Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький



Сторінка3/19
Дата конвертації22.12.2019
Розмір3.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Валентина СОБОЛЬ,


доктор філологічних наук, професор Варшавського університету
ПОТІК СПОГАДІВ, ДОКУМЕНТІВ, ВРАЖЕНЬ

У ФОРМІ РУХУ СМИСЛІВ
Людина розумна, людина проста,

Людина подвійна...

Ще визначень стільки?..

...Людина відчужена кривить уста,

спішить, непричетна, до власної клітки.

Є різні клітки: золоті, діамантові,

Броньовані є,

Але більшість – гнилих.

Людина відчужена скована мантрами,

Розвагами тлумлена,

Бита під дих...
Та надано світові шанс для одужання:

Людина усміхнено антивідчужена”
(Михайло Стрельбицький, поетичний цикл „Людина-антивідчуження”)
У числах 5, 6, 7-8, 9, 10, 11 часопису “Київ” за 2006 рік побачили світ новостворені розділи родинної хроніки-епопеї Валерія Шевчука “На березі часу”, зокрема частина “Мій Житомир. Світ перед очима”. “Світ багатий на конкретні враження” (№10.- С.35), як резюмує автор і як можна було б узагальнити новочасний діаріуш із межі тисячоліть. То ж саме вони й вихлюпуються, а точніше, колекціонуються-нанизуються з усією докладністю й сумлінністю. Із сяганням до найраніших спогадів, учнівських зошитів та щоденників, незабутніх дитячих вражень, а особливо ж до власних (часом – до творів брата) різножанрових і різночасових творів, в яких ті враження вже раніше були зафіксовані в художніх образах. У творі “На березі часу” вони постійно документалізуються: цитуючи той чи інший епізод, описаний у новелі чи повісті, автор навмисне розкриває усі карти, пропонуючи читачеві замінити імена вигадані на справжні (“Артур – Алік Ішунінов, або Старий Пічкур, Колька – Толька, мій брат. Славко - я” (№10. - С.35), і в такий спосіб допомагає читачеві також наблизитися до себе справжнього, бо ж у дитинстві людина є значною мірою автентичною. У цій частині хроніки, а саме “Мій Житомир. Світ перед очима”, злокалізовано простір (рідне місто) і час (дошкільні, ранні, середні й старші класи середньої школи), а з іншого боку, саме цей простір і час розімкнено, бо ж конкретика постійно переборюється надпотужним особистісним виміром всього, що сталося. Таким виміром, таким особистісно-ідеальним центром притяжіння є світ “вищих знань і потужнішого розуму” (№11- С.46), наблизитися до якого судилося в шкільні роки. Школа ж, від перших днів, коли пішов до неї старший брат, стала сенсом існування для молодшого:

“Дивний ваш хлопчик, - сказала матері стара вчителька. – Він днями просиджує біля школи. З нього будуть люди.

Цю вчительку звали Марія Яківна. Вона свого часу вчила в першому класі мого батька, вчитиме й мене. Жила неподалік від школи із чоловіком-козопасом, і це їй я присвятив роман “Дім на горі” – на вічну їй пам’ять. Згодом, зустрічаючись із матір’ю, вона незмінно розпитувала про мене і чомусь мала того інтереса до самої смерті” (№5. - С.82).

Як це все почалося, яким постав Cвіт перед Очима, які люди стрічалися (а в творі старанно спостережено й описано чи не всіх, з ким доля дарувала радість, хай навіть короткочасного, але добротворного спілкування) і яким досвідом обдарували, і як цей досвід помножився на творчі осяяння, приніс десятки задумів і творів, у котрих, у свою чергу, ожили всі ті, хто заяснів у пам’яті майстра іскоркою доброти, чистої людяності чи глибинної мудрості, – все це знайдемо в розділі “Мій Житомир. Світ перед очима”. Тут є:

- епіграфи: із власного твору (“Серед тижня”) та із листа Володимира Винниченка1до Євгена Чикаленка;

- вступ (№5. - С.67-68), написаний у давньоукраїнському стилі, з елементами етикету самопониження;

- переосмислення власних творів, образів із них через спогади, свідчення, документи;

- топографічні описи кварталів, будинків, мостів, вулиць рідного міста (№5.- С.85), описи, які увінчуються розмислом про закорінення в рідну землю (№9. - С.25-26);

- оніричні міні-сюжети (як-наприклад, №5. - С.78);

- розмисли на різні морально-етичні теми, наприклад, про заздрість із апеляцією до рядків поета початку ХУІІІ ст. Івана Максимовича: “Любов зника у людях, злоба виростає – всі заздрісні зробились, і це не зникає” (№5.- С.84);

- самодослід про язичницькі первні в собі самому (№9. - С.28) і розмисел про те, чим є для людини Бог;

- автодослід у царині дитячої психології – в діаметрально відмінних життєвих ситуаціях із прагненням до самодисципліни у викладі2;

- перепросини в читача за відступи чи повтори (№5. - С.86);

- уривки листів до дружини із Заполяр’я (№5.-С.83), в одному з яких, за 8 грудня 1963 року, вклеюється виписка із листа незабутньої матері;

- описи фотографій і уточнення з допомогою світлин важливих подій, обставин, переживань, а особливо ж психологічних портретів людей, які оточували;

- вірші власні й чужі, вірші, які кореспондують із певною життєвою ситуацією, з одного боку, з іншого – із твором, наприклад оповіданням “Камені”, в якому та ситуація вже відтворена;

- задуми творів та відновлення обставин, за яких той чи інший твір був написаний і хто став прообразом знаного вже читачем того чи іншого персонажа;

- лектура в часи молодшого та середнього шкільного віку та її вплив на пробудження національної самототожності;

- опис ігор із ранніх шкільних років (№5. - С.83) і особливо ж із років шкільної юності (ігри вже фліртові - №11. -С.42) - так само із автопсихологічним екскурсом1;

- раніше не друковані твори, наприклад, оповідання “Колесо і ключка” Анатолія Шевчука (№5. - С.75), з коментарями й доповненнями Валерія Шевчука;

- є тут афоризми -“шевчукізми”.

Є в творі “Мій Житомир. Світ перед очима” ще багато чого, і легше буде сказати, чого тут немає, аніж перерахувати, що є в творі, який за європейськими діаріушевими стандартами можна назвати класичним - “silva rerum”. Водночас можна виокремити в цій частині хроніки магістральні тематичні блоки. Чи не найголовніший – учительсько-шкільний. Починаючи від “Золотої медалі” О.Копиленка чи “Учительського хліба” Є.Гуцала, навряд чи наша література бачила такі докладні учительсько-учнівські портрети з увиразненням архетипально-етнічних, особистісно-психологічних характеристик, із прагненням ні в чому не помилитися, а щоб того не сталося, автор часто сягає до попередніх записів, до власних художніх творів, що в них герої епопеї “На березі часу” вже стали прототипами цілого ряду яскравих індивідуальностей. Незаперечним свідком переважної більшості описаних подій є брат - письменник Анатолій Шевчук. А незаперечним запобіжником від надто стрімкого польоту душі в дитинство, “як у вирій, бо їй у світі тепло тільки там”2, - є часовий дистанс. Пригадування-встановлення свого портрета у повний зріст у дошільному, в школярському вікові і особливо ж яким саме був в очах та оцінках учителів, реалізується докладно, “різнопредметно”, сказати б, навіть надміру доскіпливо. Але чи­тачеві воно дає запевнення певною мірою знаної з досвіду кожного відносності, а часом і суб’єктивністі оцінок у школі, з одного боку, і потужної сили їхнього на нас впливу – з іншого. Пам’ять шкільних літ зігрівала самого автора теплом у далекому Сєвероморську, в Заполяр’ї на Кольському півострові, де, перебуваючи на військовій службі в 1965 році, він написав пречудову психологічну новелу “Камені”. Новела присвячна вчителеві Степану Станіславовичу Яніславському – одному з тих, про кого немає згадки в нарисі М.Костриці та Р.Кондратюка про школу № 32 м.Житомира, яку закінчив В.Шевчук. Після новели подано коментар про те, що несподівано в далекому Заполяр’ї пригадався старий учитель та його наука – “навіщось це мені було потрібно для скріплення духу, бо солдатчину я переносив важко. Що це справді було так, свідчить і те, що перед цим, 4 березня 1964 року, я написав про цього-таки Степана Станіславовича ще й вірша. Він також зветься “Камені” (№9.- С.49-50). У вірші - дзеркальному відображенні внутрішнього стану юнака, який сонця “давно, давно уже не бачив”, - прочитується розгадка символічної назви: “Отож саме тоді, в полярну ніч, коли сонце взагалі відсутнє в небі місяцями, в чужині я був також оточений каменями і холодним мерзьким морем, і відчував од того не тиху, а чорну тугу. І він, той простий, лагідний і глибоко мудрий учитель, уже на той час, мабуть, і покійний, не забув про свого улюбленця-учня, а придибав у те царство ночі й чужого каміння, щоб подати мені опал - напівдорогоцінний камінь, про який колись мені оповідав, символ рідного краю і іншого каміння, яке оживало в моїх очах і творило таємничо-загадкові видива...” (№9. - С.50).

Магістральною проблемою не тільки аналізованої тут частини епопеї - “Мій Житомир. Світ перед очима”, а й цілого твору (що вже відзначалося в ході аналізу її томів - “На березі часу. Мій Київ. Входини”, “Хата і рід”) є простеження складної еволюції національного самоусвідомлення. Насамперед через лектуру: сприймання прочитаного (творів “Тимур і його команда” Аркадія Гайдара, чи “Старої фортеці” В.Бєляєва, чи “Як гартувалась сталь” М.Островського) йшло “не за ідеологічними шаблонами, але й без участі національного прочуття, воно в мене з’явиться лише в десятому класі, а на основі засад моральних: ось добре бореться із чимось лихим, без вникнення в природу добра чи зла” (№9. - С.33). І хоча сам автор фіксує в собі самому вже в ході засвоєння тієї лектури “зачатки гуманістичного мислення” (№9. - С.33), та правдивий бібліофіл сформується згодом – не без впливу носія “вищих знань і потужнішого розуму”1 вчителя Єфрема Соломоновича, бібліотекарки Клавдії Євгенівни та прочитаних книжок, з-поміж яких найбільше запали в душу й запам’яталися історичні романи чеського письменника Алоїса Їрасека в українському перекладі.

Яка форма викладу домінує у творі? Природно, що монолог. Але, приміром, пасаж “Я вірив у Бога” (Київ. - 2006. -№10. - С.32-44) є тільки позірно монологом, а насправді – це своєрідний діалог із опонентами, які вичитують у творах Валерія Шевчука поганські мотиви й неприйняття християнства. “...Ніхто, гей, ніхто не повинен зараз мені заважати; ні з ким не маю ділитися тим, що йде до мене, хоч я й не певен, що колись дійде. І коли опиняюся сам на сам, коли ніщо і ніхто мені не заважає, відчуваю раптом, як щось у мені прокинулося.

Ні, все те, про що я говорив і думав, - не те! Мій Бог – це не те! Це соки, що наповнюють дерева, це листя, яке прокльовується, як курча з яйця, із бруньок; це зерно, яке проростає в стебло і яке має народити нове зерно; це картопля, що випускає в льоху паростки, які тягнуться до світла; це і Сонце, яке подає тепло всьому живому, це і Місяць, який те світло лише відбиває; це річки, що розпливаються і висихають, моря й океани, що творять свій всесвіт; це, зрештою, і безкінечна множина таких всесвітів, а в ньому пущені в хід людські серця, які творять тепло для чинення ще одного всесвіту – в середині людини, яка також народжується і старіє, як трава та листя. Але людина палає ще одним вогнем, особливим, який і має таку коротку, схожу на чоловічка із відставленою вперед ногою назву – Я, яке волає до неба серед кладовищ і витягнутих угору церков та костьолів...

...В Бога я вірив... Це було давно, але я вірив. Може, й не думав хлопчик аж так складно, як оце згадується, може, він думав простіше на рівні змислів, але це не важливо. Я пізнавав Бога, бо він пізнавав мене... Оце – важливо!

[...] А коли я отямився, мені стало ясно на душі, ясно стає й тепер, коли сиджу за столом, дивлячись у вічі вікну, за яким притулилася темрява, й усміхаюся. Тепло й просто...”.

Автор датує цей міні-твір 28.ІІ.1962. Але цитований матеріал кореспондує із попередніми розмислами-спогадами: “Від тих зібрань, фарбованих яєць, пасок, чарок, наповнених трунком і поставлених для покійних, тризн біля могил віяло чимось предковічним, язичницьким, і це було так чудово! Може, тому ніколи не мав у собі християнської зневаги до язичництва, і в свій час у романі-есе “Мисленне дерево” мене потягло дослідити цей культурний та духовний світ, а початок того інтересу був у тих-таки обрядах та дійствах, які існували в звичаєвій практиці мого народу, і я й досі переконаний, що його і цю прадідівську практику треба шанувати, як і подвиг Ісуса Христа, бо природа народу і подвиг Христа, щоб спасти той народ і людину, - це речі не антагоністичні, а таки рівнорядні. І розуміння того, хай у формі лишень змислів, закорінене саме в тому часі, коли світ не лише лягав мені перед очі візуально, а я починав вбирати його в себе, а отже, й жити ним” (№9. - С.28).

“Мій Житомир. Світ перед очима” - ця частина хроніки, яка вперше надрукована у часописі “Київ”, написана у дні помаранчевої революції і під осяйним її впливом. Потужний гімн до себе справжнього, до правди й волі, до очищення від брехні та скверни – то був потужний порив, вплив якого на всі сфери українського життя важко переоцінити. Той вплив помножує й без того визначальний настрій подиву й зачудування дивовижно складним і багатим світом перед очима. Насамперед, і на тому варто наголосити, - перед світом “вищих знань і потужнішого розуму, і мені це треба було пізнати, бо в тому світі, в якому жив і який спостерігав, мені ставало тісно” (№11.-С.46). Тому такими чутливими є юнаки – Валерій і Анатолій Шевчуки - до українського інтелігентного світу в Житомирі, поодинокі вцілілі представники якого (з цього світу був і Борис Тен) були для них винятково цікаві. Феномен цього явища із його величчю і болісним заниканням у часи репресій окреслюється в хроніці дуже рельєфно і зримо, з елементами самозаглибленого обсервування його впливу на власне становлення, формування морально-етичних та естетичних засад. Проблема тим більш вагома, що в її світлі сфокусовано відповідь або ж принаймні одну із відповідей на запитання – гостро-болюче, і то надзвичайної, бо ж державотворчої ваги. Те запитання не давало спокою юнакові, його гостро ставив сам час: чому так мало достойних учителів української мови та літератури? Відповідь – в потужній маніпуляційно-зомбувальній машині, в якій не останню роль відігравала й продовжує відігравати російська література й культура. Широко знана сьогодні у світі праця Еви Томпсон “Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм” навдивовижу виразно й чітко кореспондує із міркуваннями Валерія Шевчука про те, як у радянській школі витравлювалось справжнє, автентичне: “Свій предмет Софія Іванівна не любила, викладала схоластично й офіціозно, навіть із пристрасними лайками супроти заборонених письменників: О.Олеся, М.Вороного та Г.Чупринки, яких зневажливо називала “буржуазними націоналістами”. При тому задавала стандартні запитання:

- Під впливом якої літератури розвивалася творчість Тараса Шевченка (П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, Івана Франка, Лесі Українки тощо)? – і ми мали незмінною формулою відповідати:

- Під впливом великої російської літератури.

Інакшої відповіді й бути не могло, байдуже, була це правда чи ні” (№11.- С.36).

І то правдиве щастя, що все ж доля послала письменникові справжню вчительку – “лише одну достойну вчительку української мови та літератури – Ніну Григорівну Загорську, а дві інші були такі негодящі, які більше компрометували свій предмет, ніж вивищували. Але Софія Іванівна (Сопля Іванівна, в нашій транскрипції) досягла іншого: вона викликала в мені стихійний протест супроти фальсифікації історії української літератури, зовсім так само, як у дні, коли пишеться цей твір, протест проти фальсифікації виборів викликав помаранчеву революцію. Через це і я діяв за принципом: те, що лає вчителька, має бути цікавим і добрим, а те, що хвалить - казна-що, отже, непотрібне мені, або ж його треба наново переосмислювати. В цьому й було негативно-стверджувальне значення для мене цієї вчительки; принаймні огиди до української літератури вона в мене не викликала, а навпаки, загострила інтерес, що повело мене до ґрунтовного її вивчення вже самостійно” (№11.- С.37). Властиво, спрага до самостійного читання й мислення подарувала кілька осяйних відкриттів.
Чи не найголовніше з усіх - пережиття “містерійного з’єднання з книжками” (№11.- С.48). Ще одне важливе відкриття з часів шкільної юності – прочитання роману Анатолія Свидницького “Люборацькі” із передмовою М.Сиваченка: “Книга Свидницького лежала на тому ж місці, і в мене відлягло від серця. “Дайте!” – сказав я, простягаючи мокрі десять карбованців. Байдужа жінка глипнула на мене сивими очима і відрахувала решту. Я наблизився до вікна, нагнувся, аби закритися від цікавого продавщицького погляду, і перегорнув першу сторінку.

Те, що я побачив наступної хвилі, врізалось у мою свідомість на все життя. Я побачив прекрасне, майже дівоче обличчя, облямоване довгим волоссям. Величезні очі дивилися на світ спокійно і зачаровано. Величезні живі очі вбирали мою душу, і я раптом відчув, що ще хвилина – і я заридаю, мов хлопчик. Але я тримався. Сховав томик за пазуху, він теж був зелений, як і весь сьогоднішній настрій, повільно вийшов у морок”. Цитований уривок – уже із іншого, власне художнього твору Шевчука, із оповідання “Довгий день без перерви”. Автор апелює до власного тексту для якнайточнішого відтворення того благовісного стану, який дало містерійне злиття із книжкою. Воно могло б видатися навіть малоймовірним, але власне попередні сторінки дають суто фізіологічне пояснення причин появи такого унікального стану. Із дивовижною докладністю виписано стан юнацької кризи, один із виходів з котрої –трансформування в те містерійне пережиття: “...не раз невидима сила відкидала мене від тих спільних гульок, і я знаходив принаду в усамітненні – все більше й більше мене почало вабити до книг” (№11. - С.43); “щось мені хотілося, але не знав що, кудись мене вабило, але не знав куди; хотілося вирватися зі свого вузького світу, але поняття не мав, чи існує широкий світ, а коли існує, то де? Такі кризові настрої постійно мучили мене...” (№11.-С.45); ”юність брала мене в свої лабети і мучила” (№11. - С.45).

Важко переоцінити, в яку потужну енергію нації мала б сублімуватися енергія молодечого пориву, юнацького дерзновенного потягу до знань, коли б українська молодь – бодай в особі своїх найталановитіших представників – своєчасно отримувала ті життєдайні умови, в яких мусить плекатися націотворчий первень з його спрагою до чину, до пересотворення української людини. В цьому контексті бачиться особливо значимою історія винищення української інтелігенції1 – вона в цій частині хроніки хоча й подана пунктирно, але багатозначно. Сестри дворянського походження Ніна Миколаївна й Тамара Миколаївна, які були знайомі через своїх чоловіків з видатним українським геологом, згодом академіком ВУАН Павлом Тутківським (національно свідомою людиною) – ці постаті є знакові, і те, що про Ніну Миколаївну Рибакову немає згадки в книжці про СШ № 32 М.Костриці та Р.Кондратюка (а такі факти уважно спостережено й пильно фіксовано в тексті-хроніці “Мій Житомир. Світ перед очима”) - з перспективи сьогоднішініх знань не видається дивним, але симптоматичним. Бо ж і сьогодні далеко неповною є картина правдивих інтелектуальних втрат нашого народу, і в цьому сенсі правдиво-точний до дрібниць і деталей із життя, як то не гірко констатувати, недобитків української еліти 20-30-х рр. твір Шевчука діагностує першопричини реального стану, кількості та якості сьогоднішньої української інтелектуальної еліти, закорінені далеко не лише в терплячо-толерантній українській поставі. З того недоброзичливці продовжують і нині спритно користати.

Сьогодні буде передчасним оцінювати значення родинної епопеї Шевчука. Бо ж заважають побачити її правдиву роль – непричесано-невпорядковані відступи, повтори-змисли, не завжди доречні чи, може, й необов’язкові, як часом може здатися, подробиці дитинства, такі подібні для цілого покоління дітей війни й післявоєння. Та в тім-то й суть, і на тому робить наголос автор, що саме діти війни стали шістдесятниками і “відважно піднялися на поборення найжахливішого суспільного ладу, що його придумали люди” (№5.-С.87). Це справді значимо, але не визначально. Побачити головне з першого прочитання щось таки заважає. Може, часом не імпонує надміру пильне задивлення в себе самого, яке дає повтори, відсилання до згадуваних раніше творів? Може, дратує відчуття, подібне до того, коли ліньки (як перед іспитом) заглиблюватись у матеріал, який хоча і є дуже важливим, але ж...сонце за вікном. Часом саме ця частина хроніки видається подібною до необхідного параграфа для засвоєння. І зовсім не тому, що тут маємо мовби автобіографічну ілюстрацію учення К.Г.Юнга про архетипи колективної підсвідомості, презентовану в площині документально-художній, принадно-цікавій. Тут є – і це бачиться чи не найважливішим – гостро необхідна нам наука. Наука, якої українців не навчали, а відучали, вибиваючи й викорінюючи її в зародку. Це наука правдивої до себе поваги, без якої дарма чекати на повагу й любов з боку інших.

Іван Франко в праці “Етнологія та історія літератури” (“Etnologia i dzieje literatury”, 1894) нарікав, що надзвичайно багата грецька й римська література не позоставила нам у спадок жодної біографії бодай одного зі своїх поетів та мислителів1. Сьогодні в Україні чимало щоденників-автобіографій, путівників до автентичної української людини, частіше прозових, рідше - поетичних. Взяті за епіграф поетичні рядки Михайла Стрельбицького – то є, властиво, преамбула до його поетичної хроніки покоління, до новоствореного надзвичайно зворушливого поетичного циклу „Людина-антивідчуження”, який бачиться суголосним із тут аналізованим.

Перспективним видається осмислення аналізованого тут твору не тільки в контексті тих, які відносно недавно дійшли до українського материкового читача (як перша частина трилогії “Волинь” Уласа Самчука, а саме “Куди тече річка”, чи художня автобіографія Богдана Лепкого “Казка мойого життя”2). Проблемним бачиться такий аспект. У хрестоматійній “Зачарованій Десні” О.Довженка чи дилогії “Щедрий вечір” та “Гуси-лебеді летять” М.Стельмаха, в автобіографічному творі “Куди тече річка” У.Самчука в центрі – дитинство сільського хлопчика. Хроніка В.Шевчука “На березі часу”, як і повість Б.Лепкого “Казка мойого життя”, належить до нечисленних в українській літературі творів, які розкривають біографію несільської дитини. Біографію вихідця зі священицької (Б.Лепкий – син священика) чи робітничої (В.Шевчук - син шевчука) родини. Прокреслюються на новому витку проблеми витоків інтелігентності та української інтелігенції. І ще одна обставина об’єднує твори: філософська притчевість у них витворюється діалогом автора на схилі життя – із собою дитиною, зачарованою Білим Світом, як у Богдана Лепкого, чи задивленою в Світ перед Очима, як у Валерія Шевчука.



ББК 83.3 (4 Укр) 6-44

Олена БАРАБАНОВА,

старший викладач кафедри української мови

та літератури Слов’янського державного

педагогічного університету
ТВОРЧА РЕАЛІЗАЦІЯ

ІДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНИХ ЗАСАД

У ПРОЗІ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ
Ідейно-тематична своєрідність євангельської тематики посідає одне з головних місць у творчому доробку Наталени Королевої. Власне, християнські, та й загалом релігійні мотиви наявні у більшості творів письменниці, що пояснюється її католицьким світосприйняттям, сформованим у часи дванадцятилітнього перебування в піренейському кляшторі Нотр-Дам-де-Сіон. Глибока релігійність Королевої-жінки неабияк уплинула на становлення Королевої-письменниці. Погляди письменниці яскраво відбилися в її спадщині, котру можна умовно назвати християнсько-моралізаторською, або євангельською, бо в основу більшості таких творів покладено тексти Нового Завіту.

Проте постійне звертання Наталени Королевої до вічної книжки лише частково пояснюється релігійністю белетристки; ця високоосвічена жінка, звичайно, усвідомлювала й загальнокультурне значення Св. Письма – унікальної художньої пам’ятки, що акумулювала в собі безцінні для розвитку всієї цивілізації надбання у сферах моралі, історії, філософії, врешті, літератури [6, с.34]. Можливо, Біблія саме тому стала справді безсмертною книжкою, бо тут відбилися одвічні людські конфлікти, і при цьому кожному з нас дано велику надію на моральне возвеличення душі. Св. Письмо репрезентує конгломерат систем міфологічних уявлень, що складають універсальну часово-просторову модель Всесвіту, викликаного до життя волею трансцендентного абсолюту [1, с.10].

Біблія весь час була джерелом натхнення для діячів світового мистецтва. Завжди спиралася на Св. Письмо й українська література: уже в найдавніших перекладах, літописах, повчаннях виразно простежується нерозривний зв’язок світського й церковного письменства.

Проте у період 1917-1991 років розвиток традиційної для красного письменства тематики сильно послабився, адже Наддніпрянська Україна опинилась у складі Радянського Союзу, де войовничий атеїзм став державною політикою. Прибічники християнського віровчення разом з носіями інших релігій не просто критикувалися, а часто й фізично знищувалися. Руйнувалися тисячолітні основи моралі, що обернулося для суспільства тяжкими збитками, які практично неможливо відшкодувати.

“Пролетарська” влада насаджувала нову віру у вічність матерії, комуністичний рай на землі, що мав бути побудований під орудою партії [8, с. 271-272]. За таких умов годі було говорити про розвиток традицій інтерпретації текстів Святого Письма в українській радянській літературі. З цього приводу слушно висловився Є.Сверстюк: “Знецінення і приглушення замість зміцнення й плекання традиції фатально відбивається на поколіннях” [7, с. 137].

Власне, лише деякі українські письменники, котрі опинилися поза згубним впливом антидуховності, могли вільно зверталися до книг Старого та Нового Завіту. Неповторним естетичним сприйманням євангельських мотивів позначені твори Євгена Маланюка, Богдана-Ігоря Антонича, Олега Ольжича, Богдана Лепкого, Катрі Гриневичевої, Леоніда Мосендза, Антона Лотоцького та ін. Своє самобутнє слово спромоглася сказати й Наталена Королева.

Варто відзначити, що в роки незалежності, на відміну від попереднього сімдесятиліття, спостерігаються певні здобутки в розробці теорії жанру. Так, у фаховій періодиці регулярно публікуються статті, котрі пропонують різні ракурси висвітлення проблеми. Більш ґрунтовному й систематичному аналізові питання присвячені праці І.Бетко, А.Нямцу, В.Антофійчука, В.Сулими, С.Головащенка.

Фундаментальні розвідки А.Нямцу висвітлюють загальні проблеми функціонування традиційних архетипів. Зокрема автор акцентує увагу на винятковій психологічній глибині євангельських персонажів, багатоаспектності їх поведінкових характеристик й етичних домінант, завуальованих великою кількістю недомовленостей та умовчань у канонічних текстах, котрі зумовили надзвичайну активність і багатоплановість літературного життя. Дослідник справедливо вважає, що


XX століття з його численними соціальними потрясіннями, війнами й революціями істотно трансформувало канонічні характеристики новозавітних персонажів, розширивши межі семантичного й морального переосмислення традиційного сюжетно-образного матеріалу.

Письменниця опрацьовувала історичні та біблійні теми, свідомо обходячи теми, пов’язані з українською історією, але не полишала спроби поєднати світ стародавніх Русі та України зі світом античності та середньовіччя. Вона обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, поглибила жанр літературної легенди, зумівши вдало поєднати язичницький, античний, скіфський та староруський світи з біблійним та християнським. У традиційний стиль і образну мову української прози влився свіжий струмінь європейського письма. Від суто українського її художній текст відрізняють лексика, фразеологія, точність образу, вислову, синтаксичні конструкції.

Н. Королева знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний симбіоз східної та західної культур, язичництва та християнства, синтез романського, арабського, греко-римського, візантійського та слов’янського стилів.

У центрі уваги авторки – людина, її духовний світ. Герої творів письменниці – люди непересічні, їх об’єднує жадоба знань, пошук істини, утвердження високих ідеалів загального добра, братерства і любові. За зовнішньою оболонкою світових тем ми повинні вбачати саме це, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти й шляхетності.

Поштовхом до писання Н.Королевою творів українською мовою була, звичайно, порада і підтримка близької людини – Василя Короліва-Старого, проте внутрішньо вона була цілком підготовлена до цього важливого кроку, свідомо прийшла в українську літературу, відзначаючи при тому, що ні походженням, ні родом не є українкою, що її психіка формувалася не в Україні.

Помітне місце у творчості Наталени Королевої середини 30-х років посідають дві книги – “Во дні они” (1935) та “Інакший світ” (1936), у яких зібрано оповідання, що частково друкувалися в різних журналах, переважно в “Дзвонах”.

Найповніше християнський світогляд письменниці відбився в повісті “Що є істина?”. Своєрідною прелюдією до середньої епічної форми стало однойменне оповідання зі збірки “Во дні они”.

“Во дні они” – художньо опрацьовані євангельські легенди з життя Ісуса Христа. Авторка майстерно розгортає скупі євангельські факти про ту чи іншу подію в житті Христа та його учнів в цілі оповідання, наповнені живим життям давно минулих часів з психологічною та філософською основою.

У повісті “Предок” Наталена Королева втілила тугу, яку виношувала все життя й підкреслювала власним життєвим досвідом. Це – туга за людською спільнотою, пошуки тих одвічних чинників, що об’єднують людей різного соціального стану, національного походження, психічного складу, релігійних переконань. Широка освіта та міцний християнський світогляд письменниці допомагають їй звертатися до джерел духовності наших предків і перекидати місток від давнини до сучасності [4].

Наталена Королева також майстерно володіє високою культурою слова, дивовижною пластикою художнього стилю, котрий гармонійно зливається зі стилем епохи, яку відтворює письменниця. Коли вона говорить про месію, то для неї це – відродження зганьбленого, знищеного та дощенту утиканого народу. Відродження не в напрямі власної самостійної держави, але перш за все відродження моральне, духовне, без якого не може бути нічого великого та вічного, коли під зовнішньою оболонкою приховується цілком реальний зміст.

Можливо, саме тому, що творчість цієї авторки стоїть в українській літературі досить осібно, її стиль ні на який інший не схожий, її мова цікава, барвиста, своєрідна, її твори набувають особливої індивідуальної, яскравої привабливості, що стимулює подальше дослідження творчості Наталени Королевої в різних аспектах.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка історія
Харцизького металургійного технікуму Донецького національного технічного університету, м. Харцизьк
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconДонецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка
На Кубань, історичну територію колишнього Тмутараканського князівства, розселився цвіт українського народу – запорозьке козацтво....
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка