купали під назвою «Жалейка» (Сопілка). У жовтні того ж року Санкт-Петербурзький комітет у справах друку при Міністерстві внутрішніх справ вирішує конфіскувати збірник як антидержавний і притягнути автора і видавництво до кримінальної відповідальності.

Янка Купала першим переклав на білоруську мову «Слово о полку Ігоревім» , використовуючи цей твір для заклику до єднання слов'янських народів. Ним були перекладені на білоруську мову «Мідний вершник» Пушкіна, твори Шевченка, Міцкевича, Некрасова, Кольцова, Крилова. Як поет, який отримав всеросійську популярність ще до 1917 року , Купала став « виграшною картою» радянської пропаганди, « білоруським Горьким ».

Його твори були перекладені багатьма мовами народів СРСР. З початком Великої Вітчизняної війни Купала писав багато патріотичної публіцистики і віршів, які користувалися великою популярністю у населення, спрямованих проти фашистських загарбників.

28 червня 1942 року в Москві Купала трагічно загинув, коли впав зі сходів у готелі «Москва». Існує три версії загибелі поета. Перша версія, яка є офіційною — це нещасний випадок. Друга версія — це вбивство, зі сходів його скинули співробітники НКВД. Третя версія — це самогубство. Депресія, у якій перебував поет, теж могла зіграти на його психічному стані. Поет вже робив спробу самогубства в 1930. Поета поховали в Москві на Ваганьковському кладовищі, а через 20 років його прах перевезли в Білорусь. Тепер могила Янки Купали розташована на Військовому цвинтарі в Мінську, поруч з могилою Якуба Коласа.

Іменем Купали названо вулицю, парк і станцію метро в Мінську, Гродненський державний університет, заповідник біля В'язинки. Створено Державний літературний музей Янки Купали у Мінську і його філії у В'язанці, Лявках i Окопах.



ЛЕПКИЙ БОГДАН

Богдан Лепкий народився в селі Кривеньке, дитинство минуло в селі Крегулець. Основи шкільної науки Б. Лепкому викладав домашній учитель. З 1878 р. вчився (відразу з другого класу) в «нормальній школі» з польською мовою навчання в Бережанах. Після закінчення школи вступив у 1883 р. до Бережанської класичної гімназії з польською мовою навчання. У 1891 р. закінчив гімназію і вступив до Віденської Академії мистецтв. З 1895 р. почав працювати вчителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії в Бережанській гімназії

Літературною творчістю почав займатися під час навчання у Бережанській гімназії, ще в другому класі писав вірші, оповідання, створив поему про русалок. Під час праці в Бережанській гімназії видрукував оповідання «Дідусь», «Нездала п'ятка», «Над ставом», «Настя», «Скапи», «Гусій». У 1897 р. написав повість «Зламані крила».

Він є автором збірок поезій «Стрічки» (Львів, 1901), «Листки падуть» (Львів, 1902), «Осінь» (1902), «Книжка горя» (1903), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), «Над рікою» (Львів, 1905)….

Вірш «Журавлі» («Видиш (Чуєш), брате мій…», 1910) став народною піснею (музика Л. Лепкого). Він переклав польською мовою «Слово о полку Ігоревім».

Як художник залишив, крім уже згаданих творів, автопортрети, портрети дружини, дітей, сестри, А. Чайковського та інших письменників, І. Богуна, О. Барвінського, ілюстрації до народних пісень, казок, творів Т. Шевченка та інших українських авторів

За кількістю написаного Б. Лепкий поступається в українській літературі тільки І. Франкові. Загалом творча спадщина Б. Лепкого становить понад 80 власних книг.

Письменник помер 21 липня 1941 р. у Кракові, похований там само на Раковецькому цвинтарі.

Його пісню «Журавлі» використано у стрічці «Секретний ешелон» (1993). Редакція журналу «Тернопіль» заснувала і з 1992 р. періодично вручає Всеукраїнську літературно-мистецьку премію та громадсько-політичну премію ім. братів Богдана і Левка Лепких.

Згідно рішення міської ради, Б. Лепкий — Почесний громадянин м. Бережани (із 17 жовтня 1997).

2012 рік розпорядженням голови обласної ради було проголошено роком Богдана Лепкого в Тернопільській області.

ЛИ́ПА ІВА́Н ЛЕВКОВИЧ

Ли́па Іва́н Левкович (літературні псевдоніми — Петро Шелест, Іван Степовик) народився 24 лютого 1865 у місті Керчі в убогій міщанській родині, яка була висококультурною, інтелігентною. Деякі дослідники вказують місцем народження письменника Сумщину. Помер 13 листопада 1923 у місті Винники біля Львова - український громадський і політичний діяч, письменник, за фахом лікар.



Дитинство Івана минуло в Керчі. Початкову освіту майбутній письменник отримав у церковнопарафіяльній школі при грецькій церкві, навчався добре, був одним із перших. У 1880 році він розпочав навчання в Керченській гімназії, яку успішно закінчив у 1888 році.

Після закінчення Керченської гімназії в 1888 р. вступив на медичний факультет Харківського університету. На Слобожанщині І.Липа захопився українськими державотворчими ідеями. Писав твори під впливом творчості Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова. Розпочав писати, коли йому було всього літ чотирнадцять чи п’ятнадцять. Писав поезії, оповідання, нариси, казки, спомини.

І. Липа жив у Винниках дуже скромно, бо заробляв мало.

Проживав Іван Липа, як приватний лікар, у хаті Марії Лозовської (нині вулиця Л. Українки). Будинок цей зберігся і дотепер.

Сьогодні ми маємо змогу прийти на могилу І. Липи на Винниківському цвинтарі, неподалік Стрілецької могили. Споруджено також надмогильний пам'ятник І.Липі, що його в 1937 році встановив люблячий син Юрій, якому батько залишив духовний заповіт - йти по життю, чесно виконуючи і професійний обов'язок, і тримаючи в серці незгасиму віру в майбутнє незалежної держави - України.

ЛІНГРЕД АСТРІД

Астрід Лінгред народилася 14 листопада 1907 року в південній Швеції, в невеличкому містечку Віммербю провінції Смоланд, у фермерській родині. Вона стала другою дитиною Самуеля Августа Ерікссона і його дружини Ганни. Її батько займався сільськими справами на арендованій ділянці в Нессі, на самій околиці містечка. В Астрід був старший брат Гуннар (1906–1974) та дві сестри — Стіна (1911–2002) й Інгегерд (1916–1997).

Після закінчення школи, у віці 16 років, Астрід Ерікссон почала працювати журналістом у місцевій газеті.

Астрід Ліндгрен мала веселу вдачу, багату уяву, хист до жартів і до цікавих оповідей, — усі ці риси вона успадкувала від батька. Жарти, казки, історії, які вона чула від батька чи від друзів, лягли потім в основу її власних творів. Вона вигадувала різні цікаві історії для своїх дітей.

Астрід Ліндгрен створила за своє життя понад сорок повістей і стільки ж так званих «Книжок-малюнків», де тексту менше, ніж ілюстрацій, — ці книжки призначені для найменших читачів. Твори її можна поділити на дві групи. Одна — повісті з казковим сюжетом або такі, де дія відбувається у світі, створеному уявою їхніх героїв, як та ж «Пеппі Довга панчоха», чи «Малий і Карлсон, що живе на даху», чи «Міо, мій Міо», чи «Брати Лев'яче Серце». Друга — реалістичні твори, такі як «Расмус-волоцюга» або три повісті про Калле Блюмквіста. Це пригодницькі твори. Їхні герої — звичайні діти з малого містечка, веселі, дотепні, винахідливі, часом здатні на нерозважні вчинки, але й спроможні стати в обороні справедливості проти підступів і навіть злочинів.

За творами письменниці створені фільми та комп’ютерні ігри для дітей за мотивами про Пеппі, Карлсона, Роні.

Астрід Ліндгрен була не просто відомою письменницею, а й дуже шанованою людиною. Важливою персоною, людиною, відомою всій країні, вона стала завдяки численним виступам по радіо й телебаченню.

Астрід Ліндгрен померла у 94-літньому віці 2002 року.



2002 року урядом Швеції, у пам'ять та на честь видатної дитячої письменниці, було засновано премію імені Астрід Ліндгрен. У Стокгольмі встановлено пам’ятник видатній письменниці.

ДЖЕК ЛОНДОН (ДЖОН ГРІФФІТ )

Джек Лондон…Ім’я,знайоме кожному з дитинства. Воно невіддільне від таких понять, як мужність, сила волі, сміливість, шляхетність, любов до людини. Майже все, про що писав Дж. Лондон, побачене й пережите ним самим. Читаючи його оповідання, повісті, романи, ми начебто перегортаємо цікаві, захоплюючі, часом трагічні сторінки життя автора.

Народився Джон Гріффіт (справжнє ім’я письменника) 12 січня 1876 року в Сан-Франциско. Прізвище Лондон – від вітчима. З десяти років почав працювати: розносив газети, був робітником на консервному заводі, матросом. Після того як вітчим потрапив під поїзд і важко скалічився, Джек став єдиним годувальником у сім’ї. При цьому він навчався у школі, часто відвідував Оклендську бібліотеку, багато читав. Читання стало для нього постійною потребою і пристрастю на все життя. У 17 років Джек вирішив взяти участь у конкурсі на краще оповідання автора-початківця, оголошеному сан-франциською газетою «Колл». За дві ночі оповідання «Тайфун біля берегів Японії» (1893) було готове. Юнак описав у ньому те,що сам побачив і пережив. «Перша премія дісталась мені, - писав Джек Лондон про свою першу спробу. - Другу і третю одержали студенти Стенфордського і Берклейського університетів».

Перший успіх… Та до справжнього визнання ще далеко. На Джека Лондона чекає багато випробувань. У 1894 році він поповнює армію безробітних Америки і приєднується до тих, хто пішов походом на Вашингтон, щоб домагатися справедливості, наполягати на прийнятті Конгресом таких законів, які б давали змогу нормально працювати і чесно заробляти гроші. Спілкуючись із простим людом, відчуваючи на власній долі всі труднощі злиденного життя, Джек Лондон не міг не замислитися над тим, як знайти вихід із цієї скрути.

Перша збірка північних оповідань «Син вовка» вийшла друком у 1900 році. Протягом 1901-1906 років з’явилися збірки «Бог його батьків», «Діти Морозу», «Віра в людину» та інші.

Джек Лондон завжди був людиною неспокійною, чулою до чужого горя. Він часто замислювався над важким становищем трудового люду. Йому дуже хотілося знайти відповідь на питання, як цьому зарадити

В останні роки свого життя Джек Лондон багато писав: романи, повісті, оповідання, п’єси, статті. Серед них – романи «Час не жде», «Пригода», «Місячна долина», «Міжзоряний мандрівник», «Маленька господиня великого дому», п’єса «Крадіжка», збірки оповідань «Коли боги сміються», «Казки південних морів», «Син сонця», «Смок Беллю». Останньою виданою за життя письменника книгою стала збірка «Тезменові черепахи».

Доля була суворою до Джека Лондона і наприкінці його життєвого шляху: важка хвороба, особисті прикрощі, нервове виснаження. Незадовго до смерті він часто повторював: «Я стомився…»

Письменник помер раптово 22 листопада 1916 року. Намагаючись втамувати страшенний біль, що мучив його, Джек Лондон прийняв таку дозу наркотику, що виявилася смертельною. Існує також припущення, що Джек Лондон покінчив життя самогубством.

АНТІН ЛОТОЦЬКИЙ

Донедавна ім'я визначного, талановитого і надзвичайно плідного письменника, журналіста, видавця, педагога і громадського діяча Антіна Лотоцького було мало відоме сучасному читачеві.

Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 року в с. Вільховець поблизу Бережан, у сім'ї галицького педагога і письменника Лева Лотоцького. Батько часто оповідав дітям про відважні й трагічні сторінки нашої історії, і ці розповіді западали глибоко в душу малого хлопчини. У сім'ї Лотоцьких панувала творча атмосфера: батько був знаний у культурно-мистецьких колах, сам займався літературною творчістю і друкувався в «Літературно-науковому віснику», що виходив у Львові за редакцією І. Франка, М. Грушевського і В. Гнатюка.

Батько-письменник мав безпосередній вплив на розвиток творчих здібностей сина, тому літературний талант Антіна виявився дуже рано. Ще під час навчання в Бережанській гімназії, разом із братом Володимиром видав гумористичний журнал «Небилиці». Та справжня слава прийшла до нього після виходу у світ чотирьох томиків «Історії України для дітей», яка й зараз слугує підручником з історії для школярів діаспори.

Після закінчення гімназії А. Лотоцький вступає на філософський факультет Львівського університету, слухає курс лекцій з історії України видатного українського історика Михайла Грушевського, займається літературною працею.

Перші його твори побачили світ, коли він був студентом. У 1936 році видавництво «Сині дзвіночки» у Рогатині видало його «Малу граматику української літературної мови».

А. Лотоцький співпрацював із дитячим часописом «Світ дитини», де започаткував курс англійської мови для наймолодших під рубрикою «Всі вчимося англійської мови», а також постійну сторінку «Казки дідуся Тараса», де у казковій формі розповідав біографії популярних письменників та артистів. Опублікував цикл краєзнавчих оповідань «Славко на мандрівках», друкував свої історичні оповідання, якими зачитувались не лише діти, а й дорослі. Свої твори письменник підписував псевдонімами «Вуйко Тонцьо», «Я. Вільшанко», «Тото-Долото», «Лотан», «Само собою не Руданський» та іншими.

Працював у Рогатинській гімназії. З початком Першої світової війни влився в Легіон Українських Січових Стрільців, входив до складу «Пресової Кватири», основними завданнями якої була культурно-освітня праця та створення літопису боїв і буднів УСС.

Після закінчення воєнних дій А. Лотоцький із великою енергією взявся до письменницької праці, як ніхто інший з українських письменників він зробив для розвитку українського історичного оповідання. Серед найвідоміших творів письменника — «Смертне зілля», «Руслан і Либідь», «Було колись на Україні», «Княжа слава», «Михайло-Семиліток».

18 квітня 1946 р. правління Львівської організації Спілки письменників ухвалило рішення про прийом до Спілки А. Лотоцького.

28 травня 1949 року А. Лотоцький помер у Львові, де й похований.

ВОЛОДИ́МИР ІВА́НОВИЧ ЛУЧУ́К

Володимир Лучук народився на Холмщині в селі Матче Грубешівського повіту Люблінського воєводства (тепер Польща). Батьки поета мали досить багату бібліотеку. Ще в дитинстві виявилося зацікавлення Володимира Лучука літературною творчістю (першого вірша він написав у сім років). 1945 року сім'я Лучуків переселилася на Волинь, де в місті Рожище Лучук навчався в середній школі. Закінчив Львівський університет ім. І. Франка (1958). 1957–1958 працював у львівській молодіжній газеті «Ленінська молодь» (тепер «Молода Галичина»), 1958–1963 обіймав посаду старшого редактора поезії в редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), 1963–1965 навчався в аспірантурі при кафедрі слов'янської філології Львівського університету, 1969–1975 був завідувачем відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, 1981–1984 був завідувачем редакції підручників для шкіл із польською мовою викладання (львівської філії видавництва «Радянська школа»), останній рік свого життя працював науковим співробітником у новоствореному Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Член Спілки письменників України з 1960 року. Володимир Лучук є предтечею та яскравим представником «шістдесятництва» в українській поезії. Автор поетичних збірок «Довір'я» (1959), «Осоння» (1962), «Полум'я мене овіює» (1963), «Маєво» (1964), «Обрій на крилах» (1965), «Вагомість» (1967), «Поезії» (1968), «Братні луни» (1974), «Довір'я (вибране)» (1979), «Дивовид» (1979), «Навстріч» (1984), «Колобіг» (1986), книги перекладів «Друзі» (1987). Автор книжок віршів і казок для дітей «Уставати рано треба» (1962; поширене видання 1971), «Я малюю голуба» (1967), «Сіла хмара на коня» (1968), «Хитрий лис фарбує ліс» (1970), «Зелене Око» (1974), «Чарівний глобус» (1977), «Жива вода» (1980), «Казкова орбіта» (1981), «Маленькі друзі» (1984), «Дарунки для мами» (1985), «Загадковий зореліт» (1988), «Найрідніші слова» (1989), «Приховані подарунки» (2007).

Лауреат премії ім. Лесі Українки (1995, посмертно). Перекладав із усіх слов'янських мов; окремими виданнями вийшли антології серболужицької літератури для дітей «Ластівка з Лужиці» (1969) та «Пташине весілля» (1989; премія Товариства лужицьких сербів «Домовіна» 1990), збірки дитячих віршів Франтішка Грубіна «Про що співає деревце» (1975, з чеської) та Василя Зуйонка «Покотився клубок» (1978, з білоруської).

В упорядкуванні Володимира Лучука вийшли антології «Космічний акорд» (1981), «У вінок Каменяреві» (1984), «Оріон золотий» (1986), «Молода Муза» (1989), «Найдорожчий скарб» (1990), «Дзвінок з минулого» (1991).

Поезії Володимира Лучука надруковано в перекладі понад двадцятьма мовами народів світу.

Помер у дорозі зі Львова до Києва, похований на Личаківському цвинтарі.



М'ЯСТКІ́ВСЬКИЙ АНДРІ́Й ПИЛИ́ПОВИЧ

Народився Андрій М'ястківський у селі Соколівка Крижопільського району Вінницької області. В усіх документах датою його народження позначено 14 січня 1924 року, за іншими даними 13 грудня 1923 року. У селі Соколівка пройшло його дитинство, де він закінчив школу. Рано відчув потяг до слова.

Брав участь у Другій світовій війні. Закінчив Тульчинську фельдшерську школу, працював сільським фельдшером. Вищу освіту здобув заочно у Вінницькому Національному педагогічному університеті. Вчителював, потім перейшов на редакційно-видавничу роботу. Друкувати вірші почав 1938 року. Писав і для дорослих, і для дітей; перекладав із молдавської та румунської мов. В останні роки життя Андрій Пилипович став інвалідом І групи, був прикутий до ліжка, але літературної творчості не полишав. По собі залишив величезний рукописний спадок у товстих зошитах, який ще потрібно належним чином систематизувати, вивчити й опублікувати.

Друкуватися почав ще до війни. У творчій біографії письменника була велика перерва через початок війни. М'ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки. За бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу», дослужився до найвищого солдатського звання — єфрейтор.

Після війни Андрій Пилипович продовжив навчання в Тульчинській фельдшерській школі. Вчителював, одна за одною стали з'являтися його збірки для дітей і дорослих, він перейшов на редакційно-видавничу роботу.

Своєю письменницькою діяльністю Андрій М'ястківський завдячує Миколі Руденкові, який знайшов його на Вінниччині, забрав нього писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноруч передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. У 1955 році з'явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою».

Андрій М'ястківський був цікавим співрозмовником, володів румунською, німецькою та угорською мовами, потім вивчив їдиш та іврит, почав перекладати з молдавської та румунської мов. Писав щодня, а інколи до десятка віршів за день. Деякі його поезії стали піснями.

Перша книжка письменника побачила світ у 1955 році. Їх у А. М'ястківського — кілька десятків. Романи й повісті, оповідання, новели, переклади з молдавської та румунської мов і поетичні збірки.

Письменник також писав поетичні та прозові книжки для дітей: «Киця прокидається», «Яблука для мами», «Кличемо горличку», «Ходімо по райдузі», «Острів зеленого селезня», «Куди пішов дощик», «Через вогонь», «Фет Фрумос і Котигорошка» та багато інших. Перша книжка віршів «Над Бугом — рікою» вийшла 1955 р. Його збірки поезій: «Від землі» (1957), «Там, серед поля» (1958), «Обрії» (1959), «Тятива» (1963), «Літо вповні» (1969), «Переселення зірниць» (1972), «Таємниця вогню» (1976), «Руки над колосками» (1977), «Пізня райдуга» (1984), «Вечір дихає весною», «Зайченятко в ямку впало», «Зайчик місяця надгриз», «Котики — воркотики», «Паличка-стукалочка», «Сама в хаті», «Як весну я пам'ятаю» та інші поезії. Герої поезії А. М'ястківського — насамперед люди села, творці хліба; його лірика пройнята синівськими почуттями, особистими і громадянськими мотивами.
АНДРІЙ САМІЙЛОВИЧ МАЛИШКО

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. З самого дитинства майбутній поет виніс незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого "в колисці із лози, щоб вічним окаянним боржником його нести, страждати і любити..." Жилося родині Самійла Малишка важко: землі було дві десятини, а сім'я чималенька (одинадцять дітей), тож доводилося господареві і шевцювати, і на заробітки в Таврію ходити. Малий Андрій пособляв чим міг – то ходив заможнішим по господарству помагати, то грав на весіллях на гармонії, бо мав талант до музики. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, Ївга, чудово співала (їй поет згодом присвятить вірш "Материнська").

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді в юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію.

У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" та "Глобус". Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині.

З 1934 р. по 1935р. служить в армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.

1935 р. з'являється колективна збірка трьох авторів — "Дружба".

Протягом 1935 р. – 1940 p. поет видав збірки: "Батьківщина" (1936 р.), "Лірика", "З книги життя" (1938 р.), "Народження синів" (1939 р.), "Листи червоноармійця Опанаса Байди", "Березень", "Зоревідні", "Жайворонки" (1940 р.). У цей же період написав поеми "Трипілля", "Ярина", "Кармалюк", "Дума про козака Данила". Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання ("Зимове", "Пейзаж", "Дощ упав на край широкий"). Героями творів Малишка є "хлібороби й сівачі", прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу "Запорожці" славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Протягом 1941 р. – 1944 p. поет служив військовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Україну", "За честь Батьківщини", де виступав і, як поет, і, як публіцист. За цей час А. Малишко видав такі збірки поезій: "До бою вставайте!" (1941 р.), "Україно моя!" (1942 р.), "Понад пожари" (1942 р.), "Слово о полку" (1943 р.), "Битва" (1943 р.), "Полонянка" (1944 р.)

Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів "Україно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. "Україно моя!" — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни, пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни.

З 1944 р. по 1947 р. Малишко працює відповідальним редактором журналу "Дніпро".

По війні поет інтенсивно працює, виходять – як відгомін війни – збірки "Ярославна" та "Чотири літа" (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників, як неповторних творчих особистостей, закоханих у землю та працю на ній.

За поему "Прометей" 1947 р. поет отримав Сталінську премію. 1950 р. з'явилась збірка "За синім морем", написана після відвідин Канади та США разом з групою діячів культури (за цю збірку наступного року А. Малишко отримав Сталінську премію).

Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х pоків. У збірці "Що записано мною" (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: "Знову цвітуть каштани", "Пісня про Київ", "Як на дальнім небосхилі"; у збірці "Серце моєї матері" (1959 р.) — "Пісня про рушник", "Ми підем, де трави похилі" (– справжній ліричний гімн молодості, коханню); у збірці "Полудень віку" (1960 р.) — "Вчителька"... У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди (тільки з композитором Платоном Майбородою було створено понад 30 пісень: "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі...", "Ти, моя вірна любов", "Стежина", "Вчителько моя", "Пісня про рушник", "Гаї шумлять біля потоку", "Журавлі", "Білі каштани", "Колискова", "Пролягла доріженька"), Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

Протягом 1961 р. – 1970 p. вийшли збірки "Листи на світанні" (1961 р.), "Віщий голос" (1961 р.), "Прозорість" (1962 р.), "Дорога під яворами"(1964 р., за неї А. Малишко 1969 р. отримав Державну премію СРСР), "Рута" (1966 р.), "Синій літопис" (1968 р.), "Серпень душі моєї" (1970 р.) За збірку "Далекі орбіти" 1964 р. поет отримав Шевченківську премію.

Останнім твором поета, написаним у лікарні за вісім до його смерті, була славнозвісна "Стежина" ("Чому, сказати, й сам не знаю..."), в якій він роздумує над людським життям...

17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер.

За своє життя поет видав близько 40-ка збірок. Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів.

Написав тексти пісень до фільмів: "Макар Нечай" (1940 р.), "Богдан Хмельницький" (1941 р.), "Роки молодії" (1942 р.), "Щедре літо" (1950 р.), "Долина синіх скель" (1956 р.), "Лілея", "Таврія" (1959 р.), "Чорноморочка" (1960 р.), "Абітурієнтка" (1973 р.). А також сценарії до кінокартин: "Навіки з російським народом" (1954 р.), "Квітуча Україна" (1961 р.), "Ми з України" (1962 р.)

Вшанування пам’яті:

Іменем Андрія Малишка в 1971 році названо вулицю в Дніпровському районі Києва, у Богуславі, Борисполі, Горлівці, Донецьку, Ковелі,Коломиї, Коростені, Луганську, Обухові, Смілі, Тернополі.

На могилі Андрія Малишка, на Байковому кладовищі у 1973 році було встановлено надгробний пам'ятник з мармуру, роботи скульптора Галини Кальченко.

На фасаді будинку Роліту, де мешкав поет, в 1973 році встановлено бронзову меморіальну дошку (скульптор І. В. Макогон).

У 1991 році в Обухові в будинку, де народився поет, відкрито музей.

Про А. Малишка у 1983 році на кіностудії «Укртелефільм» знято документальний фільм «Андрій Малишко» (оператори — П. Щириця, Т. Щепанкевич).

31 жовтня 2003 року Національний банк України випустив в обіг 2-гривневу пам'ятну монету присвячену Андрію Малишку.


ІВАН МАЛКОВИЧ

Іван Малкович — український поет і видавець.

Народився 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині в сім'ї Антося Малковича та Юлії Малкович (Арсенич).

Закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музучилища та філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Член Спілки письменників з 1986 р.

Автор семи «дорослих» поетичних книг: «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч» (2010, 2011 (2-ге, доповнене видання); «Подорожник», 2013.

Ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малковича було обрано «Найкращим молодим поетом».



1984 — побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь» (Київ, в-во «Молодь»). Публікацію відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Найніжніша скрипка України» — так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь».

У 1985 році, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури. У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Веселка». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР. 1987 — переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь».

У 1988 році виходить друга поетична збірка «Ключ» (Київ, в-во «Молодь»).

У 1989 році долучається до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює в редакції дитячого журналу «Соняшник».

З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму».

У 1992 році у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає першу книжку — «Українську абетку». Того ж року виходить третя поетична збірка «Вірші» (Київ, «Український письменник»). У 1994 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». У 1997 році побачила світ четверта книга поета «Із янголом на плечі» (Київ, поетична аґенція «Княжів»).

У 2002 році Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. У 2004 році видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» отримало право на створення філії в Москві (за умови, що на кожній книжці буде зазначено: «Книга без права продажи в Украине»). Того ж року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж Іван Малкович став кавалером Міжнародного ордену усмішки (свого часу цю нагороду отримували Папа Іван-Павло ІІ, Астрід Ліндґрен, Сєрґєй Образцов, Дж.Роулінґ та ін.)

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», а також п'ята поетична книжка Івана Малковича «Вірші на зиму» (Київ, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

З 2008 року Іван Малкович починає видавати в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» «дорослу» літературу. У 2009 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить «Дитяча Євангелія» з благословіннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні.

Іван Малкович — редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. «Це людина, маніакально віддана ідеї «особливо якісної української книги». (Книжковий огляд, №1, 2002). У 2004, 2008, 2009 рр. входить до «ТОП-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент».

Вірші Івана Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

САМУЇЛ ЯКОВИЧ МАРШАК

Всесвітньовідомий поет і перекладач народився 22 жовтня 1887 року у Воронежі в сім'ї техніка і талановитого винахідника. Батько всіляко підтримував у своїх дітях прагнення до знань, інтерес до світу та до людей. Сім'я Самуїла Яковича Маршака вела свій рід від старовинної поважної єврейської родини, чим вони дуже пишалися. Раннє дитинство і шкільні роки Самуїл провів у містечку Острогозьку під Воронежем. У гімназії, де він навчався, учитель словесності прищепив йому любов до класичної поезії, підтримував перші літературні спроби майбутнього поета, бо вважав його справжнім вундеркіндом. Коли Маршак був маленьким, його часто залишали наглядати за молодшими братами і сестрами, двоє з яких, крім нього самого, в дорослому житті також стали відомими письменниками. Самуїл ріс шибеником, він завжди багато бігав, стрибав, лазив на всілякі горища, тому в них завжди було дуже гамірно.

Починаючи з чотирьох років маленький Самуїл почав самостійно складати віршики. До 11 років він написав уже декілька довгих поем і переклав цілу оду Горація. Одного разу зошит з роботами юного письменника потрапив до рук В. Стасова, відомого на той час, російського критика й мистецтвознавця. Він був вражений тим що побачив, і пророкував Самуїлу велике майбутнє. При першому знайомстві з маленьким Маршаком Стасов повів хлопчика у книжкову крамницю і подарував йому декілька десятків книг — твори російських класиків. Згодом за допомогою Стасова він переїжджає до Петербурга, де навчається в одній з кращих гімназій, ходить в музеї, на виставки картин, концерти знаменитих музикантів, цілі дні проводить у публічній бібліотеці, де працював його наставник.

У 1904 році в будинку В. Стасова Маршак познайомився з М. Горьким, який поставився до майбутнього письменника з великим інтересом і запросив його на свою дачу на Чорному морі. Там юний поет лікувався, вчився, багато читав і зустрічався з різними цікавими людьми. Коли сім'я Горького змушена була покинути Крим через репресії царського уряду після революції 1905 року, Маршак повернувся до Петербурга, куди на той час перебрався і його батько.

У той час він багато і тяжко працював, розпочав співпрацю з журналами та альманахами і продовжував завзято навчатися. У 1911 році Самуїл Маршак разом зі своїм другом, поетом Яковом Години, і групою єврейської молоді здійснив тривалу подорож по Близькому Сходу: з Одеси вони відпливли на кораблі, прямуючи до країн Східного Середземномор'я, в Туреччину, Грецію, Сирію і Палестину. Він поїхав туди кореспондентом петербурзької «Загальної газети» і «Синього журналу». Ліричні вірші, навіяні цією поїздкою, належать до числа найбільш вдалих у творчості молодого Маршака.

У цій поїздці Самуїл Якович познайомився зі своєю майбутньою дружиною, Софією Михайлівною Мільвідскою (1889-1953), і незабаром після повернення вони одружилися. У кінці вересня 1912 року молодята відправилися до Англії. Там Маршак навчався спочатку в політехнікумі, потім у Лондонському університеті. Під час канікул він багато подорожував пішки Англією, слухав англійські народні пісні. Вже тоді поет почав працювати над перекладами англійських балад, які згодом прославили його. В Англії Маршак цілий рік прожив у лісовій школі, беручи участь у веселих дитячих святах, тривалих походах по горах Південного Уельсу, розмовляв із відомим педагогом і організатором «школи простого життя» — Ойлером. Він ні на хвилинку не зупинявся і черпав все нові й нові знання. У 1914 році Маршак повернувся на батьківщину і поїхав працювати у провінцію, саме там він опублікував свої переклади в журналах «Північні записки» і «Російська думка». У роки імперіалістичної війни Самуїл Якович активно допомагає дітям, що стали біженцями: приймає активну участь у організації дитячих будинків і театрів для малечі. Саме дитячі вистави надихали поета на творчість. Він хотів зазирнути в дитячу душу, щоб створити щось ще цікавіше. Найвідоміші книжки Самуїла Маршака, що були написані в цей період це:

«Казка про безглузде мишеня»

«Дітки в клітці»

«Дванадцять місяців»

«Пожежа»


«Пошта»

«Будинок, який побудував Джек», перекладена з англійської дитячої народної пісеньки

Вірші Маршака для дітей, його пісні, загадки, казки та приказки, п'єси для дитячого театру згодом склали збірку «Казки, вірші, пісні, загадки», яка неодноразово перевидавалася і перекладена на десятки мов світу. Однією з найвідоміших казок, яка власне і прославила письменника, стала казка «Дванадцять місяців», в якій так само, як і в безлічі інших, розкривається тема боротьби добра й зла. У 1922 Маршак переїжджає в Петроград, разом із ученим-фольклористом Ольгою Капіцею. Там він керував студією дитячих письменників в Інституті дошкільної освіти та сам організував дитячий журнал «Воробей» (у 1924 році перейменований в «Новий Робінзон»), де в числі інших друкувалися такі майстри літератури, як Б. С. Житков, В. В. Біанкі, Е. Л. Шварц.

Саме тут Маршак написав славнозвісний «Кицькин дім», який відразу дуже полюбили дітки. Так само, як і безліч інших творів С. Я. Маршака цей твір не втрачає своєї актуальності і з року в рік перевидається все новими і новими видавництвами, на радість усім читачам. У 2011 році світ побачило японське видання «Кицькиного дому», яке дуже гарно оформив російський художник Юрій Васнєцов. Тим самим ще раз продемонструвавши шалену популярність цього твору не лише у нас, але і далеко за кордоном.У 1930-ті роки поет пише сатиричний памфлет «Містер Твістер», в якому піднімає гостре питання расизму. Поштовхом до створення поеми стала реальна історія, яку розказав С. Маршаку академік Мушкетов, — про те, як один із американських туристів, відмовився залишитися в Санкт-Петербурзькому готелі, тому що там зупинився афро-американець. Поет із обуренням переповідав про це в одному з своїх листів. У 1963 році Маршак написав продовження вірша «Африканський візит містера Твістера», за сюжетом якого головному герою відмовили у видачі візи «на батьківщину негра Отелло».

Крім того, в цей період був написаний ще один надзвичайно відомий твір Самуїла Яковича Маршака — «Ось, який розсіяний».

Через політичний тиск у 1938 році Самуїл Якович переїхав до Москви, де цілком занурився в роботу: писав ліричні і сатиричні вірші, вірші для дітей, перекладав з англійської пісні та балади Р. Бернса і багато іншого. К. Чуковский назвав сатиричні вірші Маршака тріумфом дитячої поезії. Під час другої світової війни Маршак береться за титанічну працю — перекладає всі 154 сонети Шекспіра, саме йому блискуче вдалося передати весь тонкий і складний духовний світ Шекспіра.

Дуже важко відвойовувала поезія Маршака своє право на існування. Багато педагогів вважали, що казки, фантазії непотрібні дітям, що вони вводять їх в оману. Так продовжувалося доти, доки не втрутився М. Горький, який став на захист дитячої літератури: «Дитина до десятирічного віку потребує забав, — писав він, — і вимога ця абсолютно законна! Їй життєво необхідні вірші в яких багато веселих ситуацій і пригод».

У роки Вітчизняної війни Самуїл Якович активно співпрацює з газетами — його пародії, епіграми, політичні памфлети висміюють і викривають ворога. У післявоєнні роки виходять книжки віршів — «Пошта військова», «Бувальщина-небилиця», поетична енциклопедія «Весела подорож від А до Я»; він багато займається перекладами з іноземних мов. У післявоєнні роки Маршак продовжує писати для дітей все нові і нові твори. На той час було надруковано цикли дитячих віршів: «Різнокольорова книга» (1948), «Цілий рік» (1948), «Тиха казка» (1956), «Вакса-Клякса»(1958) та інші.

Крім того, у творчому доробку Самуїла Яковича налічується декілька сотень коротеньких дитячих віршиків, це зокрема: «Африканський слон», «Біла сторінка», «Велетень», «Грудень», «Миші», «М'яч», «Подорож в картковому будинку», «Рукавички», «Синя пташка», «Тигреня», «Чудо», «Кораблик», «Котята», «Мельник, хлопчик і віслюк»... У тяжкі післявоєнні роки Маршак й надалі не забував про знедолених діток, і систематично передавав величезні суми грошей створеним у Литві інтернатам та дитячому садочку для єврейських дітей-сиріт, батьки яких загинули під час Голокосту. Однак у плані творчості, в цей час він почав більше писати для дорослих, займався поетичними перекладами, мемуарами.

У 1961 році вийшов збірник статей «Виховання словом» — підсумок великого творчого досвіду письменника. А у 1963 році була видана остання книга письменника — «Вибрана лірика».

Окрім творів для дітей, що мали приголомшливий успіх серед читачів («Кицькин дім», «Розумні речі», «Ось, який розсіяний», «Дванадцять місяців» та інші), письменник зробив багато прекрасних перекладів класиків англійської, української, білоруської, литовської поезії. Сонети Шекспіра в перекладі Маршака, широко відомі серед прихильників творчості англійського драматурга. За переклади Роберта Бернса Маршак був удостоєний звання почесного громадянина Шотландії. Але не дивлячись ні на що, він був і залишається відомим своїми творами саме для дітей. Недарма, ще на початку 30-х років М. Горький назвав Самуїла Маршака «основоположником дитячої літератури у нас».

Дуже багато творів Самуїла Яковича було екранізовано в мультфільмах, і навіть кінострічках, однак левова частка з'явилася вже після смерті поета. Серед них: «Кицькин дім» (м/ф, 1958), «Містер Твістер» (м/ф, 1963), «Пошта» (м/ф, 1964), «Дванадцять місяців» (х/ф, 1972), «Вересковий мед» (м/ф, 1974), «Ось, який розсіяний» (м/ф, 1975), «Дім, який побудував Джек» (м/ф, 1976), «Чудеса в решеті» (м/ф, 1978), «Казка, про нерозумне мишеня» (м/ф, 1981), «Кицькин дім» (т/ф, 1981), «Чому кішку назвали кішкою?» (м/ф, 1982).

Самуїл Якович Маршак помер 4 липня 1964 року в Москві, однак у пам'яті вдячних маленьких читачів він житиме вічно.
ЛЕСЯ ВІКТОРІВНА МОВЧУН

Леся Вікторівна Мовчун народилася 26 серпня 1969 р. у м. Києві.

У 1992 р. закінчила Київський державний педагогічний інститут, у 2000 р. захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності «Українська мова». Постійний автор рубрики «Наш скарб – рідна мова» (журнал «Барвінок»), у 2004 – 2008 р. – автор і ведуча передачі «Цікаве мовознавство», а з 2012 р. – передачі «Загадки мови» (Національна радіокомпанія України, 1 канал), у 2007 – 2008 р. – була заступником головного редактора журналу для підлітків «Пригоди».

Має кілька сотень публікацій у журналах для дітей „Малятко”, „Барвінок”, „Соняшник”, „Перець”, „Пізнайко”, „Стежка”, „Однокласник”, „Веселка” та ін., а також книжки для дітей «Неслухняні яблучка» (1997), «Чепуриться черепаха» (1999), «Для чемних ведмежат» (1999), «Кактусове королівство» (2007), «Ви такого ще не чули?» (2008), «Мовна лікарня. Пригоди Лєрки Севрючки і цікаві завдання з культури мови» (2009), «Усе підростає» (2010), «Арфа для павучка» (2011), «Про цікавих тварин загадки малим» та дві збірки поезії «Боса троянда» (1993) та «Відцвітають птахи» (2005).

Читаючи вірші неповторної Лесі Мовчун, раптом починаєш відчувати дивний приємний лоскіт у горлі, у вухах, по всьому тілу. Складається враження, що кожне слово поетеса огорнула м’якеньким плетивом вовняних ниток – і ось уже сотні кошлатеньких вовняних клубочків бігають серед твоїх думок, зазирають до твого серця, залишаючи по собі теплі сліди…



НЄМЦОВА БОЖЕНА

Нємцова — видатний чеський прозаїк XIX ст., майстер «сільської» прози. Вона відобразила у своїх творах не лише побут, а й світогляд селян Чехії та Словаччини, її творчість пронизана духом патріотизму та народності. Казки Нємцової, низка її оповідань і передусім повість «Бабуся» увійшли в золотий фонд чеської літератури.

Нємцова народилася у Відні. З батьками переїхала в Ратиборжице (неподалік від м.Ческа Скаліце), де вони служили в герцогині Заганьської.

Вихованням Божени переважно займалася її бабуся Магдалина Новотна, котра прищепила внучці не лише високі моральні ідеали, а й любов до народу, його побуту, мови, фольклору. Близькість до панського двору також вплинула на розвиток дівчинки, з одного боку, розвинувши її культурно, а з другого — дозволивши їй побачити всю повноту соціальних контрастів. Божена закінчила тільки початкову школу, але була досить добре освічена; гостюючи в родині панського управителя у Звалковицях, вона ознайомилася з німецькою літературою, передусім із творчістю Й.К.Ф. Шиллера.

У 17 років її видали заміж за урядового чиновника Йозефа Нємеца, по суті, чужого їй за своїми інтересами та характером. Проте саме завдяки йому Нємцова, перебуваючи у Празі (1842—1845), зблизилася з передовою творчою інтелігенцією, передусім із поетом В. Б. Небеским, під впливом котрого почала писати. Її талант розвинувся у Ходському краї (півд. схід Чехії), де вона жила спочатку в м. Домажлице, потім — в м. Вишеруби з 1845 до 1848 р. вивчаючи побут і фольклор ходів.

Після 1848 р. Й. Немец як чеський патріот зазнав гонінь; творчість Нємцової владі теж не подобалася. Подружжя з чотирма дітьми було змушене переїхати спочатку в Німбурк, а потім у Ліберец, у 1850 р. Нємеца направили в Угорщину. Нємцова з дітьми переїхала у Прагу, де прожила 12 важких років: помер її старший син Гінек, вона сама важко хворіла, до цього після звільнення чоловіка додалися матеріальні нестатки. Восени 1861 р. Нємцова поїхала в Літомишль аби видати там свої твори; захворівши, вона повернулась у Прагу.

22 січня 1862 померла в своєму Празькому домі «У трьох лип».

До самої смерті жила в принизливих злиднях, часто голодуючи. Неодноразово зверталася за допомогою до чеських патріотичних кіл. Ця мізерна допомога особливо контрастувала з пишністю похорону, організованого тими ж патріотичними колами, і славою, отриманою Нємцовою посмертно.

Першими творами Нємцової були вірші патріотичного, ліричного та феміністичного характеру. Проте справжнім її дебютом стали «Народні казки та легенди», зібрані у Ходському краї та в північно-східній Чехії. Тісніше пов'язані з фольклором і більш зрілою рукою написані «Словацькі кажи та повісті», матеріал для яких Нємцова черпала зі своїх подорожей по Словаччині у 50-х pp.

У 40-х pp. Нємцова публікувала в періодиці публіцистичні статті, що мали спочатку етнографічний, краєзнавчий характер, хоча в них часте фігурують актуальні політичні мотиви ( «Образки з Домажлицьких околиць» — «Obrazy z okoli domazlickeho» та ін.).

Значною мірою краєзнавчий характер мали перші спроби Нємцової у жанрі «сільського» оповідання. Це були нариси про Домажлиці: «Довга ніч», «Сільський образок». Її подальші оповідання, що змальовують, зазвичай, долю однієї жінки. — свідчення зростаючої майстерності: «Барушка», «Сестри», «Розарка». Своєрідність стилю Нємцової поглиблюється в оповіданнях «Карла» («Karla», 1855), «Дика Бара» («Diva Вага», 1856). У зображенні сільського життя дедалі більше проявляються реалістичні елементи, характери набувають виразності та психологічної переконливості.

У роки глибокої особистої кризи, після смерті сина, Нємцова написала свій найкращий твір — повість «Бабуся» («Babicka»), навіяну споминами про дитинство та її бабусю, про віднайдену радість творчості.

Одначе головним своїм твором Нємцова вважала роман «Гірське село», у який вона вклала увесь свій життєвий досвід, усі знання про народ, особливо про ходів та словаків.

Нємцова цікавилася українською культурою, зокрема народною прозою. У нарисі «Картини зі словацького життя « (1859) Нємцова описала українські обряди — сватання та весілля. Елементи українського фольклору є у збірнику «Словацькі казки та оповіді». Окремі твори Нємцової переклали С. Пархомовська, А. Багмут, Ю. Круть, Д. Андрухів.



НЕСТАЙКО ВСЕВОЛОД ЗІНОВІЙОВИЧ

Нестайко Всеволод Зіновійович народився 30 січня 1930 року у Бердичеві в сім’ї службовця

Мати Всеволода Зіновійовича – Марія Іванівна Довганюк – була вчителькою російської словесності.

Батько Всеволода був січовим стрільцем в австрійській армії, він вільно володів п’ятьма мовами. У 1933 році батько маленького Всеволода був заарештований і загинув у концтаборі НКВС.

Йшов страшний 1933 рік і сім’я Всеволода, рятуючись від голоду, переїздить із Бердичева у Київ до рідної сестри матері. Тож все своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у Києві. Мати Всеволода Нестайка працювала вчителькою, їх квартира знаходилась у приміщенні тієї школи, де вона вчителювала.

Довгим і безтурботним було життя Всеволода в молодшій школі. Та закінчилось воно раптово – почалася Велика Вітчизняна війна. Хлопцю було тоді одинадцять років. З мамою Всеволод Нестайко провів два роки в київській окупації. Марія Іванівна організувала у своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули набутих раніше знань. Ці уроки допомогли – після звільнення Києва, який лежав у руїнах, Всеволода одразу прийняли до шостого класу. Навчався він у київській школі №63, хлопець одразу потягнувся до літератури. І коли настав час обирати професію, вирішив, що це буде тільки література.

Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник Всеволод Нестайко вступає на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету.

У 1952 році Всеволод Зіновійович закінчує філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. У 1950 році став працювати літредактором-коректором у "Барвінку". Згодом Всеволод Зіновійович працює у редакції журналу "Дніпро", видавництві "Молодь". З 1956 по 1987 рік завідує редакцією у видавництві "Веселка". Одружується, дружина Світлана Пилипівна супроводжує письменника протягом всього його життя.

Перші оповідання для дітей Всеволод Зіновійович Нестайко почав друкувати в журналах "Барвінок" та "Піонерія". Перша книжка під назвою "Шурка і Шурко" побачила світ у 1956 році. Цього ж 1956 року Всеволод Зіновійович вступає до Спілки письменників.

Майже п'ятдесятирічний шлях у дитячій літературі Всеволод Зіновійович засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єc. Найвідоміші з них "В Країні сонячних Зайчиків" (1959), "Супутник ЛІРА-3" (1960), "Космо-Натка" (1963), "Робінзон Кукурузо" (1964), "Тореадори з Васюківки" (1973), "Одиниця з обманом" (1976) та інші. Було видано дві аудіокнижки письменника: "В Країні сонячних зайчиків" і "Чудеса в Гарбузянах".

Книги Всеволода Нестайка перекладено двадцятьма мовами, в тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, словацькою та ін. Російською мовою його книги виходили тринадцять разів. За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, які отримали міжнародні нагороди: телефільм "Тореадори з Васюківки" одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Його замовили загалом 72 країни світу. На жаль, в Україні на телеекранах фільм не з’явився. Чиновники від культури знайшли в ньому наклеп на радянську дійсність, а героїв визнали "нетиповими піонерами". Кінофільм "Одиниця з обманом" премійовано на Всесоюзному кінофестивалі у Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1985).

Всеволод Нестайко – лауреат премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку "Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків"), премії імені Олександра Копиленка (за казку "Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя"). На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях "П’ятірка з хвостиком" він був удостоєний другої премії. За повість-казку "Незвичайні пригоди у лісовій школі" Всеволод Нестайко був удостоєний у 1982 році премії ім. Лесі Українки. А трилогію "Тореадори з Васюківки" 1979 року внесено до Особливо Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів світової літератури для дітей.

У донбаському місті Дружківка з 2004 року працює дитяча бібліотека імені В.З. Нестайка. На даний час письменник проживає у Києві на Печерську


Каталог: wp-content -> uploads -> 2017
2017 -> Українська музична література
2017 -> Українська музична література
2017 -> Програма вступних випробувань з англійської мови для навчання за освітньо-кваліфікаційною програмою
2017 -> Конспект лекцій з дисципліни „Історія театру України для студентів 3 курсу спеціальності 02020101 «Театральне мистецтво» спеціальності «Актор драматичного театру»
2017 -> Галузь знань 101 Педагогічна освіта Спеціальність 010101 Дошкільна освіта І семестр – 32 год. (іспит) дитяча література з методикою навчання теми І плани лекцій (середа, пара
2017 -> Програма фахового вступного випробування для вступників на навчання за окр
2017 -> №1 Ф. Стендаль (1783-1842). “ Червоне і чорне ”


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

До збірника додано iconКандидат філологічних наук
В окремому реєстрі покажчика за алфаві­том розміщені всі синоніми словника із зазна­ченням назви синонімічного ряду. До словника...
До збірника додано iconВідділ бібліотекознавства
Документознавство. Інфор–мологія», «Научные и техничес­кие библиотеки» та наукового збірника «Наукові праці Національної бібліотеки...
До збірника додано iconМіжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства
До збірника увійшли статті та тези доповідей викладачів, аспірантів І студентів юридичного факультету СумДУ, інших юридичних внз...
До збірника додано iconВиступ-презентація Куп’янськ 2016 Роботу виконав
Метою даного збірника є познайомитися з біографічними відомостями математиків, що народилися в Україні, проаналізувати та порівняти...
До збірника додано iconИємництва матеріали всеукраїнської студентської науково-практичної конференції «сучасні тенденції розвитку інформаційно-комунікаційного простору» київ 2017 р
...
До збірника додано iconСергій побожій історик мистецтва єгор рєдін
Саме в приватній бібліотеці П. Білецького випало мені вперше побачити й тримати в руках рідкісне видання – XIX том збірника Харківського...
До збірника додано iconРоман про Трістана та Ізольду (За реконструкцією Жозефа Бед'є) Переклад Максима Рильського
Західної Європи. Докотилась ця легенда І до Росії як складова частина одного збірника рицарських повістей (XVII ст.). Леся Українка...
До збірника додано iconКафедра культурології та філософії
Кафедра культурології та філософії Національного університету "Острозька академія" оголошує набір статей до чергового випуску наукового...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка